Василь Шкляр - Кров кажана (сторінка 9)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3740
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3263
— Нічо­го не при­мен­шу­вати, — ска­зав він. — Лю­ди ць­ого не люб­лять, але я та­кий. Ось не­дав­но ме­не шпе­тило на­чаль ство за звіт про од­не вбивс­тво. Їм, бач­те, не спо­доба­лася моя точність у вис­ло­вах. Я на­писав, що ко­ли зай­шов до кімна­ти, то по­бачив на підлозі труп. А над ним сиділа тру по­ва жінка і гірко пла­кала.

Доб­ре, що я не ма­ла сил сміятись, а то пир­сну­ла б й­ому пря­мо в ли­це. — І що ж їм тут не спо­доба­лося? — серй­оз­но спи­тала я.

— А мій прин­цип аб­со­лют­но нічо­го не при­мен­шу­вати і, як той ка­зав, не прик­ра­шати. Мо­же, це ко­мусь і смішно, Анас­тасіє Ми­хайлівно, але вся суть у то­му, що са­ме ця жінка зро­била сво­го чо­ловіка тру­пом. А я це довів. І че­рез те мав, як той ка­зав, пов­не мо­раль­не пра­во так на­писа­ти.

Ви ме­не ро­зумієте?

Ні, я ма­ло що ро­зуміла в й­ого логіці, окрім то­го, що При­тула і цю свою баєчку підвів до яко­гось лу­каво­го на­тяку. Він по­рив­ся у своїй дер­ма­тиновій течці і по­дав мені де­шевень­ку візитівку, зроб­ле­ну май­же з та­кого ж па­перу, на яко­му дру­ку­ють кви­танції для ательє з ре­мон­ту взут­тя.

— Як бу­дуть для ме­не но­вини — под­зво­ните. Ви ще не в то­му стані, хай во­но тро­хи вля­жеть­ся. Хо­ча схо­же, що прав да за ва­ми. Од­ну сітку він все та­ки за­кинув. Со­роківку. А навіщо ж са­могуб­цеві ри­ба? Небіжчи­кові во­на, як той ка­зав, не­потрібна, прав­да ж?

Я, здаєть­ся, впер­ше по­бачи­ла на й­ого об­личчі посмішку.

Во­на теж бу­ла мля­во бліда, але якось див­но, по ли­сячо­му за­гос­трю­вала й­ого круг­лий пи­сок.

При­тула пішов, а та посмішка так і ли­шила­ся біля ме­не, зос­та­лась, як при­вид, як при­мара мо­го сумніву, що де­далі гострішав, міцнів і праг­нув уже яки­хось ви­разніших, май­же ма­теріаль­них об­рисів. Я та­кож ма­ло віри­ла в підводні течії на­шої ти­хої річки, які так швид­ко мог­ли віднес­ти тіло невідь ку­ди.

То що ж відбу­ваєть­ся?

Ви­ходить, Нес­тор справді міг вип­ливти. Ней­мовірно, але та­кий варіант те­пер уже при­пус­ти­мий. Тоді чо­му ж він не по­вер­нувся до­дому?.. А мо­же, він десь зовсім близь­ко?

Від цієї наг­лої дум­ки мені ста­ло мо­торош­но.

Я діста­ла з хо­лодиль­ни­ка ледь по­чату пляш­ку мартіні, при­везе­ну Нес­то­ром то­го ве­чора, і ко­ли на­лива­ла ви­но, ший­ка пляш­ки дрібно за­цокотіла об склян­ку. Ру­ки мої тру­сили­ся.

Ч о м у? Н а в і щ о? Д л я  ч о г о  ц е  й о м у?

Мо­же, він вислідив ме­не з от­цем Се­рафи­мом і вирішив отак пом­сти­тися? Нав­ряд чи… Я нічо­го та­кого за ним не поміти­ла. До то­го ж він тієї ночі хотів зі мною близь­кос­ти.

Втім, це ще не до­каз. І все та­ки…

Ні, я швид­ше повірю у версію При­тули. Щоб спе­кати­ся кре­диторів, які справді мог­ли відібра­ти в нас усе ра­зом з оцим бу­дин­ком, щоб збе­рег­ти все це для ме­не, він вирі шив… що?

Піти з жит­тя?

Чи зіміту­вати влас­ну за­гибель для го­ломо­зих, котрі ос­таннім ча­сом пе­рей­ма­ли й­ого на кож­но­му кроці? Але в та­кому разі Нес­тор му­сив ме­не по­пере­дити, він не мав пра­ва ли­шити ме­не са­му в та­кому страш­но­му невіданні нез­натті.

Літро­ва пляш­ка мартіні спо­рожніла до по­лови­ни, та я не відчу­ла ні теп­ла, ні хме­лю.

У будь яко­му разі це схо­же на пом­сту. Як­що він, зви­чай­но, жи­вий. На відпла­ту… мені осо­бис­то. Ось тобі і ве­лика лю­бов. Так, са­ме ве­лика, бо тіль­ки во­на, нев­га­мов­на і хво­роб­ли­ва, ви­ходя­чи за власні межі, пе­рерос­тає в не­нависть.

Не вірю, не хо­чу віри­ти.

Я ще відпи­ла з півсклян­ки, та в го­лові па­моро­чило­ся зовсім не від мартіні.

Жінка!!!

Чо­му я ніко­ли не ду­мала, що в нь­ого та­кож мо­же з’яви тись інша жінка? Яка навіть мог­ла на­роди­ти й­ому ди­тину…

Що мо­же ро­бити чо­ловік ціли­ми дня­ми на фірмі, якої вже прак­тично не­має? Чо­му я і гад­ки не при­пус­ка­ла, що ра­но чи пізно й­ому зустрінеть­ся та­ка ж мо­лодень­ка са­моч­ка, кот­ра пи­тиме з ним шам­пансь­ке по кра­пельці, їсти­ме рес­то­ран­ний рис по одній зер­нині, аби роз­тягти ви­пад­ко­ву зустріч?..

А потім роз­ки­не свої го­лодні но­женя­та хоч у ма­шині, хоч на хо­лодній підлозі май­стерні, де сим­па­тич­ний скульп тор (уже не вель­ми мо­лодий, але як­раз із тією пер­шою си­виною, від якої всци­ка­ють­ся німфет­ки, го­тові зня­ти пе­ред ним свої за­яло­жені тру­сики хоч у май­стерні, хоч на стадіоні, хоч на цвин­тарі), так от, цей сим­па­тич­ний скульп тор не те, що му­сить, а прос­то за пок­ли­кан­ням зо­бов’яза­ний те­бе роз­дягну­ти і зліпи­ти з твоєї на­тури чер­го­ву Ве­неру, атож, оту зна­мени­ту су­ку, що на її честь усі лю­бовні хво­ро би на­зива­ють ве­нерич­ни­ми, а тоді він ще ма­тиме обов’язок за­коха­тися в те­бе, бо він Пігмаліон, а ти й­ого Га­латея, про­шу не плу­тати дру­жину скуль­пто­ра Пігмаліона з тією іншою Га­латеєю, кот­ра про­сила бо­гиню Ле­то обер­ну­ти дівчин­ку на хлоп­чи­ка, хоч те­бе, ма­лолітко, і це ще че­кає, — так зліпив те­бе Все­могутній Скуль­птор із чо­ловічо­го реб­ра, щоб ти, чо­ловічи­ця, змог­ла звіда­ти всіх на­солод. Що ж, звідуй, мені не жаль, але я прос­то му­шу про все зна­ти, бо інак­ше збо­жеволію від ць­ого нез­наття невідан­ня.

Я, ли­бонь, та­ки вже сп’яніла, то­му що, роз­па­лена фан тазіями, на­раз підве­лася і знай­шла сво­го ста­рого за­пис­ни ка, яким не ко­рис­ту­вала­ся вже дав­нень­ко. Тіль­ки б за цей час не змінив­ся но­мер й­ого мобіль­ни­ка, надій­но за­шиф­ро ва­ний мною на кіль­кох сторінках.

Зібрав­шись із роз­вихре­ними дум­ка­ми, я без ва­гань наб­ра­ла той но­мер.

— Слу­хаю вас, — по­чув­ся су­хий, але пруж­ний го­лос, і я впізна­ла й­ого відра­зу.

— Привіт, це я.

— Нас­та­ся… Мені не снить­ся?

— А що, бу­ває?

— Час­то, — ска­зав він. — І не тіль­ки уві сні.

— Що са­ме? Як я хотіла те­бе зас­тре­лити?

Він ураз охо­лов.

— Не тро­юдь мою ду­шу. Я знаю, що ти прос­то так ніко­ли не под­зво­нила б. Ка­жи, що за діло?

— Мок­ре, — ска­зала я.

— Ди­тино, ти п’яна? Досі в те­бе бу­ло мок­ро ли­ше в од­но му місці.

— Так, Го­рю, я п’яна. Але не настіль­ки, щоб сповіда­тися по те­лефо­ну. Мені тре­ба те­бе по­бачи­ти.


 

6


 

Нас­тупно­го дня я на­чис­ти­ла пір’яч­ко, роз­пу­шила хвос­та і ви­вела з ґара­жа на­шого чор­но­го «фор­да». На нь­ому, влас­не, їздив Нес­тор, але офор­мле­ний він був на ме­не. Я ду­же рідко виїжджа­ла са­ма, і то­му що­разу, сіда­ючи за кер­мо, по­чува­лася уче­ницею, особ­ли­во на ву­лицях Києва, де вже навіть міліція не зва­жає на пе­реви­щен­ня швид­кости, де всі ку­дись поспіша­ють, хоч їх дав­но ніхто і ніде не жде, але во­ни, бідо­лахи, досі про це не зна­ють.

Утім, я зав­жди, по­ки доїжджа­ла до міста, всти­гала наб­ра­ти фор­му і до­сить впев­не­но вли­вала­ся в ха­отич­ний потік ма­шин. Не за­бути б ли­шень по до­розі зап­ра­вити­ся, бо Нес­тор, як зав­жди, приг­нав ав­то май­же з по­рожнім ба­ком.

— Що ска­зати, ко­ли вас пи­тати­муть? — поціка­вив­ся Івань­ко, відчи­ня­ючи мені во­рота.

— Ска­жеш, пішла гу­лять, — ве­село по­ради­ла я в пе­ред­чутті швид­кости.

— Пішла чи поїха­ла?

— По­летіла! Ска­жеш, сіла на мітлу й по­летіла.

Я різко взя­ла з місця і ба­чила в дзер­калі заднь­ого ог­ля­ду, що кар­лик ще дов­го не за­чиняв воріт, пе­рева­рю­ючи мою відь­маць­ку витівку.

Але я вже ду­мала про Го­рю. Гри­горія Се­мено­вича Сірен­ка. Скром­но­го нар­де­па, який ніко­ли не пхав­ся на ек­ран те­левізо­ра, і я лиш не­дав­но дізна­лась, як да­леко він пішов.

Сліпий ви­падок звів нас ще в ті ча­си, ко­ли Го­ря був ди­рек­то­ром не­велич­ко­го київсь­ко­го стадіону, а я — зе­ле ною сту­ден­ткою ака­демії мис­тецтв, і, хоч ма­ла вже пас­порт, Нес­тор за руч­ку во­див ме­не, свою Га­латею, до ака­демії, як до ди­тячо­го сад­ка, під пе­ресміхи од­но­кур­сників.

Од­нак сліпо­му ви­пад­ку бу­ло потрібно, щоб ми з Нес­то ром жи­ли на той час у своїй ще першій київській квар­тирі, як­раз поб­ли­зу то­го стадіон­чи­ка, що наш­тов­хнув ме­не на дум­ку що­ран­ку вдос­ко­налю­вати своє тіло на й­ого біговій доріжці. Нес­тор був обо­ма ру­ками «за», він лю­бив моє до­вер­ше­не тіло, але ніко­ли не міг і по­дума­ти, що нор­мальні лю­ди мо­жуть зай­ма­тися лю­боща­ми о сь­омій ран­ку на стадіоні. Для нь­ого це все од­но, що вдосвіта дуд­ли­ти нат­ще сер­це горілку або їсти мед чер­па­ком, по­сипа­ючи й­ого цук ром. Тож я що­ран­ку без й­ого опіки бігла на стадіон у спор­то­вому кос­тюмі, а там зніма­ла й­ого, за­лиша­ючись у ко­роткій маєчці та тіснень­ких сліпах, і знов бігла уже по ко­лу, по ко­лу, по ко­лу, аж по­ки не добігла до чо­ловіка, що сидів, як пес, біля мо­го верхнь­ого одя­гу з мет­ро­вою тро­ян дою і ло­вив тон­ки­ми ніздря­ми па­хощі не ружі, як він потім ска­зав, а тієї світан­ко­вої квітки, за­ради якої він ось уже тиж­день приїздить на ро­боту ма­ло не досхідсон­ця.

— Ме­не зва­ти Гри­горієм. А для най­ближ­чих друзів я Го­ря.

— А як мені вас на­зива­ти? — спи­тала я.

Він зро­зумів, що «світан­ко­ва квіточ­ка» по­дала й­ому надію.

— Як тобі ля­же на ду­шу.

Мені по­доба­лося й­ого тон­ке, трош­ки хи­же об­личчя, по­доба­лася ту­гом’яза ста­тура, хо­ча був не ат­ле­том, — ко­лишній чемпіон Со­юзу зі стріль­би з пісто­лета, те­пер він став тре­нером, тож мо­же й ме­не нав­чи­ти влу­чати в самі сінь­ке яб­лучко, ось же і тир тут у підвалі.

Ко­ханець з нь­ого ви­явив­ся так собі, мені вис­та­чало Горі на один по­дих (я ски­дала це на жа­гучу прис­трасть, яка так час­то підво­дить тих, хто най­дуж­че нас жа­дає), про­те ва­бив ро­ман­тичний прис­мак вранішніх зустрічей, при­тягу­вав про­холод­ний мо­рок підваль­но­го ти­ру, де ми зля­гали­ся за бар’єром, як за таємни­чою шир­мою, а потім я справді сма­лила з пісто­лета по міше­нях, щоп­равда, не в «яб­лучко», а в «мо­локо».

Пошук на сайті: