Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 48)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5471
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5801

    - Радуйтесь, Онисіє Сте­панівно! Бла­го­чин­ний вже кли­че за жа­лу­ван­ням. Жа­лу­ван­ня вже й є!

    Онисія Сте­панівна ви­тяг­ла го­ло­ву з скрині й роз­хи­ли­лась на ввесь зріст, сто­ячи на стільчи­ку. Її го­ло­ва стриміла врівні з гру­бою й тро­хи не чер­ка­лась об сво­лок. Ви­со­ка та тон­ка, во­на бу­ла схо­жа на стовп, й з то­го ди­ва й справді тро­хи не ста­ла со­ло­мя­ним стов­пом.

    - Вбирайсь мерщій та їдь. За­би­рай гроші швид­ше! - гук­ну­ла во­на на сво­го па­нот­ця.

    - Та ще й які гроші! За два ми­нувші ро­ки за­ра­зом, - обізвавсь па­ла­мар.

    - От те­пер за­чи­няй­те скри­ню, згорніть ру­ки та хоч насінняч­ко лу­зай­те, - ска­зав отець Ха­ритін. - В бо­мазі на­пи­са­но, що я бу­ду бра­ти на рік 120 кар­бо­ванців! Те­пе­реч­ки ми ки­не­мо ли­хом об зем­лю! Те­пер ми за­ба­гатіємо! Не бу­де­мо ди­ви­тись па­нам в ру­ки та бла­га­ти в їх лас­ки!

    Онися обер­ну­лась до об­разів і пе­рех­рес­ти­лась.

    - Тепер, панімат­ко, ски­дай­те плах­ту та юб­ку та вби­рай­тесь по-модньому, в сук­ню, - за­бе­ру гроші, при­ве­зу вам з Бо­гус­ла­ва гос­тин­чи­ка, чо­гось моднього на сук­ню. Не бу­де­мо вже на луб'яних во­зах та в мо­ту­зя­них шле­ях їзди­ти! - ска­зав отець Ха­ритін.

    - Побачимо, чо­го-то ти при­ве­зеш, - ска­за­ла Они­ся, все сто­ячи з ди­ва на стільці.

    - Та хоч злізьте з стільця, а то ви те­пер схожі на Си­ме­она Стовп­ни­ка або на віху над шля­хом, - ска­зав отець Ха­ритін.

    Отець Ха­ритін лю­бив трош­ки по­жар­ту­ва­ти, як був ве­се­ленький. Але з своєю Онисією Сте­панівною він жар­ту­вав ду­же обач­но та обе­реж­но. Дру­гим ча­сом за ту віху над шля­хом от­цю Ха­ри­то­нові дос­та­лось би од Онисі на буб­ли­ки, але те­пер во­на бу­ла в доб­рих но­ро­вах.

    Пообідавши хап­ком, наш­вид­ку, отець Ха­ритін звелів зап­ряг­ти коні в візок і поїхав в Бо­гус­лав.

    До бла­го­чин­но­го вже на­ли­ну­ли ба­тюш­ки, ди­яко­ни, дя­ки, па­ла­марі з цілої бла­го­чинії, - з 18 па­рафій. Двір, зас­тав­ле­ний прос­ти­ми по­воз­ка­ми, був схо­жий на яр­ма­рок. Од бла­го­чин­но­го усі пішли до церк­ви й одп­ра­ви­ли мо­ле­бень в по­дя­ку за жа­лу­ван­ня і юр­бою вер­ну­лись в світли­цю до Ба­ла­бу­хи.

    Жалування да­ли червінця­ми, кар­бо­ван­ця­ми та мідни­ми п'ята­ка­ми. Всі па­нотці бу­ли ве­селі, ба­ла­ка­ли та ре­го­та­лись, аж по ха­тах йшли од­ляс­ки. Бла­го­чин­на бу­ла ску­пенька на мо­го­рич. Ба­тюш­ки скла­ли­ся й струг­ну­ли мо­го­рич на сла­ву в "Га­ли­леї", цеб­то в ви­нарні в од­но­го жи­да в містеч­ку.

    - От те­пер ми за­ба­гатіємо! - крик­нув отец Мельхи­се­дек, тор­ка­ючи ру­кою по своїй ки­шені. - За­жи­ве­мо по-панській, на­ку­пи­мо доб­рих ко­ней, бу­де­мо їзди­ти в ре­сор­них екіпа­жах, за­ве­де­мо са­мо­ва­ри, од­да­мо до­чок в пансіони, пов­би­раємо своїх ма­ту­шок по-панській в шов­кові сукні.

    - А що, па­нотці! Ко­ли ба­гатіти, то ба­гатіти по-людській, щоб рук не пас­ку­ди­ти, - обізвав­ся Ба­ла­бу­ха. - В нас пла­та за тре­би та­ка, що мож­на й з го­ло­ду вмер­ти. Чи не на­ки­ну­ти б нам оце ціни на тре­би?..

    Після гу­сарської зи­ми в от­ця Ба­ла­бу­хи в ки­ше­нях аж свистіло, - жи­ди пер­лись в йо­го ха­ту за грішми й день і ніч.

    Батюшки за­мовк­ли й ду­ма­ли.

    - Чом би і справді не на­ки­ну­ти, - обізвав­ся отець Мельхи­се­дек, - тільки ко­ли на­ки­да­ти, то тре­ба на­ки­да­ти пот­рош­ку, по ша­гу, потім по гривні, щоб ча­сом па­рафіяни не спро­ти­ви­лись.

    - А ви як ду­маєте, отець Ха­ритін? - спи­тав бла­го­чин­ний.

    - Я?.. Як лю­ди, так і я, - несміли­во обізвав­ся отець Ха­ритін.

    - Мені здається, ко­ли на­ки­да­ти пла­ту, то тре­ба на­ки­да­ти всім та ще й од­на­ко­во, щоб ча­сом па­рафіяни не зду­ма­ли їзди­ти в де­шевші па­рафії по тре­би, - го­во­рив Ба­ла­бу­ха.

    - Але во­но бу­де якось ніяко­во пе­ред людьми: па­рафіяни обібра­ли нас на па­рафію, по­ма­га­ють ро­бо­тою… Ко­ли б ча­сом не об­важ­ни­ти та не роз­сер­ди­ти лю­дей, - несміли­во обізвав­ся отець Ха­ритін, тро­хи по­ду­мав­ши.

    - Та то вас, бач­те, обібра­ли, а нас ніхто не обиб­рав,- ска­зав бла­го­чин­ний, - нас нас­та­но­ви­ли на па­рафії, то ми цього не боїмось. Ану, па­нотці, ра­зом та гур­том!

    Ті ба­тюш­ки, що вчи­лись в ака­демії й бу­ли по­нас­тав­лю­вані на па­рафії мит­ро­по­ли­том, всто­юва­ли за на­кид­ку пла­ти на тре­би; старіші й простіші, обібрані гро­ма­да­ми, бу­ли про­ти на­кид­ки пла­ти. Але раз те, що на­кид­ки хотів бла­го­чин­ний, а дру­ге - що гроші люб­лять гроші, всім схотілось са­мо­варів та ре­сор­них екіпажів, схотілось і до­чок по­ви­учу­ва­ти в пансіонах; всі ра­ди­ли на­ки­ну­ти пла­ту на тре­би, щоб і "старі дірки по­ла­та­ти". Заб­рав­ши гроші, ба­тюш­ки роз'їха­лись по місті по крам­ни­цях ку­пу­ва­ти, що бу­ло потрібне в гос­по­дарстві, та усякі гос­тинці до­до­му.

    Отець Ха­ритін наг­лядів че­рез двері на бла­го­чинній мод­ну сук­ню ду­же чуд­но­го кольору й побіг в ма­га­зи­ни шу­ка­ти та­кої са­мої ма­терії для своєї жінки. Він оббігав усі крам­ниці, пе­рет­ру­сив усіх жидів і та­ки дістав тієї ма­терії делікат­но­го кольору. Ску­пив­ши все, отець Ха­ритін стрівся на місті з па­ном Бон­ковським. Бон­ковський те­пер був уп­ра­ви­те­лем в од­но­му селі ба­га­то­го гра­фа. Се­ло бу­ло по до­розі в Вільша­ни­цю. Він зап­ро­сив до се­бе от­ця Ха­ри­то­на на чар­ку горілки, але в йо­го бу­ло зовсім інше на думці: він ду­мав збу­ти от­цю Ха­ри­то­нові ста­ро­мод­ний, ні на що не потрібний екіпаж. Він знав, що в от­ця Ха­ри­то­на схо­вані в ки­шені тільки що заб­рані гроші.

    - Отець Ха­ритін! Чи вам же не со­ром їзди­ти на дра­бин­час­то­му возі, ще й свою ма­туш­ку во­зи­ти? Те­пер ви ба­гаті: не ли­чить вам цей візок те­пер. Ки­дай­те луб'яні во­зи та мо­ту­зяні шлеї! Я на ва­шо­му місці ку­пив би та­кий екіпаж, що всі сусіди аж лус­ну­ли б од за­вис­ності.

    - А де ж нам шу­ка­ти тих майстрів, тих екіпажів? Бу­де­мо їзди­ти й на та­ких, ко­ли кра­щих не­ма, - обізвав­ся отець Ха­ритін з во­за.

    - Купіть в ме­не! В ме­не є екіпаж на ре­со­рах, зовсім панський. Їй-бо­гу, купіть! Я де­ше­во про­дам. Пе­реп­ря­же­те свої коні, ся­де­те, розіпре­тесь, не­на­че справжній па­ню­га, та вко­ти­те в свій двір, мов який­сь князь, - і ма­туш­ка вас не впізнає. Заїжджай­те та по­дивіться, й по чарці вип'ємо!

    "А заїду й справді та по­див­люсь! Та й чар­ку горілки не по­га­но ви­пи­ти", - по­ду­мав отець Ха­ритін і звелів по­го­ни­чеві за­вер­та­ти слідком за Бон­ковським в йо­го двір.

    Випили во­ни по чарці та­ки доб­ре, аж го­ло­ва в о. Ха­ри­то­на за­мо­ро­чи­лась, по­ба­ла­ка­ли й пішли в во­зов­ню ог­ля­да­ти екіпаж. Екіпаж сто­яв се­ред во­зовні, не­на­че го­ра; він був схо­жий на ті ка­ре­ти, в яких їзди­ли давні єги­петські фа­ра­они або мос­ковські ца­риці: кри­ла кру­то за­ги­на­лись униз і спус­ка­лись тро­хи не до са­мої землі; підніжки бу­ли од­кидні, йшли, не­на­че схо­ди, на кілька сту­пенів і висіли аж до землі, не­на­че кри­ла в сла­бої кур­ки; виг­нуті зза­ду ре­со­ри стриміли, не­на­че жу­рав­лині шиї; щоб гля­ну­ти на коз­ли, тре6а бу­ло за­дер­ти го­ло­ву вго­ру.

    - Ото б бу­ло доб­ре в'їха­ти в двір цією ка­ре­тою та на­ля­ка­ти свою ма­туш­ку, - по­ду­ма­ла б, що архієрей приїхав, - ска­зав отець Ха­ритін.

    - А що, ка­ре­та? Це не ваш дра­бин­чак, - хва­лив Бон­ковський, - а сядьте ли­шень в екіпаж. Які по­душ­ки, які пру­жи­ни!

    Отець Ха­ритін поліз в фа­етон, не­на­че на го­ри­ще по дра­бині, сів і пірнув в по­душ­ках. З'їде­не міллю сук­но спах­ну­ло ку­ря­вою, як ди­мом.

    - Цур йо­му, як м'яко! Не­на­че на пе­рині, та ще щось і гой­дає те­бе спідспо­ду, не­на­че гой­дал­ка! - про­мо­вив отець Ха­ритін, не­на­че десь з го­ри­ща. - А скільки ви візьме­те за цю гой­дал­ку, чи ма­ши­ну?

    Бонковському усе од­но до­ве­лось би тією ма­ши­ною ви­то­пи­ти піч, - він ска­зав:

    - Недорого візьму: двісті зло­тих, цеб­то трид­цять кар­бо­ванців. А ко­ли хо­че­те, я вам при­ки­ну за три кар­бо­ванці ще й уп­ряж. Пе­реп­ря­же­те коні, по­ки­не­те сво­го дра­бин­ча­ка в ме­не та на­ля­каєте Онисію Сте­панівну.

    Отцю Ха­ри­то­нові страх як спо­до­ба­ла­ся й та дум­ка, й євро­пей­ська цивілізація в виді тієї ма­ши­ни. Він зліз з тих підрів, по­тор­гу­вавсь і вда­рив Бон­ковсько­го по до­лоні, скінчив­ши торг на двад­ця­ти п'яти кар­бо­ван­цях. По­ки пи­ли по чарці та за­ку­сю­ва­ли, Бон­ковський звелів об­чис­ти­ти до­по­топ­ну уп­ряж і пе­реп­ряг­ти ба­тю­щині коні з во­за в екіпаж. Отець Ха­ритін вий­шов на га­нок. Пе­ред ган­ком сто­яв не­на­че курінь або кат­ра­га. По­го­нич стримів аж під стріхою, а ко­ни­ки от­ця Ха­ри­то­на про­ти та­кої кат­ра­ги ста­ли схожі на со­бак або ове­чок, зап­ря­же­них в віз. О. Ха­ритін сів.

    - Ото шко­да, що не­ма в ме­не краківських хо­мутів, - про­мо­вив хит­рий насмішку­ва­тий Бон­ковський, - як­би до цього фа­ето­на краківські чер­воні хо­му­ти, то, їй-бо­гу, я б, зда­ле­ко, по­ду­мав, що їде наш граф.

    - Добре й без хо­мутів. Не все ра­зом. На пер­ший раз бу­де й цього. Як мед, то й лож­кою! - про­мо­вив отець Ха­ритін десь не­на­че з хма­ри, з фа­ето­на.

Пошук на сайті: