Іван Нечуй-Левицький - Скривджені й нескривджені (сторінка 9)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_skrivdzheni_y_neskrivdzheni.docx)Ivan_nechuy_levickiy_skrivdzheni_y_neskrivdzheni.docx90 Кб1253
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_skrivdzheni_y_neskrivdzheni.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_skrivdzheni_y_neskrivdzheni.fb2122 Кб1144
    - Добривечір тобі, Саібе! - за­ше­потів ти­хий го­лос. Го­лос був м'який, діво­чий. - Я Ми­лек­си­та, ца­ря Ка­ра­пе­та доч­ка. Не ля­кай­ся й [не] жа­хай­ся! Я всту­пи­ла до те­бе не по своїй волі. Я пи­та­лась доз­во­лу в мо­го батька і прий­шла те­бе виз­во­лить з по­ло­ну та за­хис­тить од без­чес­тя та нес­ла­ви. Ти вольний! Іди з сво­го на­ме­ту і вер­тай­ся до­до­му. Пам'ятаєш, як ти заїжджав до мо­го батька? Я ба­чи­ла те­бе че­рез вікон­це і по­ко­ха­ла те­бе на віки вічні. Я вми­раю за то­бою і вмру, як ти од ме­не од­кас­неш­ся…

    - Я не піду по добрій волі з по­ло­ну, - ти­хо обізвав­ся Саіб. - Це бу­ло б не по-ли­царсько­му.

    - Одже ж вий­ди та по­ди­вись! Військо сте­ре­же тільки на­ме­ти твоїх пашів. До тво­го на­ме­ту ніхто не насмілиться й прис­ту­пи­ти. Ти вольний! Батько мій не скрив­дить те­бе, не нак­ла­де на те­бе свої ру­ки. Про­щай, про­щай! Тікай та пам'ятай про ме­не! Ти бу­деш моїм, я бу­ду твоєю…

    І Ми­лек­си­та вий­шла. Во­на уб­ла­га­ла батька ви­пус­тить Саіба, але за те поп­ро­си­ла в батька пос­та­но­вить йо­му та­ку умо­ву ми­ру: Ка­ра­пет ми­риться з Саібом, не од­бе­ре йо­го царст­ва ні клап­ти­ка по­ля і ро­бить честь йо­му, ве­ли­ку честь: бе­ре йо­го собі за зя­тя і од­дає за нього свою доч­ку. Ка­ра­пет знав про доч­чи­ну лю­бов до Саіба й прис­тав на про­хан­ня своєї єди­ної ко­ха­ної доч­ки.

    Незабаром Ка­ра­пет всту­пив в Саібів на­мет і оповістив йо­му свою во­лю. Саіб ду­мав, дов­генько ду­мав, нічо­го не при­ду­мав та й прис­тав на вмо­ву по­ми­ри­тись з Ка­ра­пе­том. Ка­ра­пет лас­ка­во поп­ро­щав­ся з Саібом і ви­пус­тив йо­го на во­лю. Він обіцяв не­за­ба­ром прис­ла­ти до йо­го своїх пос­ланців і з ни­ми свою доч­ку.

    «Невже для ме­не во­ля й честь кра­ще од ко­хан­ня? Що це я вчи­нив? Я про­дав своє сер­це! про­дав свою лю­бов! Я впав низько, впав на самісіньке дно якоїсь тем­ної ями… Чи ви­де­русь я з неї на яс­ний світ?» - ду­мав Саіб, вер­та­ючись у своє царст­во без війська, без пашів-по­рад­ників, про­дав­ши своє лег­ко­важ­не сер­це.

    Не ба­су­вав кінь під Саібом, не­на­че по­чу­вав го­ре сво­го па­на, а йшов ти­хою сту­пою, спус­тив­ши ву­ха. Мо­ре і зем­лю кри­ла вечірня імла. На за­ході хмар­ки горіли на вечірньому небі, горіли і згас­ли. Зійшла пиш­на, як лю­бов, вечірня зо­ря. Саіб зирк­нув на зірку. Зірка ніби ска­за­ла йо­му докір…

    Усіх пашів велів Ка­ра­пет за­ки­нуть в залізні клітки і з тріумфом вез­ти че­рез своє царст­во і че­рез свою сто­ли­цю. По­пе­ред усіх по­вез­ли в клітці Га­ру­на-па­шу, мов вед­ме­дя. Він сидів на по­мості, по­ну­рив­ся, підоб­гав­ши но­ги, і навіть на лю­дей не ди­вив­ся од ве­ли­ко­го со­ро­му. Після то­го Ка­ра­пет по­ви­пус­кав пашів з кліток і звелів ви­вес­ти їх на ба­зар. З пе­ре­ку­пок та пе­реп­ро­дух поздійма­ли старі па­тин­ки, по­роз­тя­га­ли пашів се­ред ба­за­ру і да­ли їм по сто по­ля­пасів па­тин­ко­вих. Старі си­ду­хи й пе­ре­куп­ки гна­ли їх ко­чер­га­ми че­рез тор­жок і виг­на­ли за бра­му з го­ро­да. Паші му­си­ли пішки плен­та­тись до гра­ниці, зап­ла­тив­ши Ка­ра­пе­тові ве­ли­кий ви­куп.

    Саіб вер­нув­ся в свою сто­ли­цю з тяж­ки­ми ду­ма­ми. Він за­раз пішов до пе­че­ри, де в дом­ку жи­ла Паміра. Паміра при­ди­ви­лась до йо­го, зир­ну­ла на йо­го зблідле ли­це і все вга­да­ла. З її очей за­ка­па­ли сльози.

    - Твоє військо по­би­те? - спи­та­ла во­на в Саіба.

    - Побите! і я прис­тав на без­чес­ний мир з Ка­ра­пе­том. Чом я те­бе не пос­лу­хав, те­бе, прос­тої лю­ди­ни, але прав­ди­вої? Тільки од те­бе, Паміро, я чув прав­ду. Кру­гом ме­не од­на неп­рав­да та об­лес­ливість. Луч­че б я був прос­тим чо­ловіком і звіку­вав свій вік у цій пе­чері в сад­ку, тільки вдвох з то­бою!..

    Саіб дов­го го­во­рив з Памірою, але не ска­зав, що обіцяв Ка­ра­пе­тові же­ни­тись на йо­го дочці.

    Тим ча­сом після війни на­род в царстві зу­божів: од йо­го по­за­би­ра­ли до війни коні, ху­до­бу, паш­ню. Пішов по царстві помірок й по­шесті. Обідрані, го­лодні лю­де ги­ну­ли од чу­ми та од го­ло­ду. На­род не ви­терпів, ки­нув­ся в сто­ли­цю. Ве­ли­кий на­товп на­ро­ду підсту­пив під во­ро­та Саібо­во­го жит­ла. Лю­де про­си­ли хліба, до­ма­га­лись сво­го пра­ва нарівні з па­ша­ми…

    Саіб та ста­ра рад­жи­ха зібра­ли в свою світли­цю усіх пашів на по­ра­ду. Двічі на день зби­ра­ла­ся ра­да.

    Ввечері Саіб по­тай од пашів та од ма­тері хо­див на на­ра­ду до Паміри. Паміра, як се­лян­ка, на­мов­ля­ла Саіба, щоб він пос­лу­хав­ся на­ро­ду і поп­ро­га­няв од се­бе за­вис­них, не­чес­них та здир­ли­вих пашів.

    Паші ре­пе­ту­ва­ли, щоб Саіб вда­рив на на­род військом і роз­пу­див йо­го. Саіб не знав, що по­ча­ти і що діять…

    Одного дня він вий­шов на ви­со­ку баш­ту і гля­нув на май­дан. Скільки мож­на бу­ло ски­ну­ти оком, стов­пи­ще лю­дей чорніло, не­на­че по­ора­не по­ле. Бу­ло чу­ти гук, крик, плач смерті та од­чаю. В Саіба про­ки­ну­лось в гру­дях сер­це. Він вер­нув­ся на ра­ду пашів і ска­зав, що хо­че да­ти пра­ва на­ро­дові, да­ти хліб, просвіту…

    Паші, як лю­де нес­тат­ко­виті, звиклі до гой­но­го жит­тя та ще й нез­дат­ливі і за­жер­ливі, за­го­моніли, зак­ри­ча­ли. Їх ве­ликі чорні очі страш­но й лю­то заб­ли­ща­ли. Ста­ра рад­жи­ха прис­та­ла до їх і дер­жа­ла за ни­ми ру­ку. Га­рун взяв під ру­ку Саіба й повів йо­го в рад­жині скарб­ниці. З ни­ми пішла й ма­ти.

    Довгі, здо­рові скарб­ниці бу­ли повні зо­ло­та, срібла та до­ро­гих діяментів. На по­мості ва­ля­лись здо­ро­вецькі ку­пи срібних гро­шей, здо­рові шмат­ки ли­то­го срібла та щи­ро­го зо­ло­та. На сто­лах сто­яли повні мішки червінців. В ша­фах за шиб­ка­ми бли­ща­ли ряд­ка­ми зо­лоті, до­рогі вінці, об­си­пані ал­ма­за­ми, рубіна­ми, ізум­ру­да­ми. На по­ли­цях ся­ли ряд­ки зо­ло­тих тарілок, по­лу­мисків, здо­ро­вих кубків. Шаблі з ізум­руд­ни­ми рубіна­ми та зо­ло­ти­ми дер­жал­на­ми висіли на стінах. Всі скарб­ницькі гор­ниці бли­ща­ли, лисніли, світи­лись без сон­ця, не­на­че скрізь бу­ли роз­си­пані по скар­бах проміння сон­ця.

    - Дивись, си­ну! Це скар­би на­ших дідів, прадідів. Як пос­ту­пиш­ся хоч трош­ки то­му чор­но­му на­ро­дові, то ці всі скар­би роз­та­нуть, як сніг на сонці, а хоч і не роз­та­нуть, то більше їх ми вже не збе­ре­мо!..

    - Та й наші скар­би­ки роз­та­нуть, - обізвав­ся Га­рун-да­ша, - тоді ми бу­де­мо їсти з по­ли­ва­них по­лу­мисків та пи­ти з олив'яних кубків, а за зо­ло­то бу­де­мо тільки вга­ду­ва­ти, як за див­ний сон.

    Саіба засліпи­ло зо­ло­то та ал­ма­зи. Знов в йо­му заг­ра­ла кров, заг­ра­ла пи­ха. Знов він вер­нув­ся до своїх по­коїв у ве­ликій три­возі.

    - Синє не­бо з яс­ни­ми зо­ря­ми! свя­те сон­це! по­можіть мені! Що мені вчи­ни­ти? - крик­нув не­са­мо­ви­то Саіб.

    Він по­чу­тив, що в йо­го душі зма­га­ються якісь дві си­ли і од­на дру­гої не пе­ре­мо­же. Він знов вий­шов на баш­ту і гля­нув на май­дан. Лю­де прис­тав­ля­ли до стін риш­то­ван­ня, прис­тав­ля­ли дра­би­ни. Вже й полізли по дра­би­нах.

    Він вер­нув­ся до па­ла­ти, де все сиділи паші і го­моніли.

    - Куди мені прис­та­ти? - крик­нув Саіб. - Що маю ро­би­ти? Ду­ша моя роз­ри­вається над­воє! Сер­це ниє й бо­лить. Міся­цю яс­ний! До те­бе здіймаю свої слабкі ру­ки! Зо­ре моя яс­на! дай мені по­ра­ду!

    Саіб зга­дав щи­ре сер­це Паміри і знов вий­шов на баш­ту. Вже ве­чоріло. Гля­нув він на май­дан.

    На май­дані з'явив­ся який­сь блис­ку­чий поїзд. Йшли ряд­ка­ми верб­лю­ди, в блис­кучій збруї, вкриті чер­во­ни­ми покрівця­ми з зо­ло­ти­ми то­роч­ка­ми. На верб­лю­дах сиділи ли­царі, уб­рані в зо­лоті шли­ки й пан­цирі. За верб­лю­да­ми заб­ли­ща­ла на сонці зо­ло­та колісни­ця. Колісни­цю вез­ли два­над­ця­те­ро білих ко­ней в срібній та зо­лотій збруї. За колісни­цею тяг­ся дов­гий ря­док верхівців на ко­нях.

    Заграли на тру­бах.

    - Одчиняйте бра­му! Іде царівна Ми­лек­си­та! - по­чув­ся го­лос під бра­мою.

    Народ за­ди­вив­ся на той пиш­ний блис­ку­чий поїзд і вга­му­вав­ся. Ста­ра рад­жи­ха пос­ла­ла пашів зустріча­ти Саібо­ву на­ре­че­ну. В ве­ли­ку світли­цю без стелі увійшов Саіб в до­ро­го­му ри­царсько­му уб­ранні і сів на троні з щи­ро­го зо­ло­та. Ко­ло нього на троні з сло­но­вої кості сіла ма­ти.

    Паші і па­ши­хи обс­та­ли па­ла­ту ряд­ка­ми. За­па­ла­ло світло. Па­ла­та ніби зай­ня­ла­ся. В од­чи­нені двері всту­пи­ли Ка­ра­пе­тові еміри, смуглі, аж чорні, з чор­ни­ми дов­ги­ми бо­ро­да­ми. За ни­ми в двері всту­пи­ла Ми­лек­си­та, ви­со­ка, рівна, як то­по­ля, але смуг­ля­ва, як ци­ган­ка. Во­на бу­ла смуг­ля­ва, але в неї бу­ла кра­са якась ок­ремішня, на­га­ду­юча кра­су­ню в книзі Со­ло­мо­на «Пісня піснів». На білках здо­ро­вих очей на­че кру­ти­ли­ся чорні зіньки. Очі аж блис­ка­ли на­че іскра­ми. Во­на вся ся­ла в зо­лоті. Дов­гий шлейф важ­кої сукні нес­ли чорні араб­чи­ки. На го­лові у неї ся­ла діяде­ма з уся­ких бри­лянтів.

    Саіб та ма­ти вста­ли і пішли їй на­зустріч. Саіб гля­нув на її не­гар­ну вро­ду і тро­хи не впав на східцях тро­ну.

    Тим ча­сом Се­ли­ма про все довіда­лась і роз­ка­за­ла Памірі. Паміра вбігла про­жо­гом в світли­цю без стелі в ру­тя­но­му вінку і ки­ну­лась до Саіба.

    - Дай пра­ва тим, [що] мруть од чу­ми й го­ло­ду! Стань за на­род!

    - Не мо­жу! - крик­нув Саіб. ла­ма­ючи ру­ки.

    - Ти маєш дру­гу ми­лу! Ме­не по­ки­даєш! Про­щай же навіки! - ска­за­ла Паміра.

    Вона заспіва­ла сум­ну-сум­ну пісню на про­щан­ня. Паміра по­ча­ла по­ти­хеньку та по­ма­леньку підніма­тись в не­бо. Див­ний світ од її вінка лив­ся звер­ху. Во­на підніма­лась вго­ру і все співа­ла. Пісня ста­ва­ла все тихіша. Паміра все йшла на захід сон­ця і заб­ли­ща­ла на небі вечірньою зо­рею.

    - Ти ме­не по­ки­ну­ла і вже ніко­ли-ніко­ли не вер­неш­ся до ме­не, моя вечірня зо­ре! - крик­нув не­са­мо­ви­то Саіб, з од­чаю вхо­пив­ся ру­кою за сер­це й нес­подіва­но впав мерт­вим на східцях тро­ну.

    Милексита, вра­же­на пиш­ною кра­сою Паміри, од­ра­зу вга­да­ла, що в її волі бу­ло Саібо­ве сер­це, що Саібо­ве жит­тя й лю­бов по­ли­ну­ли на не­бо слідком за Памірою.

    Тільки що Саіб впав мерт­вим, Ми­лек­си­та за­го­ло­си­ла, зас­тог­на­ла, впа­ла до­до­лу, при­па­ла ли­цем до хо­лод­них гру­дей Саіба, і са­ма вмер­ла.

    В той час в синьому небі десь взя­ла­ся чор­на хма­ра, освіче­на пе­кельним мідно-чер­во­ним кольором. Блис­ну­ла та­ка страш­на блис­кав­ка, що всі паші, всі Ми­лек­си­тині поїжджа­ни по­зап­лю­щу­ва­ли очі. Вда­рив страш­ний грім раз, дру­гий. Ши­ро­ка ог­ня­на сму­га впа­ла з не­ба, зве­ре­те­ни­лась, як змія, і пот­ра­пи­ла прос­то в ве­ли­ку баш­ту па­ла­цу.

    Вдарив та­кий грім, що баш­та роз­си­па­лась на шма­точ­ки. Па­лац зай­няв­ся од­ра­зу.

    - Народ ви­са­див бра­му і про­ло­мив стіну! -крик­ну­ли в па­лаці.

    Паші по­рос­ну­ли, як на­мис­то з пор­ва­но­го раз­ка, розбігли­ся з па­ла­цу і по­хо­ва­лись у сад­ках, в пе­че­рах. По­лив дощ як з відра. Підня­ла­ся бу­ря і розд­му­ха­ла по­лум'я. Па­лац за­па­лав і вкрив­ся ди­мом. Іван Гро­мо­вик літав по хма­рах яа бас­ко­му, ог­нис­то­му коні. Кікь виг­ра­вав, ста­вав диб­ки, а з-під йо­го ко­пит си­па­лись жму­та­ми страшні блис­кав­ки і об­си­па­ли і зем­лю, й мо­ре, й пус­тині. Од то­го гро­му од­во­лог­ло й по­чистіша­ло повітря: за­раз пе­рес­тав помір на лю­дях. Од ве­ли­ко­го туч­но­го до­щу вро­див хліб, пе­рес­тав го­лод. Не­бо спас­ло на­род од наг­лої смерті й по­шесті. Він ути­хо­ми­рив­ся.

    Паші з пе­ре­ля­ку втек­ли од роз­лю­то­ва­но­го на­ро­ду, по­розбіга­лись в кам'яні го­ри, в дикі ліси та по­хо­ва­лись в ске­лях, в пе­че­рах. В ди­ких го­рах та ске­лях не бу­ло ко­му на їх ро­би­ти, а самі во­ни бу­ли не­зу­гарні й нез­датні до будлі-якої праці. Во­ни му­си­ли жи­ти вкупі з ди­ким звіром і зго­дом потім жи­ви­лись ово­ща­ми й ло­пуцька­ми, самі об­рос­ли шерс­тю, як звірі. В Га­ру­на-паші навіть виріс вов­чий хвіст та ца­пині ро­ги од лісо­во­го по­жив­ку.

    

***

    

    Покинувши зем­лю, Зірни­ця вер­ну­лась у свою не­бес­ну надх­мар­ну па­ла­ту.

    Палата з біло­го та зе­ле­но­го криш­та­лю сто­яла ви­со­ко-ви­со­ко над го­ра­ми Гіма­ла­ями. Легкі білі хмар­ки дво­ма дов­ги­ми ряд­ка­ми ста­ли по обид­ва бо­ки до са­мої па­ла­ти, на­че дов­га га­ле­рея. Там сто­яли ряд­ка­ми біляві та ру­сяві ру­сал­ки хмар та цілю­щої й жи­ву­щої не­бес­ної во­ди. На сході сон­ця вже роз­лив­ся ро­же­вий світ. Довгі ряд­ки хма­рок ста­ли ро­жеві. А на­ни­зу, не­на­че ота­ра білих ове­чок. стов­пи­лись вер­хи Гіма­лаїв, вкриті снігом. І хмар­ки, і білі снігові го­ри заб­ли­ща­ли ро­же­вим світом. Гли­бокі зе­лені до­ли­ни вкри­лись про­зо­рим ту­ма­ном. Озе­ра в до­ли­нах лисніли, на­че дзер­ка­ла, вправ­лені в зе­лені ра­ми. І го­ри, і до­ли­ни, і озе­ра ніби ди­ха­ли свіжою вог­кою про­хо­ло­дою. Синьо-ро­же­ве не­бо не­на­че роз­ли­ва­ло здо­ров'я, ди­ха­ло щас­тям на зем­лю, вли­ва­ло міць в рос­ли­ни, квітки та де­ре­ва, в розкішні до­ли­ни, в го­ри, поп­лу­тані, як фан­тас­тич­ний сон.

    Зірниця од­по­чи­ва­ла дов­го і опізни­лась світи­ти на небі. Вже сон­це зійшло, як во­на про­ки­ну­лась. Ру­сал­ки заспіва­ли пісень. В небі набігла хмар­ка і заг­римів ти­хий грім: то заіржав білий кінь, на кот­ро­му з'явив­ся Гро­мо­вик. Зірни­ця вий­шла з па­ла­ти, мах­ну­ла хус­точ­кою і до са­мих ко­питів Гро­мо­ви­ко­во­го ко­ня розіслав­ся дов­гий міст з хма­рок, зас­те­ле­ний та обвіша­ний ро­же­ви­ми та оран­же­ви­ми ки­ли­ма­ми та хуст­ка­ми. Гро­мо­вик по­ка­тав до то­го мос­ту, ско­чив на міст, дос­ка­кав до па­ла­ти, ско­чив з ко­ня і привітав­ся до Зірниці.

    Тим ча­сом ма­ти Зірниці, Сон­це, виг­ляділа Зірни­цю й мах­ну­ла до неї пуч­ком зо­ло­то­го проміння. Зірни­ця ук­ло­ни­лась Гро­мо­ви­кові, зблідла в промінні Сон­ця і побігла до ма­тері. Ма­ти об­ня­ла її та й поцілу­ва­ла.

    - Вибачайте, ма­мо, що я оце так дов­го за­га­ялась, бо зас­па­ла, - ска­за­ла Зірни­ця.

    - Еге, доч­ко, дов­го! Те­бе не бу­ло до­ма вже двад­ця­ти літ та двад­цять зим. Я з не­ба ог­ля­да­ла зем­лю й мо­ре, шу­ка­ла те­бе і нігде не най­шла. На твоє місце я пос­та­ви­ла в небі ве­ли­кий ізум­руд, що світив вранці та вве­чері. Це ти, до­ню, пев­но, десь блу­ка­ла, по­манд­ру­вав­ши в не­бес­ний простір з тим Гро­мо­ви­ком?

    - Це прав­да, ма­мо! Мені снив­ся сон, що я бу­ла на землі, десь ніби ста­ла дівчи­ною, дов­го біду­ва­ла й по­невіря­лась між убо­ги­ми людьми на землі, ко­ха­ла ко­гось, схо­жо­го на Гро­мо­ви­ка. Ма­мо! я йо­го і в сні ба­чи­ла, бо люб­лю йо­го й лад­на хоч за­раз піти за йо­го заміж!

    - Як хо­чеш, то йди за йо­го, але вдру­ге не тікай з не­ба! - ска­за­ла ма­ти і мах­ну­ла зо­ло­тою па­лич­кою до Гро­мо­ви­ка.

    Громовик блис­нув блис­кав­кою, ти­хою, ніби срібною, що лед­ве бу­ла примітна в зо­ло­то­му промінні сон­ця. Заг­римів дрібний грім, ве­се­лий, сріблис­тий, не­на­че регіт мо­ло­до­го хлоп­ця. Гро­мо­вик став пе­ред ца­ри­цею не­ба.

    Зірниця по­да­ла йо­му ру­ку. Ру­сал­ки в хма­рах заспіва­ли пісню на за­ру­чи­ни. Блис­кав­ка блис­ну­ла й опо­ви­ла, не­на­че зо­ло­тий перс­тень, ро­же­вий па­лець Зірниці. Птаст­во в га­ях та в сад­ках за­ще­бе­та­ло аж за­ля­ща­ло, квітки та де­ре­ва за­ма­яли, за­ше­лестіли лис­том. Хвилі в морі ти­хо за­во­ру­ши­лись й за­ше­лестілись ко­ло бе­регів. Все зраділо радістю жи­вот­тя, ра­до­ща­ми здо­ро­во­го по­год­ли­во­го дня. І ніко­ли со­неч­ко не ся­ло, не світи­ло так привітно та радісно, як в той день!

    Настав пиш­ний вечір. Зірни­ця за­ся­ла в своїй криш­та­левій па­латі всіма кольора­ми ве­сел­ки й бри­лянтів: во­на справ­ля­ла за­ру­чи­ни. Всі зорі тієї ночі ста­ли більші, світи­ли ясніше, ми­готіли, дри­жа­ли світом, ніби горіли. Во­ни зібра­лись на за­ру­чи­ни кру­гом па­ла­ти Зірниці, спліта­лись у вінки, в гірлян­ди та бу­ке­ти. Більші зорі бу­ли зап­ро­хані в друж­ки та світил­ки. Не­бесні ру­сал­ки заспіва­ли. Тихі вес­няні вітри повіяли на срібні та бри­лян­тові дзво­ни­ки, кот­ри­ми бу­ла навк­ру­ги обвіша­на па­ла­та. Тихі вітри ко­ли­ва­ли дзво­ни­ки, і во­ни дзвеніли і роз­ли­ва­ли в небі райські мо­ти­ви. Не­бесні ру­сал­ки по­ча­ли танці. Узб­роєний Гро­мо­вик при­ка­тав на біло­му коні. За ним летіли на ко­нях усі вітри в чер­во­но­му, зе­ле­но­му та біло­му уб­ранні.

    Саме тоді нес­подіва­но зійшов Місяць і заг­ля­нув в па­ла­ту.

    - А батька за­бу­ли поп­ро­си­ти в гості! Оце так! Ко­ли б тобі хоч чар­ку горілки да­ли батькові! - за­го­монів Місяць. - Бач, яка ти, доч­ко, гор­да та пиш­на!

    Місяць вхо­пив здо­ро­вий криш­та­ле­вий ку­бок і на­лив собі з півквар­ти. То бу­ла ро­са Зірниці. Ста­рий хильнув і скри­вив­ся:

    - Чорти батька зна, що п'ють оті зорі! Щось со­ло­деньке та нуд­неньке… А дос­тань лиш, зя­тю, доб­рої горілки, тієї, що зап­рав­ле­на блис­кав­кою! -про­мо­вив Місяць.

    І Гро­мо­вик за­раз на­лив йо­му квар­ту горілки, зап­рав­ле­ної пер­цем. Місяць ви­хи­лив усе до­чис­та, до су­хо­го дна, гик­нув, цмак­нув і втер гу­би хмар­кою. Горілка вда­ри­ла йо­му в самісіньку ли­су го­ло­ву: він по­чер­вонів, а потім зблід і по­тяг­ся на не­бо, але тієї ночі світив ду­же по­га­но. Лю­де ка­за­ли: бу­де дощ, бо місяць світить, ніби крізь си­то, не­на­че йо­му зас­ну­ва­ло очі, мов п'яний чо­ловік лу­пає без­тям­ни­ми дур­ни­ми очи­ма.

    1886 ро­ку

 

Сторінка 9 з 9 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 > У кінець >>

Пошук на сайті: