Іван Нечуй-Левицький - На Кожум'яках (сторінка 15)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_kozhum_yakah.docx)Ivan_nechuy_levickiy_na_kozhum_yakah.docx127 Кб1421
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_na_kozhum_yakah.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_na_kozhum_yakah.fb2176 Кб1614
    О л е н к а (вбi­гає в двiр че­рез хвiрт­ку i про­жо­гом ки­дається до Гост­рох­вос­то­го). Ми­лий мiй! Лю­бий мiй, сер­це моє! Чи вже ж прав­да, що ти по­ки­нув ме­не? Чи вже ж ти з iн­шою йдеш вiн­ча­тись? Я не вi­рю!

    Г о р п и н а К о р н i ї в н а. Ко­ли не ймеш вi­ри, то по­ди­вись! Оце то­бi твiй Сви­рид Йва­но­вич.

    О л е н к а (ди­виться мовч­ки на це­ре­мо­нiю i ки­дається до Гост­рох­вос­то­го.) То ти йдеш вiн­ча­тись з iн­шою? Ска­жи ж ме­нi сам, бо я не вi­рю рiд­нiй ма­те­рi. Ска­жи! Еге не ска­жеш?

    Г о с т р о х в о с т и й. (ти­хо). Бо­же мiй ми­ло­серд­ний! Що тут їй ка­за­ти? Оце по­пав­ся! (Го­лос­но.) Що ж маю ро­би­ти, ко­ли так дi­ло са­мо скла­ло­ся.

    О л е н к а. Чи вже ж я те­бе вте­ряю на­вi­ки? Я ж те­бе люб­лю, не­са­мо­ви­то люб­лю, люб­лю й не со­ром­люсь го­во­ри­ти пе­ред людьми. Я люб­лю те­бе i вмру за то­бою! (Ки­дається Гост­рох­вос­то­му на шию. Вiн од­пи­хає її.)

    Г о р п и н а К о р н i ї в н а (ки­дається до Олен­ки). Безс­тид­ни­це! Не­ма то­бi со­ро­му пе­ред ма­тiр'ю, пе­ред людьми, пе­ред бо­гом! Ти б пос­ти­да­ла­ся пра­вед­но­го сон­ця, що не зай­шло ще й ди­виться на те­бе.

    О л е н к а. Ти ме­не од­пи­хаєш, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу! Я со­бi смерть за­по­дiю. Дай вип­ла­ка­ти всi. свої сльози, бо ме­не сльози ду­шать, дав­лять, ха­па­ють за гру­ди, йдуть у гор­ло, дав­лять, як га­ря­чий ка­мiнь. (Хва­тається за гру­ди й кри­чить.) Ой, ду­шить ме­не га­ря­че за­лi­зо в гру­дях… Ой!.. Ря­туй­те!.. ой?.. по­мо­жiть… хтось ухо­пив ме­не за гор­ло. (Лед­ве ди­ше.)

    Ой, ум­ру… ма­мо! Сер­це! Ря­туй­те, бо вми­раю! (Па­дає на зем­лю.)

    Всi па­ни­чi ки­да­ються до Олен­ки, ви­но­сять на га­нок i са­дов­лять на стiльцi.

    Дружки пiд­дер­жу­ють її.

    Г о р п и н а К о р н i ї в н а (ки­дається до доч­ки). Вби­ли моє ди­тя, вби­ли мою Олен­ку! Бо­дай ти бу­ла ма­ленькою вмер­ла, нiж ма­ла тер­пi­ти та­ку на­пасть од своєї рiд­нi! Сер­це моє, ди­тя моє! (Пла­че.)

    В с i. Ой бо­же, яке не­щас­тя! Що то з то­го бу­де? Що то з то­го бу­де?

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а (пла­че). О бо­же мiй ми­лос­ти­вий! Десь по­ка­рав нас ми­ло­серд­ний гос­подь, вже й не знаю за вi­що! I хто ж йо­го знав, що в вас бу­ло сва­тан­ня, а не жар­ти! Як­би не Си­дiр Сви­ри­до­вич, я б зро­ду не прис­та­ла на те сва­тан­ня. А то Си­дiр Сви­ри­до­вич но­сив­ся з Сви­ри­дом Йва­но­ви­чем, як з пи­са­ною тор­бою, до­ки до­но­сив­ся до та­ко­го ли­ха… (Вти­рає сльози.)

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Еге, но­сив­ся, до­ки не до­но­сив­ся. Са­ма цяцька­лась с Гост­рох­вос­тим, не зна­ла, де й по­са­ди­ти, чим прий­ма­ти, а те­пер на­зад на­шi! А хто ж, як не ти, си­дi­ла цi­лий ве­чiр, роз­зя­вив­ши ро­та, та слу­ха­ла те­ре­ве­нi Гост­рох­вос­то­го?

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Я слу­ха­ла те­ре­ве­нi Гост­рох­вос­то­го, ще й ро­та роз­зяв­ля­ла?.. Цього я вже не зне­су, та ще й при лю­дях. Те­пер по­вер­тай своїм ро­зу­мом, ко­ли наб­рав­ся йо­го од Гост­рох­вос­то­го.

    Г о с т р о х в о с т и й. Що це за на­пасть! Го­во­рять про ме­не при ме­нi, не­на­чеб­то я десь за Анд­рiївською го­рою або за Днiп­ром.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Го­дi то­бi, Євдо­кiє Кор­нiївно, до­пi­ка­ти ме­нi до жи­во­го сер­ця! Са­ма тро­хи не вi­ша­лась на шию Гост­рох­вос­то­му ра­зом з доч­кою, а те­пер я ще й ви­нен.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. А це що да­лi бу­де! Так роз­хо­див­ся, так роз­хо­див­ся, що вже й не знаю, що да­лi бу­де. Все я вин­на, а не вiн. Вип­лу­туй­ся со­бi i доч­ку вип­лу­туй, я го­то­ва i в ха­ту йти.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Доб­ре, їй-бо­гу, доб­ре! А як i я пi­ду в ха­ту за то­бою, то що бу­де?

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. А хi­ба ж я знаю, що бу­де! Бу­ли над­во­рi, а то бу­де­мо в ха­тi, от що бу­де! Ти в нас ха­зяїн, ти в нас го­ло­ва: ро­би як знаєш.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Я, бач, го­ло­ва, а ти що ж? Не хвiст же?

    Г о с т р о х в о с т и й. Си­до­ре Сви­ри­до­ви­чу! Ко­ли по­ча­ли дi­ло, то тре­ба якось кiн­ча­ти. При­бiг­ла од­на ба­ба й дер­жить нас усiх отут, не­на­че при­ве­ла з со­бою вiй­сько!

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Не ба­ба при­бiг­ла, а на­ша сест­ра! Го­во­рiть, та й мi­ру знай­те. Йти нам не мож­на, бо та од­на ба­ба нас не пус­кає. Ро­бiть, як са­мi знаєте.

    Г о с т р о х в о с т и й. Я ка­жу йти.

    Г о р п и н а К о р н i ї в н а. Ба не пi­деш, бо не пу­щу!

    Г о с т р о х в о с т и й. Я ка­жу йти!

    С и д i р С в и р и д о в и ч. А я ка­жу нi!

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Ко­ли ти ка­жеш нi, то й я ка­жу нi, бо ти в до­мi го­ло­ва.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Ко­ли ви, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу, так по­га­но зро­би­ли, так обез­чес­ти­ли на­шу сест­ру й не­бо­гу, то я не хо­чу ма­ти та­ко­го зя­тя.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Еге, i я не хо­чу ма­ти та­ко­го зя­тя.

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Сест­ра й не­бо­га бу­дуть до смер­тi на нас на­рi­ка­ти; ска­жуть, що ми згу­би­ли Олен­ку; во­ни лю­ди бiд­нi, во­ни си­ро­ти.

    Г о с т р о х в о с т и й. Чи це ви прав­ду го­во­ри­те, чи ве­ре­дуєте?

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Я зро­ду не жар­ту­вав i не ве­ре­ду­вав.

    Г о с т р о х в о с т и й. Мо­же, це жар­ти, Си­до­ре Сви­ри­до­ви­чу? Ми ж, здається, вий­шли з ха­ти до вiн­чан­ня?

    С и д i р С в и р и д о в и ч. То й вер­не­мось у ха­ту, так як i вий­шли. Ко­ли за­че­пи­ли Олен­ку, то йдiть з нею й вiн­ча­тись.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Еге ж, йдiть з нею й вiн­ча­тись.

    Г о с т р о х в о с т и й. Я? Вiн­ча­тись з Олен­кою? Я, Сви­рид Йва­но­вич, ма­ти­му жiн­ку Олен­ку?

    Г о р п и н а К о р н i ї в н а. Бач, як пот­рi­пує Олен­ку! Чи так же ти го­во­рив у ме­не в ха­тi i на ули­цi, як я пiй­ма­ла те­бе ко­ло своєї Олен­ки? А ти ж бо­жив­ся, а ти ж при­ся­гав­ся!

    Г о с т р о х в о с т и й. Та що тут ба­ла­ка­ти! Ко­ли Євфро­си­на Си­до­ров­на то­го хо­че, то нi­чо­го й ба­ла­ка­ти. Ми й об­ми­не­мо Ска­ви­чи­ху, а цер­ков до­во­лi скрiзь по Києву! Знай­де­мо церк­ву!

    С и д i р С в и р и д о в и ч. А ми то що ж та­ке? А моя жiн­ка що ж та­ке? За се я го­то­вий роз­сер­ди­тись, го­то­вий нак­ри­ча­ти пов­ний двiр, го­то­вий i не знаю що зро­би­ти!

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. I я го­то­ва роз­сер­ди­тись, го­то­ва нак­ри­ча­ти пов­ний двiр. Що це та­ке? Го­во­рив ро­зум­но, а це вже го­во­рить та­ке, що й ку­пи не дер­житься!

    С и д i р С в и р и д о в и ч i Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Бе­рiть Олен­ку та йдiть до вiн­ця, а Євфро­си­ни ми не пус­ти­мо.

    Г о р п и н а К о р н i ї в н а. Щоб я з ним те­пер пус­ти­ла до вiн­ця Олен­ку? Бо­ро­ни бо­же! Про ме­не, не­хай iде в Фло­ровський мо­нас­тир.

    О л е н к а (прис­лу­хається, встає i ки­дається до Євфро­си­ни). Ти вкра­ла в ме­не же­ни­ха, ти од­би­ла од ме­не моє щас­тя своїм зо­ло­том, своїми шов­ко­ви­ми сук­ня­ми! Яка ж ти ме­нi сест­ра? (Пла­че.)

    Є в ф р о с и н а. Олен­ко! Ти з ума зiй­шла, опам'ятай­ся, що ти го­во­риш, та ще й при лю­дях! Я твоя сест­ра, а не твiй во­рог. Ти те­пер са­ма не своя, та й са­ма не знаєш, що го­во­риш.

    О л е н к а (пла­че). Бо­же мiй, бо­же мiй! Як вiн бо­жив­ся, як при­ся­гав­ся! Де ж та прав­да в свi­тi? Як вiн ме­не лю­бив, як ми­лу­вав­ся мною!

    Дружки бе­руть Олен­ку пiд ру­ки, од­во­дять її на га­нок i са­дов­лять на стiльцi.

    Г о с т р о х в о с т и й. Євфро­си­но Си­до­ров­но! Дов­го ми бу­де­мо слу­ха­ти оцi бабськi те­ре­ве­нi?

    Є в ф р о с и н а. Сви­ри­де Йва­но­ви­чу! Я до сього ча­су ви­ну­ва­ти­ла свою тiт­ку. Ме­нi все зда­ва­лось, що тiт­ка й Олен­ка тiльки хо­тi­ли од­би­ти од ме­не вас i при­гор­ну­ти до се­бе. Ме­нi зда­ва­лось, що тiт­ка за­тя­гу­ва­ла вас до се­бе, до своєї доч­ки.

    Г о р п и н а К о р н i ї в н а. А не­хай вiн ска­зиться! За­тяг­ла б оце со­бi бi­ду в ха­ту!

    Є в ф р о с и н а. Ме­нi зда­ва­ло­ся, що тiльки Олен­ка вас лю­бить, а не ви Олен­ку; але ви лю­би­ли Олен­ку, мо­же, й те­пер лю­би­те.

    О л е н к а (прис­лу­хається, встає з стiльця й кри­чить). Ой, як вiн ме­не лю­бив! Зга­дай, як ти ми­лу­вав­ся моїми очи­ма, як ти цi­лу­вав мої бро­ви! (Ри­дає й па­дає на стi­лець.)

    Є в ф р о с и н а. Так он ку­ди тяг­ло вас, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу, ва­ше сер­це! Так он де бу­ли В с i. ва­шi дум­ки, як ви хо­ди­ли до ме­не, як го­во­ри­ли зо мною! (Ки­дається до Гост­рох­вос­то­го.) На­що ви за­чi­па­ли ме­не, ко­ли ма­ли iн­шу на умi? Я цього вам не про­щу! (Бi­гає по сце­нi.) Я цього не зне­су, не про­щу во вi­ки вi­ков! Я вам до­ка­жу, що я не­аби­яка мi­щан­ка, з ко­то­рою мож­на все вит­во­ря­ти. Я вам не пе­ре­куп­ка, не яб­луш­ни­ця, кот­рiй мож­на в вi­чi нап­лю­ва­ти. Я нап­люю вам в вi­чi. Пху-пху-пху! (Плює в вi­чi Гост­рох­вос­то­му.) Вон з мо­го дво­ру, щоб i но­га твоя тут не бу­ла од сього ча­су i до­вi­ку!

    С и д i р С в и р и д о в и ч (прис­ту­пає до Гост­рох­вос­то­го.) Вон! Вон з мо­го дво­ру! Щоб i слiд ваш тут не смер­дiв!

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Вон з на­шо­го дво­ру! Вон! Не тре­ба нам та­ко­го зя­тя!

    Г о р п и н а К о р н i ї в н а. Еге, вон, вон з дво­ру! В тюр­му йо­го, в мос­ка­лi! Об­го­лить йо­му ло­ба та в ареш­тан­ти! В Си­бiр йо­го, в ка­торж­ну ро­бо­ту!

    Г о с т р о х в о с т и й. Що це та­ке з ва­ми? Цi­лу­ва­ли ме­не, а те­пер плюєте на ме­не, ви­га­няєте з дво­ру? Що ме­нi Ряб­ко та Ска­ви­чи­ха? Та я вам зро­бив ве­ли­ку честь, що пе­рес­ту­пив ваш по­рiг, що їв ва­шу по­га­ну стря­па­ни­ну!

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Моя по­га­на стря­па­ни­на!

    Г о р п и н а К о р н i ї в н а. Моя по­га­на стря­па­ни­на!

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Мою стря­па­ни­ну їли не та­кi па­ни, як ви, та й тi хва­ли­ли! Мої па­ля­ни­цi хоч ве­зи за гра­ни­цю! Оце до­жи­лась! По­га­на моя стря­па­ни­на!

    Г о с т р о х в о с т и й. Не вар­тий ваш хлiб, щоб Сви­рид Йва­но­вич ду­шив ним своє гор­ло.

    Є в д о к i я К о р н i ї в н а й Г о р п и н а К о р н i ї в н а. Пху на те­бе, са­та­но! Ост­ра­мив нас на ввесь ку­ток.

    Г о с т р о х в о с т и й. Ти­чуть ме­нi за жiн­ку якусь яб­луш­ни­цю, якусь мi­щан­ку, якусь Олен­ку… Що ме­нi Ко­жум'яки? На­що ме­нi зда­ли­ся оцi ко­жум'яцькi шев­цi? Завт­ра пi­ду на Лип­ки й пос­ва­таю ра­зом де­сять Євфро­син, кру­гом об­ко­ва­них зо­ло­том; завт­ра поїду вiн­ча­тись отут по­пiд ва­шим дво­ром, щоб зазд­рiсть скру­ти­ла вас от­так! От­так!

    С и д i р С в и р и д о в и ч, Є в д о к i я К о р н i ї в н а, Г о р п и н а К о р н i ї в на i Є в ф р о с и н а. Вон з дво­ру! Вон з дво­ру! Щоб тво­го й ду­ху не чуть бу­ло! Щоб твiй слiд не смер­дiв на на­шо­му под­вiр'ї. (Прис­ту­па­ють все ближ­че до Гост­рох­вос­то­го, вiн ос­ту­пається до хвiрт­ки.)

    Г о с т р о х в о с т и й. (тро­хи по­дається на­зад до хвiрт­ки). Чо­го ви прис­ту­паєте до ме­не? Ви ду­маєте, що я вас бо­юсь? Я за­раз при­ве­ду сю­ди ро­ту мос­ка­лiв, вiзьму си­лою Євфро­си­ну й по­вiн­ча­юсь.

    Є в ф р о с и н а. Ме­не вiзьме з мос­ка­ля­ми! Ме­не мос­ка­лi по­ве­дуть в церк­ву до вiн­ця? Ой, лю­та ж я, лю­та! (Бi­гає по сце­нi.) Я ду­ма­ла, що вiн чо­ло­вiк ро­зум­ний i бла­го­род­ний, а вiн швець, а вiн прах­вост!

    Г о с т р о х в о с т и й. Я швець? Як­би на вас не дi­во­чий убiр, я б вам дав зна­ти шев­ця.

    Є в ф р о с и н а. То. вiн смiє та­ке на ме­не го­во­ри­ти! Вон!

    Г о с т р о х в о с т и й. (ти­хо.) А сто чор­тiв на йо­го го­ло­ву! Про­па­ло зо­ло­то й срiб­ло! Завт­ра спро­да­ють мою ци­люр­ню! Ой, бi­да, бi­да! Йди, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу, до­до­му та знов шкре­би сви­ня­чi ри­ла. (Тяж­ко зiт­хає.)

    В с i. Вон з дво­ру! Вон з дво­ру! Щоб i дух твiй тут не смер­дiв, а то ки­ями бу­де­мо га­ня­ти!

    

ВИХIД 10

    

    Т i с а м i й Б е р к о та В о л ь к о.

    Б е р к о й В о л ь к о вхо­дять з век­се­ля­ми.

    Б е р к о (до мо­ло­дих). Поз­до­ров­ляю вас з вiн­чан­ням. Дай вам бо­же, щоб ви жи­ли дов­го, та гро­шей ба­га­то на­жи­ли, та що­ро­ку ме­нi дов­ги пла­ти­ли.

    В о л ь к о (кла­няється Євфро­си­нi). Поз­до­ров­ляю вас з мо­ло­дим му­жем. Чи не зап­ла­ти­те ви за сво­го му­жа дов­гiв? Ми маємо йо­го век­се­лi, а вiн ка­зав, що ви пiс­ля ве­сiл­ля за­раз зап­ла­ти­те.

    Б е р к о. Во­ни ка­за­ли, що ви все зап­ла­ти­те, бо ми вже хо­ди­мо до їх, хо­ди­мо та й хо­ди­мо, та й хо­ди­мо.

    В о л ь к о. Щод­ня хо­ди­мо, i вран­цi, i вве­че­рi хо­ди­мо, а вiн не пла­тить. Ка­же, жiн­ка зап­ла­тить. Ви ба­га­тi.

    Є в ф р о с и н а. Яка жiн­ка? Ми ще не вiн­ча­лись i не бу­де­мо вiн­ча­тись.

    Б е р к о. Ой гвулт!

    В о л ь к о. Ой вей мiр! Що це бу­де! Ой гвулт! (Ха­пається за пей­си.)

    С и д i р С в и р и д о в и ч. О! Бач. ста­ра! Бач. ку­ди б на­шi гро­шi пiш­ли.

    Є в ф р о с и н а.Та, хва­лить бо­га, не пi­дуть.

    Б е р к о. Ой гвулт! Та­те­ле! Ма­ме­ле!(Кри­чить.)

    В о л ь к о.А гi­ра шварц ур! Ми йо­го в суд, в тюр­му! (До Гост­рох­вос­то­го.) Да­вай­те гро­шi! На­що нам цi век­се­лi?

    Б е р к о. Ми про­да­мо йо­го ци­люр­ню! Хо­дiм в суд!

    Г о с т р о х в о с т и й. От то­бi й ко­жум'яцька ба­га­та мо­ло­да. По гу­бах тек­ло, та в рот не по­па­ло.

    Б е р к о й В о л ь к о (прис­ту­па­ють до Гост­рох­вос­то­го). Хо­дiм в суд по­зи­ва­тись. Ви нас на­ду­ри­ли.

    Г о с т р о х в о с т и й хо­че втек­ти, жи­ди йо­го лов­лять за ру­ки й ве­дуть з дво­ра.

    Б е р к о й В о л ь к о (кри­чать). Гвулт! В суд йо­го! Гвулт! (Ви­хо­дять з Гост­рох­вос­тим.)

    Є в ф р о с и н а, С и д i р С в и р и д о в и ч, Є в д о к i я К о р н i ї в н а т а Г о р п и н а К о р н i ї в н а. О ту­ди то­бi до­ро­га!

    

ВИХIД 11

    

    Т i с а м i без Гост­рох­вос­то­го, Волька та Бер­ка.

    1 - й б а с.От то­бi й на!То це нам не прий­деться й ви­пи­ти.

    2 - й б а с. Ав­жеж не прий­деться. ко­ли мо­ло­дий втiк з дво­ру.

    1 - й б а с. В ме­не аж слин­ка ко­титься.

    О л ь г а. Ой, який же шкан­дал вий­шов! (Ти­хо.) Дур­но плат­тя ши­ла!

    С и д i р С в и р и д о в и ч. Чо­го ж оце ми стоїмо та свя­ту зем­лю топ­че­мо? Хо­дi­мо до ха­ти! (До гос­тей.)Про­шу по­кiр­но до ха­ти, та хоч вип'ємо по чар­цi. Од­на­че го­ту­ва­лись к ве­сiл­лю.

    М и т р о п о л и ч i б а с и й ш а ф е р и. Ото ро­зум­на рiч, бо в нас аж гор­ло пе­ре­сох­ло, див­ля­чись на цю ко­жум'яцьку ко­ме­дiю.

    В с i йдуть в ха­ту.

    Завiса па­дає.

    К i н е ц ь

    

This file was created with BookDesigner program

Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.

03.07.2008

    

Сторінка 15 з 15 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 > У кінець >>

Пошук на сайті: