Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 71)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5521
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5833
    Вона побігла шви­денько до ша­фи, замк­ну­ла й ключі схо­ва­ла в ки­ше­ню. Нас­тав час обіду. Посіда­ли за стіл.

    Балабуха оки­нув очи­ма стіл і примітив, що на столі не­ма гра­фи­на з горілкою.

    - А чом це ви не пос­та­ви­ли на стіл горілки? - спи­тав Ба­ла­бу­ха в дам.

    Балабушиха й Нас­тя сиділи, спус­тив­ши очі, й мов­ча­ли.

    - Насте, встань та по­дай гра­фин! - ска­зав Ба­ла­бу­ха. Нас­тя сиділа й мов­ча­ла.

    Балабуха роз­сер­див­ся, встав з стільця, пішов до ша­фи, смик­нув, пошк­ря­бав пальця­ми дверці. Ша­фа бу­ла замк­ну­та.

    - Олесю, де ключі од ша­фи? - спи­тав Ба­ла­бу­ха.

    Олеся мов­ча­ла й сер­ди­то ди­ви­лась в тарілку. Во­на тро­хи не за­ре­го­та­лась. Нас­тя осміхну­лась, вти­ра­ючи сльози хус­точ­кою.

    - Насте, по­шу­кай ключів в се­бе в ки­шені, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

    Настя й пальцем не во­рух­ну­ла.

    Балабуха комічно сто­яв се­ред ха­ти й ждав. Обидві да­ми по­на­ди­ма­лись і мов­ча­ли.

    - Чи на вас сьогодні нас­ла­но, чи ви поніміли? - спи­тав Ба­ла­бу­ха, роз­во­дя­чи ру­ка­ми. Да­ми мов­ча­ли й навіть не гля­ну­ли на йо­го. Ба­ла­бу­ха зро­зумів жінчині шту­ки, зітхнув і сів за стіл. Без горілки йо­му не йшов на ду­шу обід. За обідом ніхто й сло­ва не про­мо­вив. Нас­тя нічо­го не їла. По обіді він знов поп­ро­сив ключів од ша­фи. Оле­ся й Нас­тя мов­ча­ли й навіть не ди­ви­лись на йо­го. Ба­ла­бу­ха пішов в кабінет, гурк­нув, хрьопнув две­ри­ма й за­чи­нив­ся. Ба­ла­бу­ши­ха й Нас­тя пе­рег­ля­ну­лись і осміхну­лись.

    Настав вечір. На стіл по­да­ли са­мо­вар. Нас­тя на­ли­ла чай. Ба­ла­бу­ха гля­нув на стіл: на столі не бу­ло гра­фин­чи­ка з ро­мом.

    - А чом ви оце не по­да­ли до чаю ро­му? - спи­тав Ба­ла­бу­ха вже м'якішим то­ном.

    Балабушиха й Нас­тя сиділи, по­на­ди­мав­шись, і мов­ча­ли. Ба­ла­бу­ха встав, пішов до ша­фи, пошк­ря­бав у дверці. Ша­фа замк­ну­та. Вранці Ба­ла­бу­ха по­чу­тив, що в йо­го живіт чо­гось не­на­че по­рожній. Він вга­ду­вав, що пе­ред обідом знов бу­де те са­ме, що й вчо­ра, пішов у пе­кар­ню й пос­лав Ки­ли­ну до жи­да по горілку.

    Балабушиха чу­ла, як він рип­нув две­ри­ма в пе­карні, як Ки­ли­на вис­ко­чи­ла й побігла че­рез сіни, й зра­зу за все до­га­да­лась. Во­на по­са­ди­ла Нас­тю ко­ло вікна сте­рег­ти Ки­ли­ну, як во­на бу­де вер­та­тись з горілкою.

    "Які чудні віжки ви­ду­ма­ла ма­ма на та­та, - ду­ма­ла Нас­тя. - Нев­же во­на по­вер­не ни­ми та­та, ку­ди нам тре­ба? Од­на­че тре­ба й собі мо­та­ти це на вус: мо­же, ко­лись при­го­диться".

    Килина за­ту­потіла в сінях. Нас­тя да­ла зна­ти ма­тері: Ба­ла­бу­ши­ха ста­ла за две­ри­ма й жда­ла. Ки­ли­на увійшла в сто­ло­ву й пос­та­ви­ла на стіл горілку. В Ба­ла­бу­хи заг­ра­ло нут­ро, не­на­че в йо­му заг­ра­ли цим­ба­ли. Тільки що Ба­ла­бу­ха од­чи­нив двері з кабіне­ту й хотів взя­ти пляш­ку, Ба­ла­бу­ши­ха ско­чи­ла з-за две­рей, за­гар­ба­ла пляш­ку в ру­ки й замк­ну­ла в ша­фу. Ба­ла­бу­ха тільки тоді зог­лядівся, як дзенькнув за­мок і Оле­ся вибігла з сто­ло­вої. Він стов­пом став. В йо­го нутрі не­на­че ра­зом всі стру­ни пор­ва­лись.

    Постоявши на од­но­му місці, Ба­ла­бу­ха пе­ресвідчив­ся в то­му, що жінка не жар­тує й об­ве­ла йо­го та­ким кор­до­ном, че­рез який і Ки­ли­на з пляш­кою не прос­ко­чить. Час обіду наб­ли­жав­ся. Ба­ла­бу­ха по­чу­вав, що дов­ше не ви­дер­жить. Він одімкнув ко­мо­ду, взяв ос­танні п'ятнад­цять кар­бо­ванців, виніс в за­лу, де сиділа жінка з доч­кою за п'яльця­ми, й ки­нув гроші на стіл.

    - Оце вам ос­танні гроші! Про ме­не, що хо­че­те, те й робіть! Цілуй­тесь з тією на­во­лоч­чю! - ска­зав Ба­ла­бу­ха й вий­шов з ха­ти.

    - Ми реш­ту й на­бор до­бе­ре­мо, як на що не ста­не цих гро­шей, - обізва­лась Ба­ла­бу­ши­ха.

    Балабуха вий­шов до сто­лу на обід. На столі, на ста­ро­му місці, сто­яв гра­фин з горілкою. Ба­ла­бу­ши­ха по­ча­ла лю­бенько за­го­во­рю­ва­ти з чо­ловіком. Нас­тя ста­ла ве­се­ла: во­на вже не­на­че роз­по­ча­ла гу­ля­ти на ба­лу й вже ма­ри­ла про білу ат­лас­ну сук­ню. Але Ба­ла­бу­ха на­дув­ся, мов­чав і три дні потім не го­во­рив до жінки.

    По обіді ма­та й доч­ка побігли в крам­ни­цю до Вольчи­хи. Ба­ла­бу­ши­ха виб­ра­ла собі зе­ле­ної ма­терії на сук­ню; біло­го доб­ро­го ат­ла­су не знай­шли в усіх крам­ни­цях. Вольчи­ха ма­ла їха­ти не­за­ба­ром до Києва, й Ба­ла­бу­ши­ха звеліла їй при­вез­ти ат­ла­су на сук­ню й ат­ласні білі че­ре­вич­ки, гірлян­ду й білі ру­ка­вич­ки для Насті.

    Вольчиха поїха­ла до Києва й ба­ри­лась та для­лась, не­на­че поїха­ла по свою смерть. Цілий тиж­день Нас­тю бра­ла не­терп­ляч­ка, щод­ня во­ни біга­ли до Волька на­пе­ремінку, щоб спи­та­ти, чи не вер­ну­лась Вольчи­ха з Києва. Аж дру­го­го тиж­ня Вольчи­ха приїха­ла й при­нес­ла за­куп­ки.

    Балабушиха розс­те­ли­ла ма­терію в залі на столі. Свіжий блис­ку­чий ат­лас пе­ре­ли­вав­ся делікат­ни­ми сутінка­ми, спа­да­ючи аж до по­мос­ту фал­да­ми. Нас­тя пос­та­ви­ла на столі білі че­ре­вич­ки, роз­ки­да­ла на ка­напі на ви­ши­ва­них по­душ­ках ру­ка­вич­ки, блон­ди, рожі й не мог­ла на їх на­ди­ви­тись. Ба­ла­бу­ши­ха, як зви­чай­но, по­ход­жа­ла по залі й фан­та­зу­ва­ла, ку­ря­чи папіро­су.

    - Сідай, Нас­те, за фор­теп'ян та заг­рай, щоб твої че­ре­вич­ки доб­ре тан­цю­ва­ли на ба­лу, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

    Настя сіла за фор­теп'ян і, пог­ля­да­ючи на уб­ран­ня, пе­рег­ра­ла до ру­ка­ви­чок чо­ти­ри польки та до че­ре­вичків тро­па­ка. Во­на зга­да­ла Гус­та­ва й заспіва­ла гар­ненький ро­манс "Что это за серд­це? Что же за та­кое, что ни днем, ни ночью не да­ет по­кою?".

    Награвшись і наспівав­шись, Нас­тя пос­ла­ла за крав­цем Мош­ком і звеліла йо­му при­нес­ти кар­тин­ки з мод­но­го жур­на­лу. Мош­ко прий­шов і приніс зас­мальцьовані кар­тин­ки мод; во­ни втрьох вчи­ни­ли ра­ду, як ши­ти сукні.

    - Тобі, Нас­те, тре­ба ши­ти сук­ню де­кольте, як на оцій фігурі, а я собі одс­ло­ню тільки шию та трош­ки пле­чей, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

    Настя гля­ну­ла на за­яло­зе­ну кар­тин­ку. На фігурі бу­ли одс­ло­нені всі плечі, гру­ди до по­ло­ви­ни й ру­ки тро­хи не під пах­ви.

    - Ой ма­моч­ко, мені зда­ва­ти­меться, що я го­ла! - крик­ну­ла Нас­тя.

    - Ото й доб­ре! Ти, нівро­ку, тілис­та собі. В те­бе плечі й ру­ки пов­ненькі й біленькі, - їх вар­то одс­ло­ни­ти.

    - І зро­ду-звіку не хо­чу! Мені бу­де со­ром вий­ти до гос­тей…

    - Дурненька ти! Гус­тав швид­ше ста­ростів заш­ле, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха Насті на вуш­ко.

    Настя спах­ну­ла, але все-та­ки зго­ди­лась одс­ло­ни­ти ту при­на­ду: чи­ма­ло пле­чей та ру­ки по лікті.

    Мошка по­са­ди­ли ши­ти сукні в се­бе в по­ко­ях, щоб він ча­сом не вкрав ма­терії та не вко­ро­тив шлейфів. Че­рез тиж­день сукні бу­ли го­тові. Ба­ла­бу­ши­ха з Нас­тею поїха­ли до Шмідта й поп­ро­си­ли всю йо­го сім'ю на бал, а з нею ра­зом і всіх своїх но­вих фаб­рицьких знай­омих.

    Балабуха, на­ди­вив­шись, як йо­го жінка й доч­ка тя­га­ли­ся з ти­ми убо­ра­ми та при­би­ран­ням на бал, сів за свій діяріуш і на­пи­сав: "3апястія й оже­релія, або жіно­ча суєта". Пофіло­софст­ву­вав­ши на цю те­му, зга­дав, скільки пе­ре­терпів, не пив­ши два дні горілки та пун­шу, й на­пи­сав бай­ку про доб­ро­го чо­ловіка Ми­ки­ту та ли­ху жінку Феську, кот­ра не да­ва­ла йо­му пи­ти, а са­ма щод­ня хи­ли­ла горілку в корчмі.

    Настав день ба­лу. Ба­ла­бу­ши­ха й Нас­тя ще за­вид­на пов­би­ра­лись і по­ход­жа­ли по залі, ог­ля­да­ючи се­бе кру­гом в дзер­калі. Нас­тя роз­пус­ти­ла по пле­чах розкішні чорні ло­ко­ни. В ло­ко­нах білів пу­чок білих тро­янд, кот­рий чу­до­во прис­та­вав до її чор­них брів та ма­то­во­го делікат­но­го ли­ця. Ро­жеві пу­чеч­ки, приш­пи­лені на пер­сах і ко­ло пле­чей, ко­кет­ли­во зміня­ли од­но­тонність ціло­го убо­ру. Нас­тя вся бли­ща­ла в делікат­них то­нах і сутінях, кру­ти­лась, вертілась ко­ло дзер­ка­ла й гри­ма­ла на сон­це за те, що во­но так дов­го не за­хо­дить.

    Зайшло й сон­це. В по­ко­ях посвіти­ли лам­пи й свічки. Вже прий­шли жид­ки й заг­ра­ли в сінях "на доб­ри­вечір". Ко­ли це в дворі за­гур­котіло, не­на­че хто ко­тив гар­ма­ти під са­ми­ми вікна­ми. В сінях за­ту­потіла та­ка си­ла ніг, не­на­че ціла гро­ма­да ври­ва­лась в дім.

    - Іди, Нас­те, в свою кімна­ту та вий­деш тоді, як усі гості вже пов­хо­дять в за­лу. Я ска­жу, що ти вби­раєшся, - ска­за­ла ма­ти.

    Настя дрібненько вибігла з за­ли й при­чи­ни­ла двері. Дов­го туп­ця­ли гості в при­хожій, дов­го роз­дя­га­лись та че­пу­ри­лись. В кінці всього двері з при­хо­жої од­чи­ни­лись, і в за­лу вско­чив Га­нуш, не­на­че актьор на сце­ну. Він був у фра­ку, в пальових ру­ка­вич­ках, в ла­ки­ро­ва­них бо­тин­ках, на­по­мад­же­ний, па­ху­чий, рівний, як то­по­ля. Ба­ла­бу­шисі зда­лось, що в залі звідкільсь зійшло сон­це. Во­на тро­хи не ки­ну­лась йо­му на шию.

    За Га­ну­шем влетіли в за­лу Гус­тав і Гер­ман, так са­мо уб­рані. Їх мо­лоді рівні че­пурні пос­таті чу­до­во виз­на­ча­лись в фра­ках і в пансько­му чор­но­му уб­ранні.

    За Гус­та­вом та Гер­ма­ном увійшла ди­рек­тор­ша і її доч­ка, уб­рані прос­тенько, зовсім не по-бально­му. На ди­рек­торші бу­ла чор­на вов­ня­на сук­ня. Ба­ла­бу­ши­ха тро­хи на­су­пи­лась.

Пошук на сайті: