Іван Нечуй-Левицький - На Кожум'яках

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_kozhum_yakah.docx)Ivan_nechuy_levickiy_na_kozhum_yakah.docx127 Кб1424
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_kozhum_yakah.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_na_kozhum_yakah.fb2176 Кб1616

Класик української літератури Іван Нечуй–Левицький – це письменник новатор, який виводить прозу з жанрової одноманітності. У його творах знайшло художнє відображення життя майже всіх верств тогочасної України, тривоги і радощі людей протягом великої історичної епохи. Його герої є не безликою масою, а яскравими особистостями, зі своїми самобутніми характерами, звичками, егоїзмом і щирістю, радощами і горем…
«За двома́ зайця́ми» — художній комедійний фільм за мотивами комедійної п'єси Михайла Старицького. Твір Івана Нечуй-Левицького «На Кожум’яках» послужив основою для п’єси Старицького.

Iван Нечуй-Левицький

На кожум'яках

    Мiщанська ко­ме­дiя на 5 дiй

    

ДIЙОВI ОСОБИ

    

    С и д i р С в и р и д о в и ч Р я б к о, київський мi­ща­нин, має крам­ни­цю на По­до­лi.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а, йо­го жiн­ка.

    Є в ф р о с и н а, їх доч­ка.

    Г о р п и н а К о р н i ї в н а С к а в ч и х а, сест­ра Євдо­кiї Кор­нiївни, пе­ре­куп­ка, вдо­ва; пе­реп­ро­дує яб­лу­ка.

    О л е н к а, її доч­ка.

    С в и р и д I в а н о в и ч Г о с т р о х в о с т и й, ци­люр­ник

    Н а с т я

    О л ь г а Євфро­си­ни­нi при­ятельки, пан­ни.

    В а р в а р а

    Х и м к а, Ряб­ко­ва най­мич­ка.

    П е д о р я, Гор­пи­ни­на по­ден­щи­ця.

    М а р т а, Б у б л е й н и ц я.

    О р и н а, Б а ш м а ч н и ц я

    М е р о н i я пе­чорськi мi­щан­ки, бу­ли пос­луш­ни­ця­ми.

    М а г д а л и н а

    1-й м и т р о п о л и ч и й б а с.

    2-й м и т р о п о л и ч и й б а с.

    Б е р к о й В о л ь к о, жи­ди, про­цент­щи­ки.

    М i щ а н к и, ш а ф е р и, м i щ а н и т а к а т е р и н щ и к.

    Дiя дiється у Києвi, на Ко­жум'яках.

    Г о с т р о х в о с т и й та Є в ф р о с и н а тро­хи за­ки­да­ють по-руськiй.

    

ДIЯ ПЕРША

    

    Свiтлиця Си­до­ра Сви­ри­до­ви­ча Ряб­ка з мi­щанською обс­та­вою. Од­нi две­рi - в кiм­на­ту, дру­гi - в пе­кар­ню. Дiя дiється в не­дi­лю по обi­дi.

    

ВИХIД 1

    

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а са­ма.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а (си­дить ко­ло сто­ла i по­зi­хає). Си­до­ре Сви­ри­до­ви­чу! Си­до­ре Сви­ри­до­ви­чу! Чи ти оце й до­сi спиш? Вста­вай вже, бо швид­ко до церк­ви задз­во­нять на ве­чер­ню. Хо­ди сю­ди та по­сидь ко­ло ме­не. Нудьга ме­не бе­ре, Си­до­ре Сви­ри­до­ви­чу! Чи ти чуєш?

    С и д i р С в и р и д о в и ч (обзи­вається з кiм­на­ти). Чи то ти ме­не кли­чеш, Яв­до­ню? Ось за­раз вий­ду, моя го­луб­ко, тiльки тро­хи про­чу­ма­юсь та по­тяг­ну­ся ра­зiв зо два. Вже й ску­чи­ла за мною! (Ви­хо­дить з кiм­на­ти i сi­дає ко­ло жiн­ки.)

    

ВИХIД 2

    

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а i С и д i р С в и р и д о в и ч.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Ав­жеж ску­чи­ла.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Бо дав­но пак ба­чи­лись: як у го­ро­сi та й до­сi…

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Я тут си­дi­ла, си­дi­ла, вже все пе­ре­ду­ма­ла, вже й бо­гу мо­ли­лась.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Ску­чи­ла, ста­ренька, за мною, як го­луб­ка за го­лу­бом? Га? А ми та­ки, Яв­до­ню, про­жи­ли вiк, як тi го­луб'ята в пар­цi. Як я те­бе не ба­чу, то й сум ме­не бе­ре!

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Доб­рий сум! Пi­шов со­бi в кiм­на­ту та й хро­пе, аж кiм­на­та дри­жить, а я тут са­ма сид­жу. Не­ма до ко­го й сло­ва про­мо­ви­ти.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. А чи пам'ятаєш, Яв­до­ню, як я прис­ва­ту­вав­ся до те­бе! Як то­дi вер­тiв­ся ко­ло те­бе.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Ще б пак не пам'ята­ла! На всi Ко­жум'яки не бу­ло то­дi та­ко­го вер­ту­на, як ти.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. А чи пам'ятаєш, як я туп­цяв кру­гом те­бе! Я до неї i звiд­тiль, i звiд­сiль, а во­на тiльки бу­ло спiд­ню гу­бу ко­пи­лить.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Що ко­пи­ли­ла, то ко­пи­ли­ла, бо зна­ла на­вi­що. А прав­да, я то­дi та­ки доб­ре ви­ва­ри­ла то­бi во­ду, аж чуб був мок­рий.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Ой ви, жi­ноч­ки ви ка­пос­нi! До смер­тi зга­дуєте, як во­ди­ли нас. Але та­ки до­вур­ко­тав­ся. Гу­лю, гу­лю, моя ста­ре­сенька!

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Ко­ли б ти тiльки не був тро­хи ве­ред­ли­вий… я б з то­бою зов­сiм щас­ли­во до­жи­ла вi­ку.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Як­би пак я взяв за то­бою те при­да­не, що обi­цяв твiй по­кiй­ний батько, то, мо­же б, i не був та­кий ве­ред­ли­вий.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. I го­дi вже то­бi зга­ду­ва­ти.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. А як­би, ста­ра, оце бу­ло твоє при­да­не, то на­ша доч­ка ма­ла б те­пер зай­ву со­теньку кар­бо­ван­чи­кiв со­бi на при­да­не. А на­шiй Євфро­си­нi тре­ба ба­га­то гро­шей: во­ни в нас не прос­тi, вче­нi - не дур­но ж вчи­лись аж три мi­ся­цi в пан­сi­онi.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Ав­жеж! Що вже ви­ко­ха­ли до­ню, то ви­ко­ха­ли на всi Ко­жум'яки. Та вже, ска­за­ти прав­ду, час би їй i за­мiж iти.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Ав­жеж час. Але що ж то за до­ню ми ви­ко­ха­ли! На всi Ко­жум'яки!

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. I на всю Гли­бо­чи­цю. Що ска­за­ти прав­ду, ко­ли нi­ко­го не­ма в ха­тi, то на­ша Євфро­си­на та­ка гар­на, як я ко­лись бу­ла: в неї як­раз та­кi ка­рi очi, та­кi чор­нi бро­ви, як у ме­не. В неї ввесь хист мiй!

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Ав­жеж гар­на: все гар­не, тiльки в неї нiс та­кий… тро­хи нi­би дов­гий чи гост­рий… тро­хи та­кий як у чор­но­гу­за. Ой, ко­ли б не по­чу­ла! (Огля­дається.)

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. От i ви­га­дуєш, ста­рий, та­ке, що нi до бо­га, нi до лю­дей. Який же в неї нiс?

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Та­кий дос­то­ту, як i в те­бе! Як ми бра­ли­ся, то я те­бе ду­же ко­хав, ду­же ко­хав, але че­рез твiй нiс, ста­ренька, я за­га­яв­ся з сва­тан­ням, мо­же, на мi­ся­цiв зо три або й чо­ти­ри. Те­пер мож­на все ска­за­ти.

    Є в д о к i я К о р н i їв н а (сер­диться). Оцього я вже не люб­лю! Оце вже ти ве­ре­дуєш. Який же в ме­не нiс? Здається, та­кий, як i в усiх лю­дей. Ко­ли вже на прав­ду пiш­ло, то й я приз­на­юсь, що й твоя верх­ня гу­ба то­дi бу­ла не ду­же то­ненька: та­ки та­ка, як нi­мецька ков­ба­са. Приз­на­тись, i я дов­го ду­ма­ла, по­ки те­бе по­лю­би­ла.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. А все-та­ки по­лю­би­ла! I я те­бе по­лю­бив, хоч твоїм но­сом хоч у де­ре­во сту­кай.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а.I що ти вер­зеш? От уже не люб­лю. (Одвер­тає ли­це,)

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Ко­ли прав­ду ска­за­ти, то на­ша Євфро­си­на не та­ка гар­на, як ро­зум­на. От уже що ро­зум­на, то ро­зум­на, ще й до то­го вче­на. Ку­ди вже, ста­ра, нам з то­бою рiв­ня­тись до неї. Вже й не знаю, в ко­го во­на вда­лась ро­зу­мом: в ме­не не­аби­який ро­зум, i в те­бе не гурт бу­ло ро­зу­му й за­мо­ло­ду, а на ста­рiсть i той, що був, не знаю, де дiв­ся.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. То це вже я й дур­на ста­ла? Оцього я вже не зне­су!

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Цить, цить, ста­ренька! Я тiльки ка­жу, що Євфро­си­на да­ле­ко ро­зум­нi­ша од те­бе.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Ав­жеж ро­зум­нi­шої од неї не­ма на всi Ко­жум'яки i на всю Гли­бо­чи­цю; тiльки во­на якась гост­ра, пал­ка, як огонь.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. От уже твоя сест­ра Гор­пи­на, так так, що ро­зум. Як пус­тить язи­ка, то вiн у неї, як мли­но­ве ко­ле­со, тiльки дрррр… Ме­ле ра­зом i ше­ре­тує. А ти мнеш, мнеш тим язи­ком… Так ним м'яла, i як ми бра­ли­ся.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Що це з то­бою сього-дня ста­ло­ся! Та на­що ж ти ме­не брав, ко­ли в ме­не i нiс, як у чор­но­гу­за, i язик, як ко­ло­да, i ро­зум десь дiв­ся?

    С и д i р С в и р и д о в и ч. На те брав, що бу­ло тре­ба… бо по­лю­бив те­бе, моя ста­ренька.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Як же ти ме­не по­лю­бив, ко­ли я бу­ла по­га­на? Оце справ­дi шту­ка!

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Та бач, ста­ра, мо­ло­дий хло­пець ча­сом не­на­че зду­рiє. I я, ма­буть, то­дi…

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а (встає). Оцього я вже не зне­су! Це вже ме­не до слiз до­во­дить! I та­ка, i ся­ка, i но­са­та, i ми­за­та, i дур­на, i без'язи­ка. (Плак­си­во,) Ти за­був, що я твоя жiн­ка?

    С и д i р С в и р и д о в и ч. То я жар­тую! Та сха­ме­нись! Я ве­ре­дую; ще не про­чу­мав­ся.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. До­ки ти ме­не драж­ни­ти­меш, мов со­ба­ку!

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Цить, цить, го­лу­боч­ко! Їй-бо­гу, я не хо­тiв то­го ска­за­ти. Якось са­мо на язик лi­зе. Що це та­ке зо мною? Пху на те­бе, са­та­но!

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Пос­тiй! Прий­де сест­ра, то я по­жа­лi­юсь.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Ой ли­шеч­ко! Що хоч ро­би ме­нi, тiльки не ка­жи Гор­пи­нi.

    

ВИХIД З

    

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а, С и д i р С в и р и д о в и ч i Г о р п и н а.

    Г о р п и н а вбi­гає в ха­ту з по­рож­нiм ко­ши­ком на ру­цi.

    Г о р п и н а. Доб­ри­ве­чiр вам у ва­шу ха­ту! (Ки­дає до по­ро­га ко­шик i роз­ля­гається на стiльцi.) Оце вто­ми­лась! Бi­га­ла, бi­га­ла, як той хорт за зай­ця­ми, до­ки не вип­ро­да­ла усiх яб­лук; а це ду­маю: да­вай за­бi­жу до Ряб­ка та ковт­ну чар­ку го­рiл­ки.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. До яко­го Ряб­ка? В ме­не був со­ба­ка Ряб­ко, та я дав­но прог­нав йо­го з дво­ру, що так по­га­но драж­ни­ли.

    Г о р п и н а. Хi­ба ж вас не Ряб­ком драж­ни­ли та й те­пер драж­нять на Ко­жум'яках? Ку­ди ж пак! За­па­нi­ли на­шi!

    С и д i р С в и р и д о в и ч. А хоч би тро­хи й за­па­нi­ли? Та й доч­ку ж маємо вче­ну: вчи­лась у пан­сi­онi аж три мi­ся­цi. Тре­ба вам якось кра­ще нас ве­ли­ча­ти.

    Г о р п и н а. Чу­ли ми вже цiєї, чу­ли. Да­вай лиш, сест­ро, чар­ку го­рiл­ки або чаю, або чо­го-не­будь, бо в ме­не пелька за­сох­ла од бi­га­ни­ни. Лю­дям не­дi­ля, а ме­нi все бу­день. Хим­ко! Хим­ко! роз­ди­май там мер­щiй са­мог­рай, чи са­мо­вар!

    

ВИХIД 4

    


    Є в д о к i я К о р н i ї в н а, С и д i р С в и р и д о в и ч,

    Г о р п и н а й Х и м к а.

    Х и м к а (виг­ля­дає з пе­кар­нi в две­рi). За­раз, за­раз! Роз­ди­ма­ла, роз­ди­ма­ла хвар­ту­хом, так нi­чо­го не по­ма­гає.

    Г о р п и н а. Дми, про ме­не, хоч ха­ля­вою, та да­вай швид­ше са­мо­вар. Чи є в твоїх ха­зяїнiв го­рiл­ка?

    Х и м к а. А хi­ба ж я ла­зи­ла по ха­зяй­ських шах­вах? В шин­ку, знаю доб­ре, що є.

    Г о р п и на. То ке сю­ди на стiл цi­лий шинк.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Ого-го! Ще й жи­да впре­те сю­ди на стiл з шин­ком.

    Х и м к а. Цiй тiт­цi все жар­ти. (Ви­хо­дить.)

    

ВИХIД 5

    

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а, С и д i р С в и р и д о в и ч i Г о р п и н а.

    Г о р п и н а. Пот­ри­вай, Хим­ко, по­ба­ла­каємо!

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Ой, не кри­чiть так здо­ро­во, Гор­пи­но Кор­нiївно!

    Г о р п и н а. А хi­ба в ме­не гор­ло ку­по­ва­не? Ба бу­ду оце вур­ко­та­ти, так як ви уд­вох! Чо­го це ти, Яв-до­хо, на­ду­лась, на­че той iн­дик пе­ред смер­тю?

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Яв­до­хо… Знай­шла Яв­до­ху! Ска­жiть iще Вiв­де. Ко­ли б iще доч­ка не на­вер­ну­лась.

    Г о р п и н а. Є в ф р о с и н а та­ки ме­не не ду­же лю­бить, спа­си­бi їй. Де ж пак: во­на вче­на, а Ска­ви­чи­ха яб­лу­ка пе­реп­ро­дує. Так що ж, що тiт­ка пе­ре­куп­ка! Свiй хлiб їм, не кра­де­ний.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Во­но, бач, сест­ро, не те.

    Г о р п и н а. Не те; а чо­ло­вi­ка ску­беш за чуп­ри­ну, як i я сво­го по­кiй­но­го Ска­ви­ку скуб­ла. Ви своїй Євфро-си­нi не ду­же по­ту­рай­те, бо во­на з ве­ли­ко­го ро­зу­му та в го­ло­ву за­хо­дить. Як­би моя доч­ка О л е н к а так ко­вер­зу­ва­ла, то я б їй, пся­юсi, так нак­ле­па­ла по­ти­ли­цю отим ко­ши­ком, що во­на пам'ята­ла б до но­вих вi­ни­кiв.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Ви, Гор­пи­но Кор­нiївно, що iн­ше.

    Г о р п и н а. Я що iн­ше? А що ж я та­ке? Га? Хi­ба не знаємо, якi ве­ли­кi па­ни бу­ли Ряб­ки? Ав­жеж ста­рий Ряб­ко, ваш батько, м'яв шку­ри i хлiб з то­го їв. Я тор­гую яб­лу­ка­ми i хлiб з то­го їм, i нi­ко­го не бо­юсь, i до­ка­жу на всi Ко­жум'яки, що нi­ко­го не бо­юсь, на­вiть ва­шої ве­ли­ко­ро­зум­ної Євфро­си­ни. (При­сi­кується до Ряб­ка i б'є ку­лак об ку­лак.)

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Свят, свят, свят! Братська чу­дов­на бо­го­ро­ди­це! Зас­ту­пи й по­ми­луй. (Осту­пається й хрес­титься.)

    Г о р п и н а. Чо­го ви одх­ре­щуєтесь од ме­не? В ме­не не­ма на го­ло­вi чор­тя­чих ро­гiв.

    С и д i р С в и р й д о ви ч. А хто ж заг­ля­дав пiд ваш очi­пок? А мо­же, й є?

    Г о р п и н а. А як я ски­ну хуст­ку та по­ка­жу?

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. I го­дi, сест­ро, го­дi. Хi­ба ж ти не знаєш, що мiй ста­рий ве­ре­дує?

    Г о р п и н а. Скуб­ла вас жiн­ка, та чортз­на по-ко­лишньому.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Ме­ле, ме­ле, ше­ре­тує. (Прис­пi­вує.)

    Г о р п и н а (прис­пi­вує). Ше­ре­тує, обер­неться й по­цi­лує. Та­ке лиш по чар­цi! Чо­го це ти, Яв­до­хо, на­пун­дю­чи­лась? Си­дить, як та ко­пи­ця в до­що­ву го­ди­ну на по­лi.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Еге! тут як по­чав ви­га­ду­ва­ти на ме­не, що…

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Цить, цить, цить! (За­ту­ляє ро­та Євдо­кiї Кор­нiївнi.) Нi­як не вдер­жить сво­го язи­ка! Ще й доч­цi роз­ка­же. Ой, якi ж слизькi язи­ки у тих жi­нок: в од­нiєї гост­рий як брит­ва, а у дру­гої слиз-ький: так i лi­зе сам з ро­та. (По­ка­зує.)

    Г о р п и н а. Та ка­жи-бо, що твiй чо­ло­вiк ви­га­ду­вав!

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Ой, цить, не ка­жи!

    Г о р п и н а. Та ка­жи-бо, ко­ли на­га­да­ла; не дра­туй­ся. Ка­жи, бо ви­лаю.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Не ка­жи, бо з ха­ти вте­чу.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Та то ми, сест­ро, оце ра­ди­лись, за ко­го б нам свою доч­ку вiд­да­ти за­мiж. Пе­ре­би­ра­ли усi Ко­жум'яки, та й не знай­шли нi од­но­го па­ни­ча доч­цi до па­ри.

    Г о р п и н а. Ку­ди ж пак! Ти­ся­чi та сот­нi нi­ко­ли в дiв­ках не по­си­вi­ють. Не бiй­ся! По­ви­хо­дять шви­денько. От уже нам, бiд­ним, зов­сiм дру­ге дi­ло, хоч моя Олен­ка кра­су­ня не то що на всi Ко­жум'яки, а мо­же, й на ввесь Київ.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Та й на­ша Євфро­си­на не то що на ввесь Київ, а мо­же, й за Київ. А що вже ро­зум­на i вче­на, як ба­риш­ня, то нiг­де прав­ди дi­ти, хоч, мо­же, ма­те­рi не при­хо­диться своєї доч­ки хва­ли­ти.

    Г о р п и н а. Тiльки ду­же звик­ла вер­хо­во­ди­ти, тим, бач, що ве­ли­ко­ро­зум­на. Як­би моя Олен­ка так вер­хо­во­ди­ла в ха­тi, то я б їй пат­ли обс­куб­ла.

    Дзвонять до церк­ви.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Чи це вже й до ве­чер­нi дзво­нять? Пi­ду ж я по­мо­жу дя­ко­вi спi­ва­ти. (Встає.)

    Г о р п и н а. Вже та­ки й по­мо­же­те дя­ко­вi. Сi­дай­те ж та луч­че по­ба­ла­каємо. Не­хай там сам дяк кур­ни­кає.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Я оце все про свою доч­ку. Вже б, здається, i час за­мiж, та все якiсь не­до­лад­нi лю­ди трап­ля­ються: то не­гар­нi, то без гро­шей, хоч i гар­нi, то не ду­же ро­зум­нi. ЗоВ с i.м не до па­ри моїй Євфро­си­нi.

    Г о р п и н а. О, Євфро­си­на та­ки ве­ред­ли­ва. Не­дур­но во­на так де­ре но­са пе­ре­до мною, не­на­че я їй не тiт­ка.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Тут, сест­ро, по­чав до нас хо­ди­ти один мо­ло­дий па­нич, та не ска­жу, як звуть.

    Г о р п и н а. Про ме­не, не ка­жи. Ме­нi не йти за йо­го за­мiж.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Гар­ний, хоч з ли­ця во­ди на­пий­ся, ще й до то­го ро­зум­ний. Як поч­не го­во­ри­ти з Євфро­си­ною, та так го­во­рить ро­зум­но, що я слу­хаю, слу­хаю i нi­чо­гi­сiнько не роз­бе­ру. От уже вдав­ся ро­зум­ний, як на­ша Євфро­си­на.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Що вже ро­зум­ний, то ро­зум­ний, бо наб­рав­ся ро­зу­му од ро­зум­них лю­дей: вiн знається не тiльки з се­мi­нарськи­ми ба­са­ми, але на­вiть з мит­ро­по­ли­чи­ми.

    Г о р п й н а. Та хто ж це та­кий? Та ска­жи-бо, сест­ро!

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Не ска­жу, не­хай кор­тить.

    Знов дзво­нять до церк­ви.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Ой, уже вдру­ге дзво­нять! Їй-бо­гу, вте­ряю ве­чер­ню. (Бе­ре шап­ку i йде. Гор­пи­на йо­го до­га­няє й тяг­не до сто­ла.)

    Г о р п и н а. I го­дi вам, го­дi. От уже нас­пi­ваєте! Ши­пить, як ста­рий гу­сак, а йо­му здається, що вiн спi­ває.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Та не слу­хай, сест­ро! Ото в дя­ка доб­ра та­ба­ка, якась не прос­та, за­морська, то вiн бi­жить нюх­ну­ти з дя­ко­вої та­ба­тир­ки.

    Г о р п и н а. Знай­шов доб­ро. Сi­дай­те-бо та по­ба­ла­каємо, та вип'ємо по чар­цi. (Тяг­не йо­го й са­до­вить.)

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Ото дав гос­подь руч­ки! Аж мої кiст­ки трi­щать.

    Г о р п и н а. Хим­ко!

    Входить Хим­ка.

    

ВИХIД 6

    

    Т i с а м i й Х и м к а.

    Г о р п и н а. По­бi­жи, Хим­ко, в церк­ву до дя­ка, не­хай дяк дасть ха­зяїно­вi на один нюх та­ба­ки.

    Х и м к а. Чо­го? Та­ба­ки? Хi­ба ж я дур­на, щоб за чортз­на-чим бi­га­ла, та ще й до церк­ви! Вже цi тiт­ка ви­га­да­ють! (Ви­хо­дить.)

    

ВИХIД 7

    

    Т i с а м i без Хим­ки i Є в ф р о с и н а.

    Є в ф р о с и н а (вхо­дить в свiт­ли­цю. По­ба­чив­ши Гор­пи­ну, йде до неї i гор­до вi­тається). Доб­ри­ве­чiр, тiт­ко! Це ви до нас в гос­тi?

    Г о р п и н а. Ав­жеж ба­чи­те, не­бо­го! В гос­тi прий­шла.

    Є в ф р о с и н а. Хо­ди­ла оце гу­ля­ти та ку­пи­ла щось зад­ля вас, ма­мо.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Що ж ти ку­пи­ла? Чи не че­ре­ви­ки?

    Г о р п и н а. Пев­но, ку­пи­ла ма­те­рi мос­ковську бу­рульку.

    Є в ф р о с и н а. (роз­вiр­чує па­пiр й вий­має очi­пок з чер­во­ни­ми стрiч­ка­ми). Ось що я вам, ма­мо, ку­пи­ла. (Хо­че на­дi­ти ма­те­рi на го­ло­ву; ма­ти од­хи­ляється.)

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Що се ти, доч­ко! Сха­ме­ни­ся! Чи го­диться ж ме­нi на ста­рiсть уби­ра­ти­ся в очi­пок, та ще з чер­во­ни­ми стрiч­ка­ми?

    Г о р п и н а. Ав­жеж! Во­но як­раз прис­та­не до си­вої ко­си.

    Є в ф р о с и н а. Скиньте, ма­мо, оту мi­щанську хуст­ку з рiж­ка­ми та вбе­рiться в чеп­чик.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Хо­ди­ла з рiж­ка­ми за­мо­ло­ду, хо­ди­ти­му й на ста­рос­тi лiт.

    Є в ф р о с и н а. Ви ба­чи­те, ма­мо, що в нас по­ча­ли бу­ва­ти не прос­тi лю­ди. Їй-бо­гу, вiзьму нож­ни­цi та пос­ти­наю тi ка­пос­нi рiж­ки вам i тiт­цi.

    Г о р п и н а. Отак пак! На здо­ров'ячко ма­те­рi. Рiж­те, не­бо­го, ма­те­рi, а тiт­ки не за­чi­пай­те.

    Є в ф р о с и н а. От уже ко­жум'яцька прос­то­та! Що ж то ска­жуть мої то­ва­риш­ки, що вчи­ли­ся зо мною в ма­да­ми у пан­сi­онi, як ча­сом кот­ра не­на­ро­ком заг­ля­не до нас? (Ти­хо.) Що то ска­же вiн, як прий­де та знов по­ба­чить на ма­те­рi отi рiж­ки? Вiн же смi­яв­ся з тих рiж­кiв ме­нi в вi­чi!

    Г о р п и н а. А дай­те, не­бо­го, я при­бе­ру­ся в той очi­пок хоч на час. (На­дi­ває чеп­чик пе­ред дзер­ка­лом, вер­тить го­ло­вою й при­танцьовує.) А що? Чи не па­нi ж з ме­не вий­шла? Ди­вiться, Си­до­ре Сви­ри­до­ви­чу, чи не прис­та­ли ж оцi чер­во­няс­тi стрiч­ки ме­нi до ли­ця?

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Хоч сьогод­ня за­мiж, їй же бо­гу, хоч сьогод­ня.

    Г о р п и н а. А бро­ви як чор­нi­ють при цих ка­пос­них стрiч­ках. Бий те­бе ко­цю­ба! На двад­цять ро­кiв по­мо­лод­ша­ла. Те­пер я не­на­че i кру­гом па­нi. Заг­ля­ну хоч у вiк­но, мо­же, на ме­не за­ди­виться який ко-жум'яцький пру­ди­вус. (Заг­ля­дає в вiк­но.) Ото шко­да! Нi­ко­гi­сiнько не­ма на ули­цi, тiльки дур­на те­ли­ця вит­рi­щи­ла на ме­не очi. Хим­ко! Хим­ко!

    Входить Х и м к а.

    

ВИХIД 8

    

    Т i с а м i й Х и м к а.


    Г о р п и н а. Хим­ко! По­ди­вись ти на ме­не, чи гар­но ме­нi в цих стрiч­ках?

    Х и м к а. Ав­жеж гар­но. (Ти­хо.) Гос­по­ди прос­ти, як та по­то­ро­ча. (г о л о сно.) Вже, гос­по­ди, що не ви­га­да­ють оця тiт­ка, то все пiв­то­ра людсько­го. (Смiється.) Не­ма ча­су ди­ви­тись.

    Г о р п и н а. I цур йо­му! Наг­рi­ши­ла пов­нi­сiньку ха­ту, хоч за­раз iди до по­па та й спо­вi­дай­ся.

    Х и м к а ви­хо­дить.

    

ВИХIД 9

    

    Т i с а м i без Хим­ки.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Вам би, сест­ро, i справ­дi тре­ба щод­ня спо­вi­да­тись.

    Є в ф р о с и н а. Дай­те ли­шень сю­ди чi­пок, бо в вас ру­ки в гни­лих яб­лу­ках, щоб ча­сом не по­ма­за­ли.

    Г о р п и н а. В гни­лих яб­лу­ках… Цi­лу­ва­ли мої ру­ки кра­щi ус­та, нiж тi, що ва­шi руч­ки бу­дуть цi­лу­ва­ти.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Ме­ле, ме­ле, ше­ре­тує! (Прис­пi­вує.)

    Є в ф р о с и н а. Ой гос­по­ди, яка кум­па­нiя! (Ти­хо.) Що, як вiн на­вер­неться в ха­ту та по­ба­чить оцю всю ку­ме­дiю?

    Г о р п и н а. Вже яка є кум­па­нiя, та­ка й бу­де. Ви вже нас не пе­рев­чи­те. Пi­дiть ли­шень, не­бо­го, в пе­кар­ню та по­ди­вiться, чи не за­ки­пiв са­мо­вар, та на­пiй­те тiт­ку чаєм.

    Є в ф р о с и н а. Ав­жеж, i з мiс­ця не ру­шу. За­ход­жусь оце бi­га­ти до пе­кар­нi!

    Г о р п и н а. А я, був­ши ва­шою ма­тiр'ю, пос­ла­ла б вас до пе­кар­нi, щоб ви ха­ля­вою са­мо­вар роз­ду­ва­ли.

    Є в ф р о с и н а. Пхе! Пхе! Ви, тiт­ко, чортз­на-що вер­зе­те. Вчiть уже свою Олен­ку, а я й без вас до­во­лi вчи­лась.

    Г о р п и н а. Знаємо ва­шу на­уку! Вчи­лись три не­дi­лi, а наб­ра­лись у ма­да­ми хва­на­бе­рiї на трид­цять доб­рих ро­кiв. Про­щай­те! (Ви­хо­дить.)

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Гур-гур-гур! Бе­ри, Си­до­ре Сви­ри­до­ви­чу, шап­ку та тi­кай до церк­ви. Ой, хо­четься нюх­ну­ти тiєї аме­ри­канської та­ба­ки! Ко­ли б зас­та­ти хоч на шап­коб­ран­ня, щоб дяк не втiк з церк­ви. (Ви­хо­дить.)

    

ВИХIД 10

    

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а i Є в ф р о с и н а

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. От­же ж ти, сер­це, роз­сер­ди­ла тiт­ку; ще й не прий­де до нас в гос­тi.

    Є в ф р о с и н а. Ко­ли ж тiт­ка вже геть-то прос­тий чо­ло­вiк.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Та го­дi, го­дi, не сердься! (Йде i сi­дає ко­ло Євфро­си­ни.)

    Є в ф р о с и н а. Дай­те, ма­мо, ме­нi спо­кiй! (Одхи­ляє го­ло­ву.) Ще поп­суєте ме­нi на го­ло­вi ко­афю­ру. (Осту­пається.) Сьогод­ня за­бi­жать до ме­не в гос­тi мої при­ятельки. Ви б, ма­мо, по­бiг­ли в пе­кар­ню та на­го­ту­ва­ли, чо­го там тре­ба.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Та йду, йду! Чо­го ти сер­диш­ся! (Ви­хо­дить до пе­кар­нi.)

    

ВИХIД 11

    

    Є в ф р о с и н а, Н а с т я, О л ь г а i В а р в а р а.

    Н а с т я, О л ь г а i В а р в а р а (вхо­дять в ха­ту). Доб­ри­ве­чiр, Євфро­си­но! Чи жи­ва, чи здо­ро­ва?

    Є в ф р о с и н а (пле­ще в до­ло­нi). От i ба­риш­нi йдуть! Доб­ро­го здо­ров'ячка! На­си­лу вас дiж­да­лась. (Цi­лується з усi­ма.) Бу­де оце з ким хоч по­го­во­ри­ти. Ще доб­ре, що тiт­ку оце з ха­ти ви­пер­ла. Прий­шла, нак­ри­ча­ла пов­ну ха­ту, зас­мер­дi­ла гни­ли­ми яб­лу­ка­ми свiт­ли­цю, ще й ви­ла­яла ме­не на В с i. бо­ки.

    Н а с т я, О л ь г а i В а р в а р а. Ха-ха-ха!

    Н а с т я. Сла­ва то­бi, гос­по­ди, що в ме­не та­ких тi­ток не­ма.

    О л ь г а. В ме­не та­ких тi­ток не­ма, але за­те моя ма­ти зоВ с i.м та­ка, як твоя тiт­ка Г о р п и н а.

    Н а с т я. Чо­го це ти, Євфро­си­но, так уб­ра­лась, як на Ве­лик­день? Пев­но, ко­гось ждеш у гос­тi? Га? Ска­жи-бо, ска­жи! Приз­най­ся.

    Є в ф р о с и н а. Мо­же, жду, а мо­же, й нi. Там-то ме­нi ве­ли­кiй кло­пiт. Хто схо­че, прий­де, а хто не схо­че, то, про ме­не, як схо­че.

    О л ь г а. Це в те­бе, Євфро­си­но, но­ве плат­тя, та ще й шов­ко­ве.

    

ВИХIД 12

    

    Т i с а м i та Є в д о к i я К о р н i ї в н а.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а (з по­ро­га). Ав­жеж шов­ко­ве, та ще й до­ро­ге: по три кар­бо­ван­цi пла­ти­ла за ар­шин. (Вхо­дить.) Здо­ро­вi бу­ли! (Цi­лується зо всi­ма.) А ва­шi ма­те­рi жи­вi, здо­ро­вi?

    Н а с т я, О л ь г а, В а р в а р а. Жи­вi й здо­ро­вi i вам кла­ня­ються. А вас як бог ми­лує?

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Та во­ло­чу­ся до кот­ро­го ча­су. Це ми спра­ви­ли Євфро­си­нi од­но шов­ко­ве плат­тя, а оце ду­маємо ще й дру­ге спра­ви­ти, бо…

    Є в ф р о с и н а. Го­дi вже, ма­мо, хва­ли­тись. Вже й знай­шли, чим хва­ли­тись; не­на­че справ­дi яке ди­во шов­ко­ве плат­тя.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Та ще оце ми ку­пи­ли Євфро­си­нi но­вi зо­ло­тi се­реж­ки та зо­ло­тi… як-бо їх… каб­луч­ки на ру­ки… їй-бо­гу, за­бу­ла. Ось по­ка­жи-бо, Євфро­си­но! Там та­кi, так i ся­ють на всю ха­ту.

    Є в ф р о с и н а (сер­ди­то). Ет, ви­га­да­ли! Знай­шли, чим хва­ли­тись.

    Н а с т я, О л ь г а, В а р в а р а. Ой, по­ка­жи! По­ка­жи-бо, Євфро­си­но, не­хай ми по­ди­ви­мось. По­ка­жи, сер­це!

    Є в ф р о с и н а. Не­хай пе­ре­го­дя. Ме­не не ду­же кор­тить: я звик­ла до то­го. Iдiть, ма­мо, в пе­кар­ню та зго­туй­те нам за­кус­ку.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Пi­ду, пi­ду! За всi го­ло­ви. (Ви­хо­дить.) ви­хiд 13

    Є в ф р о с и н а, Н а с т я, О л ь г а i В а р в а р а.

    Н а с т я (ла­пає пальця­ми Євфро­си­ни­не плат­тя). Яке ж гар­не твоє плат­тя! Ото як­би со­бi та­ке спра­ви­ти. Та яке ши­ро­ке та доб­ря­ще! А як ше­лес­тить! А пе­рей­ди, Євфро­си­но, че­рез ха­ту.

    Є в ф р о с и н а гор­до пе­ре­хо­дить че­рез ха­ту i зу­мис­не ше­лес­тить хвос­том.

    В а р в а р а. Ой, як же ше­лес­тить! Ше­лесь-ше­лесь! Не­на­че лис­тя на вiт­рi. А який хвiст! Здається, увесь ше­лест на хвос­тi.

    

ВИХIД 14

    

    Т i с а м i й О л е н к а.

    О л е н к а (вхо­дить). Доб­ри­ве­чiр! З не­дi­лею будьте здо­ро­вi!

    В с i. Доб­ро­го здо­ров'я! Спа­си­бi, будь i ти здо­ро­ва.

    О л е н к а. Моя ма­ти ляг­ли спо­чи­ва­ти та й ка­жуть: пi­ди до Євфро­си­ни та по­гу­ляй трош­ки. А я оце - й прий­шла.

    Є в ф р о с и н а. Сi­дай, Олен­ко!

    О л е н к а. Це в те­бе, Євфро­си­но. но­ве плат­тя? Та яке гар­не, як зо­ло­то.

    Є в ф р о с и н а. Ма­буть; чи по­до­бається то­бi хоч тро­хи?

    О л е н к а. Де вже пак не по­до­бається! Ме­нi та­ко­го й до смер­тi не но­си­ти. Ох! (Зiт­хає.)

    Є в ф р о с и н а.А мо­же, пос­ва­тає хтось ба­га­тий, то й но­си­ти­меш.

    Н а с т я, О л ь г а, В а р в а р а. По­ка­жи-бо, Євфро­син­ко, зо­ло­тi се­реж­ки та брас­ле­ти, по­ка­жи!

    Є в ф р о с и н а. Та вже нiг­де дi­тись: тре­ба по­ка­за­ти. (Йде в кiм­на­ту й ви­но­сить се­реж­ки й брас­лет.)

    В с i. Ой, гар­нi ж! Аж бли­щать, аж го­рять! Так i ся­ють на всю ха­ту.

    

ВИХIД 15

    

    Т i с а м i й Є в д о к i я К о р н i ї в н а.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а (вбi­гає з пе­кар­нi про­жо­гом). Аж трид­цять кар­бо­ван­цiв зап­ла­ти­ла своїми ру­ка­ми! На­дiнь, Євфро­син­ко, то й я по­див­люсь.

    Є в ф р о с и н а. Та­ки не втер­пi­ли, при­бiг­ли: ще й Хим­ку сю­ди при­ве­дiть. Пi­дiть-бо, ма­мо, в пе­кар­ню, а то Хим­ка там все пе­ре­па­лить та пе­ре­ва­рить.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Пi­ду, пi­ду. (Ви­хо­дить.)

    Є в ф р о с и н а на­дi­ває пе­ред дзер­ка­лом се­реж­ки й брас­лет.

    В с i. Ой, як бли­щать! А по­вер­нись, Євфро­син­ко!

    О л е н к а. Яка ти ста­ла гар­на в се­реж­ках! Вдвоє пок­ра­ща­ла.

    

ВИХIД 16

    

    Є в ф р о с и н а, Н а с т я, О л ь г а, В а р в а р а i О л е н к а.

    О л е н к а. Дай ме­нi, Євфро­си­но, в ру­ки брас­лет: ще зро­ду в ру­ках не дер­жа­ла зо­ло­та.

    Є в ф р о с и н а. Ти, Олен­ко, як ма­ла ди­ти­на. На, про ме­не, й по­держ, та тiльки не впус­ти, бо ще й ро­зiб'єш.

    О л е н к а (бе­ре брас­лет i при­мi­ряє на ру­ку). От­же й до моєї ру­ки прис­тає; їй-бо­гу, прис­тає. I моя ру­ка не ду­же чор­на для зо­ло­та.

    В а р в а р а. Як­би пак бу­ло, то й прис­та­ло б.

    О л е н к а. Та го­ренько, що не­ма.

    Є в ф р о с и н а. Та не дер­жи-бо так близько ко­ло ро­та: на зо­ло­то не мож­на ди­ха­ти, бо стем­нiє. Дай ли­шень сю­ди! (Бе­ре й на­дi­ває на ру­ку.)

    О л е н к а. Ой, як же на то­бi бли­щить зо­ло­то! Не­на­че на об­ра­зi.

    В а р в а р а. Як ти Євфро­си­но, сьогод­ня роз­кiш­но вбра­ла го­ло­ву!

    О л е н к а. Якi в те­бе, Євфро­си­но, ста­ли те­пер ве­ли­кi ко­си. Як ви бу­ли бiд­нi­шi, то в ме­не бу­ли дов­шi ко­си, нiж у те­бе, а як ви роз­ба­га­тi­ли, то в те­бе аж ут­роє бiльшi ко­си ви­рос­ли.

    Є в ф р о с и н а i в с i т р и п р и я т е л ь к и смi­ються.

    Є в ф р о с и н а. От вже ко­жум'яцька прос­то­та! Чи вже ж ти ду­маєш, що у всiх па­нiв на го­ло­вi свої ко­си?

    О л е н к а. Нев­же ж чу­жi?

    О л ь г а. А чом же не вбра­тись i в чу­жi ко­си, аби бу­ло гар­но?

    О л е н к а. А я все бу­ло ди­ву­юсь, чо­го в тих ба­га­тих па­нiв та­кi здо­ро­вецькi ко­си­ща, не­на­че в кож­ної ку­де­ля на го­ло­вi або по­вiс­мо ко­но­пель.

    Є в ф р о с и н а. Ку­пи, Олен­ко, й со­бi та­ке по­вiс­мо та по­че­пи на го­ло­ву. По­ба­чиш, як пок­ра­щаєш.

    Н а с т я. Не­дур­но ти, Євфро­си­но, так сьогод­ня приб­ра­лась. Еге? Ко­гось ждеш?

    Є в ф р о с и н а. Мо­же, ко­го й жду, та не ска­жу ко­го.

    Н а с т я. А я вга­даю, хоч ти й не ска­жеш.

    Є в ф р о с и н а. Ба не вга­даєш!


    Н а с т я. Ба вга­даю.

    Є в ф р о с и н а. Ба не вга­даєш.

    Н а с т я. Бо­дай я завт­рiшнього дня не дiж­да­ла, ко­ли не вга­даю.

    Є в ф р о с и н а. Ану ска­жи, як по­чи­нається йо­го проз­ви­ще.

    Н а с т я. Го…

    Є в ф р о с и н а. А да­лi?

    Н а с т я. Гост­рох­во…

    Є в ф р о с и н а. А да­лi?

    Н а с т я. Гост­рох­во…

    Є в ф р о с и н а. По­па­ла пальцем в са­мi­сiньке не­бо.

    Н а с т я. Знаю я йо­го! Бi­гає за ба­риш­ня­ми як не­са­мо­ви­тий.

    

ВИХIД 17

    

    Т i с а м i й С в и р и д I в а н о в и ч Г о с т р о х в о с т и й.

    Г о с т р о х в о с т и й вхо­дить в шля­пi, в ру­ка­вич­ках i з па­лич­кою.

    Шляпа на го­ло­вi на­ба­кир. Вiн усе тре ру­ки - по­ка­зує ру­ка­вич­ки.

    Є в ф р о с и н а (ти­хо). Як б'ється моє сер­це! Бо­же мiй!

    Г о с т р о х в о с т и й. (кла­няється). Мiй най­ниж­чий пок­лiн то­му, хто в сьому до­му, а по­пе­ред усього вам, Євфро­си­но Си­до­ров­но. (По­дає Євфро­си­нi ру­ку.) Хоч я не знаю, ко­го я тут ба­чу i з ким бу­ду роз­мов­ля­ти, але в до­мi та­кої ба­риш­нi, як Євфро­си­на Си­до­ров­на, я спо­дi­ва­юсь, що поз­на­ком­люсь не аби з ким. Рi­кi­мiн­дуй­те ме­не, про­шу вас. (Здiй­має ду­же по­ма­леньку ру­ка­вич­ки, щоб по­ка­за­ти їх.)

    Є в ф р о с и н а. Се мої близькi при­ятельки i су­сi­ди.

    Н а с т я. Ме­нi здається, що ми та­ки не зов­сiм нез­на­ко­мi… Ме­нi здається, що ми вже десь ба­чи­лись.

    Г о с т р о х в о с т и й. Мо­же, мо­же… В ме­не так ба­гацько зна­ко­мих ба­ри­шень по всьому Києву, що й на два во­зи не за­бе­реш. Мо­же, я й за­був­ся. Рi­кi­мiн­ду­юсь вам: Сви­рид Iва­но­вич Г о с т р о х в о с т и й. (Ти­хо.) З цiєю не варт би й зна­ко­ми­тись, як я при­ди­вив­ся при свiт­лi: нiс, як ци­бу­ля, а очi, як у со­ви. (До Ольги й Вар­ва­ри.) Рi­кi­мiн­ду­юсь i вам. Сви­рид Iва­но­вич Г о с т р о х в о с т и й. (По­ба­чив­ши Олен­ку, пи­тає в Євфро­си­ни.) А це ж хто та­кий?

    Є в ф р о с и н а. Та це моя ро­дич­ка… жи­ве тут не­да­леч­ке з ма­тiр'ю; тор­гу­ють яб­лу­ка­ми. Вбо­гi лю­ди.

    Г о с т р о х в о с т и й. (при­див­ляється до Олен­ки. Ти­хо). Яка ж во­на гар­на оця ко­жум'яцька мi­ща­ноч­ка! Та­кої й на Хре­ща­ти­ку, i в Лип­ках чор­та з два знай­деш. (До Євфро­си­ни го­лос­но.) Про­шу вас, по­рi­кi­мiн­дуй­те ме­не своїй ро­дич­цi. Для вас, Євфро­си­но Си­до­ров­но, я го­то­вий поз­на­ко­ми­тись з ва­ши­ми ро­ди­ча­ми, хоч би i в де­ся­то­му ко­лi­нi, хоч би во­ни й яб­лу­ка­ми та ме­дя­ни­ка­ми тор­гу­ва­ли.

    Є в ф р о с и н а (ти­хо), Ат… прос­тенька со­бi дiв­чи­на… Зов­сiм не нам рiв­ня.

    Г о с т р о х в о с т и й. (до Олен­ки). Сви­рид Iва­но­вич Г о с т р о х в о с т и й з своєю осо­бою! (По­дає Олен­цi ру­ку; Олен­ка не бе­ре й со­ро­миться.) Не со­ром­тесь-бо, по­дай­те ме­нi свою бi­лу руч­ку.

    О л е н к а од­вер­тає ли­це i лед­ве прос­тя­гає йо­му ру­ку.

    Будьте ж смi­ли­вi­шi!

    О л е н к а. От i знай­шли бi­лу ру­ку. Не­ма моїм ру­кам од чо­го бi­лi­ти.

    Г о с т р о х в о с т и й. То ку­пiть ру­ка­вич­ки.

    О л е н к а. Я зро­ду не но­си­ла ру­ка­ви­чок. Да­ла­ся я вам на смiх!

    Є в ф р о с и н а i при­ятельки ос­мi­ха­ються.

    Г о с т р о х в о с т и й. (ти­хо). Яка ж гар­на ця мi­ща­ноч­ка! Якi в неї оч­ки, брiв­ки, як шну­роч­ки, щiч­ки, як па­ля­нич­ки. Як­би до­вi­да­тись, хоч де во­на жи­ве.

    О л е н к а. Як вас чуд­но про­зи­ва­ють.

    Г о с т р о х в о с т и й. Мо­же, й чуд­но. Вся­ко­во бу­ває. Бу­ває й чуд­нi­ше.

    

ВИХIД 18

    

    Т i с а м i й Є в д о к i я К о р н i ї в н а.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а (ви­хо­дить з пе­кар­нi). Доб­ри­ве­чiр вам, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу! Оце я по­чу­ла ваш го­лос, та й не ви­дер­жа­ла: прий­шла пос­лу­ха­ти вас, хоч у ме­не дi­ла, аж го­ло­ва бi­ла. Сi­дай­те, будьте лас­ка­вi, i я хоч на час ся­ду та пос­лу­хаю вас. Оце шко­да, що не­ма мо­го ста­ро­го. Вiн вас усе зга­дує. От би нас­лу­хав­ся. (Сi­дає.) Ото моя Євфро­си­на та й мiй ста­рий все ка­жуть, що не­ма в свi­тi нi­чо­го кра­що­го й луч­чо­го, як ро­зум­нi i вче­нi лю­ди.

    Г о с т р о х в о с т и й. Ав­жеж так; що прав­да, то прав­да. Як чо­ло­вiк пi­дiй­меться ро­зу­мом вго­ру аж ви­ще од лаврської дзвi­ни­цi та гля­не звiд­тiль на лю­дей, то лю­ди зда­ються та­кi ма­ленькi, та­кi ма­ленькi, як па­цю­ки. А вже ва­шi Ко­жум'яки зда­ються звiд­тi­ля смер­дя­чим бо­ло­том, в кот­ро­му по­ви­вер­та­ли бо­ки про­ти сон­ця товс­тi сви­нi.

    Є в ф р о с и н а. О, що прав­да, то прав­да! Як я вий­шла з пан­сi­ону, то ме­нi здається, що я стою на Ще­ка­ви­цi або на Анд­рiївськiй го­рi та все див­люсь на лю­дей звер­ху.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Ото ска­жiть! Страх, та й го­дi! Ото шко­да, що не­ма мо­го ста­ро­го; от нас­лу­хав­ся б.

    

ВИХIД 19.

    

    Т i с а м i й С и д i р С в и р и д о в и ч.

    С и д i р С в и р и д о в и ч (ви­хо­дить). Е! Та се в ме­не гос­тi! Доб­ри­ве­чiр вам! Спа­си­бi, спа­си­бi, що ме­не не за­бу­ваєте.

    Г о с т i. Доб­ро­го здо­ров'я, Си­до­ре Сви­ри­до­ви­чу!

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Та ще й ви, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу, в ме­не в гос­тях. (Цi­лується з Гост­рох­вос­тим.) Оце шко­да, що я за­га­яв­ся з дя­ком. Але ж у дя­ка та­ба­ка! Що за та­ба­ка! (Ню­хає пуч­ки.) Ще й до­сi пуч­ка пах­не. Сi­дай­те ж, гос­тi, в ме­не та й не про­сiть сiс­ти, бо я оце вто­мив­ся. (Сi­дає; Всi сi­да­ють.)

    Є в ф р о с и н а. Ма­мо, чи швид­ко в нас бу­де го­то­ва ве­че­ря? Час би да­ва­ти що-не­будь на за­кус­ку.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. За­раз, за­раз, моє сер­це! Що за ро­зум­ну доч­ку маю! (Ви­хо­дить.)

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Ска­жiть же нам, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу, що-не­будь ро­зум­не. Ви ж там ве­де­те кум­па­нiю з уче­ни­ми людьми на тих ро­зум­них кут­ках на­шо­го Києва. Ска­жiть ви ме­нi, чи не чу­ли ви там од вче­них лю­дей, чо­го-то те­пер на свi­тi ста­ла та­ка до­рож­не­ча?

    Є в ф р о с и н а. А тим усе до­ро­ге, що те­пер лю­ди ста­ли ба­га­то їсти. На­ша Хим­ка як поч­не лу­пи­ти, то за один раз ук­ла­де в ко­пи з бор­щем цi­лий хлiб. Як­би пак усi вчи­лись в пан­сi­онi та їли так, як на­ша ма­дам їла i як нас го­ду­ва­ла - всього по кри­шеч­цi, щоб тiльки язич­ком лиз­ну­ти, то­дi бу­ло б усе де­ше­во.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Та як же йо­го грiш­ним лю­дям од­ним ду­хом жи­ти, ко­ли не наїстись або й не ви­пи­ти га­разд.

    Г о с т р о х в о с т и й. Од­но те, як ка­жуть Євфро­си­на Си­до­ров­на, а дру­ге те, що лю­дей ста­ло на свi­тi ду­же ба­га­то. Те­пер хоч би й на­шо­го бра­та ци­люр­ни­ка так розп­ло­ди­лось, що й не по­тов­пиш­ся. Як­би по­ло­ви­на лю­дей ви­мер­ла, то знов би на свi­тi все по­де­шев­ша­ло.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Чи вже ж? Ста­ра! Де це во­на пiш­ла! Кинь там своє ку­хо­варст­во та йди слу­ха­ти!

    Є в ф р о с и н а здiй­має ру­ки i знов на­дi­ва брас­лет; грається ним i по­ка­зує Гост­рох­вос­то­му.

    Г о с т р о х в о с т и й. (ти­хо). Чи не ба­га­та ж оця Євфро­си­на! Грається зо­ло­том, не­на­че я брит­ва­ми. (Го­лос­но.) Що то доб­ре бу­ти вче­ним! Я вче­них лю­дей i вас, Євфро­си­но Си­до­ров­но, став­лю без мi­ри ви­со­ко. (Ти­хо.) Євфро­си­на, од­на Євфро­си­на дос­той­на бу­ти моєю жiн­кою; Євфро­си­на, а бiльше нiх­то! Але ж ота Олен­ка! Що за ця­ця, що за кра­са! То ж квiт­ка, а не дiв­чи­на! Ко­ли б з нею хоч по­ба­ла­ка­ти на са­мо­тi, хоч зблизька на­ди­ви­тись на тi пиш­нi очi! Тре­ба її десь пiдс­те­рег­ти. Але сва­та­ти бу­ду Євфро­си­ну. Ста­рий i ста­ра дер­жа­ти­муть ру­ку за мною. На­пус­тив я їм в вi­чi ту­ма­ну.

    Завiса па­дає.

    

ДIЯ ДРУГА

    

    По обид­ва бо­ки сце­ни го­ри: Ки­си­лiв­ка i Ста­ро­го­родська. На Ки­си­лiв­цi си­дить по­дольський х о р шев­цiв, на дру­гiй го­рi си­дять ста­ро­го­родськi ш е в ц i i спi­ва­ють.

    Вечiр. Мi­сяць ви­со­ко на не­бi.

    

ВИХIД 1

    

    Подольський i ста­ро­го­родський х о р м i щ а н.

    П о д о л ь с ь к и й ш е в с ь к и й х о р (спi­ває).

    Не ще­бе­чи, со­ло­вей­ку,

    На зо­рi ра­ненько.

    Не ще­бе­чи, ма­ле­сенький,

    Пiд вiк­ном бли­зенько.

    С т а р о г о р о д с ь к и й х о р (хо­че пе­рек­ри­ча­ти i по­чи­нає на по­ло­ви­нi куп­ле­та, як пер­ший хор ще не скiн­чує).

    Твоя пiс­ня ду­же гар­на,

    Ти гар­но спi­ваєш;

    Ти щас­ли­во спа­ру­вав­ся,

    Ще й гнiз­деч­ко маєш.

    П о д о л ь с ь к и й х о р (ще го­лос­нi­ше, аж де­реться).

    А я бiд­ний, без­та­лан­ний,

    Без па­ри, без ха­ти!

    Не дос­та­лось ме­нi в свi­тi

    Весело спi­ва­ти.

    С т а р о г о р о д с ь к и й х о р (ще го­лос­нi­ше).

    Менi пу­гач зна­до­бив­ся;

    Стогне, не спi­ває…

    Нехай стог­не, не­хай стог­не


    I смерть воз­вi­щає. г о л о с з 1-го х о р у. А в нас ба­си кра­щi; а в вас ба­си, як по­би­тi горш­ки. г о л о с з 2-го х о р у. Бре­ше­те! В нас кра­щi ба­си! г о л о с з 1-го х о р у. Бре­шiть са­мi, ста­ро­го­родськi шев­цi. В нас на По­до­лi у ко­ров кра­щi ба­си, нiж у вас. г о л о с з 2-го х о р у. Бре­ше­те, як ми шев­цi! Мiж на­ми не­ма нi од­нi­сiнько­го шев­ця. Ви са­мi шев­цi! г о л о с з 1-го х о р у. У вас ба­си, як ста­рi ци­ганськi ре­ше­та. У фло­ровських чер­ниць ба­га­то кра­щi ба­си, нiж у вас! г о л о с з 2-го х о р у. У нас ко­ро­ви спi­ва­ють та­ки­ми ба­са­ми, як ви, ко­жум'яцькi шев­цi. г о л о с з 1-го х о р у. Бий їх, ста­ро­го­родсь-ких шев­цiв! (Ки­да­ють груд­ка­ми. З дру­го­го хо­ру ки­да­ються так са­мо.) Бий їх, щоб i не наб­ли­жа­лись до нас. (Збi­га­ють з го­ри i на­па­да­ють. Б'ються i пха­ються. 2-й хор роз­бi­гається.) Га­няй їх! Бий їх! От та­ко­го пер­цю да­ли! Бу­дуть во­ни пам'ята­ти нас до но­вих вi­ни­кiв. г о л о с з 1-го х о р у. Пов­тi­ка­ли ста­ро­го­родськi шев­цi, ма­буть, до чор­та в зу­би. Ко­ли б то­бi один. Не­на­че чор­тя­ка по­ха­па­ла. А ще ка­за­ли, що в їх ба­си кра­щi. Та в нас ба­си та­кi, що i в се­мi­на­рiї та­ких не знай­деш!

    2-й г о л о с. А який те­пер хор най­кра­щий? Чи се­мi­нарський, чи братський, чи бур­сацький?

    3-й г о л о с. Я ка­жу се­мi­нарський.

    4-й г о л о с. А я ка­жу бур­сацький.

    1-й г о л о с. А я ка­жу братський.

    5-й г о л о с.Ая ка­жу ар­хiєрей­ський.

    2-й г о л о с. А я ка­жу мит­ро­по­ли­чий.

    3-й г о л о с. Ба се­мi­нарський.

    1-й г о л о с. Ба братський.

    3-й г о л о с. Ба бре­шеш.

    1-й г о л о с. Ба не бре­шу.

    3-й г о л о с. Ба бре­шеш-бо.

    1-й г о л о с. Та бре­ши сам. Хто бре­ше, то­му лег­ше. А хто не йме вi­ри, то­му в спи­нi дi­ри!

    3-й г о л о с. В се­мi­нарськiм хо­рi сам Та­рас як поп­ре го­рою: го-го-го! (По­ка­зує го­ло­сом.) А Ки­ри­ло! як рев­не ни­зом (по­ка­зує)… гурр! го! го! го! Або Орест як су­не ок­та­вою (пус­кає ок­та­ву)… рррр… гурррр! аж хо­ри дри­жать.

    1-й ш в е ц ь. А вга­дай­те, хто най­ро­зум­нi­ший в Києвi: чи се­мi­на­рист, чи ака­де­мiст, чи унi­вер­си­тант?

    2-й ш в е ц ь. Я ка­жу се­мi­на­рист.

    1-й ш в е ц ь. Я ка­жу ака­де­мiст.

    3-й ш в е ц ь. А я ка­жу унi­вер­си­тант.

    В с i до 3-го ш е в ц я. О, цей тяг­не за ста­ро­го­родськи­ми шев­ця­ми! Бий йо­го!

    3-й ш в е ц ь. Ба справ­дi унi­вер­си­тант.

    1-й ш в е ц ь. Я ка­жу ака­де­мiст.

    2-й ш в е ц ь. Ба нi; най­ро­зум­нi­ший се­мi­на­рист: се­мi­на­рис­та нiх­то на сло­вах не пе­ре­мо­же. I ба­си най­кра­щi в се­мi­на­рiї.

    1-й ш в е ц ь. Се­мi­на­рист то бур­сак.

    2-й ш в е ц ь. Ба бре­шеш! Се­мi­на­рист най­ро­зум­нi­ший.

    1-й ш в е ц ь. Ось то­бi за те! (Дає сту­са­на.)

    2-й ш в е ц ь Ось то­бi зда­чi!

    4-й ш в е ц ь. А хто мiж на­ши­ми най­ро­зум­нi­ший?

    В с i. Г о с т р о х в о с т и й.! Г о с т р о х в о с т и й.! Про це нi­чо­го й го­ло­ву ла­ма­ти. Сви­рид Iва­но­вич Г о с т р о х в о с т и й.! Вiн знається з се­мi­нарськи­ми i мит­ро­по­ли­чи­ми ба­са­ми. Вiн най­ро­зум­нi­ший на всi. Ко­жум'яки, бо так наб­рав­ся ро­зу­му, що як нач­не го­во­ри­ти, то нiх­то нi­чо­го не вто­ро­пає.

    Г о с т р о х в о с т и й. ви­хо­дить i про­ход­жується на сце­нi.

    В с i. (до йо­го). Сви­ри­де Йва­но­ви­чу! Сви­ри­де Йва­но­ви­чу! А хто най­ро­зум­нi­ший: чи се­мi­на­рист, чи ака­де­мiст, чи унi­вер­си­тант?

    

ВИХIД 2

    

    Т i с а м i i Г о с т р о х в о с т и й.

    Г о с т р о х в о с т и й. (авто­ри­тет­но). Ви й то­го не тя­ми­те? Ав­жеж се­мi­на­рист, бо в се­мi­на­рис­тiв най­кра­щi ба­си. Та що з та­ки­ми дур­ня­ми, як ви, й го­во­ри­ти!

    4-й ш в е ц ь. Яка ж у вас, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу, чу­до­ва жи­лет­ка, якi ря­бi шта­ни! Як зветься ця ма­те­рiя?

    Г о с т р о х в о с т и й. Жи­лет­ка з фи­зi­чеської ма­те­рiї, а шта­ни з ма­те­рiї мо­ральної.

    3-й х л о п е ц ь. Яка гар­на ма­те­рiя! Ря­ба-ря­ба, як зо­зу­ля. Як ме­нi ха­зяїн дасть гро­шi, то со­бi по­шию фи­зi­чеський сiр­тук.

    4-й х л о п е ц ь. А я б со­бi по­шив та­кi са­мi мо­ральнi шта­ни, як у Сви­ри­да Йва­но­ви­ча.

    3-й х л о п е ц ь. Один Г о с т р о х в о с т и й. ска­же, де най­луч­чi ба­си.

    В с i. Сви­ри­де Йва­но­ви­чу! Сви­ри­де Йва­но­ви­чу! Ось хо­дiть до нас: про щось маємо вас спи­та­ти.

    Г о с т р о х в о с т и й. Пи­тай­те, то й ска­же­мо.

    В с i. У яко­му х о рi те­пер най­кра­щi ба­си?

    1-й ш в е ц ь. Еге у братсько­му?

    Г о с т р о х в о с т и й. Мо­же, у братсько­му, а мо­же, й нi.

    3-й ш в е ц ь. А прав­да, те­пер у се­мi­нарсько­му най­кра­щi ба­си?

    Г о с т р о х в о с т и й. В братсько­му те­пер ба­си за-сна­дi­ли, а в ми­хай­ловсько­му не­на­че га­луш­ка­ми по­да­ви­лись. Най­дуж­чi ба­си в се­мi­на­рiї. Там один Орест ста­не за де­сять братських ба­сiв.

    3-й г о л о с. Ага! А що! Чи не моя прав­да вий­шла? Там один Та­рас як рев­не. Не­дав­но вiн був у гос­тях в мо­го ха­зяїна i так спi­вав, що наш ха­зяїн тро­хи не зду­рiв, аж на стi­ну лiз.

    Г о с т р о х в о с т и й. А все-та­ки най­кра­щий те­пер бас. у мi­щансько­му хо­рi. У Йоньки Ше­лих­вiс­та та­ка ба­сю­ра, що нi од­на боч­ка з ним не спра­виться.

    В с i. до 3-го хлоп­ця. А ба, й ти вбре­хав­ся, а ба, вбре­хав­ся! А що!

    Г о л о с и з г о р и. Сви­ри­де Йва­но­ви­чу! А йдiть до нас спi­ва­ти.

    Г о с т р о х в о с т и й. Ку­ди ж пак! Так i по­ле­чу оце на го­ру лю­дям на смiх! Не знав, з ким за­хо­ди­ти у патьохи! Отут тре­ба пос­то­яти, пi­дож­да­ти, чи не по­ба­чу Олен­ки. Сю­дою дiв­ча­та хо­дять по во­ду, сю­ди ви­хо­дять пi­сень пос­лу­ха­ти. Ко­ли б вда­ло­ся хоч на­тi­ши­тись до за­ру­чин з Євфро­си­ною, бо як за­ру­чу­ся, то то­дi го­дi то­бi, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу, до дiв­чат лип­ну­ти! Євфро­си-на, здається, вхо­пить ме­не в свої па­зу­ри; але ж тi па­зу­ри в зо­ло­тi! А тут до­кон­че тре­ба поп­ра­ви­ти свої дi­ла, бо лус­не ци­люр­ня не­за­ба­ром. Ста­ро­го Ряб­ка струс­ну, то так i по­сип­ляться кар­бо­ван­цi. То­дi я по­за­ки­даю свої брит­ви iк чор­то­во­му батько­вi че­рез го­ло­ву в Днiп­ро та й бу­ду куп­цем. Але ж О л е н к а, сер­це моє, люб­ка моя! Ко­ли б хоч уг­ля­дi­ти, хоч по­ди­ви­тись! (Хо­дить взад i впе­ред.)

    Х о р (спi­ває).

    Вийду на по­ле, гля­ну на мо­ре,

    Сама ж я ба­чу, що ме­нi го­ре;

    Сама ж я ба­чу, чо­го я пла­чу…

    А ще ми­ло­го хоч раз по­ба­чу.

    Буду сто­яти на цiм ка­ме­нi,

    А чи не вий­де ми­лий до ме­не;

    Буду тер­пi­ти ве­ли­ку му­ку,

    А чи не ска­же: дай ме­нi ру­ку!

    

ВИХIД 3

    

    Свирид Iва­но­вич Г о с т р о х в о с т и й i О л е н к а.

    Через сце­ну пе­ре­хо­дять дiв­ча­та з вiд­ра­ми; де­якi зос­та­ються й слу­ха­ють х о р, ба­ла­ка­ючи.

    З го­ри схо­дять кiлька хлоп­цiв i прис­та­ють до їх. О л е н к а ви­хо­дить з вiд­ра­ми i стає.

    О л е н к а. Як гар­но спi­ва­ють хлоп­цi! Ста­ну та пос­лу­хаю хоч на ча­сок. За ти­ми яб­лу­ка­ми, за тiєю бi­га­ни­ною не­ма ме­нi цi­лi­сiнький день прос­вiт­ку. Мо­же, й Г о с т р о х в о с т и й там си­дить на го­рi та спi­ває? Бо­же мiй ми­лий! На­що ж я йо­го по­лю­би­ла, ко­ли я знаю, що вiн на ме­не й не гля­не, й сло­ва до ме­не не про­мо­вить!

    Г о с т р о х в о с т и й. (вгля­дiв­ши Олен­ку). Во­на йде з вiд­ра­ми! Во­на! (Пiд­хо­дить.) Доб­ри­ве­чiр вам, Олен­ко! (Ски­дає шля­пу, кла­няється i по­дає ру­ку.)

    О л е н к а (за­со­ро­мив­шись). Доб­ро­го здо­ров'я! (По­дає йо­му ру­ку.) Ой, не да­вiть так здо­ро­во! Ой, як ви ме­не зля­ка­ли, що я й нес­тя­ми­лась! (Важ­ко ди­ше. Ти­хо.) Бо­же мiй! Сер­це моє тро­хи не вис­ко­чить з гру­дей.

    Г о с т р о х в о с т и й. Мо­же, ви вто­ми­лись, не­су­чи вiд­ра? Дай­те, я вам трош­ки пiд­не­су. (Хо­че взя­ти вiд­ра.)

    О л е н к а. Що це ви? Чи то мож­на, щоб ви нес­ли вiд­ра?

    Г о с т р о х в о с т и й. Нi­чо­го; тут нiх­то не ба­чить. Для вас я го­то­вий не тiльки що вiд­ра нес­ти, для вас я пе­ре­нiс би усю кри­ни­цю до ва­шої ха­ти.

    О л е н к а (спо­кiй­но). Не тре­ба ме­нi ва­шої по­мо­чi. До­не­су й са­ма, як зду­жа­ти­му…

    Г о с т р о х в о с т и й. Для вас, для вас я го­то­вий цi­ле Днiп­ро пе­ре­нес­ти у ва­шу ха­ту.

    О л е н к а. Пе­ре­не­сiть для своєї Євфро­си­ни. Та­ких по­ма­га­чiв ме­нi не тре­ба. (Одхо­дить з вiд­ра­ми.}

    Г о с т р о х в о с т и й. (до­га­няє й бе­ре її за ру­ку), Ко­ли б ви зна­ли…

    О л е н к а. Я нi­чо­го не знаю. (Одпи­хає йо­го ру­ку.) Йдiть со­бi до своєї Євфро­си­ни або до тих ба-ри­шень, що бу­ли в гос­тях у Євфро­си­ни, а ме­не, бiд­ної, не за­чi­пай­те.

    Г о с т р о х в о с т и й. Тi всi ба­риш­нi не вар­тi од­нiєї ва­шої бро­ви. Ви най­кра­ща пан­на на всi Ко­жум'яки. Вам не­ма тут рiв­нi на цi­лий Київ.

    О л е н к а. Яка я пан­на! От Є в ф р о с и н а, то пан­на: во­на уби­рається в шов­ко­вi сук­нi; їй ма­ти ку­пи­ла зо­ло­тi се­реж­ки; в неї на го­ло­вi пiв­пу­да кiс. Ото так пан­на! Ви з ме­не смiєтесь. Йдiть со­бi до Євфро­си­ни.

    Г о с т р о х в о с т и й. Ко­ли б ви зна­ли, якi ви гар­нi, яке у вас гар­не лич­ко, якi оч­ки (заг­ля­дає), то ви б не го­во­ри­ли то­го. Прав­да, вам нiх­то не ка­зав в вi­чi, що ви гар­нi?

    О л е н к а. Мо­же, ва­ша й прав­да, але ви бу­де­те сва­та­ти Євфро­си­ну.

    Г о с т р о х в о с т и й. I хто вам на­го­во­рив оце? Бо­жусь вам i при­ся­га­юсь пе­ред братською чу­дов­ною бо­го­ро­ди­цею, що се все брех­ня. Бо­дай я по­ка­лi­чив­ся i на­вiть за­рi­зав­ся своїми ж брит­ва­ми, ко­ли цьому прав­да. Я вас, Олен­ко моя до­ро­га, люб­лю i бiльше нi­ко­го не бу­ду лю­би­ти!


    О л е н к а (ти­хо). Бо­же мiй! А що, як вiн прав­ду ка­же? Я аж ум­лi­ваю. (го­лос­но,) Не так ви уви­ва­лись ко­ло Євфро­си­ни, не так ви го­во­ри­ли до неї, щоб я вам пой­ня­ла вi­ри. Ви зо мною го­во­ри­те прос­то, а з Євфро­си­ною го­во­ри­ли по-вче­но­му, бо ви її лю­би­те.

    Г о с т р о х в о с т и й. Але ж бо­жу­ся вам, при­ся­га­юсь! Не­хай ме­не свя­тий хрест поб'є, не­хай ме­не по­ка­рає братська бо­го­ро­ди­ця! Ще не вi­ри­те?

    О л е н к а мов­чить i за­ду­мується.

    Нехай ме­не оця си­ра зем­ля пог­ли­не! Бо­дай я вто­пив­ся в ка­на­вi, в оцiм бо­ло­тi! Ще не вi­ри­те?

    О л е н к а ду­має.

    Нехай ме­не ко­жум'яцькi со­ба­ки заг­ри­зуть! Щоб я до своєї ха­ти не дiй­шов, щоб моя ци­люр­ня зго­рi­ла цiєї но­чi, ко­ли я бре­шу, ко­ли я вас не люб­лю! Ще не вi­ри­те?

    О л е н к а (ти­хо до се­бе). Бо­же мiй, який вiн гар­ний! Я ще зро­ду не ба­чи­ла нi­ко­го та­ко­го гар­но­го, од­ко­ли бi­гаю з ко­ши­ком по Києву. Сер­це моє, сер­це моє бiд­не! Не вдер­жиш­ся ти в гру­дях.

    Г о с т р о х в о с т и й. Ще не вi­ри­те?

    О л е н к а. Я ра­да б вi­ри­ти, та ви ду­же ро­зум­нi, як усi ка­жуть, а я ду­же бiд­на й прос­та. Ко­ли б я бу­ла ба­га­та, я б вам по­вi­ри­ла.

    Г о с т р о х в о с т и й. На­вi­що вам те до­ро­ге уб­ран­ня, ко­ли ва­шi очi, ва­шi бро­ви кра­сять вас луч­че од Євфро­си­ни­них зо­ло­тих се­ре­жок. Ви­ходьте до ме­не ти­хенько од ма­те­рi сю­ди хоч що­ве­чо­ра. Доб­ре?

    О л е н к а. Як моя ма­ти до­вi­да­ються про те, би­ти­муть ло­ма­кою так, що я не пот­рап­лю, ку­ди втi­ка­ти.

    Г о с т р о х в о с т и й. То ска­жiть своїй ма­те­рi, що я бу­ду сва­та­ти вас, що я бу­ду же­ни­тись iз ва­ми. (Ти­хо.) Ой, страш­на ж її ма­ти! Ще як по­па­де ме­не в свої ла­пи, то вит­ря­се з ме­не ду­шу. (Огля­дається на всi бо­ки,)

    О л е н к а. Чи вже ж то­му прав­да? Хi­ба ж я вам рiв­ня?

    Г о с т р о х в о с т и й. Олен­ко моя! Сер­це моє! (обнi­має її,) Я впа­ду отут се­ред шля­ху пе­ред то­бою на ко­лi­на, бо я люб­лю те­бе.

    О л е н к а (кла­де йо­му ру­ки на пле­чi i при­па­дає на пле­че). Сви­ри­де Йва­но­ви­чу! Я люб­лю вас, як ще нi­ко­го так не лю­би­ла.

    

ВИХIД 4

    

    О л е н к а, С в и р и д I в а н о в и ч i Г о р п и н а К о р н i ї в н а.

    Г о р п и н а (шу­кає ко­гось i при­див­ляється до Олен­ки i Гост­рох­вос­то­го), Нев­же ж се моя О л е н к а об­нi­мається i цi­лується з якимсь во­ло­цю­гою! Бач, де во­на! А я її жду та жду! (До Олен­ки.) Чи се ж то­бi не стид та не со­ром об­нi­ма­тись з хлоп­ця­ми? Та це Сви­рид Iва­но­вич! Та це Г о с т р о х в о с т и й.! То це той ве­ли­ко­ро­зум­ний, що ду­рить ото­го ста­ро­го дур­но­го Ряб­ка та й йо­го ве­ли­ко­ро­зум­ну Євфро­си­ну! От так-так! Сього я од вас уже не спо­дi­ва­лась! (Ки­дається до Олен­ки.) Чо­го ти тут стоїш iз ним се­ред ули­цi? (При­сi­кується.) А ти, по­ган­ко! Та в те­бе ж ще на гу­бах мо­ло­ко не об­сох­ло, а то­бi вже з хлоп­ця­ми цi­лу­ва­тись!

    Г о с т р о х в о с т и й. От i не об­сох­ло. зов­сiм вже об­сох­ло!

    Г о р п и н а (со­ва­ючи ку­лак пiд са­мий нiс Олен­цi). Пост­ри­вай же ти, по­га­на дiв­чи­но! Я то­бi до­ма обiр­ву отi пат­ли на го­ло­вi! Бе­ри вiд­ра! Йди до­до­му та за­раз ля­гай спа­ти. Щоб i тво­го ду­ху тут нi­ко­ли не бу­ло! Щоб твоя но­га тут не бу­ла! (Пхає Олен­ку; О л е н к а од­хо­дить з вiд­ра­ми й пла­че.)

    

ВИХIД 5

    

    Г о р п и н а й Г о с т р о х в о с т и й.

    Г о с т р о х в о с т и й. Ме­нi здається, що пха­ти й би­ти доч­ку свою вам зов­сiм не при­хо­диться…

    Г о р п и н а. Цить, бо я то­бi очi ви­де­ру! (По­ка­зує нiг­тi.) На­що ви зво­ди­те мою ди­ти­ну з пут­тя? Га? Вiн ду­має, як уб­рав­ся у ру­ка­вич­ки та в шля­пу, то вже має пра­во зну­ща­тись над на­ми, бiд­ни­ми! То це тi ве­ли­ко­ро­зум­нi, що го­во­рять по-пи­са­но­му? Ти ду­маєш, що я та­ка дур­на, як Ряб­ко, як Є в ф р о с и н а! Я за свою доч­ку го­то­ва очi ви­дер­ти, го­то­ва тут га­ла­су на­ро­би­ти на всю ули­цю!

    Г о с т р о х в о с т и й. Гор­пи­но Кор­нiївно! Бо­га ра­ди, не кри­чiть та пос­лу­хай­те, що я маю ка­за­ти. (Ти­хо.) Оця гор­ла­та ба­ба на­ро­бить та­ко­го кри­ку, що й Є в ф р о с и н а по­чує. (г о л о сно.) Гор­пи­но Кор­нiївно! Се! Се!.. От пос­лу­хай­те ме­не! (Хо­че ут ек­ти.)

    Г о р п и н а (до­га­няє, ха­пає йо­го ру­ка­ми i кри­чить). Не пу­щу! Не вте­чеш! У ме­не од­на ди­ти­на, як од­но сон­це на не­бi! Не пу­щу! Дай ме­нi од­вiт, на­що ти зво­диш з ро­зу­му мою Олен­ку, ко­ли сва­таєш Євфро­си­ну? На­що вам зда­ла­ся моя О л е н к а? (Г о с т р о х в о с т и й. пру­чається. Г о р п и н а кри­чить.) Не пру­чай­тесь, не пу­щу! Гвалт! Гвалт! По­лi­цiя! По­лi­цiя! Квар­тальний!

    Г о с т р о х в о с т и й. Ой, про­пав я! Їй-бо­гу, ре­пе­тує бi­со­ва ба­ба так, що роз­бу­дить всю ули­цю. (г о л о с- но.) Гор­пи­но Кор­нiївно! Бо­га ра­ди, не кри­чiть! Я чес­ний чо­ло­вiк! Я зроб­лю все, що ви ска­же­те!

    Г о р п и н а (кри­чить ще дуж­че). По­лi­цiя! В по­лi­цiю йо­го! Я знаю вас, па­ни­чи­кiв! Знаю, як ви об­ду­рюєте та з ума зво­ди­те бiд­них дiв­чат. Ой бо­же! Пев­но, вже моя О л е н к а не впер­ве ви­бiг­ла до сього прок­ля­то­го бре­ху­на, що вмiє тiльки по-письмен­но­му бре­ха­ти. Ой, згу­бив же вiн мою єди­ну ди­ти­ну! (Пла­че.)

    Г о с т р о х в о с т и й. Їй же бо­гу, впер­ве! Кля­нусь вам, бо­жусь вам i при­ся­га­юсь, Гор­пи­но Кор­нiївно, що впер­ве! Ви ду­маєте, що i в ме­не та­ки ду­шi не­має, що в ме­не бо­га не­ма? Не­хай ме­не по­ка­ра­ють В с i. пе­чорськi свя­тi, не­хай ме­не пок­риє лаврський ве­ли­кий дзвiн, ко­ли я бре­шу!

    Г о р п и н а. До­ка­жи! До­ка­жи! Бо я не вi­рю твоєму од­но­му сло­ву. В твоїх сло­вах не­ма прав­ди. Твої сло­ва - гни­лi яб­лу­ка! Бо­жи­ся! При­ся­гай­ся! Iди до церк­ви, при­сяг­ни пе­ред бо­гом!

    Г о с т р о х в о с т и й. Я ще ж та­ки, бо­ро­ни бо­же, не вбив чо­ло­вi­ка, щоб йти се­ред но­чi до церк­ви при­ся­га­ти.

    Г о р п и н а. Бо­жи­ся, при­ся­гай­ся, бо ти згу­бив мою ди­ти­ну, їж свя­ту зем­лю, то я по­вi­рю. На, їж! (Бе­ре жме­ню зем­лi.)

    Г о с т р о х в о с т и й. (смiється). Хi­ба я вовк, щоб їв зем­лю.

    Г о р п и н а. Їж! На, їж, то по­вi­рю.

    Г о с т р о х в о с т и й. (ре­го­четься). Чи ви, Гор­пи­но Кор­нiївно, при своєму умi! Батько­вi своєму по­не­сiть, не­хай по­куш­тує, яка зем­ля на смак.

    Г о р п и н а. То вiн ще глу­зує над на­ми, бiд­ни­ми си­ро­та­ми! Зво­дить з ума мою Олен­ку, ще й зну­щається над на­ми! По­лi­цiя! По­лi­цiя! В по­лi­цiю йо­го, си­бiр­но­го! В тюр­му! В Си­бiр йо­го! Там йо­му мiс­це!

    Г о с т р о х в о с т и й. (ти­хо). От зду­рi­ла ба­ба зоВ с i.м. На­ро­бить ме­нi шкан­да­лу на В с i. Ко­жум'яки, не мож­на бу­де завт­ра й очей лю­дям по­ка­за­ти. (г о л о сно.) Не кри­чiть, бо…

    Г о р п и н а. Що бо? Га? Що то за бо?… Кри­чу, бо маю пра­во! По­лi­цiя! Квар­тальний! Де­сяцький! Сю­ди! В'яжiть йо­го, бе­рiть йо­го!

    ВИХIД 6 Г о р п и н а, Г о с т р о х в о с т и й. й О л е н к а.

    О л е н к а вер­тається, ста­вить вiд­ра, про­жо­гом ви­бi­гає на сце­ну, ри­дає i ки­дається до ма­те­рi.

    О л е н к а. Ма­мо! Не за­чi­пай­те, бо я люб­лю йо­го! Сви­рид Йва­но­вич лю­бить ме­не. Ма­мо! Про­шу вас, бла­гаю, не за­чi­пай­те!

    Г о р п и н а. Щоб я йо­го так пус­ти­ла, пiй­мав­ши на га­ря­чо­му мiс­цi? Нi­за­що в свi­тi! Нi­за­що! Не бу­ла б я Г о р п и н а Ска­ви­чи­ха, щоб я та­ки не пос­та­но­ви­ла на своєму. Ко­ли за­чi­паєш, то за­чi­пай чес­но, не без­честь ме­не й моєї доч­ки, бо ми то­бi не iг­раш­ка.

    Г о с т р о х в о с т й й. Ви на ме­не, Гор­пи­но Кор­нiївно, i се й те, i сяк i так, i ся­кий i та­кий, а ви не знаєте, що я хо­чу сва­та­ти Олен­ку.

    Г о р п и н а. Ду­рiть уже дур­но­го Ряб­ка та ве­ли­ко­ро­зум­ну мою не­бо­гу Євфро­си­ну, а нас, убо­гих, не пiд­ду­ри­те.

    Г о с т р о х в о с т и й. Їй-бо­гу, прав­ду го­во­рю вам… Ви ме­нi не вi­ри­те? Ви ду­маєте, що я не­чес­но жар­тую з Олен­кою? Вiр­те ме­нi, я чо­ло­вiк чес­ний. I бо­жусь, i при­ся­га­юсь, що не пiд­ду­рюю. Бо­дай я завт­рiшнього дня не дiж­дав, бо­дай я завт­ра по­вi­сив­ся на своїх ре­мiн­них па­сах, в своїй ха­тi, ко­ли ви ме­нi не вi­ри­те. Щоб я вас пiд­ду­рю­вав? Я ход­жу до Ряб­ка так, як хо­дять зна­ко­мi до зна­ко­мих, а же­ни­тись не же­нюсь. Гор­пи­но Кор­нiївно! Чи мож­на ж рiв­ня­ти Олен­ку до Євфро­си­ни? По­ду­май­те ви.

    Г о р п и н а. О, вже що прав­да, то прав­да. Моя О л е н к а… (До Олен­ки.) Геть одiй­ди… (До Гост­рох­вос­то­го.) Як гля­ну на ба­за­рi на свою Олен­ку, то не­ма кра­щої од неї не то що мiж на­ши­ми мi­щан­ка­ми, але мiж ти­ми ба­ри­ня­ми, що веш­та­ються по ба­за­рi. Та­ки та­ка гар­на, хоч во­ди з ли­ця на­пий­ся! I бiс її зна, в ко­го во­на вда­лась.

    Г о с т р о х в о с т и й. Ав­жеж не в вас… В неї го­ло­сок, як у фло­ровських чер­ни­чок, а в вас та­кий бас, як у на­шiм шевськiм хо­рi у Йоньки Ше­лих­вос­та, їй-бо­гу!

    Г о р п и н а. Ну й при­рiв­няв.

    Г о с т р о х в о с т и й. Так я не­за­ба­ром до вас i на за­ру­чи­ни.

    Г о р п и н а. Про ме­не, й про­си­мо; тiльки, здається, у вас нi за со­бою, нi пе­ред со­бою… так, як i в нас. Тiльки й доб­ра, що брит­ви та язик у ро­тi, як брит­ва.

    Г о с т р о х в о с т и й. Не ду­май­те так, Гор­пи­но Кор­нiївно! В ме­не, ви са­мi знаєте, i О л е н к а знає, своя ци­люр­ня…

    Г о р п и н а. Ма­буть, тiльки що ци­люр­ня. Та вже бог iз ва­ми. Ко­ли вам моя О л е н к а спо­до­ба­лась, то й при­ходьте до ме­не в гос­тi. В ме­не швид­ко бу­дуть гос­тi, бо я в чет­вер iме­нин­ни­ця; обi­ця­лись i нап­ро­шу­ва­лись та­ки са­мi мої ку­ми з Ко­жум'як, з Ста­ро­го Києва I на­вiть Пе­чорська. Для ку­мiв я вже не по­жа­лiю хлi­ба-со­лi.

    Г о с т р о х в о с т и й. То бу­де пир на ввесь мир.

    Г о р п и н а. Хоч не на ввесь мир, та все-та­ки бу­де пир. При­ходьте, мо­же, й по­го­ди­мось, ко­ли у вас язик не та­кий, як ва­шi брит­ви.


    Г о с т р о х в о с т и й. Доб­ре-доб­ре. (Ти­хо.) Яка ж кра­са Олен­чи­на. Для її кра­си варт на­вiть па­ну Гост­рох­вос­то­му оцi вiд­ра за­нес­ти до ха­ти. (г о л о сно.) Вiзьму ж я вiд­ра, щоб вам, Олен­ко, бу­ло до­до­му йти ле­генько. (Бе­ре вiд­ра на пле­чi i крек­че. Ти­хо.) Ой, обш­мульгаю ж я со­бi пле­чi! Се на­ди­бав ли­хо ко-жум'яцьке! Ко­ли б ще яка чор­тя­ка не вгля­дi­ла та не розб­ре­ха­ла на ввесь По­дол, ко­ли ще са­ма Ска­ви­чи­ха завт­ра не розб­ре­ше на ввесь Київ.

    Пiсню на го­рi лед­ве чуть.

    Хлопче мо­лод­че, який ти ле­да­що,

    Задумав же­ни­тись, сам не знаєш на­що;

    Будеш гiр­ко пла­кать, до­лю прок­ли­на­ти,

    I ку­ла­ка­ми сльози ути­ра­ти!

    Пiсня за­ми­рає.

    Г о р п и н а. От та­ки й Г о р п и н а Ска­ви­чи­ха дiж­да­лась, що її доч­цi Олен­цi та­кi па­ни­чi но­сять вiд­ра з во­дою!

    Завiса па­дає.

    

ДIЯ ТРЕТЯ

    

    Просторна Гор­пи­ни­на ха­та. Збо­ку - две­рi в пе­кар­ню. Ко­ло гру­би за­вi­ше­нi пi­чур­ки; в од­нiй пi­чур­цi-здо­ро­ва ма­кiт­ра з пи­ро­га­ми, в дру­гiй пi­чур­цi - пляш­ки з нас­той­ка­ми. День.

    

ВИХIД 1

    

    Г о с т р о х в о с т и й.

    Г о с т р о х в о с т и й. (вхо­дить). Не­ма нi­ко­го. Що це за ди­во! Де се во­ни по­дi­ва­лись? А ка­за­ла вчо­ра Ска­ви­чи­ха, що в неї бу­де пир на ввесь мир… Мо­же, збре­ха­ла? Але ж я но­сом чую десь смач­нi пи­ро­ги. (Хо­дить по ха­тi й ню­хає.) Їй же бо­гу, десь пи­ро­ги пах­нуть, та ще й не­да­леч­ке. (Ню­хає кру­гом стiн.) От уже на­дi­лив ме­не бог своїми да­ра­ми: ок­рiм ро­зу­му доб­ро­го, маю до то­го доб­ро­го но­са. Ой, пи­ро­ги пах­нуть, та не знаю де! (Зна­хо­дить пi­чур­ку, одс­ло­няє зас­лон­ку.) Ось де во­ни! Пов­нi­сiнька ма­кiт­ра! Що бог дасть, а вже поп­ро­бую: не ви­дер­жу! (Ха­пає два пи­ро­ги в обид­вi ру­ки i їсть, 3 пе­кар­нi чуть го­лос Пе­до­рi.)

    

ВИХIД 2

    

    Г о с т р о х в о с т и й i П е д о р я.

    П е д о р я (з пе­кар­нi). А хто там? А ко­та! А тпрус, пся­вi­ро! Прос­тя­гає пи­ро­ги. (Вбi­гає i розс­тав­ляє ру­ки.)

    Г о с т р о х в о с т и й. Ти б ска­за­ла: ки­цю, ки­цю! На то­бi пи­рiж­ка! А то прис­каєш, аж гу­би бренька­ють, не­на­че стру­ни.

    П е д о р я. Що це ви ро­би­те? Ко­го вам тре­ба? Хто ви та­кий?

    Г о с т р о х в о с т и й. (за­пи­ха­ючись пи­ро­га­ми). Пот­ри­вай, бо пельку затк­нув на­чин­кою… А як те­бе звуть?

    П е д о р я. Ко­го вам тре­ба! Хто ви та­кий?

    Г о с т р о х в о с т и й. А як те­бе звуть?

    П е д о р я. Як кру­пи де­руть. (Ви­ди­рає з рук пи­ро­га.) Оце ли­шенько! Бу­ло шiст­де­сят пи­ро­гiв. Са­ма ха­зяй­ка по­лi­чи­ла. Ска­жуть, що я поїла… (Кри­чить у вiк­но.) Тiт­ко Гор­пи­но, тiт­ко! Бу­ло шiст­де­сят пи­ро­гiв, а те­пе­реч­ки тiльки п'ятде­сят вi­сiм. Не я вин­на! Щось вше­ле­па­лось у ха­ту та й узя­ло два пи­ро­ги. (Гост­рох­вос­тий. бе­ре знов два пи­ро­ги. Пе­до­ря ки­дається до йо­го, од­нi­має ма­кiт­ру.) Оце якась мос­ковська пе­ня вше­ле­па­лась у ха­ту! Геть же! Не бе­рiть, бо пи­ро­ги лi­че­нi! Тiт­ко Гор­пи­но! Вже тiльки п'ятде­сят шiсть…

    Г о с т р о х в о с т и й. Та цить! Як-бо те­бе звуть? (Мор­гає й же­ни­хається.)

    П е д о р я. Та Пе­до­ря! Од­че­пiться од ме­не та не за­чi­пай­те ви­ро­гiв.

    Г о с т р о х в о с т и й. Не­гар­но те­бе звуть, а мо­ло­ди­ця з те­бе не­по­га­на! А приз­най­ся, чи ба­га­то тiт­ка Гор­пи­на по­на­пi­ка­ла та по­на­ва­рю­ва­ла?

    П е д о р я. А вам на­що?

    Г о с т р о х в о с т и й. На те, що тре­ба. Чи й за­пi­кан­ка й ва­ре­ну­ха є? Га? Чи не ковт­ну­ти тро­хи, га?

    П е д о р я. Оце вже й бiс йо­го ви­дав так ро­би­ти. Щось улiз­ло в ха­ту, поїло пи­ро­ги, ще й го­рiл­ку вип'є, а на моїй шиї все те око­шиться. Тiт­ко Гор­пи­но! Та йдiть-бо сю­ди!

    Г о с т р о х в о с т и й. (п'є го­рiл­ку на­хильцi з пляш­ки). Та пот­ри­вай! Не кри­чи! Я сам приз­на­юсь. Я свiй чо­ло­вiк в сiм до­мi.

    П е д о р я. Та й своїм не при­па­дає горш­ки дер­ти. По­лiз по горш­ках, на­че ко­тя­ка. (Ви­хо­дить.) ви­хiд 3

    Г о р п и н а й Г о с т р о х в о с т и й.

    Г о р п и н а (вхо­дить). Хто тут улiз у ха­ту? Чо­го це Пе­до­ря ре­пе­тує? Чи це ви, Сви­ри­де Iва­но­ви­чу?

    Г о с т р о х в о с т и й. Це я, ма­мо! Доб­ри­день вам в ва­шiй гос­по­дi. Поз­до­ров­ляю вас з сьогод­нiш­нiм днем, з свя­ти­ми ва­ши­ми iме­ни­на­ми та й з пи­ро­га­ми. (Ки­дається до Гор­пи­ни й цi­лується з нею.) Дай вам гос­по­ди щас­тя й здо­ров'я, й чо­го ви тiльки про­си­те в бо­га!

    Г о р п и н а. Та го­дi, го­дi! Як бу­ла я мо­ло­ди­ця, цi­лу­ва­ли ме­не в ли­ця, а те­пер… Але ж гар­ний оцей вра­жий па­нич! Як мед з ма­ком! А я вже вас i не спо­дi­ва­лась; ду­ма­ла, що ви­пус­ти­ла вас з рук, так i на­вi­ки вте­ря­ла.

    Г о с т р о х в о с т и й. По­га­но ро­би­ли, ко­ли так ду­ма­ли. А я по­ки­нув своє дi­ло, а до вас та­ки приб­лу­див­ся, ще й пи­ро­гiв ва­ших по­куш­ту­вав. Тут ва­ша Пе­до­ря нез­гiр­ше вас, тро­хи ме­нi не про­ва­ли­ла ган­чiр­кою го­ло­ви!

    Г о р п и н а. О, Пе­до­ря зу­ба­та! Сi­дай­те ж, будьте лас­ка­вi, ко­ли ви зай­шли до ме­не та ще й з доб­рою дум­кою, та по­ба­ла­каємо лю­бенько.

    Г о с т р о х в о с т и й. А от я й прий­шов. А ви ж ме­нi вчо­ра не вi­ри­ли, як я бо­жив­ся, як я при­ся­гав­ся! Ви ду­ма­ли, що я по­хо­жий на дру­гих на­ших па­ни­чiв. Нi, Гор­пи­но Кор­нiївно! Сви­рид Йва­но­вич не з та­кiвських. Не на те ме­не ро­зу­му ба­га­то в го­ло­вi, щоб ду­ри­ти дiв­чат.

    Г о р п и н а. То бу­ло вчо­ра, а це сьогод­ня. Ко­ли так, то ви­ба­чай­те ме­нi, ста­рiй ба­бi. Я, бач­те, чу­ла, як ви уви­ва­лись ко­ло моєї не­бо­ги Євфро­си­ни, та вже со­бi iнак­ше мiр­ку­ва­ла…

    Г о с т р о х в о с т и й. Гор­пи­но Кор­нiївно! Хi­ба ж я слi­пий? Хi­ба ж ме­нi баньки бiльма зас­лi­пи­ли? Хi­ба ж я не ба­чу, що та­ке Євфро­си­на, а що та­ке Олен­ка? Гай, гай, ми­лий бо­же! Вже б го­во­рив хтось дру­гий, а не ви, Гор­пи­но Кор­нiївно!

    Г о р п и н а. Ко­ли ви вже прий­шли до ме­не з чес­ним сло­вом, то й ме­нi нi­чо­го таїтись пе­ред ва­ми. Як­би я бу­ла па­ни­чем, я б об­ми­на­ла Євфро­си­ну де­ся­тою ули­цею. Дар­ма, що во­на ме­нi до­во­диться не­бо­га. Тiльки я в ха­ту до їх, во­на вже за­де­ре до сте­лi но­са та й ню­хає сво­ло­ки (пе­ред­раз­нює), взяв­шись у бо­ки:

    "Тiтко! Од вас гни­ли­ця­ми тхне". Ку­ди ж пак, який де­лi­кат­ний но­си­чок при­че­пив гос­подь до пи­ки!

    Г о с т р о х в о с т и й. О, що но­си­чок, то но­си­чок! Пев­но, не та­кий, як у Олен­ки.

    Г о р п и н а. Та­кi но­сич­ки, як у Євфро­си­ни, тiльки ко­ло бай­да­кiв. Ма­буть, у тих па­ни­чiв баньки на по­ти­ли­цi, що не ба­чать її но­сич­ка. Як­би я оци­ми своїми ру­ка­ми взя­ла Євфро­си­ну, я б їй утер­ла то­го но­са! Я б її при­бор­ка­ла.

    Г о с т р о х в о с т и й. Вi­рю вам, вi­рю, Гор­пи­но Кор­нiївно! (Ти­хо.)

    Чи не бi­со­вої ж п'яти ба­ба! А що, як Євфро­си­на ски­ну­лась на цю свою тi­точ­ку! Але ж ро­зум, але ж панський тон, але ж зо­ло­то, зо­ло­то! Ой-ой-ой, мiй ми­лий бо­же! (Зiт­хає. го­лос­но.) А я прий­шов до вас, Гор­пи­но Кор­нiївно…

    Г о р п и н а. Щоб пи­ро­гiв наїстись?

    Г о с т р о х в о с т и й. Бо­ро­ни бо­же! Що це з ва­ми! Я прий­шов сва­та­ти Олен­ку, ко­ли бу­де лас­ка ва­ша. Я знаю, що Олен­ка не спро­ти­виться.

    Г о р п и н а. Олен­ка не спро­ти­виться, а я то, мо­же, спро­тив­люсь, бо маю свої но­ро­ви й прим­хи.

    Г о с т р о х в о с т и й. То од­же­нiть їх чи свя­че­ною во­дою, чи кро­пи­лом або чим там тре­ба.

    Г о р п и н а. Еге! Бабськi но­ро­ви не чо­ло­вi­чi: не спло­ха од­же­неш i ко­чер­гою, не то що ка­ди­лом. Чи не ду­ри­те ви нас, па­ни­чу?

    Г о с т р о х в о с т и й. Ой, Гор­пи­но Кор­нiївно, Гор­пи­но Кор­нiївно! Чи вже ж вам од бо­га не грiх? Чи вже ж ви ме­нi й до­сi не йме­те вi­ри? Але ж ва­ша доч­ка Олен­ка… то ж кра­са на ввесь Київ. (Ти­хо.) Ко­ли б прий­шла, хоч по­ди­вив­ся б на тi оче­ня­та!

    Г о р п и н а. Мою Олен­ку не грiх хва­ли­ти своїй ма­те­рi. Тiльки, бач­те, раз те, що те­пер па­ни­чi ду­рять мо­ло­дих на­ших мi­ща­нок, а дру­ге те, що в вас, здається, нi пе­ред со­бою, нi за со­бою! Еге так?

    Г о с т р о х в о с т и й. А чи ви ж ла­зи­ли в мої ки­ше­нi? А що, як там так i заб­ряж­чать кар­бо­ван­цi?

    Г о р п и н а. Кар­бо­ван­цi чи заб­ряж­чать, чи нi, а п'ята­ки, мо­же, й заб­ряж­чать.

    

ВИХIД 4

    

    Г о с т р о х в о с т и й, Г о р п и н а i О л е н к а.

    Г о р п и н а. Де це ж ти в гас­пи­да так ба­ри­лась? Ти не знаєш, що те­бе тут ду­же тре­ба.

    Г о с т р о х в о с т и й. (йде на­зуст­рiч Олен­цi). Мiй вам ни­зенький пок­лiн i ша­ну­ван­ня! Де се ви так за­ба­ри­лись? (По­дає Олен­цi ру­ку.)

    О л е н к а. Доб­ри­день вам.

    Г о с т р о х в о с т и й. Доб­ро­го здо­ров'ячка, доб­ро­го здо­ров'ячка. Вся моя ду­ша стре­пе­ну­лась, як за­чув я ваш ян­гольський го­ло­сок. Ме­нi здається, що я слу­хаю най­кра­щих дис­кан­тiв у кон­цер­тi у се­мi­на­рiї, як за­чую ваш го­ло­сок.

    Г о р п и н а. Та й умiє ж то­бi прик­лас­ти й при­ка­за­ти - нез­гiр­ше, як на­ша Євфро­си­на. Ще й не­дав­но поз­на­ко­ми­лись з Євфро­си­ною, а вже пе­рей­ня­ли од неї язич­ка…

    Г о с т р о х в о с т и й. То ще не­вi­до­мо, хто од ко­го пе­рей­няв язич­ка. (Гор­до.) Вмiємо ми го­во­ри­ти й без ва­шої Євфро­син­ки. Ми не хо­ди­мо по ха­тах по­зи­ча­ти ро­зу­му та язи­ка. Маємо до­во­лi й сво­го.

    О л е н к а. Ав­жеж. Вже ви, ма­мо, на­го­во­ри­те: на вер­бi гру­шi, а на оси­цi кис­ли­цi.

    Г о р п и н а. А це що? Це так ма­те­рi? Це вже й ти, ма­буть, учо­ра по­зи­чи­ла язич­ка у Євфро­си­ни? Гля­ди ли­шень ме­нi! Ще ти в моїй гос­по­дi; я ще то­бi втру но­са…


    Г о с т р о х в о с т и й. Не встиг­не­те, Гор­пи­но Кор­нiївно, втер­ти но­са, бо я прий­шов до вас, Олен­ко, не з по­рож­нiм ро­том, не з пус­ти­ми сло­ва­ми, а з сло­вом ро­зум­ним i вче­ним. Ви ме­нi не йня­ли вi­ри вчо­ра вве­че­рi, а от я i справ­див своє сло­во; бо моє сло­во, сло­во Сви­ри­да Йва­но­ви­ча, не те, що сло­во яко­гось там Йоньки або Йваньки. Я прий­шов до вас сва­та­тись.

    О л е н к а. То ви по­ки­не­те Євфро­си­ну?

    Г о с т р о х в о с т и й. Не­хай во­на сниться ко­му iн­шо­му, тiльки не ме­нi. (Бе­ре Олен­ку за ру­ку.) Я тiльки вас нi­ко­ли не по­ки­ну: (Ти­хо.) Ко­ли б чорт ви­нiс оцю ба­бу з ха­ти хоч на ча­сок. Ко­ли б хоч об­ня­ти її. Якi ж у неї очi! Так i пе­чуть, так i го­лять, як аг­лицькi брит­ви. Хоч тро­хи пог­ра­юсь з гар­ною дiв­чи­ною.

    О л е н к а. А я ду­ма­ла, що ви глу­зуєте з ме­не.

    Г о с т р о х в о с т и й. Бо­ро­ни бо­же! Чи то мож­на? Я без вас не мо­жу жи­ти. Луч­че не­хай ме­не ви­не­суть на Ще­ка­ви­ку, нiж я маю жи­ти без вас.

    О л е н к а. Ой, яка я щас­ли­ва! Я нi­ко­ли не бу­ла та­ка щас­ли­ва в ма­те­рi.

    Г о р п и н а. Оце! А чо­го ж то­бi ще тре­ба бу­ло в ма­те­рi? Оце так! Ще не встиг­ла ви­нес­ти но­ги за мiй по­рiг, а вже нах­ва­ляється.

    Г о с т р о х в о с т и й. Хоч не ви­нес­ла но­ги за по­рiг, та швид­ко зов­сiм ви­не­се.

    Г о р п и н а. Ку­ди ж пак! Ста­не ве­ли­кою па­нею!

    Г о с т р о х в о с т и й. А чом би пак i не па­нею? Та я вбе­ру Олен­ку так, що їй по­за­ви­дує не тiльки що Євфро­си­на, але най­ба­га­тi­ша куп­чи­ха! Я по­чеп­лю їй на го­ло­ву та­ко­го ка­пе­лю­ха з бi­ли­ми стрiч­ка­ми, та­ку ко­афю­ру, що вам i не сни­ло­ся нi­ко­ли.

    О л е н к а. Луч­че з чер­во­ни­ми стрiч­ка­ми. Яка там кра­са в бi­лих стрiч­ках: i со­роч­ка бi­ла, i ка­пе­люх бi­лий i стрiч­ки бi­лi.

    Г о с т р о х в о с т и й. I ва­ше лич­ко бi­ле. А яку я вам струг­ну сук­ню! З чис­то­го шов­ку!

    О л е н к а. Я про шов­ко­вi сук­нi нi­ко­ли й не ду­ма­ла! Во­ни ме­нi нi­ко­ли й не сни­лись!

    Г о с т р о х в о с т и й. Я вам куп­лю зо­ло­тi се­реж­ки! Я вам ушк­ва­рю та­кi се­реж­ки, що пе­ред ни­ми i Євфро-си­ни­нi по­тем­нi­ють.

    О л е н к а. Я вже звик­ла ду­ма­ти, що ме­нi не до­ве­деться но­си­ти зо­ло­тих се­ре­жок. Ма­ти не справ­ля­ють i не пус­ка­ють за­ро­би­ти…

    Г о р п и н а. Як це ти го­во­риш з ма­тiр'ю? Кру­тить язи­ком, не­на­че в пан­сiй­онi вчи­лась. Та я то­бi…

    О л е н к а. Е, го­дi, ма­мо!

    Г о р п и н а. Цить, бо я те­бе отим ко­ши­ком! Не пу­щу я те­бе бiльше до Євфро­син­ки. На­ка­ди­ла во­на те­бе своїм ла­да­ном.

    Г о с т р о х в о с т и й. Не сердьтесь, Гор­пи­но Кор­нiївно! Не сердьтесь!..

    Г о р п и н а. Цур то­бi, пек то­бi! Ти не­на­че со­ба­чої бле­ко­ти наїлась. (Ви­хо­дить.)

    

ВИХIД 5

    

    Г о с т р о х в о с т и й i О л е н к а.

    Г о с т р о х в о с т и й. (бе­ре Олен­ку за ру­ку). Олен­ко! Щас­тя моє! Чи бу­де­те лю­би­ти ме­не, ви­хо­ди­ти до ме­не що­ве­чо­ра? Бо я без вас не мо­жу жи­ти, не мо­жу ди­ха­ти, як не ба­чи­ти­му ва­ших очей що­ве­чо­ра, як не дер­жа­ти­му вас за оцi руч­ки щод­ня, що­го­ди­ни!

    О л е н к а. Вте­чу од ма­те­рi, а та­ки бу­ду ви­хо­ди­ти до вас. Вже ме­нi так ос­то­чор­тi­ло бi­га­ти по го­ро­ду з ти­ми ко­ши­ка­ми, так гри­зе ме­не ма­ти, що ме­нi й свiт не­ми­лий. Лю­ди гу­ля­ють в не­дi­лю, в праз­ник, а ме­нi не­ма нi праз­ни­ка, нi не­дi­лi.

    Г о с т р о х в о с т и й. Дай­те, Олен­ко, ра­ди дня ва­шо­го сва­тан­ня по­го­во­ри­мо про що ве­се­лi­ше. Олен­ко! Сер­це моє! Як я вас люб­лю! Дай­те на­ди­ви­тись на ва­шi брiв­ки, на ва­ше лич­ко…

    О л е н к а. Як гля­ну я на ва­шi очi, за­бу­ваю все своє го­ре! Я не­на­че знов на­ро­ди­лась на свiт бо­жий! Яка я те­пер щас­ли­ва, яка щас­ли­ва! Як ме­нi лег­ко на ду­шi! Я не­на­че впер­ше на вi­ку од­по­чи­ла од ро­бо­ти. (Схи­ляється на пле­че Гост­рох­вос­то­му,)

    Г о с т р о х в о с т и й. (ти­хо сам до се­бе). Яка теп­ла в неї ду­ша! Що то як­би до сiєї ду­шi, до сього лич­ка та Євфро­си­ни­не зо­ло­то, та Євфро­си­ни­ну крам­ни­цю з кра­мом, та Євфро­си­нин ро­зум, та Євфро­си­ни­нi ку­че­рi! Тут моє ко­хан­ня… та… (го­лос­но.) Кра­со моя! Сер­це моє! (Обнi­має Олен­ку.)

    

ВИХIД 6

    

    Г о с т р о х в о с т и й, О л е н к а й Г о р п и н а.

    Г о р п и н а (вхо­дить). Го­туй ли­шень, Олен­ко, обiд, бо вже ку­ми йдуть справ­ля­ти день мо­го свя­то­го ян­го­ла.

    Г о с т р о х в о с т и й. (заг­ля­дає в вiк­но). Йдуть! Ма­буть, сам бог їх не­се на по­вiт­рi на кри­лах. Та й чи­ма­ла ж че­ре­да су­не!

    Г о р п и н а. Ме­не бог не скрив­див ку­ма­ми. Хва­ли­ти бо­га, не цу­ра­ються ме­не, прос­тої, мо­го хлi­ба й со­лi.

    Г о с т р о х в о с т и й. Я й сам не люб­лю тих, що цу­ра­ються хлi­ба й со­лi; я так ж люб­лю та­ких гор­дих лю­дей, що їм го­ло­ви пос­ти­нав би.

    

ВИХIД 7

    

    Т i с а м i, г о с т i й П е д о р я.

    В ха­ту вхо­дять м i щ а н к и; де­якi з ко­ши­ка­ми, де­якi уб­ра­нi в праз­ни­ко­ву оде­жу.

    М i щ а н к и. Доб­ри­день вам, Гор­пи­но Кор­нiївно! З днем ва­шо­го ян­го­ла поз­до­ров­ляємо вас! Дай вам бо­же, чо­го ви тiльки за­ба­жаєте со­бi з не­ба! А ва­шiй доч­цi пош­ли бо­же гар­но­го же­ни­ха.

    О л е н к а й Г о с т р о х в о с т и й ос­мi­ха­ються.

    Г о р п и н а. Сi­дай­те ж, щоб ста­рос­ти сi­да­ли в ме­не.

    Деякi сi­да­ють.

    Г о с т р о х в о с т и й. (до гос­тей). Ой кум­ки мої, го­луб­ки мої, цо­ко­туш­ки мої! От пи­рiж­ки, так пи­рiж­ки у Гор­пи­ни Кор­нiївни! Не­дур­но вас тут пов­нi­сiнька ха­та! Знаєте й ви, де ра­ки зи­му­ють!

    О д н а м i щ а н к а. Та й чи не жарт­ли­вий же з бi­са оцей язи­ка­тий па­нич, та ще й гар­ний! Не за­чi­пай­те нас, бо як при­че­пи­мось усi, то му­си­те нам ста­ви­ти мо­го­ри­ча!

    Г о с т р о х в о с т и й. А за­чi­пай­те ме­не! Я ду­же люб­лю, як мо­ло­ди­цi ме­не за­чi­па­ють… але тiльки мо­ло­дi, чор­ноб­ри­вi, та­кi, що тiльки морг­ни, та й… гм…

    М i щ а н к и. Хи-хи-хи! Оцей па­нич на­го­во­рить три мiш­ки гре­ча­ної вов­ни! Хи-хи-хи! Ве­се­ла ма­ти ро­ди­ла вас, ве­се­лий i син вдав­ся.

    Г о р п и н а (до гос­тей, що сто­ять). Але чо­го ж оце ви стоїте? Сi­дай­те ж у ме­не, будьте лас­ка­вi. Сi­дай­те, ку­мо! Сi­дай­те, сва­хо! Сi­дай­те, ку­ма­сю! Про­шу по­кiр­но, кум­ко!

    Г о с т р о х в о с т и й. Та й ку­мiв же в вас. Ма­буть, ви пе­рех­рес­ти­ли ввесь Київ.

    Г о р п и н а (кри­чить у две­рi). Пе­до­ре! Пе­до­ре! А внось сю­ди сто­ли! Розс­тав­ляй сто­ли, та се­ред ха­ти, щоб нам бу­ло прос­тор­нi­ше ба­ла­ка­ти й пи­ти.

    Г о с т р о х в о с т и й. От i я по­мо­жу. (Бi­жить i з Пе­до­рею вно­сять один стiл, по­тiм дру­гий i став­лять їх се­ред ха­ти.) Та по­вер­тай­ся, Пе­до­ре, так пруд­ко, як я! На­си­лу во­ло­че но­ги!

    П е д о р я. За ва­ми по­хо­пиш­ся! Не В с i.м та­кi нiж­ки ма­ти, якi бог дав па­но­вi.

    Г о с т р о х в о с т и й. Але в цiй ха­тi язи­ки! Зiб­ра­лись з усiх Ко­жум'якiв.

    О д н а м i щ а н к а. Ще й з Ли­бе­дi при­бу­ли на по­мiч, хи-хи-хи!

    Г о р п и н а. Чо­го це ти, Олен­ко, стоїш, не­на­че при­ве­зе­на не­вiст­ка! Зас­те­ляй сто­ли та по­да­вай пляш­ки та чар­ки. Вже мої ку­моч­ки та й зас­ку­ча­ли.

    Г о с т р о х в о с т и й. Ой-ой! (Зiт­хає.) Ще й як зас­ку­ча­ли без ча­роч­ки!

    Г о р п и н а. Як я бу­ду йти за­мiж, то вiзьму вас со­бi за сва­та.

    Г о с т р о х в о с т и й. Еге! Доб­ре! За сва­ху! А я вам по­дам ре­ше­том во­ди, як ви бу­де­те си­дi­ти на по­са­дi.

    Г о р п и н а (вда­рив­ши ку­лак об ку­лак). От­же ж нi­як не пе­ре­го­во­риш оцього па­ни­ча, їй-бо­гу, не пе­ре­го­во­риш.

    Г о с т р о х в о с т и й. То пок­лич­те на по­мiч з де­сять ку­мiв, то, мо­же, й пе­ре­го­во­ри­те. Пе­до­ре! А де ж пи­ро­ги! Ке сю­ди пи­ро­ги! Та чи В с i., бо я й знаю, скiльки їх усiх у ма­кiт­рi: п'ятде­сят, ще й шiсть.

    М i щ а н к и. Ха-ха-ха! їй-бо­гу, знає, скiльки пи­ро­гiв у ма­кiт­рi!

    П е д о р я. Та тут па­нич ла­зи­ли, як кiт, по горш­ках.

    Г о р п и н а. Геть со­бi, йди до пе­чi. Ще й во­на! Вип'ємо ж по чар­цi за жи­вих й за мерт­вих! (На­ли­ває й п'є.) Щоб жи­вим жи­ти й не вми­ра­ти, а по­мер­шим, ко­ли по­мер­ли… ет… (ма­хає по­рожньою чар­кою).

    Г о с т р о х в о с т и й. Бо­дай не вста­ли…

    В с i. Ой, хто ви­дав так го­во­ри­ти! Це з ве­ли­ко­го ро­зу­му та в го­ло­ву за­хо­ди­те! Оце так!

    Г о р п и н а. Гля­дiть ли­шень, ви, ве­ли­ко­ро­зум­нi! Го­во­рiть, та не про­го­во­рюй­тесь! Мерт­вi ле­жать на Ще­ка­ви­цi та нi­ко­му не шко­дять, а жи­вi ча­сом ду­же й ду­же шко­дять.

    Г о с т р о х в о с т и й. (на­ли­ває чар­ку). Про ме­не, вип'ємо й за здо­ров'я мерт­вих. Пош­ли, бо­же, з не­ба, чо­го нам тре­ба! По­мер­шим чар­ка, а нам го­рiл­ка! (Ви­пи­ває.)

    Г о р п и н а хо­дить кру­гом сто­ла i на­ли­ває всiм

    Мiщанки ви­пи­ва­ють i при­ка­зу­ють.

    О д н а м i щ а н к а. Да­руй же, гос­по­ди, цей праз­ник про­во­ди­ти, бу­ду­що­го ро­ку дiж­да­ти.

    Д р у г а м i щ а н к а. Щоб ми дiж­да­ли в доб­ро­му здо­ров'ї пи­ти за ку­му й на бу­ду­щий рiк, як те­пер п'ємо жи­венькi та здо­ро­венькi.

    Г о с т р о х в о с т и й. (на­ли­ває й при­ка­зує до чар­ки). А звiд­кiль ти? - 3 Ром­на! - А бi­лет є? - Не­ма.- В тюр­му шельму! (Ра­зом вли­ває чар­ку в рот. До од­нiєї мi­щан­ки.) Чо­го ж ви си­ди­те та не ки­даєте в тюр­му без­бi­лет­них бро­дяг?

    М i щ а н к а. Я не ли­хо­го ро­ду.

    

ВИХIД 8

    

    Т i с а м i й б у б л е й н и ц я М а р т а.


    М а р т а (вхо­дить з ко­ши­ком на ру­цi). Доб­ри­день вам, Гор­пи­но Кор­нiївно! Ой, ви­ба­чай­те ме­нi, кум­цю-го­луб­цю! Бi­га­ла з буб­ли­ка­ми та тро­хи не про­бi­га­ла ва­ших свя­тих iме­нин. На­си­лу зга­да­ла!

    Г о с т р о х в о с т и й. А та­ки не про­бi­га­ла, зга­да­ла.

    Б у б л е й н и ц я. Ав­жеж! Чи то мож­на по­ми­ну­ти ха­ту моєї до­ро­гої ку­моньки. (Цi­лується три­чi з Гор­пи­ною.) Поз­до­ров­ляю ж вас, моє сер­це, з ва­ши­ми iме­ни­на­ми. Дай вам бо­же з не­ба, чо­го вам тре­ба, чо­го тiльки ви про­си­те в бо­га. Доб­ри­день вам, Олен­ко! (Цi­лується.) Доб­ри­день вам, су­сiд­ки! (Цi­лується з гiстьми.)

    Г о с т р о х в о с т и й. А зо мною i не мож­на цi­лу­ва­тись? Ко­ли цi­луєтесь, то цi­луй­тесь зо всi­ма пiд­ряд.

    Б у б л е й н и ц я. Хi­ба ж ви ку­ма, щоб з ва­ми цi­лу­ва­тись? А я оце за­бi­га­ла до су­сi­ди та ви­пи­ла по чар­цi, а це з гос­тей та знов у гос­тi!

    Г о р п и н а. То й доб­ре! Сi­дай­те ж, будьте лас­ка­вi!

    Б у б л е й н и ц я. Еге! Де вже там си­дi­ти! Ме­нi аж тан­цю­ва­ти хо­четься, так ве­се­ло бу­ло в су­сi­ди!

    В с i. То й тан­цюй, а ми по­ди­ви­мось!

    Б у б л е й н и ц я (прис­пi­вує).

    Уберусь я, мо­ло­денька, в но­венькi сап'янцi,

    Та ви­не­су буб­лич­ки на ба­зар уран­цi.

    Бублички га­ря­чi,

    Бублички свi­жi,

    Бублички з ма­ком,

    Бублички з та­ком,

    Бублички з яй­ця­ми!

    Г о р п и н а (з чар­кою). От люб­лю за ве­се­лий зви­чай! От люб­лю! (Цi­лується.) Сi­дай­те ж.

    

ВИХIД 9

    

    Т i с а м i й б а ш м а ч н и ц я.

    Б а ш м а ч н и ц я О р и н а (вхо­дить з ко­ши­ком). Доб­ри­день вам, iме­нин­ни­це! Поз­до­ров­ляю з iме­ни­на­ми! А я оце йду в лав­ку з че­ре­ви­ка­ми та зга­да­ла, що в сiй ха­тi сьогод­нi го­рi­лоч­ку п'ють, та й за­бiг­ла на ча­сок. На­те й ме­не, на­те й мiй глек на ка­пус­ту!

    Г о р п и н а. Спа­си­бi, моє сер­це! Спа­си­бi, що зга­да­ла ме­не, ста­реньку ку­му.

    Г о с т р о х в о с т и й. Iще ку­ма! Ма­буть, у вас на В с i.м свi­тi не­ма лю­дей, та все ку­ми. Ва­ши­ми ку­ма­ми мож­на на Днiп­рi греб­лю за­га­ти­ти й Чор­то­рию за­ки­да­ти.

    Г о р п и н а. А бо­дай вам язик усох, не ка­зав­ши ли­хо­го сло­ва.

    Г о с т р о х в о с т и й. Не­хай всох­не; чорт йо­го бе­ри!

    Б а ш м а ч н и ц я. Ой, як у вас ве­се­ло та люд­но!

    (Спiває.)

    Дивiтеся, чо­ло­вi­ки,

    Якi в ме­не че­ре­ви­ки.

    Це ж ме­нi па­но­тець по­ку­пив,

    Щоб хо­ро­ший мо­ло­дець по­лю­бив.

    А пан­чо­хи па­нi­мат­ка да­ла,

    Щоб я гар­на мо­ло­дич­ка бу­ла.

    Гоп, чук, чу­ки, чу­ки!

    Гарнi в ме­не че­ре­ви­ки,

    Бо я пансько­го ро­ду,

    Не хо­ди­ла бо­са зро­ду!

    Полюбив ме­не дяк

    Чорти батька зна як!

    Купив ме­нi че­ре­вич­ки,

    Закаблучки не так.

    Черевички не­ве­лич­кi,

    За цi­ло­го п'ята­ка,

    А щоб же я, мо­ло­денька,

    Вибивала тро­па­ка.

    Гоп, чук, чу­ки, чу­ки!

    Гарнi в ме­не че­ре­ви­ки,

    Бо я пансько­го ро­ду,

    Не хо­ди­ла бо­са зро­дуi

    (Пританцьовує.)

    Г о р п и н а. Ой ве­се­лi ж мої iме­ни­ни! (Бе­ре чар­ку в ру­ки.) Да­руй же. бо­же, щоб мої iме­ни­ни що­ро­ку бу­ли та­кi ве­се­лi. Ку­мо Ме­ро­пiє, чом ти не п'єш? Вже й вид­но, що пе­черська ку­ма, бо вся в чор­но­му, мов чер­ни­ця. Чи не прис­вя­ти­ли те­бе пе­черськi чен­цi? Ви­пий-бо, кум­цю!

    М е р о п i я (бе­ре чар­ку й од­хо­дить на пе­ред сце­ни, Ти­хо). Ой ли­шеч­ко моє! Ой грiх мiй! Як же тут на По­до­лi грiш­но жи­вуть! Що ж то ска­же отець Мо­дес­тiй, як, бо­ро­ни бо­же,- до­вi­дається про це грi­хов­не гульби­ще?

    Г о р п и н а. Ви­пи­вай-бо, ку­мо Ме­ро­пiє! Не ше­по­ти так дов­го над чар­кою, бо чар­ку не­терп­ляч­ка бе­ре: хо­че в дру­гi ру­ки.

    М е р о п i я. Ой, бо­юся грi­ха! Спо­ку­ша­ють ме­не ку­ми.

    Г о р п и н а. А ви, ку­моч­ко Маг­да­ли­но, чо­го су­муєте? Чи не ску­чи­ли за своїм Пе­черським? Ви­пий­те, про­шу вас. (По­дає чар­ку.)

    М а г д а л и н а (ви­хо­дить на пе­ред сце­ни з дру­го­го бо­ку). Ой бо­же мiй! Сог­рi­ши­ла я, ба­га­то наг­рi­ши­ла!.. Що ж то ска­же пре­по­доб­ний отець Па­хо­мiй, як до­вi­дається про се грi­хов­не збо­ри­ще!

    М е р о п i я (ти­хо). Що ж то ска­же отець Мо­дес­тiй! Та вiн же нак­ла­де на ме­не по­ку­ту на мi­сяць, як тiльки приз­на­юсь! Хi­ба не приз­на­юсь: са­ма за­ка­юсь пи­ти…

    М а г д а л и н а (ти­хо). Ой от­че Па­хо­мiє! По­мо­лись за ме­не, грiш­ну, бо не ви­дер­жу. Ку­ми спо­ку­ша­ють, як тi чор­ти. Вип'ю та й приз­на­юсь Па­хо­мiю. Що бог дасть, те й бу­де.

    Г о р п и н а. Та пий­те-бо, ви, чер­ни­цi пе­чорськi! Що ви там на­шiп­туєте?

    М е р о п i я й М а г д а л и н а. Та вже нiг­де дi­тись! Тре­ба ви­пи­ти.

    Г о р п и н а (тяг­не на­бiк буб­лей­ни­цю). Чи знаєте, сер­це ку­ма­сю, що я сьогод­ня два праз­ни­ки справ­ляю: iме­ни­ни й за­ру­чи­ни. Отой кра­сунь, то же­них моєї Олен­ки. Тiльки, сер­це ку­мо, не ка­жiть нi­ко­му, бо, мо­же, ще з то­го сва­тан­ня ве­сiл­ля не бу­де. (Цi­лується.)

    Б у б л е й н и ц я. Нi­ко­му, нi­ко­му й сло­ва не ска­жу. Хi­ба ж я дур­на чи на­вiс­на! Бо­ро­ни бо­же!

    Г о р п и н а од­хо­дить.

    Б у б л е й н и ц я кли­че б а ш м а ч н и ц ю на­бiк.

    Б у б л е й н и ц я (ти­хо). Чи ти знаєш но­ви­ну? Оцей гар­ний та язи­ка­тий па­нич сьогод­ня за­ру­чив­ся з Олен­кою. Тiльки нi­ко­му, нi­ко­му не ка­жи. Бо­ро­ни те­бе бо­же! Та­кий при­каз, бач.

    Б а ш м а ч н и ц я. Не ска­жу, не ска­жу нi­ко­му. По­бий ме­не хрест свя­тий, ко­ли ска­жу. (Баш­мач­ни­ця кли­че Маг­да­ли­ну.) Ой, сер­це ку­мо, що я чу­ла!

    М а г д а л и н а. А що? Ска­жи, ку­мо, ска­жи!

    Б а ш м а ч н и ц я. Оцей па­нич сьогод­ня за­ру­чив­ся з Олен­кою, тiльки нi­ко­му не ка­жи, щоб нiх­то не знав. Чуєш?

    М а г д а л и н а. Оце! Чи я дур­на, чи я ма­ла, щоб роз­нес­ла, як со­ро­ка, на хвос­тi! Тiльки ти та я зна­ти­ме­мо, а бiльш нiх­то, анi ду­ша. (Кли­че Ме­ро­пiю.) Чи ви, ку­мо, знаєте, за що це ми п'ємо мо­го­рич?

    М е р о п i я. Ма­буть, за ду­шу по­кiй­но­го Ска­ви­ки Гор­пи­на справ­ляє по­мин­ки.

    М а г д а л и н а. Де там по­мин­ки! Отой па­нич пос­ва­тав сьогод­ня Олен­ку.

    М е р о п i я. Ой гос­по­ди! А я ду­ма­ла, що це ра­зом з iме­ни­на­ми й по­мин­ки, бо як прий­шла в ха­ту, то нi­би ла­да­ном за­пах­ло.

    М а г д а л и н а. Та то, ку­мо, од ва­шої оде­жi пах­не ла­да­ном на всю ха­ту; нi­ко­му ж не ка­жiть.

    М е р о п i я (сум­но). Про ме­не там! За всi. го­ло­ви! Бай­ду­же ме­нi! (Ме­ро­пiя шеп­че на ву­хо су­сi­дi, су­сi­да дру­гiй ку­мi i т. д.)

    Г о р п и н а. Що це ми си­ди­мо, пхаємось ко­ло сто­ла, на­че овеч­ки! Сядьмо, ку­ми, до­лi!

    Б у б л е й н и ц я. I я за­то­го не всид­жу на стiльцi, аж ко­ли­ва­юсь. Пе­до­ре! Да­вай ки­ли­ма! Сядьмо, ку­ми, до­лi на ки­ли­мi, щоб бу­ло не ви­со­ко па­да­ти, бо Ме­ро­пiя вже ко­ли­вається, як жид з бо­го­мiл­лям ко­ло вiк­на.

    П е д о р я сте­лить ки­лим до­лi.

    Б у б л е й н и ц я бе­ре стiльчик, ста­вить се­ред ки­ли­ма.

    Б у б л е й н и ц я. Ви, свя­та iме­нин­ни­це, сi­дай­те по­се­ре­ди­нi на стiльчи­ку, а ми ся­де­мо до­лi кру­гом вас.

    Горпину са­дов­лять на стiльчи­ку.

    В с i сi­да­ють кру­гом неї.

    Г о с т р о х в о с т и й ски­дає сюр­ту­ка й со­бi сi­дає.

    Б у б л е й н и ц я. Ви, Гор­пи­но Кор­нiївно, на­ше сон­це, а ми ва­шi яс­нi зо­рi.

    Г о с т р о х в о с т и й. Бу­ва­ють уся­кi зо­рi. Яс­нi зо­рi, та не всi..

    В с i. Ви, iме­нин­ни­це, на­ше яс­не сон­це, а ми ва­шi зо­рi.

    Г о с т р о х в о с т и й. А ме­не ж ку­ди притк­не­те? Не­хай я бу­ду хоч мi­ся­цем.

    В с i. Вам на не­бi не­ма мiс­ця.

    Г о с т р о х в о с т и й. Ой не вга­да­ли! Не вам те зна­ти!

    Г о р п и н а (з чар­кою в ру­цi). Ку­ми мої, лю­бi мої! Зас­пi­вай­те ме­нi, прос­лав­те ме­не, свою ку­му, Гор­пи­ну Ска­ви­чи­ху. Не­хай я тро­хи зап­ла­чу.

    В с i (спi­ва­ють).

    I лiд трi­щить, i ко­мар пи­щить,

    А то кум до ку­ми по­ро­ся та­щить.

    Кумцю, го­луб­цю! Зва­ри ме­нi по­ро­ся,

    Звари ме­нi по­ро­ся, щоб i юш­ка бу­ла!

    I юшеч­ка, i пет­ру­шеч­ка.

    Кума моя, лю­ба моя, моя ду­шеч­ка!

    Г о р п и н а. Ой, не спi­вай­те, не зав­да­вай­те жа­лю, бо я вже пла­чу. (Вти­рає сльози). Так ме­не роз­жа­ло­би­ли, так роз­жа­ло­би­ли! (Тяг­не Ме­ро­пiю до се­бе й цi­лує її.) Спа­си­бi вам, що ви ме­не не за­бу­ваєте та не цу­раєтесь мо­го хлi­ба-со­лi. По­ки жи­ва на свi­тi, не за­бу­ду вас; бу­ду за вас що­ран­ку, що­ве­чо­ра мо­ли­тись бо­гу, по­дам за вас час­точ­ку в Братсько­му мо­нас­ти­рi.

    М е р о п i я. По­мо­лiться, Гор­пи­но Кор­нiївно, за ме­не, грiш­ни­цю; вже ж я сьогод­ня наг­рi­ши­ла, так наг­рi­ши­ла (скла­дає ру­ки до бо­га), що не знаю, чи й прос­тить ме­нi отець Мо­дес­тiй.

    Г о с т р о х в о с т и й. I за ме­не не за­будьте по­да­ти ча­роч­ку, бо й я так наг­рi­шив, так наг­рi­шив! Не знаю, чи прос­тить ме­не… гм… не знаю, й хто там про­щає.

    Г о р п и н а. А хто ви­дав пе­ред­раж­ню­ва­ти? Хто ви­дав кри­ви­тись? Гля­дiть ли­шень, бо я вас так пос­ку­бу за чу­ба!

    Г о с т р о х в о с т и й. То й ску­бiть, та ску­бiть доб­ре,- бо є за вi­що пос­куб­ти. Пат­ли доб­рi.


    Г о р п и н а. Розт­ри­во­жи­ли ви ме­не пiс­ня­ми. Пла­чу я, що ме­не моя рiд­ня цу­рається, не­бо­га Євфро­син­ка ме­не цу­рається; не ба­жа­ють во­ни ме­нi щас­тя-до­лi, ко­ли не прий­шли по­куш­ту­ва­ти моєї хлi­ба-со­лi. Ой гос­по­ди! Ота ме­нi Євфро­син­ка… Та що й ка­за­ти… ко­ли во­на ме­нi не­бо­га. Грiх ме­нi осуж­да­ти, та ще й свою ро­ди­ну.

    М е р о п i я й М а г д а л и н а. Ой гос­по­ди! Який-то те­пер свiт нас­тав: брат встає на бра­та, сест­ра на сест­ру.

    Г о р п и н а. Не­бо­га Євфро­син­ка на рiд­ну тiт­ку. Не­хай уже бог ска­рає її за ме­не, сми­рен­ну ра­бу бо­жу.

    В с i. Не­хай уже її гос­подь по­ка­рає, ко­ли во­на та­ка.

    Г о р п и н а. Не­хай її кур­ка вбрик­не. Во­на ме­нi не не­бо­га, а я їй не тiт­ка од­ни­нi й до­вi­ку. Анах­те­ма! Анах­те­ма! Анах­те­ма!

    В с i. Анах­те­ма! Анах­те­ма! Анах­те­ма!

    Г о р п и н а. Оце зга­да­ла та­ке смут­не та й зас­му­ти­ла­ся!

    Б у б л е й н и ц я. I тре­ба бу­ло зга­ду­ва­ти в та­кий день! Ко­ли б у ме­не та­ка не­бо­га, то я б на неї пху! Та й го­дi.

    Г о р п и н а. То й я на неї пху!

    В с i. Пху-пху-пху на неї, са­та­ну, та й будьмо знов ве­се­лi! Цур їй, пек їй, ко­ли во­на од­цу­ра­лась од ро­ду.

    Б у б л е й н и ц я. Є i в ме­не, приз­на­тись, та­ка ро­дич­ка, та… не хо­четься тiльки роз­ка­зу­ва­ти, та ще й при лю­дях. А!.. аж язик свер­бить…

    В с i. Та ка­жи, ка­жи! На­що жа­лу­ва­ти та­ких пся­юх.

    Б у б л е й н и ц я. Та роз­ка­за­ла б, та, як-то ка­жуть, стi­ни слу­ха­ють.

    Г о с т р о х в о с т и й. Пе­до­ре! Вiзьми ко­чер­гу та по­ви­гонь стi­ни з ха­ти.

    Б а ш м а ч н и ц я. Я вже знаю, про ко­го мо­ва мо­виться. Це в на­ше вiк­но ка­мiнь уда­рив.

    Б у б л е й н и ц я. Не знаю, мо­же, в ва­ше. На зло­дiєвi шап­ка го­рить. Що ж ро­би­ти, ко­ли ваш рiд та­кий удав­ся, бо то з ва­шо­го код­ла.

    Б а ш м а ч н и ц я. З на­шо­го код­ла? А яке ж на­ше код­ло? (Схва­чується з мiс­ця.)

    Б у б л е й н и ц я. Та та­ке ж…

    Б а ш м а ч н и ц я. Та яке ж? Ка­жи!

    Б у б л е й н и ц я. Не чiп­ляй­ся, Ори­но, бо й ска­жу. Так i крик­ну на всю ха­ту. (Встає з мiс­ця.)

    Б а ш м а ч н и ц я. Про ме­не, крик­ни не то що на всю ха­ту, i на всю ули­цю, бо я те­бе не бо­юсь, бо я те­бе не зля­ка­юсь.

    Б у б л е й н и ц я. Ба зля­каєшся, як ска­жу, бо вже твiй рiд отут ме­нi си­дить у пе­чiн­ках. То ва­ше код­ло! Та­кi ви всi., не тiльки ва­ша Сте­па­нид­ка.

    Б а ш м а ч н и ц я. То ми В с i. та­кi? То й я та­ка?

    Б у б л е й н и ц я. Та й ти та­ка. I твоя ма­ти бу­ла та­ка!

    Б а ш м а ч н и ц я. Та й моя ма­ти бу­ла та­ка? Яка ж бу­ла моя ма­ти?

    Б у б л е й н и ц я. Хi­ба ж не знаємо, яка бу­ла твоя ма­ти? Та твою ж ма­тiр би­ли жи­ди на ули­цi па­тин­ка­ми по мор­дi. Твоя ма­ти в ост­ро­зi си­дi­ла.

    Б а ш м а ч н и ц я (ки­дається до буб­лей­ни­цi), Мою ма­тiр жи­ди би­ли па­тин­ка­ми? Моя ма­ти в ост­ро­зi си­дi­ла? Хто ба­чив? Хто до­ка­же?

    Б у б л е й н и ц я. Я до­ка­жу!

    Б а ш м а ч н и ц я. Ба не до­ка­жеш!

    Б у б л е й н и ц я. Ба до­ка­жу!

    Б а ш м а ч н и ц я. Ба бре­шеш, не до­ка­жеш.

    Б у б л е й н и ц я. (наб­ли­жається). Ба не бре­шу, бо до­ка­жу! Бре­ши са­ма з со­ба­ка­ми.

    Б а ш м а ч н и ц я. Ой, лю­ди доб­рi! Хто чув, хто ба­чив, щоб моя ма­ти си­дi­ла в ост­ро­зi? (Пiд­хо­дить до кож­ної мi­щан­ки й пи­тає.) Ти ба­чи­ла, як си­дi­ла моя ма­ти в ост­ро­зi?

    М i щ а н к а. Нi.

    Б а ш м а ч н и ц я. (до дру­гої мi­щан­ки). А ти до­ка­жеш?

    М i щ а н к а. Нi!

    Б а ш м а ч н и ц я. (до третьої). А ти до­ка­жеш?

    М i щ а н к а. Нi, не до­ка­жу!

    Б а ш м а ч н и ц я. (до Гор­пи­ни). А ви до­ка­же­те?

    Г о р п и н а. Нi, не до­ка­жу!

    Б а ш м а ч н и ц я. (пи­тає усiх i обер­тається до буб­лей­ни­цi з ку­ла­ка­ми). Що ж ти ме­нi ка­жеш, що моя ма­ти си­дi­ла в ост­ро­зi, ко­ли нiх­то не до­ка­же? Що ж ти, ся­ка-та­ка, об­го­во­рюєш мою ма­тiр i всю на­шу рiд­ню?

    Б у б л е й н и ц я. При­ся­га­юсь i бо­жусь, па­даю на ко­лi­на до братської бо­го­ро­ди­цi (па­дає на ко­лi­на), що твоя ма­ти си­дi­ла в ост­ро­зi, що твою ма­тiр би­ли жи­ди па­тин­ка­ми по мор­дi.

    Б а ш м а ч н и ц я. Па­даю на ко­лi­на (стає на ко­лi­на), при­ся­га­юсь i бо­жусь, що ти бре­шеш, що ти наб­ре­ха­ла на мою ма­тiр. Бре­шеш, бре­шеш, бре­шеш, си­бiр­на!

    Тим ча­сом Г о с т р о х в о с т и й ви­хо­дить з ха­ти i при­во­дить к а т е р и н щ и к а.

    Катеринка грає й пе­ре­би­ває лай­ку.

    В с i. Де це му­зи­ки взя­ли­ся? Хто це най­няв?

    Г о с т р о х в о с т и й. Це я, це я най­няв, щоб Гор­пи­нi Кор­нiївнi ве­се­лi­шi бу­ли iме­ни­ни. Як маємо ла­ятись, да­вай­те луч­че гу­ля­ти!

    В с i. (схва­чу­ються). Да­вай­те луч­че гу­ля­ти або тан­цю­ва­ти!

    Г о р п и н а. Ав­жеж тан­цю­ва­ти ве­се­лi­ше, нiж ла­ятись. Розс­ту­пiться, ку­ми мої ми­лi! Гор­пи­на Кор­нiївна гу­ляє.

    В с i розс­ту­па­ються на обид­ва бо­ки.

    Б у б л е й н и ц я й Б а ш м а ч н и ц я роз­хо­дяться на обид­ва бо­ки й по­ка­зу­ють од­на дру­гiй ку­ла­ки.

    Г о р п и н а (розс­та­вив­ши ру­ки). Дай­те мiс­це, кум­ки мої, го­луб­ки мої! Гор­пи­на Ска­ви­чи­ха гу­ляє! (По­чи­нає тан­цю­ва­ти з баш­мач­ни­цею.)

    М а г д а л и н а (пi­дiй­має ру­ки вго­ру). Ой, що ж то ска­же завт­ра отець Па­хо­мiй!

    М е р о п i я (з дру­го­го бо­ку, спе­ре­ду сце­ни). Ой, що ж то завт­ра ска­же отець Мо­дес­тiй!

    В та­нець вис­ту­па­ють де­кот­рi м i щ а н к и.

    Г о с т р о х в о с т и й. в од­нiй со­роч­цi са­дить го­па­ка.

    Завiса па­дає.

    

ДIЯ ЧЕТВЕРТА

    

    Свiтлиця Ряб­ко­ва.

    С и д i р С в и р и д о в и ч си­дить ко­ло сто­ла й по­зi­хає, хрес­тя­чи за кож­ним ра­зом ро­та.

    Вечiр.

    

ВИХIД 1

    

    С и д i р С в и р и д о в и ч i Є в д о к i я К о р н i ї в н а.

    С и д i р С в и р и д о в и ч (по­зi­хає й хрес­тить ро­та). Ой гос­по­ди, по­ми­луй ме­не, грiш­но­го ра­ба сво­го! (Знов по­зi­хає й хрес­тить ро­та.) Пху, чо­го це я так по­зi­хаю?

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а (по­зi­хає й хрес­тить ро­та). Оце! Ти по­зi­хаєш, а я за то­бою!

    С и д i р С в и р и д о в и ч (по­зi­хає й хрес­тить ро­та). Пху на те­бе, са­та­но! По­зiх­нув так, що тро­хи не роз­дер­ся.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а (по­зi­хає й хрес­тить ро­та). Пху! Не по­зi­хай-бо, бо й я рот со­бi роз­де­ру.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Оце, не по­зi­хай та не по­зi­хай, бо й во­на по­зi­хає!

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. То за­ту­ляв би ро­та, а то так не­гар­но ди­ви­тись… що й…

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Ати ду­маєш, що ме­нi гар­но ди­ви­тись, як ти роз­зя­виш свою вер­шу?

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. От i вер­шу… З ко­то­ро­го це ча­су ста­ла вер­ша з мо­го ро­та?

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Та хi­ба ж вже й не час! Що то тi жiн­ки за муд­рий на­род! До смер­тi зби­ра­ла б гу­би на обо­роч­ку.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Пху! Пху! Аж тре­ба одп­лю­ну­тись, та­ке вер­зеш. Чи не ве­ре­дуєш ти оце знов?

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Не­чис­та йо­го ма­ти знає, мо­же, й ве­ре­дую. Здається, хо­четься чи чаю, чи го­рiл­ки.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Про ме­не, пий чай, тiльки не пий го­рiл­ки, бо Євфро­син­ка бу­де сер­ди­тись, як по­ба­чить.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Ой, не пи­ти ме­нi хо­четься; здається - їсти, та не знаю, чи со­лод­ко­го, чи кис­ло­го; чи хви­гiв, чи со­ло­них огiр­кiв? Як то­бi здається?

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. А як же ме­нi про те зна­ти? Хi­ба в ме­не твiй рот?

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Що б ти те­пер їла, чи со­лод­ке, чи кис­ле? Чи хви­ги, чи со­ло­нi огiр­ки?

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Я б їла хви­ги.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Чортз­на-чо­го їй хо­четься. Хви­гiв схо­тi­лось, на­че ма­лiй ди­ти­нi.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Чи то ж ме­нi? Та то ж то­бi!

    

ВИХIД 2

    

    Т i с а м i й б а ш м а ч н и ц я.

    Б а ш м а ч н и ц я (вбi­гає з ко­ши­ком). Доб­ри­ве­чiр вам, Си­до­ре Сви­ри­до­ви­чу, i вам, Євдо­кiє Кор­нiївно! Як же вам мож­на не бу­ти на iме­ни­нах у Гор­пи­ни Кор­нiївни!

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Як же пi­ти, ко­ли Євфро­си­на шап­ку схо­ва­ла! Як­би пак уве­че­рi, то мож­на б i без шап­ки, а то вдень.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Сха­ме­нись, ста­рий! Що ти вер­зеш? Не пiш­ли, бо чо­гось пос­лаб­ли усi.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Еге! Чо­гось справ­дi у нас ро­ти пос­лаб­ли: й са­мi не роз­бе­руть, чо­го хо­тять. (По­зi­хає.) Ой, це несп­рос­та щось.

    Б а ш м а ч н и ц я. Ма­буть, нас­ла­но. Бу­ло й ме­нi та­ке то­рiк пiс­ля iме­нин Гор­пи­ни Кор­нiївни. Цi­лий день так по­зi­ха­ла, що му­си­ла кли­ка­ти шеп­ту­ху.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Сi­дай­те ж та роз­ка­жiть, як там бу­ло в сест­ри? Що їли, що пи­ли, хто був, хто що ро­бив?

    Б а ш м а ч н и ц я. Бу­ли на обi­дi пи­ро­ги, бу­ла лок­ши­на з гус­кою, пе­че­на кур­ка, пе­че­не по­ро­ся, шу­ли­ки, ще й ка­те­рин­ка на за­кус­ку. Так на­гу­ля­лись, так на­тан­цю­ва­лись! Але не ся­ду, бо за­бiг­ла до вас по до­ро­зi. Там був i Гост­рох­вос­тий: та­ки доб­ре вит­ру­сив ки­ше­нi на го­рiл­ку та на му­зи­ки. Чи ви знаєте, що Олен­ка вже зас­ва­та­на за Гост­рох­вос­то­го?

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Чи вже ж? За Гост­рох­вос­то­го?

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Брех­ня!


    Б а ш м а ч н и ц я. Ви­ба­чай­те-бо, Си­до­ре Сви­ри­до­ви­чу: хто бре­ше, то­му лег­ше. Про­пи­ли ми на­вi­ки Олен­ку! Гост­рох­вос­тий най­няв ка­те­рин­ку та аж сiр­ту­ка й жи­лет­ку ски­нув, так ви­би­вав тро­па­ка. Ой бо­же мiй, як ко­лi­на й лит­ки бо­лять, на­че хто ло­ма­кою по­бив! Про­щай­те, сер­це! (Цi­лується з ха­зяй­кою.) Та нi­ко­му, та нi­ко­му, нi­ко­му не ка­жiть, бо та­кий при­каз. Я оце тiльки вам i ка­жу. (Ви­хо­дить i на по­ро­зi збi­гається з буб­лей­ни­цею.) Ой ли­шенько! Оце тро­хи з нiг не зва­ли­ла! (Ви­хо­дить.) ви­хiд 3

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а, С и д i р С в и р и д о в и ч i б у б л е й н и ц я.

    Б у б л е й н и ц я. Бий те­бе си­ла бо­жа! Тро­хи ме­нi но­са не роз­би­ла своєю мор­дою. Доб­ри­ве­чiр вам, ку­мо! (Цi­лується.) Чи жи­вi, чи здо­ро­вi? А вас не бу­ло на iме­ни­нах у Гор­пи­ни Кор­нiївни, а ми пи­ли сва­тан­ня! Чи ви знаєте, що Олен­ка зас­ва­та­на за Гост­рох­вос­то­го, тiльки нi­ко­му, нi­ко­му не ка­жiть, бо та­кий при­каз, щоб нiх­то не знав. Про­щай­те! Так за­гу­ля­лась, так за­гу­ля­лась, аж очi­пок з го­ло­ви зла­зить. (Поп­рав­ляє очi­пок i ви­хо­дить. На по­ро­зi збi­гається з Ме­ро­пiєю.) Ой! Оце! Аж за­би­лась об вас!

    

ВИХIД 4

    

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а, С и д i р С в и р и д о в и ч i М е р о п i я.

    М е р о п i я. Оце! Аж тiм'ям об две­рi вда­ри­лась. (Вхо­дить.) Гос­по­ди, Iсу­се Хрис­те, си­не бо­жий, по­ми­луй нас!

    С и д i р С в и р и д о в и ч (ба­сом). А-мi-нь.

    М е р о п i я. Доб­ри­ве­чiр вам! Як вас гос­подь ми­лує?

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Ва­ши­ми мо­лит­ва­ми ще во­ру­ши­мось до кот­ро­го ча­су. Сi­дай­те, про­шу вас!

    М е р о п i я. Спа­си­бi вам, нi­ко­ли. Да­ле­ко ди­ба­ти до­до­му. Ко­ли б ви, Євдо­кiє Кор­нiївно, зна­ли, як я сьогод­ня наг­рi­ши­ла у Гор­пи­ни Кор­нiївни; так наг­рi­ши­ла, що на­си­лу не­су свої прег­рi­шен­ня на Пе-черське.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. То вкиньте ту в'язку грi­хiв у ка­на­ву, не­хай там по­то­не у безд­нi. Чи вар­то ж нес­ти та­ку не­чисть аж на Пе­черське!

    М е р о п i я. Як­би ж пак мож­на бу­ло… Так нас прий­ма­ла Гор­пи­на Кор­нiївна, так час­ту­ва­ла, так прип­ро­шу­ва­ла, що я од­ма­га­лась, од­ма­га­лась та й… (Ма­ха ру­ка­ми.)

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Та й наг­рi­ши­ли пов­не си­то й ре­ше­то.

    М е р о п i я. Та ще й як прий­ма­ла нас! Бо Олен­ку зас­ва­та­ли. Гост­рох­вос­тий зас­ва­тав­ся. Гар­но­го зя­тя ма­ти­ме Гор­пи­на Кор­нiївна! (За­то­чується.) Про­щай­те! Зос­та­вай­тесь со­бi до­ма. (Ви­хо­дить i не пот­рап­ляє в две­рi та в вiк­но, пi­дiй­ма но­гу.) Оце як ви­со­ко по­ро­би­ли по­ро­ги! (Зна­хо­дить две­рi й ви­хо­дить.)

    

ВИХIД 5

    

    С и д i р С в и р и д о в и ч i Є в д о к i я К о р н i ї в н а.

    С и д i р С в и р и д о в и ч (вда­рив­ши об по­ли ру­ка­ми). От то­бi й же­них! Ко­ли не бре­шуть оцi со­ро­ки.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а (вда­рив­ши об по­ли ру­ка­ми). От то­бi й Гост­рох­вос­тий! Та, ма­буть, i не бре­шуть, бо аж втрьох од­но го­во­ри­ли.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Ав­жеж утрьох труд­но бре­ха­ти, не те що од­но­му. От то­бi вте­ря­ли ро­зум­но­го чо­ло­вi­ка! Де ж те­пер дос­та­неш та­ко­го ро­зум­но­го зя­тя?

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а (з пла­чем, взяв­шись за го­ло­ву). Ой бiд­на моя го­лi­вонька! Що ж то ста­неться з на­шою Євфро­син­кою? Де ж те­пер у свi­тi знай­ти та­ко­го же­ни­ха для на­шої Євфро­си­ни?

    С и д i р С в и р и д о в и ч ха­пається за го­ло­ву. Обоє бi­га­ють по ха­тi.

    

ВИХIД 6

    

    С и д i р С в и р и д о в и ч, Є в д о к i я К о р н i ї в н а i Є в ф р о с и н а.

    Є в ф р о с и н а (ви­хо­дить з кiм­на­ти). Що це з ва­ми ста­ло­ся? Чо­го це ви так бiд­каєтесь?

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Де ж пак не бiд­ка­тись?

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Де ж пак не бiд­ка­тись! Ко­ли б ти зна­ла… та не хо­чу ка­за­ти… Ка­жи вже ти! (До Си­до­ра Сви­ри­до­ви­ча.)

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Ка­жи вже ти, бо в ме­не язик став, як ко­ло­да: нi­як не по­вер­неться.

    Є в ф р о с и н а. Ка­жiть-бо, не муч­те ме­не! Яке там не­щас­тя ста­ло­ся? Пев­но, щось та­ке, що доб­ро­го сло­ва не вар­то.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Де ж там не вар­то, ко­ли вар­то. Ой бо­же мiй!

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Тут за­бi­га­ли до нас аж три ку­ми Гор­пи­ни Кор­нiївни та ка­за­ли, що на iме­ни­нах у Гор­пи­ни Кор­нiївни був Гост­рох­вос­тий…

    Є в ф р о с и н а. Був Гост­рох­вос­тий! А як вiн смiв там бу­ти, не спи­тав­шись ме­не? Пот­ри­вай же, мосьє Гост­рох­вос­тий! Я ж то­бi ви­ва­рю во­ду!

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Еге, ви­ва­риш во­ду, ко­ли вiн уже пос­ва­тав Олен­ку.

    Є в ф р о с и н а. Олен­ку? Пос­ва­тав Гост­рох­вос­тий? Ха! Ха! Ха! Оцьому ди­ву я нi­ко­ли не пой­му вi­ри! Ха! Ха! Ха! Ха!

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Доб­ре ха-ха-ха, ко­ли вже й мо­го­рич пи­ли, а мо­же, вже й за­ру­чи­ни бу­ли. Тут аж три со­ро­ки при­лi­та­ли та бре­ха­ли… тро­хи не по­би­лись отам, на по­ро­зi.

    Є в ф р о с и н а. Ко­ли б сю­ди при­ле­тi­ло сто со­рок i сто во­рон з ни­ми, то я б не пой­ня­ла їм вi­ри. Гост­рох­вос­тий i Олен­ка! Гост­рох­вос­тий пос­ва­тав Олен­ку! Ха! Ха! Ха! (Iсте­рич­но ре­го­четься.)

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Ха! Ха! Ха! А справ­дi, тро­хи смiш­но!

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Євфро­син­ко! Як ти страш­но смiєшся! Бо­же мiй! Пе­рес­тань! Не смiй­ся! А ти, ста­рий, чо­го ска­лиш зу­би? На кут­нi зас­мiєшся! Не смiй­ся!

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Не смiй­ся, ко­ли смiш­но. Ха-ха-ха! (Смiється.)

    Є в ф р о с и н а. Ха-ха-ха! От би пос­лу­ха­ти, як Гост­рох­вос­тий го­во­рив там з Олен­кою! I об чiм вiн го­во­рив з нею? А во­на, ма­буть, тiльки очи­ма клi­па­ла, слу­ха­ючи йо­го. Ха-ха-ха! Неп­рав­да то­му, неп­рав­да! (Па­дає на ка­на­пу й за­ду­мується.) А що як прав­да! Олен­ка гар­на… А що як прав­да! Не дур­но вiн то­дi так пог­ля­дав на Олен­ку, так чiп­ляв­ся до неї. Вже вiн не дур­но заб­рiв до тiт­ки в гос­тi. Пос­тiй же, мосьє Гост­рох­вос­тий! По­па­ду я те­бе на свої зу­би!

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Не жу­ри­ся, сер­це Євфро­си­но! Хоч Гост­рох­вос­тий i гар­ний, i ро­зум­ний, кат йо­го не взяв, але не тiльки свi­ту, що в вiк­нi.

    Є в ф р о с и н а. Ой бо­же мiй, ще й до­пi­ка­ють.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а i С и д i р С в и р и д о в и ч. Оце, бо­же мiй!

    Є в ф р о с и н а (встає й хо­дить по ха­тi). Ой, не до­пi­кай­те ме­нi, дай­те ме­нi спо­кiй, йдiть со­бi до кiм­на­ти.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а ви­хо­дить у пе­кар­ню,

    С и д i р С в и р и д о в и ч ви­хо­дить до кiм­на­ти.

    

ВИХIД 7

    

    Є в ф р о с и н а са­ма. Хо­дить по кiм­на­тi й ду­має.

    Є в ф р о с и н а. Чи вже оце Олен­ка при­ча­ру­ва­ла йо­го своїми чор­ни­ми очи­ма? Вже не ро­зу­мом, не язи­ком во­на при­во­ро­жи­ла йо­го… Чи вже ж у неї очi тем­нi­шi, бро­ви чор­нi­шi, ли­це бi­лi­ше, нiж у ме­не? (Ди­виться в дзер­ка­ло.) Олен­ка гар­на, нiг­де прав­ди дi­ти: бро­ви, як ок­са­мит, як шов­ко­вi шну­роч­ки, очi блис­ку­чi… Ой сер­це моє, сер­це моє! На­що ж вiн при­во­ро­жив моє сер­це своїми чор­ни­ми ку­че­ря­ми, ти­ми ка­ри­ми очи­ма, ти­ми ро­зум­ни­ми со­лод­ки­ми сло­ва­ми… (Па­дає на ка­на­пу й пла­че. Схоп­люється з ка­на­пи.)

    Покинув ме­не для прос­тої мi­щан­ки, для пе­ре­куп­ки, для доч­ки Гор­пи­ни Ска­ви­чи­хи. Пос­тiй же ти, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу! Не по­да­рую то­бi цього! Вмру - не по­да­рую! (Бi­гає по ха­тi.) Я то­бi од­дя­чу, не те­пер, то в чет­вер. Я то­бi до­ка­жу, хто я i що я! Я то­бi до­ка­жу, що я - Євфро­си­на Ряб­ко­ва, а не якась Олен­ка Ска­ви­чiв­на. (Бi­гає по ха­тi.)

    

ВИХIД 8

    

    Є в ф р о с и н а i Є в д о к i я К о р н i ї в н а.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а (виг­ля­дає з пе­кар­нi). Євфро­си­но! Євфро­син­ко! Гост­рох­вос­тий йде! Їй-бо­гу, йде! Хим­ка прий­шла з льоху та й ба­чи­ла, що вiн ввiй­шов у на­шу хвiрт­ку. (Ви­хо­дить.)

    

ВИХIД 9

    

    Є в ф р о с и н а са­ма.

    Є в ф р о с и н а. Iде! (Три­вож­но.) Що ж ме­нi ро­би­ти, як iз ним го­во­ри­ти! Чи сто­ячи, чи си­дя­чи, чи ле­жа­чи? Ага!! Прий­му я йо­го ле­жа­чи, як прий­ня­ла ко­лись на­ша ма­дам у пан­сiй­онi сво­го ву­са­то­го ко­пи­та­на. Я, на моє щас­тя, все чис­то ба­чи­ла у дi­роч­ку. Вiн прий­шов, а во­на вхо­пи­ла книж­ку, ляг­ла со­бi на ди­ва­нi та й чи­тає, та й чи­тає, i не ди­виться на йо­го. Пот­ри­вай же, мосьє Гост­рох­вос­тий! Ви­ва­рю я то­бi во­ду. (Ха­пає книж­ку й ля­гає на ди­ва­нi.) ви­хiд 10

    Є в ф р о с и н а й Г о с т р о х в о с т и й.

    Г о с т р о х в о с т и й. Доб­ри­ве­чiр, Євфро­си­но Си­до­ров­но!

    Є в ф р о с и н а мов­чить i чи­тає.

    Г о с т р о х в о с т и й. Доб­ри­ве­чiр вам! Ни­зенько кла­ня­юсь вам, Євфро­си­но Си­до­ров­но, аж до си­рої зем­лi! Що це ви чи­таєте? Пев­но, щось ду­же, ду­же цi­ка­ве, ко­ли й не мо­же­те одiр­ва­тись. (Сi­дає ко­ло Євфро­си­ни й заг­ля­дає у книж­ку.) Єрус­лан Ла­за­ре­вич! Ма­буть, ду­же вче­на, ду­же ро­зум­на книж­ка, ко­ли ви не мо­же­те одiр­ва­тись! (Заг­ля­дає в книж­ку.) Ду­же вче­на, ду­же ла­са рiч! (Встає й хо­дить по ха­тi.) Як же ва­ше здо­ров'я, ва­ше дра­го­цiн­не здо­ров'я, Євфро­си­но Си­до­ров­но!

    Є в ф р о с и н а мов­чить i пе­ре­гор­тує лист­ки.

    Г о с т р о х в о с т и й. (знов сi­дає й заг­ля­дає в книж­ку).


    "Прекрасный Ерус­лан Ла­за­ре­вич"… Ду­же вче­на рiч. (Встає й заг­ля­дає в кiм­на­ту, в пе­кар­ню й каш­ляє. Ти­хо.) Е! Щось тут та є! Чи­тає та чи­тає, й сло­ва не про­мо­вить до ме­не! Чи не знає во­на, що я оце гу­ляв у Гор­пи­ни та й ду­рив ста­ру вiдьму, нi­би я хо­чу сва­та­ти Олен­ку? Але хто ж оце при­нiс сю­ди звiст­ку? Не са­ма ж Гор­пи­на або со­ро­ка на хвос­тi! (го­лос­но.) Євфро­си­но Си­до­ров­но! Чи не сер­ди­тесь ви чо­го на ме­не? Чи не оби­див я вас чим, був­ши у вас в гос­тях?

    Є в ф р о с и н а схоп­люється й хо­дить по ха­тi.

    Г о с т р о х в о с т и й встає, па­дає на ка­на­пу й за­ту­ляє очi ру­ка­ми.

    Є в ф р о с и н а. Хим­ко! Хим­ко! Йди сю­ди та на­ку­ри в ха­тi па­хо­ща­ми, бо так i тхне на всю ха­ту гни­ли­ми кис­ли­ця­ми, не­на­че тiт­ка Гор­пи­на тiльки що вий­шла з ха­ти. Пхе! Пхе!

    Г о с т р о х в о с т и й. (встає й хо­дить слiд­ком за Євфро­си­ною). Вам щось на­го­во­ри­ли на ме­не, прос­то та­ки наб­ре­ха­ли на ме­не. Прав­да, Євфро­си­но Си­до­ров­но? Кля­ну­ся вам, бо­жу­ся; не вiр­те то­му: все те брех­ня.

    Є в ф р о с и н а. Ра­да б не вi­ри­ти, та тре­ба вi­ри­ти.

    Г о с т р о х в о с т и й. Ви за­го­во­ри­ли до ме­не! Який я щас­ли­вий, що по­чув ваш срiб­ний го­ло­со­чок, Євфро­си­но Си­до­ров­но! За од­но лас­ка­ве сло­во дя­кую вам. (Кла­няється.)

    Є в ф р о с и н а. Не дя­куй­те, бо не­ма за вi­що. Ме­нi не ду­же пот­рiб­но ва­шої дя­ки. Обiй­де­мось.

    Г о с т р о х в о с т и й. Ой Євфро­си­но Си­до­ров­но! Я б од­дав по­ло­ви­ну сво­го вi­ку, щоб тiльки зна­ти, за що ви ка­раєте ме­не так тяж­ко! (Сi­дає на стiльцi й за­ту­ляє очi до­ло­ня­ми.)

    Є в ф р о с и н а. Отак. Вип­лач­тесь на пох­мiл­ля. В Олен­ки пи­ли, а до ме­не прий­шли пох­ме­ля­тись.

    Г о с т р о х в о с т и й. Хто вам наб­ре­хав, що я пив у Гор­пи­ни Кор­нiївни?

    Є в ф р о с и н а. Ме­нi нiх­то не бре­хав, ми з та­кiвських, що все знаємо. Пхе! Як од вас тхне на всю ха­ту; зов­сiм так, як од моєї тiт­ки Гор­пи­ни. (Одма­хується хус­точ­кою.) Хим­ко! Хим­ко! Да­вай сю­ди ку­ре­ва.

    

ВИХIД 11

    

    Т i с а м i й Х и м к а.

    Х и м к а (дме в пок­риш­ку). Оце схо­тi­ло­ся вам то­го ку­ре­ва! Ка­хи! Ка­хи! Та­ке доб­ре, аж у гор­лi ду­шить! (Ти­хо.) Це все прим­хи! Хо­четься їй цього ку­ре­ва, не­на­че ве­ли­ка па­нi! (Го­лос­но.)Чи го­дi, чи ще?

    Є в ф р о с и н а. Ку­ри ще, по­ки не ви­ку­риш зло­го ду­ха.

    Х и м к а. Та вже так на­ка­ди­ла, що всi чор­ти пов­тi­ка­ли б з ха­ти, як­би тiльки бу­ли, не про­ти но­чi зга­ду­ючи.

    Є в ф р о с и н а. Ко­ли не всiх ви­ку­ри­ла, то ви­ку­риш, мо­же, хоч од­но­го. Пхе! Пхе! На­си­лу пе­ре­мог­ло тiт­чин дух.

    Х и м к а ви­хо­дить.

    

ВИХIД 12

    

    Є в ф р о с и н а й Г о с т р о х в о с т и й.

    Є в ф р о с и н а. Чи доб­ре ж вам там гу­ля­лось, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу? Ма­буть, бу­ло що їсти, пи­ти й по ко­лiн­ця в вiв­сi бро­ди­ти.

    Г о с т р о х в о с т и й. Ат, му­сив зай­ти, ко­ли ста­ра за­тяг­ла. По­си­дiв тро­хи, по­ба­ла­кав… Та хi­ба ж ви не знаєте, яке там ба­ла­кан­ня. Мi­щан­ки по­пи­лись, по­ча­ли спi­ва­ти, по­тiм по­ча­ли пла­ка­ти, по­тiм по­ча­ли ла­ятись. На­си­лу-си­лу втiк та оце прий­шов до вас, щоб од­вес­ти тро­хи ду­шу.

    Є в ф р о с и н а. Сю­ди б то при­нес­ли свою ду­шу… А мо­же, ви по­ки­ну­ли свою ду­шу в тiт­ки?

    Г о с т р о х в о с т и й. Ви жар­туєте, Євфро­си­но Си­до­ров­но. Їй-бо­гу, жар­туєте. Я своєї ду­шi не по­ки­ну буд­лi-де. Хi­ба по­ки­нув би її там, де бу­де ва­ша ду­ша, Євфро­си­но Си­до­ров­но, там - i бiльше нiг­де.

    Є в ф р о с и н а. Чи гар­но приб­ра­ла­ся Олен­ка на той бал? Ма­буть, на­дi­ла шов­ко­ву сук­ню, уб­ра­ла­ся в зо­ло­то та в срiб­ло, на­тяг­ла кри­но­лiн ота­ке­лецький (по­ка­зує), роз­пус­ти­ла ко­афю­ру на го­ло­вi, як го­ру. Ото шко­да, що ме­нi не до­ве­лось по­ди­ви­тись на Олен­чин убiр.

    Г о с т р о х в о с т и й. Що це ви, Євфро­си­но Си­до­ров­но! Хi­ба ж ви не знаєте Олен­ки! Їй-бо­гу, жар­туєте! Хе-хе-хе!

    Є в ф р о с и н а (з злiс­тю). Але прав­да, що во­на гар­на? Яке в неї бi­ле лич­ко, не­на­че хто об­си­пав бо­рош­ном. Якi в неї блис­ку­чi ве­ли­кi очi. А бро­ви! Чи прав­да моя, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу?

    Г о с т р о х в о с т и й (важ­ко зiт­хає. Ти­хо). Ой прав­да, прав­да! Де вже не прав­да! Ой очi, очi! А щiч­ки! (Го­лос­но.) Як ви гост­ро жар­туєте, Євфро­си­но Си­до­ров­но. Але Олен­ка зов­сiм не та­ка, як ви ма­люєте; то ваш язик та­кий гар­ний, що з-пiд нього ви­хо­дить якось все гар­но. Ой Євфро­си­но Си­до­ров­но! (Встає й наб­ли­жається до неї.) Як пос­лу­хаю ва­шої роз­мо­ви, то аж поз­до­ров­шаю.

    Є в ф р о с и н а. Од­на­че слу­ха­ли цi­лий день, аж сiр­тук i жи­лет­ку ски­ну­ли з се­бе… Хим­ко! Ку­ре­ва! Аж ка­те­рин­ку на ра­до­щах му­си­ли най­ня­ти, аж пiв­вiд­ра си­ву­хи му­си­ли ку­пи­ти. Хим­ко! Ку­ре­ва! Ха-ха-ха!

    Г о с т р о х в о с т и й. (ти­хо). Чи не бi­со­вi п'янi мi­щан­ки! Пев­но, вже кот­рась за­бi­га­ла сю­ди i все до­чис­та розб­ре­ха­ла. (Го­лос­но.) Цьому всьому неп­рав­да! Вам хтось наб­ре­хав, щоб нас пос­ва­ри­ти, щоб нас роз­вес­ти. Я вам до­ка­жу, що я тут нi в чо­му не ви­нен…

    Є в ф р о с и н а. Ку­ди ж пак! До­ка­жу, що нi в чо­му не ви­нен! Ха-ха-ха! Хим­ко! Да­вай ку­ре­ва!

    Г о с т р о х в о с т и й. Не вiр­те!

    Є в ф р о с и н а. Вi­рю!

    Г о с т р о х в о с т и й. Ба не вiр­те!

    Є в ф р о с и н а. Ба вi­рю! Бо як ви бу­ли в нас, то го­во­ри­ли до ме­не об­лес­ли­ви­ми сло­ва­ми, а очи­ма пог­ля­да­ли ско­са на Олен­ку. Я все пос­те­рег­ла. Я пос­те­рег­ла, що не­ма прав­ди на ва­шо­му язи­цi. (Бi­гає по ха­тi.)

    Г о с т р о х в о с т и й. (слiд­ком за нею). Ба не пос­те­рег­ли, бо я на Олен­ку не ди­вив­ся ско­са. Я на вас ди­вив­ся й хо­чу ди­ви­тись, i бiльш нi на ко­го.

    Є в ф р о с и н а. Я серд­жусь на вас! Я па­лаю ог­нем! Ой га­ря­че ме­нi, ой душ­но ме­нi! Во­ди! Во­ди!

    Г о с т р о х в о с т и й. Бо­же мiй! Бо­дай по­кор­чи­ло язи­ки тим прок­ля­тим бре­ху­хам, що наб­ре­ха­ли на ме­не та розт­ри­во­жи­ли вас. (Бе­ре пляш­ку з во­дою, на­ли­ває во­ди.),

    Є в ф р о с и н а. Не дам над со­бою кеп­ку­ва­ти. Ви ду­маєте, що ме­нi тре­ба вас, що в ме­не в па­ни­чах не­дос­та­ча? Та я вий­ду на га­нок та тiльки свис­ну, то наз­бi­гається їх пов­нi­сiнький двiр. Євфро­си­на Си­до­ров­на не на те вчи­лась в пан­сiй­онi, щоб да­ти во­ди­ти се­бе за нiс. Ой душ­но ме­нi! Ой го­рю, ой па­лаю! (Бi­гає по ха­тi.)

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а i С и д i р С в и р и д о в и ч вбi­га­ють в ха­ту.

    

ВИХIД 13

    

    Є в ф р о с и н а й Г о с т р о х в о с т и й,

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а i С и д i р С в и р и д о в и ч.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Євфро­си­но! Що це з то­бою? Чо­го то­бi душ­но?

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Що тут за га­лас? Хто тут на­ро­бив га­ла­су?

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Що тут та­ке дiється, що аж до кри­ку до­хо­дить? Що з то­бою, Євфро­си­но? Чо­го це ти та­ка чер­во­на? Чо­го це ти так страш­но роз­го­рi­ла­ся?

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Та­ка чер­во­на, як жар. Бо­ро­ни бо­же чо­го! Що це з ва­ми, Євфро­си­но Си­до­ров­но?

    Є в ф р о с и н а. Чо­го вам тре­ба? Що вам до то­го, чо­го я роз­чер­во­нi­лась? Дай­те ме­нi по­кiй!

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Де вже, дай­те по­кiй. Лю­ди мо­ло­дi. Бо­ро­ни бо­же чо­го: до на­пас­тi не­да­ле­ко.

    Є в ф р о с и н а. Ви, та­ту, йшли б бо­сi в кiм­на­ту спо­чи­ва­ти; на­що вам зна­ти, чо­го я роз­го­рi­лась? Ви нас не ро­зу­мiєте, то й не пи­тай­те.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. То й не пи­та­ти­му, а то швид­ко ста­рий ста­ну.

    Є в ф р о с и н а. Йшли б, ма­мо, в пе­кар­ню!

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Хо­дiм, ста­ра! Це, бач, у них не по-на­шо­му: не так, як ко­лись у нас бу­ло; пам'ятаєш? Це в них по-мод­но­му, по-те­пе­рiшньому. (По­зi­хає.) От як свiт мi­няється, та й мо­да мi­няється. (Ви­хо­дить до кiм­на­ти. Є в д о к i я К о р н i ї в н а ви­хо­дить в пе­кар­ню.)

    

ВИХIД 14

    

    Є в ф р о с и н а й Г о с т р о х в о с т и й.

    Г о с т р о х в о с т и й. Зас­по­кой­тесь, Євфро­си­но Си­до­ров­но! Про­шу вас, бла­гаю, зас­по­кой­тесь! (Ти­хо.) Оце бi­да! Ще як роз­сер­диться та про­же­не ме­не з ха­ти, то про­ща­вай­те мої на­дiї на Ряб­ко­ве срiб­ло-зо­ло­то! Ох! А тут Волько та Бер­ко прис­та­ють з век­се­ля­ми за дов­ги. (Го­лос­но). Сядьте та по­го­во­ри­мо ти­хенько та лю­бенько.

    Є в ф р о с и н а. Про ме­не… го­во­рiть що хо­че­те, бо я вто­ми­лась. (Сi­дає на ка­на­пi.)

    Г о с т р о х в о с т и й. Чи вже ж ви, Євфро­си­но Си­до­ров­но, ду­маєте, що я й справ­дi люб­лю Олен­ку? Чи мож­на ж ме­нi, Сви­ри­до­вi Йва­но­ви­чу, лю­би­ти мi­ща­ноч­ку, що з ко­ши­ком га­няє по го­ро­ду та кри­чить: "Сю­ди яб­лу­чок, сю­ди со­лод­ких". Пхе! Цього нi­ко­ли, нi­ко­ли не мо­же бу­ти.

    Є в ф р о с и н а. Ме­нi здається, що не мо­же.

    Г о с т р о х в о с т и й. А чи прав­да ж то­му, щоб я та­ку дiв­чи­ну взяв со­бi за жiн­ку? Чи та­кої ме­нi тре­ба жiн­ки! Я зна­юсь з не­аби­яки­ми людьми. В ме­не бу­ва­ють вче­нi лю­ди, в ме­не бу­ва­ють усi мит­ро­по­ли­чi ба­си.

    Є в ф р о с и н а. I справ­дi!

    Г о с т р о х в о с т и й. По­бий ме­не хрест свя­тий, ко­ли бре­шу; до ме­не хо­дить в гос­тi сам Та­рас, се­мi­нарський со­лiст. Ча­сом до пiв­но­чi гу­ляємо та спi­ваємо. Ну, ска­жiть же, чи мож­на ж ме­нi ма­ти та­ку жiн­ку, як Олен­ка? Чи во­на ж до­теп­на по­го­во­ри­ти з уче­ни­ми людьми, прий­ня­ти їх? Ме­нi тре­ба та­кої жiн­ки, як ви, Євфро­си­но Си­до­ров­но!

    З две­рей кiм­на­ти виг­ля­дає го­ло­ва Ряб­ко­ва, з две­рей пе­кар­нi ви­со­вується го­ло­ва Євдо­кiї Кор­нiївни, а з-за неї виг­ля­дає Хим­ка, сп'явшись навш­пиньки.


    Рябко, вгля­дiв­ши жiн­чи­ну й Хим­чи­ну го­ло­ви, мо­тає го­ло­вою й ки­ває ру­кою, щоб во­ни по­хо­ва­лись. Жiн­ка сва­риться на йо­го.

    Є в ф р о с и н а. Тiльки та­кої, як я? Спа­си­бi вам за честь, ко­ли ви так ду­маєте; ми не го­ни­мось за та­кою чес­тю.

    Г о с т р о х в о с т и й. Ви ме­не не ро­зу­мiєте, Євфро­си­но Си­до­ров­но! Я не хо­тiв би iн­шої жiн­ки, ок­рiм вас. Ви - й бiльше нiх­то! Або ви, або нiх­то!

    Є в ф р о с и н а (ти­хо). Чом же це вiн не стає пе­ре­до мною нав­ко­лiш­ки, як той ву­са­тий ко­пи­тан пе­ред ма­да­мою?

    Г о с т р о х в о с т и й. Ви не вi­ри­те? (Прис­ту­пає.) Ви не вi­ри­те? Так знай­те ж, що я бiльше нi­ко­го не лю­бив, не люб­лю й не лю­би­ти­му, ок­рiм вас. Як по­ба­чив я ва­шу, та­ку зав­виш­ки, як дзвi­ни­ця, ко­афю­ру на го­ло­вi, то тро­хи не вмер на мiс­цi. Як по­чув я ва­шу вче­ну роз­мо­ву, то й пок­лав, що для моєї ком­па­нiї тре­ба та­кої жiн­ки, як ви.

    Є в ф р о с и н а (ти­хо). Оце ме­нi тро­хи по­до­бається. (Го­лос­но.)

    Може… не знаю. (Ко­кет­ли­во.)

    З две­рей знов виг­ля­да­ють го­ло­ви Си­до­ра Сви­ри­до­ви­ча й Євдо­кiї Кор­нiївни.

    Вони обоє сва­ряться од­не на дру­го­го й ки­ва­ють го­ло­ва­ми.

    Г о с т р о х в о с т и й. (па­дає нав­ко­лiш­ки пе­ред Євфро­си­ною).

    Євфросино Си­до­ров­но! Без вас ме­нi не жи­ти на свi­тi! Як­би я так час­то хо­див до Братсько­го мо­нас­ти­ря, як час­то ход­жу по­пiд ва­ши­ми вiк­на­ми, я б дав­но уже прис­вя­тив­ся. Вiр­те ме­нi, що го­во­рю прав­ду!

    Є в ф р о с и н а. Як­би пак мож­на бу­ло заг­ля­ну­ти в ва­шу ду­шу та по­ди­ви­тись в ва­ше сер­це!

    Г о с т р о х в о с т и й. То там ви по­ба­чи­ли б, що зо­ло­ти­ми слов'янськи­ми бук­ва­ми на­пи­са­но: Євфро­си­на Си­до­ров­на Ряб­ко­ва. Ой, як­би зо­ло­тий ключ од ва­шо­го сер­ця та ле­жав в моєї ду­шi в ки­ше­нi, який би я був щас­ли­вий! А! Я б що­го­ди­ни од­ми­кав би ва­ше сер­це та все ди­вив­ся на йо­го! Я б не їв, я б не пив, я б не ку­рив три днi, тиж­день, та все заг­ля­дав би в ва­ше сер­це. Євфро­си­но Си­до­ров­но! Що ж ви ска­же­те? (Бе­ре її за ру­ку.)

    З-за две­рей Ряб­ко i йо­го жiн­ка ра­дiс­но ки­ва­ють од­но дру­го­му.

    Є в ф р о с и н а. Я… я… дай­те ме­нi тро­хи по­ду­ма­ти! (За­ту­ляє очi й лоб до­ло­нею.) Я так стри­во­же­на, так стри­во­же­на; так якось все ста­лось нес­по­дi­ва­но, не­га­да-но! Я… Я даю вам свою ру­ку (по­дає ру­ку), але тре­ба по­пе­ре­ду спи­та­ти батька-ма­те­рi! Ви­ба­чай­те ме­нi, що я вас на ча­со­чок по­ки­ну. (Ви­хо­дить у кiм­на­ту. Ма­ти йде з пе­кар­нi слiд­ком за нею в кiм­на­ту.)

    

ВИХIД 15

    

    Г о с т р о х в о с т и й сам.

    Г о с т р о х в о с т и й. Ну, ви­пав деньок ме­нi сьогод­нi! Як­би два та­кi деньки, то хоч i на Ще­ка­ви­ку. Так Євфро­си­на моя! Яку ж жiн­ку ма­ти­му те­пер! Ффф! Ви­со­ка, та ши­ро­ка, та на го­ло­вi пiв­пу­да кiс! Кру­гом па­нi! А шлейф! А ро­зу­му, а ро­зу­му! От те­пер, Сви­ри­де Йва­но-ви­чу, гу­ляй на всi зас­та­ви! Гро­шi є, лав­ка є, ще й до то­го жiн­ка па­нi! А Олен­ка… Та що ме­нi Олен­ка? Знай­де­мо де­сять та­ких Оле­нок, аби тiльки охо­та. Не пер­ший i не ос­тан­нiй Сви­рид Йва­но­вич ду­рить жi­нок та дiв­чат.

    

ВИХIД 16

    

    Г о с т р о х в о с т и й, Є в ф р о с и н а,

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а, С и д i р С в и р и д о в и ч.

    Є в ф р о с и н а, Є в д о к i я К о р н i ї в н а i С и д i р С в и р и д о в и ч ви­хо­дять.

    С и д i р С в и р и д о в и ч все ню­хає та­ба­ку й при­каш­лює.

    Г о с т р о х в о с т и й. Си­до­ре Сви­ри­до­ви­чу i ви, Євдо­кiє Кор­нiївно! Я пе­ре­го­во­рив з ва­шою ро­зум­ною доч­кою Євфро­си­ною Си­до­ров­ною про од­ну ду­же важ­ну рiч, про кот­ру ви вже, пев­но, знаєте. Я хо­чу же­ни­тись з Євфро­си­ною Си­до­ров­ною, i во­на вже да­ла ме­нi своє сло­во, а те­пер про­шу й вас, як батька й ма­тiр, чи зго­ди­тесь ви на те?

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Як моя доч­ка Євфро­си­на Си­до­ров­на так хо­тять, то нам, ста­рим, нi­чо­го пе­ре­чи­ти.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Еге… нi­чо­го пе­ре­чи­ти. Я ж ка­жу, нi­чо­го пе­ре­чи­ти.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Тiльки, тiльки… ме­нi ка­за­ла звiс­на на ввесь Пе­черська бре­ху­ха Ме­ро­пiя i цi­лос­вiт­ня бре­ху­ха баш­мач­ни­ця i пiдб­ре­хач­ка буб­лей­ни­ця… нi­би ви пос­ва­та­ли Олен­ку: так нам якось нi­яко­во од­би­ва­ти же­ни­ха од Олен­ки.

    Г о с т р о х в о с т и й. Си­до­ре Сви­ри­до­ви­чу i ви, Євдо­кiє Кор­нiївно! Ви са­мi ска­за­ли, що то за лю­ди Ме­ро­пiя, баш­мач­ни­ця й буб­лей­ни­ця. Мо­же, я вам не до впо­до­би, а ви тiльки Олен­кою хо­че­те ме­не одiпх­ну­ти?

    С и д i р С в и р и д о в и ч i Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Бо­ро­ни бо­же! Чи то мож­на? Чи то мож­на? Ми кра­що­го же­ни­ха не хо­че­мо для Євфро­си­ни, як ви, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу.

    Г о с т р о х в о с т и й. Ко­ли так, то кла­ня­юсь вам ни­зенько i дя­кую вам за ва­ше сло­во. (Цi­лується три­чi з Си­до­ром Сви­ри­до­ви­чем i Євдо­кiєю Кор­нiївною.) Об iн­ших рi­чах я приш­лю сва­тiв по­го­во­ри­ти хоч би й завт­ра.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Хоч i сьогод­ня! Я не во­рог своїй доч­цi. Що в ме­не в скри­нi, то все Євфро­си­ни­не.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Все Євфро­си­ни­не: аж чо­ти­ри шов­ко­вi сук­нi, та ще й до­ро­гi: по три кар­бо­ван­цi за ар­шин са­ма пла­ти­ла; п'ять пар че­ре­ви­кiв на та­ких ви­со­ких за­каб­луч­ках…

    Є в ф р о с и н а. Го­дi вам, ма­мо!

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Що прав­да, то не грiх.

    Г о с т р о х в о с т и й. (ти­хо). Од­на­че з тих за­каб­лу­кiв та че­ре­ви­кiв ма­ло ко­рис­тi! (г о л о сно,) Прид­ба­ли ви своїй доч­цi, ма­буть, де­що й луч­че од че­ре­ви­кiв.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Чо­го в моєї Євфро­си­ни тiльки не­ма! Од­но­го зо­ло­та на­ку­пи­ли…

    Є в ф р о с и н а. Го­дi-бо, ма­мо! Є ж охо­та роз­ка­зу­ва­ти!

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Про ме­не, хоч i до за­ру- чин. За мною дi­ло не ста­ло. Тiльки, ма­буть, у на­шої Євфро­си­ни й зо­ло­то­го перс­ня не­ма. Во­на та­ка мо­ло­денька! Об тiм ще й не ду­ма­ла й не га­да­ла.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Де там не­ма! Ще по­за­то­рiк ку­пи­ла.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Ко­ли є перс­нi, то й по­мi­няй­тесь, дi­ти, не­хай ми, ста­рi, на ста­рос­тi лiт на­тi­ши­мось ва­ми.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а ви­но­сить з кiм­на­ти перс­тень i на­дi­ває

    Євфросинi на па­лець;

    Г о с т р о х в о с т и й i Є в ф р о с и н а мi­ня­ються перс­ня­ми.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Ко­ли так доб­ре скла­ло­ся дi­ло, то й за мо­го­рич. Пок­ли­ка­ти б, ста­ра, сест­ру Гор­пи­ну.

    Г о с т р о х в о с т и й. (як опе­че­ний). Ой, не тре­ба! Во­ни з Олен­кою те­пер на­то­ми­лись: ма­буть, вже сплять.

    Є в ф р о с и н а. Не­на­че зро­ду не ба­чи­ли тiт­ки! Ска­за­ти прав­ду всiм у вi­чi, ме­нi б не хо­тi­лось, щоб моя тiт­ка бу­ла на моїм ве­сiл­лi. Во­на тут на­шу­ро­бу­рить так, що ме­нi бу­де со­ром пе­ред моїми пан­сi­онськи­ми под­ру­га­ми.

    Г о с т р о х в о с т и й. Який у вас ве­ли­кий ро­зум. Євфро­си­но Си­до­ров­но! Я тiльки стою та ди­ву­юсь, вит­рi­щив­ши очi. Отак i ме­нi здається, як вам. Чи не мож­на б бу­ло нам по­вiн­ча­тись хоч би i сiєї не­дi­лi, щоб Ска­ви­чи­ха i не про­чу­ла про те?

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Тро­хи бу­де швид­ко. Та тре­ба ж i доч­цi сук­ню бi­лу по­ши­ти.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Вже го­то­ва й сук­ня, й бi­лi че­ре­ви­ки ку­пи­ла я са­ма. Тiльки взя­ти в лав­цi бi­лi тря­суч­ки на го­ло­ву та де­що до сук­нi поп­риш­пи­лю­ва­ти, та хоч i завт­ра до вiн­ця.

    Г о с т р о х в о с т и й. Ото й доб­ре! То й по­вiн­чаємось у не­дi­лю.

    В с i. Хоч i в не­дi­лю. Нi­чо­го нам одк­ла­да­ти.

    Завiса па­дає

    

ДIЯ П'ЯТА

    

    Двiр Ряб­ка; на дво­рi стоїть ха­та з ган­ком; нап­ра­во - бар­кан з бра­мою i хвiрт­кою, на­лi­во, пiд го­ру - сад, об­го­род­же­ний ти­ном.

    Далеко вид­но го­ри, на го­рах - Анд­рiївська церк­ва, Де­ся­тин­на, Со­фiй­ський со­бор.

    Сонце на за­хо­дi.

    

ВИХIД 1

    

    Х и м к а с а м а.

    Х и м к а (за­мi­тає двiр мiт­лою). Дру­гим лю­дям не­дi­ля, а то­бi не­ма нi праз­ни­ка, нi не­дi­лi в сих ха­зяїнiв. Во­ни ве­сiл­ля справ­ля­ють, а ти ме­ти двiр у не­дi­лю, ще й пiс­ком по­си­пай, ще й зе­ле­ною тра­вою пот­ру­си, бо бач ве­ли­ка па­нi поїде вiн­ча­тись. Знаємо, з яких ви па­нiв. I я бу­ла б та­кою са­мою па­нею, як­би був жи­вий мiй чо­ло­вiк.

    

ВИХIД 2

    

    Х и м к а й С и д i р С в и р и д о в и ч.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Хим­ко? Пiй­май со­ба­ку та прив'яжи на лан­цюг, щоб ча­сом не ки­ну­лась на ко­го та не обiр­ва­ла якiй-не­будь пан­нi ве­сiльної сук­нi. (Вхо­дить у ха­ту.)

    Х и м к а. Хi­ба в ме­не со­ба­чi но­ги, щоб я за со­ба­ка­ми бi­га­ла? ви­хiд з

    Н а с т я, О л ь г а й В а р в а р а.

    Н а с т я вхо­дить в хвiрт­ку i йде до ган­ку.

    За нею вхо­дять О л ь г а й В а р в а р а, уб­ра­нi по-ве­сiльно­му.

    О л ь г а i В а р в а р а (до Нас­тi). Доб­ри­ве­чiр то­бi! Пот­ри­вай лиш! Як ми ра­зом з'їха­лись, не­на­че змо­ви­лись.

    Н а с т я (стає се­ред дво­ра). Доб­ро­го здо­ров'ячка, мої до­ро­гi. (Цi­лується з обо­ма.)

    О л ь г а (до Нас­тi). Як же ти гар­но уб­ра­лась! Зов­сiм, як до вiн­ця. Яка гар­на ма­те­рiя! (Ла­пає.) А по чо­му ар­шин?

    Н а с т я. Трош­ки до­ро­га ма­те­рiя: по два кар­бо­ван­цi пла­ти­ла.

    В а р в а р а (ти­хо). От­же й збре­ха­ла; я вже знаю, що пла­ти­ла по пiв­то­ра кар­бо­ван­цi.


    О л ь г а (до Нас­тi). Для твоєї сук­нi ко­ли б не од­ки­нув­ся Гост­рох­вос­тий од своєї Євфро­си­ни.

    В а р в а р а. Я б на йо­го мiс­цi од­ки­ну­лась од неї й без то­го.

    Н а с т я. Вже й бе­ре! I де в йо­го тi очi бу­ли? Хi­ба ж у нас не­ма кра­щих пан­нiв. Сам як чор­ноб­ри­вець, а бе­ре со­ву.

    В а р в а р а. Вже й бе­ре! Нiс, як кар­люч­ка! (Смiється.)

    О л ь г а. Очi, як ци­бу­ля. (Смiється.)

    Н а с т я. Од­на­че чо­го ж ми тут стоїмо? Хо­дi­мо в ха­ту.

    В с i т р и. Хо­дi­мо! Хо­дi­мо! (Йдуть у ха­ту.)

    

ВИХIД 4

    

    В хвiрт­ку вхо­дять два м и т р о п о л и ч i б а с и в сiр­ту­ках.

    1-й б а с. Та цей дом ме­нi по зна­ку. Я тут був з Ки­ри­лом та Та­ра­сом.

    2-й б а с. Чи доб­ре ж прий­ма­ли?

    1-й б а с. О, ще й як доб­ре! Ха­зяїн i ха­зяй­ка ду­же люб­лять пiс­нi i тро­хи нас на ру­ках не но­си­ли. Та тут ми гур­том ук­ла­ли в ко­пи ма­ло не двi вiд­рi го­рiл­ки. Он де Гост­рох­вос­тий на­ди­бав со­бi дiв­чи­ну! Ой бра­ти­ку, та тут нас жде ве­ли­ка ви­пив­ка. Спа­си­бi Гост­рох­вос­то­му, що поп­ро­сив нас на ве­сiл­ля. За те ж я йо­му так од­ка­таю апос­то­ла, що церк­ва бу­де дри­жа­ти!

    2-й б а с. Пiд­дам i я ба­сом жа­ру. Ну вип'ємо ж цього ве­чо­ра!

    1-й б а с. О, що вип'ємо, то вип'ємо! От бу­де лах­ва! ви­хiд 5

    Т i с а м i i Г о с т р о х в о с т и й з дво­ма ш а ф е р а м и.

    Г о с т р о х в о с т и й. (до ба­сiв). Здрас­туй­те! Як жи­ве­те, як дви­гаєтесь!

    Б а с и. Ва­ши­ми мо­лит­ва­ми по­ма­леньку жи­ве­мо! Цей двiр нам трош­ки по зна­ку. Доб­рi лю­ди жи­вуть в цiм дво­рi i, здається, не вбо­гi.

    Г о с т р о х в о с т и й. О, не вбо­гi.

    Ш а ф е р и. Ав­жеж не вбо­гi. Ряб­ко­ва лав­ка швид­ко пе­рей­де на пер­шу ули­цю на По­до­лi.

    Б а с и (до Гост­рох­вос­то­го). На­бе­ре­те в ки­ше­нi вся­ко­го доб­ра?

    Г о с т р о х в о с т и й. (гор­до). Ав­жеж на­бе­ре­мо: не в дур­нiв уда­лись.

    В с i. От щас­ли­вий чо­ло­вiк. Ба­га­то­му чорт дi­тей ко­ли­ше.

    В с i йдуть до ха­ти.

    Г о с т р о х в о с т и й зос­тається й виг­ля­дає в хвiрт­ку.

    Г о с т р о х в о с т и й. Ой бо­же мiй! Аж тру­шусь. А що, як по­чує та й при­бi­жить ска­же­на Ска­ви­чи­ха! Ой-ой-ой! Ду­ша моя три­во­житься. (Зiт­хає i йде в са­нок. Йо­му на­зуст­рiч ви­хо­дить Си­дiр Сви­ри­до­вич, об­нi­має йо­го й цi­лується.)

    

ВИХIД 6

    

    Г о с т р о х в о с т и й, С и д i р С в и р и д о в и ч, ш а ф е р и й д в а б а с и.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. От те­пер ви вже наш. Вже нас нiх­то не роз­лу­чить. Будьте ж щас­ли­вi в но­вiй жиз­нi. Вас жде Євфро­си­на. Про­шу до ха­ти. Поб­ла­гос­ло­ви­мо вас, та, про ме­не, й до вiн­ця. Здрас­туй­те. (Здо­ров­кається з па­ни­ча­ми. Всi вхо­дять у ха­ту. Си­дiр Сви­ри­до­вич з сi­ней.)

    Химко! Йди, го­луб­ко, од­чи­няй во­ро­та, та ши­ро­ко-ши­ро­ко.

    Х и м к а ви­хо­дить, од­чи­няє во­ро­та.

    В во­ро­та заг­ля­да­ють п о г о н и ч i й м i щ а н к и.

    Х и м к а вер­тається в ха­ту.

    З ха­ти на га­нок ви­хо­дять ш а ф е р и з об­ра­за­ми й свiч­ка­ми, схо­дять по схiд­цях i ста­ють по обид­ва бо­ки ган­ку; за ни­ми ви­хо­дить о д и н б а с i не­се хлiб-сiль, за ба­сом ви­хо­дить д р у г и й б а с.

    Г о с т р о х в о с т и й i Є в ф р о с и н а, С и д i р С в и р и д о в и ч, Є в д о к i я К о р н i ї в н а, уб­ра­на в чуд­ний ста­ро­мод­ний чеп­чик, д р у ж к и, к i л ь к а м i щ а н о к i Х и м к а.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а i м i щ а н к и пла­чуть i вти­ра­ють очi хус­точ­ка­ми.

    

ВИХIД 7

    

    Г о с т р о х в о с т и й, Є в ф р о с и н а, С и д i р С в и р и д о в и ч, Є в д о к i я К о р н i ї в н а, ш а ф е р и, д р у ж к и, м и т р о п о л и ч i б а с и, м i щ а н к и й Х и м к а.

    Г о с т р о х в о с т и й. (до од­но­го ба­са). Гук­нiть, будьте лас­ка­вi, щоб зво­щи­ки пiд'їха­ли пiд са­мi во­ро­та.

    1-й б а с (ви­бi­гає за во­ро­та й гу­кає). Гей, зво­щи­ки! Сi­дай­те на коз­ла та по­да­вай­те ко­нi, бо вже мо­ло­дi йдуть. (Вер­тається.)

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а (пла­чу­чи). Нiх­то не знає, од­на ма­ти знає, як тяж­ко ви­да­ва­ти за­мiж од­ним од­ну доч­ку. Бу­ла, жи­ла в ха­тi, а завт­ра хто йо­го зна де й дi­лась. Нi до ко­го бу­де й сло­ва про­мо­ви­ти. Так, не­на­че й не бу­ло в ме­не доч­ки.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Не плач, ста­ра! Не те­пер, то в чет­вер, а все-та­ки дiв­чат не ми­не те ли­хо. Тре­ба ж ко­лись од­да­ти доч­ку.

    Г о с т р о х в о с т и й. (ти­хо). Не­ма Ска­ви­чи­хи на ве­сiл­лi. Сла­ва ж то­бi, гос­по­ди! Збув­ся я кло­по­ту.

    С и д i р С в и р и д о в и ч (бе­ре хлiб i сiль). Ще раз бла­гос­лов­ляю вас свя­тим хлi­бом пе­ред вiн­цем. Да­руй же вам, бо­же, щас­тя й здо­ров'я i доб­ра пов­ну ха­туї

    

ВИХIД 8

    

    Т i с а м i й Г о р п и н а К о р н i ї в н а.

    Г о р п и н а К о р н i ї в н а (про­жо­гом вбi­гає в во­ро­та, роз­пи­ха­ючи лю­дей, i ки­дається з пла­чем i з кри­ком до ган­ку). Стiй, бра­те! Стiй, не бла­гос­ло­ви!

    Г о с т р о х в о с т и й. (ти­хо, ла­ма­ючи ру­ки). Бо­же мiй! Не­щас­тя моє! Ска­ви­чи­ха при­бiг­ла i все роз­ка­же! Який шкан­дал! Який шкан­дал!

    Г о р п и н а К о р н i ї в н а. Так оце у вас кра­де­не ве­сiл­ля, хо­ва­не вiн­чан­ня! Так оце ви не­дур­но справ­ляєте ве­сiл­ля крадько­ма од своєї сест­ри! Ви ме­не не про­си­ли на ве­сiл­ля, а я пе­ре­чу­ла че­рез лю­дей та й са­ма прий­шла. Ви хо­тi­ли вкрас­ти мо­го зя­тя, же­ни­ха моєї Олен­ки, та не вкра­де­те! Я вам до­ка­жу, що не вкра­де­те!

    С и д i р С в и р и д о в и ч i Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Сест­ро! Бо­га ра­ди, не кри­чи! Бо­га ра­ди, не ро­би со­ро­му! Ди­вись, лю­ди див­ляться в во­ро­та.

    Г о р п и н а К о р н i ї в н а. Не­хай збi­га­ються з усiх Ко­жум'якiв, не­хай збi­га­ються з усього Києва! Не­хай див­ляться на моє го­ре! Лю­ди доб­рi! Ди­вiться на ме­не, ди­вiться на оцього ши­бе­ни­ка (по­ка­зує на Гост­рох­вос­то­го), що ма­нив мою доч­ку, ду­рив моє ди­тя. Ди­вiться на сест­ру, що хо­тi­ла вкрас­ти в ме­не зя­тя!

    Ш а ф е р и (кри­чать). За­чи­няй во­ро­та, ви­га­няй лю­дей з дво­ру! (Бi­жать, ви­га­ня­ють лю­дей за во­ро­та i за­чи­ня­ють во­ро­та.)

    Г о р п и н а К о р н i ї в н а. Ти, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу, по­ки­нув мою ди­ти­ну i бе­реш но­са­ту ба­гач­ку!!!

    Є в ф р о с и н а й д р у ж к и. Ой, який страм! Який шкан­дал!

    Г о р п и н а К о р н i ї в н а. Не пу­щу до вiн­ця! Стiй! Не пi­деш вiн­ча­тись! Не пу­щу! (Розс­тав­ляє ру­ки пе­ред ган­ком.) Не пу­щу без су­да! Пiд суд йо­го, в по­лi­цiю, в тюр­му! Дай по­пе­ре­ду од­вiт за моє ди­тя!

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а (схо­дить з ган­ку). Сест­ро! Гор­пи­но Кор­нiївно! Не без­честь нас, не гу­би моєї Євфро­си­ни! Го­луб­ко сест­ро!

    Г о р п и н а К о р н i ї в н а. Сест­ро! В те­бе доч­ка, i в ме­не доч­ка! Не­хай я бу­ду ся­ка й та­ка, i прос­та, i п'яни­ця, не­хай я бу­ду ли­ком ши­та, а все-та­ки я ма­ти своїй Олен­цi. Не дам зну­ща­тись над моєю ди­ти­ною! (До Гост­рох­вос­то­го.) На­що ти ду­рив моє ди­тя? На­що ти топ­тав до неї стеж­ку, на­що за­ру­чав­ся, ко­ли ти не ду­мав її бра­ти?

    Г о с т р о х в о с т и й. Гор­пи­но Кор­нiївно! Я вам не доз­во­лю так го­во­ри­ти на ме­не пуб­лiч­но, пе­ред людьми!

    Г о р п и н а К о р н i ї в н а. Я не бу­ду й про­си­ти в те­бе доз­во­лу. Я пе­ред цi­лим свi­том бу­ду кри­ча­ти, бу­ду пла­ка­ти, бу­ду го­ло­си­ти, бо я ма­ти своїй доч­цi. Як то­бi не ро­би­ти стра­му, ко­ли ти прой­дис­вiт, цi­лос­вiт­нiй бре­хун, по­га­нець, си­бiр­ний!

    Г о с т р о х в о с т и й. (схо­дить з ган­ку). Я та­ко­го шкан­да­лу не по­пу­щу, не про­щу нi­ко­ли. Ме­не та ла­яти пуб­лiч­но! На­ро­би­ти та­ко­го шкан­да­лу на цi­лий Київ! Ме­нi, Сви­ри­до­вi Йва­но­ви­чу Гост­рох­вос­то­му, на­го­во­ри­ти та­ко­го чор­то­вин­ня? Бре­шеш, ста­ра! Во­на з ума зiй­шла! Вiзьмiть її та од­ве­зiть в Ки­ри­лiвське i зап­рiть трьома зам­ка­ми. Це су­мас­шед­ша жен­щи­на. Нi­чо­го нам звер­та­ти ува­гу на дур­ну ба­бу!

    Г о р п и н а К о р н i ї в н а. Я су­мас­шед­ша! Ме­не од­вез­ти в Ки­ри­лiвське? Ме­не, Гор­пи­ну Кор­нiївну Ска­ви­чи­ху, чес­ну ха­зяй­ку й ма­тiр, од­вез­ти в Ки­ри­лiвське й за­пер­ти трьома зам­ка­ми! Не дiж­деш, по­га­ний.

    Г о с т р о х в о с т и й. Цитьте, бо своїми ру­ка­ми од­ве­зу в Ки­ри­лiвське, а та­ки сьогод­нi звiн­ча­юсь.

    Г о р п и н а К о р н i ї в н а. Не дiж­деш ти, нi твiй по­га­ний батько, нi твоя дур­на ма­ти. А вiн­ча­тись не бу­деш! Не пу­щу!

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а й С и д i р С в и р и д о в и ч пла­чуть.

    Є в ф р о с и н а. Ой, який страм, який шкан­дал! Не ви­дер­жу да­лi! (Збi­гає з ган­ку.) Не ви­дер­жу бiльше! Тiт­ко! Ви ж оце ме­не оби­ди­ли, ост­ра­ми­ли на всю гу­бер­нiю на всю мою жизнь! Хоч за гра­ни­цю тi­кай! Я вас випх­ну з дво­ра оци­ми своїми ру­ка­ми!

    Г о р п и н а К о р н i ї в н а. Ану, ну! Прис­ту­пи до ме­не. (По­ка­зує ку­ла­ки.) По­ба­чи­мо, чий батько дуж­чий! А вiн­ча­тись все-та­ки не бу­де­те! По­бi­жу слiд­ком за ва­шим во­зом в церк­ву, на­роб­лю га­ла­су в церк­вi при всiх лю­дях, при всьому хре­ще­но­му ми­ро­вi. Не пу­щу вiн­ча­тись! Не пу­щу по­па в ри­зи! (Розс­тав­ляє ру­ки пе­ред мо­ло­ди­ми.)

    В с i. Ой бо­же мiй, яке не­щас­тя! Ой, який шкан­дал!

    Г о р п и н а К о р н i ї в н а. По­бий вас си­ла не­бес­на, ска­рай вас братська бо­го­ро­ди­це на ду­шi й на тi­лi, на ва­ших уну­ках i прав­ну­ках! (Пла­че.) Доч­ко моя! Олен­ко моя! Я ж то­бою втi­ша­ла­ся, як вес­ня­ною квiт­кою! Я ж ду­ма­ла, що вже прий­шло до те­бе твоє щас­тя, що я вже спо­кiй­на ля­жу в до­мо­ви­ну i не по­ки­ну те­бе на смiх по­ган­цям. Ой, си­рiтст­во на­ше гiр­ке! Не­ма в нас батька, не­ма нас ко­му обо­ро­ни­ти! (Ду­же пла­че")

    

ВИХIД 9

    

    Т i с а м i й О л е н к а.


    О л е н к а (вбi­гає в двiр че­рез хвiрт­ку i про­жо­гом ки­дається до Гост­рох­вос­то­го). Ми­лий мiй! Лю­бий мiй, сер­це моє! Чи вже ж прав­да, що ти по­ки­нув ме­не? Чи вже ж ти з iн­шою йдеш вiн­ча­тись? Я не вi­рю!

    Г о р п и н а К о р н i ї в н а. Ко­ли не ймеш вi­ри, то по­ди­вись! Оце то­бi твiй Сви­рид Йва­но­вич.

    О л е н к а (ди­виться мовч­ки на це­ре­мо­нiю i ки­дається до Гост­рох­вос­то­го.) То ти йдеш вiн­ча­тись з iн­шою? Ска­жи ж ме­нi сам, бо я не вi­рю рiд­нiй ма­те­рi. Ска­жи! Еге не ска­жеш?

    Г о с т р о х в о с т и й. (ти­хо). Бо­же мiй ми­ло­серд­ний! Що тут їй ка­за­ти? Оце по­пав­ся! (Го­лос­но.) Що ж маю ро­би­ти, ко­ли так дi­ло са­мо скла­ло­ся.

    О л е н к а. Чи вже ж я те­бе вте­ряю на­вi­ки? Я ж те­бе люб­лю, не­са­мо­ви­то люб­лю, люб­лю й не со­ром­люсь го­во­ри­ти пе­ред людьми. Я люб­лю те­бе i вмру за то­бою! (Ки­дається Гост­рох­вос­то­му на шию. Вiн од­пи­хає її.)

    Г о р п и н а К о р н i ї в н а (ки­дається до Олен­ки). Безс­тид­ни­це! Не­ма то­бi со­ро­му пе­ред ма­тiр'ю, пе­ред людьми, пе­ред бо­гом! Ти б пос­ти­да­ла­ся пра­вед­но­го сон­ця, що не зай­шло ще й ди­виться на те­бе.

    О л е н к а. Ти ме­не од­пи­хаєш, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу! Я со­бi смерть за­по­дiю. Дай вип­ла­ка­ти всi. свої сльози, бо ме­не сльози ду­шать, дав­лять, ха­па­ють за гру­ди, йдуть у гор­ло, дав­лять, як га­ря­чий ка­мiнь. (Хва­тається за гру­ди й кри­чить.) Ой, ду­шить ме­не га­ря­че за­лi­зо в гру­дях… Ой!.. Ря­туй­те!.. ой?.. по­мо­жiть… хтось ухо­пив ме­не за гор­ло. (Лед­ве ди­ше.)

    Ой, ум­ру… ма­мо! Сер­це! Ря­туй­те, бо вми­раю! (Па­дає на зем­лю.)

    Всi па­ни­чi ки­да­ються до Олен­ки, ви­но­сять на га­нок i са­дов­лять на стiльцi.

    Дружки пiд­дер­жу­ють її.

    Г о р п и н а К о р н i ї в н а (ки­дається до доч­ки). Вби­ли моє ди­тя, вби­ли мою Олен­ку! Бо­дай ти бу­ла ма­ленькою вмер­ла, нiж ма­ла тер­пi­ти та­ку на­пасть од своєї рiд­нi! Сер­це моє, ди­тя моє! (Пла­че.)

    В с i. Ой бо­же, яке не­щас­тя! Що то з то­го бу­де? Що то з то­го бу­де?

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а (пла­че). О бо­же мiй ми­лос­ти­вий! Десь по­ка­рав нас ми­ло­серд­ний гос­подь, вже й не знаю за вi­що! I хто ж йо­го знав, що в вас бу­ло сва­тан­ня, а не жар­ти! Як­би не Си­дiр Сви­ри­до­вич, я б зро­ду не прис­та­ла на те сва­тан­ня. А то Си­дiр Сви­ри­до­вич но­сив­ся з Сви­ри­дом Йва­но­ви­чем, як з пи­са­ною тор­бою, до­ки до­но­сив­ся до та­ко­го ли­ха… (Вти­рає сльози.)

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Еге, но­сив­ся, до­ки не до­но­сив­ся. Са­ма цяцька­лась с Гост­рох­вос­тим, не зна­ла, де й по­са­ди­ти, чим прий­ма­ти, а те­пер на­зад на­шi! А хто ж, як не ти, си­дi­ла цi­лий ве­чiр, роз­зя­вив­ши ро­та, та слу­ха­ла те­ре­ве­нi Гост­рох­вос­то­го?

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Я слу­ха­ла те­ре­ве­нi Гост­рох­вос­то­го, ще й ро­та роз­зяв­ля­ла?.. Цього я вже не зне­су, та ще й при лю­дях. Те­пер по­вер­тай своїм ро­зу­мом, ко­ли наб­рав­ся йо­го од Гост­рох­вос­то­го.

    Г о с т р о х в о с т и й. Що це за на­пасть! Го­во­рять про ме­не при ме­нi, не­на­чеб­то я десь за Анд­рiївською го­рою або за Днiп­ром.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Го­дi то­бi, Євдо­кiє Кор­нiївно, до­пi­ка­ти ме­нi до жи­во­го сер­ця! Са­ма тро­хи не вi­ша­лась на шию Гост­рох­вос­то­му ра­зом з доч­кою, а те­пер я ще й ви­нен.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. А це що да­лi бу­де! Так роз­хо­див­ся, так роз­хо­див­ся, що вже й не знаю, що да­лi бу­де. Все я вин­на, а не вiн. Вип­лу­туй­ся со­бi i доч­ку вип­лу­туй, я го­то­ва i в ха­ту йти.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Доб­ре, їй-бо­гу, доб­ре! А як i я пi­ду в ха­ту за то­бою, то що бу­де?

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. А хi­ба ж я знаю, що бу­де! Бу­ли над­во­рi, а то бу­де­мо в ха­тi, от що бу­де! Ти в нас ха­зяїн, ти в нас го­ло­ва: ро­би як знаєш.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Я, бач, го­ло­ва, а ти що ж? Не хвiст же?

    Г о с т р о х в о с т и й. Си­до­ре Сви­ри­до­ви­чу! Ко­ли по­ча­ли дi­ло, то тре­ба якось кiн­ча­ти. При­бiг­ла од­на ба­ба й дер­жить нас усiх отут, не­на­че при­ве­ла з со­бою вiй­сько!

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Не ба­ба при­бiг­ла, а на­ша сест­ра! Го­во­рiть, та й мi­ру знай­те. Йти нам не мож­на, бо та од­на ба­ба нас не пус­кає. Ро­бiть, як са­мi знаєте.

    Г о с т р о х в о с т и й. Я ка­жу йти.

    Г о р п и н а К о р н i ї в н а. Ба не пi­деш, бо не пу­щу!

    Г о с т р о х в о с т и й. Я ка­жу йти!

    С и д i р С в и р и д о в и ч. А я ка­жу нi!

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Ко­ли ти ка­жеш нi, то й я ка­жу нi, бо ти в до­мi го­ло­ва.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Ко­ли ви, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу, так по­га­но зро­би­ли, так обез­чес­ти­ли на­шу сест­ру й не­бо­гу, то я не хо­чу ма­ти та­ко­го зя­тя.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Еге, i я не хо­чу ма­ти та­ко­го зя­тя.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Сест­ра й не­бо­га бу­дуть до смер­тi на нас на­рi­ка­ти; ска­жуть, що ми згу­би­ли Олен­ку; во­ни лю­ди бiд­нi, во­ни си­ро­ти.

    Г о с т р о х в о с т и й. Чи це ви прав­ду го­во­ри­те, чи ве­ре­дуєте?

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Я зро­ду не жар­ту­вав i не ве­ре­ду­вав.

    Г о с т р о х в о с т и й. Мо­же, це жар­ти, Си­до­ре Сви­ри­до­ви­чу? Ми ж, здається, вий­шли з ха­ти до вiн­чан­ня?

    С и д i р С в и р и д о в и ч. То й вер­не­мось у ха­ту, так як i вий­шли. Ко­ли за­че­пи­ли Олен­ку, то йдiть з нею й вiн­ча­тись.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Еге ж, йдiть з нею й вiн­ча­тись.

    Г о с т р о х в о с т и й. Я? Вiн­ча­тись з Олен­кою? Я, Сви­рид Йва­но­вич, ма­ти­му жiн­ку Олен­ку?

    Г о р п и н а К о р н i ї в н а. Бач, як пот­рi­пує Олен­ку! Чи так же ти го­во­рив у ме­не в ха­тi i на ули­цi, як я пiй­ма­ла те­бе ко­ло своєї Олен­ки? А ти ж бо­жив­ся, а ти ж при­ся­гав­ся!

    Г о с т р о х в о с т и й. Та що тут ба­ла­ка­ти! Ко­ли Євфро­си­на Си­до­ров­на то­го хо­че, то нi­чо­го й ба­ла­ка­ти. Ми й об­ми­не­мо Ска­ви­чи­ху, а цер­ков до­во­лi скрiзь по Києву! Знай­де­мо церк­ву!

    С и д i р С в и р и д о в и ч. А ми то що ж та­ке? А моя жiн­ка що ж та­ке? За се я го­то­вий роз­сер­ди­тись, го­то­вий нак­ри­ча­ти пов­ний двiр, го­то­вий i не знаю що зро­би­ти!

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. I я го­то­ва роз­сер­ди­тись, го­то­ва нак­ри­ча­ти пов­ний двiр. Що це та­ке? Го­во­рив ро­зум­но, а це вже го­во­рить та­ке, що й ку­пи не дер­житься!

    С и д i р С в и р и д о в и ч i Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Бе­рiть Олен­ку та йдiть до вiн­ця, а Євфро­си­ни ми не пус­ти­мо.

    Г о р п и н а К о р н i ї в н а. Щоб я з ним те­пер пус­ти­ла до вiн­ця Олен­ку? Бо­ро­ни бо­же! Про ме­не, не­хай iде в Фло­ровський мо­нас­тир.

    О л е н к а (прис­лу­хається, встає i ки­дається до Євфро­си­ни). Ти вкра­ла в ме­не же­ни­ха, ти од­би­ла од ме­не моє щас­тя своїм зо­ло­том, своїми шов­ко­ви­ми сук­ня­ми! Яка ж ти ме­нi сест­ра? (Пла­че.)

    Є в ф р о с и н а. Олен­ко! Ти з ума зiй­шла, опам'ятай­ся, що ти го­во­риш, та ще й при лю­дях! Я твоя сест­ра, а не твiй во­рог. Ти те­пер са­ма не своя, та й са­ма не знаєш, що го­во­риш.

    О л е н к а (пла­че). Бо­же мiй, бо­же мiй! Як вiн бо­жив­ся, як при­ся­гав­ся! Де ж та прав­да в свi­тi? Як вiн ме­не лю­бив, як ми­лу­вав­ся мною!

    Дружки бе­руть Олен­ку пiд ру­ки, од­во­дять її на га­нок i са­дов­лять на стiльцi.

    Г о с т р о х в о с т и й. Євфро­си­но Си­до­ров­но! Дов­го ми бу­де­мо слу­ха­ти оцi бабськi те­ре­ве­нi?

    Є в ф р о с и н а. Сви­ри­де Йва­но­ви­чу! Я до сього ча­су ви­ну­ва­ти­ла свою тiт­ку. Ме­нi все зда­ва­лось, що тiт­ка й Олен­ка тiльки хо­тi­ли од­би­ти од ме­не вас i при­гор­ну­ти до се­бе. Ме­нi зда­ва­лось, що тiт­ка за­тя­гу­ва­ла вас до се­бе, до своєї доч­ки.

    Г о р п и н а К о р н i ї в н а. А не­хай вiн ска­зиться! За­тяг­ла б оце со­бi бi­ду в ха­ту!

    Є в ф р о с и н а. Ме­нi зда­ва­ло­ся, що тiльки Олен­ка вас лю­бить, а не ви Олен­ку; але ви лю­би­ли Олен­ку, мо­же, й те­пер лю­би­те.

    О л е н к а (прис­лу­хається, встає з стiльця й кри­чить). Ой, як вiн ме­не лю­бив! Зга­дай, як ти ми­лу­вав­ся моїми очи­ма, як ти цi­лу­вав мої бро­ви! (Ри­дає й па­дає на стi­лець.)

    Є в ф р о с и н а. Так он ку­ди тяг­ло вас, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу, ва­ше сер­це! Так он де бу­ли В с i. ва­шi дум­ки, як ви хо­ди­ли до ме­не, як го­во­ри­ли зо мною! (Ки­дається до Гост­рох­вос­то­го.) На­що ви за­чi­па­ли ме­не, ко­ли ма­ли iн­шу на умi? Я цього вам не про­щу! (Бi­гає по сце­нi.) Я цього не зне­су, не про­щу во вi­ки вi­ков! Я вам до­ка­жу, що я не­аби­яка мi­щан­ка, з ко­то­рою мож­на все вит­во­ря­ти. Я вам не пе­ре­куп­ка, не яб­луш­ни­ця, кот­рiй мож­на в вi­чi нап­лю­ва­ти. Я нап­люю вам в вi­чi. Пху-пху-пху! (Плює в вi­чi Гост­рох­вос­то­му.) Вон з мо­го дво­ру, щоб i но­га твоя тут не бу­ла од сього ча­су i до­вi­ку!

    С и д i р С в и р и д о в и ч (прис­ту­пає до Гост­рох­вос­то­го.) Вон! Вон з мо­го дво­ру! Щоб i слiд ваш тут не смер­дiв!

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Вон з на­шо­го дво­ру! Вон! Не тре­ба нам та­ко­го зя­тя!

    Г о р п и н а К о р н i ї в н а. Еге, вон, вон з дво­ру! В тюр­му йо­го, в мос­ка­лi! Об­го­лить йо­му ло­ба та в ареш­тан­ти! В Си­бiр йо­го, в ка­торж­ну ро­бо­ту!

    Г о с т р о х в о с т и й. Що це та­ке з ва­ми? Цi­лу­ва­ли ме­не, а те­пер плюєте на ме­не, ви­га­няєте з дво­ру? Що ме­нi Ряб­ко та Ска­ви­чи­ха? Та я вам зро­бив ве­ли­ку честь, що пе­рес­ту­пив ваш по­рiг, що їв ва­шу по­га­ну стря­па­ни­ну!

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Моя по­га­на стря­па­ни­на!

    Г о р п и н а К о р н i ї в н а. Моя по­га­на стря­па­ни­на!

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Мою стря­па­ни­ну їли не та­кi па­ни, як ви, та й тi хва­ли­ли! Мої па­ля­ни­цi хоч ве­зи за гра­ни­цю! Оце до­жи­лась! По­га­на моя стря­па­ни­на!

    Г о с т р о х в о с т и й. Не вар­тий ваш хлiб, щоб Сви­рид Йва­но­вич ду­шив ним своє гор­ло.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а й Г о р п и н а К о р н i ї в н а. Пху на те­бе, са­та­но! Ост­ра­мив нас на ввесь ку­ток.

    Г о с т р о х в о с т и й. Ти­чуть ме­нi за жiн­ку якусь яб­луш­ни­цю, якусь мi­щан­ку, якусь Олен­ку… Що ме­нi Ко­жум'яки? На­що ме­нi зда­ли­ся оцi ко­жум'яцькi шев­цi? Завт­ра пi­ду на Лип­ки й пос­ва­таю ра­зом де­сять Євфро­син, кру­гом об­ко­ва­них зо­ло­том; завт­ра поїду вiн­ча­тись отут по­пiд ва­шим дво­ром, щоб зазд­рiсть скру­ти­ла вас от­так! От­так!

    С и д i р С в и р и д о в и ч, Є в д о к i я К о р н i ї в н а, Г о р п и н а К о р н i ї в на i Є в ф р о с и н а. Вон з дво­ру! Вон з дво­ру! Щоб тво­го й ду­ху не чуть бу­ло! Щоб твiй слiд не смер­дiв на на­шо­му под­вiр'ї. (Прис­ту­па­ють все ближ­че до Гост­рох­вос­то­го, вiн ос­ту­пається до хвiрт­ки.)

    Г о с т р о х в о с т и й. (тро­хи по­дається на­зад до хвiрт­ки). Чо­го ви прис­ту­паєте до ме­не? Ви ду­маєте, що я вас бо­юсь? Я за­раз при­ве­ду сю­ди ро­ту мос­ка­лiв, вiзьму си­лою Євфро­си­ну й по­вiн­ча­юсь.

    Є в ф р о с и н а. Ме­не вiзьме з мос­ка­ля­ми! Ме­не мос­ка­лi по­ве­дуть в церк­ву до вiн­ця? Ой, лю­та ж я, лю­та! (Бi­гає по сце­нi.) Я ду­ма­ла, що вiн чо­ло­вiк ро­зум­ний i бла­го­род­ний, а вiн швець, а вiн прах­вост!

    Г о с т р о х в о с т и й. Я швець? Як­би на вас не дi­во­чий убiр, я б вам дав зна­ти шев­ця.

    Є в ф р о с и н а. То. вiн смiє та­ке на ме­не го­во­ри­ти! Вон!

    Г о с т р о х в о с т и й. (ти­хо.) А сто чор­тiв на йо­го го­ло­ву! Про­па­ло зо­ло­то й срiб­ло! Завт­ра спро­да­ють мою ци­люр­ню! Ой, бi­да, бi­да! Йди, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу, до­до­му та знов шкре­би сви­ня­чi ри­ла. (Тяж­ко зiт­хає.)

    В с i. Вон з дво­ру! Вон з дво­ру! Щоб i дух твiй тут не смер­дiв, а то ки­ями бу­де­мо га­ня­ти!

    

ВИХIД 10

    

    Т i с а м i й Б е р к о та В о л ь к о.

    Б е р к о й В о л ь к о вхо­дять з век­се­ля­ми.

    Б е р к о (до мо­ло­дих). Поз­до­ров­ляю вас з вiн­чан­ням. Дай вам бо­же, щоб ви жи­ли дов­го, та гро­шей ба­га­то на­жи­ли, та що­ро­ку ме­нi дов­ги пла­ти­ли.

    В о л ь к о (кла­няється Євфро­си­нi). Поз­до­ров­ляю вас з мо­ло­дим му­жем. Чи не зап­ла­ти­те ви за сво­го му­жа дов­гiв? Ми маємо йо­го век­се­лi, а вiн ка­зав, що ви пiс­ля ве­сiл­ля за­раз зап­ла­ти­те.

    Б е р к о. Во­ни ка­за­ли, що ви все зап­ла­ти­те, бо ми вже хо­ди­мо до їх, хо­ди­мо та й хо­ди­мо, та й хо­ди­мо.

    В о л ь к о. Щод­ня хо­ди­мо, i вран­цi, i вве­че­рi хо­ди­мо, а вiн не пла­тить. Ка­же, жiн­ка зап­ла­тить. Ви ба­га­тi.

    Є в ф р о с и н а. Яка жiн­ка? Ми ще не вiн­ча­лись i не бу­де­мо вiн­ча­тись.

    Б е р к о. Ой гвулт!

    В о л ь к о. Ой вей мiр! Що це бу­де! Ой гвулт! (Ха­пається за пей­си.)

    С и д i р С в и р и д о в и ч. О! Бач. ста­ра! Бач. ку­ди б на­шi гро­шi пiш­ли.

    Є в ф р о с и н а.Та, хва­лить бо­га, не пi­дуть.

    Б е р к о. Ой гвулт! Та­те­ле! Ма­ме­ле!(Кри­чить.)

    В о л ь к о.А гi­ра шварц ур! Ми йо­го в суд, в тюр­му! (До Гост­рох­вос­то­го.) Да­вай­те гро­шi! На­що нам цi век­се­лi?

    Б е р к о. Ми про­да­мо йо­го ци­люр­ню! Хо­дiм в суд!

    Г о с т р о х в о с т и й. От то­бi й ко­жум'яцька ба­га­та мо­ло­да. По гу­бах тек­ло, та в рот не по­па­ло.

    Б е р к о й В о л ь к о (прис­ту­па­ють до Гост­рох­вос­то­го). Хо­дiм в суд по­зи­ва­тись. Ви нас на­ду­ри­ли.

    Г о с т р о х в о с т и й хо­че втек­ти, жи­ди йо­го лов­лять за ру­ки й ве­дуть з дво­ра.

    Б е р к о й В о л ь к о (кри­чать). Гвулт! В суд йо­го! Гвулт! (Ви­хо­дять з Гост­рох­вос­тим.)

    Є в ф р о с и н а, С и д i р С в и р и д о в и ч, Є в д о к i я К о р н i ї в н а т а Г о р п и н а К о р н i ї в н а. О ту­ди то­бi до­ро­га!

    

ВИХIД 11

    

    Т i с а м i без Гост­рох­вос­то­го, Волька та Бер­ка.

    1 - й б а с.От то­бi й на!То це нам не прий­деться й ви­пи­ти.

    2 - й б а с. Ав­жеж не прий­деться. ко­ли мо­ло­дий втiк з дво­ру.

    1 - й б а с. В ме­не аж слин­ка ко­титься.

    О л ь г а. Ой, який же шкан­дал вий­шов! (Ти­хо.) Дур­но плат­тя ши­ла!

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Чо­го ж оце ми стоїмо та свя­ту зем­лю топ­че­мо? Хо­дi­мо до ха­ти! (До гос­тей.)Про­шу по­кiр­но до ха­ти, та хоч вип'ємо по чар­цi. Од­на­че го­ту­ва­лись к ве­сiл­лю.

    М и т р о п о л и ч i б а с и й ш а ф е р и. Ото ро­зум­на рiч, бо в нас аж гор­ло пе­ре­сох­ло, див­ля­чись на цю ко­жум'яцьку ко­ме­дiю.

    В с i йдуть в ха­ту.

    Завiса па­дає.

    К i н е ц ь

    

This file was created with BookDesigner program

Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.

03.07.2008

    

Пошук на сайті: