Панас Мирний - Повія (сторінка 47)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб10703
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб11412
    - Та як­що та­ка во­на й да­лi бу­де, - по­вi­дав Ру­бець, - то я їй i двад­цять дам. Гос­подь з нею! Ад­же ку­хо­вар­цi пла­чу три кар­бо­ван­цi на мi­сяць, а що З неї? Тiльки й то­го, що обiд зва­ре; а як од­да­ла обiд, то зра­зу й по­ми­най як зва­ли! А ся, мо­же, хоч ха­ти не по­ки­не.

    - То ще - по­ки не роз­зна­ко­ми­лась. А от, пi­дож­дiть, мос­ка­ля на­жи­ве - поч­не, як i всi, бi­га­ти, - увер­нув Книш.

    - Правда ва­ша, прав­да, - ка­же Ко­лiс­ник. - У ме­не з се­ла бу­ла. З пiв­ро­ку прос­то лю­ба-ми­ла, хоч у ву­хо бгай, а поз­най­оми­лась з мос­ка­ля­ми - за­раз i пiш­ла у хльондри. Що тi мос­ка­лi ли­ха з слу­гою роб­лять!

    - Що мос­ка­лi - то мос­ка­лi, - умi­шав­ся Ру­бець, - а то ще и та­кi, як у ме­не ку­хо­вар­ка. За­раз i поч­не на­шiп­ту­ва­ти та нас­тав­ля­ти: i то­го не ро­би, i то не твоє дi­ло; i во­ди не но­си, i гря­док не по­ли. Ду­маю роз­щи­та­ти прок­ля­ту! За од­но й дер­жу: нiх­то кра­що­го бор­щу не зва­рить, як во­на: їм - не об'їмся! За­те ж i зло не­аби­яке: ко­ло пе­чi не стiй, нi­чо­го не ка­жи, нi в вi­що не мi­шай­ся, - так зра­зу i прис­не, так i па­лах­не вго­ру!

    - Городська, го­родська, - мо­вив Ко­лiс­ник. - Се вже ко­ли го­родським ми­ром по­ма­жеться - пи­ши про­па­ло!

    Тут са­ме увiй­шла Хрис­тя за по­рож­нi­ми ста­ка­на­ми - i роз­мо­ва стих­ла.

    - Ну, а за що ж то Заг­ни­бi­да за­гу­бив свою жiн­ку? - спи­тав­ся Ко­лiс­ник, ко­ли Хрис­тя вий­шла.

    - За що? Хто ж йо­го знає, за що, - по­вi­дав Книш. - Уся­ко ка­жуть: од­нi йо­го ви­ну­ва­тять, дру­гi їi. Во­на, ка­жуть, рев­ни­ва ду­же бу­ла… Вiн їздив ку­дись та за­ба­рив­ся на один день; во­на й на­па­ла­ся… Ну, вiн i пом'яв…

    - Добре по­пом'яв, що й на той свiт одп­ра­вив. Нi, вiн та­ки ли­хий був, а во­на ду­же доб­ра. Я знаю її, во­на ку­ма моя; i йо­го знаю - зав­зя­тий! - тол­ку­вав­ся Ко­лiс­ник.

    - Да о чем мы тол­ку­ем? - гук­нув Се­лезньов. - Иг­рать-то бу­дем или нет? - ви­па­лив вiн, виз­вi­рив­шись на ха­зяїна.

    - Зараз! за­раз! - за­мо­вив той. - Хрис­те! як би сто­лик сю­ди при­нес­ти!.. Чи, мо­же, у бе­сiд­ку пi­де­мо? Ти­хо те­пер, зас­вi­ти­мо свiч­ку i - ка­тай-ва­ляй!

    - Да мне все рав­но. Ко­го ж чет­вер­тым?

    - Хто чет­вер­тим? - пи­та ха­зяїн. - Не­ма чет­вер­то­го.

    - А ваш квар­ти­рант? - спи­тав Книш. Ру­бець тiльки мах­нув ру­кою.

    - Не гра?

    - Другим бог i квар­ти­ран­та пош­ле та­ко­го як слiд, - од­ка­зав Ру­бець. - А в ме­не не­лю­дим який­сь: все си­дить у своїй ха­тi.

    - Що ж вiн ро­бе? - спи­тав Книш.

    - Пише щось, чи­тає…

    - Дурак, вид­но! - рi­шив Се­лезньов. Ко­лiс­ник за­ре­го­тав­ся, а за ним i Книш.

    - Само со­бою - ду­рак! - до­во­де Се­лезньов. - Мо­ло­до­му че­ло­ве­ку по­гу­лять-по­иг­рать, а он сид­нем си­дит в ком­на­те. Мо­ло­до­му че­ло­ве­ку все нуж­но Знать, все ви­деть - да!.. За ба­рыш­ня­ми уха­жи­ва­ет?

    - I не ду­ма, - од­ка­зав Ру­бець. - Ка­жу ж: си­дить со­бi в ха­тi. Ото тiльки й ви­хо­ду у йо­го, що служ­ба.

    - Ну, ду­рак и есть!

    - А на­шi люд­цi хва­лять: не­має, ка­жуть, там чо­ло­вi­ка за йо­го вдат­нi­шо­го, - ка­же Ко­лiс­ник.

    - Та вiн-то не дур­ний. На­чи­та­ний - по-книж­но­му так i гвоз­дить! - пра­вує Ру­бець.

    - Из но­вых, зна­чит! Уж эти мне но­вые! Ни­че­го ни­ког­да не ви­дел, ни­ка­ко­го де­ла не ра­бо­тал, а кри­ти­ко­вать - да­вай! Слы­ша­ли: кор­рес­пон­дент про­явил­ся… Опи­сал всю на­шу уп­ра­ву.

    - Ну? - гук­ну­ли ра­зом Ру­бець i Книш.

    - Да-а. Там та­ко­го нап­лел - страсть! За всех, за всех на­ка­тал… Я-то ни­че­го; я ста­рый ка­пи­тан, обст­ре­лян­ный; ме­ня этим не прой­мешь; а вот дру­гие - воз­му­ща­ют­ся. Пред­се­да­тель го­во­рит: неп­ре­мен­но нуж­но в ре­дак­цию пи­сать - кто та­кой; да в суд жа­ло­ваться. На све­жую во­ду вы­весть!

    - Може, й наш. А що ви ду­ма­ете! Мо­же, й наш, - од­га­ду­вав Ан­тон Пет­ро­вич.

    - Нет, - зас­по­коїв Се­лезньов. - Учи­те­лиш­ка есть та­кой. Но­вый учи­те­лиш­ка при­был; ни­зенький, чер­ненький, плю­га­венький. Вот на не­го го­во­рят. По край­ней ме­ре, почт­мей­стер го­во­рил, что он ка­кую-то ру­ко­пись от­сы­лал в ре­дак­цию. Да черт с ним со всем! Ког­да же в кар­ты? - гук­нув Се­лезньов.

    - Зараз, за­раз! Пис­ти­на Iва­нiв­на! Хрис­те! А що ж сто­лик? Хрис­shy;ла в око? - затя ви­нес­ла сто­лик, за нею вий­шла i Пис­ти­на Iва­нiв­на.

    - Столик у са­док, у бе­сiд­ку, - по­ряд­ку­вав Ан­тон Пет­ро­вич. - Та роз­по­ря­дись, Пис­точ­ко, свi­чок ту­ди; во­но 6 го­ди­ло­ся на дру­гий сто­лик - во­доч­ку, за­ку­соч­ку.

    - Прощавайте ж, Ан­тон Пет­ро­вич, - ус­тав­ши, про­щав­ся Ко­лiс­ник.

    - Прощайте.

    - То як ви ска­же­те: на­дi­ятись нам? Ан­тон Пет­ро­вич скри­вив­ся.

    - Не знаю. Ка­жу ж - як го­ло­ва, - од­ка­зав, уги­на­ючись.

    - Нi, вже згляньтесь! - про­хав Ко­лiс­ник i наг­нувсь над ухо.

    - Добре, доб­ре! При­ходьте завт­ра в ду­му, - швид­ко од­ка­зав вiн. Ко­лiс­ник ук­ло­нив­ся усiм i, грузько сту­па­ючи, пi­шов че­рез ха­ти.

    - От i при­не­се йо­го! Му­жик му­жи­ком, а си­ди з ним, ба­ла­кай, - жа­лiв­ся Ан­тон Пет­ро­вич.

    - А в шею! - гук­нув Се­лезньов.

    - За так­су, вид­но? - уга­ду­вав Книш.

    - Та всього пот­ро­ху, - за­ми­нав Ру­бець.

    - Ну, идем, идем, - ска­зав Се­лезньов, спус­ка­ючись з рун­ду­ка у са­док. За ним по­ва­гом пi­шов Книш, за Кни­шем - ха­зяїн. Усi не за­ба­ри­ли­ся скри­ти­ся в тем­нiй гу­ща­ви­нi мо­ло­до­го сад­ка. Там се­ред йо­го, у не­ве­лич­кiй бе­сiд­цi, на роз­чи­не­но­му сто­лi, го­рi­ло уже двi свiч­ки, ос­вi­чу­ючи чор­нi за­ка­пел­ки бе­сiд­ки, стiл, на кот­ро­му ле­жа­ло двi ко­ло­ди карт. Се­лезньов пер­ший ус­ко­чив ту­ди, вхо­пив кар­ти у ру­ки, по­чав їх шпар­ко та­су­ва­ти.

    - Живей! Жи­вей! - гу­кав вiн на Кни­ша та Руб­ця, що по­ва­гом iш­ли со­бi, го­мо­ня­чи про са­док.

    Книш ди­ву­вав­ся, що так ряс­но овощ уро­ди­ла, ко­ли всi скар­жи­лись на не­до­рiд. Ру­бець звер­тав те скар­жен­ня на людську не­на­жер­ли­вiсть; роз­ка­зу­вав, ко­ли яко­го дич­ка по­са­див, яку ще­пу ще­пив, яку ко­лi­ру­вав.

    - Готово!-скрикнув Се­лезньов, як во­ни наб­ли­жа­лись до бе­сiд­ки.

    - Уже сей i ка­пi­тан зав­зя­тий! Не дасть i по­го­мо­нi­ти, - увi­хо­дя­чи, обiз­вав­ся Ру­бець.

    - О чем там еще ка­ля­кать, ког­да де­ло ожи­да­ет? Про­шу кар­ты брать, чья сда­ча?

    - Та дай­те ж хоч усiс­ти­ся. Уже й га­ряч­ка з вас! Чи то й на вiй­нi так на­пи­ра­ли? - спи­тав Книш.

    - А-а, пар­до­ну уже про­си­те? Пар­до­ну, а? Ну, бог с ва­ми! Вот моя да­ма, - пе­ре­ки­да­ючи кар­ту, мо­вив Се­лезньов.

    Книш i Ру­бець со­бi взя­ли по кар­тi. Ви­па­ло зда­ва­ти Кни­ше­вi. Вiн узяв од­ну ко­ло­ду, пе­ре­та­су­вав, зняв, пiд­ди­вив­ся пiд кар­ту i зра­зу од­су­нув. По­тiм узяв­ся за дру­гу ко­ло­ду, зно­ву по­та­су­вав i зно­ву зняв.

    - Вот уже и пой­дет, во­ро­жея! - сер­див­ся Се­лезньов. - Все чер­ная, да и бас­та! Я вас всех се­год­ня по­па­рю. Ух, знат­но по­па­рю! Сни­ми­те, что ли?

    - Та знi­май­те вже, - пiд­су­ва­ючи до нього ко­ло­ду, ска­зав Книш i по­чав Зда­ва­ти.

    У бе­сiд­цi ста­ло ти­хо. Чут­но тiльки, як кар­ти сла­лись, па­да­ючи на стiл, та шур­ша­ли на зе­ле­но­му сук­но­вi.

    - Раз! - мо­вив Книш, роз­див­ля­ючись свою кар­ту.

    - Два, - ти­хо обiз­вав­ся Ру­бець.

    - Три! - ви­па­лив Се­лезньов.

    - Бог з ва­ми! Бе­рiть, бе­рiть! - за­го­мо­нi­ли Книш i Ру­бець. I зно­ву ста­ло ти­хо.

    - Семь чер­ва! - гук­нув Се­лезньов.

    - Вiст! - ска­зав Книш.

    - Пас! - обiз­вав­ся Ру­бець.

    - Одкривайте!

    Рубець роз­гор­нув на сто­лi кар­ти.

    - Без од­ной! - скрик­нув Се­лезньов, роз­гор­та­ючи i свої. Книш по­чер­во­нiв i зоз­ла ки­нув ко­ло­ду, а Се­лезньов, зда­ючи, ус­мi­хав­ся. Тим ча­сом у ха­тах зас­вi­ти­лось. Ве­се­ленько заб­ли­ща­ли огоньки у роз­чи­не­них вiк­нах, за­бi­га­ли по стi­нах тi­нi, за­ме­ту­ши­лись по ха­тах лю­ди.

Пошук на сайті: