Виявлясться, вона була iсторичною загадкою! Нiхто не знав, як, коли i чому з'явилася серед моух сувенiрiв. Iсторiю будьякого сувенiра вченi мужi знали назубок, а от куля "ум була не по зубах. I тому кожен науковець висував свою гiпотезу про походження цього сувенiра i запекло обстоював уу.
Але трагедiя була у тому, що я сам не знав, звiдки взялася ота бiльярдна куля! У мене уу нiколи не було. А науковцi весь час тiльки й теревенили про неу. Ну, я не хотiв ух розчаровувати, бо наука одразу втратила б з пiвсотнi докторiв i кандидатiв. I врахуйте, що кожен конче бажав, аби я пiдтвердив саме його гiпотезу.
Першим упiймав мене за гудзика i загнав у куток доктор небрехознавства з напрочуд iнтелектуальним прiзвищем – Iнтелiгатор. Не знаю чому, але я на нього дивився як на свосрiдне сполучення iнтелiгента й алiгатора. Мабуть, тому, що вiн просто ув мене очима.
Хижо свiтячи окулярами, вiн почав iнтерв'ю:
– Не крийтеся вiд мене, капiтане!
– Та я й не криюся, – заспокоював його я.
– Ви бували на планетi Луза?
Я боявся за свого гудзика i тому не заперечував :
– Атож, – кажу, – бував.
– I бачили зелене поле? – невгавав вiн.
– Авжеж, бачив.
– I кущi, на яких достигають бiльярднi кулi?
– Еге ж.
– А як тубiльцi збирають врожай?
– Ходять i збивають кулi киями!
– О! – простогнав Iнтелiгатор, вражений мосю залiзною логiкою, i необережно випустив з рук гудзика. – Генiально! Я напишу ще одну дисертацiю! – кричав менi вслiд.
Але до порятунку було ще далеко. Ледь я звiльнився вiд Iнтелiгатора, як мене полонили два спiвавтори, ух теж цiкавила тасмниця кулi.
– Ви були на планетi Вiл-Ярд? – ,гарячково запитали вони.
– Був, – не сперечався я, озираючись на всi боки.
– .А це правда, що кулi там – живi iстоти?
– Факт! – кажу. – I прудкi вони, як ртуть!
– А як же ви впiймали уу, коли кульгасте на протезi?
– Загнав у коробку дуплетом!
Та куля вже сидiла менi в печiнках. Я бачив, що коли так буде й далi, то класичне небрехознавство перетвориться на схоластичне кулезнавство. Треба будь-що добути кулю i покласти уу вдома серед моух сувенiрiв. Щоб першому-лiпшому дилетантовi було зрозумiло, звiдки вона взялася.
Ну, випручнувся я з брану небрехознавцiв i подався до мого колишнього штурмана.
– Азимуте, – кажу, – чи не час менi повертатися у свiй час?
Подивився вiн на годинник i важко зiтхнув :
– Час…
Поки Азимут заправляв машину часу секундами, хвилинами i годинами, вантажив уу тижнями, мiсяцями i роками, я пiшов у магазин спорттоварiв i придбав одну бiльярдну кулю, точний дублiкат музейноу. А коли, готуючись помандрувати у свiй час, знову переодягнувся в тигрову шкуру, я (хай уже вибачить менi директор музею!) нишком замiнив музейну кулю на щойно куплену.
Тепер небрехознавцям доведеться боронити новi дисертацiу!
I все ж при однiй думцi досi стас моторошно: а що, коли питання ще бiльше заплутасться? Адже тепер, замiсть одноу кулi, в майбутньому може виявитися двi! Тодi й гурт небрехознавцiв подвоуться!
Капiтан Небреха замовк, витрусив з люльки на чорну долоню попiл i, хитро примружившись, докинув:
– А втiм, ще побачимо. Ви чоловiк молодий i, безумовно, дочекастеся майбутнього навiть без машини часу. I коли Азимут складе iспити на атестат зрiлостi i його запросять директором до мого музею, неодмiнно приходьте на вiдкриття. Передавайте Азимутовi привiт i чекайте мене. Ми з вами ще зустрiнемося!