Іван Нечуй-Левицький - Хрестини (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hrestini.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hrestini.docx34 Кб686
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hrestini.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hrestini.fb264 Кб940
    Уляна поз­до­ров­ка­ла­ся. Роз­мо­ва стих­ла од­ра­зу.

    

    - Еге, це ви го­во­ри­ли про Струлівну Хо­ти­ну? Бо я де­що чу­ла під две­ри­ма, - спи­та­ла Уля­на.

    

    - Та про Хо­ти­ну ж, - ска­за­ла ма­ти. - Наш На­ум оце хо­че до неї ста­ростів слать, але батько чо­гось спро­ти­вив­ся. Чо­мусь Струлі не при­па­да­ють йо­му до впо­до­би. А я ка­жу; хоч Струлі бідні, але в Хо­ти­ни здо­рові й міцні ру­ки, а нам до­кон­че тре­ба сва­та­ти ро­бочі ру­ки, а не скри­ню.

    

    - А мені хо­четься сва­та­ти Хо­ти­ну. Я не вва­жаю на якусь там скри­ню та на міць в ру­ках чи в ку­ла­ках, - обізвав­ся На­ум.

    

    - То й бе­ри Хо­ти­ну, ко­ли ти її впо­до­бав, - ска­за­ла Уля­на, сіда­ючи на ла­ву. - В неї діво­щи­ни не­ма, скри­ня в неї, мо­же, бу­де й не­пов­на, бо батьки її бідні і не ба­га­то над­ба­ли для неї уся­ко­го над­бан­ня. За­те ж у те­бе бу­де батьківщи­на, хва­ли­ти гос­по­да ми­ло­серд­но­го. Та­то да­дуть тобі й над­да­дуть. А що вже Хо­ти­на ро­бо­ча, то за це я вже доб­ре знаю, бо на ро­боті во­на всіх по­пе­ре­дить і ви­пе­ре­дить. Не спе­ре­чай­тесь, та­ту! Я ру­чу­ся за Хо­ти­ну, як са­ма за се­бе, бо во­на ж моя под­ру­га і я знаю її доб­ре ще змал­ку.

    

    - Про ме­не, робіть, як хо­че­те. Про ме­не, не­хай На­ум і сва­тає Хо­ти­ну, тільки ті Струлі чо­мусь мені не спо­добні, якісь не­го­во­рючі та шорсткі, неп­ривітні, не­на­че гор­до­виті або сер­диті, чи що, - го­во­рив батько.

    

    Уляна по­сиділа тро­хи, по­ба­ла­ка­ла й пішла з ха­ти. В неї бу­ла дум­ка за­раз-та­ки забігти до Хо­ти­ни й по­да­ти їй приємну звістку. Але На­ум на ра­до­щах й Уля­ну ви­пе­ре­див. Він бігцем побіг на За­рос­ся та прос­то до Пет­ра Стру­ля, до Хо­ти­ни. Йо­му хотіло­ся по­да­ти звістку своїй милій, що од батька й ма­тері ніякої при­ти­чи­ни вже не бу­де в сва­танні. Він пе­ребіг міст на Росі,але не пішов уз­во­зом на го­ру та ву­ли­цею, а поп­рос­ту­вав навп­рос­тець сте­жеч­кою по­над Рос­сю попід ске­ля­ми, вид­ря­пав­ся між ске­ля­ми на го­ру, де на су­куп­них го­ро­дах, над са­ми­ми ви­со­ки­ми ске­ля­ми, зви­чай­но зби­ра­ли­ся влітку дівча­та на ву­ли­цю, а вес­ною там бу­ло їх ігри­ще, де во­ни співа­ли вес­ня­нок та гра­ли в жельма­на, в ко­та й миш­ки та ящу­ра.

    

    Наум вибіг на го­ру і за­раз вглядів ку­пу дівчат са­ме про­ти струлівських хат. Дівча­та гра­ли в ко­та та миш­ки і співа­ли так го­лос­но, аж об­ляс­ки йшли поміж ске­ля­ми. На­ум ки­нув­ся про­тов­пом поміж дівчат і розірвав кру­жок. Хо­ти­на сто­яла в круж­ку, бо гра­ла миш­ку. Дівча­та пе­рес­та­ли співать, підня­ли га­лас та ґвалт і не да­ва­ли миш­ки ко­тові в ру­ки. Але кіт без со­ро­му вхо­пив Хо­ти­ну за ру­ку, вимк­нув її з ряд­ка, побіг до сад­ка й си­лою сли­ве по­волік за со­бою Хо­ти­ну.

    

    - Оддай нам миш­ку! Шуліко! Навіже­ний! вер­ни нам миш­ку! - гу­ка­ли дівча­та і ки­ну­лись за ним навз­догінці.

    

    - Чорта з два! не вер­ну, а оце піду та за­ки­ну миш­ку в клітку, щоб не то­чи­ла батько­вих засіків та не збав­ля­ла пашні! - гу­кав з-під груші На­ум.

    

    Дівчата вга­му­ва­ли­ся й обібра­ли за миш­ку Хо­ти­ни­ну мен­шу сест­ру.

    

    - Хотино! я це го­во­рив з батька­ми за те­бе. Ма­ти од­ра­зу зго­ди­ла­ся, щоб я те­бе сва­тав, але батько мій упер­тий та нез­дат­ли­вий: дов­го пе­ре­чив­ся зо мною. Та вже якось сест­ра Уля­на ви­пад­ком зай­шла до нас і на­тур­ка­ла батькові ву­ха, так що й він та­ки здав­ся. Че­рез тиж­день жди ме­не з ста­рос­та­ми.

    

    Хотина по­чер­воніла, її рум'яні, круглі, мов яб­лу­ка, що­ки аж пашіли, гострі, чорні очі заб­ли­ща­ли.

    

    - Про ме­не, при­ходь з ста­рос­та­ми. Мій батько не з та­ких упер­тих, як твій, а ма­ти вчи­нить так, як моя во­ля во­ли­ти­ме.

    

    Вона прос­тяг­ла ру­ку до гілки, од­ло­ми­ла з вишні ма­леньку гілляч­ку, що вже роз­пу­ку­ва­ла­ся і роз­гор­та­ла на­буб­нявілі бруньки, і по­ча­ла об­щи­пу­ва­ти їх по­ма­леньку. Во­на за­со­ро­ми­ла­ся і спус­ти­ла очі до­до­лу.

    

    - Ходім до гур­ту, а то дівча­та піднімуть ме­не на сміх, - ска­за­ла Хо­ти­на і чкур­ну­ла з-під ви­шень до гур­ту, не­на­че опу­ка по­ко­ти­ла­ся по мо­ло­денькій траві.

    

    Наум пішов че­рез са­док і пе­реліз че­рез пе­ре­лаз на ву­ли­цю. Він вглядів сест­ру, кот­ра пря­му­ва­ла до Стру­ле­вих воріт.

    

    - А ти вже й тут! - ска­за­ла Уля­на й з ди­ва аж очі ви­ря­чи­ла. - Це ж я дур­но ми­ка­юся не в своє діло.

    

    - А ти ж ду­ма­ла як? Ти, ма­буть, ішла взво­зом, а я хутчій чкур­нув навп­рос­тець бе­ре­гом та й в од­ну мить опи­нив­ся осьдеч­ки. Хто щи­ро лю­бить, той усіх ви­пе­ре­дить. Вже я й оповістив Хо­тині, що на тім тижні прий­ду до неї з ста­рос­та­ми. Не­хай шви­денько го­тує руш­ни­ки.

    

    - То про­си ж ме­не в світил­ки! - ска­за­ла Уля­на. - В ме­не є шма­ток яро­го вос­ку. Та гар­ний же віск, та жов­тий, як жов­ток! Зсу­чу трійцю зад­ля те­бе, як на ор­дань. І ва­сильки в ме­не є й досі, за­ти­кані за об­ра­зи. Тільки заз­да­легідь ви­те­ши мені ша­бельку, щоб затк­нуть із свічка­ми в пу­чок ва­сильків, бо мій чо­ловік та­кий тес­ля, що не­зу­гар­ний до ла­ду й кілка за­те­са­ти. Посвічу я тобі на стежці до Хо­ти­ни, - ле­пе­та­ла Уля­на, вер­та­ючи­ся до­до­му по­руч з бра­том.

    

    - Прошу, сест­ро, за світил­ку, - ска­зав він і здійняв шап­ку, ще в жар­ти низько пок­ло­нив­ся…

    

    - А ти, сест­ро, за­ходь до нас та все тур­кай батькові на ву­хо про Хо­ти­ну. Бабський язи­чок, мо­же, на­тур­кає й моє весілля, - ка­зав На­ум, про­ща­ючи­ся з сест­рою.

    

    Але не так Уля­на, як са­ма ма­ти на­тур­ка­ла ву­ха ста­ро­му Те­реш­кові. Вес­на то­го ро­ку бу­ла ран­ня й теп­ла. Вже був час ко­па­ти ого­род, са­ди­ти та сіяти ого­ро­ди­ну. Невістка ста­ла б у при­годі, бо ро­бо­ти бу­ло ба­га­то. Ого­род бyв чи­ма­лий. На­ум і не га­яв­ся: пішов з ста­рос­та­ми до Стру­ля; і Хо­ти­на по­да­ва­ла руш­ни­ки за На­ума, а че­рез тиж­день в оселі Пет­ра Стру­ля за­гу­ло й заб­ряж­ча­ло ре­ше­то, заг­ра­ли дві скрип­ки і Хо­ти­на сіла на по­сад, а стіл обсіли мо­лоді друж­ки. Стру­ле­ва ха­та бу­ла не та­ка вже ма­ла, як сміявся ба­га­тир Те­реш­ко, і зовсім-та­ки не бу­ла схо­жа на чор­но­гу­зя­че гніздо на клуні. У двох братів Струлів ха­та бу­ла су­куп­на, і че­рез сіни в про­тивній хаті жив Петрів брат, Ха­ри­тон. Ха­та бу­ла тільки ста­ра й низька. На убо­ге весілля зійшло­ся не­ба­га­то лю­дей. Тільки од­но­му ба­га­то­му Те­реш­кові бу­ло тісно. За­те ж дру­го­го дня, як мо­ло­ду при­вез­ли до Те­реш­ка, в Те­реш­ковій прос­торній хаті зак­ле­котіло справжнє весілля. Гу­ля­ли три дні й ви­пи­ли чи­ма­ло відер горілки. Му­зи­ки три дні гра­ли без упи­ну: сваш­ки та світил­ки з мо­ло­ди­ця­ми три дні тан­цю­ва­ли та співа­ли. На весіллі був сам во­лос­ний стар­ши­на, ба­га­тир на всю гу­бу, Ва­силь Но­во­хацький, пи­сар з пи­сар­шею, вчи­тель з жінкою і навіть кільки знай­омих панків та підпанків з са­харні та з пит­ля.

    

    Після весілля як облічив Те­реш­ко, скільки вит­ра­тив гро­шей, то аж цмак­нув, а жінка вхо­пи­ла­ся ру­ка­ми за го­ло­ву.

    

    - Нічого - те, ста­рий, нічо­го! За­те ж маю невісточ­ку по своїй впо­добі. Хо­ти­на так пад­кує ко­ло ха­зяй­ст­ва, що твої гроші швид­ко вер­нуться в скри­ню. Хто дбає, то й має, - го­во­ри­ла жінка.

    

    Хотина й справді пад­ку­ва­ла ко­ло ха­зяй­ст­ва. Старій ма­тері не до­ве­ло­ся ко­па­ти гря­док на го­роді. Хо­ти­на за два дні ско­па­ла ввесь ого­род, зас­ко­ро­ди­ла гряд­ки, а потім увійшла в ха­ту і ска­за­ла свек­русі:

    

    - От те­пер, ма­мо, хоч і за­раз сійте насіння! Со­неч­ко припікає доб­ре. А як теп­ло вни­ка­ти­ме в пух­ку зем­лю, то й швид­ко ви­су­шить гряд­ки.

    

    - Розумна ти вда­ла­ся, моя ди­ти­но! Од­же ти й прав­ду ка­жеш. Ходім за­раз сіяти ци­бу­лю та бу­ря­ки, а со­яш­ни­ки по­са­диш аж смер­ком, щоб го­робці не ба­чи­ли та не спи­ва­ли насіння в со­яш­ни­ках, -го­во­ри­ла ма­ти, дос­та­ючи з скрині тор­бин­ки з уся­ки­ми насіння­ми.

    

    - Як моя ма­ти сіє ци­бу­лю та час­ник, то все присідає, щоб ци­бу­ля бу­ла та­ка завбільшки, як ку­лак, - ска­за­ла Хо­ти­на.

    

    - Сій вже ти ци­бу­лю та присідай, бо мені важ­ко присідать: в ме­не вже бо­лять крижі.

    

    Вони засіяли го­род в од­ну мить, а дру­го­го дня за­хо­ди­ли­ся са­ди­ти кар­топ­лю. Батько з На­умом тим ча­сом засіва­ли в ле­ваді ко­ноп­ли­ще, де завж­ди сіяли ко­ноплі на ни­зині. Ко­ло го­ро­ду впо­ра­ли­ся швид­ко. Ста­ра ма­ти не мог­ла нах­ва­ли­ти­ся своєю невісткою.

    

Пошук на сайті: