5. ПРИГОДИ НА ПЛАНЕТI СТРИБУНЦIВ
На перший погляд, отi унiкальнi речi, що оточували капiтана Небреху, могли зацiкавити хiба збирача брухту. Але я добре знав ухню справжню цiну i з побожнiстю антиквара ставився до найменшоу порошинки. Бо ця порошинка несподiвано могла виявитися одною-однiсiнькою релiквiсю якоусь незвичайноу космiчноу пригоди.
От, наприклад, на стiнi камбуза, мiж банальними низками червоного перцю, цибулi та часнику, висить непоказний вiхоть сухоу хлорели. Добра хазяйка давно викинула б його на смiтник. А я завжди побожно дивився на цю пожовклу i суху, як порох, хлорелу. Адже цей вiхоть – мiзерний залишок тiсу iсторичноу хлорели, з запасом якоу капiтан Небреха на своуй коробцi перетнув по дiагоналi усю нашу Галактику. Вiн тодi намагався практично довести, що в космосi можна прожити на самiй хлорелi, i тому, крiм цього калорiйного силосу, нiчого не взяв у свою небезпечну подорож. I кожен, кому доводилося згодом гостювати у капiтана Небрехи, наочно переконувався, що цей безприкладний за своум смiливим задумом та безмежною зухвалiстю експеримент закiнчився блискучим трiумфом.
Або вiзьмемо iнший приклад. Якось удосвiта ми з капiтаном подалися в море ловити рибу. Коли це капiтан нахилясться над бортом, i я бачу з внутрiшнього боку вилоги його роби позеленiлий вiд часу значок заслуженого тренера.
Безумовно, бувши на мосму мiсцi, ви б теж здивувалися. Де, коли i кого мiг тренувати капiтан? I з якого виду спорту? Адже вiн латаний-перелатаний, як його бувала в бувальцях коробка, та ще й рипить на протезiу
I хоч на риболовлi патякати суворо заборонено, я не втримався вiд запитання.
– Капiтане, – прошепотiв я, – звiдки у вас цей значок заслуженого тренера?
– Ясно, що не на вулицi знайшов, – так само пошепки вiдповiв мiжзоряний вовк. – Але менi вiн нелегко дiстався. Якби я тодi забарився ще на один рейс по транспланетнiй штольнi, ми з Азимутом зараз, мов вiчнi маятники, вiдлiчували б час iсторичного розвитку однiсу маловiдомоу планети. Ще й бiльш того, наше прибуття знаменувало для тубiльцiв початок новоу ери…
На цьому й змовкли, аби не полохати розповiддю рибу. А ввечерi, коли ми сiли до казанка з вогненною юшкою, я й зовсiм забув про ранкову розмову.
Масна юшка була аж чорна вiд молотого перцю. У давнину уу цiлком можна було б замiсть розтопленого олова вливати у роззявленi пельки злочинцiв, яких карали на горло. В усякому разi особисто я корчився у страшних конвульсiях пiсля кожного ковтка, а капiтановi нiчого – сьорбас i сьорбас собi.
Словом, пiсля вечерi я мiг тiльки знесилено впасти у крiсло i лаяти про себе кулiнарнi витвори капiтана. Уявляю, який вигляд я мав – руки кволо звисають уздовж тiла, очi виряченi, рот розпанаханий, як на прийомi в дантиста, i з хрипом ковтас прохолодне повiтря… Ах, якби менi в ту хвилину добрячий глек крижаноу джерельноу води!
А Небреха тiльки смiсться з тютюновоу хмари. Йому, звiсно, байдуже: вiн давно звик до своух жахливих куховарських витворiв.
Отодi, очевидно, щоб вiдвернути мою увагу i цим покласти край моум стражданням, капiтан i повернувся до нашоу ранковоу теми.
– Бачите, – лагiдно мовив вiн, – навiть тут, у себе вдома, на рiднiй планетi, те, що подобасться одному, зовсiм не до смаку iншому. Мене вiд юшки не одiрвати, а ви ладнi вiд неу тiкати. А якоу б ви заспiвали, якби вас почастували шашликом з каракатиць або драглями iз слимакiв? А тепер самi подумайте, скiльки непорозумiнь може статися, коли вперше зустрiчаються двi чужопланетнi цивiлiзацiу! Що добре для одних, може бути шкiдливим для iнших. Правда, всi цивiлiзацiу намагаються уникати таких прикрих непорозумiнь, та хiба все передбачиш?
Капiтан Небреха старанно витрусив у глибоку попiльничку люльку, добре натоптав уу свiжим тютюном i присунувся ближче до мене.
– Оце ви запитали про значок, я й пригадав одну дуже повчальну iсторiю.
Ми з Азимутом поверталися з першого в iсторiу людства навкологалактичного рейсу. Не розповiдатиму всiх пригод, якi тодi випали на нашу долю, а одразу ж перейду до дiла.
Як зараз пам'ятаю, сидiв я тодi над зоряними картами i сiрниками вимiрював вiдстань до Землi, коли чую несамовитий вигук Азимута:
– Планета!
У часи капiтана Христофора Колумба, мабуть, точнiсiнько так дерли горлянку, коли бачили новi береги.
А мiй штурман, певно, вирiшив, що менi позакладало, бо ще гучнiше загорлав:
– Просто по курсу планета!
А у мене ж пiд руками – карти! А на картах планети нема!
Я якомога швидше кульгаю до окуляра телескопа i бачу: справдi, просто по курсу обертасться навколо свосу осi чарiвна планетка, оповита блакитною кисневою оболонкою.
Райський куточок i досi не позначений на зоряних картах! Це велика честь для капiтана – вiдкрити нову планету, що годиться до життя. Ну, як було менi уу не дослiдити? Як не спробувати першому порозумiтися з тубiльцями? Та аби знав, яка лиха пригода нас там спiткас, я, безумовно, дався б на Азимутове вмовляння задовольнити свою природну допитливiсть iншим разом.
Ну, обережно поставили коробку на грунт i урочисто виходимо з ракети.
Ця неповторна мить завжди хвилюс. Запитайте старих капiтанiв – вони знають. I для тубiльного люду прибуття чужопланетноу ракети – велике нацiональне свято. У таких випадках нас, зореплавцiв, завжди зустрiчають винятково зворушливо. На цiй невiдомiй планетi теж дiяло це загальногалактичне правило. Де тiльки взявся святковий, гомiнкий натовп! Не встигли ми з Азимутом обнятися, мов футболiсти пiсля голу, як нас оточили тубiльцi, схопили за руки, за ноги i почали пiдкидати вгору. Запал був такий великий, що менi довелося вiдпихатися руками вiд хмар. Знасте, я ще нiколи так високо не злiтав, мене аж занудило.
Нарештi нам пощастило об'якоритися коло самоу трибуни, яку тубiльцi вмент зрихтували бiля мосу коробки.
А навкруг, скiльки сягало око, вирувало живе море. Тисячi i тисячi симпатичних аборигенiв та аборигенок смiялися i аж стрибали з радощiв. I що цiкаво: усе вище i вище стрибають! Куди нашим свiтовим чемпiонам! Оця ухня звичка стрибати менi дуже сподобалася. У нас, бувало, пiдеш на мiтинг, шию витягусш – i нiчого не бачиш. А тут пiдстрибнув – i все як на долонi!
Несподiвано на високу трибуну вискочив якийсь дуже тренований дiдок i, коли вiтальнi вигуки трохи вщухли, почав сердечну промову:
– Дорогi друзi! Велике щастя вiт…
Вiд щирого хвилювання вiн пiдстрибнув i закiнчив речення десь пiд хмарами. З цього й почалося. Ми з Азимутом встигали почути лише незрозумiлi уривки привiтання, коли промовець на якусь секунду приземлявся на трибуну пiсля своух карколомних стрибкiв:
– …ланети стриб…
– …сторична подi…
– …ершим внеском!..
– як той казав…
А що саме той казав, чули вже птахи. Так, нелегке це дiло порозумiтися зi свiженькою цивiлiзацiсю.
Можливо, iнший на мосму мiсцi розгубився б, а я – нi, обмiркував наше скрутне становище i, зрозумiло, дав конструктивну раду. Вона була така проста, що я навiть не мiг зрозумiти, як ранiше не спала менi на думку. Щоб почути промовця, треба просто стрибати разом з ним! Але й тут були своу труднощi. Який, скажiмо, з мене стрибун, коли я вже не одно-десять лiт рипiв на протезi? Та й Азимут нiколи не захоплювався легкоатлетичними вправами, i йому важко було б змагатися з легким i досвiдченим промовцем.
Тiльки землянська технiка могла стати нам у пригодi. Я нашвидкуруч змонтував бiля трибуни прилад, добре вiдомий на Землi усiм дiтям i цирковим акробатам: винiс iз коробки дубову колоду (знасте, в далеких мандрах присмно було сiсти на неу, згадати тихий вечiр i, як вдома, посмоктати люльку), поклав упоперек колоди пружну нейлонову дошку, i вийшов цiлком пристойний трамплiн. Я й кажу штурмановi:
– Доведеться тобi, Азимуте, оволодiти спецiальнiстю тлумача, iнакше ми з тубiльцями не домовимося. Ставай на отой кiнець дошки, я тебе до промовця пiдкидатиму. Все, що почусш угорi, намотуй на вус, потiм менi розмотасш…
Азимут хлопець слухняний, розумiс, що нiчого лихого я не запропоную. Вiн, не вагаючись анi секунди, виконав мiй, як потiм виявилося, фатальний наказ.
Але, знасте, спочатку ладилося. Вага у мене таки пристойна, я б нiвроку i бегемота середнiх габаритiв пiдкинув, i тому, коли я хвацько скочив на вiльний кiнець дошки, Азимут полинув угору, як жайворонок.