Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_zavyaz.docx)Tyutyunnik_grigir_zavyaz.docx19 Кб2697
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_zavyaz.fb2)Tyutyunnik_grigir_zavyaz.fb213 Кб1109

 

 

Григір Тютюнник


ЗАВ’ЯЗЬ


— Куди це ти, парубче, наджигурився? —питають з полу дід Лавріні прикахикують насмішкувато, наче й справді щось про менезнають. А що в тім такого, що я нову сорочку нап’яв і кібчика наголові прислинив,—може, я на зборипіду?У хаті споночіло так, що й цвілі по кутках не видно, і шибкипосиніли, мов на грозу. А під полом біліє картопля: ключкиповикидала, в землю проситься.Пора мені вирушати.Беру на косинчику пляшечку одеколону, поливаю носовик іпомічаю, як на дідовій щоці ворушиться оте чорненьке дупельце, щохворий зуб колись викрутив: сміються. В’їдливі —страх! І я знаю чого.Тож було, як вечір настане, то вони й починають: про те, як їм уавстрійському полоні жилося, які пироги там печуть та як гарно з-підкорів вичищають. А вже зима як прийде, як захурделить, то я й з печіне злажу. Сиджу, співаю з дідом колядок різних: вони —басом, а я —альтом:Звізда гряде чудно З восток на полудно,Над вертепом сіяє,Христа-царя являє...А тепер —минулося. Тепер я... самі ж, бач, кажуть: парубок...Іду до дверей, а вони:—Ото як женишся на тій прояві, то кислички тобі, внуче, не тількиснитимуться, а ще й привидяться.Діду, перестаньте,—прошу.—...бо то дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах крутять!— Просто в неї міцний характер,—кажу спокійно, аби швидшевиприснути з дому.— Еге ж,—бубонять,—і тюрма міцна, та чорт їй рад...Ну, годі. Хряпаю дверима і виходжу на поріг.Надворі пахне молодим осокорячим листям, а згрядок тягнетеплим гнійком, торішніми бур’янами і мокрим попелом. Садок ужеодцвівся і густо вкрив землю білими пелюстками. Вітер щодняпотроху вигортає їх на шлях, і коли вночі їде якась приблуднамашина, вони рожевим валком котяться за нею слідом аж до мосту, атам падають у річку.По той бік шляху, десь далеко в степу, за садками, тремтитьчервона заграва: то присяде до самої землі —і тоді на кутку стаєпоночі й глухо, то знову шугаєвгору аж до Волосожару, шпаруючи 13 окола і молоденькі осокорчики червоною крейдою —видно,трактористи стару солому палять.Іду садом на край кутка, до провалля; і вже здалеку бачу маленькубілу постать на обніжку. То —Соня. Жде... Мені здається, що яширшаю в плечах, твердішаю в ході і ось-ось підлечу. А от голосу —не стає...— Соню,—белькочу шепеляво й противно,—це ти?— Ні, цене я,— озивається вона і потихеньку сміється.—Це —мара...Потім міцно бере мене під руку, трошки злягає на неї теплимипругкими грудьми.— Ходім я тобі сніг покажу,—туркоче на вухо.—Там, у проваллі.Ми ліземо з кручі в чорну холодну прірву, підпираючи одне одногоплечима і хапаючись руками за якесь мокре цупке бадилиння. У проваллі справді пахне талиною,—як ото кора з трухлої вільхи, а підногами щось гуде і рипить.— Бач: крига, —каже Соня, закидаючи голову і лоскочучи моєпідборіддя гарячими губами.—А що, а ти не вірив...У небо знову сягнула заграва, і в проваллі повиднішало настільки,що мені стає добревидно Сонині очі. Вони якісь дивні: наче й зляканітрохи, й сміються. У мене починають терпнути ноги і стають, якмотузяні. А голова хилиться, хиляться...«А що,—думаю,—як яїї поцілую, а вона мене —в пику? Буває жтак. Он і в кіно показують...» —і шия перестає гнутися, дубіє.А Соня вже й не сміється, і очі примружила так сердито, що... Ні.Нехай краще другим разом.Отак і стовбичу коло неї, не знаючи, що й казати, аж докивона неозивається:Миколко, давай я буду падати, а ти менедержи. Ану, чивдержиш?—Ого, коли б ні! —вигукую, хакаючи її за тоненький поперек, алерантом підсковзуюсяі зпереляком і огидою до себе відчуваю, щозараз так і обербенимось у грязюку. А вона сердито пручається з рук іошпарює менезлим поглядом.—Пусти! Силач...—Підсковзнувся,—мимрю,—хіба ж я винен, що тут слизько?Соня норовисто одвертається і мовчить.

А в мене перед очимаз’являються дід Лаврін, ворушать чорненьким дупельцем на щоці,оскиряються... Може, вони ото й правду казали, що —кислички...Згадка про діда робить і мене сміливішим.— Ну, —кажу,—раз так, то що ж...Беруся рукою за кущ і, твердіше, ніж треба, упираючись ; ногами вкручу, деруся на гору.— Миколко, а я? —жалібношепоче Соня.14 Івід того шепоту у мене наморочиться голова, а серце починаєкалатати, як дзвін. Стрибаю вниз, сердито хапаю її за плечі і з розгонуцілую в рипучу холодну хустку.— Навіщо ж ти... аж за вухо, дурненький...—видихає Соня ісміється якось покірно й лагідно.—Ходім уже, бо тут холодно.Я не допомагаю, а майже виношу її вгору на руках. І сили в мене —як у вола. Оглядаємось на те місце, де ми тільки що гарцювали. Тамбіліє сніг.—От чудно,—каже Соня, зітхаючи,—кругом садки цвітуть, а там —сніг...— Туди сонце недостає,—-пояснюю.—Та ще й землею бувприкиданий. Тепер він розтане.Йдемо до шляху, на лавочку, що у нас під хлівом. Соня тремтить,горнеться до плеча і дихає мені за комір.— Ти не змерз? —питає.Я з усієї сили зціплюю зуби, щоб не труситись, а їй кажу:— Та н-наче ні...У степу ще дужче розжеврілось, і на грядках, у кого вже зорано,червоно виблискують скиби, а в борознах, як сніг у проваллі, білієопалий цвіт. Листя в садках ще тільки проклюнулося, тому в гіллірясно миготять дрібні, мов роса, прозеленуваті крапельки: то зав’язь.— От якби мені отаке намисто, —каже Соня,—зроду бнезнімала...— Купимо,—обіцяю впевнено.—Ось як тільки вивчусь на шофера,так і купимо.—А я тобі сорочки вишиватиму. Гарні-прегарні, кращі, ніж у лавці!Соня раптом зупиняється, стає навшпиньки і потихеньку, обомадолонями, нахиляє до себе мою голову. На якусь мить я бачу її сухівимогливі очі і чую сором’ язливий шепіт:— В сто раз кращі... милий... в тисячу!А далі вже нічого не бачу і нічого не чую...Потім ми ще довго сидимо на лавочці між осокорами, нерозплітаючи обіймів навіть тоді, коли мимо нас на Полтаву мчатьранні базарові машини і шофери горлають із кабін щось веселе,заохочуюче і безсоромне.Розходимося десь уже далеко за північ, ледве переступаючизомлілими ногами і несучи на губах солодку пекучу спрагу.На порозі я ще трохи пристоюю, наслухаючи, як Соня клацаєзасовом і тихо, мабуть, щоб не розбудити маму, причиняє двері.Коли це чую в садку у нас: шориг-шориг... Із-за сажа вивертаютьсядід, у кухвайцій з вилами. А над деревами синіє, клубочиться дим.— Ану, лишень, парубче, помагай окурювати садок, бо пропаде клихій годині уся зав’язь.15 Я прожогом кидаюся в садок, нагрібаю п’ятірнями сякого-такоготруску і розкладаю вогонь аж на межі, щоб тягло дим і на Сонинсадок.—Та не там, ближче до сажа розкладай! —сердито гукають дід.—Нічого,—одказую так, як вони мене вчили,—буде в людей —буде і в нас...А сам собі думаю: за чим би його сьогодні забігти до сусідів, бо довечора, либонь, не дотерплю, не доживу...