Григір Тютюнник
Климко
Климко прокинувся від холодної роси, що впала йому на босі ноги (видно, кидався уві сні), і побачив над собою скам’яніло-бузкове небо,яким воно буває лише восени насході сонця,—без жайворіння, безлегких з позолотою хмарок по обрію, без усміхненої радостіпробудження. Климко підібгав ноги під поли діжурчини, щобзогрілися, й онімілою тремтячою рукою дужче розгорнув соломунапроти очей. Він спав під скиртою.Сонце, мабуть, тільки що зійшло, бо від скирти через тік і ще даліна стернях лежала довга тінь у сизій росі, солодко пахло втоптаним уземлю набубнявілим житом, що вже вкинулося у ключечки, та сухимимишачими гніздами. Звечора, миші лоскотали Климка, гасаючи йомупо руках і ногах, пищали раденько, що є їм розвага, і Климкопроганяв їх усяк: сукав ногами, кишкав на них сердито —аж доки йзаснув.Уночі йому снилася велика зграя жовтих воронів із жовтимигоробцями впереміш. А то була не зграя і не химера опівнічна —тобув вихор з великого кленового та дрібного вишневого листя, щознявся над висілком, коли Климко вийшов у степ за станцію івостаннє оглянувся назад. Та листяна зграя стовпом стала упіднебесся, вище й вище, а там здрібніла, розсипалася і зникла геть зочей.Де те листя потім сіло? Чи, може, воно ще й досі кружляє?..Климко звівся на лікоть, щоб краще було видно шлях, яким йомуйти далі, і його затрусило так, що аж зуби зацокотіли від терпкогозастояного холоду в усьому тілі.«Нічого,—подумав.—Пробіжуся з гони —зогріюся».У степу було тихо. Блищали од сонця стерні іковила понад шляхом,сріблилася важка, обвішана разочками роси павутина. Вдалині, міжтелеграфними стовпами й некрутими пагорбами, мріли рожеві, мовспалахи багать, крейдяні гори. Десь там, біля тих гір, чув од людей Климко, було велике місто Слов’янськ, а поміж горами, просто наземлі, лежала брилами сіль,—бери скільки здужаєш. Іще чував Климко, що за склянку солі можна виміняти всякого добра: мисочкучи й дві кукурудзи, відерце картоплі чи й хліба справжнього.Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старій матросці, що булаколись голубою, а тепер стала сіра, та ще в дядьковій Кириловійдіжурці. Тій діжурці, як казав дядько, було «сто літ», і не рвалася вона 366 лише тому, що зашкарубла від давньої мазути. Не брали її ні дощ, нісніг, ані сонце. Пахла діжурка паровозом. Уночі вона нахолоняла, авдень аж димувала на сонці, пахла ще дужче і пекла
плечі та спину.Климко жив удвох з дядьком Кирилом, відколи осиротів. Жиливони в залізничному бараці при самісіньких коліях. І коли мимогуркотів важкий ешелон, барак теж ніби зривався з місця: двигтілистіни, дрижала підлога, бряжчали шиби у вікнах, а барак мчав і мчав.Потім, коли ешелон даленів, гуркочучи тихіше й тихіше, барак зновузупинявся і стояв, як і раніш, і під вікнами в нього знову цвірінчалигоробці.ДядькоКирило був машиністом великого паровоза ФД і ходив нароботу коли як: то вранці, то вдень, то посеред ночі, коли Климко вжеспав. Повертався він завжди несподівано —з залізною скринькою вруці, зморений очима і усміхнений до Климка.—Як тут мій помошничок? Не боявся сам уночі? —питався,бувало, знімаючи шкіряного картуза з білими молоточками, від якогона лобі лишався червоний тугий пружок, що ніколи не встигав зійтидо чергової зміни.Потім дядько вмивався над великою мідною мискою, довго зхрускотом упальцях тручи руку об руку, хоч і сам він, і Климко знали,що руки все одно не одмиваються.—Ось побільшаєш, Климе, і гайда до нас на паровоз,—казавдядько.—Вивчимо тебе на помічника машиніста і заживемо: разомна роботу, разом з роботи…
А так не бачу, коли ти в мене й ростеш.Умившись, дядько надівав чисту сорочку і сідав до столу.—А давай лишень свої граматки, подивимося, що там у тебе знауками.Це була найбільша радість Климкова —покласти перед дядькомчепурно списані зошити, а самому заходитись поратися: винестимиску з дьогтяною водою, витерти підлогу, до набризкано, і тихо,покрадьки, щоб дядько не обернувся, насипати йому юшки, якої сам інаварив,—гарячої та запашної. Про зошити він ніколи не боявся, ботільки з письма інколи мав «посередньо».—О! —дивувався дядько, розгинаючись над столом. —А це що?Треба було написати «холодно», а її тебе «хохолодно»…Климко на те знічено одказував:—То в мене, дя, після великої перерви руки дуже померзли, отвоно й хохокнуло.Дядько, вдоволений, що знайшов помилку, відкладав зошити ібрався до юшки.—Ай добра ж,—хвалив, ледь відсьорбнувши з ложки.—У-у-у, такоїне всяка й кухарка зварить. Візьми ж отам у скриньці гостинець.Климко знав, що дядько неодмінно скаже ці слова, проте завждихвилювався: ащо як ні? Що як забуде?367 У скриньці, що пахла так само, як і дядькова діжурка, і картуз, ісам дядько, лежали блискучі ключі й ключики. Климко ніколи їх нечіпав, бо то були дядькові ключики од паровоза, а лише роздивлявсяна них. Ще був у скриньці молоток, жмутик пухкої білої нитковини,великий кухоль, щоб набирати на станціях окропу і чаювати згрудочкою цукру, та складаний ножик —різати хліб. У кухлі Климко йзнаходив гостинець: пригірщ пряників-срібного-ловців, або гронопрозорих півників на паличках, зв’язаних докупи білою ниткою, абоще щось таке.Увечері дядько Кирило, чистий, виголений і ясний, знову йшов настанцію зі своєю скринькою в руці, і Климко проводжав його аж допаровоза. ФД стояв на запасній колії, ще гарячий від недавньогорейсу. З трубиледь-ледь курів дим, тихо сапала пара з патрубків іогортала зморені колоса —ФД спочивав, сяючи масними чорнимибоками й начищеною міддю. Біля нього і взимку було тепло.—Ти ж там хазяйнуй, Климе. А вночі спи і не бійся,—казавдядько.—Вночі воно все так, як і вдень, тільки й того, що поночі.І доки Климко біг потім назад до барака, дядько всміхався йомувже з паровозної будки і махав рукою —отако, самими пальцями.Климко й не боявся ночей, тому що барак майже ніколи не спавувесь. У ньому жило багато людей, всі вони працювали на станції,ходили на роботу і поверталися з неї хто коли, отож у бараці хтось тане спав. До того ж стояв барак у такому веселому місці, що його з усіхбоків осяювали вогні —зі станції, з вагоноремонтних майстерень тавід шахти,—і він плив щоночі в тих вогнях, наче корабель усріблястому морі.А скільки звуків жило на станції вночі! Брязкали сталевимитарелями вагонні буфери, перегукувалися дударі-стрілочники,сюрчали у свої сюрчки й вимахували ліхтарями зчіплювачі вагонів,видзвонювали молоточками по колесах обходчики поїздів, і мовбидесь угорі над станцією постійно, одним голосом дзуремів шахтнийвентилятор. У бараці завжди стояв дух шпал, штибу, котельної пари іполину, що ріс попід вікнами. А світло звідусіль малювало на стінісупроти Климкового ліжка великі різнобарвні квіти: червоне —маки,синє —волошки, жовте —соняхи, вони мінилися і тремтіли, як одвітру в степу… То були казкові, найщасливіші в Климковому життіночі.Він отак би й виріс серед уквітчаних тих ночей, якби не насталиночі інші, ночі без вогнів. Зостались лише звуки, ті, що завжди, але впітьмі вони спохмурніли, поглухішали і долинали наче з глибокогопровалля. У ці чорні ночі поїзди йшли частіше й швидше, ніж раніш,але від них уже не віяло сосновими дошками чи теплою пшеницею,мокрим, щойно вийнятим із шахти вугіллям чи цегляною курявичкою 368 з відкритих вагонів. Од них віяло ліками, димом польових солдатськихкухонь, гарячими на сонці уламками літаків і гармат…І одної з таких ночей не повернувся на станцію дядьків Кирилів ФД, хоч на нього давно вже чекала нова зміна машиністів. Климкоцілу ніч проблукав тоді на станції, вслухаючись у далекі злякані гудкипаровозів, але так і не почув серед них знайомого. Він був один навесь світ —гудок дядькового ФД,—і Климко впізнав би його середтисячі…Удосвіта на станцію приїхала дрезина-рейковоз і привезла дядька Кирила, його помічника, старого Кіндратовича, що їздив іще нацарських паровозах, і кочегара Славка-гармоніста. Дрезину оточили зусіх боків —чергові обходчики,
змажчики, стрілочники, і Климко ніякне міг пробитися крізь той натовп. Він побачив тільки, що всіпознімали картузи й похилили голови, і закричав, і застукавкулачками в погорблені спини:—Пустіть мене!Його впізнали і розступилися… Климко побачив лише сивудядькову чуприну з-під брезенту, вчепився за борт кузова, щоб злізтинагору, але хтось придержав його за плечі й сказав:—Зараз, синок, зараз подивишся зблизька. Знімемо —іподивишся.—Пряме влучення…—квапливо розказував хтось. У тендер. Їхвугіллям побило…Дядька ховали надвечір при відчинених навстіж дверях барака.Надворі було вітряно. По коридору шаруділо перше осіннє листя зпристанційного скверу і забивалося в тихі кутки. Увіходили мовчазнізморені залізничники в промащених мазутою робах, знімали картузи,прощалися пошепки з дядьком і знову йшли на роботу; зітхали іпотихеньку схлипували жінки, які зійшлися з усього барака, і тількиодна серед них, тітка Мотя з висілка, плакала вголос і припадалащокою до чорних —їх так і не відмили —дядькових рук, складенихна грудях. Вона частенько приносила дядькові чисті, випрасуванісорочки, що пахли простим чорним милом.У головах у дядька лежали пучечки живих і сухих квітів:чорнобривці з деповської клумби і гайстри з чиєїсь грядки, сухийдеревій і ковила. Квіти дихали м’яко і ладанно, а дядьків костюмновий пах Климкові вихідними днями.На кладовищі Климко вже не плакав, а лише здригався від холоду вгрудях і хрипко зітхав. Червоно, підпливаючи рожевим надвечірніммороком, заходило сонце.А вітер обтріпував з молодих топольокприжовкле листя і розкидав поміж могилами. Воно застрявало воградках, прилипало до пам’ ятників або летіло в степ, рвучи насвоєму шляху тонку, ще не стужавілу по-осінньому павутину.369 На могилу дядькові поклали його шкіряний картуз із білимимолоточками.Після похорону тітка Мотя довела Климка до барака, заплакала біляпорога й сказала:—Може б, ти до мене перейшов? Куди ж тобі тепер діватися? Хтотепер тебе догляне?Климко похитав головою і пішов у барак. Доглядати засобою —зварити їсти, прибрати в хаті, випрати одежину —він умів і сам.Давно вже вмів…Климко витер холодними брудними пальцями очі й сів у своємусолом’яному кублі. На шляху в обидва боки не видно було й душі.Тільки десь далеко за перелогом, звідки він учора прийшов до цієїскирти, чулося по-вранішньому лунке гуркотіння підвід. Воно тостихало, коли підводи спускалися у вибалок, то знову гучнішало, коливони вихоплювалися на пагорб. А невдовзі понад телеграфнимистовпами замаячив довгий німецький обоз. Гладкі куцохвості коні-ломовики хекали парою. Ковані хури з гальмами в передках стугоніливажкими колосами по вкоченій дорозі. На останній підводі, що трохивідстала від обозу, скулившись, сидів у передку солдат і, видно, куняв —пілотка зсунулася йому на вухо, плечі обвисли, обличчя вткнулося врозстебнуту вгорі, з піднятим коміром шинелю. Напроти скирти вінпідвів голову, сказав щось до коней, і вони зупинилися. Климко навсяк випадок глибше врився в своє кубло, а солдат незграбносплигнув з хури, озирнувся на сонце, червоно блиснувши окулярами, ірушив до скирти. Але, ступивши кілька кроків, вернувся назад іприхопив карабін.Він ішов помалу, як гайворон. Климко добре бачив крізь соломунеголене зморшкувате обличчя, товсту обвислу нижню губу і високопідняте плече з карабіном на реміняці. Він був уже підтоптаний, цейсолдат, і, певне, йшов до скирти, щоб набрати соломи під своє утлетіло. Климко зрозумів це, коли дядько приставив до скирти карабін іспробував смикати солому, щось бурмочучи. Потім побачив купку вженасмиканої —Климкове кубло —і пішов до неї. Климко завмер, незнаючи, що йому робити: схопитися, крикнути, ворухнутися?.. І колисолдат заніс твердий чорний черевик, щоб скинути зрошений верхнякз Климкового сховку, він, уже нічого не думаючий нічого не бачачиперед собою, крім блискучої підкови на підборі, схопився на коліна,—брудний, нестрижений, в остюках. Солдат на мить закляк з піднятоюногою, потім тоненько вискнув і одплигнув убік. Він ухопив карабін інаставив його далеко перед себе на Климка. Климко німо дивився вмаленьку чорну дучку карабінного дула —воно тремтіло, націлене 370 йому в перенісся,—, потім розціпив кулачки й показав солдатові худісині долоні.—Не бійтеся, дядьку,—сказав, затинаючись від холоду.—Бачте, вмене ж нічогов руках немає.Той по-волячому сапнув носом і голосно зітхнув, проте карабіна неопустив.—Немає, кажу,—Климко ще раз показав долоні і навітьрозчепірив.—О-у,—сказав солдат, звівши над окулярами рідкі миршавіброви, і засміявся. Спершу дрібненько, по-баб’ ячому, потім зареготавтак лунко, що сині птиці ракші знялися зі стовпів над шляхом іперелетіли далі. А Климко дивився з навколішок у роззявлений йогорот з підковою прокурених зубів угорі і теж пробував засміятися, алевиходила гикавка.Заспокоївшись остаточно, солдат протер пальцем очі під скельнимиокулярів і спитав:—Кто ти єсть?Климко мовчав, здивувавшись не німецькій вимові солдата. Тодісолдат затис карабін між коліньми і, загинаючи пальці на звільненійруці, став перелічувати:—Іван, Александр, Петер…—Ні,—сказав Климко.—Мене звати Клим.—О-у, Клім Ворошілоф! —реготнув солдат.—Клім! Розумем… Тутєсть твой дом?—Ні,—похитав головою Климко.—Я тут тільки ночував. Дому вмене ніде нема.—Так,—сказав солдат і заджеркотів щось швидко-швидко. Вінговорив довго, тицькав у Климка пальцем, як наганом: «Пуф! Пуф!» —і кілька разів повторив слово «партизан». Аж тоді Климко зрозумів, щоцей солдат, який, очевидно, був чехом, боїться якихось партизанів імало не застрелив його, Климка, зненацька.—Я йду по сіль, отуди,—Климко показав на білі гори.—Мені требасолі,—і потрусив собі з пучки на долоню.—Солі.—А-а, соль! Розумем… Хлеб-соль!..Він оглянув Климкові ноги, обсипані курятами, брудні йпобуряковілі од холоду, велів зачекати і пішов на шлях до хури.