Іван Багряний - Огненне коло (сторінка 12)

І сунуть вони, гримотять, гримотять. За ними гримотять ляфети, зарядні скрині, обози... В цілому — це ж і е вони, оті: «тяжкі потвори батарей» з Бажанового «СЛОВА О ПОЛКУ».

За батареями йде піхота... Ідуть мінометники... Гренадери... Над ними клекотить небо, меркне блакить від бомб, а потім розчахуються обрії від їхньої власної канонади... І знову виривають коні тяжкі гармати й ляфети з чорноземлі і знову гримотять, обливаючись потом...

Там, де пройшов цей «полк», лишається поле, здовбане й укрите вирвами, мов кратерами вулканів, залите кров'ю, засіяне черепами — їхніми власними...

«О жовті черепи, зіницями на схід!»

Так. Неодмінно.

Вони падають... Вони всі падають лицем туди, куди поривалися серцем, вони падають зіницями на схід.

І лежатимуть так до судного дня.

 

XIII

 

Але дедалі люди все більше нервове й фізичво вичерпувалися й навіть найтвердіші вже починала впадати в розпач, психічно заломлюватися.

Найкраще Петро спостерігав це на Романові.

Запал Романів танув. Вивітрювався геть. Його заступав відчай. Та який відчай! Бідолашний хлопчина не те що вимучився фізично, не те цо потерпав від страху, ні, він вичерпався душевно, бо переживав велику внутрішню кризу.

В одну з коротких хвилин перепочинку Петро кинувся шукати Романа й знайшов його лежачим У кущах. Хлопець лежав лицем в землю й плакав, що видно було по його плечах. Петро посояв над хлопцем, а тоді сів мовчки поруч. По якійсь хвилині взяв своєю кострубатою рукою за хлопців чуб і повернув ро себе. Роман вирвався й знову уткнувся в землю, але перестав плакати. Полежав так, а потім повернувся навзнак і, схлипнувши востаннє, промовив до Петра:

— Вибачай... Збабів, брат...

— Нічого, буває...

— Буває!.. Та не з усіма... Ти навіть не уявляєш, з якої це я причини так розсипав кислиці. Ти думаєш, що я боягуз?

— Ні, я не думаю, що ти боягуз.

— Гм... Я, може, й боягуз, але не настільки, щоби плакати. Я від іншого. Я тому, що бачу, яке ми ніщо!.. І не тому ми ніщо, що ми отут ніщо. Ні, ми вміємо часом навіть ефектно вмирати, часом потрапимо утнути й параду, та яку! Але що з того?.. Ах, які ми біднії

— Та чого?

— А того... Ні, ти цього не збагнеш. Занадто в тебе відмінна, простолінійна, грубо витесана души й груба шкіра... Хоч нам, власне, й треба б таких чортів, як ти...

— А може б я таки збагнув? — тонюсінька-тонюсінька нотка товариських кпинів.

— Де!. От була в мене гарненька хатка в душі. Така гарна-гарна хатка! І от розвалилася. Збомбило її до чорта! І тепер там порожньо стало, ух!,. А яка ж то була гарненька хатка! Хатка, що її мені збудували змалку ріжні вишивані «дядьки»... Знаєш, хатка з «козаченьків», з «воріженьків», а шароварів широких як Чорне море, з «гаківниць», з «оселедців»... «Воріженьки» таки були милі й безобидні, а війни, власне, ніякої й не було, був тільки «герць», така парада, гулянка. «Козаченьки» йшли на «герць погуляти» з «воріженьками».

Хтось збоку засміявся. То сиділи поблизу стрільці, спинами до розмовців, стомлені, байдужі, але вони безперечно слухали, хоч і не подавали зовсім виду. На їхніх вухах і на їхніх спинах було написано, що вони слухають, і сміх той стосувався Романових слів.

Нехай.

— Еге ж,— продовжував Роман до Петра саркастично, ніби сам себе тортурував: — «Козаченьки» йшли на «герць погуляти» з «воріженьками». А тим часом... Бач! Господи, як далеке оце все від того, чим нас напихали змалку ріжні вишивані дядьки та панії! Тим часом діють не цукеркові «воріженьки» й не цукеркових «козаченьків» тут треба, і не цукеркових душ, напханих розвезеним нашим, солоденьким, розмріяним примітивізмом, тут треба! — Бідний Роман аж мінився, так він глибоко переживав усе.— Іншого тут треба! Бо не «воріженьки» діють проти нас, а діє математика! Діє ворог, озброєний математикою! Еге ж! А математики нас якраз і не вчили.

Петро був, як уже не раз перед тим, страшенно здивований Романовою мовою, що прозраджувала і неабиякий розумовий багаж в цього хлопця, а головне, що ця русява голова вміє думати й багато, видно, думала. Щоб розвіяти гіркоту Романових слів, Петро зауважив з легкою іронією:

— Це ти сам до всього додумався, чи десь вичитав?

— Вичитав, брат! Ось вже кілька днів вичитую, все вичитую! Вичитую! Аж шкіра лускає! І бачу, що головного нас не вчили... Бож-же, Бож-же!.. Замісць вчитися модерним наукам, отієї «математики», як треба перемагати ворога, ми чортій-відколи співали про симпатичних «воріженьків», що самі щезнуть, «як роса на сонці»... Ой, Боже, Боже! Жди!..

Знову сміх і чиясь репліка, ніби сказано окремо, в окремій розмові помежи тими, що сиділи збоку спинами до Петра й Романа:

— А навіщо хлопові наука?.. Один «дядько» навіть дописався до того, що хлопові наука шкодить, що хлопові не треба науки, а мусить він свині пасти, згідно національної традиції нашої...

Регіт крізь стиснені щелепи, люте спльовування, лайка, ще чиясь уїдлива репліка:

— А глянь на тих, що пруть та й на німців! Хто ж це пре, як не хлоп! Такий, брат, час. Але там хлопа вчили не кадилом махати й не тільки вівці пасти...— і урвав мову.

Здивований Роман почекав якийсь час на продовження, але продовження не було, репліки погасли.

— От, бач,— зідхнув Роман до Петра.— Ще комусь гарненьку хатку зруйновано. Та й хіба тут не зруйнується? Ти дивись, як нас «воріженьки» чешуть! Пил летить, стовпами до самого неба стоїть!.. Це поки ми співали свої чаклування про те, що вони згинуть, «як роса на сонці», вони робили що іншого, і от маєш!.. Вони зовсім не хочуть «гинути, як роса»... І тепер ми проти них, як щурі, як комашки-горопашки. Отакі собі «славні козаченьки», що «засвистали» та й пішли «на герць погуляти». І «свищуть»... Гуляємо на «герці». От гуляємо!.. А, бий тебе сила божа! Ну, хіба тут чоловік не зареве зі злости безсилої! Га? У них танки! У них літаки! У них командири!..— і зідхнув та й вимовив зовсім іншим, ніби байдужим уже голосом: — Зрештою, навіщо нам танки й навіщо нам літаки, як у вас є вишивані «дядьки» з мальованими «шаблюками», наші чаклуни й характерники!.. Літаків і танків не намалюєш так просто, а шаблюку намалюєш, та ще й як легко! — І потішив сам себе, витираючи не то забуту сльозину, не то пилюку в оці.— Ну, нічого... Не навчили нас свої, то навчать нас «воріженьки»...

— Не хвилюйся, Романе,— заспокоїв зумисне голосно Петро, намагаючись і для тих хлопців, що сиділи спиною до них, стушувати прикре враження від цієї зовсім недоречної, непотрібної розмови.— Не хвилюйся. За битого двох небитих дають.

— Я сумніваюся, щоби за цих «битих», кості яких розносить на всі чотири сторони, хтось взагалі щось давав.

— Говорю в збірному розумінні... І не нарікай на тих «дядьків», на світі все розумно, може ж, і вони для чогось потрібні. Якщо не зараз потрібні, то принаймні будуть колись.

— Вони зараз, саме зараз потрібні! Хотів би я бачити їх тут, ось тут! Ось тут!

— Не нарікай. Будь справедливим. Кожен робить те, що вміє, до чого він покликаний... Не могли ж тебе тії «дядьки» навчати «математики», бо, щоб її навчати, треба знати її самому. Будь вдячний, що тебе взагалі чомусь вчили, бодай тій істині, що тебе «зовсім не треба вчити», інакше б ти був і зовсім неук.

— Я й є неук!

— Форзіхт! Гей, стережись, філософе! Кінчай дискусію! Воріженьки йдуть!

Це раптом Петро вигукнув до всіх, як команду. Понад ліском, шляхом, ішла колона танків. Всі схопилися. Роман перший. Але бідолашний хлопчина, одержимий нападом оригінальної «самокритики», ніяк не міг заспокоїтись і ще бубонів, одягаючи шолом та підтягаючи пояс з важкими гранатами:

— Кажуть, Хмельницький під Жовтими Водами чи десь там (десь на нашій-таки землі) взяв свого ворога лютого, якогось там польського короля, в полон та й... Та й що б же ви думали?! Пустив геть живим! Ну, не диво? Отут тобі й вся собака закопана... Бо то був «воріженько»... А нас от наші «воріженьки» ніколи не випускали живими і не випустять... Ех, біда наша! Простота наша!.. Спадкова біда нашая...

— Ну от, бачиш! А ти нарікаєш на «дядьків», чого й що.

Бій за Олесько був ще тяжчий, ніж за Підгірні.

Ворог натискав зі сходу й з півночі, й не було сили його зупинити.

Багато тут полягло смертю героїв. Стримуючи ворожий наступ, одчайдушне билися хлопці, але з великими втратами мусіли знову відступити... Зрештою, вони виконують свій обов'язок — прикривають шлях утечі іншим, в тому числі й своїм товаришам...

З Петрової батареї лишилося тільки дві гармати й половина обслуги. Але ті, що лишалися живі, билися далі завзято.

Ще коли тривав бій під Олеськом, чути було гураганний вогонь десь на півдні. З свідчень утікачів, що панічно бігли звідти на північ, було встановлено, що то йде жорстокий бій за Білий Камінь. Ворог там перетяв шлях якійсь їхній частині — й Білий Камінь підпливав червоною кров'ю.

З-під Одеська змучені відділи ще не зовсім розгромленої групи відступили з боєм в напрямку Гавареччини.

Тут вони побачили видовище, від якого терпне все й нерви відмовляють в послухові... І тут, власне, їх було розбито дощенту...

До Гавареччини кількома дорогами й так навпростець, під бомбами стікалися звідусіль велетенські обози цілої дивізії, кинені напризволяще,— санітарні валки, господарчі відділи, боєпостачання, машини Червоного Хреста, підводи з раненими... Вони збилися під лісом, наповнили увесь ліс і все навколо і ще йшли й ішли, плавом пливли... Бідолашні, беззбройні й безборонні люди, стерявшись від жаху, періщили коней, квапилися вихопитися якось з котла смерти, урятуватися.. І от налетів на них ворог... Спочатку нагрянули з'єднання авіяції і з сатанинським кихкотінням падаючих бомб чорні бомбовози закружляли танок смерти; їм допомагали винищувачі, вони знизилися до самої землі і зі скаженим виттям стригли низом, кружляли, як навіжені, й сікли все з кулеметів... А потім вихопилися звідкілясь танки і, женучи по дорогах, чавили все на своїм шляху, звертали з доріг, ганялися за підводами й за людьми, розстрілювали все з кулеметів і з гармат усторч... Бідолашні люди Підіймали руки, благаючи пощади, але то не допомагало,— цей ворог не знає пощади... Люди з піднесеними руками щезали під тоннами грохочущего заліза велетенських «Т-34»...

Того не можна переповісти словами, що відбувалося на невеликім клапті землі та на дорогах під Гавареччнною ..

У такій ситуації група оборонців, що підійшла від Одеська, прийняла бій.

Вони швидко зайняли позиції попід лісом «Гавареччина» й попід селом тієї ж назви, окопалися похапцем, як могли, а більшість так, не прикриті й неокопапі, лежачи по ямках, по межах, по обніжках, по вирвах, повели бій... Артилерія розстрілювала ворожі танки й машини прямою наводкою. Протипанцерні гармати, й кулемети, й міномети захлиналися від власного вогню. . Стрільці билися гранатами й панцерфавстами... Особливо героїчно билася одна протитанкова, бронебійна гарматка поблизу Петрової батареї, стоячії на відкритому місці, поки її не накрила серія ворожих стрілен і вона замовкла навіки.

Добре билися хлопці. Але ж «сила і камінь ломить». Та й як тут змагатися,— занадто нерівний «герць» поміж «воріженьками».

Село і ліс Гавареччина ще раніше були спалені й збомблені, а тепер їх допалювано й перевертано догори корінням.

Наліт авіяції зробив своє, а несподіваний обстріл з «катюш» довершив справу,— спротив групи відчайдухих було зломлено, групу геть розпорошено, батареї їхні змішано з землею, все поторощено.

Повна катастрофа.

Одначе розпорошені відділи, відступаючи, ще билися розрізнено, кожен по-своєму маневруючи перед ворогом.

Та багато лишало зброю й кидалося панічно рятуватися втечею наосліп. Серед таких повстало велике смятіння. Хлопці здирали з себе відзнаки, дерли документи, викидали шоломи, палили листи від матерів і коханих, здирали й викидали уніформи.

Петро й Роман, втративши цілком батарею й усю амуніцію, з своїми товаришами не розпорошилися, а далі трималися купи, відступали на захід з боєм. Вони не палили документів і не здирали відзнак, і не зривали з шиї материнське благословення. Вони збиралися битися до остаточного розгрому, до крапки,

«До останнього зідхання»,— мовляв Роман.

А на землі, навколо них усюди творився жах. Колони втікачів — обозні валки, окремі вояки, юрби людей напіввійськових, напівцивільних, лявини підвід — одчайдушне гримотіли через трупи й вирви, одні на південь, на Білий Камінь, інші на захід, на Красне.., На заході було ніби тихо.

На заході було тихо.

Та ось з заходу раптом загримотіло утікачам назустріч.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Byagryaniy_ivan_ognenne_kolo.docx)Byagryaniy_ivan_ognenne_kolo.docx211 Кб3231
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_ognenne_kolo.fb2)Ivan_bagryaniy_ognenne_kolo.fb2509 Кб3438

Пошук на сайті: