Іван Нечуй-Левицький - Поміж ворогами (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx328 Кб2583
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2374 Кб2762
    Од кня­гині він раз дос­тав собі дур­нич­ки кільки сажнів дров на па­ли­во та ви­ка­ню­чив ду­бо­вих ко­ло­док на ко­мо­ру й на шко­лу. З своїм пан­ком-по­ля­ком та уп­ра­ви­те­ля­ми він так вмів спра­ву­ваться, що во­ни доз­во­ля­ли йо­му ви­во­зить з своїх лісів де­ревні, а най­більше доб­ря­щих ста­рих дубів на шко­лу і навіть на церк­ву.

    - Ото нудьга бе­ре! - ска­зав жва­во о. Ар­темій і якось нер­во­во крут­нув­ся в кріслі. - Чи не час вже са­мо­вар нас­та­вить? Після чаю мені стає якось тро­хи ве­селіше.

    - Десь най­мич­ки по­роз­хо­ди­лись, - ска­за­ла ма­туш­ка, - але от не­за­ба­ром вже поп­ри­хо­дять з гу­лян­ки. Ти чуд­ний чо­ловік, все те­бе нудьга бе­ре, а мені ніко­ли не бу­ває скуч­но: сид­жу собі та щось ду­маю, або шию, або «Ни­ву» пе­рег­ля­даю.

    За стіною десь да­ле­ко по­чув­ся стукіт. Хтось гурк­нув две­ри­ма.

    - Оришко! Мот­ре! - гук­ну­ла ма­туш­ка. - Ориш­ко, а йди сю­ди! А нас­тав ли­шень са­мо­вар, бо вже час нас­тав­лять!

    Але ма­туш­ка дурнісінько гу­ка­ла: ні Ориш­ка, ні Мот­ря не вхо­ди­ли. Ма­туш­ка об­пер­лась обо­ма ру­ка­ми об руч­ки крісла, підве­ла з ве­ли­кою труд­но­тою свою ог­ряд­ну пос­тать і не пішла, а не­на­че по­су­ну­лась че­рез світли­цю важ­кою хо­дою й ко­ли­ва­лась на кож­но­му сту­пені по-ка­чи­но­му, з од­но­го бо­ку на дру­гий. Во­на за­га­да­ла дівча­там нас­тав­лять са­мо­вар.

    Тільки що во­на вер­ну­лась до світлиці й знов важ­ко впірну­ла в крісло, над­ворі за­гур­котіла брич­ка, за­ту­потіли коні.

    - Ой, хтось приїхав в гості! Ой, не люб­лю я тих гос­тей, та ще й прос­тих! - якось з ост­ра­хом про­мо­ви­ла Су­са­на Уласівна.

    О. Ар­темій ки­нув­ся в сто­ло­ву й гля­нув у вікно.

    - Це свої гості. Чо­гось на­ша Ва­тя швид­ко вер­ну­лась з гос­тей, - ска­зав о. Ар­темій з сто­ло­вої.

    - Мабуть, в Бло­щин­цях не зас­та­ла нікогісінько до­ма, - ска­за­ла ма­туш­ка.

    Через хви­ли­ну двері в сто­ло­ву од­чи­ни­лись. Увійшла Ва­тя. Її ли­це бу­ло завіша­не чор­ною гус­тою ву­ал­лю. Во­на од­ки­ну­ла ву­аль і ста­ла пе­ред дзер­ка­лом зніма­ти з го­ло­ви ка­пе­люш та роз­ку­ту­вать ву­аль. З дзер­ка­ла не­на­че гля­ну­ло на світли­цю її ши­ро­ке ма­то­ве, тро­хи смуг­ля­ве ли­це, з дов­ги­ми то­неньки­ми бро­ва­ми з гост­ри­ми кінчи­ка­ми, котрі тро­хи по­со­ву­ва­лись аж на ши­рокі вис­ки. Ва­тя бу­ла не­по­га­на. Її чи­малі блис­кучі карі очі не­на­че пла­ва­ли на підси­не­них білках. Ши­ро­ку­ваті повні ус­та зви­ва­лись ду­же ви­раз­ни­ми звив­ка­ми. Усі її пруж­ки ли­ця бу­ли чи­малі, примітні, ви­разні. Ва­тя тро­хи ски­ну­лась на мол­да­ван­ку або на гре­ки­ню.

    Вона роз­дяг­лась, об­тер­ла на ви­ду по­рох хус­точ­кою, по­ма­леньку одійшла од дзер­ка­ла й якось по­ма­леньку, не ха­па­ючись, сіла в крісло про­ти ма­тері. Її пов­ненька пос­тать спов­ни­ла не­ши­ро­ке крісло.

    - Ото, ма­мо! Тільки дур­но проїзди­лась в Бло­щинці до уп­ра­ви­те­ля. Не зас­та­ла до­ма ні паннів, ні уп­ра­ви­те­ля, ні уп­ра­ви­тельші. Навіть най­мич­ки ку­дись по­розбіга­лись. Од­ним од­на ба­ба сиділа на ґанку та ку­ня­ла, див­ля­чись на ку­ри та кур­ча­та.

    - Мабуть, па­ни поїха­ли ку­дись в гості? - спи­та­ла ма­ти в доч­ки.

    - Управительша з доч­ка­ми поїха­ла в гості до сво­го бра­та, а уп­ра­ви­тель поїхав ку­дись по ділу, в фаб­ри­ку. Та й яка там ве­селість з уп­ра­ви­те­ля, хоч би я йо­го й зас­та­ла вдо­ма! Я ска­за­ла по­го­ни­чеві по­вер­тать на­зад з дво­ру, - го­во­ри­ла Ва­тя.

    - Не спо­су­ди­лось. Шко­да! Поїдеш вже в ту неділю та на­го­во­риш­ся з пан­на­ми дос­хо­чу, - обізва­лась ма­туш­ка, - а тим ча­сом го­туй ста­ка­ни для чаю. Ориш­ка не­за­ба­ром по­дасть са­мо­вар на стіл, - ска­за­ла ма­туш­ка.

    Ватя з не­охо­тою підве­лась, не­на­че ви­вер­ну­лась з м'яко­го крісла, і ти­хою, для­вою хо­дою, на­га­ду­ючою хо­ду своєї ма­ми, поп­рос­ту­ва­ла до сто­ло­вої, од­чи­ни­ла ша­фу й по­ча­ла вис­тав­лять на стіл ста­ка­ни та ми­соч­ки, її густі чорні бро­ви бу­ли на­суп­лені; во­на спус­ти­ла очі до­до­лу й пох­ню­пи­ла го­ло­ву. Пан­ни, уп­ра­ви­те­леві доч­ки, ка­за­ли їй, що до їх час­тенько навіду­ються в гості ті па­ничі, що слу­жать в близьких се­лах за вчи­телів в цер­ков­них шко­лах. Ва­тя сподіва­лась стріну­ти, по­ба­чить їх і поз­най­омиться. Але по­ба­чить їх не до­ве­лось, - і Ва­тя хо­ди­ла й по­ра­лась ко­ло сто­ла смут­на й нев­до­во­ле­на.

    Вже й чай нас­то­яв­ся. Ва­тя по­на­ли­ва­ла ста­ка­ни. Су­са­на Уласівна сіла на стілець і по­ча­ла пи­ти чай. Отець Ар­темій сів і собі на стільці, на­лив з ста­ка­на в ми­соч­ку чаю й по­чав по­хап­цем сту­дить чай в ми­сочці та сьорба­ти.

    - А! Чи най­мит вже розпріг коні? - нес­подіва­но крик­нув о. Ар­темій і не пос­та­вив ми­соч­ки на стіл, а ніби ки­нув її. Краплі чаю заб­риз­ка­ли білу чис­ту ска­тер­ку.

    Ватя зир­ну­ла в вікно.

    - Вже, та­ту, розпріг коні й за­во­дить у стай­ню, - обізва­лась Ва­тя.

    - Нехай знов, знов зап­ря­гає! Тре­ба побігти на вок­зал. І о. Ар­темій, спішний та в'юнкий, не діждав­ся, по­ки неп­ро­вор­на Ва­тя побіжить на ґанок. Йо­го нес­подіва­но взя­ла не­терп­ляч­ка. Він про­вор­но підвівся з стільця, ніби підско­чив, нез­ва­жа­ючи на свою до­ход­жалість, побіг в сіни, вибіг на ґанок і гук­нув на по­го­ни­ча:

    - Запрягай лиш знов коні та шви­денько по­по­луд­нуй! За­раз побіжу на вок­зал.

    - Чого це тобі спо­тан­ня за­ма­ну­лось їхать на вок­зал? - спи­та­ла в о. Ар­темія ма­туш­ка, як він вер­нув­ся в сто­ло­ву.

    - А! я й за­був­ся! В га­зе­тах пи­са­ли, що бу­де проїжджать в Крим ве­ли­кий князь от так чи сьогодні, чи завт­ра, - вже доб­ре не пам'ятаю. Або сьогодні, або завт­ра він бу­де на на­шо­му вок­залі. Там же бу­де ба­га­то уся­ко­го на­ро­ду. Виїдуть ба­тюш­ки з містеч­ка, виїдуть, мо­же, де­які па­ни; а вже кня­ги­ня з Чор­но­ко­питівки так до­ко­неш­не виїде. Бу­дуть стрічать ве­ли­ко­го кня­зя. По­ба­чусь з людьми, з па­на­ми, з ба­тюш­ка­ми, по­ба­ла­каю з кня­ги­нею й на­га­даю їй за се­бе. Мо­же, вже й за­бу­лась за ме­не, як я стрічав архієрея в Чор­но­ко­питівці, про­во­див йо­го до неї в дім і навіть спо­до­бив­ся обідать в її домі. Знаєш, на вок­залі тра­питься з кимсь по­го­во­рить, щось там по­чуєш: то з Києва хтось при­не­се звістки та но­вин­ки, то з сіл, то з кня­ги­ни­но­го двірця.

    Матушці бу­ло нев­ди­во­ви­жу, що о. Ар­темій так рап­том за­ба­жав побігти на вок­зал ніби­то без уся­ко­го діла. Він час­то навіду­вавсь ту­ди, сли­ве що­тиж­ня стрічав ба­тю­шок, котрі їха­ли з Києва; роз­пи­ту­вав про кон­сис­торію, про мит­ро­по­ли­та, за архієреїв, за но­вин­ки в Києві. Все це о. Ар­темій мо­тав собі на вус.

    О. Ар­темій озир­нувсь і гля­нув на здо­ро­вий го­дин­ник, що висів на стіні за йо­го спи­ною й цо­кав ма­ят­ни­ком так здо­ро­во, не­на­че хтось лу­пив мо­ло­точ­ком по роз­битій тарілці.

    - Ой час їхать, ой час! - крик­нув о. Ар­темій і крут­нув го­ло­вою так швид­ко, що йо­го довгі ко­си об­ви­ли­ся тро­хи не кру­гом шиї і од­но пас­мо впа­ло йо­му на ніс і тро­хи не пот­ра­пи­ло в ми­соч­ку з чаєм. О. Ар­темій од­ки­нув ко­су за ву­хо, наг­нув­ся над ми­соч­кою й по­чав хап­ки пи­ти чай. Нес­лух­няні ко­си знов ви­су­ну­лись з-за обох вух, звіси­лись і впа­ли по обид­ва бо­ки ми­соч­ки.

    «Може, ме­не до­пус­тять прис­ту­пить до са­мо­го ве­ли­ко­го кня­зя… по­руч з кня­ги­нею, як ту­тешнього бла­го­чин­но­го, - по­чав ду­мать мріями о. Ар­темій. - Як бла­го­чин­ний, я ска­жу про­мо­ву ве­ли­ко­му кня­зеві, блис­ну крас­но­мовністю… Тре­ба бу­де в до­розі склас­ти про­мо­ву, та ко­ро­теньку, але гар­ну, до­лад­ну, ви­со­ку на дум­ки, квітчас­ту на фра­зи. Тре­ба доб­ра­ти періоди дов­генькі, зак­руг­лені або підвес­ти під фор­му хрії, так… на зра­зець про­мо­ви Ко­нисько­го Ка­те­риніІІ: «Оста­вим аст­ро­но­мам до­ка­зу­вать, що сон­це на­ше стоїть не­по­во­руш­но: сон­це на­ше кру­гом нас хо­дить…» Мо­же, ве­ли­кий князь звер­не на ме­не вва­гу, примітить ме­не… а потім, мо­же, в Києві по­ба­читься з мит­ро­по­ли­том… ска­же про ме­не, пох­ва­лить ме­не за зручність і крас­но­мовність… А мо­же, до­ве­зе за ме­не звістку й до Пе­тер­бур­га, ска­же оберп­ро­ку­ро­рові: «От яко­го я стрів бла­го­чин­но­го в Чор­но­ко­питівці!» А тут мені шлють ор­ден св. Ан­ни або й зо­ло­тий на­перс­ний хрест… Тре­ба бу­де й з кня­ги­нею по­ба­ла­кать, на­га­да­ти за се­бе…»

    О. Ар­темій не до­ду­мав своїх ши­ро­ких дум. Візок за­гур­котів під са­мим ґанком. Коні спи­ни­лись. О. Ар­темій влив за­ра­зом в рот по­ло­ви­ну ста­ка­на га­ря­чо­го чаю, тро­хи не попік собі ро­та, схо­пивсь з стільця, як опе­че­ний, вхо­пив чор­но­го бри­ля з ши­ро­ки­ми кри­са­ми, на ході на­тяг ря­бий ши­ро­кий па­ру­си­но­вий ба­ла­хон од ку­ря­ви в до­розі, ско­чив на візок і гук­нув на по­го­ни­ча: по­га­няй!

    Курява схо­пи­ла­ся слідком за на­то­чан­кою по ву­лиці, і на­то­чан­ка щез­ла за бра­мою.

    О. Ар­темій звелів по­го­ни­чеві ка­тать що є ду­ху й поспішать, щоб зас­та­ти поїзд, кот­рий ішов з Києва. До вок­за­лу бу­ло доб­рих де­сять верс­тов. От коні вже вско­чи­ли в здо­ро­ве містеч­ко, за од­ним ду­хом пе­ребігли че­рез містеч­ко. Жи­ди виг­ля­да­ли з крам­ниць і ди­ву­ва­лись, чо­го це го­робцівський ба­тюш­ка так ха­пається на вок­зал. До вок­за­лу бу­ло ще верс­тов зо три.

    - Поганяй! не шко­дуй во­за й ко­ней! Тре­ба мені за­рані й за­ча­су приїхать па вок­зал! - гу­кав о. Ар­темій на па­руб­ка.

Пошук на сайті: