Іван Багряний - Огненне коло (сторінка 5)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Byagryaniy_ivan_ognenne_kolo.docx)Byagryaniy_ivan_ognenne_kolo.docx211 Кб3069
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_ognenne_kolo.fb2)Ivan_bagryaniy_ognenne_kolo.fb2509 Кб3297
Петрові гармаші співали пісень, лежачи під кущами, їздові попасали та чепурили коней в гущавині, зв'язкові-телефоністи та радисти займалися мирними розмовами з своїми колегами, па всім відтинку фронту існуючими, полювали за новинами та фронтовими плітками... Хто не чергував — ходили на село залицятися до дівчат. На спостережних пунктах люди томилися від нудьги. Але ніхто не нарікав — так було добре.

По фронту пролетіла «качка», сплоджена, звичайно, якимсь неспокійним радистом, що не міг жити без новин,— «качка» про те, що большевики зупинилися тому, мовляв, бо взнали, що на фронт прийшла українська дивізія «Галичина» і тепер вони не знають що робити. В паніці. Радяться.

А слідом за цією — друга «качка». «...Взнавши, що на фронт під Броди прийшла українська дивізія «Галичина», Сталін виробляє спеціяльний плян у Москві, як би ту дивізію забрати всю живцем, з гамузом. І поки він цього не надумає, доти не буде ніякої війни».

І третя «качка». Сталін запропонував Гітлерові укласти мир за таку ціну: нехай Гітлер віддасть Сталінові усих цих хлопців на розправу. І Гітлер нібито над тим думає оце тепер. А Сталін чекає. Тому й таке затишшя.

Це все гумор шибеничний, чи гумор солдатський, що однакове. Одначе десь у нім була гірка правда, доля гіркої правди.

Логіка говорила за те, що, мабуть, таки по той бік Бродів, за тим «широким селом» хтось дуже ламає голову навколо цих стрільців, навколо цієї дивізії, хтось особливо прикував свою увагу до цих «хлопців», обдумуючи кріпко, як же ж вивершити їхню долю. Бо я? для ворога ця дивізія в сто разів небезпечніша, аніж цілі корпуси інших вояків, вона небезпечна, як приклад для всього населення української землі, як наочний доказ існування волі до боротьби за свободу й організованого орудування зброєю в ім'я тієї свободи. А такий приклад може бути заразливий. Убити його — Це невідклична потреба, це надзвичайно важливе завдання. Знищити за всяку ціну.

Мабуть, над цим і ламають голову по той бік Бродів.

 

* * *

 

16-го була неділя. День був сонячний, радісний, тихий. В близькому селі відбувалася в церкві служба Божа. Петро теж побував там, між людьми. Його дуже вразив, зворушив настрій селян. Всі — старики, жінки, підлітки — настроєні оптимістично, очі у всіх світяться радістю, надією великою... Може, це вплив церкви?

Ні, це вплив їх, «хлопців-соколів» у блискучих військових одностроях і сталевих шоломах, вплив «власного війська». Старики, й бабусі, й матері, дівчата, підлітки вірили в те, що війна не зачепить вже їхніх хат, не тільки тому, що так напророкувала Настя Стигматичка десь, а тому, що вони на власні очі бачать рідних своїх обранців,— тепер «наші хлопці» поженуть большевиків геть... Вийшовши з церкви, люди не розходилися, стояли юрбами, групами, оточивши вояків, розмовляли статечно, запрошували в гості, обіцяли частувати медом, і горілкою, і добрим обідом,— для таких дорогих гостей, для своїх рідних вояків, для своїх оборонців їм нічого не шкода, слава Богу, бджола в пасіках дала взятку, а в полі збіжжя вродило, аби тільки дав Бог зібрати... Та вже за такими соколами вони, як за муром!..

Петро дивився в усміхнені, опромінені надією обличчя селян, слухав сердечну гутірку, бачив радісні погляди, звернені на них, як на захисників, пригадував, як утікав той вермахт, і йому хотілося плакати. Йому, дорослому, загартованому в боях і поневіряннях, не вистачало душевної сили й рівноваги спокійно дивитися на ті радісні обличчя, в ті опромінені надією очі... Те саме творилося й з іншими вояками, хто не втратив ясности думки, й почуття відповідальности, й почуття трагізму всієї ситуації...

Може, під впливом цих настроїв, пізніше, але того ж дня, мало не розігралася кривава баталія між його дивізіонерами й вермахтівцями. На дорозі й так по городах, по кукурудзі з'явилися знову групи вояків вермахту, що простували на захід,— вони зірвалися з правого флангу головної оборонної лінії і відступали без бою, без натиску ворога, з невідомої причини. Серед груп вермахту були й есесівці, що відступали так само панічно й понуро. А відступаючи, солдати Третього райху на шляху відступу наводили свій лад: вони забирали у селян худобу — корів, коней, овець, свиней і навіть птицю... Одним словом, очищали територію від усього, що можна з'їсти, а чи на чому можна їхати та везти свої гевери та туго набиті наплечники (повні «трофеїв», либонь!). За реквізовану худобу німці видавали якісь там папірчики. Мовляв, це по закону, це згідно наказу головного командування. Справді, такий наказ головного командування був, хоч не відомо, чи він стосувався й курей, і навіть кроликів... Ентузіасти. виконання того «наказу» реквізували (тобто грабували) геть все! Селяни з лементом прибігли до своїх прохати захисту. Свої вступилися. Особливо проявили себе Петрові гармаші та й сам Петро. Йому було через край того людського горя, він зі своїми хлопцями налетів на групу таких грабіжників, як рябець. А ця група — це були ще й не вермахтівці, а есесівці з якоїсь розбитої частини, з труп'ячими голівками на шоломах і на рукавах. Було би побоевище, але, на щастя чи на біду, десь узявся й надзвичайно енергійно втрутився якийсь український старшина, що говорив блискуче по-німецьки, і увесь конфлікт скінчився тим, що хлопці тільки відібрали в есесівців худобу та й повернули її селянам, а грабіжників потурили геть, добре таки їх налякавши своїм грізним втручанням.

«Оце так союзники!»

Селяни бідкалися в розпачі: «Що ж це таке?! Ті грабують, і ці грабують! Боже ж ти наш, Боже!» І дякували своїм воякам. Пригода окрилила селян надією, як наочний приклад і доказ, що «наші» мають силу, й то неабияку, коли їх і німці бояться.

«Спасибі ж вам, дітки! На вас уся надія... Ви наш рятунок!.. Ви заступники й хоронителі наші!»

Святковий настрій пропав.

Боже, яких би тут треба нервів людині, щоби не втратити рівноваги! Один молодий гармаш після того інциденту, послухавши отак розпачливе голосіння, а потім і благословення якоїсь старенької матусі, не витримав, закрив лице руками і раптом заплакав, як дитина. Як же ж їх, цих бідолашних людей, захистити?!. Одвернувся та й побіг геть, щоб ніхто не бачив... Це ж грабують, а там же ще йдуть не такі грабіжники! Пригода ця була перед полуднем. А в полудень прийшла на батарею вістка, що на зміну вермахтівцям, які покинули правий фланг головної лінії оборони, почалось перекидання на передову лінію 29-го й 30-го полків української дивизії. Одночасно з цією вісткою Петро теж дістав наказ пересунути батарею ще далі на південний схід, зайняти позиції, опущені вермахтом. Названо точку...

Крига зрушила.

Події почали розвиватися швидко.

Слідом за наказом почали налітати малими з'єднаннями большовицькі літаки, ніби роблячи вправи, вони з'являлися несподівано й бомбили хаотично, що при-йшлося, таке вражіння, що це були малі пригравки до наступного великого концерту. Але й ці налети припинили будь-який рух до вечора та нанесли деякі втрати — перша кров юнацька зросила землю тут і там.

Як завечоріло, рух відновився: вермахт побіг на захід, сотні й батальйони української дивізії на схід. Таки на схід!

Петро зняв свою батарею й у сутінках взявся перетягати її на кілька кілометрів управо. Яка то несамовита морока міняти позицію й перетягати таку громіздку махину, як батарея тяжких гармат з усіма її причандалами, муніційними обозами та всіма допоміжними частинами, та ще рухану кінною тягою! Але нема ради. Батарея знялась і погримотіла у вечірній присмерк, у ніч, поспішаючи, але не можучи погнати учвал. Де там учвал! І дороги погані, і все запруджене військом,— як би не почавити людей, здебільшого своїх.

Довгий час вони йшли в густій колоні якоїсь частини їхньої дивізії. Це була піхотна частина. Тут, втесавшись в саму гущу, Петро мав змогу спостерігати, відчути настрій вояків. Настрій був поганий. Серед вояків були помітні симптоми заломання психічного. Гнітючі вражіння від вермахту, що відступав увесь час, відколи ця молодь прибула сюди, на фронт під Броди, не пройшли марно. Особливо вражіння сьогоднішнього дня. Починалася... не паніка, ні. Паніка лише вставала маривом, як неминучість, як невідкличний вислід уже пороблених — не ними — ріжних дурниць і непоправних помилок. Зараз поки що почалися нарікання, що завжди йдуть перед панікою, якщо вони стають масовим явищем. Нарікання чулися тут і там, і серце Петрові стискалося бентежно. Ці нарікання — це зараза. Ех, Романа би сюди! Де він, де його дух мрійника й оптиміста!

Хтось у темряві квилив, як сич на вмируще:

«Як же це? Що ж ми?.. Куди ж це ми?.. Що ж ми самі?.. Якщо вермахт утікає, то що ж ми?..»

Мовчанка. Вояки сопуть, тяжко тупотять і човгають чобітьми, тягнучи свої тяжкі наплечники й зброю.

Раптом:

«Вермахт для того, щоб грабувати! А ми для того, щоб захищати!» — прорік хтось у темряві повуро й громогласно, а потім гримнув зі злобою й глумом; «Гей там! Которий там соплі розвішав? Завертай на піч! Доганяй вермахт!»

Регіт.

Петро теж засміявся, почувши нарікання, репліку й сміх, надто ж засміявся тому, що цей голос зринув ніби зумисне у відповідь на його думку про Романа, лише це не був Роман, це був тільки його дух, трохи, правда, злобний. А той самий голос додав, промурмотів уже крізь зціплені зуби:

«Худобу до Гітлера гнатимеш!»

Ще більший сміх. Сміх з дотепу, сміх — як рятівниче радісне виборсування з-під смертельної млості. А, крім того, сміх ще й тому, що в їхній колоні цій ідуть німці, яко старші командири, вони ж бо начальники в дивізії, і це ж вони чують! Не бійсь, терпко! Свербить, мабуть.

Але з німців ніхто не зреагував. Деякі з них унтерменшівську мову ще не настільки знали, щоб зрозуміти зміст «дискусії», але жоден не пустив і пари з уст, мовби їх і не було зовсім.

Хоч вони були. Ще поки йшли увечері на схід, на вермахтівські покинуті позиції, німецькі старшини були на місцях, з вояками.

А як отаборилися й уранці вояки озирнулися — жодного німця вже серед них не було.

 

VI

 

Як саме почалося те пекло, тяжко тепер відновити за порядком. На їхній батареї почалося, мабуть, з того, що їхній четвероногий камрад, приблудний пес, на-півздичавілий вівчур з відділу зв'язку ні з того ні з сього сів на хвіст і завив тоскно, надривно, аж комашки Петрові пішли поза шкірою. Завив, як вовкулака, напівлюдським моторошним воплем. До нього озвалися всі пси недалекого села Гута Пеняцька. І слідом за тим на них посунувся рокіт з полудневого сходу. Рокіт котився, як морський шквал, наростаючи все швидше й швидше,— то йшла хмара ворожих тяжких бомбардувальників. За нею з-за обрію випливала друга... Тяжкі бомбовози йшли клинами, як журавлі, а між ними вилися бистрі маленькі срібнокрилі винищувачі, роблячи мертві петлі, облітаючи важку, навантажену динамітом ескадриллю з усіх боків навколо, охороняючи її від авіяції противника... Але тієї авіяції противника не було, й нікому було нападати, і ні від кого було тим винищувачам своє добро охороняти...  Також нікому було юнацькі сотні, що зарилися в землю внизу, боронити... Перший клин порівнявся з позиціями піхоти, що їх видно було Петрові з його обсервацінного пункту, з позиціями, зайнятими частинами дивізії «Галичина», та й сипонув свій вантаж... І почалася вакханалія. Небо померкло від диму, від смерчів землі, від божевільного грохоту. Бомби сипалися безперервно. Довге, вібруюче виття скинених бомб вимотувало душу, бо так і видавалося, що з кожною такою звуковою смугою насувається точне попадання розпеченої потвори, і — крах. Кінець усьому. Люди тулилися до землі у всіх щілинах і ямках, тислися лицем униз, намагалися влізти в землю живцем... Земля двиготіла, як під час землетрусу, чварахкала смерчами в небо і спадала хмарами згори, присипаючи людей... І сипалося залізо, завиваючи на лету, розірване на череп'я...

Петро лежав у вузькій викопаній щілині, міцно тиснувся до її дна. Після кожного близького розриву, після того, як переставала сипатися згори земля, Петро підіймав голову й бистро оглядався навколо — що є з його товаришами й близькими (поблизу розташованими) вояками? Все, що він бачив, було спаралізоване жахом у перші ж хвилини тяжкого бомбардування. Навіть на загартовані нерви старих фронтовиків цього було би забагато, а тут же зовсім не старі фронтовики, а новаки. Бідні хлопці. Вони повзали в ямках і борознах, липли до землі й звивалися, намагаючись зібгатися в манюсінький непомітний кім'яшок, і благали небо про порятунок. Петро бачив ціле передпілля гострим своїм вояцьким оком. В блискавицях розривів він бачив, як деякі, стерявшись, схоплювалися з криком і бігли — і падали, скошені гураганом заліза. Нащо вже міцний такий і, здавалося, спокійний вояк, як Петрів найближчий помічник на батареї Кирило Діброва, і той упав навколішки в рові поблизу, забув навіть, що на нього дивиться командир, і склав молитовно руки, уже прощаючись з життям, а потім поривався бігти... Петро мусів рішуче пригрозити йому автоматом, а потім, оскільки грозьба не подіяла, миттю стрибнути в його рів, збити його з ніг і притиснутії до землі,. кричучи йому в лице, щоб той тримався берега й не вносив паніки. Коли б цього Петро не зробив, то могло би бути дуже погано, могло би за Дібровиним божевільним прикладом зірватися все, що було навколо, і пропасти ні за цапову душу. А так все лишилося на місці, влипаючи ще дужче в землю.

Коли хвиля бомбових розривів віддалялася, Петро висунувся з рову й оглядав у бінокль місцевість на всі боки. Було ніби все в порядку, тобто не помічалося ніякої панічної метушні. Чи то всіх вибило, а чи то страх смерти переміг паніку. Там, де були позиції їхніх частин, було пустельне. Розриви бомб затягли все димом, але війська з нор не викурювали. Лиш де-не-де з димової мряки, розкремсані вогненними блискавками, вихоплювалися поодинокі фігурки й, пробігши трохи, падали, скошені невидимою косою. Наближалася нова ланка бомбовозів, і Петро падав ниць...

Пошук на сайті: