– А як же трамвау? – спантеличено пробелькотiв Професор.
– А що трамвау? – знизав я плечима. – Хай ух тягають конi! Зрештою, кiнська сила вже не один-два роки набувас чинностi основного покажчика потужностi…
Та Професор вже оговтався.
– Масте рацiю, – спочатку погодився вiн зi мною. – Електротехнiчнi споруди справдi надто громiздкi i потворнi. А скiльки вони забирають у нас сил i здiбностей! Скiльки заводiв тiльки те й роблять, що виготовляють електроустаткування та електроприлади. Страшно згадати, мiльйони людей працюють у потi чола свого лише для того, щоб засмiтити планету. Але ви, капiтане, не врахували однiсу важливоу обставини. Для того щоб вiдмовитися вiд одного джерела енергiу, слiд винайти iнше, бiльш просте. Не будемо ж у свосму поступi задкувати до глобально небезпечноу термоядерноу i променевоу енергiу.
Тiльки цього я й чекав.
Пiдiйшов до столу i спокiйно кинув козирного туза або, коли точнiше, креслення елементарного парового двигуна.
– Ось вам нове джерело! Його можна монтувати навiть у сарау. Я аж дивуюся, як це досi нiхто не додумався до такоу простоу речi…
Професор швидко, збагнув нескладний принцип роботи паровика. Очi його радiсно заяснiли.
– Капiтане! – розчулено загорлав вiн i кинувся мене обнiмати. Присягаюся усiма дiрками на небi, я завжди вважав вас видатною людиною. Про це свiдчить навiть ваш так званий зорелiт, кустарно злiплений вашими золотими руками у цiлковитому розумовому потьмареннi. Я запевняв колег, що ваш генiй не стiйко уражений i лише тимчасово животiс в полонi хворобливоу фантазiу.
Професор передихнув од захвату, а тодi вигукнув:
– Ваш генiальний винахiд, капiтане, початкуе нову промислово-технiчну революцiю на планетi! Ви – один з найбiльших мислителiв, якi будь-коли ощасливлювали наше людство!
Я незворушно вислухав цi дифiрамби i нiчим не зашкодив Професоровi, коли вiн з переможними зойками "Видужав! Видужав! Видужав!" кинувся до телефону…
Наступного дня я звiтував зi своум карколомним (з погляду тамтешнього поступу) проектом перед вченою радою. Знову мiй голос, посилений ретрансляторами, лунав над планетою. Уся люднiсть слухала мене, затамувавши подих. Мене, новообраного Головного Теоретика Вченоу Ради! Кожне мос слово було на вагу золота. Пароплави! Паротяги! Паровi млини, паровi майстернi i фабрики! Я до того розпалився, що широкими мазками окреслив й подальшi свiтлi обрiу. Я не пошкодував фарб, щоб змалювати далекий прийдешнiй день, коли щасливi нащадки замешкають у печерах навiть без парового опалення (його замiнять гарячi природнi джерела i гейзери), позбудуться будь-якоу залежностi вiд технiки, гомонiтимуть бiля затишного багаття, оповiдаючи про своу мисливськi та рибальськi подвиги…
Нiхто менi не перечив. Усi слухали мов зачарованi. Тiльки мiй попередник по посадi Головного Теоретика незграбно намагався спаплюжити моу iдеу.
– Наш достойний вчений колега, – пiдступно почав вiн, – не врахував у свосму вельми смiливому проектi одну, так би мовити, дрiбничку, яка, на жаль, перекреслюс весь проект.
– Це ж яку, коли не секрет? – запитав я.
– А отаку! – зловтiшне процiдив цей вчений цап. – Маю на увазi рiчки, хiмiчно очищенi внаслiдок реалiзацiу парового проекту. Автор його сам недвозначно запевнив, що в рiчках можна буде навiть купатися. А що це означас практично? Практично це означас, що в газетах побiльшас некрологiв. Маю на увазi утопленикiв.
Ач, капосний заздрiсник!
– А дiти? – раптом трагiчним голосом завищав вiн. – Як утримати дiтей од водноу спокуси? Вони ж усi перетопляться, i наша цивiлiзацiя безславно загине! Я серйозно побоююся, що доповiдача передчасно випустили з його несамовитим i погибельним проектом! Я все сказав, – вже зовсiм могильним тоном закiнчив вiн свiй виступ серед цвинтарноу тишi.
О небо! Невже знову до психiатричноу в'язницi?
Та я видряпувався й не з таких тарапат…
– А коли це, – загримiв у мiкрофони я, – розумнi iстоти задкували перед труднощами? Хiба ж важко буде скласти i видрукувати методологiчнi посiбники "Як навчитися плавати" i "Перша допомога потопаючому"? – Грiм оплескiв був красномовною вiдповiддю на моу сповненi оптимiзму i глибокоу вiри у людський розум слова. – А якщо ж i захлинеться двiйко псевдовчених ретроградiв i консерваторiв, – схидно докинув я, – прогресивна думка вiд цього нiчого не втратить…
Авжеж, пiсля такоу рiшучоу вiдсiчi я лишився на волi. Однак вирушити у зворотну путь ще довго не мав змоги. Куди б я не подався, мене завжди оточував натовп з численних заступникiв, секретарiв, помiчникiв, референтiв, консультантiв i стенографiстiв. Певно, мали мене весь час на оцi, бо побоювалися, раптом я знову звихнуся, нароблю дурниць i скомпрометую високу репутацiю вченоу ради.
Ех, якби тут iснували ночi! Вночi куди вигiднiше лаштуватися до втечi, нiж удень…
Але згiдно з теорiсю вiрогiдностi, рано чи пiзно повинен був скластися такий збiг обставин, що я мав лишитися сам один. Я день у день терпляче чекав отоу вiрогiдноу нагоди. I прийшов мiй день.
Я пробирався до ракети, мов злодiй, бо якби хтось побачив моу пiдозрiлi маневри, неодмiнно вирiшив би, що стався тяжкий рецидив. I мене знову б сповили у гамiвну сорочку. Та все минулося щасливо…
– Ось вам, молодий чоловiче, й уся iсторiя, – мовив капiтан Небреха. Буду щиро радий, коли задовольнив вашу юначу допитливiсть.
Я мовчки збирався з думками. Розповiдь капiтана Небрехи, як i завше, була вражаючою, приголомшливою i несподiваною. Щоб як слiд усвiдомити уу, конче потрiбен певний час. Та в моуй головi вовтузилася невиразна пiдозра, що оповiдь мiжзоряного вовка мiстить в собi якусь червоточину. Щось в нiй було не до ладу, суперечило самiй iдеу, щось невловиме, як свiтло.
Свiтло!
Ось вона – невiдповiднiсть!
Адже якщо мiнусовi галактики концентрують навколо себе i консервують у своух мiнусових зiрках променеву енергiю, то хiба ж ух можливо побачити? Ми бачимо лише тi зiрки, якi випромiнюють енергiю, а не вбирають уу. Капiтан Небреха сам казав про це. Якби було iнакше, зiрки називалися б не "свiтила", а "чорнила". Ну, а швидкiсть свiтла лишасться незмiнною у всiх формулах, з плюсами вони чи з мiнусами. Як же опинився на "чорнотах" капiтан Небреха? Це запитання набуде ще бiльшоу загадковостi, варто згадати хрестоматiйний випадок з капiтаном Козиром, котрий намагався дослiдити зiрку, що стискалася разом зi своуми протуберанцями iз швидкiстю свiтла. Хоч капiтан Козир розiгнав свою "гантелю" до майже свiтловоу швидкостi, вiн за рiк цих унiкальних перегонiв не наблизився до поверхнi зiрки i на мiлiметр. Навпаки, через рiзницю, хоч i мiзерну, у швидкостi вiн вiддалився од зiрки на кiлька метрiв!
– Капiтане, – нарештi наважився запитати я, – а як ви опинилися там, коли свiтло…
Та капiтан зупинив мене одним рiшучим помахом руки.
– А я мав надiю, що ви й самi здогадастеся… Звичайно, першим бути куди важче, нiж останнiм. Не знасш, яка небезпека на тебе чекас. А чи хтось наважувався досi обiгнати свiтло? Нi, бо теоретично давно було доведено, що ракета такого смiливця зникне без слiду. Миттсвий спалах i край… Але чому? Та щоб вiдповiсти на це запитання, необхiдно було б заризикувати i перетнути свiтловий бар'ср! Тодi менi й вiдкрилися нiким до того не баченi галактичнi системи з чорними зiрками…
Я приголомшено позирав н" зоряного вiдчайдуху, а капiтан неквапом вiв далi обраним курсом:
– А хiба ранiш не було героув, що важили власним життям в iм'я нових знань, в iм'я науки? Хiба не було вчених, якi уражали себе епiдемiчними мiкробами i вiрусами, щоб експериментальне навчитися звитяжити над ними? Були, с i будуть! Смiлива думка не знас непоборних перепон! I от я iнодi думаю, що якби свого часу я не наважився на ризикованi експериментальнi змагання з самим свiтлом i не випередив його, людство й понинi не вiдало б, що коуться по той бiк свiтла…
10. ТАрМНИЦЯ БIЛЬЯРДНОт КУЛI
Хiба ви не здивувалися б, якби побачили запеклого ентомолога, що пiшов ловити метеликiв, а замiсть сачка озброувся китобiйним гарпуном? р в природi речi, якi нiяк не сполучаються.
Вiзьмемо, наприклад, велемовного фахiвця з Музею космiчних мандрiв. Що сталося б з ним, якби його посднали хоча б з одним ковтком антиречовини? Та, хоч слова з нього ллються справжнiм водоспадом, пiсля ковтка антиречовини вiн не змiг би зв'язати й двох слiв!