Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 81)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб5926
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6513
    - А ви й до нi­жок при­ди­ви­лись? Ну та й цi­ка­ве ж та кмiт­ли­ве в вас оч­ко! Вас тре­ба сте­рег­тись, та ще й ду­же, - смi­явсь Ма­сюк.

    - Коли во­но якось са­мо ки­дається в вi­чi! I лад­на б не ди­виться, та во­но са­мо чо­гось на те­бе ди­виться, не­на­че во­но з очи­ма, - смi­ялась Ли­ке­рiя Пет­рiв­на.

    - Та то йо­го й бра­та пе­ре­де­лi­кат­ни­ла й пе­ре­тон­чи­ла ма­ма, - ска­зав Ра­дюк. - Я її доб­ре знаю, бо як я був ще хлоп­цем, в гiм­на­зiї, то час­то за­хо­див у гос­тi до йо­го батька й до цих моїх то­ва­ри­шiв. Йо­го батько й то­дi жив на Лип­ках в своєму влас­но­му до­мi. Ма­ти йо­го ду­же де­лi­кат­на па­нiя.

    - Мабуть, та­ка, як бу­ла не­бiж­ка ва­ша ма­ти, бо на неї в iнс­ти­ту­тi й справ­дi нi­ко­ли, ма­буть, i вi­тер не вi­яв, i сон­це не грi­ло, - ска­за­ла Ви­со­ка.

    - Нехай над нею зем­ля пе­ром! - обiз­ва­лась ста­ра Ма­сюч­ка й пе­рех­рес­ти­лась.

    - А оцей бi­ля­вий кра­сунь, - го­во­рив да­лi Ра­дюк, - та йо­го брат, як бу­ли в ниж­чих кла­сах гiм­на­зiї, нi­ко­ли не хо­ди­ли пiш­ки в гiм­на­зiю, їх во­зи­ли в фа­ето­нi з лiв­рей­ним ла­кеєм. Бу­ло йо­го батько аж сер­диться та ка­же: "Якось нi­яко­во ме­нi по­си­лать в гiм­на­зiю їх пiш­ки, ко­ли польськi па­ни по­си­ла­ють своїх си­нiв в гiм­на­зiю в пар­них фа­ето­нах, а ба­гат­шi та знат­нi­шi - i в ка­ре­тах. Бу­дуть з нас смi­яться, як з прос­тих лю­дей". Бо то­дi в гiм­на­зiю не прий­ма­ли мi­щанських дi­тей, а тiльки дво­рянських. Та вже пiс­ля то­го зго­дом, як бу­ла зне­се­на пан­щи­на i пус­ти­ли в гiм­на­зiю уся­ких мi­щанських та мiських дi­тей уся­кої верст­ви, то­дi ви­щез­ли ко­ло гiм­на­зiї тi ка­ре­ти й фа­ето­ни i ла­кеї в лiв­ре­ях дав­нi­ших польських па­нiв.

    - Певно, скрут­нi­ше тро­хи ста­ло, то й шик увiр­вавсь, -ска­зав Ма­сюк.

    - Вже як пiд­бiльша­ли отi обид­ва Ду­нiн-Лев­чен­ко­вi! хлоп­чи­ки, то во­ни й са­мi по­ба­чи­ли, що це якась ду­рiсть, зов­сiм нi до чо­го не при­дат­на, й по­ча­ли хо­дить пiш­ки в гiм­на­зiю.

    

XIV

    

    Другого дня про­ча­ни од­го­вi­лись в ве­ли­кiй Ми­хай­лiвськiй церк­вi на служ­бi бо­жiй у свя­тої Вар­ва­ри i, вер­нув­шись в гос­ти­ни­цю, пи­ли чай з прос­кур­ка­ми, кот­рi во­ни по­да­ва­ли на час­точ­ку. На­пив­шись чаю, во­ни роз­та­шу­ва­лись за сто­лом зов­сiм по-до­машньому й по­ча­ли їсти снi­да­нок. Ма­сюч­ка, й Га­ля, i па­нiя Ви­со­ка бу­ли уб­ра­нi в чор­не уб­ран­ня, в чор­нi чiп­ки з чор­ни­ми стрiч­ка­ми. Тiльки в Га­лi чер­во­нi­ла на шиї ма­ко­ва стрi­чеч­ка та не­на­че го­рi­ли двi чер­во­нi ко­кар­ди з стрi­че­чок, приш­пи­ле­нi на гор­се­тi од­на пiд од­ною.

    - От, хва­лить бо­га, ми й од­го­вi­лись. А на­ро­ду, а тих про­чан яка бу­ла си­лен­на си­ла ще й на пiз­нiй служ­бi! Який на­товп в церк­вi! Крий бо­же! - го­во­ри­ла Олек­санд­ра Ос­та­пiв­на Ма­сюч­ка.

    - Ви б вже пос­ки­да­ли отi чор­нi уб­ран­ня, бо вже ж од­го­вi­лись. А то як прий­де хто до нас, то по­ду­має, що пот­ра­пив не в Ми­хай­лiвський, а в Фло­ровський па­нянський мо­нас­тир до чер­ни­чок: ви, ма­мо, не­на­че фло­ровська iгу­ме­ня, а ти, Га­лю, не­на­че iгу­ме­ни­на ке­лей­ни­ця, а ви, Ли­ке­рiє Пет­рiв­но, схо­жi на ря­со­фор­ну хо­рист­ку, - жар­ту­вав i со­бi Ра­дюк.

    - Авжеж пак! На яку там ря­со­фор­ну! Ма­буть, бiльше ски­ну­лась на ту, що тя­гає на дзвi­ни­цi хва­лу бо­жу за хвiст, - ска­за­ла якось сми­рен­но Ли­ке­рiя Пет­рiв­на.

    - От з вас iс­тин­но бу­ла б щи­ра та бо­го­бо­яща чер­ни­ця! - го­во­рив з жар­том Ма­сюк.

    - Ой, не грi­шiть! Ой, не вводьте ме­не в грiх та в спо­ку­су хоч до ве­чо­ра, хоч до пер­шої зiр­ки! Бо я ж тiльки що од­го­вi­лась. Не­хай я бу­ду прис­вя­че­на хоч до ве­чо­ра, - ска­за­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на.

    - А пiс­ля пер­шої зiр­ки вже й нi­чо­го? Мож­на грi­шить? - спи­тав Ра­дюк.

    - Пiсля пер­шої зiр­ки ме­нi бай­ду­же! За всi го­ло­ви!

    - Ну, ми наг­рi­ши­мо тро­хи швид­ше, ще до обi­ду, - жар­ту­вав Ма­сюк.

    - Бог йо­го свя­тий знає! За лю­дей, бач­те, труд­но ру­чи­тись, а за людський ли­хий язик i по­тiм. Ко­ли б ме­не хоч до ве­чо­ра бог спо­до­бив буть без грi­ха. Але за ва­ми не втер­пиш: якось-та­ки наг­рi­шиш, як не дi­лом, то сло­вом, - бiд­ка­лась Ли­ке­рiя Пет­рiв­на з ост­ра­хом за свою пра­вед­нiсть.

    - А чи ба­га­то ти, Пав­ле, наз­нав квар­тир? - спи­та­лась Га­ля.

    - Ой, ба­га­тенько-та­ки. Оце, по­поївши, хо­дiм за­раз. Бу­ду по­тiм вам по­ка­зу­вать їх, а ти ви­би­ра­ти­меш, яка то­бi бу­де упо­доб­на, - ска­зав Ра­дюк.

    - Пiду й я з ва­ми! По­див­люсь, якi кiм­на­ти в цих київських па­ла­цах, якi там гор­ни­цi все­ре­ди­нi, якi лю­ди, - ска­за­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на.

    - А ви ж не­дав­неч­ко бiд­ка­лись, що в вас но­ги аж су­до­мить од ход­нi по го­рах та бес­кет­тi, - ска­зав Ма­сюк.

    - Ат! не­хай бо­лять! Один то­му час. Гос­по­ди, як ме­нi оце за­ма­ну­лось заг­ля­нуть в тi па­ла­ци, гля­ну­ти, яка там обс­та­ва, якi стiльцi й ка­на­пи, i чим во­ни по­об­би­ва­нi, i якi по стi­нах шпа­ле­ри! їй-бо­гу, по­бi­жу з ва­ми ко­ля­ду­вать по тих па­ла­цах.

    - Або стар­цiв во­дить но Києву, бо їх тут доб­ра мет­ка. Але ж бе­рiть з со­бою за­пис­ну кни­жеч­ку в ки­ше­ню та все до­чис­та за­пи­суй­те, а то по­за­бу­ваєте та роз­гу­би­те по, ву­ли­цях i до­до­му не до­не­се­те, - жар­ту­вав Ма­сюк.

    - Не по­губ­лю! Не бiй­тесь! Все в го­ло­вi до­до­му при­не­су! В ме­не го­ло­ва, як ко­па пше­ни­цi.

    - Або як доб­рий вин­ницький ка­зан! Є ку­ди уб­гать! - смi­явсь Ма­сюк.

    - Ой, не спо­ку­шай­те, бо наг­рi­шу ще й до обi­ду! - крик­ну­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на.

    - Йдiть та й нам по­роз­ка­зуєте за все! - го­во­ри­ла Ма­сюч­ка, ля­га­ючи на лiж­ко. - А я оце ля­жу та по­ле­жу, А як знай­де­те со­бi ку­бельце, то й я пi­ду та по­див­люсь на йо­го, - го­во­ри­ла ста­ра ма­ти, на­ла­год­жу­ючись при­ляг­ти на лiж­ку.

    I во­ни втрьох пiш­ли ог­ля­дать по­рож­нi квар­ти­ри. Ма­сюк та Ма­сюч­ка по­ля­га­ли на лiж­ках, щоб тро­хи од­по­чить, дов­го ба­ла­ка­ли, по­тiм по­ча­ли дрi­ма­ти та по­зi­хать i тро­хи не пос­ну­ли. Але при­га­да­ли, що пiс­ля при­час­тя грiх спа­ти до ве­чо­ра, знов повс­та­ва­ли, знов ба­ла­ка­ли, а мо­ло­дi та па­нiя Ви­со­ка не вер­та­лись. Вже i з пiвд­ня звер­ну­ло, вже їм i їсти схо­тi­лось, а тих все не бу­ло. Аж в най­пiз­нi­шi обi­ди во­ни вер­ну­лись за­са­па­нi, по­том­ле­нi; аж тлiн­нi й го­лод­нi.

    - А що? Най­ня­ли со­бi яке жит­ло? - спи­та­ла Ма­сюч­ка.

    - Та най­ня­ли, бо­дай тим жит­лам доб­ра не бу­ло! - крик­ну­ла па­нiя Ви­со­ка i нi­би впа­ла на стi­лець. - Бач­те, аж за­са­па­лась. А що вже грi­хiв наб­ра­лась, то не­хай ме­не бог i сох­ра­нить, i зас­ту­пить! Наб­ра­лась, не­на­че вiв­ця реп'яхiв в го­ро­дi!

    - Де ж ви вбре­ли там в тi ло­пу­хи чи реп'яхи? - спи­тав Ма­сюк.

    - Ще б пак не вбрес­ти, ко­ли тут у Києвi в тих жит­лах реп'яхiв по са­мий по­яс! по са­мi­сiньку шию! Та­ки так, ку­ди не сту­пи, то й реп'яхи! - го­во­ри­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на.

    - Ну, не все ж та­ки ви сту­па­ли в ко­люч­ки! I ба­га­то цi­ка­во­го, ба­чи­ли, i уся­ку ме­бiль, i дзер­ка­ла, i шпа­ле­ри, i сук­нi, - смi­ялась Га­ля.

    - Ой, ба­чи­ла! це прав­да. На­ди­ви­лась на все. Ба­чи­ла та­ко­го ба­га­то, що бу­де що роз­ка­зу­вать в се­лi цi­лий рiк, - го­во­ри­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на.

    - Яка ж там в тих по­ко­ях ме­бiль? Яка те­пе­реч­ки мо­да на ме­бiль, на пок­рит­тя ме­бi­лi? - спи­та­лась Ма­сюч­ка.

    - Мебiль гар­на, i шпа­ле­ри гар­нi! Про це не­ма що й ка­зать. Але якi тут па­ни! якi па­нiї! Цур їм, пек їм! Хва­лить бо­га, що ме­нi не до­ве­деться шу­кать квар­ти­ри для се­бе. Ото при­хо­ди­мо ми в один чи­ма­лий дiм та й дзво­ни­мо. Ви­бi­гає якась верт­ка гор­нич­на, кру­тить хвос­том, по­ка­за­ла нам квар­тир­ки в до­мi, а да­лi зап­ро­шує нас у по­кої. Увiй­шли ми в гос­тин­ну й стоїмо та жде­мо. Я стою та й зо­рю по стi­нах, по ме­бi­лi. Гар­но, як у вi­ноч­ку. Двоє дзер­кал аж пiд сте­лю мiж дво­ма вiк­на­ми! Ме­бiль, ка­на­па, крiс­ла, ка­нап­ки, якiсь круг­лi дзиг­ли­ки - усе по­об­би­ва­не шов­ком по­пе­ляс­то­го кольору з тем­ни­ми квi­точ­ка­ми.

    - Попелястого? Та во­но ж не­гар­но! Кат зна що! Не­на­че по­пе­лом по­си­па­но! - обiз­ва­лась Ма­сюч­ка.

Пошук на сайті: