Слiдство веде прокуратор - Юрiй Ячейкiн

 

Ячейкiн Юрій

Слiдство ве­де про­кура­тор

 

1. ЗУХ­ВА­ЛЕ ПОГ­РА­БУВАН­НЯ У ХРАМI

Як не див­но, пер­шою при­нес­ла до про­кура­тури звiстку про зух­ва­ле пог­ра­буван­ня в рру­салимсь­ко­му храмi вкрай нес­подiва­на осо­ба. Ця осо­ба пог­ля­нула на легiонерiв, якi сто­яли на ча­тах при входi, з та­кою кри­жаною ве­лич­чю, що во­ни ми­моволi вис­трун­чи­лись. Це бу­ла Клавдiя Про­кула, дру­жина iмперсь­ко­го про­кура­тора Понтiя Пiла­та, юрис­дикцiу яко­го пiдля­гала вся Iудея.

Потiм ча­товi за­пев­ня­ли, нiби то був чи не сди­ний ви­падок, ко­ли дру­жина про­кура­тора з'яви­лася в служ­бовiй ре­зиденцiу уу чо­ловiка. Не бу­демо за­раз га­дати про це. Як би там не бу­ло, але ко­ли з офiцiй­ним повiдом­ленням про налiт грабiжникiв (се­ред бiло­го дня!) при­був слiдчий про­кура­тури Луцiй Галл, то мав честь осо­бис­то пе­ресвiдчи­тись - хтось вже встиг про­кура­тора не­пога­но поiнфор­му­вати. Бiль­ше вiд то­го, про­кура­тор Iудеу мав вiдо­мостi, якi мiг зна­ти ли­ше без­по­середнiй свiдок зух­ва­лого на­паду!

Понтiю Пiла­товi бу­ло вiдо­мо: що­разу, ко­ли вiн у спра­вах при­бував з iмперсь­коу Пре­торiу в Ке­сарiу до рру­сали­ма, й­ого дру­жина Клавдiя Про­кула ниш­ком навiду­вала­ся в мiсце­вий храм. Та про­кура­тор Iудеу на це не зва­жав, оскiль­ки цi уу по­тасмнi ман­дри не ма­ли нiчо­го спiль­но­го зi зра­дою вiтчиз­ня­ним бо­гам.

Храм спо­кушав ба­гать­ох. Пiд й­ого важ­ким да­хом куп­чився чи­малий осе­редок мiняйл, лих­варiв, ювелiрiв, рiзних людцiв, якi ген­длю­вали дрiбним, але ду­же цiнним то­варом. Про­те своу дос­татки i при­бут­ки во­ни ста­ран­но при­хову­вали вiд римсь­ких мит­никiв. Служ­бовцям по­дат­ко­вого вiдомс­тва вхiд до хра­му бу­ло за­чине­но. рру­салимсь­кий храм з лас­ки Пом­пея Маг­на, а потiм трiумвiра Мар­ка Ан­тонiя зберiг свiй давнiй пра­вовий ста­тус i навiть три­мав влас­ну вар­ту. I хоч схо­ди Вежi Ан­тонiя, де мiстив­ся римсь­кий гарнiзон, ве­ли пря­мо на подвiр'я хра­му, легiоне­ри нiко­ли не пе­рес­ту­пали нез­ри­мий кор­дон.

У храмi й­шла жва­ва торгiвля з-пiд по­ли то­варом, на­бага­то до­рож­чим вiд зо­лота. Ти­хо, ледь чут­ним ше­лес­том губiв про­пону­вали рiдкiснi аро­мати й пар­фу­ми, а та­кож ек­зо­тичнi спецiу для гур­манiв, що на­да­ють ужi гос­трий, нес­подiва­ний, а то­му прис­мний смак. Тут мож­на бу­ло ку­пити (за ска­жену цiну, звiсно) не опо­дат­ко­ванi ми­том ам­бру, мир­ро, алое, нард, ко­рицю, пе­рець та ба­гато чо­го iншо­го, що при­бува­ло з да­леких кра­ун в мiнiатюр­них сло­уках, якi лег­ко бу­ло схо­вати й в до­лонi.

Ота ек­зо­тика й ва­била Клавдiю Про­кулу: па­хощi - над­то ве­лика спо­куса для будь-якоу жiнки, а над­то - за­мож­ноу.

Але про­кура­торовi бу­ло та­кож вiдо­мо, що в хра­мових за­капел­ках мож­на прид­ба­ти й ци­куту або ман­дра­гору. I що­разу, ко­ли ви­ника­ла зав­жди мер­зотна спра­ва про от­рус­ння, пе­ред зо­ром Понтiя Пiла­та спли­вало пох­му­ре гро­мад­дя зло­чин­но­го рру­салимсь­ко­го хра­му.

Код­ло га­дюче!

I це код­ло пок­ри­вас по­лами сво­су су­тани пер­шосвя­тен­ник хра­му Кай­афа. Зро­зумiло, не за сло­вес­ну дя­ку ди­вовиж­но­му сврей­сько­му бо­говi...

Але як це до­вес­ти, ко­ли не масш пра­ва на розслiду­ван­ня? А ба­лач­ки - не факт. I чут­ки - не до­каз. А да­лекий Рим що­року ви­магас твер­ду су­му. До­водить­ся не­щад­но об­ди­рати бiдакiв, ко­ли хра­мовi па­вуки-кро­восо­си жирiють.

- Моя лю­ба, ти i рап­том тут? - зди­вова­но звiв бро­ви Пiлат, ко­ли на­раз роз­чахну­лися дверi до й­ого служ­бо­вого по­кою i впур­хну­ла Клавдiя Про­кула.

Вiн навiть де­що роз­гу­бив­ся.

- Я бу­ла у храмi, - ко­рот­ко мо­вила во­на.

- То й що? - ще бiль­ше зди­вував­ся про­кура­тор ць­ому нес­подiва­ному освiдчен­ню.

Од­нак збаг­нув: ста­лося щось над­зви­чай­не, ко­ли вже зав­жди стри­мана й опа­нова­на мот­ро­на прий­шла до нь­ого не як до сво­го чо­ловiка, а як до про­кура­тора Iудеу.

- Сiдай, будь лас­ка, - зап­ро­сив вiн. - Прав­да, ла­ви тут не ду­же зручнi...

- Нiчо­го - не удо­ма, - ур­ва­ла во­на.

Тодi вiн за­питав нав­прос­тець:

- Що тра­пило­ся?

- Якась злодiй­ська зграя вчи­нила на­пад i пог­ра­бува­ла хра­мових мiняйл! од­ним ду­хом вик­ла­ла во­на.

- Ти са­ма ба­чила? - су­хо за­питав Пiлат.

- Я бу­ла у храмi! - зно­ву пiдкрес­ли­ла Клавдiя Про­кула з чис­то римсь­кою гiднiстю.

- Що ж, роз­повiдай - я слу­хаю.

Оповiдь уу бу­ла ко­рот­кою.

Спо­чат­ку нiчо­го не вiщу­вало, що го­тусть­ся на­пад. Лю­дей на га­лере­ях, де роз­та­шованi крам­нички, бу­ло до­волi, але нiхто не при­вер­тав до се­бе ува­ги. Усе по­чало­ся зi свар­ки. Який­сь мо­лодик, що прий­шов мiня­ти драх­ми на дiна­ри, зас­пе­речав­ся з мiняй­лом, буцiм той дас й­ому мо­нети з обрiза­ним обiдком. А мiняй­ло то­му мо­лоди­ковi з пог­ро­зою:

"Лiпше по­мовч - я знаю те­бе!"

"Мож­ли­во, - ка­же мо­лодик. - Але я, хоч i не знаю те­бе, мо­жу з певнiстю ска­зати: ти - злодiй i шах­рай!"

"Вар­та!" - од­ра­зу за­гор­лав мiняй­ло.

Ось тут i по­чало­ся.

Мо­лодик вмить пе­реки­нув на шах­рая стiл i вхо­пив шкiрянi тор­би­ни з грiшми. В кож­ну ру­ку - по тор­бинi. Це ста­ло на­че сиг­на­лом. Кiль­ка мiцноу бу­дови чо­ловiкiв, що досi по­води­ли се­бе су­мир­но, на­раз по­витя­гали кин­джа­ли i ки­нули­ся до iнших мiняйл - з най­по­важнiших. На кам'янiй пiдлозi зас­три­бали зо­лотi мо­нети. Лю­ди жадiбно ки­нули­ся ух пiдби­рати. А вже ту­потiла хра­мова вар­та. Грабiжни­ки зник­ли. А в прохiд, яким бiгла вар­та, по­летiли ла­ви i сто­ли. Зчи­нила­ся бiй­ка.

- Усе ста­лося так швид­ко, - за­вер­ши­ла оповiдь Клавдiя Про­кула, - що я й нез­чу­лася, ку­ди i як зник­ла моя влас­на тор­бинка...

Во­на без­журно засмiяла­ся.

- Це бу­ло ду­же цiка­во!

- Чи за­пам'ята­ла то­го, хто роз­по­чав бу­чу?

- Мiняй­ла? Та й­ого всi там зна­ють...

- Я пи­таю про мо­лоди­ка.

- Зви­чай­но, за­пам'ята­ла. Ад­же вiн сто­яв у кiль­кох кро­ках вiд ме­не.

- Який вiн iз се­бе?

Клавдiя Про­кула за­мис­ли­лася.

- Ма­лий на зрiст, - на­рештi по­чала во­на.

- Ниж­чий чи ви­щий за те­бе?

- Ниж­чий, бу­де менi пiд ву­хо.

- I це все?

- Чо­му ж? У нь­ого гар­не, лис­ку­че во­лос­ся - спа­дас м'яки­ми хви­лями на плечi.

- Яко­го коль­ору?

- Тем­но­го.

- А точнiше?

- Яко­гось та­кого бру­нат­но­го... А очi у нь­ого карi, як в усiх ту­тешнiх. Нiс дов­гий i гач­ку­ватий...

- ...як у всiх ту­тешнiх! - засмiяв­ся Понтiй Пiлат, про­кура­тор.

- Ти не хо­чеш ме­не слу­хати? - спокiй­но за­пита­ла Клавдiя Про­кула.

- Хо­чу, моя лю­ба! Але чи примiти­ла ти в нь­ому хоч щось та­ке, що бу­ло б не "як у всiх ту­тешнiх"?

- Що ти масш на увазi?

- "Шрам, ро­дим­ка, плям­ка, якесь калiцтво...

- Зро­зумiло. Нiчо­го та­кого я не помiти­ла - об­личчя у нь­ого чис­те. Смаг­ля­ве. Калiцтва теж не за­ува­жила. От хiба й­ого ру­ки...

- А що - ру­ки?

- Во­ни у нь­ого тонкi й тендiтнi, як у жiнки. З дов­ги­ми паль­ця­ми...

- Слав­но! - ска­зав про­кура­тор. - Це вже щось...

2. ВЕ­СЕЛИЙ ГЕР­МАН ЧУ­ХАр ПО­ТИЛИ­ЦЮ

Ось чо­му, ко­ли Луцiй Галл прий­шов до­повiда­ти про подiу у храмi, про­кура­тор Понтiй Пiлат й­ого прос­то-та­ки оше­лешив.

- То що, Луцiю, - ве­село мо­вив вiн, - бу­демо шу­кати лю­дину, яка на зрiст - менi по пле­че? Во­лос­ся у то­го чо­ловiка бру­нат­не, хви­ляс­те. Очi карi. Нiс гач­ку­ватий. Ру­ки тонкi, з дов­ги­ми паль­ця­ми.

- Звiдки ви знас­те, пат­ро­не?

- Та с в ме­не один осо­бис­тий iнфор­ма­тор. Ду­же надiй­ний!

- А! - на­раз прозрiв Луцiй Галл. - Ми з'ясу­вали: у храмi бу­ла й ва­ша дру­жина Клавдiя Про­кула. Я з нею щой­но вiтав­ся на входi.

- Ой, лю­бий Луцiю, вiд те­бе нiчо­го не при­хова­ти! Ти справ­жня ниш­порка... Але хто ж цей ни­зень­кий, хви­ляс­тий, гач­ку­ватий i так далi?

- Нам вiн доб­ре вiдо­мий. Iм'я - Iсус На­зарей. Я при­хопив й­ого спра­ву. Про всяк ви­падок...

- Спра­ву? Не чув про та­ку!

- ту за­веде­но ще кiль­ка рокiв то­му, в ча­си про­кура­тора Квiрiнiя.

- З якоу при­чини?

- Бу­ли пог­ра­бованi мiняй­ли у храмi.

- Ота­коу! Це вже цiка­во. Ду­же цiка­во...

- Ось сло­вес­ний пор­трет за­водiя.

Луцiй Галл вий­няв з те­ки i прос­тягнув про­кура­торовi цуп­кий папiр, роз­ра­хова­ний на три­вале зберiган­ня. Понтiй Пiлат швид­ко пе­ребiг й­ого очи­ма:

"Чо­ловiк цей ма­лий на зрiст, то­му три­масть­ся ду­же рiвно, щоб зда­вати­ся ви­щим, 3 тiсю ж ме­тою но­сить взут­тя на ви­соких пiдбо­рах (з де­рева, пiд час хо­ди сту­котить). Об­личчя оваль­не, ка­ро­окий. Нiс дов­гий, тон­кий, гач­ку­ватий. Во­лос­ся коль­ору стиг­ло­го горiха спа­дас рiвно на ву­ха, ниж­че ку­черя­вить­ся. Бо­рода рiдень­ка, охай­но стри­жена. Одя­гасть­ся ошат­но. У на­товпi - неп­римiтний. Нiко­ли не смiсть­ся, бо мас пош­кодженi зу­би. Ха­рак­те­ру пош­коджень зубiв не з'ясо­вано".

- Так! - за­дово­лене мо­вив Пiлат. - А от ру­ки - про­мину­ли.

- Нiчо­го - впи­шемо, - за­пев­нив Луцiй Галл.

- То що ж ста­лося в ча­си про­кура­тора Квiрiнiя? Тiль­ки ко­рот­ко, Луцiю, са­му суть.

- Влас­не, оповiда­ти не­ма про що. Про факт пог­ра­буван­ня с тiль­ки за­галь­не повiдом­лення iнфор­ма­торiв. Будь-якi до­казовi уточ­нення у справi вiдсутнi. Во­ни й не iсну­вали.

- Чо­му?


- Бо самi по­терпiлi факт пог­ра­буван­ня рiшу­че за­пере­чили. Виз­на­ли тiль­ки, що, мов­ляв, ма­ло мiсце нез­начне гуль­тяй­ство куп­ки невiдо­мих беш­кетникiв. Рiч у тiм, що цi "по­терпiлi" самi стра­шили­ся пот­ра­пити пiд слiдство та чиннiсть кар­но­го ко­дек­су за нав­мисне й злiсне по­рушен­ня за­кону про по­дат­ки.

- А свiдки?

- Якi свiдки? Тi свiдки "нiчо­го не ба­чили i нiчо­го не чу­ли". До­вело­ся спра­ву при­пини­ти, оскiль­ки ви­ходи­ло, що й нiяко­го зло­чину не бу­ло!

- Цiка­во, - про­мим­рив Пiлат слiвце, що на­че при­лип­ло до вуст. - Ду­же цiка­во...

Луцiй Галл обе­реж­но мо­вив:

- Га­даю, ць­ого ра­зу бу­де не лiпше.

- Тоб­то ти вва­жасш, що скарг вiд по­терпiлих не надiй­де?

- Атож! - пох­му­ро вiдповiв слiдчий. - I ми при­пини­мо спра­ву за бра­ком до­казiв i свiдчень.

- А як­що ми схо­пимо На­зарея?

- Це теж нiчо­го не дасть.

- Чо­му, Луцiю? По­яс­ни менi.

- Чи мож­на у­яви­ти грабiжни­ка, який би праг­нув по­каран­ня? От­же, На­зарей свою про­вину за­пере­чува­тиме. Вiн не дур­ний i знас, що мiняй­ли про пог­ра­буван­ня й сло­вом не про­хоп­лять­ся. Чим же ми й­ого при­тис­не­мо?

Логiчнi мiрку­ван­ня слiдчо­го по­чали дра­тува­ти Пiла­та. Не то­му, щоб во­ни лу­нали не­пере­кон­ли­во, нi. А то­му, що пiдкрес­лю­вали й­ого влас­не без­силля, хоч вiн у­особ­лю­вав в собi на цiй землi iмперсь­ку вла­ду. Страж­дав прес­тиж iмперiу, а ра­зом з ним i й­ого ста­роримсь­ка пи­ха.

До­куча­ло, що й Луцiй Галл по­зирас на нь­ого спiвчут­ли­во, нiби здо­гадусть­ся, якi по­чут­тя нур­ту­ють всев­ладно­го про­кура­тора Iудеу. Та хiба для то­го вiн при­був сю­ди з Ри­му, щоб вiдчу­ти при­низ­ли­ву немiч пе­ред яко­юсь там жа­люгiдною згра­сю хра­мових ген­длярiв? Е, нi, ць­ого не мож­на собi доз­во­лити, iнак­ше навiть у влас­них очах не зас­лу­гусш нiчо­го iншо­го, окрiм зне­ваги.

Ви­падок дав й­ому ключ до всiсу спра­ви з по­дат­ка­ми. Як тим клю­чем ско­рис­та­тися, за­лежить вик­лючно вiд нь­ого са­мого. Вiн не мо­же й на­далi ли­шати без­карни­ми зна­хабнiлих зло­чинцiв, якi глум­ли­во по­рушу­ють iмперськi по­дат­ковi за­кони бук­валь­но пiд но­сом легiонерiв з Вежi Ан­тонiя. Нi, ць­ого ра­зу вiн, про­кура­тор Понтiй Пiлат, му­сить будь-що до них дiста­тися.

- Бу­демо дiяти! - рiшу­че ляс­нув вiн до­лонею по мар­му­рово­му сто­лу.

Слiдчий Луцiй Галл спо­важнiв.

- Нам ба­гато не тре­ба, - вiв далi про­кура­тор. - Нам потрiбна зачiпка, причiпка, га­чок, щоб пiдло­вити хра­мову ри­бину. При­пус­ти­мо, Iсус вiдка­рас­касть­ся вiд зви­нува­чен­ня в пог­ра­буваннi. То й що? Ска­жу бiль­ше: без по­зову по­терпiлих ми й не бу­демо зви­нува­чува­ти й­ого в ць­ому. Не­ма по­зову - не­ма зло­чину!

Луцiй Галл схваль­но хит­нув го­ловою.

- Але хiба ми не мо­жемо при­тяг­ти й­ого до вiдповiдаль­ностi за беш­ке­туван­ня в гро­мадсь­ко­му i до то­го ж "свя­тому" мiсцi? Ад­же точ­но зафiксо­вано i засвiдче­но, що са­ме вiн спри­чинив­ся до "су­тич­ки в храмi" наз­ве­мо цю подiю так. Тобi зро­зумiлий хiд мо­ух ду­мок, Луцiю?

- Ще б пак, пат­ро­не! Щоб вiдвес­ти вiд се­бе зви­нува­чен­ня, вiн бу­де зму­шений зви­нува­чува­ти хра­мових па­вукiв. Мов­ляв, це во­ни й­ого спро­воку­вали сво­ум шах­ра­юван­ням.

- Пра­виль­но, Лупiю! Клу­бочок i поч­не роз­кру­чува­тись. А ми ни­точ­ку по­тяг­нем ле­гесень­ко, нiжно, не сми­ка­ючи, щоб, бу­ва, не обiрва­лася... Кля­нуся Юпiте­ром, ць­ого ра­зу ми не вiдсту­пимо!

- А! - од­ра­зу пож­вавiшав Луцiй Галл. - Чи не час пок­ли­кати Ве­село­го Гер­ма­на?

- Хiба вiн тут?

- Так, у пе­ред­по­коу. Я при­хопив й­ого з со­бою. Про всяк ви­падок...

- Ну й хит­рун ти, Луцiю! Ви­ходить, ти вiд по­чат­ку сам сподiвав­ся, що ми поч­не­мо роз­шук?

- Та я вже тро­хи знаю ва­шу впер­ту вда­чу, пат­ро­не. Окрiм то­го, роз­шук нiко­ли не заш­ко­дить - щось та з'ясо­вусть­ся.

- Тодi клич Ве­село­го Гер­ма­на!

Цей ру­дово­лосий гiгант з доб­ро­душ­ним об­личчям по­ходив звiдкiлясь з при­рей­нсь­ких лiсiв пiвнiчно­го по­низов'я. Ще ма­люком вiн пот­ра­пив у по­лон до римсь­ких легiонерiв. Мiцноу бу­дови хлоп­чи­ка ку­пив для се­бе тодiшнiй го­лов­но­коман­ду­вач вось­ми рей­нсь­ких легiонiв Юлiй Друз Гер­манiк. Ко­ли прин­цепс Тiберiй Клавдiй Не­рон, що прий­няв ти­тул Це­заря та Ав­густа, прий­шов до вла­ди, вiн приз­на­чив пе­ремож­но­го пол­ко­вод­ця сво­ум "дру­гим я" на нес­покiй­но­му Сходi.

Ось тут i ви­яви­лися впер­ше та­лан­ти Ве­село­го Гер­ма­на, хоч це й бу­ло пов'яза­но з трагiчною подiсю. Зах­ворiв улюб­ле­нець вiй­ська Гер­манiк. Лiка­рям не­важ­ко бу­ло вста­нови­ти: от­ру­та. Мо­лодо­му пол­ко­вод­цевi ли­шало­ся жи­ти лiченi днi., I тодi п'ят­надця­тирiчний раб ви­нюхав, хто вчи­нив зло­чин.. Iз мiзер­них заз­дрощiв слав­но­го Гер­манiка пiдло от­ру­ули тодiшнiй про­кон­сул Сiрiу Гней Каль­пурнiй Шзон та й­ого дру­жина Планцiна. У на­горо­ду Гер­манiк дав хло­цевi вiль­ну i ощас­ли­вив сво­ум вко­роче­ним iм'ям.

За на­казом прин­цепса Тiберiя от­руй­ни­ка Пiзо­на за­мори­ли го­лодом. Планцiну спiтка­ло ми­лосерднiше по­каран­ня - уй доз­во­лили покiнчи­ти са­могубс­твом. Спосiб - за влас­ним ви­бором. Хоч би й за до­помо­гою ци­кути або ман­дра­гори...

До­дат­ком "Ве­селий" Гер­ма­на на­горо­дили й­ого "клiснти": вiн з кож­ним умiв ба­лака­ти без зло­би, жва­во, ма­ло не з при­яз­ню, хоч нiко­ли не пе­рес­ту­пав служ­бо­вих пре­писiв.

За вiком вiн ще був ду­же мо­лодий - ли­ше дват­ри ро­ки то­му розмiняв третiй де­сяток. Слiдчий Луцiй Галл слу­жив у про­кура­турi дав­но, по­шуку­вач Ве­селий Гер­ман - з не­давнь­ого ча­су. Але во­ни аж на по­див па­сува­ли один до од­но­го.

- Ось i я! - мо­вив Ве­селий Гер­ман, вхо­дячи з ши­рокою усмiшкою до по­кою про­кура­тора. - Дов­гень­ко до­вело­ся че­кати ва­шого вик­ли­ку, Луцiю. Чи не мар­но? - ка­зав нiби до слiдчо­го, а сам по­зирав хит­рим синiм оком на про­кура­тора.

- Спра­ву вирiше­но по­зитив­но, - повiдо­мив Луцiй Галл. - Ось за ци­ми прик­ме­тами знай­ди лю­дину. Iм'я - Iсус На­зарей.

Ве­селий Гер­ман уваж­но про­читав опис.

- Ну й дiла! - вiн за звич­кою, яка во­дить­ся у вар­варiв, полiз п'ятiрнею чу­хати свою ру­ду по­тили­цю. - За ци­ми прик­ме­тами, Луцiю, мож­на схо­пити по­лови­ну на­селен­ня рру­сали­му. Дру­га по­лови­на - жiнки...

- А зу­би? - на­гадав Луцiй Галл.

- Лю­ди - не конi, щоб ум у ро­ти за­зира­ти.

- Масш сумнiв, що упо­рас­шся? - по­дав на­рештi го­лос i Понтiй Пiлат.

Ве­селий Гер­ман вмить роз­вернув­ся до нь­ого.

- Та що ви, пат­ро­не! Якi мо­жуть бу­ти сумнiви? Раз с на­каз, бу­де й дiло! На­кази для то­го й iсну­ють, щоб лю­ди по них тво­рили чу­деса.

Понтiй Пiлат не втри­мав­ся вiд посмiшки.

- Од­нак до­ведеть­ся доб­ря­че по­ниш­по­рити, - зак­ло­пота­но до­дав Ве­селий Гер­ман. - Сь­огоднi зве­чора я пiду по шин­ках - там лю­ди про вся­ке го­монять.

- У нь­ого ру­ки, як у жiнки, - ска­зав Пiлат.

3. СВIДЧЕН­НЯ МАРIт З МАГ­ДА­ЛИ

Нiчний ви­лов Ве­село­го Гер­ма­на ви­явив­ся для Луцiя Гал­ла вкрай нес­подiва­ним. Чо­го не че­кав, то­го не че­кав, - нiку­ди прав­ди дiти! Про­те слiдчий дав­но пе­реко­нав­ся, що й­ого мо­лодий сприт­ний по­шуку­вач, хоч i й­де по­деку­ди незвiда­ними у до­теперiшнiй прак­тицi шля­хами, незмiнно й не­ухиль­но пiдпо­ряд­ко­вус своу дiу чiтко ок­ресленiй метi. Та ко­ли ць­ого ран­ку Луцiй Галл по­бачив юне, без­до­ган­не, гнуч­ке, тендiтне, буй­нов­ла­се створiння з очи­ма ве­лики­ми, на­че свiтиль­ни­ки, вiн де­що оте­терiв. Всень­кий вид юн­ки, яку привiв Ве­селий Гер­ман, свiдчив про скромнiсть, цнот­ливiсть, не­тор­ка­ну чис­то­ту i на­ув­ну незвiданiсть у лю­бощах, що так зво­рушу­ють, але вод­но­час й магiчно ваб­лять чо­ловiкiв.

"У неу му­сить бу­ти чарiвний го­лосо­чок", - сен­ти­мен­таль­но по­мис­лив вiн i не по­милив­ся.

Але те, що во­на про­мов­ля­ла сво­ум нап­ро­чуд ме­лодiй­ним го­лосоч­ком iстин­ноу си­рени, вра­зило слiдчо­го не менш, анiж уу рiдкiсна, каз­ко­ва, при­голом­шли­ва кра­са. Фор­ма i змiст цiсу ви­шука­ноу ам­фо­ри на­солод зда­вали­ся не­сумiсни­ми. А мо­же, нав­па­ки? Хiба ко­гось спо­кусить пот­во­ра?

- Хто ти? - бу­ло пер­ше, що вiн за­питав.

- Ме­не звуть Марiя, - скром­но вiдповiла i пiд й­ого пиль­ним, су­ворим пог­ля­дом гус­то, со­ром'яз­ли­во за­шарiла­ся. - А ще кли­чуть Маг­да­линою...

- Зас­по­кой­ся, дiвчин­ко, - ста­теч­но мо­вив Луцiй Галл з iнто­нацiями батькiвсь­коу поб­лажли­востi. - Що ти опи­нила­ся тут, ма­буть, якесь прик­ре не­поро­зумiння.

Ве­селий Гер­ман за­рего­тав.

Слiдчий не­задо­воле­но спох­мурнiв.

- Чи не ска­жеш са­ма, як ти тут опи­нила­ся? - м'яко за­питав вiн.

- Ха! Ваш ру­дий при­ятель умо­вив пiти з ним, - зваб­ли­вим го­лосом си­рени вiдповiла во­на. - Я га­дала, вiн хо­че за­во­юва­ти мос сер­це­ва вiн по­лонив ме­не усю! Та чи вiдшко­дус менi збит­ки за мар­но втра­чену нiч? Ад­же я сподiва­лася роздiли­ти з ним лiжко, а не ла­мати собi кiстки на тю­рем­но­му тап­чанi...

Луцiй Галл спо­чат­ку бу­ло й не вто­ропав, про що й­деть­ся. А ко­ли збаг­нув, то по­буря­ковiв, на­че зва­рений жив­цем рак. Ча­ри роз­та­нули! Вiн уже не ба­чив чарiвно­го створiння, а ли­ше мiшок з кiстка­ми, який не­ухиль­но руй­ну­вати­ме час. Шко­да, що во­на ще не за­мис­люсть­ся над цим. Ми­не зовсiм не­бага­то рокiв, i хто з пи­якiв, з кот­ри­ми во­на пе­рес­па­ла, зга­дас про неу? А Ве­селий Гер­ман аж квiтнув, на­солод­жу­ючись при­род­ним комiзмом цiсу сце­ни, гiдноу пе­ра без­жаль­но­го до­теп­ни­ка Ме­нан­дра.

- Доз­воль­те менi пос­пи­тати уу, - на­рештi зап­ро­пону­вав вiн. - Це прис­ко­рить спра­ву.

Луцiй Галл тiль­ки мов­чки хит­нув го­ловою на зго­ду.


- Спо­чат­ку - де­якi бiог­рафiчнi вiдо­мостi, - по­чав неп­риступ­ний для згуб­них жiно­чих чар Ве­селий Гер­ман. - Житт­спис на­шоу Марiу ду­же прос­тень­кий. Чо­тир­надця­ти рокiв уу ще дiвчам вiдда­ли за ста­рого Пап­пу­са, се­нато­ра з ото­чен­ня тет­рарха Iро­да Ан­ти­пи. А вже за рiк во­на втек­ла до вiдо­мого роз­пусни­ка Елiу Ламiя.

- То­го са­мого? - за­питав слiдчий.

- Так, об­ра­нець уу сер­ця - той Елiй Ламiй, яко­го прин­цепс Тiберiй по­карав вис­ланням за роз­пусту, не­чува­ну навiть у роз­бе­щено­му Римi. Та от бiда: роз­пусник Ламiй спа­сував пе­ред уу нев­си­тимiстю i сам вiд неу утiк. Про нас­тупно­го уу ко­хан­ця мож­на ска­зати тiль­ки у мно­жинi - це бу­ла манiпу­ла, що сто­яла гарнiзо­ном пiд Маг­да­лою. Ко­ли легiонерiв пе­реве­ли на постiй в iнше мiсце, во­на пе­рей­шла на об­слу­гу цивiль­но­го на­селен­ня. Оскiль­ки вста­нови­ти уу ко­хан­ця бу­ло не­мож­ли­во, уу по­чали вва­жати под­ружкою всiх чо­ловiкiв Маг­да­ли. Звiдси по­ходить дру­ге уу iм'я - Маг­да­лина.

Луцiй Галл з неп­ри­хова­ним жа­лем пог­ля­нув на Марiю Маг­да­лину - рiдкiсну квiтку при­роди, що са­ма се­бе за­напас­ти­ла на гной­овись­ку, - i пох­му­ро за­питав:

- Усе це ду­же пов­чаль­но, та чи мас сто­сунок до на­шоу спра­ви?

- Мас! - за­пев­нив й­ого Ве­селий Гер­ман. - Чи знас­те ви, за ким во­на по­дала­ся з Маг­да­ли i во­лочить­ся по всiх усю­дах?

- Ка­жи!

- Iсус На­зарей.

- А! - ска­зав Луцiй Галл. - По­чинай до­пит.

Ве­селий Гер­ман по­вер­нувся до Марiу, дружньо всмiха­ючись:

- Ти дав­но в рру­салимi?

- Ма­буть, уже з тиж­день...

- А точнiше?

- Не ра­хува­ла...

- Де пе­ребу­вала до то­го?

- У Вiфанiу, у бра­та.

- Хто твiй брат?

- Бiдак, як усi.

- Я пи­таю, як й­ого зва­ти.

- Ла­зар.

- Ла­зар? Чи не про тво­го бра­та, бу­ва, по всiх шин­ках го­монять, нiби вiн вмер i вос­крес?

Жiнка за­вага­лася:

- А що й­ому за це бу­де?

- За те, що вос­крес? Нiчо­го. Ма­буть, жи­тиме, як i жив. Але ме­не цiка­вить, як це покiй­ник при­муд­рився живiсiнь­ким пiдня­тися з тру­ни?

- А при чо­му тут я? - впер­ше обу­рила­ся чарiвна повiя. - Хiба я ви­гадую по­дат­ки?

- До чо­го тут по­дат­ки?

- А­як­же! Ще не про­холо­нуть слiди римсь­ких ми­тарiв, як уже су­нуть по де­сяти­ну бiрючi Кай­афи. Бiда­ковi хоч жив­цем у тру­ну ля­гай! От Ла­зар i влiз до тру­ни...

Ве­селий Гер­ман за­рего­тав:

- Ну й утяв! I що ж, бiрючi повiри­ли?

- Та повiри­ли... Але во­ни опи­сали геть усе май­но на пок­риття де­сяти­ни i вит­рат на по­хорон. Лед­ве Ла­заря жив­цем у зем­лю не за­копа­ли. До­вело­ся бiдо­лаху хут­ко вос­кре­шати. Ну, ожив Ла­зар, а всi ка­жуть: чу­до! Та хай... Од­ним чу­дом бiль­ше, од­ним мен­ше - не ва­жить... Тим па­че, римсь­ко­му це­заревi Ла­зар спла­тив по­даток до ос­таннь­ого сес­терцiя! Вiддав тре­тину вiд дос­татку, як i на­лежить по за­кону! А на вип­лат цер­ковноу де­сяти­ни це­зар на­казiв не да­вав...

- Хiба я пи­тав те­бе про за­кони та на­кази це­заря?

- А про що ж?

- Про смерть та вос­кресiння тво­го бра­тика!

- Я й роз­повiла...

- Не все, го­лубонь­ко, не все. Хто ж у вас був чу­додiсм?

- А навiщо вам?

- Тут пи­таю я! Чи за тю­рем­ним тап­ча­ном ску­чила? Вiдповiдай: хто ви­гадав усю цю ко­медiю?

- Ну, вiн...

- Хто це - вiн?

- Ну, Iсус...

- Iсусiв, га­даю, у те­бе бу­ло чи­мало. Який же з них?

- Ну, Iсус На­зарей...

- Не­гаразд, Марiс, не­гаразд.

- Справдi вiн...

- Я ка­жу про те, що з те­бе до­водить­ся тяг­ти кож­не сло­во ле­щата­ми, мов цвя­хи з тру­ни тво­го бра­тика. Ка­жи од­ра­зу: чу­до в храмi теж ви­гад­ка тво­го Iсу­са?

- Яке ще чу­до?

- Що ста­лося вчо­ра: у хра­мових мiняйл чу­додiй­но зник­ли тор­би­ни з грiшми. I дех­то з чу­дот­ворцiв ць­ому ду­же ак­тивно пос­при­яв.

- Я там не бу­ла!

- Менi це вiдо­мо. Але в храмi ра­зом з Iсу­сом веш­тався покiй­ни­чок Ла­зар. Нев­же цей сумнiвний труп i не­сумнiвний сприт­няк теж по­дав­ся в чу­додiу?

- Чо­го ви зреш­тою хо­чете вiд ме­не?! /

- Вiдповiдi на за­питан­ня: де вiн за­раз?

- Хто? Мiй брат Ла­зар?

- Твiй ко­ханець На­зарей! Покiй­ни­ки - уда­ванi во­ни чи нi - нас не цiкав­лять.

- Ма­буть, десь хо­васть­ся...

- А де хо­васть­ся, ти не знасш, так?

- Як­би зна­ла, то побiгла б до нь­ого з кри­ком: "Тiкай як­най­швид­ше i як­най­далi!"

- Чо­го б це рап­том?

- Бо нiхто не знас, що й­ого роз­шу­ку­ють рим­ля­ни. I я теж не зна­ла... А на тюхтiув з хра­мовоу вар­ти тут не зва­жа­ють...

- Тоб­то ти хо­чеш ска­зати, що вiн хо­васть­ся десь поб­ли­зу?

- Я ць­ого не ка­зала!

- Але та­кий вис­но­вок вип­ли­вас з тво­ух слiв.

- Ти злий i пiдступ­ний!

- Об­лишмо ба­лач­ки про ме­не. Ска­жи-но лiпше...

Стрiмкий, ди­намiчний до­пит три­вав. Луцiй Галл з на­соло­дою гур­ма­на сма­кував, як сприт­но, на ви­важе­них логiчних рит­мах ве­де роз­мо­ву Ве­селий Гер­ман. Доб­ра шко­ла!

Марiя Маг­да­лина й нез­чу­лася, як ви­каза­ла бра­та Ла­заря. Во­на навiть не за­ува­жила, що засвiдчи­ла й­ого участь в на­падi на мiняйл. Ад­же Ве­селий Гер­ман ло­вив нав­мання...

Те­пер с сутт­сва зачiпка!

Цiсу митi й­ого ося­яла iдея: як­що ро­зум­но ско­рис­та­тися цiсю над­то об­да­рова­ною Ве­нерою повiсю, Iсу­са На­зарея мож­на бу­де схо­пити в най­ко­рот­ший строк. Мож­ли­во, ще сь­огоднi уве­черi. Iдея так за­хопи­ла Луцiя Гал­ла, що вiн за­був нас­та­нову про­кура­тора: тяг­ти ни­точ­ку з клу­боч­ка ле­гень­ко, нiжно, не сми­ка­ючи. I з тiсу митi, ко­ли вiн нит­ку смик­нув, подiу ри­нули стрiмго­лов, ла­ма­ючи намiри, за­думи й сподiван­ня.

- А! - пiдняв Луцiй Галл ве­ликий па­лець, жест над­то вiдо­мий на по­бой­вись­ках гладiаторiв.

Ве­селий Гер­ман ур­вав мо­ву, ви­пус­ка­ючи Марiю з те­нет оман­ли­вих слiв.

Мо­ву заб­рав слiдчий.

- Марiс, - за­питав вiн поб­лажли­во, - просвiти ме­не ста­рого, чим те­бе при­надив Iсус? Я ба­чив й­ого - ма­лень­кий, неп­римiтний чо­ловiчок, свар­ли­вий, нiко­ли й не посмiхнеть­ся. То чим вiн те­бе узяв, та­ку гар­ну?

- Ро­зумом, - впев­не­но вiдповiла во­на.

- А не грiшми? - лу­каво прим­ру­жив­ся Луцiй.

- Грiшми бе­руть iншi, ко­му ро­зуму не тре­ба...

- I ба­гато ти за­роби­ла?

- Ста­не на мас­ток.

- От ме­не й ди­вус, чо­му ти мов­чиш про то­го скна­ру, що зазiхас на твоу за­роб­ленi гро­шеня­та?

- Ви про Iуду?

- Ав­жеж, про нь­ого.

Луцiй Галл трiум­фу­вав: ця жiнка вдру­ге впiй­ма­лася на га­чок, за­кину­тий нав­мання!

Ве­селий Гер­ман схваль­но усмiхнув­ся.

Во­ни обид­ва вмiли цiну­вати вправнiсть в роз­мо­вах пiд час до­питiв.

- Не лiзе до те­бе в за­лицяль­ни­ки?

- Це з й­ого пи­кою?

- А що, не гар­на?

- Вузь­ка, на­че со­кира ка­та! Подвiй­ноу дов­жи­ни нiс, до яко­го при­туленi крихiтнi, мов у тхо­ра, оче­нята, i ву­ха стор­ча­ком - ото й бу­де Iуда. Усе об­личчя - з од­но­го но­са со­кирою...

- Звiдки вiн ро­дом?

- Iз Карiота, тiль­ки не знаю, з яко­го са­ме - в Iудеу чи в Мо­авi. Одак скажiть i ви менi: чо­му ви все роз­пи­тус­те й роз­пи­тус­те? Мо­же, хтось у чо­мусь i за­винив... Але яка моя про­вина?

- Нiякоу, - зни­зав пле­чима Луцiй Галл.

- Чо­го ж ви ме­не три­мас­те?

- Хiба? Я вва­жав, прос­то ве­демо прис­мну роз­мо­ву з чарiвною жiнкою.

- То я вiль­на?

- Ав­жеж!

- Ну, тодi я пiшла, - ще не зовсiм вiря­чи, Марiя Маг­да­лина пiдве­лася.

- До нас­тупноу зустрiчi!

- Хай уу лiпше не бу­де...

- Гер­ма­не, дай на­каз ча­товим, щоб ви­пус­ти­ли на во­лю.

- Слу­ха­юсь, пат­ро­не!

Луцiй Галл ди­вив­ся услiд, ми­лу­ючись уу вик­личною, хти­во-хви­ляс­тою хо­дою.

"А! - мо­вив сам до се­бе. - Та­ка пiднiме з тру­ни покiй­ни­ка без уся­кого втру­чан­ня чу­додiя!"

Вiн був вель­ми за­дово­лений со­бою.

4. ОДИН ТО­ВАР ПРО­ДАНО ДВIЧI

- Пiшла, ози­ра­ючись на всi бо­ки, - до­повiв пiвнiчний гiгант. Здасть­ся, хтось уу уже виг­ля­дав.

- За­пам'ятав спос­терiга­ча?

- Нi, бо вiн до неу не пiдiй­шов. Сто­яв до­сить да­лечень­ко, та ще в затiне­ному пор­ти­ку.

- Мож­ли­во, прос­то за­лицяль­ник...

- Все мо­же бу­ти!

- Так, те­пер уся­ке мо­же тра­питись, - по­годив­ся Луцiй Галл. - Якi ж твоу мiрку­ван­ня, Гер­ма­не?

- Хо­чете, щоб я пе­ред­ба­чив прий­дешнс, як це роб­лять мiсцевi вiщу­ни?

- Тим па­че, що твоу зав­ба­чен­ня, на вiдмiну вiд ек­заль­то­ваних зойкiв "про­рокiв", зав­жди ду­же вiрогiднi. Отож, не бiй­ся знес­ла­ви i по­чинай.

Гер­ман ро­зумiв, що слiдчий у цей спосiб хо­че пе­ревiри­ти своу власнi при­пущен­ня й пе­ред­ба­чен­ня, якi у нь­ого вже скла­лися в пев­ну схе­му дiй i про­тидiй.


- Слу­хаю i ко­рюся на­казовi! - бадь­оро про­голо­сив вiн. - Про­року­ван­ня пер­ше: з то­го мо­мен­ту, як Марiя Маг­да­лина сту­пила за ар­ку про­кура­тури, на­ше розслiду­ваня вже нi для ко­го не тас­мни­ця.

- Слуш­но.

- Про­року­ван­ня дру­ге: кiт на­поло­хас ми­шей.

- Са­мо со­бою...

- Миш­ки по­водять­ся рiзно. А над­то скна­ри, ура­женi па­тологiчною жадiбнiстю. Чо­му б, по­ки не пiзно, не про­дати ва­тага? Хiд дум­ки прос­тий: за­водiя все од­но схоп­лять рим­ля­ни, тре­ба хоч якусь ко­ристь з ць­ого ма­ти. А щоб Фор­ту­на не про­мину­ла з щед­ро­тами сво­уми, слiд поспiша­ти, дiяти не га­ючись.

- Пра­виль­но.

- Але я пе­вен: Iуда не пiде до нас. Не на­важить­ся...

- Про­те вiн насмiлить­ся шан­та­жува­ти хра­мових па­вукiв! - за­вер­шив Луцiй Галл. - Ад­же хра­мова зграя не вiд то­го, щоб знеш­ко­дити не­без­печно­го грабiжни­ка. Вiн при­надив­ся ух ви­тель­бу­шува­ти без­карно! Ку­мед­но ви­ходить...

- Що я маю ро­бити? - за­питав Ве­селий Гер­ман.

- Пиль­ну­вати! Уве­черi не спус­кай ока з хра­му. Я пе­вен, дов­го­носик не зволiка­тиме: жадiбнiсть - надiй­ний батiг. Вiн нам потрiбен жи­вим i не­уш­кодже­ним! Як­що змо­жеш, од­ра­зу ви­бий з нь­ого зiзнан­ня i, не га­ючись, схо­пи ва­тага.

- Зро­зумiло, пат­ро­не.

- Од­ноу де­ки легiонерiв тобi вис­та­чить?

- Цiлком.

Лю­дину, вузь­ке об­личчя якоу на­гаду­вало со­киру, бо на нь­ому домiну­вав мо­гутнiй нiс. Ве­селий Гер­ман примiтив, ко­ли вже впа­ли густi сутiнки.

Гер­ман об­рав собi зруч­ну для сте­жен­ня по­зицiю. Вправ­но роз­та­шував на­даних й­ому во­якiв, якi за й­ого зна­ком вмить мог­ли зам­кну­ти ко­ло без надiу на вте­чу в бiчнi ву­лич­ки.

При­сутнiсть поб­ли­зу хра­му по­оди­ноких легiонерiв нi в ко­го не мог­ла вик­ли­кати три­вогу: Ве­жа Ан­тонiя, пе­рет­во­рена в ка­зар­му для римсь­ких во­якiв, i храм Со­ломо­на, влас­не ка­жучи, скла­дав од­не цiле. То­му при­сутнiсть тут ок­ре­мих легiонерiв, бу­ла та­кою ж при­род­ною, як i свя­тен­никiв. Iнша спра­ва, як­би во­ни ча­тува­ли чiль­ним за­гоном, - це, бе­зумов­но, при­вер­ну­ло б ува­гу i мог­ло на­поло­хати.

Ве­селий Гер­ман не дав зна­ку зат­ри­мати кан­ди­дата в зап­ро­данцi: намiр щось зро­бити i здiй­сне­ний вчи­нок трак­ту­ють­ся рiзно. Хай iде. Хай на­поло­хас хра­мових па­вукiв. Хай зро­бить свос чор­не дiло. А тодi... Ад­же вiн по­вер­та­тиметь­ся цiсю ж до­рогою. Iншо­го шля­ху тут не­ма.

Ве­летенсь­кий дiм див­но­го й нез­ро­зумiло­го бо­га iуде­ув бу­ло спо­руд­же­но на кру­тому горбi, i вiн сво­ум кам'яним гро­мад­дям на­че ча­вив мiсто. Це вра­жен­ня особ­ли­во по­силю­вало­ся вночi, ко­ли тем­ний ку­пол зли­вав­ся з тем­ним не­бом. Уже тодi, ко­ли за ца­ря Со­ломо­на ще тiль­ки по­чали спо­руд­жу­вати цю гiгантсь­ку будiвлю, ви­ник­ло по­бо­юван­ня, що во­на сво­сю ва­гою роз­ча­вить горб i впа­де на мiсто. То­му будiвничi пiдда­ли архiтек­турнiй ре­конс­трукцiу i са­мий горб. З од­но­го бо­ку й­ого зте­сали i закрiпи­ли цик­лопiчни­ми бри­лами, пос­дна­ними для мiцностi мiж со­бою залiзни­ми ско­бами. Ця стiна те­пер здiй­ма­лася вго­ру на чо­тирис­та лiктiв i вра­жала навiть рим­лян, звик­лих до ко­лосаль­них спо­руд.

Храм i справдi ча­вив. Але не сво­ум кам'яним гро­мад­дям. Вiн ча­вив по­дат­ка­ми i нескiнчен­ни­ми до­дат­ко­вими по­бора­ми, якi тре­ба бу­ло нес­ти свя­тен­ни­кам пiд час кож­но­го з чис­ленних, ви­гада­них ни­ми ж релiгiй­них свят.

Це бу­ло се­редо­вище i не­дотор­канний для римсь­ких за­конiв при­тулок спад­кос­мних дар­мо­удiв. Це бу­ла фор­те­ця трутнiв з ро­ду Левiя, яким Мой­сей на­дав довiчне й вик­лючне пра­во "слу­гува­ти бо­говi" i за цю "пра­цю" сса­ти пiт i кров тру­дящо­го лю­ду, жор­сто­ко - аж до смер­тно­го по­бит­тя камiнням ка­ра­ючи не­покiрних. Нинi це "колiно" бу­ло роз­подiле­но на двад­цять чо­тири "че­реди", в кожнiй з яких налiчу­валось до п'яти ти­сяч свя­тих не­роб. А на кож­но­го спад­кос­мно­го левiта при­пада­ло ще по два-три служ­ки з ниж­чих кас­то­вих сту­пенiв. I вся ця са­рана хо­че жер­ти, i то - смач­но, хо­че хо­дити в роз­ко­шах, хо­че м'яко спа­ти, хо­че ут­ри­мува­ти бiля се­бе як­найбiль­ше гар­них ра­бинь i на­лож­ниць.

Рим­лян вра­жало, що цiлий на­род дав се­бе у­яр­ми­ти цим не­робам з ка­дила­ми, щоб й­ого си­ли й дос­та­ток, й­ого енергiю й нас­на­гу по­жад­ли­во ви­соту­вала пло­дюча зграя свя­тих дар­мо­удiв. Iмперсь­кий Рим вва­жав це ста­нови­ще, м'яко ка­жучи, не­розум­ним. Вiн зап­ро­вадив своу по­дат­ки, якi дiяли по всiй iмперiу, а хра­мову де­сяти­ну ви­лучив з ка­тегорiу, що охо­ронясть­ся за­коном. Будь-якi по­жер­тви iудей­сько­му бо­говi на­були чин­ностi доб­роу волi. А щоб ви­бити у схид­ни зу­би, у вер­ховно­го су­ду - Си­недрiону - бу­ло вiдiбра­но пра­во нй смер­тне по­каран­ня. У вiданнi свя­тен­никiв ли­шив­ся тiль­ки роз­гляд су­то релiгiй­них пи­тань, в якi iмперсь­ка адмiнiстрацiя не втру­чала­ся. Ра­бини зло­били­ся, але си­ла бу­ла на боцi Ри­му...

...Iуда iз Карiота вис­лизнув з хра­му, ко­ли зовсiм стемнiло. Бiля пiднiжжя сходiв, що ве­ли до Нижнь­ого мiста, й­ого зне­наць­ка ото­чили. З пе­реля­ку цей уже викiнче­ний зап­ро­данець ми­мовiль­ним по­рухом шар­пнув­ся до ши­рокоу по­яс­ноу на­мот­ки. Ве­селий Гер­ман не­гай­но за­пус­тив ту­ди свою дес­ни­цю. Вiн ви­тяг шкiря­ний га­ман, що прис­мно бряз­нув бла­город­ним ме­талом.

- За­палiть смо­лос­ки­пи! - на­казав вiн.

За­хита­лося чад­не чер­во­не по­лум'я, пострiлю­ючи смо­ляни­ми бриз­ка­ми. Ве­селий Гер­ман вит­ру­сив мо­нети на до­лоню, ста­ран­но по­раху­вав ух i нек­ва­пом зси­пав на­зад у га­ман.

- Ха, ли­ше трид­цять ше­келiв, - роз­ча­рова­но про­бур­мотiв вiн. - Ну й скна­ри! Га? За го­лову ва­тага - ли­ше трид­цять срiбнякiв! Де це чу­вано? От як­би да­ли зо­лоти­ми де­нарiями...

Iуда роз­губле­но клiпав. Ве­селий Гер­ман прос­тягнув й­ому га­ман:

- Бе­ри! Для нас це не грошi...

Iуда жадiбно схо­пив свою здо­бич i поспiхом су­нув за па­зуху.

- Слу­хай, - зич­ли­во мо­вив Ве­селий Гер­ман, - мо­же, ти про­даси й­ого вдру­ге?

- Ко­го? - про­бель­котiв Iуда, який досi не огов­тався вiд ля­ку. Й­ого крихiтнi оче­нята, пе­рего­род­женi ви­дат­ним но­сом, по­лох­ли­во ни­кали по во­яках.

- Нiби не знасш... Iсу­са На­зарея - ось ко­го! Нам же вiдо­мо, ко­го ти щой­но про­дав ску­пер­дя­ям з хра­му. А нас цей то­варець теж цiка­вить! Ну то що, при­яте­лю, за­лаго­димо ген­дель, га?

Iуда за­вагав­ся. Цей ру­дий здо­ровань - що вiн: про­понус всерй­оз чи кеп­кус? Й­ого не­поко­уло навiть те, що й­ому по­вер­ну­ли грошi. Щось по­вер­та­ти - не на­лежить до чес­нот римсь­ких во­якiв. Як i будь-яких iнших... А мо­же, й справдi?..

- Да­вай ви­казуй ху­тень­ко, - на­полiг ру­дий. - Ми знас­мо, ко­му й­ого мож­на вигiдно пе­реп­ро­дати. Понтiй Пiлат за На­зарея дасть зо­лото...

Тiль­ки те­пер Iуда збаг­нув: га­ман й­ому по­вер­ну­ли ли­ше то­му, що сподiва­ють­ся за­роби­ти бiль­ше. На душi по­лег­ша­ло - усе ста­ло на свос звич­не мiсце.

- Ну, ка­жи на­рештi: де вiн хо­васть­ся?

- У Геф­си­мансь­ко­му лiсi... Та чи встиг­не­те?

- А що та­ке?

- Уже зби­расть­ся й­ти по нь­ого хра­мова вар­та...

- Не­хай собi зби­расть­ся. А ми ви­рушай­мо за­раз. Ве­ди!

- Навiщо я вам? - спо­лотнiв Iуда.

- Як то навiщо? Лiс ве­ликий. Чо­го ж нам ниш­по­рити в нь­ому, ко­ли ти знасш точ­не мiсце? I от що: аби не ста­лася по­мил­ка, ти Iсу­са обнiмеш i наз­веш. Зро­зумiв?

- А що я за це ма­тиму?

- Жит­тя! - вiдповiв, на­че вда­рив навiдлiг, Ве­селий Гер­ман. - Хiба ма­ло?

5. КУБ­ЛО ГА­ДЮЧЕ

- Мiй лю­бий, ти ко­гось че­касш? - за­пита­ла Клавдiя Про­кула, яка чи­тала з об­личчя Понтiя Пiла­та, як з кни­ги, хо­ча сто­роннiм во­но зда­вало­ся неп­ро­ник­ли­вим.

- Так, моя Клавдiс, - вiдповiв вiн, - че­каю, ко­ли при­ведуть до ме­не мо­лоди­ка з тон­ки­ми, як у жiнки, ру­ками, кот­ро­го ти ба­чила у храмi.

- Й­ого впiй­ма­ли?

- Цiсу ночi.

- О, мiй Понтiю! Я ду­же хотiла б по­бачи­ти й­ого зно­ву.

- Чо­му?

- Вiн цiка­вий...

- Так, масш рацiю - вiн цiка­вий. I я, моя Клавдiс, мо­жу доз­во­лити тобi i по­бачи­ти й­ого, i по­чути. Але з однiсю не­одмiнною умо­вою.

- Якою?

- Мов­ча­ти.

- Яка жор­сто­ка для жiнки умо­ва! Але я згод­на. Я мов­ча­тиму i тiль­ки слу­хати­му. Як­що нi - ви­женеш.

- Тодi зго­да!

Перш, нiж на­дати справi чин­ностi офiцiй­но­го розслiду­ван­ня, про­кура­тор Понтiй Пiлат вирiшив поз­най­оми­тись з зат­ри­маним осо­бис­то. Над­то ве­ликий роз­го­лос про ць­ого Iсу­са На­зарея пiшов в рру­салимi, от­же, по­ширить­ся по всiй Iудеу, а то й далi. Окрiм то­го, всi вчин­ки ць­ого сприт­но­го мо­лоди­ка бу­ли поз­на­ченi гнуч­кою, до­теп­ною дум­кою. А про­кура­тор цiну­вав ро­зум в усiх й­ого про­явах.

Досi вiн мав клопiт ли­ше з во­рога­ми iмперiу, з ту­пими, хоч по­деку­ди i вiдчай­душ­ни­ми фа­ната­ми, ек­заль­то­вани­ми i от­русни­ми тим пот­ворним мо­роком, що за­душ­ли­вими хви­лями слiпоу зло­би ли­нув з хра­му на горi. Левiти не годнi бу­ли за­бути про свою ко­лиш­ню, нiчим не об­ме­жену вла­ду i пе­рек­ресленi Ри­мом привiлеу. Зовнi во­ни бу­ли за­попад­ливi i ло­яльнi до iмперсь­коу адмiнiстрацiу, але по­тай­ки сiяли во­рож­не­чу. За­лиша­ючись ос­то­ронь, во­ни пiдбу­рюва­ли на опiр. Про­те во­ни пре­чудо­во зна­лися на еко­номiчнiй та вiй­ськовiй по­тузi iмперiу i ре­аль­но усвiдом­лю­вали, що будь­який опiр бу­де без­жаль­но роз­чавле­но. Так i трап­ля­лося. По всiй провiнцiу зас­траш­ли­вим на­гаду­ван­ням стир­ча­ли хрес­ти з розiп'яти­ми бунтiвни­ками. Та левiти що­разу ли­шали­ся без­карни­ми. Бiль­ше вiд то­го, цi спа­лахи гнiву бу­ли ум вигiднi, бо з кож­ним бун­том - хай навiть дрiбним - во­ни вiдвой­ову­вали для се­бе в да­леко­му Римi який­сь з втра­чених привiле­ув.


Скiль­ки скарг во­ни од­пи­сали на про­кура­тора, скiль­ки хит­рих зви­нува­чень? Понтiй Пiлат не лiчив. Але пе­реко­нав­ся: дос­та­ток левiтiв (досi не опо­дат­ко­ваний!) ба­зусть­ся на кровi та об­лудi.

А цей На­зарей був сди­ний в свос­му родi: вiн во­ював з пiдступ­ни­ми левiта­ми, котрi як­що оцiню­вати об'сктив­но, бу­ло на ко­ристь Ри­мовi.

- Вiн цiка­вий, - ко­рот­ко i влуч­но виз­на­чила став­лення до нь­ого прек­расна жов­то­воло­са i бла­кит­но­ока Клавдiя Про­кула, що лег­ко на­бира­ла виг­ля­ду хо­лод­ноу й неп­риступ­ноу бо­гинi, уу пос­та­ва, ко­ли во­на не бу­ла за­хова­на прос­то­рою тунiкою до п'ят, справдi на­гаду­вала тiло бо­гинi. Бiлоу мар­му­ровоу бо­гинi з гар­монiй­ни­ми про­порцiями, вiднай­де­ними скуль­пто­рами Ел­ла­ди.

I ось за­раз во­ни - Понтiй Пiлат та Клавдiя Про­кула - напiвле­жали на зруч­них, з виг­ну­тими спин­ка­ми, щоб не втом­лю­вати тiло, ле­жаках. Обид­ва ле­жаки бу­ли вкритi од­на­ково м'яки­ми ков­дра­ми з пух­настоу вер­блю­жоу вов­ни. Мiж ни­ми, на мар­му­рово­му сто­лику, сто­яли ва­зоч­ки з со­кови­тими фрук­та­ми i вузь­ко­шиу гли­нянi гле­ки, що зберiга­ють рiди­ну в про­холодi.

Сон­це не дош­ку­ляло пе­ребу­ва­ючим у пор­ти­ку, хоч не­бо над го­лова­ми ли­шало­ся вiдкри­тим. Вiд со­няч­них про­менiв за­туля­ли штучнi навiси з бiло­го по­лот­на та крис­латi кро­ни де­рев, всад­же­них обабiч стiн се­ред мар­му­рових плит. Помiж ко­лон вхiдноу ар­ки бов­ванiв в об­ла­дун­ках легiоне­ра ру­дий гiгант Ве­селий Гер­ман, що став там на вар­ту.

Тiль­ки зат­ри­маний уночi роз­би­шака в й­ого тем­но­му, для до­роги, гiматiу та вар­варсь­ких шаль­ва­рах псу­вав за­галь­ний iнтер'ср, гру­бо по­рушу­ючи зас­покiй­ли­ву коль­оро­ву то­нальнiсть за­тиш­но­го пор­ти­ка. Вiн мав точнiсiнь­ко та­кий виг­ляд, який ви­никав в у­явi з опи­су про­кура­тора Квiрiнiя. Але до­дали­ся живi фар­би i дум­ка, яка зав­жди бу­ла го­лов­ною ок­ра­сою очей, а вiдтак - i са­моу лю­дини.

- Наз­ви се­бе, - ска­зав про­кура­тор, по­чина­ючи роз­мо­ву.

- Iсшуш, - наз­вався вiн на ара­мей­ський лад. - За мiсцем про­живан­ня ме­не ще звуть На­заре­ем.

- Чи знасш, хто я?

- Знаю: ти - про­кура­тор Понтiй Пiлат.

- Ти ба­чив ме­не ранiше?

- Так, у Галiлеу, де ти розiп'яв вiсь­мох за­колот­никiв. Тодi я ба­чив те­бе. Ти сидiв вер­хи на конi зi зна­ками ле­гата. Жiнку, що возсiдав по­руч з то­бою, я теж ба­чив. Але не знаю, хто во­на.

- Ко­го ж во­на роз­пи­нала? - насмiшку­вато за­питав Понтiй Пiлат.

- Я ба­чив уу ли­ше один раз. Це бу­ло по­зав­чо­ра, у храмi.

- А ти спос­те­реж­ли­вий - всти­гасш помiча­ти навiть зай­ве для те­бе.

- У ць­ому й по­лягас моя бiда, - у за­думi мо­вив На­зарей i жва­во до­дав: Але iсну­ють жiнки, яких не помiти­ти прос­то не­мож­ли­во! Для ць­ого слiд бу­ти слiпим.

Клавдiя Про­кула, дот­ри­му­ючись сло­ва, мов­ча­ла, хоч це уй да­вало­ся не­лег­ко, особ­ли­во ко­ли роз­мо­ва тор­кну­лася уу са­моу. Цей ма­лень­кий чо­ловiчок насмiлив­ся оцiню­вати уу! Про­те чо­мусь бу­ло прис­мно.

- От­же, ти виз­насш, що був у храмi, - пiдкрес­лив Понтiй Пiлат.

- Навiщо при­хову­вати, що всiм вiдо­мо, - прос­то вiдповiв ареш­тант.

- Ти уже двiчi зчи­нив бу­чу у ць­ому Домi ва­шого iудей­сько­го бо­га. Чо­му?

- То­му, що бог по­кинув храм. Вер­теп розбiй­никiв не мо­же бу­ти До­мом гос­по­да.

- У тво­ух сло­вах, Iсшу­ше, кристь­ся зви­нува­чен­ня. Чи мо­жеш об­грун­ту­вати й­ого?

- Це лег­ко...

- Ка­жи - я слу­хаю.

- Чи не блюзнiрство ро­бити з бо­га мер­зенно­го лих­ва­ря, що де­ре грошi в рiст не­бес­но­го бла­женс­тва? Чи не зло­чин у­особ­лю­вати бо­га в огид­но­му мiняйлi, який не­беснi бла­га обмiнюс на земнi срiбня­ки? Чи це не розбiй, ко­ли вiру пе­рет­во­рено в пред­мет без­со­ром­ноу торгiвлi?

- Усе це ри­тори­ка, - су­хо заз­на­чив Пiлат. - Чи масш щось ска­зати кон­крет­но?

- Мо­жу й кон­крет­но...

- Ка­жи смiли­во!

- Ось ли­ше один прик­лад з ба­гать­ох. Зап­ро­вад­же­но пра­вило: жо­ден вiру­ючий не до­пус­касть­ся до хра­му, як­що не дасть гро­шовий по­даток "на ви­куп душi". Од­нак левiти бе­руть мо­нети ли­ше ста­рого кар­бу, тоб­то такi, на яких не кар­бо­вано об­лич це­зарiв. Тих ста­рих мо­нет уже май­же не­ма в обiгу. Роз­до­бути ух ду­же важ­ко. Але во­ни с в дос­татнiй кiль­костi у хра­мових мiняйл, якi зовсiм не ви­пад­ко­во си­дять в га­лереу при входi до хра­му. Вартiсть ста­роу, дав­но знецiне­ноу мо­нети - те­перiшнiй iмперсь­кий зо­лотий. Але й це не все, бо жадiбнiсть левiтiв не знас меж. Щоб обмiня­ти мо­нети, слiд спо­чат­ку спла­тити ще й так зва­ний обмiнний по­даток. Вартiсть пра­ва на обмiн - срiбний де­нарiй або срiбна драх­ма. Про­чан ба­гато. Особ­ли­во на релiгiйнi свя­та. При­буток пiдра­хува­ти не важ­ко. Вiн бiль­ший нiж iмперськi по­дат­ки ра­зом узятi. До то­го ж храм не втра­час за­пас мо­нет ста­рого кар­бу. I во­ни зно­ву по­вер­та­ють­ся в тор­би мiняйл!

Про­кура­тор Понтiй Пiлат спох­мурнiв.

- Чи усвiдом­люсш ти, що зро­бив полiтич­не зви­нува­чен­ня ?

- Я не зовсiм доб­ре знаю римськi за­кони.

- Ми су­воро ка­рас­мо за об­ра­зу осо­би це­заря. А ти повiдо­мив важ­ли­ве: до хра­му не до­пус­ка­ють­ся лю­ди, якi не­суть мо­нети з кар­бом бо­жес­твен­них прин­цепсiв. Так?

- Я це ска­зав...

- А чо­му левiти це роб­лять? Чи знасш?

- Чо­му? Бо у них. ген­длярсь­кий бог - зо­лотий тiлець. Iншо­го во­ни не зна­ють i зна­ти не хо­чуть.

- Я за­питав не про це. Сфор­му­люю iнак­ше, щоб ти зро­зумiв: як левiти по­яс­ню­ють вiдмо­ву бра­ти мо­нети з зоб­ра­жен­ням римсь­ких прин­цепсiв?

- Та прос­то: Кай­афа ка­же, що цi сустнi зоб­ра­жен­ня - об­ра­за для ца­ря не­бес­но­го. А нас­правдi, окрiм на­живи...

- До­сить, це вже лiри­ка! - зу­пинив й­ого Понтiй Пiлат. - Ска­жи менi лiпше та­ке: що ти зро­бив би з хра­мом?

- Я ска­зав про це в очi са­мим левiтам. Я ска­зав ум: "Як прий­шов по­топ i знiс усiх, так i ваш храм об­лу­ди бу­де зне­сено. Бо де бу­де пад­ло, там збе­руть­ся й ор­ли. Не­розумнi i слiпi ви, бо свя­тите зо­лото! Го­ре вам! Бо за зло­чина­ми ва­шими прий­дуть чорнi днi. I об­ло­жать храм око­пами, i об­ступ­лять нав­кру­ги, i стис­нуть звiду­сюди. I зни­щать й­ого з ли­ця землi, i не за­лишать ка­меня на ка­менi! Бо цей храм уже не бо­жий дiм мо­литов, а вер­теп з куб­лом га­дючим!"

- Ти справдi це ска­зав? - не стри­мав сво­го по­диву про­кура­тор.

- Я ска­зав це...

- Пер­шосвя­тен­ник Кай­афа знас про це?

- Вiн теж слу­хав ме­не.

- Ко­ли це бу­ло?

- Три днi то­му.

- А потiм ти з ва­тагою спiль­никiв пiшов гра­бува­ти хра­мових мiняйл?

- Я нi в чо­му не ви­нен. Хiба на ме­не хтось скар­жився?

- Масш рацiю: не­ма нi скарг, нi по­зову. Ад­же, щоб зви­нува­тити те­бе, ум тре­ба вик­ри­ти са­мих се­бе. Але за­раз я зроб­лю од­не при­пущен­ня. Як­що во­но вiрне, мо­жеш не вiдповiда­ти нiчо­го. Ви заб­ра­ли у мiняйл мо­нети ста­рого кар­бу?

За­пала про­мовис­та мов­чанка.

Ве­лич­на Клавдiя Про­кула з ве­селою по­вагою по­зира­ла на сво­го про­ник­ли­вого чо­ловiка.

Понтiй Пiлат ба­чив, як до Ве­село­го Гер­ма­на пiдiй­шов легiонер i про щось до­повiв.

Ве­селий Гер­ман пiдняв ру­ку, про­сячи доз­во­лу по­тур­бу­вати про­кура­тора.

- Пiдiй­ди! - доз­во­лив й­ому Понтiй Пiлат i, ко­ли той наб­ли­зив­ся, за­питав: - Щось тра­пило­ся?

- Прий­шов ко­лишнiй пер­шосвя­тен­ник Ан­нан, тесть Кай­афи. Про­сить, щоб ви й­ого прий­ня­ли.

- По мою ду­шу прий­шов, - ти­хо мо­вив Iсус.

- Про що ти? - за­питав про­кура­тор.

- Ан­нан ви­мага­тиме мо­су смертi.

- Зас­по­кой­ся, - твер­до ска­зав Понтiй Пiлат. - Без серй­оз­ноу про­вини я ще нiко­го не ска­рав. А за то­бою я нiякоу ви­ни не ба­чу. Роз­ходжен­ня у пог­ля­дах на приз­на­чен­ня хра­му е су­то релiгiй­ним i мо­уй юрис­дикцiу не пiдля­гас. Пра­во ж свя­тен­никiв на смер­тний ви­рок i по­каран­ня ска­сованi.

6. АН­НАН, ТЕСТЬ КАЙ­АФИ

Ко­ли Ве­селий Гер­ман повiв зат­ри­мано­го че­рез бiчнi дверi, Клавдiя Про­кула мо­вила:

- Я хо­чу ли­шити­ся.

- Але ж Ан­нан - не в'язень, - за­вагав­ся Понтiй Пiлат.

- Шко­да, що вiн досi не в'язень...

Про­кура­тор засмiяв­ся.

- Зро­зумiй, моя лю­ба, я б охо­че, але...

- Але, мiй Понтiю, вiдiсла­ти ме­не за­раз бу­ло б ще бiльш жор­сто­ко, нiж при­мушу­вати ме­не мов­ча­ти. Хiба я тобi за­важа­ла? А те­пер... Та це все од­но, що вiдiбра­ти у ме­не кни­гу на найцiкавiшо­му мiсцi.

- Пiдка­жи, як вмо­тиву­вати твою при­сутнiсть, i ти за­лишиш­ся.

- Ах, мiй Понтiю, це так прос­то!

- Навiть прос­то? - усмiхнув­ся Пiлат.

- Ав­жеж! - за­пале­на надiсю, на­поля­гала Клавдiя Про­кула. - Хiба ти кли­кав до се­бе то­го Ан­на­на? Хiба тут мiстить­ся твоя кан­це­лярiя, де ти му­сиш дот­ри­мува­тись служ­бо­вих при­писiв?

- Нi i нi! - ска­зав Пiлат. - Що з ць­ого?

- Ан­нан прий­шов без зо­ву. Прий­шов до тво­го при­ват­но­го жит­ла. Прий­шов як про­хач. Ти тут пов­ний гос­по­дар. Ти мо­жеш й­ого навiть вза­галi тут не прий­ня­ти i приз­на­чити зустрiч в кан­це­лярiу у час зруч­ний для те­бе. От­же...

- От­же, менi ли­шасть­ся да­ти зго­ду.

- О, мiй Понтiю, у по­дяку тобi я зно­ву обiцяю стiй­ко мов­ча­ти.

- Ця при­сяга тiль­ки свiдчить, що ти у ме­не ве­лика ро­зум­ни­ця.


Тим ча­сом прис­лужни­ки внес­ли до пор­ти­ка ма­сив­ний, гiдний са­ну нес­подiва­ного вiзи­тера стiлець з твер­дою й пря­мою спин­кою: iудеу чо­мусь люб­лять сидiти в нез­ручнiй, за­дерев'янiлiй позi. Та хай! Хоч би й на цвя­хи сiда­ли. Хи­мернi мiсцевi зви­чау та упо­добан­ня адмiнiстрацiю Ри­му не об­хо­дили.

Як i в'язень Iсус На­зарей, ми­нулорiчний пер­шосвя­тен­ник Ан­нан, тесть те­перiшнь­ого - Кай­афи, виг­ля­дав у пор­ти­ку чу­жорiдним тiлом, хоч яв­ляв со­бою зовсiм iнший соцiаль­ний тип. В'язень був тут тем­ною пля­мою, свя­тен­ник - за­над­то пiстря­вою. В'язень сту­котiв по мар­му­ру де­рев'яни­ми пiдош­ва­ми, свя­тен­ник вiддзво­нював дрiбни­ми срiбни­ми бу­бен­ця­ми, на­шити­ми по всь­ому й­ого фан­тастич­но бар­висто­му вбран­ню. На гру­ди зви­сав три­колiрний омо­фор - оз­на­ка, що вiн по­ходить з ро­ду бла­жен­но­го Левiя. До по­яса був прип­ну­тий роз­ши­тий бiсе­ром мiше­чок з па­лич­ка­ми-жез­ла­ми для же­реб­ку­ван­ня.

Ан­нан вiддзво­нював сво­уми бу­бен­ця­ми, мов цiла ота­ра, аж по­ки не доп'яв­ся до крiсла. У нь­ому вiн ук­ляк не­поруш­не, i бу­бенцi вга­мува­лися. Про­кура­тор та й­ого дру­жина мов­чки ту­пили очi на це роз­цяць­ко­ване опу­дало з ледь при­хова­ною зне­вагою.

Свя­тен­ник теж по­зирав на ла­тинян з та­мова­ною вiдра­зою.

Цей рим­ля­нин з неп­ристой­но ко­рот­ким во­лос­сям, з го­лим об­личчям, з й­ого нiби сте­саним но­сом, що не­зугар­не про­дов­жу­вав лiнiю ло­ба, з й­ого вузь­ким, на­че щiли­на, ро­том i важ­кою, мов ка­меню­ка, ще­лепою виг­ля­дав пот­ворно.

А й­ого дру­жина?

Хiба цю де­белу, як ве­жа, iсто­ту з хо­лод­ни­ми ри­сами об­личчя i по­туж­ною ста­турою ра­тобор­ця мож­на вва­жати жiнкою? ту б три­мати в гуртi тяг­ло­воу ху­доби - ось де цiй рим­лянцi мiсце! Хiба уу мож­на порiвня­ти з сврей­ськи­ми жiнка­ми - га­рячи­ми, мов во­гонь, тендiтни­ми, як iграш­ки, нiжни­ми, на­че квiти? рврей­ки дозрiва­ють на два­над­ця­ту вес­ну, ко­ли ду­ша ще не ура­жена грiхом, а плоть - хтивiстю. У своу два­над­цять ве­сен во­ни й­дуть, мов агнцi не­порочнi на зак­лання, пiд шлюб­ний вiнець не­вин­ни­ми створiння­ми...

А ла­тинян­ки? З ухнiми тре­нова­ними фiзич­ни­ми впра­вами ру­чись­ка­ми, що годнi за­люб­ки звер­ну­ти шийнi м'язи або при­души­ти....

Вiд цих ду­мок Ан­нан аж гид­ли­во зат­ру­сив фар­бо­ваною чер­во­ною ца­повою бо­родою.

- За на­шими зви­ча­ями не мiсце не­чистiй жiнцi се­ред чис­тих чо­ловiкiв! не стри­мав­ся вiн. - Реб­ро [за сврей­ськи­ми племiнни­ми ска­зан­ня­ми, бог сот­во­рив жiнку з реб­ра чо­ловiка] - нiкчем­на час­ти­на цiло­го.

В опук­лих очах Клавдiу Про­кули бла­кит­тю па­лах­ну­ли кри­жанi блис­кавки. Про­те грiм не вiдповiв на об­ра­зу. Во­на, три­ма­ючи свос сло­во, тiль­ки ви­мог­ли­во зве­ла хо­лоднi очi на Понтiя Пiла­та.

- Зви­чау слiд ша­нува­ти, - су­хо заз­на­чив про­кура­тор. - Це ша­нуван­ня му­сить бу­ти взас­мним. Хто до ко­го прий­шов?

Ан­нан збаг­нув, що, ко­ли й на­далi доз­во­ляти­ме собi дра­тува­тися, й­ому за­лишить­ся тiль­ки пiти з ць­ого не­чес­ти­вого до­му го­ув-iновiрцiв. Та хiба для ць­ого вiн пе­рес­ту­пив порiг римсь­коу гос­по­ди?

- Я нiко­ли не бу­вав у Римi, - по­зад­ку­вав вiн. - На жаль, вашi зви­чау менi невiдомi. Прик­ро, як­що я у свос­му невiданнi ко­гось об­ра­зив. Про­те тiшу се­бе со­лод­кою надiсю, що ви про­бачи­те тем­но­му стар­цевi й­ого ми­мовiль­ну про­вину.

- Мас­те щось повiдо­мити? - ру­ба за­питав Понтiй Пiлат.

Ан­нан вва­жав, що оця гру­ба пря­мота, при­таман­на усiм рим­ля­нам, нiчим не вiдрiзнясть­ся вiд бру­таль­ноу не­вихо­ваностi. Та чи мож­на дорiка­ти не­чес­тивцевi, ко­ли за ним сто­уть нез­ламна си­ла?

Ста­рець втом­ле­но зап­лю­щив повiки, пе­реби­ра­ючи по­дум­ки, що i як мас ска­зати. Вiн прий­шов сю­ди з сди­ною ме­тою - ура­зити спе­сиво­го рим­ля­нина i за рiшен­ням Си­недрiону при­муси­ти й­ого до стра­ти то­го вов­ка, що при­надив­ся до хра­мовоу ко­шари. Без­карно! Та як вес­ти мо­ву, щоб не нак­ли­кати гнiву? У ко­шику смокв мо­же та­ути­ся змiя з уу от­руй­ним жа­лом. Так! З цим не­чес­ти­вим пе­сиго­лов­цем слiд об­ра­ти улес­ли­ву мо­ву, в якiй схо­васть­ся змiуне жа­ло. Тим-то надiйнiше во­но вра­зить...

- Слав­ний i гiдний усiля­коу по­честi про­кура­тор Пiлат! - пиш­но роз­по­чав вiн. - Бла­га вiсти­на до­лину­ла до сми­рен­них рабiв Все­вишнь­ого гос­по­да на­шого Iахвi [iм'я бо­жес­тва пра­давнiх сврей­ських ско­тарiв; нинi вiн - бог iуда­уз­му]. Схоп­ле­но мер­зенно­го грiшни­ка - Iсшу­ша На­зарея, який так гли­боко за­непав до са­танинсь­коу бе­зоднi, що зне­важив ду­хот­ворний Дiм гос­поднiй. А ви, рим­ля­ни, пок­ла­ли край й­ого без­чинс­твам на шля­хах Iудеу. Осан­на! Хва­ла тобi, гос­по­ди, що навiв ти ка­раль­ну дес­ни­цю на за­пек­ло­го зло­чин­ця!

Клавдiю Про­кулу по­чало ба­вити це од­верто де­магогiчне ли­цедiй­ство.

- Але зга­дай, Понтiю Пiла­те: наш свя­тий Си­недрiон зав­жди вiрнопiдда­не до­пома­гав iмперськiй владi по силi сво­уй. За­питай­мо се­бе: хто спри­яв про­кура­торовi Квiрiнiю, ко­ли вiн про­вадив пе­репис на­селен­ня для на­веден­ня ла­ду в опо­дат­ку­ваннi? Ми - сми­реннi ра­би божi i вiрнi слу­ги римсь­ко­го це­заря.

"А те­пер за ци­ми спис­ка­ми зди­рас­те "на храм" де­сяти­ну з при­буткiв", сар­кастич­но до­дав по­дум­ки Понтiй Пiлат.

- Або те­бе, про­кура­торе, ося­яла щас­ли­ва дум­ка - спо­руди­ти ак­ве­дук з мiсце­востi Ал-Ар­рув до рру­сали­ма, який зав­жди страж­дав вiд нес­тачi пит­ноу во­ди. Хто ж до­помiг тобi не­корис­ли­вими й слух­ня­ними будiвни­чими? Ми сми­реннi ра­би божi i вiрнi слу­ги це­заря.

З па­токи слiв ви­суну­лося жа­ло. Ан­нан на­гадав Пiла­товi, як вiн бу­ло нак­лав ру­ку на хра­мову каз­ну, щоб ма­ти кош­ти на будiвлю склад­ноу спо­руди. Од­нак про­кон­сул Сiрiу Вiтеллiй за на­казом з Ри­му звелiв по­вер­ну­ти свя­тен­ни­кам хра­мовi кош­ти. На­томiсть вiдiрва­ли вiд ра­ла ра­та­ув i ремiсникiв вiд май­сте­рень, якi без­коштов­но му­сили вiдбу­ти будiвель­ну по­виннiсть. Ви­ник­ли за­вору­шен­ня i до­вело­ся ка­рати. Не­нависть до Ри­му зрос­ла. Чи мiг це пе­ред­ба­чити ко­рот­ко­зорий в полiтицi Вiтеллiй? А те­пер цей свя­тен­ник хи­зусть­ся сво­сю про­вокацiй­ною "до­помо­гою". Та за­раз на це зух­валь­ство не­ма чим вiдповiсти...

- I те­пер Си­недрiон ух­ва­лив усiля­ко до­пома­гати тобi у справi зат­ри­мано­го Iсшу­ша На­зарея. Одак, за зви­часм, в ос­таннiй день пас­хи, яка наб­ли­жасть­ся, ти му­сиш ви­яви­ти ми­лосер­дя вла­ди, вiдпус­тивши на во­лю найбiль­шо­го зло­чин­ця. Ми пос­при­яс­мо тобi у ць­ому! Ми, левiти, а за на­шим сло­вом й ти­сячi про­чан сми­рен­но про­сити­мемо те­бе вiдпус­ти­ти з-пiд вар­ти Iсшу­ша...

- Iсшу­ша? - не стри­мав сво­го по­диву Понтiй Пiлат.

Ан­нан на­солод­жу­вав­ся якусь мить й­ого по­дивом, а тодi з ефек­тною глум­ливiстю до­вер­шив:

- Так, Iсшу­ша Вар-Ав­ву, нiчно­го рiзу­на iз сек­ти "кин­джаль­никiв", якi ще без­со­ром­но на­зива­ють се­бе "си­нами ца­ря не­бес­но­го". Ць­ого Ва­рАв­ву ра­зом з дво­ма й­ого поплiчни­ками ув'яз­не­но в узи­лищi Пре­торiу [у в'яз­ницi су­ду]. Чи мо­же бу­ти бiль­шим ми­лосер­дя вла­ди, ко­ли во­на звiль­нить нiчно­го ду­шогу­ба, на кин­джалi яко­го кров без­не­вин­но убiснних?

- А як бу­ти з На­заресм? - стри­мано за­питав про­кура­тор.

- Ць­ого - розiп'яти, - ска­зав Ан­нан. - За ва­шим римсь­ким зви­часм, - i, нiби мiж iншим, до­кинув: - Прин­цепс Тiберiй не лю­бить, ко­ли провiнцiй­на вла­да роз­дму­хус за­вору­шен­ня, а не га­сить ух у за­род­ку.

- За­вору­шен­ня? - су­воро за­питав Пiлат. - По­яснiть, про яке за­вору­шен­ня й­деть­ся.

- Про те бунтiвне свавiлля, яке по­род­жус На­зарей. Це ду­же не­без­печний i лу­кавий ан­ти­дер­жавний зло­чинець. Наш храм вчить вiру­ючих: уся­ка вла­да вiд бо­га. Гань­би­ти вчен­ня хра­му - пiдва­жува­ти вла­ду це­заря. Цей зло­чин за едик­та­ми се­нату ка­расть­ся смер­тю. То­му й радiс Си­недрiон у свос­му вiрнопiдда­ному ек­стазi, що бунтiвни­ка i пiдбу­рюва­ча На­зарея уже схоп­ле­но! I свiдок доб­рий с - Iуда iз Карiота.

Без­си­ла лють огор­ну­ла Понтiя Пiла­та. Вiн по­чував се­бе ошу­каним. Вiн га­нив се­бе за те, що в писi сво­уй ви­явив­ся не пiдго­това­ним до цiсу су­тич­ки. Сприт­но обiй­шли й­ого свя­тен­ни­ки! Пог­ро­жу­ють за­вору­шен­ням се­ред про­чан, якi су­нуть на пас­хальнi свя­та звiдусiль де­сят­ка­ми ти­сяч. А у нь­ого пiд ру­кою - ли­ше двi ко­гор­ти.

Жа­люгiдна жмень­ка пе­ред на­тов­па­ми ек­заль­то­ваних фа­натiв. Ко­ли що прос­то за­кида­ють камiнням...

Ан­нан мру­жив­ся на нь­ого, мов кiт на сме­тану.

Але Понтiй Пiлат ще мав чим дош­ку­лити цинiчним свя­тен­ни­кам з хра­му бо­жого!

- До ме­не дiй­шли чут­ки, - су­воро мо­вив вiн, - що у храмi зне­важе­но осо­бу це­заря. Ви нех­тусте мо­нета­ми з зоб­ра­жен­ня­ми прин­цепса. Об­ра­за осо­би це­заря ка­расть­ся смер­тю!

Об­личчя Ан­на­на розквiтло осяй­ною усмiшкою. Вишкiри­лись чорнi корiнцi зубiв.

- Але ж ми ро­бимо це, - з об­разли­вою пос­тупливiстю мо­вив вiн, - з лас­ка­вого доз­во­лу са­мого прин­цепса Тiберiя.

- Де цей дозвiл, у ко­го?

- У те­бе, про­кура­торе, - ска­лив­ся чор­ни­ми корiнця­ми Ан­нан. - Ад­же сво­го ча­су ти одер­жав на­каз не дра­тува­ти вiру­ючих... А-в на­шому храмi не­ма зри­мих зоб­ра­жень навiть са­мого Все­вишнь­ого.

Це був нищiвний i бо­лючий удар. Го­лов­не - про­кура­тор сам се­бе пiд нь­ого пiдста­вив. Понтiй Пiлат вмить зро­зумiв, на що на­тякас чор­но­ротий Ан­нан. Вiн зга­дав, як й­ого вiй­ськовi за­гони увiй­шли до рру­сали­ма з зоб­ра­жен­ня­ми прин­цепса на бой­ових дер­жа­ках з римсь­ки­ми ор­ла­ми. Вiн на­казав тодi вивiси­ти щи­ти з зоб­ра­жен­ня­ми це­заря на стiни па­лацу Iро­да Ве­лико­го. Свя­тен­ни­ки зчи­нили ней­мовiрний га­лас. I от з Ри­му надiй­шов на­каз "не дра­тува­ти" вiру­ючих. Прин­цепс Тiберiй не по­люб­ляс мо­рочи­тись за­вору­шен­ня­ми в провiнцiях...

У роз­мовi з Ан­на­ном Понтiй Пiлат заз­нав пов­ноу по­раз­ки.

Ко­ли свя­тен­ник пiшов, Клавдiя Про­кула стур­бо­вано за­пита­ла:


- Нев­же ти уб'сш На­зарея на до­году от­руй­ним гри­бам з хра­му?

- Я уже ска­зав, що без­винних не ка­раю, - твер­до вiдка­зав Пiлат. - Ти знасш: двiчi я обiця­нок не даю. Я ух ви­коную.

То­го ж дня про­кура­тор Пiлат вiдря­див до про­кон­су­ла Вiтеллiя термiно­вого гiнця - са­мого Луцiя Гал­ла:

- Яко­мога швид­ше по­вер­тай­ся з вiй­ськом!

Пiсля то­го вiн пок­ли­кав до се­бе Ве­село­го Гер­ма­на, роз­мо­ву з яким по­чав див­ним за­питан­ням:

- Чим по­яс­нюсть­ся чу­до вос­кресiння з мер­твих Ла­заря?

7. СА­МОГУБ­ЦЯ З ЛО­ПАТОЮ

Ще зорiло, ко­ли Ве­селий Гер­ман ра­зом з гос­тродзь­обом Iудою вер­хи на доб­рих ко­нях про­мину­ли Схiднi вра­та рру­сали­ма, ух суп­ро­вод­жу­вали трос легiонерiв. Зас­па­на сто­рожа зди­вова­но ди­вила­ся ум услiд.

Шлях був не ду­же да­лекий, та ча­су заб­рав. До се­лища Вiфанiу не­велич­кий загiн при­був, ко­ли сон­це пiдби­лося уже ви­сочень­ко. Iуда вка­зав обiй­стя не­давнь­ого мер­ця Ла­заря. Че­рез ни­зень­кий ма­заний тин вид­но бу­ло, як гос­по­дар над чи­мось по­расть­ся на подвiр'у. Це був кре­мез­ний чо­лов'яга з гру­бими ри­сами об­личчя i жи­лави­ми ру­ками, де гра­ли м'язи. Тугi i заг­рубiлi, а не елас­тичнi, як у во­якiв...

- Вiн? - за­питав Ве­селий Гер­ман.

- Та вiн, - не­охо­че оз­вався Iуда. Не по­доба­лася й­ому ця по­уз­дочка, в яку й­ого за­лучи­ли ма­ло не си­ломiць.

- Здо­ров був, покiй­нич­ку! - гук­нув Гер­ман, зiска­ку­ючи з ко­ня. - Злазь i ти! - на­казав Iудi.

Ла­зар здриг­нувся i рвуч­ко по­вер­нувся до при­булих. По­бачив римсь­ких во­якiв i ук­ляк. Потiм очi й­ого з три­вогою вту­пили­ся в Iуду.

- Що, впiзнав? - глуз­ли­во за­рего­тав Ве­селий Гер­ман, вiдда­ючи повiд ко­ня од­но­му з легiонерiв. - Ну-мо, Iудо, ходiмо до жи­вого тру­па...

Вiн штов­хнув Iуду до хвiртки. За ним увiй­шов на обiй­стя i сам. По­шукав очи­ма i без­це­ремон­не всiвся на ко­лоду.

- Що, Ла­заре, не че­кав гос­тей?

- Вам чо­го? - на­рештi по­дав го­лос Ла­зар.

- Та нiчо­го особ­ли­вого - служ­бовi кло­поти, - люб'яз­но по­яс­нив по­шуку­вач про­кура­тури. - Ти, пев­но, чув, що на тво­го при­яте­ля Iсу­са На­зарея по­руше­но кар­ну спра­ву за без­чинс­тва в храмi Iахвi. Потрiбнi, Ла­заре, твоу свiдчен­ня. Ваш свя­тий Си­недрiон вже за­оч­но за­судив На­зарея до стра­ти. Те­пер кло­почеть­ся пе­ред про­кура­тором про зат­вер­джен­ня ви­року. Чув ти про це чи нi?

- Та чув - по­голос iде, - пох­му­ро вiдповiв Ла­зар. - Але вся­ку про­вину тре­ба ще до­вес­ти. Ка­жуть, про­кура­тор Пiлат ви­магас вiд Кай­афи нес­прос­товних до­казiв. А в то­го мер­зот... тоб­то, доб­родiя, хотiв я ска­зати, нiяких до­казiв не­ма...

- Бу­дуть! - за­пев­нив Ве­селий Гер­ман. - За цим я й при­був до те­бе. На судi все з'ясусть­ся. Аби свiдчен­ня бу­ли! Го­лов­ний свiдок уже с - це твiй дру­жок Iуда... Ти чо­го вов­ком по­зирасш?

- Як умiю, так i по­зираю...

- Ну, по­зирай - доз­во­ляю, але слу­хай ме­не... Iуда твер­до по­обiцяв прив­се­люд­но засвiдчи­ти, що ваш Iсус ка­зав, нiби вiн - пос­ла­нець вiд са­мого ца­ря не­бес­но­го, буцiм вiн - син бо­жий...

- Та який там син бо­жий! - скипiв Ла­зар. - Чо­го ви ме­не мо­рочи­те? Хiба я не знаю, чий вiн син? А й справдi не знаю: чи тес­ля­ра И­оси­фа, чи ва­шого во­яка Пан­те­ри...

- Пан­те­ри? Знаю та­кого! Вiн у нас за­раз наг­ля­дач у в'яз­ницi Пре­торiу. Нев­же вiн бать­ко Iсу­са?

- Хтоз­на, рiзне ка­жуть... Але вiдо­мо: Пан­те­ра упа­дав за Марiсю. А та пiшла пiд вiнець вагiтною. Iосиф до ць­ого неп­ри­чет­ний, бо й­ого за­лед­ве умо­вили. Та й не умо­вили, а бать­ко Марiу грошi дав. За грош­ву i я б в же­нихи по­дав­ся, хоч би там з де­сяток Пан­тер пот­ру­дило­ся... А ви ка­жете син бо­жий!..

- Та не я ка­жу. Це твiй дру­жок Iуда ка­же! Пiд при­сягою.

- А ко­му ця брех­ня пiд при­сягою потрiбна?

- Та ць­ому мер­зот... ть­ху! Я точнiсiнь­ко як ти хотiв ска­зати - доб­родiю Кай­афi! I ще Iуда засвiдчить, що Iсус замiрясть­ся по­вали­ти вла­ду це­заря...

- Нiхто в цю нiсенiтни­цю не повiрить!

- Уже повiри­ли - весь Си­недрiон на чолi з Кай­афою! До Пiла­та Ан­нан при­ходив i ка­зав. Ко­му вигiдно, той зав­ше повiрить... - I ти сам ро­зумiсш, що за бунт про­ти це­заря Гол­го­фа за­без­пе­чена! На хрестi ваш Iсус ко­нати­ме...

Ла­зар не мiг при­хова­ти лютi, з якою по­зирав на Iуду.

На й­ого важ­ких ще­лепах гу­ляли жов­на.

- А ти ж бiдусш, Ла­заре, - не вга­вав ру­дий ве­лет. - Ти ж вiд злиднiв сво­ух до тру­ни жив­цем стриб­нув! Аж тут - грошi да­ють. Поп­лескав язи­ком - i вже масш! I вип­лат виз­на­чено - трид­цять срiбних шек­келiв готiвкою. Iуда не дасть менi збре­хати - вiн уже за пер­ший ви­каз трид­цять срiбнякiв одер­жав. Пра­виль­но я ка­жу. Iудо?

- Да­ли, - кис­ло про­мим­рив той.

Хваць­ке базiкан­ня Ве­село­го Гер­ма­на бу­ло й­ому яв­но не до шми­ги. Але щось су­пере­чити вiн не на­важу­вав­ся. Та й по­дума­ти: ра­но чи пiзно, а всi дiзна­ють­ся. Все од­но на судi до­ведеть­ся свiдчи­ти...

- То як, Ла­заре, до­мови­лись?

- А що я мо­жу ска­зати...

- Щось та ска­жеш.

- Та нiчо­го та­кого я не знаю...

- А я хiба про щось та­ке? Ба­чу я, ти сво­ум свiдчен­ням i сам цiни не вiдасш. Але при­сяга­юся, те­бе слу­хати­муть з роз­зявле­ними ро­тами. У­яви сам: тру­на, ман­дри до мерцiв, зух­ва­ла вте­ча з по­тойбiчно­го свiту, яка досi ще нiко­му не вда­вала­ся!

Ла­зар по­нуро вив­чав своу бруднi, босi но­ги.

- Твос пос­тання з мер­твих, - не­угав­но виспiву­вав ба­лаку­чий ру­дань, воiсти­ну чу­до з пер­чи­ком! А хто ж до­помiг тобi об­ду­рити по­тойбiчну вар­ту? Ге­рой су­дово­го про­цесу - Iсус На­зарей! Ка­жу тобi, Ла­заре, та­ких ку­мед­них чу­дасiй не ви­гаду­вав навiть мiй улюб­ле­ний до­теп­ник Ме­нандр.

- Вiль­но вам жар­ту­вати...

- Та якi тут жар­ти? Вудь пе­вен, ця по­тойбiчна оповiдка зать­ма­рить навiть спо­гади тво­су сес­трич­ки, гу­лящоу Марiу. Бо що уй оповiда­ти? Що во­на пе­рес­па­ла з Iсу­сом? Не ди­ва! Ве­лике дiло - по­бави­тись. Хто з нею ли­шень не роз­ва­жав­ся... Iнша спра­ва - оповiдь жи­вого мер­ця!

Са­ме цiсу митi з ха­лупи вий­шла мо­лоди­ця жа­гучоу кра­си. Лег­ко, по-хатнь­ому одяг­не­на. Усi при­нади - на ви­ду. Ве­селий Гер­ман оте­терiв.

- О! - все ж спромiгся вiн. - Про неу по­мов­ка, а во­на вже тут!

- Це не Марiя, - ос­терiг й­ого Ла­зар.

- А хто ж? - ще бiль­ше зди­вував­ся Гер­ман.

- Стар­ша сес­тра Мар­фа. Ду­же во­ни схожi...

- А що? Як стар­ша, то гiрша? - бiло­зубо всмiхну­лася мо­лоди­ця ру­дому нез­най­ом­цю.

Тiль­ки за­раз Гер­ман роз­ди­вив­ся, що мо­лодич­ка круглiша у стег­нах. I очi у неу не такi на­хабнi, як у Маг­да­лини. Хоч теж - з бiсе­нята­ми.

- Таж тут цiлий квiтник з кра­сунь! - про­голо­сив вiн. - Га­рем, який охо­роняс монстр з то­го свiту!

Вiн по-змов­ниць­ко­му пiдмор­гнув Марфi i дружньо за­питав:

- До те­бе теж Iсус пiдби­вав­ся?

- А з чо­го ти узяв? - грай­ли­во вiдка­зала во­на.

- Над­то ти схо­жа на сес­трич­ку. Як­що вас удень мож­на пе­реп­лу­тати, то вночi i по­готiв!

Во­на узя­лася ру­ками в бо­ки i вик­личне май­ну­ла спiдни­цею:

- А хоч би й так, тобi що за клопiт?

- Рев­нощi гри­зуть! - не гу­бив­ся ру­дань. - Та ска­жи менi: вiн з дiвка­ми та­кий же удат­ний, як з мiняй­ла­ми у храмi?

- Усе пiзнасть­ся в порiвняннi, - за­гад­ко­во вiдповiла Мар­фа.

- Ха! - зрадiв Гер­ман. - До­ведеть­ся знай­ти час, аби за­доволь­ни­ти твiй здо­ровий по­тяг до аналiтич­них знань.

- А ти ве­селий хло­пець... Як зва­ти?

- Гер­ман! А ти замiжня?

- Та де...

- Чо­му ж? Та­ка врод­ли­ва...

- Без по­сагу не бе­руть. У нас так: вiзь­муть i гор­ба­ту, аби з грiшми. Тес­ляр Iосиф узяв матiр Iсу­са, ко­ли во­на вже вагiтною бу­ла. А чо­му! Бо за неу гро­шики да­ли. Збаг­нув? А ми - бiда­ки. Ла­зар навiть свою тру­ну про­дав, щоб ста­ло на ужу... Я ж не дiвча, щоб ме­не ку­пили.

- А Марiя iз сво­ух за­робiткiв не до­пома­гас?

- Марiу теж на по­саг тре­ба... Пап­пус уу те­пер не вiзь­ме! Силь­но во­на й­ого об­ра­зила. Пап­пус хоч i ста­рий, та взяв уу навiть з доп­ла­тою... Я б вiд нь­ого нiза­що не втек­ла!

- Чо­го ж Марiя втек­ла? Хiба не зна­ла, що уу че­кас?

- Та ко­ли це бу­ло? Ма­ла во­на тодi бу­ла i дур­на, а тут ба­гатий рим­ля­нин по­чав за­лиця­тися. Во­на й побiгла по глу­потi сво­уй вiд чо­ловiка...

Во­ни так за­хопи­лися шлюб­ною роз­мо­вою, що нiби за­були про все на свiтi. Навiть про при­сутнiх тут Ла­заря та Iуду - май­бутнiх свiдкiв Кай­афи.

Ла­зар усе зир­кав ско­са на них, на­че на щось зва­жу­ючись, i на­раз швид­ко бур­кнув Iудi:

- Доб­ре, що без те­бе за­копа­ли грошi в Геф­си­мансь­ко­му лiсi, а то б ти, шкур­ни­ку, i каз­ну то­варис­тва ви­казав...

"Ну от i все! - по­дум­ки заз­на­чив Ве­селий Гер­ман. - Ме­ти до­сяг­ну­то. Од­нак та­ки до­вело­ся ма­руди­тись... Але те­пер цей скна­ра Iуда всень­кий лiс пе­рерис, шу­ка­ючи скарб. I то - поспiхом! Щоб iншi не ви­пере­дили... Час i в зво­рот­ню путь. А шко­да..."

- Мар­фо, - ска­зав уго­лос, - я че­кати­му те­бе в рру­салимi. За­питасш Ве­село­го Гер­ма­на, будь-який легiонер мос по­меш­кання по­каже.

- А для чо­го? - лу­каво за­пита­ла во­на.

- Для су­то на­уко­вих дослiджень...

- Це ж яких? - засмiяла­ся во­на.

- Порiвняль­них...

- А не вiдмо­виш­ся потiм? Ти - на конi, а менi й­ти пiшки...

- I не со­ром тобi? - рап­том вклин­цю­вав­ся в ух­ню роз­мо­ву Ла­зар.

- А чо­го со­роми­тись, ко­ли замiж не бе­руть? - вiдмах­ну­ла й­ого докiр Мар­фа.


- Ну й роз­бести­лись сес­трич­ки! - роз­бурхав­ся Ла­зар. - Що про нас лю­ди ка­зати­муть? I чим я, не­щас­ний, ота­ке бо­гом прок­ля­те жит­тя зас­лу­гував?

- А ти по­мовч, жи­вий тру­пе! - су­воро грим­нув на нь­ого Ве­селий Гер­ман. Що уй з то­бою, бов­ду­ром? Тобi грошi про­пону­ють, а ти пи­ку вiдвер­тасш! Ач який! Мав би ро­зум, то й на по­саг Марфi за­робив: у Кай­афи га­ман ту­гень­кий. А то справдi, хто ж вiзь­ме дiвку, яка й на пе­люш­ки не мас? Але хай... Менi - час! Зби­рай­ся, Iудо... Мар­фо, чи прий­деш?

- А ти че­кати­меш?

- Ще б пак!

Ми­нула ли­ше до­ба, ко­ли в скромнiй оселi Ве­село­го Гер­ма­на i справдi з'яви­лася кра­суня з Вiфанiу. Ру­дань уу по­явi щи­ро зрадiв. Мар­фа помiти­ла й­ого неп­ри­хова­ну радiсть i лу­каво мо­вила:

- Чо­го зу­би вис­ка­лив? Не по­думай чо­гось та­кого...

- Та я вiд на­род­ження ту­пак! - га­ряче за­пев­нив уу ру­дань.

- Усi так ка­жуть! А я тобi не якась та­ка... Прос­то чо­мусь при­пав до сер­ця. Оце й зга­дала про те­бе, ко­ли й­шла ми­мо...

- З Вiфанiу ми­мо рру­сали­ма? - вра­зив­ся Гер­ман. - Ото про­ходоч­ка...

- А що та­кого? Ну прой­шла­ся тро­хи... Але це нiчо­го не ва­жить! Мо­же, Ла­зар ще за­робить та на по­саг дасть. А ти, звiсно, уже боз­на-що по­думав...

- Мар­фо, за­пев­няю те­бе, ти смiли­во мо­жеш вва­жати ме­не викiнче­ним не­до­ум­ком...

- Твос щас­тя, що в ме­не нiяко­го ко­хан­ця не­ма. А то хiба я прий­шла б до те­бе са­ма?

- А що, прий­шла б з ко­хан­цем?

- Нi, з то­бою не­мож­ли­во роз­мовля­ти!

- По­деку­ди трап­лясть­ся...

- А я прий­шла зовсiм не для то­го... Прос­то ли­хо ста­лося з тим чо­ловiком, що був з то­бою у Ла­заря. Я й прибiгла до те­бе, ду­мала - тобi цiка­во...

- Стри­вай! З ким ли­хо?

- З Iудою...

- Уже? А що са­ме ста­лося?

- Узяв та й повiсив­ся...

- На гiлляцi в Геф­си­мансь­ко­му лiсi, - бла­годуш­но до­дав гiгант.

Мар­фа ки­нула на нь­ого сто­рож­кий пог­ляд.

- А ти звiдки знасш?

- Чи­таю в твос­му люб­ля­чому серцi.

- А що ти в нь­ому ще ви­читав?

- Що бiля са­могуб­ця знай­шли ло­пату.

- Нi, ти ска­жи: звiдки знасш?

- Я знаю Iуду, - з ледь та­мова­ною посмiшкою по­яс­нив Гер­ман. - Це був ду­же зав­бачли­вий чо­ловiк. Iду­чи вiша­тись, вiн не­одмiнно му­сив при­хопи­ти ло­пату, щоб бу­ло чим ко­пати мо­гилу... Та чи не вос­крес­не, як Ла­зар?

- Нi, цей вмер як слiд...

- Шко­да, от i не­ма у Кай­афи свiдка!..

- Лю­ди ка­жуть, буцiм Iуда роз­ка­яв­ся, що про­дав Iсу­са за трид­цять срiбнякiв...

- У чо­му вiн роз­ка­яв­ся? У то­му, що про­дав, чи в то­му, що ма­ло взяв? уже й зовсiм ту­по за­питав ве­лет з Рей­ну.

Аж те­пер Мар­фа засмiяла­ся.

- А ти справдi ве­селий, Гер­ма­не, - пом'як­ша­ла во­на i од­ра­зу до­дала: Нiби пiзно уже до­дому вер­та­тися. Нiч на дворi...

- I бра­му за­чине­но! - до­вер­шив Гер­ман.

- Тiль­ки не по­думай, що я тобi якась та­ка...

- А навiщо ду­мати? За­раз дiзнас­мо­ся! - i Ве­селий Гер­ман згрiб в обiй­ми та не "якусь та­ку", а кра­суню Мар­фу, яку за уу вiком уже нiхто не ку­пував в жо­ни. Двад­цять рокiв - не два­над­цять...

Нiч ук­ри­ла ух ок­са­мит­ною завiсою.

8. "РОЗIПНИ Й­ОГО, РОЗIПНИ!"

Усе мiсто на­че ска­зило­ся.

Пе­ред про­кура­турою щод­ня зби­рав­ся чи­малий на­товп, се­ред яко­го енергiй­но сну­вали левiти з три­бар­вни­ми пов'яз­ка­ми, i не­само­вито, в сотнi гор­ля­нок во­лав:

- Смерть На­зарею, смерть!

- Свя­тотат­ця - на Гол­го­фу!

- Грiшни­ку - по грiхах й­ого!

- Пiла­те, де суд твiй?

- Розiпни й­ого, розiпни!

Та­ку не­угав­ну послiдовнiсть мож­на бу­ло по­яс­ни­ти ли­ше нев­щу­ха­ючою на­мовою се­ред про­чан, яких на свя­то пас­хи зби­рало­ся в рру­салим ти­сячi й ти­сячi. Що во­ни зна­ли про Iсу­са На­зарея? Нiчо­го. Пе­реваж­на бiльшiсть навiть не чу­ла про та­кого. Але во­ни слу­хали оповiдки левiтiв, як На­зарей на­пере­доднi релiгiй­но­го свя­та беш­ке­тував у храмi i пап­лю­жив Дiм бо­жий. Во­ни жа­хали­ся i злос­ти­вили­ся. А потiм су­нули до про­кура­тури з ре­вом:

- Смерть На­зарею, смерть!

- Пiла­те, свя­тотат­ця - на Гол­го­фу!

- Розiпни й­ого, розiпни!

До­вело­ся бiля римсь­ких ре­зиденцiй под­во­ути вар­ту. Мiсь­кий гарнiзон пе­ребу­вав у станi бой­овоу три­воги.

Понтiй Пiлат усiля­ко за­тягу­вав спра­ву На­зарея, че­ка­ючи по­вер­нення Луцiя Гал­ла з вiй­сько­вою пiдмо­гою. Та чи до­чекасть­ся? Сумнiв де­далi дуж­че огор­тав про­кура­тора. Вiн у­яв­ляв собi повiльнi ще­лепи не­наже­ри Вiтеллiя. Про­кон­сул кож­ну спра­ву вирiшус так, на­че пе­реме­люс кiстку в рiдень­ку ка­шицю.

Од­нак ос­таннь­ого дня пас­хи Понтiй Пiлат кон­че му­сив ска­зати зi сходiв Пре­торiу свос "так" або "нi". Влас­не, i ви­бору у нь­ого не бу­ло: знавiснiлий на­товп сприй­ме тiль­ки ка­раль­не "так", що прирiкас на стра­ту. Iнак­ше - бунт, сум'ят­тя, за­вору­шен­ня. Ан­нан на­тякав до­сить про­зоро: прин­цепс Тiберiй не лю­бить за­вору­шень в провiнцiях. I чо­го вар­та кров однiсу лю­дини, ко­ли нею мож­на вмить зга­сити по­жежу? Як­що вiн ска­же "нi", у Римi й­ого не зро­зумiють. А спра­ва впи­расть­ся в зло­чини хра­му, а не в до­лю яко­гось там На­зарея. Iсус - тiль­ки не­без­печний для свя­тен­никiв свiдок. I то­му храм бо­ронить­ся вiдчай­душ­не.

А як пос­та­вить­ся до нь­ого Клавдiя? Ад­же Пiлат ще нiко­ли не ру­шив сво­го твер­до­го, мов кри­ця, сло­ва. Вiн стра­шив­ся, що у Клавдiу на­родить­ся пре­зир­ли­ва нехiть до нь­ого...

Нес­подiва­но доб­ру по­раду дав сприт­ний про­ноза Ве­селий Гер­ман. Вiн ска­зав:

- На свя­та до рру­сали­ма при­був тет­рарх Галiлеу, ва­саль­ний цар Iрод Ан­ти­па.

- Знаю, - стри­мано оз­вався Пiлат.

- Са­ме пе­ред ва­шим при­бут­тям до Iудеу цар ска­рав на смерть мiсце­вого "про­рока" Iо­ан­на за прiзвись­ком Хрес­ти­тель.

- То й що?

- Цей вiщун Iо­анн - дво­юрiдний брат на­шого На­зарея. За вiком - стар­ший.

- Цiка­во, - мо­вив Пiлат. - За що й­ого стра­чено?

- За ни­це втру­чан­ня в ро­дин­не жит­тя ца­ря.

- Ней­мовiрно! - зди­вував­ся Пiлат. Ця кра­уна поз­бавле­них логiки бе­зумств весь час вра­жала й­ого все но­вими ди­вови­жами, якi вiн, жи­вучи в Римi, не мiг би у­яви­ти навiть у фан­тасма­горич­но­му ма­реннi. - Оповiдай!

- Спра­ва ця по­чала­ся з то­го, що мо­лод­ший брат ца­ря Фiлiпп пiдшу­кав собi у жо­ни див­ну кра­суню Iродiаду. Од­нак ста­лося так, що Iрод та Iродiада по­коха­ли од­не од­но­го. Бра­ти розв'яза­ли цей iнтим­ний три­кут­ник по­любов­но Фiлiпп вiддав хо­лод­ну до нь­ого Iродiаду стар­шо­му бра­товi, а той повiнчав уу царсь­ким вiнцем.

- До чо­го ж тут Iо­анн?

- Ось тут вiн i з'явив­ся. Лед­ве спра­ва мир­но улад­на­лася, як з пус­телi, де вiн "вби­вав плоть", при­пер­ся Iо­анн. У геть зотлiлiй оде­жинi, смер­дю­чий вiд ба­гаторiчно­го бру­ду - iстин­но свя­тий под­вижник. Чи й­ому в пус­телi сон­це го­лову на­пек­ло i мо­зок ви­суши­ло, чи вiн са­раною та ящiрка­ми от­ру­ув­ся, а тiль­ки цей зас­мердiлий вiдлюд­ник нiчо­го кра­щого не при­думав, як зви­нува­тити ца­ря в роз­пустi i по­рушеннi "за­конiв бо­жих". Та ще цей всох­лий заб­ро­да з пус­телi ка­ламу­тив во­ду, ви­мага­ючи, щоб Iрод вiддав свою ца­рицю на­зад не­любо­му Фiлiпповi.

- Ней­мовiрно! - зно­ву про­бур­мотiв Пiлат.

Ця iсторiя нiяк не вкла­дала­ся в й­ого свiдомiсть, бо пе­речи­ла усь­ому три­бу жит­тя в Римi, де жiнка у по­бутi ма­ла рiвний з чо­ловiком пра­вовий ста­тус. Як чо­ловiк мiг по­кину­ти свою дру­жину, так i жiнка ма­ла пра­во по­коха­ти iншо­го i пов'яза­ти влас­ну до­лю з об­ранцем сер­ця. Жiнка в Римi для чо­ловiка - друг, най­ближ­ча людсь­ка iсто­та, на яку муж спи­расть­ся в сво­уй життсвiй борнi. Час­то трап­ля­лося, що во­ни й ги­нули уд­вох. Але й кiль­ка­разовi шлю­би не бу­ли ди­виною.

Понтiй Пiлат при­гадав, що шля­хет­на патрiцiан­ка Лiвiя Друзiлла пiшла вiд сво­го чо­ловiка, щоб ста­ти дру­жиною прин­цепса Ок­тавiана Ав­густа, ко­ли уже ма­ла в пер­шо­му шлюбi си­на i бу­ла вагiтна дру­гим. Обох уу синiв прин­цепс ого­лосив сво­уми дiть­ми. I нинi первiсток Лiвiу Друзiлли - прин­цепс Тiберiй - у­особ­люс вер­ши­ну iмперсь­коу вла­ди.

Чи мож­на у цiй си­ту­ацiу у­яви­ти при­дур­ка на зра­зок "свя­того про­рока" Iо­ан­на?

А Ве­селий Гер­ман уже за­вер­шу­вав свою фан­тастич­ну оповiдь:

- На­рештi ца­ревi ур­вався тер­пець. Вiн ки­нув ць­ого знавiснiло­го мiзан­тро­па-вiдлюд­ни­ка у застiнок при­кор­донноу фор­тецi Ма­шерон. Але той зди­чавiлий у пус­телi бов­дур i з вiкон­ця в'яз­ницi не то­мив­ся во­лати про "ца­реву роз­пусту". Так ми­нув рiк - Iо­анн за­тяв­ся. Цар i вiддав й­ого ка­товi.

- До чо­го ти ве­деш? - за­питав Пiлат.

- Внаслiдок цiсу неп­рис­мностi iсторiу Iрод знас все оте сiмей­ство. I ще: На­зарей за мiсцем на­род­ження - галiле­янин, тоб­то фор­маль­но пiдля­гас юрис­дикцiу тет­рарха Галiлеу. Отож i ви­ник­ла у ме­не дум­ка: чи не поп­ро­хати ца­ря як без­сто­роннь­ого суд­дю розiбра­тися у нашiй делiкатнiй справi? У будь-яко­му ви­пад­ку й­ого дум­ка для нас - ва­гоме пiдгрун­тя.

- Рацiя! - схва­лив й­ого про­позицiю Пiлат.

Цар Iрод розiбрав­ся - повнiстю "обiлив" зви­нува­чено­го, зняв з Iсу­са уся­ку ви­ну. На­зарей по­вер­нувся вiд тет­рарха Iро­да Ан­ти­пи в бiло­му пар­чо­вому вбраннi з царсь­ко­го пле­ча. Ду­же кош­товно­му. Яснiше вiдповiсти бу­ло не­мож­ли­во. Як­би Iсус На­зарей був ви­нен, цар "очор­нив" би й­ого вiдповiдним одя­гом.


Та цей логiчний де­марш про­кура­тора вик­ли­кав у фа­натич­но­му на­товпi но­вий ви­бух лю­тоу зло­би про­ти не­навис­но­го На­зарея, про­ти не­навис­но­го Iро­да, про­ти не­навис­но­го Пiла­та.

Те­пер во­лали:

- Тiберiй - це­зар!

- Са­моз­ванця - на Гол­го­фу!

- Пiла­те, розiпни й­ого!

Все! Ко­ло зам­кну­лося. Це вже бу­ло су­то полiтич­не зви­нува­чен­ня. Iсу­са На­зарея ого­лоше­но во­рогом це­заря. Кай­афа зав­дав ос­таннь­ого нищiвно­го уда­ру!

Во­рогiв це­заря ка­ра­ють на гор­ло. Хто б во­ни не бу­ли. Ка­ра оби­расть­ся за­леж­но вiд суспiль­но­го ста­нови­ща зло­чин­ця. На­заресвi ви­падав хрест на Гол­гофi. Нiхто i нiщо й­ого не вря­тус: ви­ще це­заря нiко­го не­ма.

А уже зав­тра - ос­таннiй день пас­хи!

Про­кура­тор Понтiй Пiлат вик­ли­кав до се­бе Ве­село­го Гер­ма­на i на­казав:

- При­веди обох Iсусiв.

- На­зарея i Вар-Ав­ву? - уточ­нив той.

- Так, я хо­чу пог­ля­нути на обох ра­зом.

Нев­довзi обид­ва в'язнi сто­яли пе­ред про­кура­тором. Один - в бiло­му. Дру­гий - в чор­но­му. День i нiч. Пiлат по­зирав на них зовнi хо­лод­ни­ми, мов кри­жини, навiть де­що бай­ду­жими очи­ма. Нiхто б не здо­гадав­ся тiсу митi, якi дум­ки й­ого нур­ту­ють.

У чо­мусь в'язнi бу­ли подiбнi. Об­личчя овальнi. Очi у обох темнi. Гач­ко­носi. Смаг­лявi. Од­на­ковi на зрiст. От тiль­ки во­лос­ся у бiло­го Iсу­са бу­ло пря­ме, по­низу хви­ляс­те, а у чор­но­го - скуй­ов­дже­ною ку­черя­вою шап­кою. Та ще в обох - бо­роди, якi над­то змiню­ють об­личчя.

- Гер­ма­не, - су­хо за­питав Пiлат, - у нас в'яз­ни­ця чи кос­ме­тич­ний зак­лад?

- В'яз­ни­ця, пат­ро­не! - засвiдчив Ве­селий Гер­ман.

- Чо­му ж во­ни бiль­ше схожi на че­пурунiв, анiж на прис­той­них в'язнiв?

- Прик­рий не­дог­ляд, пат­ро­не.

- Слiд не­гай­но вип­ра­вити.

- Слу­ха­юсь, пат­ро­не!

- Хто зро­бить?

- У нас с вiдмiнний фахiвець з тю­рем­ноу кос­ме­тики. Роз­фарбус ум пи­ки ма­ти рiдна не впiзнас!

- Iм'я?

- Пан­те­ра, ко­лишнiй легiонер.

- Знаю, слав­ний був во­як.

- Та вiн i за­раз...

- От що: пе­ред тим, як Пан­те­ра вiзь­меть­ся до кос­ме­тич­них вправ, хай в'язнiв по­голять. Щоб не ли­шило­ся й во­лоси­ни нi на че­репi, анi на ще­лепах. I бро­ви зго­лити та­кож.

- Слу­ха­юсь, пат­ро­не!

- Реш­ту зро­биш сам. Без свiдкiв...

- Са­мо со­бою, пат­ро­не!

- Про ме­не ка­жуть: Пiлат - жор­сто­ка лю­дина. От я i му­шу зав­тра бу­ти та­ким, яким ме­не у­яв­ля­ють. Навiщо роз­ча­рову­вати дур­ний на­товп?

- Слуш­но, пат­ро­не!

А вночi в по­меш­каннi Ве­село­го Гер­ма­на мож­на бу­ло б по­чути шепiт:

- Мар­фо, зав­тра зран­ку че­кати­меш за Да­видо­вими ворiть­ми.

- Ко­го?

- По­бачиш...

- А дов­го че­кати?

- По­ки до­чекас­шся... Ди­вись, нiку­ди не й­ди!

- Бiль­ше нiчо­го не ска­жеш??

- Спи - зав­тра у ме­не важ­кий день.

9. ПОНТIЙ ПIЛАТ ОБIЦЯр ЧУ­ДО

Крiзь щiли­ну в завiси вiкна бiчно­го кри­ла Пре­торiу Клавдiя Про­кула спос­терiга­ла, як зi сходiв пе­ред на­тов­пом Понтiй Пiлат тво­рив прив­се­люд­ний суд, що й­ого ви­магав тра­дицiй­ний ри­ту­ал. Пра­воруч вiд неу бу­ли схо­ди Пре­торiу, на яких ви­сочiв над усiм про­кура­тор у пат­рицiанськiй тозi, лiво­руч - збуд­же­ний, ве­лелюд­ний тлум, який тiсни­ла щи­тами суцiль­на ше­рега легiонерiв, що пра­вили тут за жи­ву ого­рожу. Дех­то з на­тов­пу пiдстри­бував, аби кра­ще ба­чити, що ко­уть­ся за го­лова­ми во­якiв.

А в ут­во­рено­му мiж схо­дами та ше­регою не­велич­ко­му май­дан­чи­ку чи­нила­ся жор­сто­ка ек­зе­куцiя.

Клавдiя Про­кула страж­да­ла: уу Понтiй капiту­лював, згно­бив свою римсь­ку гiднiсть - ось що ба­чили уу сумнi очi. Пог­ляд ту­мани­ли сль­ози, але Клавдiя Про­кула не доз­во­ляла ум про­лити­ся. Во­на нiко­ли не га­дала, що уу огор­нуть такi пе­кучi роз­пач i со­ром, як­що уу чо­ловiк доз­во­лить мер­зотни­кам здо­лати се­бе i як лю­дину, i як пов­новлад­но­го пред­став­ни­ка Ри­му. I хоч Понтiй Пiлат пог­ля­дав на га­лас­ли­вий тлум з вiдвер­тою зне­вагою, а гу­би во­руши­лися з неп­ри­хова­ною глуз­ливiстю, вчин­ка­ми сво­уми вiн нес­прос­товно засвiдчу­вав зла­мали й­ого свя­тен­ни­ки з хра­му, здо­лали й­ого во­лю, зму­сили дiяти за сво­уми злодiй­ськи­ми вказiвка­ми. Та кра­ще й по­чеснiше бу­ло б на­рази­тись на гнiв прин­цепса!

Та й справдi: чи не жа­люгiдна й­ого по­ведiнка?

Над ким вiн зну­щасть­ся?

Над ким глу­зус?

Над в'яз­ня­ми чи над со­бою?

А се­ред знавiснiло­го на­тов­пу сто­уть i ту­пить­ся в по­копа­ного про­кура­тора Кай­афа, жир­на сви­ня з бу­бен­ця­ми...

Що про­мов­ляв уу Понтiй, Клавдiя Про­кула не чу­ла - го­лос й­ого глу­шили не­само­витi кри­ки:

- Бий, Пан­те­ро, бий!

- Лу­пи сво­го приб­лудка!

- Хай хоч те­пер пiзнас бать­ко­ву на­уку!

Гуч­но лу­нали по голiй спинi На­зарея ви­ляс­ки ре­меня з гiпо­пота­мовоу шкiри. Ко­жен удар зби­вав би­чова­ного з нiг пiд схваль­не ре­вище тлу­му.

Обид­ва в'язнi - На­зарей i нiчний рiзун Ва­рАв­ва - бу­ли невпiзнан­не спот­во­ренi по­бо­ями. Шкiра ухнiх го­лених голiв, якi див­но по­мен­ша­ли, синiла пiд кри­вави­ми пух­ли­нами здо­ровез­них ге­матом. Ву­ха стир­ча­ли де­фор­мо­вани­ми ло­пуха­ми. Очi залiпи­ли жахнi синцi. По­битi но­си пот­ворно роз­пухли. Гу­би наб­рякли кри­вави­ми ков­ба­сами.

Навiщо уу Понтiй, ду­мала Клавдiя Про­кула, вдав­ся до та­коу звiря­чоу жор­сто­костi? Нев­же за­мало повiль­ноу смертi у му­ках на хрестi? В'язнiв так за­кату­вали, що те­пер Клавдiя Про­кула розпiзна­вала ух ли­ше за одя­гом.

Царсь­кий стрiй, аби й­ого не зiпсу­вати, кат Пан­те­ра з би­чова­ного зав­бачли­во зняв. Одяг в'яз­ня пiсля стра­ти й­де у спа­док ка­товi. А царсь­ке вбран­ня, зро­зумiло, чи­мало кош­тус. Й­ого мож­на бу­де ду­же вигiдно про­дати, як­що во­но ли­шить­ся не пош­кодже­не. Про все слiд ду­мати...

Сам Пан­те­ра, кре­мез­ний, по­сивiлий i пош­ра­мова­ний у чис­ленних по­бой­вись­ках ве­теран, був ого­лений до по­яса. Вiд зап'ястiв по лiктi у нь­ого - на­рукав­ни­ки з тов­стоу шкiри: трап­лясть­ся, що в'язнi зу­бами вгри­за­ють­ся в служ­бо­ву ру­ку ка­та, а то­му цей вправ­ний ро­бочий iнстру­мент слiд дбай­ли­во оберiга­ти. Пан­те­ра раз у раз здiй­мав над го­ловою бич з гiпо­пота­мовоу шкiри. Опiсля кож­но­го лун­ко­го ви­ляс­ку зри­вав­ся радiсний ве­реск:

- Мо­лод­ця, Пан­те­ро! Дай ще!

- На­гадай си­ноч­ковi, хто й­ого справжнiй та­тусь!

- Пiла­те, розiпни приб­лудка повiу i ка­та!

Тро­хи од­далiк, бiля са­моу стiни Пре­торiу, ви­сочiв у пов­но­му бой­ово­му об­ла­дун­ку Ве­селий Гер­ман. Вiн при­тис­ку­вав но­гою дру­гого в'яз­ня в тем­но­му, бруд­но­му дрантi. Вар-Ав­ва, яко­му нес­подiва­но ви­пала во­ля, ле­жав долiлиць. Пiд гру­без­ною сто­пою ру­дого ве­лета з Рей­ну роз­плас­та­ний в'язень не в змозi був i во­рух­ну­тися. Й­ому ней­мовiрно по­щас­ти­ло: двос й­ого спiль­никiв бу­дуть розiпнутi на Гол­гофi ра­зом з На­заресм...

Чи дов­го ще три­вати­ме це огид­не ви­дови­ще?

Нiби по­чув­ши не­вис­ловле­не молiння дру­жини, Понтiй Пiлат пiдняв ру­ку i гар­кнув:

- Кiнчай!

Од­нак бу­ло в усiй цiй ка­ральнiй вис­тавi якесь про­тирiччя, якась кон­трастна невiдповiднiсть, який­сь оче­вид­ний нон­сенс. Не­сумнiвно, очi Клавдiу Про­кули ба­чили це про­тирiччя, во­на чутт­сво вiдчу­вала невiдповiднiсть, але не мог­ла зафiксу­вати цей нон­сенс дум­кою. Не спро­мож­на бу­ла да­ти собi ра­ди. I це ще дуж­че уу дра­тува­ло.

Тим ча­сом Пан­те­ра зно­ву одяг ка­това­ного в розкiшне царсь­ке вбран­ня. Вiн дбай­ли­во обв'язав при­рече­ного пiд пах­ва­ми мiцною лин­вою, щоб, бу­ва, не впав на шля­ху i не поп­су­вав кош­товний одяг. Кiнцi лин­ви дав у ру­ки двох вер­шникiв, якi за­тис­ну­ли зло­чин­ця мiж кiнь­ми i зовсiм за­тули­ли вiд очей. Потiм кат Пан­те­ра пiд за­галь­ний смiх ви­ловив з тлу­му яко­гось пен­тю­ха i звелiв й­ому на влас­но­му горбi тяг­ти до Гол­го­фи хрест за­суд­же­ного. Двос рiзунiв з сек­ти "кин­джаль­никiв", на яких не по­шири­лася Пiла­това амнiстiя, нес­ли своу хрес­ти самi: за ухнс дран­тя Пан­те­ра не по­тер­пав.

Хрес­на про­цесiя, з обох бокiв ото­чена вер­вечка­ми легiонерiв, ру­шила в нап­рямку до Гол­го­фи. Юр­ба з га­ласом по­суну­ла услiд. Май­дан швид­ко спо­рожнiв.

- А ць­ого, - вка­зав Ве­селий Гер­ман на при­чав­ле­ного й­ого сто­пою, ви­кинь­те за най­ближчi во­рота. Не­гай­но! Щоб i ду­ху й­ого в мiстi не бу­ло...

Двос во­якiв пiдхо­пили знемiче­не тiло i во­локом по­тяг­ли до бра­ми ца­ря Да­вида, цик­лопiчнi вежi якоу гро­мади­лися над будiвля­ми не­подалiк.

У мiстi вщу­хав шум: ос­таннiй акт тра­гедiу мав розiгра­тися на Горi Страт.

Ве­селий Гер­ман лег­ко злетiв на ко­ня i пос­ка­кав чва­лом услiд хрес­но­му хо­ду.

Клавдiя Про­кула, уни­ка­ючи сто­роннiх очей, по­вер­ну­лася до­дому в зак­ри­тому па­ланкiнi. Там во­на пе­редусiм прий­ня­ла аро­матич­ну ван­ну, на­че праг­ну­ла як­най­швид­ше зми­ти з се­бе тю­рем­ний сморiд i ну­дотнi па­хощi людсь­коу кровi. Потiм вип­роста­лася на ложi в за­тиш­но­му пор­ти­ку i по­чала тер­пля­че очiку­вати по­вер­нення Понтiя Пiла­та.

Як те­пер скла­дуть­ся ухнi сто­сун­ки? Ось що навiюва­ло на неу сум. Зник­ла по­вага, яка це­мен­ту­вала уу по­чут­тя до чо­ловiка.

Так бу­вас у спiль­но­му життi двох лю­дей: роз­ча­руван­ня од­но­го дня прикрi i враз­ливi - рап­том пе­рек­реслю­ють усе доб­ре, що на­копи­чува­лося ро­ками. Не мож­на без­карно знецiню­вати цiле жит­тя, яке зни­кас для сто­роннiх, але iснус в пам'ятi кож­ноу ок­ре­моу лю­дини. Пам'ять - здо­буток дов­гих рокiв, щас­ли­вих i ли­хих. I тi ро­ки мо­жуть вмить збун­ту­вати­ся i за­вола­ти в серцi чор­ни­ми во­рона­ми:

- Ка­ри! Ка­ри! Ка­ри!

Од­нак ко­ли над­вечiр по­вер­нувся уу Понтiй, уй на­раз заб­ракло тих дош­куль­них слiв, якi так лег­ко зри­нали в уу голiвцi удень. Але iнодi мов­чання бiльш про­мовис­те, анiж будь-якi сло­ва. Iнодi мов­чання - сум­ний реквiсм по нез­во­ротнiй втратi.

Про­кура­тор теж мов­чки мiряв мар­му­ровi пли­ти пор­ти­ка. Клавдiя зна­ла й­ого звич­ки: щось уу Понтiя не­поко­уть, вiн до чо­гось дос­лу­хасть­ся, чо­гось вичiкус, не­мов тигр у засiдцi. Чо­го? уу слiв?..

Впав вечiрнiй прис­мерк. Слу­ги при­нес­ли i за­пали­ли залiзнi свiтиль­ни­ки на три­ногах. У небi спа­лах­ну­ли зiрки. Повiяло про­холо­дою.

З-пiд вхiдноу ар­ки до­линув во­яць­кий брязкiт.

- Гер­ма­не, це ти? - рвуч­ко по­вер­нувся на звук про­кура­тор Понтiй Пiлат.

- Так, пат­ро­не, це я!

Ве­селий Гер­ман вий­шов на свiтло. Па­ла­ючий во­гонь свiтиль­никiв прим­хли­во грав кри­вави­ми вiдблис­ка­ми на бронзi й­ого об­ла­дункiв.

- Ста­лося щось нес­подiва­не? - три­вож­но за­питав Пiлат.

- Усi трос ско­нали, пат­ро­не...

- Так швид­ко?..

- До­вело­ся... Тi двос впiзна­ли сво­го ва­тага - хрес­ти сто­ять ряд­ком. По­чали па­тяка­ти зай­ве...

- Що са­ме?

- Глу­зува­ли з нь­ого: мов­ляв, ти наз­вався Си­ном Ца­ря, то чо­му ж не вря­тував­ся? Мов­ляв, царiв не роз­пи­на­ють!

- Хтось чув?

- Пан­те­ра з вар­тою. Але нiхто з них не знасть­ся в мiсце­вих дiалек­тах.

- А Син Ца­ря ухнь­ою мо­вою зву­чить...

- Вар-Ав­ва!

I тут нiби по­луда впа­ла з очей Клавдiу Про­кули.

Ру­ки!

Ось той нон­сенс, який во­на зас­те­рег­ла зо­ром, але нiяк не мог­ла зафiксу­вати дум­кою!

Тонкi, як у жiнки, ру­ки з дов­ги­ми паль­ця­ми!

Цi жiночi ру­ки бу­ли у дру­гого, у то­го в тем­но­му, яко­го Ве­селий Гер­ман при­тис­ку­вав до землi но­гою. Об­личчям униз...

Мiж тим про­кура­тор про­казу­вав, нiби розмiрко­вував уго­лос:

- Звiсно, пев­ний ри­зик був, але нез­начний. Пан­те­ра вмiло вiдволiкав ува­гу. Окрiм то­го, сди­ний не­без­печний свiдок, який мiг би вик­ри­ти пiдмiну, повiсив­ся.

- Рап­то­во! - не­доб­ре всмiхнув­ся Ве­селий Гер­ман.

- Го­лов­не - вчас­но. Не ро­зумiю тiль­ки, чо­му той нiчний рiзун приб­рав собi iм'я Си­на Ца­ря?

- По назвi сек­ти, - по­яс­нив Гер­ман. - Ад­же во­ни самi не на­зива­ють се­бе "кин­джаль­ни­ками", а ве­лича­ють "си­нами ца­ря не­бес­но­го". Ко­рот­ко ка­жучи, ко­ли во­ни по­чали роз­па­тяку­вати, до­вело­ся вжи­ти не­гай­них за­ходiв, аби за­мов­кли...

- Що ж ти ум за­подiяв?

- Ско­ротив хреснi му­ки усiм трь­ом.

- У який спосiб?

- Вмо­чив губ­ку у роз­чин з ци­кутою i дав ум пос­мокта­ти.

- А ти - зав­бачли­вий...

- Що вдiсш - тре­ба! - з уда­ваною скромнiстю зни­зай Пле­чима Ве­селий Гер­ман.

- Мiй Понтiю, - аж тут лагiдно оз­ва­лася Клавдiя При­кула, - як тобi спав на дум­ку та­кий чу­довий за­дум? По правдi, ти зрiвняв­ся з са­мим хит­ро­муд­рим Одiссе­ем!

- Усе прос­то, моя лю­ба, - лас­ка­во вiдповiв Пiлат. - На цю дум­ку ме­не на­вела уда­вана смерть i вос­кресiння Ла­заря. I те­пер нев­довзi ти по­чусш про но­ве чу­до - вос­кресiння з мер­твих розiп'ято­го Iсу­са На­зарея. Я обiцяю тобi це твер­до!

- Лю­бий Понтiю, ко­ли вже в тобi про­кинув­ся Сiвiллин дар, провiсти, ко­ли оте чу­до ста­неть­ся? - жартiвли­во про­вор­котiла Клавдiя Про­кула.

- Про стро­ки лiпше знас наш Гер­ман!

- I навiть не я! - рiшу­че за­пере­чив ру­дий ве­лет.

- Тодi хто ж у нас найлiпший фахiвець у про­року­ваннi? - засмiяв­ся Понтiй Пiлат.

- Кат Пан­те­ра, - у тон й­ому вiдповiв Ве­селий Гер­ман, - вiн один знас, на який час ви­водять з ла­ду й­ого ку­лацю­ри.

- А ти й не за­питав?

- Як мож­на? Зви­чай­но, за­питав. Пан­те­ра га­ран­тус що­най­мен­ше три до­би, по­ки Iсус огов­тасть­ся. На бiль­ше га­рантiй не дас, бо внутрiшнiх пош­коджень у На­зарея не­ма.

- А що ска­жеш ти, моя лю­ба?

- О, мiй Понтiю, ти досi не то­миш­ся пiдко­рюва­ти ме­не! Я зно­ву те­бе не­само­вито ко­хаю...

Ко­ли пiзно уночi Ве­селий Гер­ман на­рештi по­вер­нувся до сво­го по­меш­кання, вiн у влас­но­му лiжку на­мацав чу­же тiло.

- Чо­го тобi? - сон­ним, але знай­омим го­лосом оз­ва­лося тiло на й­ого до­тор­ки.

- Мар­фо? Ти тут? Чо­му?

- А де менi бу­ти?

- Я га­дав, ти з ним пiшла...

- Дур­нень­кий ти, Гер­ма­не! Навiщо вiн менi, ко­ли ти не же­неш?

Нас­тупно­го дня в рру­салим важ­ким кро­ком всту­пили двi ти­сячi легiонерiв, яких швид­ким мар­шем привiв Луцiй Галл. Грiзно бряж­ча­ла зброя. Пiдбитi брон­зо­вими цвя­хами пiдбо­ри лун­ко гу­пали на брукiвцi, якою ви­мос­тив ву­лицi мiста цар Iрод Ве­ликий. Це бу­ли за­гар­то­ванi у нескiнчен­них вiй­нах з пар­фя­нами во­яки П'ято­го сiрiй­сько­го легiону. То­го са­мого ус­лавле­ного легiону, яко­му пiд про­водом iмпе­рато­ра Тiта Флавiя ви­пало взя­ти штур­мом i роз­нести до­щен­ту об­лудний храм iуда­уз­му. На "святiй горi" не ли­шило­ся й ка­меня на ка­менi. Код­ло га­дюче роз­клю­вали ор­ли.

 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_slidstvo_vede_prokurator.docx)Yuriy_yachejkin_slidstvo_vede_prokurator.docx63 Кб1234
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_slidstvo_vede_prokurator.fb2)Yuriy_yachejkin_slidstvo_vede_prokurator.fb2140 Кб1096

Пошук на сайті: