Григір Тютюнник
ДЕРЕВІЙ
Як тільки тихі весняні повені зійдуть з лук та лугових видолинків,полишивши на молоденькій траві рудий слизькуватий мул, занесенийхтозна-звідки, з яких земель, Данило Коряк, чоловік худий, цибатий,плоскогрудий, але широкий у кості —сорочка на його плечахрозіп’ ята, мовби кроляча шкурка на граблищі,—лаштується в путь.Вона йому недалека, на розсадник, що тулиться між річищем Псла такрутою правобережною горою,—це кілометрів за шість од села.Споряджатися Данилові приємно, хоча й клопітно, бо треба захопитине лише ту примусію, що торік брав, а ще й те, що взимку надумав,без чого минулого літа обходився так-сяк, а цього вже не обійдеться.Воно в нього всезаписане довгими зимовими вечорами на аркушикупаперу з шкільного зошита —гарненько, в стовпчик, стараннонаслиненим хімічним олівцем —і пронумероване:«1. Сітки рибальської не п’ять метрів узяти, а два з лишком, бо рівповужчав то вистачить.2. Лопаткусаперську в Кошкалди випросить. Вона хоч і стара, тазручна, бо складається.3. Сікач у лавці купить або сокирчину, тільки обух щоб не варенийбув, а клепаний.
Ніж Антипові замовить з ресори, бо лавошні або м’які, або сухі,ламаються. Торік два поламав.5. Торбу тютюну Іванового не забути, бо свій сю зиму вимерз,слабкий, не продирає.Ну оце й усе начебто. А як надумаю ще щось, то запишу.6, Егеж, апро деревій забув. Треба взяти снопик, доки молодийнаросте, бо жолудь хоча й пахне, але не так».90 До деревію у Данилапристрасть мало кому зрозуміла, іте, що вінпонад уселюбить деревіївдух, пояснюють одним: змалечку Корякчинбарував збатьком, то йзвик, щоб у хаті міцним, колючим, якнашатир, дубовим настоєм пахло. Сам же Данило каже: «Мені вонощо мочений дуб, що деревій — як ладан, тільки краще, бо аж здоровляприбуває…»На розсаднику Данило сторожує. Не так удень, як уночі, коливепри виходять з барлогів попастися: жолуді риють на розсаднику осьуже кілька років, а лісникам клопіт. От і найняли Данила в сторожі.Він хоча й погано бачить, зате чує, мов сова: вуж повзтиме десьнеподалік —почує і скаже: «Отамо вуж не спить». А на очі слабує. І дивується: «Хіба то не морока? На два сажні все мені наче в тумані, азорі бачу, хоч які дрібні!»Далекозорий він.
Натоптавши лантух усяким необхідним збіжжям, Данило виноситьйого у двір, закурює на дорогу, потім вертається в хату й каже дожінки:—Ну, то я пішов, значить…—Ти жуночі там, гляди, без ружжа не виходь,—наказує вона,запинаючи хустку, бо має провести його до порома і переправити,щоб зосліпу у воду не впав. І більш нічого не каже, знаючи, щодорогою, як буде в тому потреба, встигнуть про все перегомоніти.І вирушають. Данило з лантухом та берданкою за плечима, вона збіленьким вузликом, у котрому на тиждень харчів зав’язано. Данило вкуфайці та гумових чоботях, і Полька (хоча вже давно не Полька, а Палажка) теж у куфайці та гумових чоботях. Тільки й різниці, що в неїхаляви якраз об нозі, тугенько литки обтискають, а в нього хляпають,бо тонконогий —як швидко йде чи біжить, то крила старогосуконного галіфе обмотуються навколо ніг вище колін, ажприсвистують…Данило цибає широко й дивиться кудись поперед себе, а Полька —під ноги.
Трапиться де калюжа або рівець, обводитьйого за руку, якповодир, примовляючи:— Сюди, сюди… О!А він іноді йде-йде та й зупиниться, ткне пальцем у далечінь:—Диви, он дзьоб лелечий над туманцем червоніє.—Еге ж, так я й побачу…—каже Полька, бо знає, що справді непобачить: раз Данило вгледів щось, то це вже страх далеко.Потім луки кінчаються, івони прошкують лісовою стежиною, Ліснизовий, набряклий душною вологою та п’янким духом розбухлоїбрості. Й обоєвони, вдихаючи його, думають про одне й те ж: «Оце бтільки жити та жити, а бач —старість…» —і зітхають, міцнішетримаються за руки, обходячи калюжі, як молоді круг аналоя.91 На сонячних галявинах трави такі, що вже й на випас годилися б,але жякий з них наїдок? Вода водою. У затінках попід гінкоюліщиною (рибалки тут щоосені вудлища собі ріжуть) прозоро-зеленішпичаки конвалій, кропива з-під торішнього листя пнеться,молоденька, ще не жалка, якраз на борщ, сям і там стримлять замшіліпні, що пахнуть, як їх вивернути, старими грибами й трошечкийодом.Ідуть, а довкола жовті квіти аж киплять. То жаб’яче мило.Ранньоївесни, коли ще не цвітуть конвалії, півники й тендітні сокирки,школярики носять до школи ті жовті, соковиті, аж рипучі квіти, бо йвони веселі, дарма що не пахнуть, лише водою віддають, сироюземлею та молодим жабуринням.
От і зараз школярі сунуть ватагою назустріч Данилові та Польці,щойно з порома, видно. Ґелґотять, шльопають по калюжах,розбризкуючи з них сонце, а в руках у кожного жовті пучечки —жаб’ яче мило…—Добрий день, дядьку й тітко! —поступаються стежкою.—А, здрастуйте, здрастуйте! До школи?—Угу…—Ич, парубота…—всміхається до найменших хлопчаків Данило.Вони йому теж усміхаються.—Он як! Ну, тоді… мужики!—Ха-ха, хи-хи… Таке скажуть!—Поромом з того боку?—Атож.—Ич, зайці…І розходяться. Школярики біжка луками, Данило та Полька —неквапом, намацуючи чобітьми твердину. Аж назустріч їм ще двоєшколярів, років по шістнадцять, а може, йпід сімнадцять. За рукивзялися, одне на одного не дивляться, і квітів ні в неї, ні в нього —цівже бояться жовтого. Забачивши старших, пустилися, пішли порізно,нахиливши низенько голови, очі ховають…— Добридень,—тихенько мовили, а поминувши старих, озирнулисьі знову за руки взялися… Полька всміхається собі тихо, під ноги,молодіє видом. Потім:— Колись, може, згадуєш, як ми отакої нори гуртом у ладки налуках грали? Ти тоді вжена вулицю вчащав, а менеувечері ще й задвір тато непускали…— Цеотам, на Кулининій пущі?— Авжеж. То я тебетоді догнала, оддала ладку…—Того ж і оддала, що я нехотівтікати…—Та може… А додому прийшла, цілий вечір ту долоню, котроютебе торкнулася, до серця тулила. Господи, дурні ми тоді були…92 —Не дурні, а молоді,—якомога поважніше вимовляєці слова Данило і бровами щось таке робить: то вгору їх підкине, то на очінапустить, а вони йому тремтять —усміхається. Тоді зітхає.—Було,було, та вже не буде…І обом їм робиться трохи сумно, бо знають, що таки не буде.Попереду чути стукіт сокири, аж виляски над водою. То поромщикпідлагоджує пором після зими, бо має час, доки підоспіє хтось,щобперехопитися на інший берег.Забачивши Данила й Польку, він шапкує до них уклінно, бо довгоне бачилися —цілу зиму.—Живі-здорові?—Та слава Богу!—Що там у вас, у Вищій?—Весна…—А новенького?
Та й розгомоняться на часину, хоч те новеньке відоме всім трьом. А вже коли сонечко вимахне з-за дерев і настил на поромі закуритьсріблястим відпаром, просихаючи, вирушають на той бік. Задротянку, що перекинута з берега на берег і провисла серединою аж уводу, беруться двоє, поромщик і Полька, а Данилосідає на мішок ідивиться по річці в далечінь. До дротянки його не підпускають, щобне оступився, бува, та у воду не впав або руку в шківець не встромив,бо такий щирий у роботі, що аж похапливий.І пливуть: скрип, скрип, тьох, тьох,—виспівує дротянка, аводапоза поромом обтікає та шелестить: прудка весною течія, води багато.Приставши до берега, Данило й Полька виходять на галявину,стоять якийсь час мовчки, поглядають у той бік, куди Данилові йти,потім Полька йому:— Ну ти ж глядися там…А він:— Дивися ж там за хазяйством…—це так, за звичкою бохазяйства, вважай, немає, кури та квочка підсипана, та троє гусейосталося з зими на розплід.
Далі Данило йдесам, аПолька зпоромом поволі одпливаєна тойбік неоглядаючись. Він теж ні разу неозирнеться, тільки наслухає, якдротянка над водою витьохкує, підкидає зручніше лантушок на плечій дибає петлястою стежкою, вже необминаючи калюж.
На розсаднику ані душі, навіть слідів людських немає —неторканаземля. Тільки рівненькі, посаджені під шпур кленочки, тополі, дубки,ясени до сонця пнуться та напружуються в бруньках —ось-ось вони 93 луснуть. Край плантації під старою побитою громом вербою тулитьсяхата, вірніше не хата, а курінь о чотирьох стінах. Це і сторожка, інасінниця, і затишок для добрих людей у негоду. Торік біленька,вимазана Полькою хата зчорніла за зиму, скло у вікнах взялося жовто-червоними розводами та кружечками, райдугою проти сонця виграє.Данило відсунув двері, вдихнув сирої погрібної пітьми, напоєноїдухом підопрілого сіна з примістки й торішнього акацієвого насіння,що лишилося невисіяним, і сів на поріжку, відчуваючи, що вже ніколив світі, до смерті, до сліпоти, не піде звідси, з розсадника, що тільки йжив узимку мрією про цю мить… І хоч на нього чекало багато роботи:треба було винести з хати сіно й жолобки з-під насіння, щобпросихали на сонці, протерти вікна, розікласти свою примусію, щобвсяка річ своє місце знала, поставити сітку на ярку, розтикати попідстелею деревій, щоб зміцнити вологий весняний дух у своїй загородці,де примістка,—а він сидів на поріжку нерухомо, всміхаючись передсобою, й дрібно-дрібно ворушив пальцями рук, покладених на гостріколіна, у котрих ще гула втома від довгої, незвичної після зими ходи.Нарешті підвівся, вломив дрівець на всохлому кущі черемхи йрозіклав багаттячко. Тоненький струмок диму поволі піднявся надсторожкою, понад віттям дерев та й послався над ними прозороюхмаркою. А перегодом на горі, що голо височіла за лісом, пролунало,як над порожнечею:— А-га-га-га…«О, вже сошеняни пасіку привезли,—подумав Данило.—Знов на темісце, що й торік. Ну, воно й правильно, бо вцьому краї, як узяти по Пслу, найбільше дикої яблуні то груші, а ще ж і терну, і черемхискільки…»— То ти, Даниле?..—лунко запитали з гори.—«А вже ж не хто»,—відповів у думці Коряк, міркуючи, щогорланити йому, старому чоловікові, не личить, а як там комусь требабуде переконатися, він це чи не він, то прийдуть.Ходив до нього завжди старший сошенянський пасічник дід Прокіпко —не про щось там дрібне погомоніти, апро життя.Він і розмову так починав: «Давай, лишень, Даниле, про життяпоміркуємо… Які дива за зиму чував або видав?»Коряк любив такий зачин, однак першим балачки не заводив,зважаючи на те,що Прокіпко старший за нього на цілих п’ятнадцятьроків, а отже й мудріший на цілий ківш.«Н-да…—починав пасічник, закручуючи цигарку з Даниловогокріпачку.—Життя наше, як теє колесо: котиться, котиться, з гори нагору, з гори на гору, тоді цоп —упало…»І починалася балачка.«Ну, як сю зиму сторожувалося?» —цікавиться Прокіпко,вмощуючись під вербою так, щоб стовбур у спину не муляв.94 «Ет, не питайте»,—одказував Данило й заходжувався розважливо,з довгими значущими паузами, оповідати, яка на нього оце недавно,вже напровесні, незгода трапилася.«Сиджу якось уночі під коморою, курю, наслухаю, що де робиться.В конторі саме якась нарада закрилася, люди розходяться. Бачу, і домене хтось чимчикує. Підійшло, чую, постояло, похекало. Думавобізватися, спитати, хто, а тоді така гадка: як треба чогось од мене,само скаже, не треба —піде…»