Павло Загребельний - Попіл снів (сторінка 5)

— Це минає само. Коли минає взагалі. Нам треба викроїти трохи часу, щоб спокійно обговорити все..
— Тобі відомо, як можна викроювати вільний час? Коли нам не дають спокою навіть у новорічну ніч, то про що вже тут можна говорити!
— Не знаю, як ти, але я поїхав з охотою. В мене нюх на незвичайні справи. По-моєму, ця справа — щось фантастичне! Ти коли-небудь чула, щоб дами з генеральськими чинами ховалися на атомних станціях? Від чого вона може там ховатися?
— Принаймні не від коханця.
— Згода.
— І не від Політбюро.
— «Вы жертвою пали в борьбе роковой…»
— І не від ГКЧП.
— Само собою. Надворі січень, а не серпень.
— Здаюсь! Арсенал моїх припущень вичерпався. А яка твоя версія?
— По-моєму, тут щось може бути пов'язане зі зброєю?
— Із зброєю?
— До того ж з нетрадиційними видами зброї.
— А чому жінка і зброя? Хіба мало для цього чоловіків?
— Зверни увагу на таку особливість: коли говорять про нові види озброєнь і про вчених, які над ними працюють, то завжди згадують тільки чоловіків. Жінок — ніколи.
— Ну, в нас не згадують ні жінок, ні чоловіків. Про це свого часу подбало ваше всемогутнє КДБ.
— У нас — так. Але про зарубіжних пишуть? Пишуть. І жодної жінки. А хіба жінки не можуть працювати в цій галузі? З їхнім витонченим розумом, з тонкою інтуїцією, з непередбачуваними перескоками думки…
— І ти вважаєш, що одна з таких злочинно-геніальних жінок сама прискочила на Чорнобильську атомну, сіла біля саркофага і заявила, що хоче провести прес-конференцію для зарубіжних журналістів?
— Ще не знаю точно, але щось тут може бути доволі сенсаційне.
Генерал міліції, мабуть, проїхав поперед них, бо пости перед зоною і в самій зоні діяли чітко, як на параді.
Оксану й Винокура ждали. Їх одразу повели безкінечними міжблоковими лабіринтами, можливо, тим самим шляхом, яким дві години тому вели загадкову даму з генеральськими погонами.
Щоб не гаяти часу, пояснення давали на ходу.
— Генерал уже там. Начальник атомної в Славутичі, але вже дзвонив їй, розмовляв. Тепер біля неї — його представник. Ми з нею постійно контактуємо.
— Вона що — справді генерал?
— Генерал-лейтенант медичної служби. Академік. Лауреат. Герой. Алевтина Дмитрівна Фіалка.
— Киянка?
— Так точно. Вже встановлено: батьки — пенсіонери. Живуть на Тарасівській. Батько відставний полковник, мати медсестра. Обоє — ветерани війни.
— А ця наша тепер генеральша, вона що? Де працювала?
— Невідомо. Встановити не вдалося. Неодружена. Квартира на Щорса, але вона там не живе, тільки прописана. З усього видно: щось тут зв'язане з Москвою. Алевтина Дмитрівна дає нам нові й нові номери московських телефонів і домагається, щоб їй знайшли якогось генерала Сосина. Ми кілька разів виходили на ті номери, відповідь та сама: генерал Сосин повісився дві години тому.
— Ви їй казали про це? — спитала Оксана.
— Казали, але вона не вірить. І весь час говорить про якусь страшну загрозу для всього живого. Враження таке, ніби вона жде, що десь щось от-от шалдабахне!
— То хай же скаже про це!
— Може, вам вона й скаже.
Та коли вони нарешті добралися до того загадкового пульту (непропорційно видовжене приміщення, одна стіна якого вигнута велетенською підковою, у ту підкову на всю широчінь і довжину впаковано тисячі приладів, що безгучно виблимують зловісними вогниками, а перед приладами на вертких металевих дзиглях чатують за пультами оператори, з настороженими очима, напруженими спинами, майже закам'янілими потилицями), коли переступили тричі стережені пороги, то мало не остовпіли від неочікуваного видовища, яке відкрилося їхнім очам.
Мініатюрна білокоса жіночка, в неуявлено жовтому вечірньому платті, в притаєних переблисках чорних діамантів, танцювала з сивим, сірим, як кирзовий чобіт (о, наша міліцейська уніформа!), міліцейським генералом, а на не зайнятих черговими операторами дзиглях викручувалися троє гострооких стандартних хлопців (чи не з тих, що стережуть усі недоступні пороги?) і виприндикували на губах марш «Прощання слов'янки». Чи то вони не знали іншої музики, чи вважали, що для генералів безпремінно потрібен марш, — хто ж то знає?
Химерний танок, мабуть, тривав уже досить довго, бо генерал змокрів і захекався, — жінка в чорних діамантах теж, видно, втомилася, уповільнила рухи і вередливо звеліла своєму партнерові:
— Генерале, прошу вас, відведіть свою даму до її крісла!
«Кріслом» мав бути один з вільних дзиглів: на атомному пульті не до розкошів і не до комфорту.
— Ах! — по-пташиному вгнізджуючись на дзиглі і витріпочуючи над обличчям наманікюреними пальчиками, вигукнула жінка (теж генерал, бо на сусіднім дзиглі, недбало кинута, зависла її шинеля з двозірковими генеральськими погонами). — Мені не вистачає музики! Якось я була в Одесі, і мені грали «Сонату фіалок» для скрипки і віолончелі. Бо моє прізвище — Фіалка. А це музика і ніжність. Вони грали, але я помітила, що там мало ніжності, тільки якийсь скрегіт і гудіння. Я спитала, що то, і вони відповіли: може, то гудіння бджіл або джмелів над фіалками. Але ж фіалки розквітають уночі, а хіба бджоли літають у цей час, а джмелі хіба літають ночами? Може мені хтось відповісти? Я просила зв'язатися з Москвою. Чи вдалося це зробити?
Оксана ще й до того відчувала чиюсь присутність позад себе, тепер, після останніх слів жінки-генерала, з-за її плеча поштиво висунувся акуратний чоловік, у картатому, як у мера Санкт-Петербурга Собчака, піджаці, з пшеничними пишними вусами, ледь нахиливши (чи вдавши, що це зробив) голову перед жінкою в жовтому, промовив:
— Ми виходили на Москву вже кілька разів, Алевтино Дмитрівно.
— І що?
— На жаль, усе підтвердилося.
— В це тяжко повірити. Він щось залишив? Посмертну записку. Розпорядження. Ясна річ, мене найперше цікавить… Ну, стосовно Києва…
— Нічого. Все сталося абсолютно несподівано. Він навіть не допив шампанського з новорічного бокала. Бокал стоїть на його столі майже повний. Всі були шоковані.
— Шоковані? Ви вважаєте, що це саме те слово?
— Я просто намагаюся точно передати їхні слова. Тепер вони всі там страшенно здивовані.
— Здивовані?
— Генерал Сосин став прозорий.
— Прозорий? Що ви хочете цим сказати? Як це — прозорий?
— Ну, — чоловік у картатому піджаці затнувся, — я б сказав: прозорий, як мило в дорогих зарубіжних отелях.
— Вам доводилося жити в дорогих зарубіжних отелях?
— Мабуть, що так.
— Бачите, генерале, до чого ми дожили? — вигукнула Алевтина Дмитрівна, звертаючись до міліцейського генерала. — Радянських генералів зрівнюють із шматком зарубіжного мила!
— Я не радянський генерал, — спокійно зауважив той.
— А який же, коли не радянський?
— Я — український генерал.
— Дозволите запитати відколи?
— З першого грудня минулого року.
— Припустимо. Це ваша особиста позиція. Що ж до мене, то я — генерал радянський, і генерал Сосин, якого оце… одне слово, він був не просто радянський, а справжній радянський генерал!..
Тут вона помітила, що її слухає не тільки сусід у сірому мундирі, а й вусань у піджаці мера Санкт-Петербурга і ще якісь невідомі люди, втомлено змахнула пещеною ручкою, промовила владно:
— Гаразд. Дякую за інформацію. Всі вільні.
А коли за мить, глянувши в напрямку виходу, побачила, що якісь двоє не підкорилися її велінню, запитально посміхнулася до них, і в тій посмішці Оксана вичитала не тільки глузування, але й погрозу, щоправда, безсилу.
Оксана виступила поперед Винокура, відрекомендувала спершу його, тоді сказала про себе.
— Ах, так? — вже зовсім іншим усміхом розсяялася химерна жінка-генерал. — Ви поповнюєте число моїх друзів? Але яка оперативність! Ну, я розумію, генерал, у нього служба, а ви така молода і прекрасна жінка, і вас одривають од новорічного столу… І все це я, мої витівки, мої…
— Ми люди обов'язку, товаришу генерал-лейтенант, — сказала Оксана, — ні про що інше не може бути мови.
— Друзі мої, — проворкувала генеральша, — не треба ніяких генералів! Звіть мене Алевтиною Дмитрівною, прошу. Я звернула увагу, що у вас однакові прізвища. Може, ви чоловік і жінка?
— Мабуть, що ні, — усміхнулася Оксана.
— Сьогодні якась дивна ніч, — прошепотіла Алевтина Дмитрівна. — Навіть говорять усі зовсім незвично. Ви звернули увагу? Той чоловік щойно казав: «Мабуть, що так», ви мовите: «Мабуть, що ні»… Сум'яття в подіях, сум'яття в словах, сум'яття в світі… Прошу вас, Оксано і майоре, сідайте біля нас із генералом, нам треба порадитися.
— Ми вас уважно слухаємо, Алевтино Дмитрівно, як бачите, ми всі з різних відомств, але прислані саме для того, щоб вас вислухати і надати відповідну допомогу… Директор АЕС не зміг до вас прибути, він у Славутичі, але…
— Він говорив зі мною по телефону. Досить чемний товариш. Прислав свого уповноваженого, — Алевтина Дмитрівна супроводжувала кожне слово сяянням очей, сяянням уст, сяянням всього лиця, надто ж своїх чорних діамантів (сережки, кулон, браслет, каблучка), але сяяння те чомусь видавалося Оксані жорстким, як радіоактивне випромінювання, — на жаль, вони нічим мені не могли зарадити… Я приїхала не до них… Трагічний збіг обставин… Сталася жахлива катастрофа… Ще некерованіша, ніж Чорнобильська… Запобігти якоюсь мірою можу тільки я. Для цього мені потрібен захист… Навіть не такий, як оце тут, не радіаційний, а космічний, до того ж вищого гатунку… Тому я опинилася тут, хоч знову ж таки…
— Але ми нічого не розуміємо, дорога Алевтино Дмитрівна, — пробурмотів міліцейський генерал.
— Так, усе так, і все ж я не можу нічого… Це вищий, найвищий ступінь радянської секретності…
— Радянської? — не стерпіла Оксана. — Але це ж анахронізм! Радянський Союз розвалився! Горбачова немає. Кремля немає. Нічого більше немає. Хіба ви не чули заяви Горбачова по телебаченню?
Алевтина Дмитрівна поблажливо зітхнула.
— Я не питаю, скільки вам років, Оксано, бо й так бачу, яка ви молода. А те, що знаю я, вимушена знати, на превеликий жаль, ходить тільки з роками, з досвідом, з кошмарним досвідом, коли хочете… Ще тільки приторкнувшись до мене ось тут, на цьому пульті, тільки побачивши мене і нічого не почувши, нічого не знаючи, ви вже стали заложниками тайнощів, незмірно вищих за всі державні й людські утворення, заложниками сил, яких не знав світ, можливо, вищих за сили диявола, а то й самого Бога… Але я вмовкаю, я не можу сказати більше, я взагалі нічого не можу сказати, доки не відчуватиму себе в абсолютній безпеці.
— А хіба тут немає такої безпеки? — подав голос міліцейський генерал.
— Тільки тимчасова і тільки вимушена. Я кинулася сюди, не маючи іншого виходу, не знаючи про долю мого Центру… Але вже сюди мені подзвонив… Точніше, це я йому подзвонила… Одне слово, довірений працівник повідомив мені, що Центр уцілів і що я можу… Тепер мені за всяку ціну треба дістатися туди. Там ми все б обговорили, виробили план дій… Однак я не уявляю, як можна перенестися на сотню кілометрів, не маючи бодай такого захисту, як оце тут…
— Це де? — обережно поспитав генерал. — Ми могли б знати?
— У Києві, — відповіла Алевтина Дмитрівна.
— В самому Києві?
— Уявіть собі.
— І ніхто… Я хочу сказати, ніхто не знав про цей ваш Центр?
— Уявіть собі. Навіть ваше Політбюро. Не думаю, щоб знало про це й кремлівське Політбюро.
— Тоді що ж це таке?
— Спитайте Сталіна, спитайте Берію, спитайте генерала Сосина…
— Того, що повісився дві години тому?
— Саме його. Але, як казав президент Трумен, поїзд далі не йде. Я повинна дістатися до свого робочого місця, і тільки там ми зможемо все обговорити… У вас є пропозиції, мій генерале?
— Небагато, але є.
— Наприклад?
— Наприклад, є БТР для урядової комісії з чудово обладнаним радіаційним захистом. Може, навіть надійнішим, ніж отут.
— Ви даєте гарантії?
— Абсолютно!
— Але я не можу ризикувати навіть секундами. Перейти в БТР я могла б хіба що… ну, скажімо, способом своєрідного шлюзування…
— Ви хочете, щоб я вкотив БТР просто сюди?
— Чому б і ні!
— Це неможливо. Але ми під'їдемо якомога ближче, а вас… Ну, скажімо, ми перенесемо з майором у спеціальному контейнері…
— А що скаже Оксана? — примружилася пустотливо Алевтина Дмитрівна. — Контейнер — це для радіоактивних відходів? Як романтично! Алевтина Фіалка — в контейнері для радіоактивних ізотопів! Може, я вже й не жінка, ізотоп? Що ж, я не маю виходу, я згодна, генерале!7
В долинах рік завжди віє вітер. Влітку він приємно холодить, взимку проймає до кісток. Чуйко відчув крижані подуви, щойно перевалив через високий піщаний пагорб і ступив на добре протоптану стежку, що вела до пішоходного містка через Ірпінь. Вітер був просто нестерпний, не вірилося, що позаду в провулку залишилася тиша майже божественна. В льотному училищі викладачі теорії те й знають, що долдонять про аеродинамічність та турбулентність, про повітряні маси і потоки, але все те — тільки з погляду того, як впливають ці маси й потоки на тверді тіла, на літальні апарати, на пристрої, сконструйовані людиною. А на саму людину? Потім Чуйкові не хотілося про це думати, він пам'ятав, що за річкою майже одразу берег здіймається округлими валами пісків, а за ними густий ліс: сосни, дуби, берези, і там завжди затишок, спокій, зачаєність і затаєність, які особливо дивували Чуйка, бо він народився в степу, а там усе відкрите, як небо, і розпростореність мов у душі після випивки.
Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_popil_sniv.docx)Pavlo_zagrebelniy_popil_sniv.docx217 Кб3190
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_popil_sniv.fb2)Pavlo_zagrebelniy_popil_sniv.fb2800 Кб3575

Пошук на сайті: