Та наслiдки нашоу акробатики були просто трагiчнi. Ледве Азимут зробив свос незграбне сальто-мортале, як тубiльцi захоплено заревли i у захватi всi як один пiдстрибнули аж пiд зорi. От би нашим тренерам на це подивитися!
Так от. Пострибали вони вiд радостi, а потiм схопили мого штурмана за руки, за ноги… Я думав, його знову пiдкидатимуть, та вийшло гiрше. Азимута на руках принесли до якоусь величезноу дiрки i пiд схвальне ревище збудженоу юрми кинули туди. Азимут грудьми розiрвав якусь стрiчку i з жалiбним зойком шугонув у безодню. "Все, пропав штурман!" – думаю я, а сам кульгаю поближче до ракети. Коли бачу, слiдом за Азимутом з щасливим вереском сторчака кинулося у ту велетенську дiру з пiвста тубiльцiв!
"Тисяча астероудiв! – жахнувся я. – Куди ми потрапили? Невже на планету веселих самогубцiв?"
Та менi не дали довго мiркувати над цiсю похмурою проблемою. Одним стрибком збуджена юрба опинилася коло мене, сотнями рук вп'ялася в мос тiло i, хоч як я боронився, понесла до величезноу дiри. Розгойдали i пiд бурхливi оплески присутнiх кинули. Кинули, та в бiдi не покинули! Всi з радiстю пожертвували своум життям i нескiнченною вервечкою почали самовiддано стрибати слiдом за мною у чорну безодню. Не повiрите, на поверхнi планети не залишилося жодноу живоу iстоти! Тiльки височiли скорботно, мов сироти, моя коробка та врочиста трибуна
Неприсмне це почуття, коли падасш i знасш, що от-от з тебе тiльки мокре мiсце зостанеться. Все в тобi холоне, i волосся вiд жаху стас сторч. А прiрвi кiнця-краю нема! I падасмо дедалi швидше! Але до чого людина не звикас! Так i я, звик падати i вже чую, як тубiльцi, що пострибали слiдом за мною, смiються, жартують, весело перекидаються у повiтрi. "Ну, – думаю, – i менi нема чого жахатися. Як усi, так i я!" Дiстаю люльку i спокiйно запалюю. I, знасте, аж присмно стало, що то значить – провести останнi секунди життя з комфортом!
I раптом помiчаю, що в кiльватер до мене заходить уже знайомий тренований промовець, присмно усмiхасться i ладнасться пришвартуватися до лiвого борту. I так вправно виконус цей доволi складний маневр, що любо тобi подивитись.
Правда, спочатку я хотiв був сказати йому кiлька солоних слiв, та, думаю, навiщо затьмарювати старому останню радiсть? Хай розбивасться з усмiшкою на вустах, це його дiло… Я й кажу йому примирливо:
– Що, дiду, вдвох веселiше?
– Це найщасливiший для нашоу планети день! – радiсно вiдгукнувся вiн. Ваша присутнiсть – це велика для нас честь! Ми всi жалкусмо, що ви не вiдвiдали нашу планету ранiше…
Скажу одверто, я не подiлив нi його радостi, анi жалю.
А ми вже мчали, немов тi метеори! Тiло, як гарматне ядро, розтинас гаряче повiтря! I вiд тертя у промовця вже починас куритися волосся. ^
Але справжнiй дослiдник за будь-яких умов залишасться дослiдником i до останньоу митi спостерiгас. От i я почав свого супутника розпитувати, хоч менi самому та цiкавiсть здавалася безглуздою:
– А що, дiду, до фiнiшу ще далеко?
– Щойно минули пiвдороги, – втiшив мене вiн.
– Молодцi! – щиро хвалю я. – Копали – не лiнувалися.
– Авжеж, – охоче погоджусться вiн. – Ми працювали на совiсть i здали об'скт ранiше строку…
I тут я помiчаю, що зi мною почало коутися щось неймовiрне. Я раптом вiдчув, що низ i верх перекинулися, хоч я падав, як i ранiше. Неймовiрно, але факт! I, головне, швидкiсть почала згасати! "А ще тут, власне, неймовiрного? – логiчно мiркую я. – Вiд нервовоу перевтоми вiдмовили координацiйнi центри i вестибулярний апарат!" Але дiдовi й взнаки не даю, що вже почав божеволiти.
А хвороба чимраз прогресус. Швидкiсть менi здасться буквально черепашачою, i ще галюцинацiу почалися: бачу над головою отвiр, а в ньому клапоть зоряного неба. I раптом повз мене у зворотному напрямку пролiтас блiдий, як сорочка. Азимут, а за ним з веселим вереском шелестить на вiтрi одягом зграя тубiльцiв.
– Азимуте, ти куди? – гукнув йому я.
– Не знаю! – простогнав вiн iз безоднi i розтанув у пiтьмi.
У цю мить я вилетiв iз дiрки. Бачу, стоуть натовп тубiльцiв i плакат тримають: "Вiтасмо братiв-антиподiв!" Гримнув туш.
У мене на серцi полегшало.
Отже, аборигени продовбали свою нещасну планету наскрiзь по дiаметру i тепер подорожують у такий свосрiдний спосiб.
Хотiв було я на поверхнi за щось зачепитися, та де там – настав момент рiвноваги. I ось я вiдчув, як спочатку повiльно, а потiм дедалi швидше знову починаю шалений рейс крiзь транспланетну штольню.
Ця пригода почала мене дратувати.
– З якого це лиха ви органiзували весь цей атракцiон? – не дуже ввiчливо запитую я свого битого екскурсовода. – Вам що, звичайнi гойдалки вже набридли?
А вiн iз щирою повагою до мене вiдповiдас :
– О, вiд вас нiчого не приховасш! Вашiй прозорливостi можуть позаздрити навiть пророки… Не буду вiд вас приховувати, торiк планету спiткало страшне лихо!
I тут я почув найдивовижнiшу iсторiю.
Виявлясться, ця планета в отих краях Всесвiту славилася як батькiвщина запеклих стрибунцiв, колиска абсолютних чемпiонiв навколишнього свiту з усiх видiв фiгурних i звичайних стрибкiв.
Аборигенiв хлiбом не годуй, а дай тiльки пострибати. Скажу тiльки, що немовлята вискакували з колисок i рук батькiв, школярi вiдчайдушне стрибали з дахiв шкiл i найвищих дерев (особливо, коли ух ганяли сторожi), а закоханi кидалися з висячих мостiв у страшнi ущелини i прiрви. Альпiнiзм на цiй дивнiй планетi поширився лише тому, що найсмiливiшим рекордсменам сподобалося стрибати зi снiгових вершин. I хоч якi це були небезпечнi вправи, iсторiя планети стрибунцiв не знала жодного нещасного випадку.
А стрибали тубiльцi з неперевершеною майстернiстю. Для них не було бiльшоу втiхи, як летiти, щоб захоплювало дух. У нас, на Землi, це тривожно-солодке вiдчуття можна зазнати хiба що увi снi, та й то замолоду.
Але настав на планетi такий час, коли навiть найбiльшi вершини були вздовж i впоперек обстрибанi. Поступ на планетi сповiльнено. Занепала колись висока культура стрибкiв i вiльних польотiв. Та хiба iнакше могло бути? У стрибунцiв згас спортивний iнтерес, бо у них уже не залишилося шляхiв до нових перемог i досягнень.
Тодi й виникла зухвала думка продовбати наскрiзь багатостраждальну планету i влаштувати у транспланетнiй дiрцi аеродинамiчнi перегони.
– Але це ще не все! – захлинався мiй тренований супутник. – Сонце щастя зiйшло над планетою! Сталося те, про що ми не насмiлювалися й мрiяти! У день вiдкриття транспланетноу дiрки прилiтасте ви i щиро дарусте нам свiй генiальний винахiд! Цей iсторичний день започаткував нову добу i буде золотими лiтерами записаний на скрижалях iсторiу!
– Який ще винахiд? – нiяк не мiг второпати я.
– О, ваша скромнiсть тiльки пiдкреслюс щедрiсть вашоу думки! – з притаманною йому справедливiстю вiдзначив мiй супутник. – Ваш прилад, який ви з проникливiстю чудотворця змайстрували з колоди i дошки, вiдкривас перед вдячними стрибунцями новi, ще нiколи не баченi обрiу i дас безмежнi можливостi вдосконалювати спортивну майстернiсть! Ось чому ми, стрибунцi, одностайно довiрили вашому молодому супутниковi, який наочно продемонстрував, як користуватися чудовим приладом, високу честь першому вiдкрити тиждень безперервного аерообкачування нашоу дiри…
Тиждень!
Я вiдчув, що у мене замакiтрилось у головi. Та якщо ми з Азимутом обкачуватимемо цю дiру тиждень, то в iсторiу планети станеться перший нещасний випадок!
А стрибунцi летять, заплющивши очi, i муркочуть вiд задоволення. Нiчого не бачать, нiчого не чують, гойдаються в шаленому темпi з одного континенту на другий. Ну, я й пiшов по них, як по шпалах, шукати Азимута. А що менi було робити?
Коли бачу, гуркоче вiн назустрiч. Обличчя перелякане, очi наполоханi, на чолi блищать краплi поту.
Я помiняв курс на сто вiсiмдесят градусiв, спритно взяв свого штурмана на абордаж i заспокоюю його як можу:
– Ти, хлопче, не журись, не впадай у розпач, якщо вже впав у цю дiру. Все якось уладнасться. Головне, вилiзти нам на поверхню i дiстатися до коробки…
– Виберешся тут, коли зачепитися нема за що, – мало не плаче вiн.
I тут мене наче осяяло.
– Слухай, – шепочу йому я, – а ми ж з тобою зчепилися! То давай чiплятися один за одного i далi! Зробимо так. Коли вилетимо в отвiр, де стоуть наша коробка, ти мене пiдсадиш угору, а я тебе витягну з цiсу дiри за комiр.