Павло Загребельний - Попіл снів (сторінка 6)

За містком стежка роздвоювалася літерою У. Права стежка відхилялася до залізничного мосту через Ірпінь і виводила в гарний березовий гайок, де вони колись стояли з Галкою і слухали, як опадає з білокорих струнких дерев осіннє листя («С берез, неслышен, невесом, спадает желтый лист…»), і він цілував Галину, а вона випручувалася й шепотіла: «Побачать же з електрички! Всі ж он виглядають з вікон!» Електрички й правда гриміли через міст майже безугавно, і прямокутні прорізи їхніх вікон були заліплені заздрісними обличчями, від чого Чуйкові ще дужче хотілося притискувати Галку до себе і цілувати, цілувати…
Ліва стежка через грудкувате кукурудзище (яка там кукурудза на торфі!) і крізь густі кущі ліщини («Ой у лісі на орісі…») виводила до розбитого в 41 році бетонного дота і в'юнилася далі, в самі гущавини, безкінечна аж до втоми.
А Чуйкові потрібна була саме втома, і він попростував правою стежкою. За руїнами доту треба було перетнути лісову дорогу, піднятися на високий, густо порослий старими соснами пагорб, а тоді буде довгий і приємний спуск у розлогу лісову долину, до кінця якої вони з Галиною так і не дійшли жодного разу.
Сьогодні він дійде, бо не має чого робити іншого. Йому треба втомитися так, аби хоч на короткий час убити в собі прокляті сили, що заволоділи його мозком чи то після нещасного польоту на новій машині, чи, може, внаслідок настирливого длубання доктора Алі в його черепі (і в мозку ж?). Доктор Аля була схожа на Галку, може, тому Чуйко їй вірив, хоч про Галку тоді й не згадував. А про кого згадував? Згадав свою маму Килину і вбив її самою згадкою, своїм безтямно-злочинним сном… Прокляття, прокляття!
Тепер, заснувши в електричці, вбив безокого й безрукого. Може, так і треба. То страшний чоловік. Хлопці встигли дещо розповісти, визволяючи його…
Але вбивати людей? Ні, ні! Він військовий льотчик, його професія — воювати, стріляти, знищувати, але все це відбувається в якомусь абстрактному світі, де існують тільки матеріальні об'єкти нищення: літальні апарати, наземні вогневі точки, визначені командуванням цілі для ракетних ударів. Людина там не передбачається, про неї забуто так само, як в аеродинамічних теоріях.
А доктор Аля щось зробила з його мозком, націлила його на людей, мов смертоносну ракету, і тепер цей мозок здатен спопелити мало не все людство, не розбираючи, де винні, а де безвинні, хоч винних, може, взагалі немає на світі, бо хто суддя?
А може, то й не доктор Аля, а безокий генерал всьому виною? Недарма ж він перший приснився Чуйкові, хоч був у Москві, а доктор Аля десь тут, зовсім близько.
Відстань не грає ніякої ролі. Доктор Аля стверджує, що у Всесвіті немає ні часу, ні простору, а є тільки форма і вона панує повсюди, а над нею панує ще більша сила: океан космічної енергії Бруно. Ми всі — вже усталені форми, тому ми викинуті з океану Бруно, коли ж до когось з нас долітають його сплески, то люди ці зазнають щастя або нещастя у вимірах уже й не земних, а космічних. Ну, і так далі. Цілий рік Чуйко був єдиним слухачем божевільних теорій доктора Алі і ні там, у напханому нержавійкою й склом боксі, ні тепер так і не збагнув, що ж приносить людям ця мініатюрна, ласкава жіночка: щастя чи нещастя, радість чи горе?
Не треба думати про доктора Алю, щоб не вчинити мимоволі зла.
Задумавшись, Чуйко не помітив, як поминув руїни доту і вже дійшов майже до того крутого підвищення, на якому густо темніли високі сосни. І тут він побачив перед собою величезного вовка. З очима в Чуйка завжди був порядок. На медоглядах він бачив на таблиці для перевірки гостроти зору не тільки всі десять «конституційних» рядків літер і каблучок з несподіваними розрізами, а й ще два нижні рядочки зовсім дрібненьких значків. У боксі доктора Алі з очима стало коїтися щось дивне. То він бачив мало не крізь броньовані стіни своєї лікарні-катівні, то несподівано на цілі тижні зір йому туманився, і він не бачив нічого, сприймаючи все тільки на слух.
Вовка він побачив, ще й не бачивши. Сіра темрява, сіруватий од лісової сутіні сніг, сірий звір — помітиш, тільки підійшовши впритул. Чуйкові не треба було цього робити, вовк теж відчув людину на відстані. Кожен ждав, як поведеться супротивник.
Вовк не думав, бо не вмів цього робити. Може, тільки ліниве здивування зворухнулося в його хижому мозку, бо ніч сьогодні, мабуть, якась особлива, раз усі люди замкнулися в своїх домах і ні в лісі, ні побіля нього немає жодної живої душі. А цей чоловік чомусь опинився на вовчій путі.
Чуйко теж не подумав, звідки тут вовк, адже в довкола-київських лісах цих звірів давно вже не чутно. Може, забіг сюди з волинських лісів, може, з Біловезької пущі — хіба не однаково? Може, цей вовк навмисне посланий, щоб Чуйко міг ще раз випробувати відлякуюче-жахливу силу свого мозку?
Він стояв і згадував, як пробував свою силу над нічною Либіддю. Зупиняв поїзд і гамував течію древньої річки. Як він це робив? Приплющував на мить очі, уявляв собі поїзд або Либідь і входив у них, стаючи ними, вбираючи їх у себе. Поїзд повільно прокрадався до високого темного вокзалу, зграбно вигинав потужне тіло, сяяв золотими вікнами теплих вагонів, мов велетенський золотоокий звір. Чуйко входив у ту золотоокість, сам ставав золотооким, блаженно завмирав, і все завмирало довкола. У Либеді він брав шум її води. Той шум линув до Чуйка з правічності, шум і гомін давнини, він входив у нього, гамував і втишував, вода переставала шуміти і вже не текла, бо вона може текти вічно тільки тоді, коли тече й не тече, тече, та не витікає. Як у Шевченка: «Тече вода в синє море, та й не витікає…»
А вовк? Що взяти у вовка? Моторошне виття, злобливий оскал, нашорошену цупку шерсть? Чуйко взяв вовчий сморід, безнадійний дух тління і смерті, дух кінця всього живого. Він увійшов у той сморід, опустивши на мить повіки, і відкинув його, коли ж підняв повіки, то побачив вовка далеко від себе, мало не на вершині високого пагорба; пожбурений невидимою силою, вовк незграбно впав на задні лапи, якийсь час, мовби безмірно дивуючись, сидів по-собачому і шкірив зуби, щоб злякати те, що злякало його самого, тоді підхопився і, не озираючись, потрюхикав у гущавину.
Вовки не вміють озиратися.
А Чуйко зненацька згадав, що сьогодні не проста ніч, а новорічна, і збагнув, що в санаторії «Сокіл» ніхто не спить, льотчики з медперсоналом відзначають радісну подію, стріляє шампанське, грає музика, танцюють пари… А він ганяє вовків у темному зимовому, лісі!
Коли пройти кілометрів зо два узліссям, буде ще один дот, уцілілий з війни, тільки тепер страшенно засмічений. Там вони з Тамарою ховалися від дощу, і Чуйко цілував Тамару, а вона шепотіла: «Гріх же! Тут, мабуть, і досі лежать убиті…» Вона завжди чогось боялася, відтручувала Чуйка, виривалася з обіймів, стогнала, зойкала, так ніби ось-ось сконає, і від того ставала ще привабливішою — не відірвешся… Від старого доту до Галки зовсім близько. По дамбі на той бік річки, тоді побіля дач і перелісків — і вже «Сокіл», власність повітряно-збройних сил, високі загорожі, прохідна, перепустки, порядок, режим — усе як належиться.
До санаторію Чуйко дістався швидко, на прохідну не пробував (туди сунуться тільки останні вахлаки!), знав у загорожі «секрети», крізь які проникають на територію ті, хто загуляв у селищі або в Києві.
В санаторній їдальні сяяли вогні, грала музика. Столи у великому залі прибрано, тільки під стіною щось мовби буфет, святкова ялинка, розтанцьовані пари, на виході з кухні найняті лабухи — місцеві модерняги, які грають за всі ансамблі, на всі смаки, потурають усім модам, викрикуючи і про капітана Каталкіна, що носить «кожаный берет», і про підпільника Кіндрата, що сховав автомата, і про Маньку-облігацію, що «денег не берет», і про…
Чуйко залишив у гардеробній шинелю й картуз, поправив на собі мундира, підніс руки, щоб поправити волосся, і тільки тоді згадав, що голову йому голили, мов монгольській ламі, то готуючи до чергової операції, то для гігієни після чергової операції, і доктор Аля сама стежила за цією процедурою і щоразу ахкала: «Ах, яка у вас прекрасна голова, Чуйко! Ідеальна форма черепа! З вас треба було ліпити римських цезарів!»
Ото радість: бути моделлю римських цезарів! Адже в усіх підручниках стверджується, що всі вони були розбишаки і, кажучи по-нашому, останні подонки!
На голомозого майора в святковому залі одразу звернули увагу, надто вже вирізнявся він серед чубатих офіцерів, але ніхто не припинив свого заняття: хто танцював, той танцював далі, хто обіймався попід стінами — обіймався, хто ще не допив — допивав, хто не договорив тостів — договорював, а веселі музиканти вдарили «Ты рыбачка, я — моряк», так ніби Чуйко морський льотчик, щоночі долітає до турецької території, на честь чого прийняв мусульманство і став голомозим.
Галка танцювала з високим льотчиком-підполковником. Була в жовтому, як соняшниковий цвіт, платті, стала ще гарнішою, ніби аж помолодшала. От чортові жінки! На Чуйка Галка навіть не поглянула. Всі дивилися на його голу голову, а вона хоч би зиркнула!
Чуйко боком, попід стінами, побіля парочок в обіймах, в шепотах, у поцілунках став пробиратися до саморобних буфетів, але не добрався, бо його смикнув за полу френча лисий підполковник, що сидів не на стільці (стілець стояв перед ним, виконуючи роль столика), а просто на підлозі, підігнувши ноги так, що мало не впирався колінами собі в обличчя. В правій руці підполковник тримав гранчасту склянку з чимсь коричневим, лівою вхопився за полу Чуйкового френча.
— Майор! — гукнув підполковник. — Ти звідки? Чому я тебе не знаю? Я тут усіх знаю, і мене всі знають, а тебе я не бачив.
— Не бачив, бо мене тут не було, — сказав Чуйко. — Випити в тебе знайдеться?
— Випити? Та ти свій хлопець! Бери мою посудину! Самогон — екстраклас! Настояний на зелених горіхах. Бальзам молодості й мужської сили! А де ж ти був, що не був тут з нами?
— Далеко.
— Що, в гарячих точках?
— Далі.
— Може, на Курилах?
— Ще далі.
— А далі — куди?
— Може, й у самий космос.
— В космос? Не заливай! Слухай, а ти здорово п'єш! Налити ще? Тебе як звати? Мене — Славою, Владислав, значить. А ото мій друг підполковник Вова. Танцює з отією жовтою стервою. А тебе як звати?
— Василь.
— Тобто Вася.
— Хай буде. А хочеш. Славо, я скажу, як звати оту, що танцює з Вовою?
— Скажеш, як звати? Упав з космосу і вже все знаєш? Не заливай!
— Її звуть Галкою. Правильно?
— Точно! Слухай, а може, ти справді з космосу? Як твоє прізвище? Я всіх космонавтів знаю. Прізвища знаю.
— Прізвище — пусте. От ти ж Слава?
— Слава.
— А я Вася. Хіба не досить?
— Досить!
— Ну, то давай вип'ємо за це.
— Давай! Слухай, а чого в тебе голова гола?
— А в тебе чому?
— В мене лиса. А ти ж поголений, як турецький святий. Це що — мода?
— У нас генерал наказав, щоб увесь льотний склад голив голови. Волосся забирає з мозку енергію, не дає думати.
— Не дає думати? А по-моєму, я однаково думав, що з чубом, що лисий. Тільки тепер дівчата не беруть танцювати, думають: старий. А мій друг Вона сьогодні тут вигадав девіз: «Дами запрошують панів офіцерів». От я й сиджу з цим самогоном. Добре хоч ти прилетів з космосу. А в космосі хіба й генерали літають?
— Літають.
— І що вони там?
— Командують.
— І оце, значить, щоб голі голови всім, значить, теж вони?
— Вони. Та це не страшно. Це помагає знаєш як. От я ж угадав про цю жовту?
— Вгадав. Точно!
— Хочеш, вгадаю, де ви з Вовою служите?
— Ану, спробуй!
— Ви обидва баоцзедуники. Вгадав?
Після училища Чуйко служив у Монголії і там уперше почув цей незлобивий жарт. Колись були батальйони аеродромного обслуговування — БАО. Льотчики завжди підсміювалися з тих, хто в них ніс службу. На прикитайських аеродромах і виникло слівце «баодзедуники».
Слава не образився, навпаки, чомусь мовби зрадів.
— Хочеш ще випити? — підморгнув він Чуйкові.
— Давай.
— Будь!
— Будь і ти!
— А тепер я тобі скажу, Васю, що ти ніякий не ясновидець, а простий чув'як! — зовсім тверезим голосом заявив підполковник. — Хочеш, щось покажу?
— Ну, показуй!
Підполковник засунув руку в кишеню брюк, з-під лоба насмішкувато глянув на Чуйка.
— Показувати?
— Показуй, показуй!
Підполковник поволі дістав з кишені щось зав'язане в носову хустку, виважив на долоні, смикнув за ріжок хусточки, мов фокусник за вірьовочку. В хустині була ціла пригорща дорогоцінних металів: срібло, золото, навіть платина. Бойові відзнаки за класність, за відвагу й мужність, значки, медалі, ордени — і всього чимало, тут справді полисієш у тридцять років.
— Ти що ж це дурочку клеїш? — прошепотів Чуйко. — Заховав усе в засоплену ганчірочку. І твій друг Вова заховав?
— І він. В нього ще більше цього добра.
— Чому ж не носите? Соромитесь? Кого?
— А кому показувати? Горбачову? Чув, як він ридав по телевізору; «Я приостанавливаю исполнение президентских функций…» Чи, може, маршалу Язову в Матроській Тишині?
— В якій Тишині? До чого тут маршал Язов?
— А до того, що наш маршал Язов сидить у беріївській тюрмі, в Матроській Тишині, разом з усім ГКЧП.
— Що це за ГКЧП?
— Не чув?
— Ні.
— І того, що міністром оборони наш главком Шапошников, теж не чув?
— Теж.
— Ану, дай я не тебе подивлюся. Ти таки справді, мабуть, з космосу.
— Хіба я не казав? А тепер знаєш що? Піди й поклич сюди оту жовту.
— Галку? Та вона мене!.. Ти її не знаєш. Як я її покличу?
— А ти поклич разом з Вовою. Скажи, що я хочу з ними познайомитися.
— І сказати, що ти з космосу?
— Можна.
Підполковник заляпав у долоні.
— Вова вмре від захвату!
П'яно заточуючись, він побрів між танцюристів, довго не міг натрапити на тих, кого шукав, нарешті добрався до них, якийсь час витинав то біля Галки, то біля Вови свого власного кривулястого танця, кінчилося тим, що Вову він все ж привів до Чуйка, а Галка зосталася стояти на тім кінці залу. Стояла і не дивилася сюди, навіть не повернулася.
Підполковник Вова ще здалеку простягав до Чуйка обидві руки.
— Це все правда, що тут мені Слава натріпався? Каже, майор прямо з космосу, спусковий апарат ще гарячий, аж шкварчить, у нас за прохідною. Давай знайомитися, майоре!
— Хвилиночку, — сказав Чуйко. — Почекайте мене, я миттю!
Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_popil_sniv.docx)Pavlo_zagrebelniy_popil_sniv.docx217 Кб3191
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_popil_sniv.fb2)Pavlo_zagrebelniy_popil_sniv.fb2800 Кб3576

Пошук на сайті: