Панас Мирний - Морозенко (сторінка 6)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_morozenko.docx)Panas_mirniy_morozenko.docx65 Кб1480
Скачать этот файл (Panas_mirniy_morozenko.fb2)Panas_mirniy_morozenko.fb290 Кб1371
    Пилипко за­тих, на­че зас­нув. Що се та­ке? Він по­чув, на­че що стрільну­ло в йо­му; го­ло­ва хо­до­ром за­хо­ди­ла, по­си­па­лись іскор­ки з очей і ра­зом все пе­ред ним освіти­лось.

    Загорілася вся по­ля­на якимсь си­зим світом. Се­ред то­го си­зо­го сяй­ва по­ча­ли сніжин­ки во­ру­ши­тись, по­ча­ли підніма­тись, вста­ва­ти. Та які во­ни не­ве­личкі, тендітні та білі! Лич­ко з ма­чи­не зер­но, самі з го­ро­ши­ну, а ру­че­ня­та.. та но­же­ня­та, на­че во­лос, то­ненькі.

    - Годі нам спо­чи­вать! - го­моніли.- Швид­ко світ бу­де, дідусь наш прий­де. По­гу­ляй­мо та в дов­гої ло­зи пог­рай­мо! - І по­ча­ли ста­ва­ти од­на до дру­гої спи­ною.- Ра­зом! - хтось гук­нув. Ру­ки поспліта­лись, задні пос­хи­ля­лись і пе­редніх підня­ли вго­ру; далі пе­редні приг­ну­лись, підніма­ючи задніх,- і пішло, пішло. Все кру­гом ко­ле­сом так і за­хо­ди­ло! "Та й про­ворні які",- по­ду­мав Пи­лип­ко.

    - Буде! погрілись! - хтось крик­нув.- Да­вай тан­цю­ва­ти, на­шо­го гос­тя ди­ву­ва­ти! - Яко­го? - хлоп­ця ма­ло­го, що йшов до хре­ще­но­го батька по­си­па­ти та присів у нас на пеньку од­по­чи­ти.

    Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Як­би-то нам же­и­иха..і Не­ве­лич­ко­го, ма­ло­го, Хлоп'яточ­ка мо­ло­до­гої

    "Дивись, ще й глу­зу­ють!" - ду­мав Пи­лип­ко. А во­ни кру­гом йо­го, як той рій, за­хо­ди­ли! Кру­тяться, не­мов завірю­ха зня­ла­ся.

    - Шкода, що не­має му­зи­ки! - зно­ву чує Пи­лип­ко.- Де в гас­пи­да подівся наш му­зи­ка? Вид­но, ви­хи­лив чи­ма­ло, стріча­ючи Но­вий рік, та й заліз у дуплі відпо­чи­ва­ти. Ходімо йо­го збу­ди­мо. До­ки він, бісо­ва п'яни­ця, бу­де ру­ти­ти!

    Декілька пар ки­ну­ло­ся ген до дуп­ли­нас­то­го ду­ба. Зак­ру­ти­ли­ся над дуп­лом та не­за­ба­ром у йо­му й зник­ли. А ті, що зос­та­лись біля Пи­лип­ка, заспіва­ли:

    

    Вставай, вста­вай, п'яни­ченьку! Годі тобі спа­ти.

    Заграй ти нам на скри­поньці, Дай по­тан­цю­ва­ти.

    

    Незабаром з дуп­ла по­ка­зав­ся чор­ний цвіркун, на весь рот позіха­ючи та но­гою го­ло­ву

    - Прочумайся, п'яни­це! Ач, як кри­чать до йо­го сніжин­ки.

    - П'янице! - ог­риз­нув­ся цвіркун.-ни­ця? Ви ме­не на­пу­ва­ли, чи що?

    - А від чо­го ж спиш?

    - Від чо­го? Сон най­шов! по­чу­ху­ючи. розіспав­ся!

    - Який я п'яни­ця?

    - Знаємо ми, відкіля той сон. Цілу ніч у по­па гу­ляв, по­по­ву доч­ку зве­се­ляв. Про­чу­май­ся ж та грай мерщій!

    - У по­па й без ме­не бу­ли свої му­зи­ки. Віддає доч­ку після во­дох­рес­тя, то там та­ко­го гос­тей зібра­ло­ся, що й про­тов­пи­тись -ніяк. Цілу ніченьку гу­ля­ли. Му­зи­ка тне, а всі тан­цю­ють.

    - От і ти нам заг­рай, щоб і ми по­тан­цю­ва­ли.

    - А пла­та бу­де?

    - Буде.

    - Яка.

    - З інею во­ди­ця цуп­ка.

    - Подавіться ви нею! - скрик­нув цвіркун, сплю­нув­ши.

    - Ну, годі, не ко­мизься та мерщій прос­пи­ся. Бо як по­вер­неться наш дідусь Мо­ро­зен­ко, то бу­де тобі ли­хая ненька!

    - Ви так і звик­ли про все до­во­ди­ти дідові!.. Цо­ко­ту­хи! Ста­новіться вже, бу­ду гра­ти. І, на­ди­ма­ючись, він по­чав:

    Цвірінь, цвірінь! Як­би теп­лий черінь Та га­ря­че про­со, То спав би я й досії А тут мені хо­лод­но, Жи­ти мені го­лод­но. Бух! Піти надіти ко­жух.

    І цвіркун мерщій плиг­нув у дуп­ло. Всі сніжин­ки за­ре­го­та­лись.

    - Дивись, які тут ди­ва! - про­мо­вив чи по­ду­мав Пи­лип­ко.

    - Ще й не такі по­ба­чиш! - хтось до йо­го обізвавсь.

    Се зра­зу щось як за­гу­де! Тон­ко та го­лос­но за­пи­ща­ло, на­че хто в не­ве­лич­ку ду­доч­ку заг­рав:

    Се на­ше Віха­ло йде Та му­зи­ки за со­бою ве­де! - скрик­ну­ли ра­зом сніжин­ки й зак­ру­ти­ли­ся се­ред по­ля­ни. За­хи­та­лись гілки на ви­со­ко­му де­реві й по­ча­ли стру­шу­ва­ти з се­бе іній. То не іній, то лед­ве примітні білі го­ленькі хлоп'ята зліта­ли з гілок, і кож­не, вхо­пив­ши за ру­ку сніжин­ку, по­ча­ло біля сніжи­нок кру­титься та го­па­ка ви­би­ва­ти. Сніжин­ки, собі зіп'явшись на пальчи­ки, дрібно но­га­ми ви­би­ва­ли; су­хе лис­тя на ліщині на­ди­ма­ло­ся, гу­ло, де­рен­ча­ло'; ліщи­на об ліщи­ну тер­лась-скрипіла, а вітер поміж гілка­ми так за­ви­вав, що в Пи­лип­ка аж у ву­хах пи­ща­ло. Сніжин­ки з іне­ем кру­ти­ли­ся, зби­ва­ли­ся в ку­пу, і та ку­па рос­ла, більша­ла і, на­че стовп, підійма­ла­ся вго­ру.

    Віхало! Віха­ло! На­ше лю­бе Віха­ло! Прий­ди ти до нас Зве­се­ли­ти нам час! - все кру­гом пи­ща­ло, ве­ре­ща­ло, гу­ло.

    Аж ось з'яви­ло­ся й Віха­ло. Товс­те та круг­ле, на­че здо­ро­вен­на ко­пи­ця, во­но десь із-за де­ре­ва взя­ло­ся і, вхо­пив­шись за верхів'я гілок цуп­ки­ми ла­пас­ти­ми ру­ка­ми, по­ча­ло опус­ка­ти­ся се­ред по­ля­ни. Товсті, як лан­ту­хи, йо­го но­ги в повітрі гой­да­ли­ся, сніго­ва оде­жа на йо­му кру­ти­ла­ся, ло­потіла, а куст­ра­та го­ло­ва на всі бо­ки май­то­ла­ла­ся.

    - Помочі дай­те! По­мочі дай­те!.. Піддер­жуй­те, щоб не впав, бу­ва, я та не за­бив­ся,- товс­тим хрип­лим го­ло­сом за­гу­ка­ло Віха­ло.

    Сніжинки з інеєм ще більше зак­ру­ти­ли­ся, стов­пом здійма­ючись уго­ру, і той стовп підве­ли під Віха­ло.

    - Ху-у! за­мо­рив­ся! - ска­за­ло Віха­ло і по стов­пу по­ча­ло спус­ка­ти­ся на по­ля­ну.

    - Гу-гу-у-у! - за­гу­ло Віха­ло, і все кру­гом йо­го зак­ру­ти­ло­ся.

    У Пи­лип­ка по­темніло в очах, го­ло­ва кру­гом за­хо­ди­ла, у ву­хах дзво­ни­ло, мов у дзво­ни, гад­ки по­ча­ли мерк­ну­ти, зни­ка­ти. Йо­го щось хи­тає, ко­ли­ше.

    Засни, зас­ни, мій си­ноч­ку, Ма­лая ди­ти­но! - чує він, на­че крізь сон, чийсь лю­бий го­лос. То ма­ти над ним кот­ка співає чи хто інший? Ні, то не ма­ту­син го­лос, то хтось дру­гий над ним на­хи­лив­ся.-• Чо­го ж во­но тісно так ста­ло? Хто се на ме­не та­ким хо­ло­дом ди­ше? - плу­тається в Пи­лип­ковій го­лові,- Се ти, діду­га­не Мо­ро­зе? Се твої лихі вчин­ки?

    - На щас­тя, на здо­ров'я, на Но­вий рік!.. За­гу­ло в Пи­лип­ка у ву­хах, ти­ся­ча свічок засвіти­ло в очах, і він по­ба­чив діду­га­на Мо­ро­зен­ка. Здо­ро­вен­на, на­че вин­ницький ка­зан, го­ло­ва йо­го бу­ла за­куст­ра­на цілим обе­рем­ком біло­го снігу, дов­га, як по­ме­ло, бо­ро­да вип­ле­те­на з товс­тих вістряків кри­ги; товсті нас­тов­бур­чені бро­ви гус­то пок­риті білим інеєм, а сіро-зе­лені очі, на­че Во­ло­со­жа­ри, виб­лис­ку­ють хо­лод­ним світом. Ти­хо схи­лив­ся він над Пи­лип­ком, по­ди­вивсь, мов ми­лу­вав­ся, на йо­го ли­ченько біле, покійне і, світнув­ши хи­жи­ми очи­ма, при­ло­живсь до теп­лих ще ус­тоньків Пи­лип­ко­вих своїми хо­лод­но­па­ла­ючи­ми ус­та­ми. Не зітхнув Пи­лип­ко, не струс­нув­ся!.. Все в йо­му й кру­гом йо­го за­тих­ло, пок­ри­ло­ся тем­ним хо­лод­ним спо­коєм…

    Вже білий світ но­сив­ся по­над зем­лею; на­ду­ма­лось сон­це вста­ва­ти й пос­ла­ло впе­ред се­бе аж два чер­воні стов­пи. Сто­ять во­ни на краю не­ба, підня­ли­ся ви­со­ко вго­ру, бу­я­ють своїм чер­во­ним світом, про­ро­ку­ють лю­дям щось ли­хе на сьогодні…

    На щас­тя, на здо­ров'я, на Но­вий рік! Ро­ди, бо­же, жи­то, пше­ни­цю і вся­ку паш­ниіцо,- по­чу­ло­ся Катрі крізь сон.

    Вона ки­ну­лась, одк­ри­ла очі та й не стя­ми­ла­ся. Де ле­жав Пи­лип­ко, тільки слід йо­го: чорніє діря­ве ря­ден­це, бов­ваніє прим'ята по­душ­ка.

    Вона мит­тю стриб­ну­ла з печі до­до­лу й по­ба­чи­ла та­бун по­си­пальників, що тов­пи­лись біля по­ро­га.

    - Ви не ба­чи­ли Пи­лип­ка? - пи­тає.

    - Ні…- по­то­ропіли ті.

    - Боже ж мій, бо­же! - вда­ри­ла­ся в те­ле­си Кат-ря.- Він та­ки не зля­кав­ся, не пос­лу­хав­ся - пішов!

    Та, вхо­пив­ши на­опаш­ки ко­жу­шан­ку, як навісна, пом­ча­ла­ся з ха­ти. Хлоп­чи­ки пос­то­яли тро­хи і, зди­во­вані, пішли собі далі.

    - А ку­ди се? Ку­ди се так швид­ко? - гу­ка­ли до реї з дворів се­ля­ни, ди­ву­ючись, що Кат­ря так за­рані й так пруд­ко біжить ули­цею.

    Не дос­лу­ха­ла­ся во­на до то­го до­пи­ту­ван­ня, во­на навіть не ба­чи­ла нічо­го пе­ред со­бою, окрім од­но­го Пи­лип­ка.

    - Пилипку!.. Си­ну мій!.. Си­ноч­ку!.. І ку­ди ти пішов по та­ко­му лю­то­му мо­ро­зу?.. Ку­ди ти зняв­ся по та­ко­му ска­же­но­му хо­ло­ду?..-гу­ка­ла во­на на бігу, ду­ма­ючи, що це гу­кан­ня раніш від неї добіжить р,о си­на, по­дасть йо­му звістку, як по­би­вається за ним йо­го ма­ти. -.

    Вітер по­ди­хав про­ти неї і геть од­но­сив на­зад Кат­рин нес­тям­ний ле­мент.

    Не до­няв­ши гу­ком, во­на на­до­лу­жа­ла бігом. Аж мерз­ла зем­ля гу­ла під нею, так во­на мча­ла­ся! У гру­дях дух за­ти­нав­ся, сер­це, як не вис­ко­чить, би­лось, а во­на нес­ла­ся! Во­на не по­ту­ра­ла ні на що. Хіба во­на ди­ше для се­бе? Хіба сер­це б'ється для неї? Хіба не все од­но, ко­ли те й дру­ге ста­не, як йо­го на світі не ста­не? І чо­му во­на не пти­ця? Чо­му в неї не ви­рос­ли кри­ла? Стрілою б во­на пус­ти­ла­ся навз­догінці, ряб­цем би впа­ла, де йо­го спітка­ла, си­зим ор­лом підхо­пи­ла на свої кри­ла і мит­тю до­до­му прим­ча­ла!.. Та ба! Не­ма в неї кри­лець, їй бо­гом не да­но літа­ти. Хай же од­бу­ва­ють за все но­ги!

    І Кат­ря не жаліла своїх ніг: скільки ха­па­ло ду­ху, мча­ла­ся, спо­ти­ка­ла­ся об гру­ду, па­да­ла у ви­сокі ку­чу­гу­ри снігу і, ви­ка­раб­кав­шись, зно­ву нес­ла­ся далі та далі.

    От во­на вже й біля лісу. Ось і в ліс вбігає. Би­та до­ро­га пос­ла­ла­ся впра­во. А то чий слід вер­не наліво? На чистім снігу свіжий слід ма­лої но­ги. Кат­ря як вко­па­на ста­ла. "Нев­же се Пи­лип­чин слідо­чок? Зби­лось уночі з шля­ху?" - вда­ри­ло Катрі в го­ло­ву. "Та нев­же ж то, гос­по­ди?" - скрик­ну­ла во­на, не зна­ючи, що їй ро­би­ти: чи йти по шля­ху, чи вер­нуть по сліду. ‹А мо­же, во­но далі й на шлях нат­ра­пи­ло? Піду по сліду",- по­ду­ма­ла Кат­ря і, на­че п'яна, хи­та­ючись, ти­хо поп­ле­ла­ся свіжим снігом у гу­ща­ви­ну лісу.

    Ясне сон­це по­ча­ло підніма­ти­ся десь да­ле­ко за лісом, і йо­го чер­во­ний світ слав­ся в лісі по снігу, а на опу­ше­них інеєм гілках стри­ба­ло йо­го яс­не проміння, висвічу­ючи то жов­то-зе­ле­ни­ми, то чер­во­но-синіми іскор­ка­ми. На­че за­ча­ро­ва­ний ве­ле­тень, сто­яв ліс, опу­ше­ний ввесь інеєм білим, прик­ри­тий і про­ни­за­ний наскрізь со­няч­ним сяй­вом. В ньому бу­ло ти­хо; хо­лод­не повітря від лю­то­го мо­ро­зу, здається, за­гус­ло, ані во­рух­неться - чис­те, про­зо­ре, спокійне.

    Хто втерпів би не зос­та­но­виться, щоб на­лю­бу­ва­ти­ся тією чарівною кра­сою?

    Отже Катрі бай­ду­же про те! Не до то­го їй, щоб чим ми­лу­ва­тись на світі. Во­на тієї чарівни­чої кра­си не примічає та й не ба­чить. Во­на вба­чає тільки свіжий слід по снігу і боїться йо­го за­гу­би­ти. Чор­ною ма­рою ти­няється во­на по то­му сліду, хи­ляє то нап­ра­во, то наліво, ку­ди він по­вер­не, їй навіть не за­па­дає в го­ло­ву, до чо­го він до­ве­де: во­на тільки од­но­го ба­жає - швид­ше, хутчіше знай­ти сво­го Пи­лип­ка!

    Он слід ріжеться пря­мо на кущ ліщи­ни. Ні, не в кущ він пішов, а по­вер­нув по­за ку­щем. Чме­ле­на Кат-ря за ним по­вер­тає й опи­ни­лась се­ред не­ве­ли­кої круг­лої по­ля­ни.

    Бистре око її не по­ми­ли­ло­ся, вгляділо зра­зу, що Катрі тре­ба, і во­на, як стріла, по­ли­ну­ла до пенька, на кот­ро­му сидів Пи­лип­ко, при­хи­лив­шись до де­ре­ва го­ло­вою.

    - Пилипку!.. Си­ноч­ку мій! - нес­тям­но скрик­ну­ла Кат­ря і вхо­пи­ла­ся за йо­го.

    Палючий огонь не опік би так бо­ля­че їй рук, як опек­ло їх хо­лод­не Пи­лип­ко­ве тіло!

    У Катрі пе­ред очи­ма дим за­ку­рив, за­пек­ло біля сер­ця, го­ло­ва кру­гом за­хо­ди­ла. Якась не­ви­раз­на дум­ка зня­лась в її го­лові, проп­ла­за­ла га­ря­чим моз­ком та там і за­коліла.

    Опукою по­ва­ли­ла­ся Кат­ря біля си­на та вже більше й не підво­ди­лась. В неї од нес­тям­ки розірва­ло­ся сер­це.

    На третій тільки день ки­ну­лись се­ля­ни шу­ка­ти Кат­рю і знай­шли її, вже за­дубілу, біля мерз­ло­го си­на.

    - Отаке-то вчи­ни­ло­ся! Не­да­ром сон­це всі оці дні такі стов­пи ста­ви­ло,- мо­вив ста­рий дід, ог­ля­да­ючи хо­лодні тру­пи.- Шко­да мо­ло­дої си­ли - по­да­вив мо­роз.

    - Та й кра­ще! - од­ка­зав Кат­рин близький сусіда, ви­со­кий та су­хий, на­че дош­ка, чо­ловік.- Не за­да­вив би мо­роз, то го­лод дог­риз!

    - А хлоп­чик? Яка то бу­ла втішна ди­ти­на! - зно­ву ка­же дід.

    - Не жал­куй­те; діду, ма­ло­го: раніше вмер­ло, мен­ше го­ря зна­ти­ме! - знай од­но тов­че Кат­рин сусіда.

    Люди тільки важ­ко зітхну­ли та пе­рех­рес­ти­ли­ся. Чи не від бо­жевільних ре­чей Кат­ри­но­го сусіди?

    

    

Сторінка 6 з 6 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 > У кінець >>

Пошук на сайті: