Іван Нечуй-Левицький - Причепа (сторінка 57)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx415 Кб4024
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2554 Кб4416
    - Ішла ти, Га­ню, заміж, - ду­ша моя вже по­чу­ва­ла ніби щось не­доб­ре. Не­дур­но я так три­во­жи­лась, не­дур­но я не хотіла те­бе заміж за йо­го да­ва­ти. Не до па­ри він тобі. Не по-моєму ж хіба й вий­шло?

    - Ат! вер­зеш бог зна що! - го­во­рив отець Хве­дор, си­дя­чи на возі. - Прий­шла дурість в го­ло­ву, то й дуріє, та й годі. Пе­рет­реться-пе­рем­неться та й так ми­неться ко­лись.

    Вернувсь Ясь до­до­му і по­чав за­раз чіпля­тись до Гані.

    - То ти оце батькам своїм жалілась на ме­не! про­ше­ния по­да­ва­ла! В своїх вчин­ках я вольна лю­ди­на. Що ж во­ни мені за­подіють у моїй гос­поді? Ко­ли б ти на­ка­за­ла своїм, щоб во­ни ме­не не тур­бу­ва­ли та більше не приїжджа­ли до нас! Ото бу­ло б най­кра­ще.

    І батьки Га­нині вже більше до йо­го не приїжджа­ли. Зос­та­ла­ся Га­ня са­ма без по­ра­ди, без то­ва­рист­ва; са­ма, як би­ли­на в полі, з своєю ма­лою ди­ти­ною та з своїм го­рем.

    

XII

    

    Вже ста­ла над­ворі осінь. Од­но­го дня Лемішковський ду­же зди­ву­вав­ся, по­ба­чив­ши в вікно якусь здо­ро­ву жидівську ба­ла­гу­лу, кот­ра під'їжджа­ла під ґанок. З ба­ла­гу­ли вилізла од­на си­та, аж глад­ка пані, а за нею вилізла дру­га, ще глад­ша, чіпля­ючись но­га­ми й ру­ка­ми за по­луд­раб­ки, не­на­че лізла че­ре­па­ха. Обидві во­ни бу­ли пов­би­рані в чор­ну оде­жу, по­за­пи­нані чор­ни­ми хуст­ка­ми. В ру­ках у їх теліпа­лись чорні ри­ди­кулі. Жид по­да­вав їм з во­за якісь скриньки та тор­бин­ки.

    - Що во­но за невіра! - ду­має Яким. - Чи не чер­ниці ча­сом приїха­ли про­си­ти на мо­нас­тир?.. Зо­сю! - гук­нув він до жінки, - глянь лиш, які опу­да­ла лізуть до нас у ха­ту. Чи не чер­ниці які або стран­ниці-про­хач­ки?

    Зося вже хотіла взя­ти двері на клям­ку, але гля­ну­ла в вікно і пізна­ла своїх сес­тер, Лю­ци­ну й Ру­зю. Швид­ко в ха­ту поввіхо­ди­ли сест­ри і привіта­лись до Зосі і Яки­ма. Обидві бу­ли вже не мо­лоді, та гладкі, як го­до­вані. Зо­ся ки­ну­лась до їх на шию. Не­дав­но пе­ред тим во­ни пи­са­ли до Зосі, що ма­ють у Києві не­ве­ли­ку служ­бу в ключ­ни­цях, а Зо­ся про­си­ла їх до се­бе в гості і обіця­лась знай­ти їм служ­бу у сусідніх по­ляків-дідичів. Во­ни най­ня­ли ба­ла­гу­лу і пов­би­ра­лись в чор­не за про­чан, щоб на до­розі заїжджа­ти на ночівку або на по­пас до сільських свя­ще­ників, де їх віта­ли по-патріархально­му, да­ва­ли їсти й пи­ти, кла­ли спа­ти на пе­ри­нах і ко­ням дос­та­ча­ли вво­лю сіна й вівса.

    - Ох, яка я ра­да, що ви оце приїха­ли до нас на зи­му! - го­во­ри­ла Зо­ся. - Як ми те­пе­реньки ве­се­ло бу­де­мо жи­ти з на­шою ми­лою Те­одо­зею, з ва­ми, з Се­ре­динськи­ми і всіми на­ши­ми но­ви­ми приємни­ми сусіда­ми!

    - Та як же ти, Зо­сю, роз­жи­ла­ся! - про­мо­ви­ла Лю­ци­на, ог­ля­да­ючи ха­ти, - які ки­ли­ми, дзер­ка­ла, мебіль. Це ба­га­то кра­ще, як бу­ло ко­лись у тес­тя Лемішки.

    Зося щось шеп­ну­ла на ву­хо сест­рам, а во­ни осміхну­лись. А Яким сто­яв, як при­шиб­ле­ний з-за вуг­ла мішком. Він ди­вив­ся, як ро­дич­ки зно­си­ли свої дрібні по­жит­ки, скриньки, свої завініння, свої тор­бин­ки, і в душі йо­го хо­ло­ло. Сест­ри зай­ма­ли собі кімна­ту, при­би­ва­ли, при­би­ра­ли, ста­ви­ли речі, навіть не пи­та­ючись у йо­го. Швид­ко во­ни зовсім умос­ти­лись у йо­го гос­поді і по­ча­ли жи­ти, ніби на­завсіди.

    - Отче Ми­ки­то, го­луб­чи­ку, ба­теч­ку! по­радьте, що мені ро­би­ти? - жалівся Яким от­цю Ми­киті. - Приїха­ли сест­ри моєї жінки з Києва, ситі, гладкі, як го­до­вані льохи, зви­ли гніздо в моїй хаті, об'їда­ють, об­ди­ра­ють ме­не. Десь, знать, жи­ли в за­мож­них панів, поз­ви­ка­ли до міських зви­чаїв та роз­коші. Сли­ве що­тиж­ня най­мич­ки но­сять во­ду, гріють їм ок­ро­пи в золійни­ках на купіль, тільки те й роб­лять, що ко­ло їх туп­ця­ють. А во­ни си­дять собі, поз­гор­тав­ши білі руч­ки, нічо­го не роб­лять; оце ви­ку­па­ються в ванні та знов на ліжко, п'ють чай вранці, ле­жа­чи в пос­телі. В ме­не сім'я; во­ни мені швид­ко ву­ха об'їдять.

    - А ти, го­лу­бе, не знаєш, що ро­би­ти? візьми доб­ру ло­ма­ку та й по­ви­га­няй з ха­ти.

    - Як же во­но так? Бу­де це нез­ви­чай­но тро­хи, якось не до ла­ду.

    - А ву­ха об'їда­ти - це зви­чай­но? га? - спи­тав отець Ми­ки­та.

    - Ой, не насмілюсь, їй-бо­гу, не насмілюсь! Я й жінці не смію сло­ва ска­за­ти.

    - Бо ти та­ки і справді Лемішка!

    Яким зби­рав­ся по­ба­ла­ка­ти про це з Зо­сею, та все в йо­го язик не по­вер­тав­ся, все він одк­ла­дав на дру­гий день.

    А Зо­ся й справді не нудьгу­ва­ла цілу зи­му в то­ва­ристві двох сес­тер, та Те­одозі, та Се­ре­динсько­го, та кількох ли­сих ка­ва­лерів, котрі вна­ди­лись і бу­ва­ли тро­хи не що­ве­чо­ра в їх ком­панії, яка їм при­хо­ди­лась як­раз по вдачі.

    Кожного дов­го­го зимнього ве­чо­ра се­ред кімна­ти зас­те­лявсь дов­гий стіл, ко­ло яко­го пи­ла чай уся ця збірня. Потім Зо­ся, як гос­по­ди­ня, сіда­ла край од­но­го кінця сто­ла в здо­ро­во­му м'якенько­му фо­телі. По правій руці ко­ло неї сиділа Те­одо­зя, по ліво­му боці - сест­ри й доч­ка. Во­ни ро­би­ли більше панську ро­бо­ту, ма­ло потрібну в ха­зяй­стві: пле­ли з ни­ток ска­терті, якісь кру­жельця з га­ру­су під ліхтарі, якісь ки­се­ти на тю­тюн. Чи­та­ли ду­же рідко. Ча­сом Ру­зя або Те­одо­зя го­лос­но чи­та­ла будлі-який по­га­ненький ро­ман, по­зи­че­ний в будлі-кот­ро­го сусіда. За­те ж во­ни ле­пе­та­ли без­пе­рес­та­ну, без упи­ну.

    Серединський бу­вав на та­ких ве­чо­рах сли­ве щод­ня. Тоді Те­одо­зя да­ва­ла йо­му місце по правій руці в Зосі. А як приїжджа­ли лисі ка­ва­ле­ри, то во­ни при­мо­щу­ва­лись ко­ло трьох паннів. Яки­мові не бу­ло місця ко­ло то­го сто­ла. Про йо­го ніхто й не дбав, навіть ву­хом не вів, і він сам по­чи­нав ста­ва­ти ос­то­ронь од їх усіх і навіть од своєї жінки.

    - Розказуйте, мої ко­хані, де хто бу­вав, що чу­вав! Ви ба­чи­ли ба­га­то світу, ба­га­то лю­дей; з ва­ми трап­ля­лись усякі ви­пад­ки й при­го­ди. Оповідай­те, а ми пос­лу­хаємо.

    І по­чи­на­ли сест­ри й Те­одо­зя оповідан­ня про свої усякі при­го­ди, міша­ючи прав­ду з неп­рав­дою, а більш то­го, що ви­га­ду­ючи нез­ви­чай­ні не­би­лиці, з са­мох­вальством, з брех­нею по­по­ло­вині та з прибільшу­ван­ням і з вих­ва­лю­ван­ням Польщі, Вар­ша­ви, польських ве­ли­ких панів, - ті не­би­лиці, які час­то оповіда­ються в дрібній шляхті на Ук­раїні, де во­на й досі не втра­ти­ла сво­го давнього шля­хетсько­го го­но­ру й ве­ли­ких за­багів.

    Ясь лю­бив слу­ха­ти оповідан­ня, а лисі па­ничі ще й самі ви­га­ду­ва­ли нез­ви­чай­ні брехні і ста­ви­ли се­бе ге­ро­ями в оповідан­нях, до­бу­тих в своїй уяві та в своїх мріях.

    - Ото як бу­ла я ко­лись на Литві, - по­чи­на­ла Лю­ци­на, - та жи­ла в од­но­го гра­фа за еко­ном­ку в йо­го па­лаці, а граф був ду­же за­мож­ний і ба­га­тий! Ку­ди ж до йо­го цьому Кам'янсько­му! Тут і князі якісь не такі. А па­лац йо­го… то чи пой­ме­те віри! так і сяв щи­рим зо­ло­том. А кру­гом па­ла­ца був парк на кільки миль навк­ру­ги, і до са­мо­го па­ла­цу од бра­ми бу­ла алея… Що то за алея! Ох, мій бо­же! По­ду­май­те ви тільки собі, що по обид­ва бо­ки рос­ли здо­рові, през­до­рові ки­па­ри­си! а од од­но­го ки­па­ри­су до са­мо­го верш­ка дру­го­го ки­па­ри­су висіли гірлян­ди з ліан якихсь аф­ри­канських чи аме­ри­канських, а на тих ліанах висіли ки­ти­ця­ми квітки, такі завбільшки, як здо­рові тарілки, та повні, та па­хучі, як тро­ян­ди. І ті квітки бу­ли ро­жеві, а далі жовті, а далі білі, сині і всякі, всякі. Ох, мій бо­же! ви не пой­ме­те віри, що бу­ло нас­та­ча­ло па­хощів на ввесь парк, на ввесь парк!

    - Е! що той сад! - пе­ре­би­ва­ла Те­одо­зя. - От як бу­ла я в од­но­го кня­зя в Вар­шаві, так у йо­го од­на оран­же­рея на кільки верс­тов! Бу­ла при­най­мні більше, ніж на од­ну верст­ву. Оце бу­ло взим­ку гу­ляємо, ніби в Індії або в Бразілії. Там ана­насів цілі го­ро­ди! там усякі здо­рові овощі, квітки! Я бу­ла в йо­го за ком­паньйон­ку ко­ло йо­го доч­ки. А доч­ка в йо­го бу­ла од­ним од­на, гар­на, як ян­гол!

    - Та що то за оран­же­реї, - по­чи­нав один ли­сий ка­ва­лер. - Як був я на Підляссі, то в мо­го сусіда бу­ли такі оран­же­реї, як гай! Чи пой­ме­те віри, що, їй же бо­гу, бу­ло піде­мо гу­ля­ти в їх та й заб­лу­ди­мо! їй-бо­гу, це трап­ля­ло­ся, ще й не раз! І раз, уявіть собі, па­но­ве, та­ке ди­во: са­дов­ник за­був за­чи­ни­ти двері, і в оран­же­реї набігли з близько­го бо­ру дикі ка­ба­ни. Ми за руш­ниці та на вло­ви! Пус­ти­ли со­бак між ва­зо­ни, пог­на­ли ка­банів, а я став на две­рях. Ка­бан мені шусть під но­ги! а я на ка­ба­на скіць! та за ву­ха! Ка­бан поніс ме­не, а я пра­вую ним до­до­му, та прос­то в по­кої! Так і в'їхав на ка­бані!.. Яко­го ди­ва не бу­ває в Польщі!

    - І ба­ли там бу­ва­ли? - пи­та­ла йо­го доч­ка Лемішковсько­го.

    - Ого-го! Які там бу­ва­ли ба­ли, які там ба­ли! Тільки хіба в Па­рижі бу­ва­ють такі! Після Па­ри­жа - за­раз в ціло­му світі Вар­ша­ва! Те мені го­во­рив не один ту­рист.

    - Ой, які ба­ли, які ба­ли бу­ли в мо­го кня­зя! - обізва­лась Те­одо­зя. - Ста­рий князь все нудьгу­вав на старість і та­ки лю­бив роз­ва­жи­ти і се­бе, і тіши­ти свою доч­ку нес­подіван­ка­ми. Раз якось се­ред дня при­хо­дить князь до нас, а нас бу­ло в па­лаці з князівною аж два­над­цять паннів: то бу­ли її якісь убогі ро­дич­ки і ком­паньйон­ки, як і я. Він з доб­ро­го ди­ва звелів нам одя­га­тись за міфічних бо­гинь! До ве­чо­ра вже й уб­ран­ня бу­ло го­то­ве! Доч­ка одяг­ла­ся Юно­ною, наділа зо­ло­тий вінець, на­ки­ну­ла чер­во­ну порфіру, що ду­же їй ли­чи­ло… а… я…

    - А ви, надісь, уби­ра­лись за Ве­не­ру? - пе­ре­бив її один ли­сий ка­ва­лер, кот­рий все драж­нив­ся з нею.

    - А я… за Ве­не­ру…

    - Бо я примічаю, що ви ніби ви­ник­ли з во­дя­ної піни. Та вам би ли­чи­ло й жи­ти на воді.

    Лисий па­нич за­ре­го­тав­ся, а за ним і всі засміялись.

Пошук на сайті: