Іван Нечуй-Левицький - Причепа (сторінка 59)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx415 Кб4024
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2554 Кб4416
    Засовуючи шух­ля­ду, во­на по­ба­чи­ла, що там, в шух­ляді, не бу­ло по­ло­ви­ни срібних ло­жок, ножів і ло­же­чок до чаю. Бігцем побігла во­на до пе­карні і по­ча­ла пи­та­ти в най­мич­ки, збу­див­ши її зі сну. Сон­на най­мич­ка од­ка­за­ла, що пан заб­рав те все срібло і повіз з со­бою в Тхорівку. Га­ня й ру­ки опус­ти­ла.

    «Так он ку­ди пе­ре­хо­дить на­ше доб­ро! Тим-то він те­пер не дає мені до схо­ван­ки гро­шей!» ду­ма­ла Га­ля, і в душі її не бу­ло ва­ган­ня, що це її чо­ловік по­ку­пив Зосі й ки­ли­ми, й мебіль, справ­ляє оде­жу…

    - Гуди ж те­пер, лю­тий вітре! - за­кипіло в неї на серці, - за­ме­ти ме­те­ли­цею йо­му шля­хи і са­мий йо­го слід! Ре­ви, завірю­хо, за­сип йо­го снігом, за­сип за­ме­та­ми і ту по­га­ну осе­лю, де він бен­ке­тує, де він те­пер ко­хається з іншою!

    Коли це над­ворі за­гур­котіло. Га­ня вхо­пи­ла свічку і по­летіла на­зустріч Ясеві.

    Засипаний ме­те­ли­цею, ввесь у снігу, в вед­межім ко­жусі, вва­лив­ся Ясь у ха­ту. Га­ня бігла до йо­го, як тінь, з ши­ро­ки­ми ви­ря­че­ни­ми очи­ма, її дов­га сук­ня одвіва­лась на­зад й мет­ля­лась на повітрі.

    - Куди ти ле­тиш, навіже­на! - крик­нув Ясь.

    - Тебе стріча­ти. Усю нічку не спа­ла, те­бе виг­ля­да­ла.

    - А тобі навіщо я здав­ся? Чи в ме­не слуг не­має, щоб ме­не до­жи­да­ли та з світлом стріча­ли?

    - Я бу­ла тобі вірна, як слу­га…

    - Як слу­га!.. мо­же, як наг­ля­дач-сто­рож? Ти на­зи­раєш за мною, слідкуєш пов­сяк­час? Мені не мож­на сту­пи­ти з до­му без те­бе? - ре­пе­ту­вав Ясь. - Слу­ги і вар­то­во­го мені не потрібно! Мені тре­ба панії… справдішньої панії-гос­по­дині. Чи втя­ми­ла це? Ти тільки кмітиш за мною.

    Ясь роз­дяг­ся і поч­ва­лав, хи­та­ючись, до да­ле­ких кімнат. Га­ня слідком за ним нес­ла світло. - Ко­ли б пак ти не спізнав­ся з та­ки­ми па­ня­ми, як ота на­лаз­ли­ва при­че­па, пані Лемішковська… - по­ча­ла бу­ла Га­ня, та Ясь не дав їй до­го­во­ри­ти.

    - Ти смієш мені про неї го­во­ри­ти? - гук­нув він зо­па­лу, - ти, що не вмієш га­разд і по світлиці прой­ти?

    - Я хо­дю, як усі лю­ди хо­дять, - обізва­лась во­на і пос­та­ви­ла свічку на стіл.

    - Ступає, як та сту­па, гу­пає, аж підло­га двиг­тить!.. ти не­до­лад­не гу­па­ло, - до­ко­ряв їй чо­ловік. - Сло­ва не вміє, мур­ло, по-польській до ла­ду про­мо­ви­ти! От тільки з ба­ба­ми те­ре­вені роз­пус­ка­ти, - ото твоя втіха! Стид, со­ром!

    - Чого ж ти кри­чиш? - про­мо­ви­ла Га­ня, - збу­див ди­ти­ну, по­бу­диш слуг. Во­ни нап­ра­цю­ва­лись та на­то­ми­лись за цілий день…

    - Слуг? А ма­тері ж їх ков­ба­ня! - зак­ри­чав Ясь і знес­тям­ки за­ла­яв, як справжній му­гир, вже по-українській. - То мені слуг по­ва­жа­ти? То ти мені най­ми­та­ми ро­та за­ту­ляєш? Де во­ни, ті твої най­упо­добніші для те­бе при­ятелі, те твоє то­ва­рист­во, вар­те те­бе са­мої?

    Ясь по­летів до пе­карні і на­ро­бив га­ла­су. В го­лові в йо­го шуміло. Слу­ги позс­ка­ку­ва­ли з пос­телів, спро­сон­ня про­ти­ра­ли очі, по­пе­ре­ля­ку­вані нес­подіван­кою. Ди­ти­на пла­ка­ла, Га­ня й собі… Ясь, чер­во­ний, як жар, пог­нав навіщось слуг до світлиць.

    - Я вам по­ка­жу спа­ти, ко­ли пан ще не спить!.. Світіть мені за­раз усі кан­де­ляб­ри, за­хо­жуй­тесь ва­рить ве­че­рю! За­раз бу­дуть гості!

    Швидко кан­де­ляб­ри бу­ли по­засвічу­вані. Світлиці за­лисніли сріблом, брон­зою; слу­ги за­веш­та­лись по світли­цях сонні, га­разд не про­чу­мав­шись, з дур­ни­ми очи­ма, які бу­ва­ють у пе­ре­ля­ка­них ове­чок. Швид­ко засвіти­лось у всіх вікнах до­му Се­ре­динських, за­па­ла­ло по­лум'я в пе­карні. Гор­пи­на розс­тав­ля­ла сто­ли. Підняв­ся в домі га­лас, стукіт, і тихіше ста­ло чуть в по­ко­ях гудіння вітру, на­че при­тих­ла ме­те­ли­ця, приг­лу­ше­на сту­кан­ням ножів на пе­карні. Ясь ни­кав та бігав од кут­ка до кут­ка по прос­торній гос­тинній, зак­лав­ши ру­ки за спи­ну і див­ля­чись на сте­лю, йо­го гор­де ли­це аж па­ла­ло, очі горіли злістю. На гру­дях йо­го аж гой­давсь важ­кий зо­ло­тий лан­цю­жок.

    - От те­пер би мені же­ни­тись! - про­мов­ляв він сам до се­бе. - Взяв би собі ду­же ба­га­теньку жінку, мо­же, й дідич­ку. А то же­нив­ся тро­хи не хлоп­цем, взяв тро­хи не ук­раїнську му­жич­ку. Ох! дур­на, дур­на моя го­ло­ва тоді бу­ла! І де той ро­зум ча­сом дівається у лю­ди­ни? Ще й ко­хав її, цілу­вав її чорні ру­ки, цілу­вав ру­ки її батьків. Ох, Зо­сю, Зо­сю! Чи не для те­бе ж тут місце, в цих ба­га­тих світли­цях? чи не твоїм білим ніжкам пур­ха­ти б та дріботіти по цьому пар­кеті? чи не твоїй красі виг­ля­да­тись у ці ве­ли­ка дзер­ка­ла? Ти, здається, і ро­ди­лась для роз­коші, й ох­рес­ти­лась для панст­ва.

    Серединський наб­ли­жив­ся до од­но­го дзер­ка­ла, на­су­пив­ся, при­див­ля­ючись на се­бе, пиш­но по­вер­тав го­ло­ву і зак­ру­чу­вав блис­ку­чо­го чор­но­го ву­са.

    - А я хіба не ро­див­ся для панст­ва? Пан Хоцінський ка­зав прав­ду. Я з панів, з шлях­тичів. Мій спанілий вид, моє об­лич­чя до­ка­зує мою щи­ро панську вро­ду. В цих ба­га­тих по­ко­ях - моє прав­не місце.

    Загуркотіло над­ворі. Се­ре­динський ки­нув­ся в при­хо­жу роз­дя­га­ти Зо­сю, Те­одо­зю, Лю­ци­ну, Ру­зю. З ни­ми приїха­ли і лисі ка­ва­ле­ри.

    Вся во­ни, жар­ту­ючи, за­го­во­рю­ва­ли ще пе­редніше, си­дя­чи за сто­лом на Тхорівській еко­номії, щоб Се­ре­динський заб­рав їх до се­бе на смач­ну ве­че­рю. Ясь так і зро­бив: зап­ро­хав їх усіх до се­бе, а сам по­летів по­пе­ре­ду, щоб на­ла­го­ди­ти для їх ве­че­рю. Те­пер в світлиці Се­ре­динсько­го вва­ли­ла ве­се­ла ком­панія, ре­го­та­лась, біга­ла по по­ко­ях, че­пу­ри­лась пе­ред дзер­ка­ла­ми, ніби в се­бе до­ма. Се­ре­динський за­раз прис­тав до Зосі, щоб во­на всім да­ва­ла лад. Тим­ча­сом на сто­ли по­да­ва­ли за­кус­ки, а потім по­да­ли й ве­че­рю. Вся го­лод­на че­ре­да розмісти­лась кру­гом сто­ла, а Зо­ся сиділа на першім місці ко­ло Яся. По­ли­лось ви­но в чар­ки, в ста­ка­ни. «Шам­пансько­го!» кри­чав Ясь до ла­кея, і ла­кей бігав з пляш­ка­ми, на­ли­вав. Ви­но про­ли­ва­ло­ся на ска­терть. Гості сту­ка­лись та цо­ка­лись чар­ка­ми, го­моніли. Уся ця гу­ля­ща на­во­лоч са­ме роз­гу­ля­лась без упи­ну. Да­ми вже роз­чер­вонілись, ста­ли над­то вже ввічливі, вваж­ливі до панів. Лисі ка­ва­ле­ри вже кла­ли го­ло­ви тро­хи не на плечі пан­нам. Зо­ся вже аж над­то близько при­су­ну­лась до Се­ре­динсько­го. Шо­ки в неї роз­горілись, го­ло­ва од­ки­да­лась на­зад; в лиці світи­лась вакхічна на­лаз­ливість та сміливість, так що аж слу­ги пе­ре­мор­гу­ва­лись і сміялись.

    - Де ж це пак ва­ша панія? - пи­та­ли гості.

    - Вечерю го­тує, десь по­рається, - од­ка­зу­вав Ясь, сміючись. Га­ня і справді му­си­ла да­ти за­гад про за­кус­ки, але си­ли в неї більше не ста­ло. Во­на му­си­ла ляг­ти на постіль. Кров пішла в неї ро­том. А з світлиці долітав до неї ве­се­лий сміх. Во­на чу­ла го­лос Зосі, го­лос чо­ловіка, чу­ла сту­кан­ня ча­рок, ножів, гур­кан­ня две­рей.

    - Господи! візьми ме­не до се­бе! Вся ду­ша моя бо­лить, - сти­ха про­мов­ля­ла Га­ня ниш­ком до се­бе.

    Гості роз'їха­лись вже, як дніло над­ворі, а Га­ня потім цілих шість неділь не вста­ва­ла з пос­телі. До неї при­хо­див док­тор, лічив її; навіть навіду­ва­лась Зо­ся з сест­ра­ми, оха­ла, спо­бо­лю­ва­ла їй, та не по­жа­лу­вав її ні ра­зу Ясь, навіть не спи­тав про її здо­ров'я. І по­ба­чи­ла Га­ня, що він був би ду­же ра­дий її смерті.

    Перечули й батьки в Нес­те­рин­цях, не втерпіли, та­ки приїха­ли одвіда­ти Га­ню. Ма­ти як по­ба­чи­ла свою доч­ку, так і зня­ла ру­ки до бо­га, а отець Хве­дор вже пе­рес­тав і жар­ту­ва­ти.

    - Як бог дасть, що моя доч­ка оду­жає, то я бу­ду по­зи­ва­тись з ва­ми, бу­ду су­ди­ти вас су­дом, бу­ду про­си­ти роз­вес­ти вас.

    - За це вам по­дя­кую, - скло­нив­ся Ясь тес­теві, по-ка­ва­лерській цок­нув­ши за­каб­лук об за­каб­лук. - Нам і схо­ди­тись не варт бу­ло, а роз­вес­тись, надісь, і бог велів.

    Поїхала ма­ти до­до­му, оп­ла­кав­ши гірки­ми слізьми свою ди­ти­ну; поїхав отец Хве­дор ду­же смут­ний.

    - Як ум­ре Га­ня, то я йо­му реб­ра пот­ро­щу києм! - про­мо­вив отець Хве­дор до­ро­гою до жінки.

    А тим ча­сом, як Зо­ся гу­ля­ла з своєю ком­панією, Яким Лемішковський не знав, що ро­би­ти, що чи­ни­ти, і про­сив по­ра­ди у от­ця Ми­ки­ти, з кот­рим щи­ро зійшов­ся, як схо­дяться лю­ди од­но­го ро­ду і однієї вдачі.

    - Отче Ми­ки­то! по­радьте ме­не, як рідний батько, що мені ро­би­ти з жінкою, з ти­ми дар­моїда­ми, що по­наїжджа­ли до ме­не! Чи пой­ме­те віри, що спо­жи­ли усе бо­рош­но, поїли вже усі ку­ри, гу­си, інди­ки, кач­ки, по­ро­ся­та. Та­ка прок­ля­та за­ве­лась з'їжа, що швид­ко поїсть во­ли, обг­ри­зе мені ву­ха. В ме­не сім'я, в ме­не діти. Тре­ба їх хар­чу­ва­ти, зо­дя­га­ти, час би вже їх і до ро­зу­му до­во­ди­ти.

    - Гай, гай! по­жалься бо­же! вче­ний ти, та не дрю­ко­ва­ний. Піди та ска­жи тим но­са­тим, та кир­па­тим, та пи­ка­тим пан­нам, щоб во­ни йшли з тво­го до­му під три чор­ти або й далі.

    - Як же йо­го та­ки та­ке ска­за­ти?

    - Отак-таки й ска­жи! Прий­ди та й ска­жи, а ко­ли не пос­лу­ха­ють, про­же­ни їх з до­му, а Зо­сю візьми в ру­ки доб­ре та га­разд, то во­на і не бри­ка­ти­меться, і не справ­ля­ти­ме балів, не тя­га­ти­меться з Се­ре­динським. З те­бе, ба­чу, чо­ловік, як з клоч­чя батіг! Пло­ху­та-чо­ловік, та й годі! ти пло­хенький, мов кур­ча.

    - Може, й ска­жу. Піду спро­бую.

    - Та ви­пий же для сміли­вості ча­роч­ку.

Пошук на сайті: