Олесь Бердник - Стріла часу (сторінка 9)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_strila_chasu.docx)Oles_berdnyk_strila_chasu.docx308 Кб3219
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_strila_chasu.fb2)Oles_berdnyk_strila_chasu.fb2845 Кб3257
      — Так, так! Я розумію… Але, чорт забери, чому ви один? Га?

      — Іване Ігнатовичу! Я не розумію!

      — Не розумієте? Так от… я теж хочу летіти… і переконатись, що я не сплю!

      — А дружина, університет?..

      — Послухайте, Василю… мовчіть краще! Університет знайде собі іншого викладача, а дружина…

      — Іншого професора! — підхопив Василь.

      — Вирішили? — почулося запитання чужинця.

      Діжа і Василь здригнулися, мовчки перезирнулися, але за секунду пролунала одностайна відповідь:

      — Так.

      — Тоді роздягніться…

      — Як? Зовсім? — зніяковів професор.

      — А як же дід Данило? — схаменувся Василь. — Він же прийде сюди!

      — Напишіть записку. Залиште на видному місці…

      — Гаразд. Тільки я адресую не йому, а…

      Професор вже нічого не чув. Він, соромливо щулячись, скинув штани, сорочку, труси і несміливо ввійшов до овального коридору.

      А Василь, поклавши шматок паперу на пеньок, огризком олівця швидко-швидко виводив якісь каракулі. Закінчивши, він приколов папірець довгою шпичкою і теж хутко роздягнувся. Своє і професорське вбрання він поклав біля пенька.

      Чужинець стояв біля кулі і схвально дивився на міцну постать Василя, тіло якого переливалося бронзою в промінні сонця. Очі людини Землі і космонавта зустрілися. Чужинець підбадьорливо посміхнувся. Василь востаннє озирнувся, немов хотів одним поглядом охопити і синє небо, і дерева, і килим ніжної трави з блакитними дзвіночками-квітами. Потім зайшов до прохолодного овального приміщення. Професор, ніяково затуляючись, стояв поряд.

      — Сюди, — лаконічно сказав космонавт, відкриваючи вертикальні вузькі кабінки. В одну зайшов професор, у другу — Василь.

      — Ще одне… останнє запитання, — озвався професор (голос у нього був якийсь заморожений). — Ми… повернемось назад… чи ні?

      — Не знаю, — пролунала спокійна відповідь.

      — Ага. Ясно… Дякую.

      Отвір кабінки закрився. Василь відчув, як м’які, мов гумові, прозорі обійми стискують його, прилипають до всієї поверхні тіла.

      — Пробач, Оксано, — прошепотів Василь. Він ще раз намагався розглядіти крізь стіни кулі обриси краєвиду, але туманна пелена застилала очі. Стало легко, легко… Могутня сила вхопила Василя, заколисала. Він ще бачив, як чужинець, роздягнувшись, увійшов до кабінки, як під ногами спалахнуло фіолетове полум’я. Ніжні музикальні акорди сколихнули, весь світ, кинули Василя в безодню.

      Потім чорна безконечність поглинула все…

 

ІЗ ЩОДЕННИКА ОКСАНИ Г…

 

      28 червня 1953 року.

      Я вдома. Мама дуже рада. Зібрала гостей повну хату, всяких дядьків, тіток та інших родичів. Пили горілку, співали пісні та хвалили мене. А за що, не знаю. Хвалити треба матір, яка вивчила мене, хоч самій було дуже тяжко…

      Тепер сиджу при світлі лампочки одна. Мама спить. Вікно відчинене. До мене долинає пісня з вулиці і гудки пароплавів з Дніпра. І ще шепотіння вітру…

      І знову вчувається мені голос… милий голос того хлопця, з яким я зустрілася на пароплаві вчора. Не можу забути нашої розмови. Він дуже схвилював мене, пробудив багато несподіваних думок. Чому я не пішла вчитися на астрономічний факультет? Адже в мені давно живе, зростає любов до цієї науки.

      А втім, я не зовсім так думаю. Всі ж не можуть бути космонавтами та астрономами. Та цього й не потрібно. Моя спеціальність біолога, може, потрібна не менше. І тепер, і в майбутньому…

      Мене більше схвилювала не спеціальність Василя, а його ставлення до своєї справи, його запал. Такі люди — це вже діти нової епохи, плоди людяності, інтелекту і сміливої думки.

      Треба написати йому листа. Але куди? Він десь там, проти Трипілля… Ну й смішний…

      Зараз ляжу спати і буду мріяти… В думці буду розмовляти з ним. І сни мої будуть приємними і легкими… До побачення, друже, до побачення, Василю, на сторінках щоденника…

 

      30 червня 1953 року.

      Одіслала листа. Чи дійде? Треба вірити людям. Якщо в тобі є хороше, якщо ти сам зробиш щось, то чому те саме не зробить хтось? Чекатиму відповіді. Чи не накрутила я там чогось зайвого? Чи не сміятиметься він? Ні, не може бути…

 

      4 липня 1953 року.

      Часу для відпочинку вдосталь, поїду до Трипілля. Переїду на той бік і… знайду Василя. Чи пристойно це? Що за дурниці! Що подумає він? Якщо подумає погане, то, значить, я помилилася в ньому… А втім, геть, геть такі думки. Ось зустрінемося, будемо говорити, говорити… і знову переді мною постане чарівний світ його мрії, засяють його мужні і ласкаві очі.

      Вирішено. їду, хоч відповіді від нього ще й нема…

 

      20 липня 1953 року

      Хоч минуло вже більше двох тижнів, я не бралася за щоденник. Трапилося неймовірне, несподіване. А втім, зберуся з думками, згадаю все спочатку…

      П’ятого липня я зійшла з пароплава в Трипіллі. Там мене перевезли на лівий берег. Я пішла понад вузьким рукавом, ледве помітною стежечкою, що вилася поміж лозами і травами. Було жарко, і я викупалася на піщаній косі. Тут я й зустрілася з дідом Данилом. Він їхав на старенькій моторці, зупинився біля мене і запитав, хто я і звідки. Я розказала йому, що шукаю студента з Києва, який живе десь тут, на березі, а де — точно не знаю.

      Тоді цей милий дідок хитро усміхнувся і сказав, що зарадить моєму горю. Я сіла до нього в човен. По дорозі дід розповів мені, що Василь живе якраз в нього, що він одержав листа від мене і що оце сьогодні він відвозив відповідь на пошту.

      Дивно! Збіг обставин? Але ще дивніше було попереду.

      Не встигли ми під’їхати до хатинки, де жив старий куговщик, як з берега до води вистрибом підбіг білявий хлопчина і, шалено махаючи руками, заволав:

      — Діду, скоріше! Діду, ой скоріше!..

      Моторка причалила. Дід стурбовано кинувся до хлопчини.

      — Що таке, Льонько? Нещастя?

      — Та ні! — репетував хлопчик. — Василь і професор ждуть вас біля кулі! Вже давно!

      — Біля якої кулі? — розгубився дід. Я теж нічого не розуміла.

      — У лісі впало щось велике і кругле. З неба. Я перший побачив. Так ми побігли туди. А Василь з професором ходили, ходили кругом тієї штуки і загадали, щоб я привів вас. Казали, телеграму в Київ треба дати…

      Дід розвів руками, поглянув на мене.

      — Біс його зна, що він меле. Якась куля… Ну та робити нічого. Треба йти. Веди. А ти, дівчинко, посидь отут, в холодочку.

      Але я не згодилася сидіти. Мені хотілося подивитися, що могло зацікавити Василя і професора.

      Хлопчик привів нас до посадки. Але ніякої кулі на галявині ми не побачили. Людей теж не було. Льонька мало не плакав з досади.

      — Я вам точно кажу, ось тут стояла та штука. Он бачите — навіть попалене все.

      Справді, трава і земля були присмалені. Дід не знав, що й подумати. Нарешті, він назирив біля пенька одежу і якийсь папірець.

      — Дівчино, — вдарив він об поли. — Тут якесь злодійство. Ти бачиш, вони роздягайся, чи їх роздягли.

      — А документи є? — запитала я. Дід полапав у кишенях.

      — Є. Паспорт, якийсь матрикул. Це Василеве. У професора теж є паспорт… Нічого не розумію… Ану візьми прочитай оцей папірець.

      Я взяла в руки зім’ятий листочок, і серце в мене тьохнуло від несподіванки. Вгорі було написано олівцем: “Оксані Гнатенко”. Значить, писав Василь.

      Я нетерпляче розгорнула папірець. Там було написано:

 

      “Оксано! Не знаю, що це таке — сон чи інше. Нема часу. Пробачте. Сьогодні тут приземлився космічний корабель. Не смійтеся. Факт. Ми говорили з космонавтом. Він з позагалактичної системи. Вирішили летіти з ним. Я і професор. Не знаю, чи хто зрозуміє мене, але я інакше не можу. Хочу подивитися на дивний, далекий світ, може, то прообраз нашого майбутнього. Чи повернемось, не знаю. Хотілося б, та навряд…

      Прощай, Оксано, чудова дівчино! Прощай, рідний світе!

                             Василь Горовий”.

 

      Дід вислухав мене, довго мовчав, похнюпившись. Потім розвів руками.

      — Ви знаєте його почерк?

      — Ні, — призналася я.

      — Химерне діло, — похитав він головою. — Якщо вони полетіли в інший світ, то навіщо голяком? Е ні, тут щось не те… Ось що, Оксано, чи як тебе звати. Вибач, але мені не подобається ця подія. Мушу заявити в міліцію. Одежу теж здам туди. Хай розбираються. Може, тут шпіонажем пахне або бандитизмом…

      Так ми розпрощалися з дідом Данилом. Я поїхала додому. А через день мене викликали в Київ, у комітет державної безпеки. Там я розповіла спеціальному уповноваженому все, що знала про Василя, показала листочок, адресований мені. З листочка зняли копію, оригінал повернули.

      Я запитала уповноваженого, що він думає про дивну подію. Він непевно посміхнувся, знизав плечима.

      — Особисто я вважаю, що це все-таки компетенція Академії наук.

      — Значить, ви вірите Василю?

      — Абсолютно…

      …І ось вдома, знову сиджу над щоденником. Знову самотня, віч-на-віч з своїми думами. За вікном ніч, небо мерехтить, палає зоряним засівом.

      Де ти, друже Василю, в яких світах? Де твій супутник, чудний консерватор професор Діжа? Чи вирішена ваша суперечка, яка розгорілася біля вогнища, на березі рідної ріки?..

 

      23 липня 1954 року. Алма-Ата.

      Мені дуже повезло. Маю путівку в обсерваторію Казахської Академії наук. Потраплю до Тихова. Я й мріяти боялася про таке щастя. От і поєдналася моя професія біолога з професією астронома. Астроботаніка, астробіологія — це ж тільки зародки нових наук, тільки початок великого шляху, а вже які чудесні відкриття. І як цікаво. Хоч би скоріше ранок. Поїду до обсерваторії…

Пошук на сайті: