Іван Нечуй-Левицький - Причепа (сторінка 39)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx415 Кб4024
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2554 Кб4416
    Протопоп поп­ро­сив Лемішок на гро­мадський обід у ти­та­ре­ву ха­ту. Лемішка з жінкою сиділи ко­ло ду­хо­венст­ва на по­ша­нов­них пер­ших місцях. Всі їм дя­ку­ва­ли, всі їх час­ту­ва­ли, всі оче­ви­дяч­ки їх по­ва­жа­ли. Тільки бу­ло й мо­ви за обідом, що про дзво­ни. Один Яким сидів на­су­пив­шись, ма­ло ви­пи­вав, ма­ло ба­ла­кав, йо­му шко­да бу­ло пот­ра­че­них на дзвін батьківських гро­шей, що ма­ли бу­ти ко­лись йо­го грішми. А Зо­ся сиділа до­ма і, по­чув­ши но­во­го дзво­на, аж стур­бу­ва­лась: по­ча­ла біга­ти по хаті і кляс­ти но­во­го дзво­на і сво­го тес­тя Лемішку.

    Почалася осінь. По­ча­ла спа­да­ти спе­ка. По­ма­лу гас­ло га­ря­че проміння сон­ця, сти­ха зга­са­ло жи­вот­тя Лемішки, йо­го но­ги слаб­ша­ли, в очах темніша­ло, і зір ніби зга­сав; го­ло­ва ста­ла зовсім си­ва, аж біла; стан ду­же зігнув­ся. Лемішка завсіди сам ди­вив­ся за всім, дог­ля­дав, туп­цяв ко­ло всього, хоч йо­го ду­ша вже по­чу­ва­ла, що йо­му не їсти взим­ку овощів, що вро­ди­ли ряс­но влітку в йо­го сад­ку.

    Одного ран­ку Лемішка ввійшов у пе­кар­ню і поп­ро­сив во­ди вми­ва­тись. Го­лос йо­го зовсім опав. Йо­го но­ги за­то­чи­лись під ним. Тро­хим, як ста­рий дуб, по­хи­лив­ся на стіл, потім на ла­ву. Най­мич­ки зля­ка­лись, на­ро­би­ли кри­ку. Прибігла Ули­та Си­дорівна. Лемішка ле­жав на лаві, жов­тий, як мрець, з зап­лю­ще­ни­ми очи­ма. Всім зда­ва­ло­ся, що він вже не­жи­вий.

    Через хви­ли­ну він розп­лю­щив очі, про­сив усіх ти­хим го­ло­сом не тур­бу­ва­тись. Йо­го пе­ре­ве­ли в світли­цю і пок­ла­ли на ліжку.

    - Улито! - на­си­лу про­мо­вив він. - Поп­ро­си за­раз свя­ще­ників. Я хо­чу мас­лом со­бо­ру­ва­тись.

    Улита Си­дорівна шви­денько розісла­ла слуг до свя­ще­ників, роз­по­ча­ла ва­ри­ти обід і го­ту­ва­ти все на мас­лос­вят­тя. Швид­ко потім в світлиці за­веш­та­лось ду­хо­венст­во. Па­ла­марі вби­ра­ли в ри­зи міських свя­ще­ників. Пе­ред об­ра­за­ми в кут­ку і на столі, в ру­ках у свя­ще­ників по­засвічу­ва­ли вос­кові свічки. Се­ред ха­ти сто­яв зас­те­ле­ний білою ска­тер­тю стіл. На столі сто­яло дві ве­ликі мис­ки з пше­ни­цею. В одній по пше­ниці бу­ло на­ти­ка­но сім свічок, а в другій стир­ча­ли ква­чи­ки з ска­ло­чок, об­мо­та­них білою ва­тою. Свя­ще­ни­ки сто­яли ря­дом ко­ло сто­ла і пра­ви­ли мас­лос­вятіє. Дим з ка­дильниць роз­хо­див­ся клуб­ка­ми по всій хаті і сто­яв хма­ра­ми попід сте­лею й сво­ло­ка­ми. Вікна й двері бу­ли од­чи­нені. В хаті і в сінях тов­пивсь на­товп лю­дей. Лемішка, ста­рий, си­вий, аж білий, в білій со­рочці, з розс­теб­ну­тою па­зу­хою, сидів на ка­напі. По­душ­ка стриміла за спи­ною, од­на­че він не до­тор­ку­вавсь до неї плічми і сидів рівно. Йо­му не хотілось пе­ред людськи­ми очи­ма стог­на­ти, хи­ли­ти­ся од сла­бості. Йо­го бліде ли­це ще більше осу­ну­лось; об­важнілі віка бу­ли спу­щені до­до­лу. Він кріпив­ся для людсько­го ока, хоч си­ва го­ло­ва хи­та­лась вже і про­си­лась на вічний покій. Ули­та сто­яла ко­ло свя­ще­ників, ди­ви­лась зап­ла­ка­ни­ми очи­ма на об­ра­зи і все хрес­ти­лась. По­руч з нею сто­яв Яким, спокійний, за­ду­ма­ний, а ко­ло йо­го сто­яла Зо­ся. Очі в Зосі бу­ли обер­нуті на вікна. Для неї був важ­кий той цер­ков­ний об­ряд. Во­на прий­шла, щоб тільки од­бу­тись од людсько­го нарікан­ня. Ще більше зби­ра­ло­ся на­ро­ду. З усього міста зійшли­ся старці; діти заг­ля­да­ли в вікна. Ще густіше пішов дим з ка­дильниць, ще го­лосніше заспіва­ли дя­ки. Де­які мо­ло­диці сто­яли зап­ла­кані. Все в хаті ду­же на­га­ду­ва­ло по­хо­рон. Не­дос­та­ва­ло тільки до­мо­ви­ни, та мер­ця, та жіно­чо­го го­лосіння. Важ­кий, сум­ний об­ряд мас­лом со­бо­ру­ван­ня, на­га­ду­ючий про близьку до­ро­гу на той світ, на­во­див сумні ду­ми на по­мор­ще­не чо­ло Тро­хи­мо­ве. Ні ра­зу не підвів він очей, не гля­нув на гурт лю­дей, що сто­яли ли­цем до йо­го ли­ця. Свя­ще­ни­ки по черзі підсту­па­ли, по­ма­зу­ва­ли йо­го оли­вою, ніби не­жи­во­го.

    Скінчилась одп­ра­ва. На­род, мо­ля­чись, по­ви­хо­див з ха­ти. Свя­щен­ни­ки по­роз­би­ра­лись. Тро­хи­ма пок­ла­ли на ліжку. Ду­хо­венст­во й гості за­го­моніли й за­бу­ли навіть про не­ду­жо­го.

    Блиснув промінь сон­ця в вікно, впав на ли­це Лемішки, і вве­чері Лемішка од­дав бо­гу ду­шу ти­хо, спокійно, ніби зас­нув. Все своє доб­ро він од­ка­зав си­нові, про­сив йо­го дог­ля­да­ти й не по­ки­да­ти до смерті ма­тері. Пізньою до­бою, на тім самім місці, де сто­ли сто­яли за обідом, де го­моніли гості, там ле­жав небіжчик Лемішка. В го­ло­вах сто­яли став­ни­ки. Пе­ред об­ра­за­ми дяк чи­тав псал­тир; по за­кут­ках, си­дя­чи, ку­ня­ли ба­би, а в од­чи­нені вікна ди­ви­лись в ха­ту ясні зорі з да­ле­ко­го синього не­ба, з да­ле­ко­го невідо­мо­го краю… По­ча­ло на світ бла­гос­ло­ви­тись. Сон­це ки­ну­ло з-за го­ри пер­ший промінь; на дзвіниці задз­во­ни­ли по душі Тро­хи­мовій. Го­лос­но й жалібно гув но­вий дзвін над містом, дов­го роз­ли­вав­ся йо­го гук, ко­ли вже за­тих­ли другі дзво­ни. По­да­ли дзво­ни по всьому місті звістку про Тро­хи­мо­ву смерть. Лю­ди зби­ра­ли­ся до Леміщи­ної ха­ти; вхо­ди­ли і ви­хо­ди­ли з ха­ти од ран­ку до ве­чо­ра, од ве­чо­ра до ран­ку, всі мо­ли­лись і по­ми­на­ли ду­шу небіжчи­ка.

    - Піди, си­ну, та зап­ро­си сім свя­ще­ників, - го­во­ри­ла Леміщи­ха Яки­мові, - пок­лич ба­га­то дяків і ди­яконів; по­за­би­рай це­хи з усіх міських цер­ков, та по­хо­вай­мо тво­го батька гар­но, як слід, по за­ко­ну. Пош­ли, си­ну, під церк­ви та поз­би­рай всіх старців і вбо­гих лю­дей, роз­дай їм ми­лос­ти­ну та зап­ро­си па обід. Твій батько жив і на­жив; є чим пом'яну­ти йо­го ду­шу.

    Пішов Яким по місту, поїхав по сусідніх се­лах і зап­ро­сив аж сім свя­ще­ників. Задз­во­ни­ли дзво­ни по всіх церк­вах; всі це­хи по­нес­ли пе­ред до­мо­ви­ною. За до­мо­ви­ною йшла незлічен­на си­ла на­ро­ду. Поз­би­рав­ся на по­хо­рон увесь рід Лемішок, що не бу­ли в йо­го оселі од то­го ча­су, як Зо­ся пе­рей­шла до свек­ра. З ве­ли­кою про­цесією за­нес­ли Тро­хи­ма пе­редніше в со­бор, одп­ра­ви­ли там ве­ли­ку па­на­хи­ду, а потім по­хо­ва­ли на цвин­тарі ко­ли церк­ви. По ши­ро­ко­му Леміщи­но­му дворі бу­ли розк­ла­дені дош­ки, пос­тав­лені сто­ли для старців і вбо­гих, а в ха­тах обіда­ло ду­хо­венст­во, рідня і всі знай­омі гості. Вже пізньою до­бою, вста­ючи з-за сто­ла, заспіва­ли ще раз «Вічную пам'ять» Тро­хи­мові, - і по­нес­ла­ся та «Вічна пам'ять» по всій оселі йо­го, по всій дер­жаві, де він жив і пра­цю­вав, са­див і сіяв, по­нес­ла­ся та сум­на пісня і по сад­ку, і по ого­ро­дах, де ко­лись хо­ди­ла йо­го ха­зяй­ська но­га, ди­ви­лось йо­го ха­зяй­ське око. Ще раз на­га­да­ла та пісня, що вже не­ма гос­по­да­ря в гос­поді, що він усе, все по­ки­нув і пішов у якусь да­ле­ку, невідо­му сто­ро­ну.

    Зараз після по­хо­ро­на ста­ро­го Лемішки Яким пе­рей­шов в батьківську ха­ту. Зо­ся по­чу­ва­ла се­бе щас­ли­вою і бу­ла зовсім не­зас­му­че­на. Ста­рий Лемішка ле­жав у ямі; зем­ля на­да­ви­ла йо­му гру­ди. Ніхто їй не дорікав; у хаті ніхто їй не за­га­ду­вав нічо­го. Во­на вва­жа­ла на се­бе те­пер, як на справдішню гос­по­ди­ню в гос­поді. Дав­ня її ду­ма, давні мрії те­пер справ­ди­лись: і ха­та, і сад, і осе­ля, й млин, і гроші - все те бу­ло вже в її ру­ках. Од­но­го во­на не мог­ла пе­ре­нес­ти - гудіння то­го дзво­на, що небіжчик Лемішка ку­пив для со­бо­ра.

    Ще не ми­ну­ли со­ро­ко­ви­ни по Тро­хи­мовій смерті, а йо­го гос­по­ду вже руй­ну­ва­ли і пе­ре­роб­лю­ва­ли. Зо­ся всім вер­хо­во­ди­ла: во­на хотіла з ста­ро­давньої, прос­тої ха­ти зро­би­ти гар­ненький дім. Не­за­ба­ром майстрі ви­ки­ну­ли стінку між ста­рою світли­цею і кімнат­кою і зро­би­ли з неї од­ну прос­тор­ну гос­тин­ну. Малі вікна й двері бу­ли поп­ро­ру­бу­вані й побільша­ли; з сіней бу­ла пе­ре­роб­ле­на ха­ти­на й сінці. В ха­тах був уже но­вий, чис­тий рівненький поміст. З ста­рих хат вий­шли прос­торні, панські по­кої. Здо­рові вікна бу­ли по­завішу­вані пле­те­ни­ми тон­ки­ми завіса­ми. В ха­тах скрізь бу­ла розс­тав­ле­на євро­пей­ська мебіль. З двад­цять ста­рих об­разів бу­ло ви­не­се­но до пе­карні. По­кой­ова дівчи­на хо­ди­ла чис­то вбра­на. Всі зви­чаї бу­ли вже міські: вранці пи­ли чай, обіда­ли пізно. Ма­ла Яки­мо­ва ди­ти­на вже біга­ла по хаті, уб­ра­на, як лялька, а дру­га ле­жа­ла в ко­лисці. Сам Яким роз­мов­ляв з Зо­сею хоч каліче­ною, але польською мо­вою. Ма­лу ди­ти­ну Зо­ся за­бо­ро­ни­ла пус­ка­ти до пе­карні, між най­ми­чок, щоб во­но не зу­чи­лось го­во­рить по-му­жицькій, цеб­то по-українській.

    Улита Си­дорівна зап­рав­ля­ла ще всім ха­зяй­ст­вом, - і мли­ном, і сад­ком, і ху­до­бою, і пти­цею. Яким хо­див до кан­це­лярії; він не мав ча­су навіть на все в домі звер­та­ти ува­гу; а Зо­ся бу­ла ду­же ра­да, що ма­ти так доб­ре скрізь уви­ва­лась та спра­ву­ва­лась. Тільки швид­ко ста­ра ма­ти зап­риміти­ла, що їй да­ють усю во­лю кло­по­та­тись, та не да­ють волі ко­рис­ту­ва­тись усім доб­ром. Швид­ко во­на по­ба­чи­ла, що на ста­рості літ во­на ста­ла ніби най­мич­кою в своїх дітей, а не гос­по­ди­нею в своїй гос­поді. Над­хо­ди­ли різдвяні свят­ки. Улиті прис­нив­ся сон, ніби во­на са­ма си­дить у давнішій світлиці, яка во­на бу­ла ще пе­редніше.

    Коли це рип­ну­ли двері: в ха­ту ввійшов ста­рець, обвіша­ний тор­ба­ми. Вся оде­жа на йо­му бу­ла дра­на, вся в лат­ках так, що не бу­ло на йо­му і місця ціло­го. Однією ру­кою він спи­рав­ся на ми­ли­цю, а дру­гу прос­тяг до неї і по­чав жалібним го­ло­сом про­си­ти ми­лос­ти­ни «Хрис­та ра­ди». По йо­го го­лосі Ули­та впізна­ла покійно­го сво­го чо­ловіка, але бо­ро­да в йо­го бу­ла дов­га та си­ва, аж біла, ли­це бліде, зчорніле, не­на­че при­па­ло зем­лею. Го­лос був та­кий не­ду­жий, ти­хий, як був пе­ред смер­тю. Він про­сив ми­лос­ти­ни та­ким жалібним го­ло­сом, як най­бідніший, най­ос­татніший ста­рець.

    Улита по­ча­ла роз­ка­зу­ва­ти сон дітям.

    - Ви б, ма­мо, не час­то ду­ма­ли про покійно­го батька, - втішав її син. - А то ви все ду­маєте, а батько вам і сниться.

    - Ні! не те, си­ну. Ду­ша тво­го батька про­сить по­мочі з то­го світу. Я хо­чу пос­та­ви­ти обід за ду­шу небіжчи­ка на третій день свя­ток.

    - Що ж то за обід? - спи­та­ла її Зо­ся, кот­ра не га­разд тя­ми­ла, бо ніко­ли не ба­чи­ла, як справ­ля­ють обіди на се­лах.

Пошук на сайті: