Василь Шкляр - Кров кажана (сторінка 34)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3740
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3263
Я так нічо­го й не ска­зала Нес­то­рові про ма­му. Для чо­го?

Все втра­тило сенс, як і й­ого за­пев­нення в най­щирішо­му ко­ханні до ме­не. Най­смішніше те, що він справді ме­не лю­бив, мож­на навіть ска­зати, тремтів наді мною, але це бу­ло не ко­хан­ня. Не знаю, як це мож­на наз­ва­ти, про це тре­ба за­пита­ти в чо­ловіків, котрі но­сять своїх пе­щених дру­жин на ру­ках, але за пер­шої ж слуш­ної на­годи шу­ка­ють, ку­ди вмо­чити сво­го при­дур­ка. Де­які сек­со­пато­логи стверд жу­ють, що такі ви­пад­кові зв’яз­ки тіль­ки за­гос­трю­ють по­чут­тя і по­тяг до влас­ної дру­жини, але на те во­ни й сек­со па­толо­ги, щоб за­зира­ти в ца­рину збо­чень.

Що ж до ме­не, то я уник­ла ма­миної долі ли­ше зав­дя­ки її за­повіту: да­ла собі обітни­цю ніко­ли не лю­бити од­но­го чо­ловіка, і це пра­вило до­помог­ло мені при­мири­тися з Нес­то­ром і й­ого зра­дою. Мож­ли­во, це не скром­но бу­де ска­зано, але са­ме то­му я ста­ла жри­цею ко­хан­ня з усіма й­ого ри­ту­ала­ми й це­ремоніями. І, тре­ба зізна­тися, знай­шла в то­му не­аби­яку втіху. Без ць­ого у ме­не ніко­ли б не бу­ло, нап­риклад, Г. С., зав­жди го­тово­го прий­ти на до­помо­гу. Ось і за­раз у ме­не за­лишаєть­ся єди­ний вибір: або підпа­лити оцю май­стер­ню, де хтось ко­лись заз­нав миттєвої втіхи за ра­хунок чу­жого щас­тя, або на­решті под­зво­нити до Г. С. І я наб­ра­ла й­ого но­мер.

— Ал­ло!

— Го­рю, — спи­тала я теп­лим довірли­вим го­лосом. — Ти де?

— Щой­но вий­шов з ко­нюшні. Їду до фон­ду.

— Ти ще й ка­таєшся на ко­нях?

— Та ні, я був у Вер­ховній Раді. А що?

— Я згод­на з то­бою.

— У чо­му?

— Тіль­ки ти не ля­кай­ся, все нор­маль­но. Але мені, як і всім нор­маль­ним лю­дям, потрібний пси­хо­аналітик.


 

III. Зра­ди камінь 


 

1


 

При­ват­на клініка місти­лася на око­лиці Києва і на­гаду ва­ла швид­ше розкішну три­повер­хо­ву віллу, ніж лікар­ня­не приміщен­ня. Щоп­равда, прос­то­ре подвір’я, ви­сад­же­не ту­ями, схо­жими на мо­лоденькі ки­пари­си, бу­ло об­не­сене ви­соким суціль­ним шта­хетом, од­нак цей пар­кан, пев­на річ, відго­род­жу­вав не стіль­ки пацієнтів од світу, скіль­ки зас­ту вав ць­ому до всь­ого ціка­вому світові тих та­ки пацієнтів.

Утім, і хво­рих на ць­ому подвір’ї не бу­ло, ли­ше один жва вий чо­ловічок хтоз­на навіщо обмірю­вав скла­даним мет­ром клум­бу, на якій по осіннь­ому па­лали ай­стри.

Ми з Г. С. прой­шли ґравієвою доріжкою від сто­ян­ки ма­шин до білостінно­го бу­дин­ку, по­вито­го зе­леним плю щем, і підня­лися лаб­ра­доро­вими східця­ми в про­холод­ний вес­ти­буль, де в не­велич­ко­му де­кора­тив­но­му ба­сейні же бонів во­дог­рай.

Ав­жеж, вра­жен­ня бу­ло та­ке, ніби нас тут зустріне сам Зіґмунд Фройд, цей хит­рий австріяка, кот­рий, за­тума­нив ши мізки всь­ому світові, пе­реду­мав по­мер­ти під Лон­до­ном у Гемп­стеді і пе­реб­рався під Київ, май­же в Гле­ваху. Хо­ча Г. С. кіль­ка разів пов­то­рив мені, що й­ого (а от­же, й мо­го) пси­хо­аналіти­ка звуть Ле­онідом Бо­рисо­вичем Цу­ром, і ти, моя лю­ба, гар­нень­ко собі це за­пам’ятай, ка­зав Г. С., ад­же нез­ручно ви­ходить, ко­ли, приміром, Іва­на Ва­силь­ови­ча на­зива­ють Ва­силем Іва­нови­чем; а Цу­ра — Пе­ком, — до­дала я вже са­ма від се­бе, і яким же бу­ло моє зди­вуван­ня, ко­ли на­зустріч нам вий­шов став­ний сим­па­тич­ний муж­чи­на, як дві краплі во­ди, схо­жий на Пе­ка, який так лю­бень­ко прий няв ме­не в пеклі, — ну, бра­тик близ­нюк, та й годі. Тіль­ки Пек був май­же го­лий, а на Цу­рові іде­аль­но сидів світлий кос­тюм — щось се­реднє між фра­ком і лікарсь­ким ха­латом.

Він по­волі, ду­же по­волі по­дав ру­ку Г. С., потім спрок­во ла пе­ревів пог­ляд на ме­не і проспівав ліни­вим ре­чита­тивом:

— Даб­ро па­жа а ало­вать к нам! Как вєліча­ют та­кую красівую женщіну?

— Анас­тасія Ми­хайлівна, — відповів за ме­не Г. С.

— А тєб’я нікто нє спрашіваєт! — з уда­ваною су­ворістю ска­зав й­ому Бо­рис Ле­онідо­вич, чи то б пак, Ле­онід Бо­ри со­вич Цур. — Єслі на то паш­ло, то ти здєсь уже вопщє нє нужєн. Соз­вонімся. — Він лагідно взяв ме­не під ру­ку. — Ідь­омтє, Анас­тасія Філіпов­на, ой, ізвінітє, Анас­тасія Міхай­лов­на, в кабінєт, а дєпу­тати пусть своім дєлом зані ма­юц­ца. Іді іді, Го­ря, строй дєржа­ву, шоб за нєйо абідно нє би­ло, соз­вонімся. А ми здєсь ужє как нібудь самі…

Він завів ме­не в не­велич­кий кабінет, де, окрім го­лого сто­лу й двох од­на­кових стільців, вва­жай, не бу­ло нічо­го, по­садив май­же се­ред кімна­ти, ніби бо­яв­ся підхо­пити від ме­не якусь ба­цилу, а сам сів за сто­лом нав­про­ти й спи­тав, як у попіл то­рох­нув:

— Ви, конєчно, со Ль­во­ва?

— Чо­го це рап­том? — Я вже дав­но не ди­вува­лася ць­ому об­ридло­му за­питан­ню, але тра­дицій­но ро­била зди­вова­не ли­це.

— Ну, я всьо такі нємнож­ко псіхо­лог, — скром­но ска­зав він. — І віжу, шо ви раз­га­варіваєтє на щи­рой мовє. Ви всєгда так? Да ви нє вол­нуйтєсь, мнє нравіцца, ког­да люді правіль­но і красіво раз­га­варіва­ют на мовє.

— Зі мною, па­не Цур, всі чо­ловіки ду­же швид­ко пе­рехо дять на ук­раїнсь­ку, — з по­гор­дою ска­зала я. — Навіть ма­локан ці, ва­габісти, неґри й ви­соко­пос­тавлені чи­нов­ни­ки пек­ла.

— Чєво чєво? Пєкла? — ви­котив він свої і без то­го лу­паті очі, а потім ураз роз­сла­бив­ся. — Ах, да, пєкла, я понімаю…

Ну, здєсь нєт нічєво прєдо­судітєль­но­го, то єсть, я хотєл ска­зать, нічєво удівітєль­но­го. С та­кой красівой женщіной… Єслі паз­волітє, я тожє поп­ро­бую, а ког­да гдє то ошібусь, ви мєня поп­равітє, доб­ре?

— Га­разд, — по­годи­лась я.

— Та а ак, мав рацію Дос­тоєвсь­кий, — ска­зав він без най­мен­шо­го ак­центу. — Мо­ву вря­тує кра­са.

— Світ.

— Що?

— Федір Ми­хай­ло­вич ска­зав, що кра­са вря­тує світ.

— А а а, так так. Ми­хай­ло Фе­доро­вич го­ворив про світ.

Але це май­же все од­но. Який же світ без мо­ви, пані Анас тасіє? Все од­но, що пісня без ба­яна.

У нь­ого яв­но був зсув по фазі, як і в усіх психіатрів, та, мож­ли­во, са­ме це доз­во­ляє їм вес­ти цілком нор­мальні роз­мо­ви зі своїми на­маха­ними пацієнта­ми. При­най­мні пси­хо­аналітик Цур відра­зу зро­бив геніаль­ний вис­но­вок:

— От­же, я вже де­що зро­зумів з на­шої бесіди, пані Анас тасіє, — роз­важли­во по­чав він. — Вам час­то при­вид­жуєть­ся пек­ло, бо ви вва­жаєте се­бе ве­ликою грішни­цею. Звідси, відповідно, з’яв­ля­ють­ся стра­хи, видіння, кош­ма­ри, га­лю ци­нації, без­соння і та­ке інше. По­ки ми не з’ясуємо, в чо­му са­ме ви вба­чаєте свою найбіль­шу про­вину, до­ти не зру­шимо з місця ні на крок. Тож ви му­сите бу­ти зі мною аб­со­лют­но щи­рою, інак­ше жодні се­ан­си не да­дуть нам ба­жано­го ре­зуль­та­ту. Про це я вас по­перед­жаю відра­зу, аби ми да­рем­но не га­яли ча­су. Або ви роз­повідаєте мені все від по­чат­ку і до кінця, або ми за­раз же роз­про­щаємо­ся. Му­шу ска­зати вам, що будь який фальш чи не­щирість я розпіз наю без особ­ли­вих зу­силь, і тоді та­кож до­ведеть­ся все при­пини­ти. Я не бу­ду вас ні до чо­го си­лува­ти, не бу­ду під га­няти, і як­що ви хоч на крих­ту ва­гаєтесь, що ще не го­тові до та­кої сповіді, ми мо­жемо пе­ренес­ти на­шу роз­мо­ву на пізніше або відклас­ти вза­галі. — Він по­волі пе­ревів по­дих і за­гово­рив, ще біль­ше роз­тя­гу­ючи сло­ва. — Ма­буть, не тре­ба по­яс­ню­вати, що тут, як і в церкві, свя­то зберігаєть­ся таїна сповіді, ць­ого ви­мага­ють не ли­ше про­фесій­ний ети­кет та сумління док­то­ра…

— Ліка­ря, — поп­ра­вила я.

Він тро­хи зля­кано, але по­волі витріщив на ме­не лу­паті очі, а потім й­ого гу­би ви­тяг­ли­ся в скеп­тичну посмішку.

— Ні, пані Анас­тасіє. Дя­кую за підказ­ку, але в ць­ому разі й­деть­ся са­ме про док­то­ра. Це різні по­нят­тя. І про­шу ме­не на­зива­ти док­то­ром Цу­ром. До­мови­лись?

— Так, док­то­ре Цу­ре.

Він схваль­но кив­нув і, за­дово­лений, про­вадив далі:

— Отож збе­режен­ня таємниці сповіді ви­мага­ють не ли­ше про­фесій­ний ети­кет та сумління док­то­ра, але й за­коно­давс­тво, яке не бе­ре до ува­ги свідчень як пацієнтів психіат­ричних зак­ладів, так і їхнь­ого фа­хово­го пер­со­налу.

Я ро­зумію, що поп­ри ці ґарантії у вас мо­же ви­ника­ти пси­хологічний бар’єр пе­ред роз­мо­вою віч на віч, а то­му й тут де­що пе­ред­ба­чено.

Док­тор Цур на­тис­нув під стіль­ни­цею якусь кноп­ку, щось ме­лодій­но тень­кну­ло, і — ле­ле! — від стіни по­тяг­ла­ся впо­перек кабіне­ту чор­на шир­ма з цуп­кої ма­терії, яка наг­лу­хо відго­роди­ла ме­не від нь­ого, хо­ча на рівні об­личчя я по­бачи­ла в тій завісі дрібненькі, як у те­лефон­но­му мікро­фоні, діроч­ки.

— Вам так зручніше? — спи­тав док­тор Цур тро­хи спот­во­реним, але повіль­ним ви­раз­ним го­лосом.

— Так.

— Чи го­тові ви за­раз відкри­ти своє сер­це у сповіді, як пе­ред Гос­по­дом?

— Го­това.

— Тоді по­чинай­те.

Я за­мис­ли­лася, з чо­го, влас­не, по­чати, і мов­ча­ла так дов­го, що навіть док­тор Цур, який підніс повільність до куль­ту, не вит­ри­мав і ска­зав:

— Почніть із го­лов­но­го. Який ваш найбіль­ший гріх?

— Я вби­ла сво­го чо­ловіка… І я роз­повіла й­ому все. Вту­пив­шись у чор­ну шир­му, як у темні гли­бини влас­ної душі, я по­чала з то­го, як ще зе­леним дівчись­ком зустріла Нес­то­ра, як він повів ме­не до рес­то­рану, де я по кра­пельці пи­ла шам­пансь­ке і їла ри­совий гарнір по одній зер­нинці, щоб роз­тягну­ти своє щас­тя.

— Бра­во! — ви­гук­нув док­тор Цур. — Яка геніаль­на да­нина повіль­ності! Я ски­даю свій ка­пелюх пе­ред цим гли­боким ро­зумінням не­поспіху. Але… про­бач­те, пані Анас­тасіє. Я вас уваж­но слу­хаю. Про­дов­жуй­те.

Пошук на сайті: