Іван Нечуй-Левицький - Поміж ворогами (сторінка 40)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx328 Кб2597
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2374 Кб2772
    - То й доб­ре зро­би­ла. Я та­ки й ду­мав, що на те­бе най­шло ве­ре­ду­ван­ня, - зне­хо­тя обізвав­ся батько.

    - Ми оце з Ан­то­сею ду­маємо їхать до Пе­тер­бур­га та хо­ди­ти на дівочі кур­си. Тре­ба ж нам ду­мать про шма­ток хліба заз­да­легідь.

    - Так за­рані? Ще тобі ра­но ду­мать за шма­ток хліба! Хіба в нас хліба не­ма? - ска­зав батько.

    - Хліб те­пер в нас є, але тре­ба дбать і за бу­ду­ще. Нам за­ма­ну­лось вчи­тись. Ми си­ди­мо на се­лах та тільки час дур­но мар­нуємо, - ска­за­ла Ва­тя.

    О. Ар­темій тільки по­ру­шив пле­чи­ма мовч­ки. Він знав, що з тих замірів нічо­го пу­тя­що­го не вий­де.

    Ватя поз­на­хо­ди­ла свої шкільні книж­ки, засіла за книж­ки, час­то їзди­ла до Ан­тосі. Во­ни вчи­лись вкупі, пе­рег­ля­да­ли вив­че­не. Але швид­ко ті дав­но вив­чені книж­ки ос­то­гид­ли їм обом. Во­ни їх по­ки­ну­ли. Ан­то­ся ра­яла Ваті їхать до Києва і вчиться в кон­сер­ва­торії, щоб вив­чи­тись на ар­тист­ку або вчи­тельку му­зи­ки.

    - Мамо! Я вже пе­ре­ду­ма­ла йти на кур­си. На­ука мені не дається. Поїду я до Києва та вчи­ти­мусь му­зи­ки в кон­сер­ва­торії, - ска­за­ла Ва­тя до ма­тері.

    Мати роз­ка­за­ла про цю Ва­ти­ну дум­ку о. Ар­теміеві.

    - От тобі й на! Ва­тя зовсім роз­ве­ре­ду­ва­лась з нудьги. Місяць в дум­ках по­бу­ла чер­ни­цею, місяць - кур­сист­кою і, пев­но, місяць бу­де ар­тист­кою та й вер­неться до­до­му прос­тою Ва­тею, - ска­зав насмішку­ва­то батько.

    - Щось во­на ду­же швид­ко змінює про­фесії, - ска­за­ла ма­ти.

    - То пев­на річ, що з тих її про­фесій нічо­го не вий­де. Тре­ба на­пи­ту­вать для Ваті же­ни­ха, та ще й не га­яться.

    Ватя знов поїха­ла до Ан­тосі. І во­ни вдвох дов­го ма­ри­ли, як гар­но буть ар­тист­кою.

    - Я вив­чусь на співач­ку, а ти вив­чиш­ся грать на фор­теп'яні. Я маю по­тяг до опе­ри, - го­во­ри­ла Ан­то­ся.

    - А я бу­ду да­вать кон­цер­ти на фор­теп'яні, як справж­ня ар­тист­ка. До­бу­де­мо собі лаврів, - го­во­ри­ла Ва­тя.

    - Я бу­ду співать в кон­цер­тах, а ти мені бу­деш приг­ра­ва­ти. Об'їде­мо усю Росію, по­ба­чи­мо світу! - тяг­ла далі Ан­то­ся.

    - А як до­бу­де­мо сла­ви в Росії, поїде­мо й за гра­ни­цю. Ще більше по­ба­чи­мо світу. Мо­же, доп­лен­таємось і до Аме­ри­ки.

    - А чом же! На­пе­ле­хаємо лаврів, як бут­ви­ни в ого­роді, повнісінькі при­по­ли, ще й у Го­робцівку при­ве­зе­мо. І справді! Чо­го ми бу­де­мо кис­нуть в цих се­лах? Що ми тут ви­си­ди­мо? - вже не жар­ту­ючи го­во­ри­ла Ан­то­ся.

    - Ніякого дідька не ви­си­ди­мо! Тільки нудьги на­бе­ре­мось! - аж сер­ди­лась Ва­тя. - Ой, як мені хо­четься по­ба­чить світ!

    - Не жу­рись, Ва­тю! В те­бе є та­лант до му­зи­ки, а в ме­не до співу. Наші батьки ма­ють ба­гацько гро­шей. І вчиться бу­де ве­се­ло, а до­бу­ва­ти сла­ви та лаврів бу­де ще ве­селіше. Ду­ша моя чує, що я ма­ти­му ве­ли­кий поспіх у співах на сцені. Тоді я ма­ти­му й засіб, щоб жи­вотіти на світі.

    - Як вер­не­мось до Го­робцівки з обе­рем­ка­ми лаврів, от тоді пи­сар­ша скру­титься од злості! - ска­за­ла Ва­тя.

    - Тямить во­на в тих лав­рах! Як­би для неї ті лав­ри, що кро­пи­вою звуться, то це во­на втя­ми­ла б доб­ре. Я ци­ми го­робцівськи­ми лав­ра­ми не­ща­ди­мо да­ла б їй про­чу­хан­ки, - жар­ту­ва­ла Ан­то­ся й ре­го­та­лась.

    - А я не­ща­ди­мо на­жа­ли­ла б язи­ка, щоб дать цій бре­хусі пам'ятно­го! - обізва­лась Ва­тя й собі за­ре­го­та­лась.

    - Ой Ва­тю! от ко­ли б мені спо­су­ди­лось пот­ра­пить на опер­ну сце­ну! - го­во­ри­ла Ан­то­ся. - Як я гра­ла б! Як я співа­ла б! Увесь те­атр здурів би, як­би мені до­ве­лось грать роль Мар­га­ри­ти в «Фавсті». А! я ту Мар­га­ри­ту так вда­ла б, так вструг­ну­ла, що всі очамріли б з ди­ва.

    І Ан­то­ся ста­ла про­ти чи­ма­ло­го дзер­ка­ла, за­ве­ла ве­се­лої дрібної пісні й по­ча­ла ніби гра­ти роль Мар­га­ри­ти, пе­ред­раж­ню­ва­ла ар­тис­ток. Ан­то­ся вда­ва­ла, ніби надіває на ру­ки брас­ле­ти, на пальці - перстні, чеп­ляє в ву­ха се­реж­ки, чеп­ляє до­ро­ге на­мис­то.

    З ве­ли­кою грацією во­на по­вер­та­ла го­ло­ву, ди­ви­лась то на од­ну се­реж­ку, то на дру­гу, ог­ля­да­ла на­мис­то, за­ки­да­ла го­ло­ву на­зад, над­да­ва­ла очам вто­му, осміха­лась до се­бе в дзер­калі, потім ре­го­та­лась, сва­ри­лась пальчи­ком на свій од­би­ток в дзер­калі. Во­на ми­лу­ва­лась со­бою, ко­ке­ту­ва­ла, ли­ша­ла ус­та, блис­ка­ла зуб­ка­ми.

    - Яка я гар­на! Яка я пиш­на в зо­ло­тих се­реж­ках, в діямен­тах! Як бли­щить зо­ло­то! Як бли­щать мої очі при зо­лотії Ой, гар­на я ста­ла! Здуріє мій Фавст, як уг­ля­дить ме­не в цьому уб­ранні! - співа­ла Ан­то­ся, імпровізу­ючи сло­ва.

    Вона знов за­пи­ша­лась, блис­ну­ла зуб­ка­ми й пос­ва­ри­лась на се­бе в дзер­ка­ло пальчи­ком.

    - А, яка гар­на моя ви­ши­ва­на со­роч­ка! Тра-ля-ля! тра-ля-ля! Ой, як бряж­чить моє діямен­то­ве на­мис­то! Тру-лю-лю! тру-лю-лю!

    І Ан­то­ся підстав­ля­ла до дзер­ка­ла то один ру­кав ви­ши­ва­ної со­роч­ки, то дру­гий, то бряз­ка­ла раз­ка­ми скля­них прос­тих бусів на шиї.

    - Хи-хи-хи! - засміялась Ан­то­ся до дзер­ка­ла, блис­нув­ши зуб­ка­ми, і пос­ва­ри­лась на се­бе в дзер­ка­ло. -Хи-хи-хи!

    І Ан­то­ся са­ма за­ре­го­та­лась щи­рим ре­го­том, ма­буть, а сво­го діямен­то­во­го на­мис­та.

    - Ой, як гар­но бли­щить моє ізом­руд­не на­мис­то! Я за йо­го аж со­рок копійок зап­ла­ти­ла бо­гус­лавській Рухлі. Хи-хи-хи! Тра-ля-ля!

    І Ан­то­ся за­ре­го­та­лась на всю світли­цю з тих бо­гус­лавських діяментів. Ва­тя й собі за­ре­го­та­лась. За­ре­го­та­лись і менші Ан­то­сині сест­ри. Світли­ця аж дзвеніла од­ляс­ка­ми од ре­го­ту.

    - Ну та й гар­на ж справді з те­бе вий­шла б Мар­га­ри­та! - аж крик­ну­ла Ва­тя.

    - А ти ж ду­ма­ла як! Мені аби б тільки дос­ту­питься до тієї сце­ни, а там я вже по­ка­за­ла б се­бе.

    Порадившись та посміявшись, Ва­тя вер­ну­лась до­до­му ба­га­то ве­селіша.

    Але Ваті не до­ве­лось їхать до Києва, щоб вчиться в кон­сер­ва­торії та до­буть собі потім і сла­ви, й за­со­бу для сво­го жи­вотіння на світі.

    Після ве­ли­кодніх свят о. Ар­темій зустрівся на яр­мар­ку в містеч­ку з ди­яко­ном Доб­ри­ловським. Ди­якон вже док­лад­но знав про всі події в Го­робцівці. Він знав, що Ле­онід Се­ме­но­вич приїздив в Го­робцівку до пи­са­ря і що він вер­нувсь на батьків хутір, не по­бу­вав­ши з одвіди­на­ми в о. Ар­темія. Він знав, що «з то­го пи­ва не вий­де ди­ва», заз­да­легідь на­пи­тав гар­но­го па­ни­ча семіна­рис­та десь аж в Уман­щині й за­ма­нив йо­го спер­шу до се­бе в гості. Він потім на­ра­яв йо­му поїха­ти до о. Ар­темія й по­ди­виться на Ва­тю.

    - Отче бла­го­чин­ний! В ме­не є один семіна­рист на приміті, - ска­зав Доб­ри­ловський до о. Ар­темія ниш­ком, ніби по сек­ре­ту, - як­що доз­во­ли­те, то я приїду до вас з ним та по­ка­жу йо­го вам. Хоч той па­нич син бідно­го ди­яко­на, але гар­ний, хоч з ли­ця во­ди на­пий­ся! Я знаю, що він бу­де упо­доб­ний панні. Тільки він убо­гий, ой який убо­гий! як той Іов на гноїщі!

    - Та за це кло­по­ту мені ма­ло, - обізвав­ся ти­хенько о. Ар­темій, - знай­де­мо чим при­че­пу­рить йо­го; знай­деться, чим і ха­ба­ра підсу­нуть в кон­сис­торію, щоб дос­тать доб­ру па­рафію для йо­го. При­возьте! Не гай­те ча­су!

    І Доб­ри­ловський привіз то­го па­ни­ча до о. Ар­темія. Він звав­ся Сте­пан Ве­ледніцький. То був ви­со­кий на зріст, пос­тав­ний, пиш­ний блон­дин з синіми очи­ма. Ваті він од­ра­зу спо­до­бавсь. Во­на по­ки­ну­ла усі дум­ки та гад­ки за мо­нас­тир і за кон­сер­ва­торію. Ве­ледніцький про­бу­вав в Доб­ри­ловсько­го й звідтіль ціле літо вча­щав до Ваті.

    Восени він повінчав­ся з Ва­тею, а о. Ар­темій своїми грішми до­поміг йо­му в кон­сис­торії зай­нять доб­ру па­рафію. З Ваті вий­шла ду­же доб­ра й ро­зум­на ха­зяй­ка, якою бу­ла й її ма­ти.

    А тим ча­сом пи­сар не да­вав спо­кою о. Ар­теміеві, на­мов­ляв про­ти йо­го гро­ма­ду, ви­га­ду­вав якісь діла й си­пав на йо­го про­ше­ния ніби­то од гро­ма­ди в кон­сис­торію. Пи­сар дав та­ку нап­ра­ву гро­ма­дя­нам, що до­хо­ди й при­но­си­ни для о. Ар­темія по­мен­ша­ли сли­ве вдвоє.

    Писар по­ма­леньку та по­ти­хеньку ви­ко­пав під о. Ар­темієм чи­ма­лу яму. Але й сам не­обе­реж­ний о. Ар­темій са­мохіть до­дав рук, щоб по­ши­рить під со­бою ту яму.

    Вже дав­ненько о. Ар­темій збу­ду­вав в Го­робцівці здо­ро­ву чу­до­ву церк­ву, але ко­ло церк­ви стриміла, нарізко од церк­ви, ста­ра дзвіни­ця, зчорніла, низька, при­сад­ку­ва­та й ши­ро­ка, не­на­че ста­ра пе­че­ри­ця.

    О. Ар­темій звелів роз­ки­дать ста­ру дзвіни­цю й збу­ду­вав но­ву, гар­неньку, ви­со­ченьку, при­ту­лив­ши її до са­мої церк­ви. Вже й дзвіни­цю пос­вя­ти­ли, але на цвин­тарі ва­ля­лась си­ла де­ревні, до­щок, оба­полків, трісок та здо­ро­во­го каміння, що зос­та­лось од му­ру­ван­ня фун­да­мен­ту. О. Ар­темій в малі праз­ни­ки все зап­ро­ху­вав лю­дей зос­таться після служ­би бо­жої, приб­ра­ти та зчис­тить цвин­тар, са­мо по собі без пла­ти. Лю­де не слу­ха­ли і, зви­чай­но бай­дужні до гро­мадської спра­ви, усі роз­хо­ди­лись до­до­му. Тим ча­сом най­мать робітників не бу­ло за що. О. Ар­темій пішов на хит­рощі.

    Восени, в один не­ве­лич­кий праз­ник, він звелів ти­та­реві пос­та­вить ко­ло церк­ви сто­ли, зго­ту­вать за­кус­ку й ви­пи­вач­ку. Ти­тар по­нас­тав­ляв ми­сок та по­лу­мисків з та­ра­нею, з са­лом, з со­ло­ни­ми огірка­ми, з че­хо­нею, пи­ро­га­ми та сма­же­ною ка­пус­тою; кру­гом сто­ла пос­та­вив пляш­ки з горілкою, а щоб за­ма­нить та підмо­го­ри­чить лю­дей, о. Ар­темій звелів се­ред столів пос­та­вить дов­гий ря­док бутлів, але не з горілкою, а з во­дою. Стіл аж зах­ряс під уся­ки­ми пот­ра­ва­ми та бут­ля­ми.

    Люде вий­шли з церк­ви, і як уг­ляділи ба­та­рею пля­шок та бутлів, то так усі й ки­ну­лись до ро­бо­ти: пос­ко­чу­ва­ли та поск­ла­да­ли в кут­ку цвин­та­ря ко­лод­дя, оцу­пал­ки, оба­пол­ки; важкі каміню­ки тро­хи не на ру­ках поз­но­си­ли під бар­кан. В од­ну мить зчис­ти­ли й оче­пу­ри­ли цвин­тар так, що й трісоч­ки, і ска­лоч­ки, навіть ос­ко­мел­ка нігде не зос­та­лось.

    О. Ар­темій вий­шов з церк­ви, поб­ла­гос­ло­вив тра­пе­зу. Лю­де, вти­ра­ючи з лобів піт, по­зи­ра­ли з сма­ком на здо­рові гра­фи­ни та бутлі, вже на­пе­ред сма­ку­ючи не так за­кус­кою, як ви­пи­вач­кою. О. Ар­темій ви­пив сам до лю­дей, по­час­ту­вав ти­та­ря, а ти­тар по­час­ту­вав чо­ловіків, але він час­ту­вав все з ма­лих пля­шок. Уся за­кус­ка в од­ну мить зник­ла, ніби вог­нем згоріла. Усім дос­та­лось по дві чар­ки горілки.

    - Ой ти­та­рю! ко­ли б хутчій дос­тяг­ти нам оті здо­ро­вецькі бутлі! - обізвав­ся один на­хаб­ний чо­ловік, кот­рий мав ве­ли­ку при­пад­ку до горілки.

    - Та то не горілка, а во­да! - обізвав­ся о. Ар­темій. - Я знав, що після важ­кої ро­бо­ти бу­де лю­дям душ­но, та для про­хо­ло­ди звелів по­нас­тав­лять хо­лод­ної во­ди. Та в панів же скрізь став­ля­ють во­ду на стіл, як обіда­ють. А во­да по­го­жа та хо­лод­на, - з моєї кри­ниці!

    О. Ар­темій на­лив ста­кан во­ди й ви­пив з півста­ка­на, ще й ву­са обс­мок­тав.

    - А! та й доб­ра ж во­да! - про­мо­вив о. Ар­темій насмішку­ва­то.

    Чоловіки тільки зир­ну­ли один на од­но­го й по­чу­ха­ли по­ти­лиці. Во­ни за­раз збаг­ну­ли своїм ро­зу­мом ту муд­рацію от­ця Ар­темія.

    О. Ар­темій по­дя­ку­вав гро­ма­дя­нам за пос­лу­хан­ня, поп­ро­щав­ся, надів шап­ку й шви­денько май­нув з цвин­та­ря. Лю­де, як обс­ту­пи­ли стіл, так і сто­яли навк­ру­ги сто­ла, ніби сподіва­лись яко­гось чу­да, щоб з во­ди в бут­лях ста­ла горілка. Пос­то­яли, пос­то­яли во­ни, але, див­ля­чись, що та­ке чу­до не здіялось, му­си­ли по­ма­леньку ру­шать до­до­му.

    - Ну та й муд­рий же наш ба­тюш­ка! Еге! Ота­ку шту­ку уд­рав, - го­моніли чо­ловіки, роз­хо­дя­чись.

    - Чи ти ба, як гар­но підду­рив! А я ду­мав, що то все горілка, та так пра­цю­вав, так пад­ку­вав! А то свя­та кри­нич­на во­да. Я сам оце по­куш­ту­вав, - ка­зав дру­гий чо­ловік.

    Люде бу­ли лихі, що ба­тюш­ка вструг­нув та­ку шту­ку, і по­ча­ли го­моніть по селі та га­нить о. Ар­темія, що він хиб­ний і об­лес­ли­вий чо­ловік. Хоч пи­сар сам і не був тоді в церкві, але чут­ка про хит­рощі та муд­рощі о. Ар­темія за­раз дійшла до йо­го. Пи­сар вже про­хо­лов од своєї злості й те­пе­реч­ки за­ду­мав пог­лу­зу­вать з о. Ар­темія: він за­ду­мав на­пи­сать на йо­го вірші й не­ща­ди­мо обсміять йо­го.

    Того ж та­ки ве­чо­ра пи­сар, наскрізь про­ми­ну­тий злістю, сів за стіл, узяв лис­ток па­пе­ру й пе­ро в зу­би і по­чав ми­ти­ку­вать, щоб на­пи­са­ти смішні вірші. Він пи­сав і сам ре­го­тавсь. Жінка виг­ля­ну­ла з кімна­ти.

    - Що ти там та­ке смішне пи­шеш, що аж сам ре­го­чеш­ся? - спи­та­ла во­на в чо­ловіка.

    - Те, що тобі не варт і не слід знать, - ска­зав пи­сар.

    - Та ска­жи-бо! І що то він пи­ше?

    - Одчепись! Ти мені за­ва­жаєш пи­сать. Йди собі в пе­кар­ню до ро­бо­ти.

    - Оце ли­шенько! Та ска­жи-бо! Хіба та­ки не мож­на ска­зать? - аж бла­га­ла пи­сар­ша.

    - Тікай! -крик­нув на неї сер­ди­то пи­сар. - Од­че­пись од моєї душі! Це тобі не жар­ти! Геть з ха­ти!

    Писарша по­ти­хеньку вий­шла й двері при­чи­ни­ла. Хоч пи­сар був про­заїк тро­хи не на всю гу­бер­ню, як він сам ду­мав за се­бе, але по­ет з йо­го був нез­дат­ний, по­га­ний. Вірші йо­го вий­шли насмішку­ваті й ущип­ливі, але зовсім не­до­ладні. Во­ни по­чи­на­лись так:

    Скакав, стри­бав, бри­кав, хви­цав, - до­ки дост­ри­бав­ся,

    Роздявила вер­ша ро­та - хап! в вер­шу по­пав­ся!

    Звідсіль тісно, звідтіль тис­не, вер­ша зза­ду му­ля.

    «Ой гос­по­ди ми­ло­серд­ний, спа­си ж мою ду­шу!»

    І бор­сав­ся й по­би­вав­ся - вер­ша не пус­кає;

    І про­сив­ся, і мо­лив­ся, потім вер­шу лає:

    «Чи ти знаєш, гид­ка вер­шо, шо я чу­дот­во­рець?

    Натворив я за ввесь свій вік чу­да пов­ну жме­ню:

    Чисту во­ду прет­во­рив я в спир­то­ву горілку,

    Напоїв я сімсот дурнів й од­ну ста­ру дівку,

    Та й дур­нич­ки за­ла­тав я на цвин­тарі дірку»…

    Писар на­ни­зав та­ких пер­лин по­езії цілу низ­ку, спи­сав ни­ми увесь лист навк­ру­ги, до­би­рав та ста­вив ряд­ком такі риф­ми, що од­на риф­ма витріща­ла очі на сусіду, мов пе­ре­ля­ка­на вівця на вов­ка.

    Писар пе­ребіду­вав свій утвір цер­ков­ни­ми бук­ва­ми, і хоч нічо­го не ка­зав про їх жінці, але та­ки не втерпів, щоб не про­чи­та­ти їх своїм при­яте­лям та не пог­лу­зу­вать з ба­тюш­ки. За­пе­ча­тав­ши в кон­верт, на­пи­сав­ши ад­рес, пи­сар вночі зай­шов че­рез са­док й утк­нув па­кет в щіли­ну две­рей, котрі ви­хо­ди­ли в са­док.

    О. Ар­темій, встав­ши вранці, од­чи­нив двері в са­док і знай­шов па­кет. Він роз­гор­нув йо­го, про­чи­тав і од­ра­зу до­га­дав­ся, хто сту­лив ті вірші. Про­чи­тав­ши Су­сані Уласівні ту по­ему, о. Ар­темій на­пи­сав вни­зу свою ре­цензію:

    «Писала дур­на пи­са­ка, нак­ру­ти­ла хвос­том пи­саці со­ба­ка; вірші пи­сані дьогтем, а пи­сав їх, пев­но, бо­гус­лавський дігтяр Лей­ба. По­га­но! Вар­то пос­та­вить ну­ля! Та­лан­ту в ав­то­ра стільки, скільки в ди­яко­но­во­го куд­ла­то­го Ряб­ка, а по­езії в віршах стільки, скільки в Бер­ковій яр­мулці. По­га­но! В віршо­ма­зи не го­диш­ся. Єди­ни­ми чи­тальни­ка­ми цих дур­них віршів бу­дуть хіба миші та па­цю­ки».

    І о. Ар­темій на­пи­сав на віршах єди­ни­цю, за­пе­ча­тав в но­вий па­кет, на­пи­сав звер­ху на па­кеті, що по­си­лається з Бо­гус­ла­ва, приліпив мар­ку, на­пи­сав пи­сарів ад­рес й одіс-лав на бо­гус­лавську пош­то­ву станцію.

    Довго о. Ар­темій бідкав­ся, мо­ро­чивсь, але після то­го му­сив-та­ки для сво­го спо­кою по­ки­нуть Го­робцівку й пе­рей­шов на іншу па­рафію, поміняв­шись на па­рафію з своїй стар­шим зя­тем.

    - А що! А чий батько дуж­чий? - чва­нив­ся пи­сар після то­го пе­ред людьми. - А хто ко­го по­ду­жав? Я та­ки до­ка­зав, що я був го­робцівським гу­бер­на­то­ром, бо зса­див з місця навіть бла­го­чин­но­го.

    І в той час, як пи­сар справ­ляв свої вхідчи­ни в но­вий дім та пе­ре­нос­ний, о. Ар­темій справ­ляв свої вихідчи­ни на но­ву па­рафію.

    Не до­ве­ло­ся й Ан­тосі гра­ти на сцені роль Мар­га­ри­ти. Во­на не­за­ба­ром потім дос­та­ла од Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча лист, потім дру­гий. Між ни­ми по­ча­лось лис­ту­ван­ня. Ле­онід Се­ме­но­вич дру­го­го літа знов при­був до батька й по­чав вча­щать до Ан­тосі в гості. Там не бу­ло ні пи­сарші, ні вчи­тельші, і во­ни їх не роз­ра­яли й не роз­су­ди­ли, щоб їх роз­лу­чить. Він пос­ва­тав Ан­то­сю й виїхав з батько­во­го ху­то­ра вдвох з мо­ло­дою жінкою.

    1893 ро­ку 4 липц

    

 

Сторінка 40 з 40 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 > У кінець >>

Пошук на сайті: