Олесь Бердник - Стріла часу (сторінка 36)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_strila_chasu.docx)Oles_berdnyk_strila_chasu.docx308 Кб3237
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_strila_chasu.fb2)Oles_berdnyk_strila_chasu.fb2845 Кб3284
      — Знищили?! — здивовано прошепотів Горовий. — Значить, ми самі на кораблі?

      — Так! Так! Нам ніхто не загрожує!

      — А мої товариші? Мій корабель?

      — Вони, безперечно, живі, тільки паралізовані! Мезонні промені не вбивають! Але ваш корабель…

      — Що… корабель?!

      — Кельман зруйнував автопілот і радіостанцію!

      — Яка підлота! — скрипнув зубами Горовий, вже підводячись і сідаючи на кріслі. — Тепер неможливо виконати завдання Конгресу! Ганьба! Повний провал!

      Барбара метнулася до нього, схопила за руки. В очах її горіли іскри рішучості.

      — Містере Горовий! Ми полетимо до чужої планети на “Сіріусі”!

      — Але ж на ньому не працюють двигуни? — здивовано вигукнув Горовий.

      — Ні! Мене обманули. Злочинці тільки розімкнули електромережу. З двигунами все гаразд!

      — Це правда? — аж підвівся Василь. — Все-таки є вихід! Але, насамперед, треба потурбуватися про товаришів! Я переберуся на “Вітчизну” і спробую посадити її на Марс…

      — Без автопілота? — злякалася дівчина. — У вашому стані?

      — Ви забуваєте про мій досвід, — слабо всміхнувся Горовий. — І крім того, тепер мусить керувати воля тілом, а не тіло волею! Я вже… здоровий!.. Допоможіть мені одягнути скафандр! Ось так… Дякую… дівчинко!..

      Раптом Барбара спохмурніла, на обличчі її з’явився вираз занепокоєння. Горовий тривожно глянув на неї.

      — Що з вами?

      — Я згадала! Містере Горовий! Кельман сказав мені, що Герд будує в Антарктиці реактори. Не сховища… а реактори! Реактивні двигуни! І що Земля полетить шкереберть. Що б це значило?

      — Що це значить? — підвівся Василь. — Це аж надто ясно. “Гуманіст” Герд хоче під шумок виштовхнути Землю з її орбіти!

      — Для чого? — скрикнула Барбара. — Який сенс?

      — Тут і страх і… далекосяжний розрахунок. Ясно одне — це злочин! Проти всього людства! Ви можете зв’язатися з Землею?

      — Так! Давайте шифр!

      На пульті радіостанції “Сіріуса” загорілися вогники індикаторів, на екранах замиготіли веселі вогники змійок…

      Оксана нічого не розуміла. Виклик з космосу був раптовий і незбагненний. Вона почула голос Василя — тривожний, напружений, якийсь чужий. Горовий вимагав негайно дати радіопеленг для посадки корабля і вислати до місця спуску санітарний всюдихід. Оксана намагалася взнати причину раптового спуску, але Василь не сказав більше ні слова.

      Жінка викликала лікарів, дала наказ підготувати машину. Одягнувши біомаску, вийшла до шлюзу сама. Ледве стримувала тривогу і хвилювання. Може, щось із сином, Васильком? Невже аварія? Невже зустріч з метеоритом?

      Всюдихід, ламаючи низькі чагарі, помчав до місця спуску. Незабаром вже можна було побачити над низькими горбами гострий шпиль зорельота. Ба, та їх два, не один! Що за чортівня? Звідки?..

      …Через півгодини Оксана Іванівна стояла недалеко від двох гігантських зорельотів і, тамуючи горе, дивилася, як з “Вітчизни” санітари та лікарі виносили непорушні тіла трьох космонавтів. Наостанку до всюдихода забрали білий пухнастий клубочок — цуценя Дніпро. У нього були зламані лапи, розбита мордочка.

      Один з лікарів підійшов до жінки, заспокійливо сказав:

      — Довгочасовий шок. Але загрози для життя немає.

      — Я лечу далі без них! На американському зорельоті! — обізвався Горовий.

      — Його веде космічна дівчина? — тихо запитала Оксана.

      Василь мовчки кивнув головою і з сумом поглянув на жінку, тамуючи в серці біль і жаль. Як вона постаріла! Очей не видно за скельцями маски, але з-під шолома виглядає зовсім сиве волосся. Невблаганний час відзначає карбами свою ходу.

      — Я бачила фотографію міс Деніс, — прошепотіла Оксана. — Вона схожа на мене… Правда?

      — Правда, — схилив голову Василь. — Я це помітив ще два роки тому!

      Горовий не бачив, як за окулярами блиснули сльози на Щоках Оксани.

      — Я рада, — сказала вона. — Тепер у тебе буде товариш!..

      — Хіба час про це думати? — спалахнув Горовий. — Про Що ти говориш, Оксано?!

      — Смішний хлопче! Про це думають навіть перед смертю! Ну та гаразд! Летіть! Я подбаю про товаришів… про сина…

      — Спасибі!.. Душа моя, — схилився в поклоні Василь. — До скорого побачення!..

      …Члени марсіанської експедиції посідали в машину і хутко рушили геть. Коли всюдихід зник за грядою горбів, “Сіріус-1” загримів двигунами і, обпаливши пекельним промінням поверхню Марса, стрибнув у фіолетову глибінь неба. Горовий і Деніс — колишні супротивники — тепер разом продовжували небезпечний політ назустріч таємничій планеті…

      Діпон влетів до кабінету і, схопившись рукою за груди, впав у крісло. Його баб’яче обличчя посиніло, зуби цокотіли від страху.

      — Що з вами? — ревнув Герд, вискакуючи з-за стола. — Як ви з’являєтесь до мене?

      — Шеф! — майже хрипів Діпон. — Біда! Наша радіостанція перехопила повідомлення… Доннер і Кельман загинули!

      — Як загинули? — оскаженіло вигукнув Герд, трусонувши Діпона за груди. — Ви п’яний осел! Що ви мелете?

      — Все правда… Космічна дівчина врятувала… Горового. Вони розкрили вашу… таємницю… Самі продовжують політ на “Сіріусі”!.. Конгрес… вимагає суду над вами. Президент Америки дав наказ заарештувати…

      — Геть! — гримнув Герд, сильним рухом відкидаючи Діпона до дверей. — Нікчеми, плазуни! Геть!!!

      Діпон зник у коридорі. Герд поспіхом підійшов до пульта зв’язку. Спокійно ввімкнув передавач. На екрані виникло обличчя інженера Рауля.

      — Я слухаю вас, шеф! — ввічливо сказав він.

      — Кінець, Рауль, — тихо промовив Герд. — Все летить шкереберть! Дюзи знищити негайно. Щоб сліду не залишилося!

      Рауль якусь мить мовчав. Його сухе обличчя залишилося байдужим. Потім він кивнув.

      — Буде зроблено, шеф. Я передбачав таку можливість. Через п’ять хвилин все закінчиться. Нещасний випадок!..

      — Прощайте, Рауль! Ви справжня людина!..

      — Спасибі, шеф!..

      Герд вимкнув зв’язок, встав з-за стола. Двері до кабінету відчинилися, на порозі виросло три постаті в блакитній формі.

      — Іменем закону! — владно сказав офіцер, але не встиг закінчити. Герд блискавично пересік кімнату і зник у бокових дверях.

      — Перехопити! — наказав офіцер, кидаючись за ним.

      Герд потайним ходом збіг в гараж, сів до спортивної машини на пневматичному ходу. Кулею вилетів за ворота, повернув на шосе. Позаду, біля вілли, пролунали постріли. Мимо! Герд посилив потужність повітряних дюз. Повітря заревло, заголосило на виступах машини. Стрілка спідометра поповзла до цифри “500”. Дерева, вілли, обрій, хмари — все слалося довкола розмаїтою смугою, летіло вихром назад і назад!

      — Все пропало! Все пропало! — шепотів несамовито Герд, пригнувшись до керма.

      Ну й хай! Хай! Від нього втікає його багатство, розтікаються кошмаром шалені мрії і задуми, але ж він господар основного багатства — власного життя!

      — Ха-ха-ха! — зареготався Герд, натискуючи регулятор швидкості. — Вони думають, що заманили мене в пастку! Ха-ха-ха! Які нікчеми!

      Справді, шосе було перегороджене велетенськими автобусами і машинами. Шляху для втечі не було. По боках дороги чорніли загони поліції. Герд, не зменшуючи швидкості, мчав прямо на барикаду.

      — Вони безсилі щось зробити! Я один — сильніший за мільярди нікчем! Я господар свого життя, свого “я”! Хто зупинить мене? Бог? Диявол? Ніхто!!! Я кидаю себе в пащу вогню, бо я — безсмертний!

      Чорна стріла на страшній швидкості врізалася в барикаду. Полум’я зметнулося високо в повітря, пролунав оглушливий грім.

      Лише через півгодини пощастило витягти нужденні останки мільярдера Герда з уламків обгорілої машини…

      …Інженер Рауль відійшов від екрана і, рішуче натягнувши капюшон на голову, рушив до дверей. Дорогу йому перегородив хлопець-радист.

      — Що з тобою, Бобе? — різко запитав Рауль.

      Очі хлопця сповнилися сльозами, він з благанням вчепився в руку інженера.

      — Не треба, містере Рауль! Я все чув! Чуєте, не треба! Там же люди! Там мій брат!..

      Обличчя Рауля зловісно посиніло, щелепи заходили під шкірою. Він схопив Боба за груди, підтягнув до себе і тихо прошепотів:

      — Щеня! Що ти розумієш? Геть! Сиди в кутку!..

      Сильною рукою інженер кинув хлопця до стіни. Двері рвучко відчинилися. Рауль кинувся прямо в білу віхолу. Сніг сліпив очі. Інженер увімкнув потужний ліхтар. Яскраве коло пропадало зовсім поряд, не пробиваючи густої стіни бурану. Та ось уже прозорий ковпак. Зараз! Тільки один рух рукою — і вся робота інженера Рауля злетить угору, розвіється з димом атомного вибуху. Нічого не зробиш! Рауль звик точно виконувати накази шефа!

      Перед інженером з’явилася маленька постать. Вона розкинула руки навхрест, розіп’ялася на дверях. Прокляття! Це знову Боб!

      — Не пущу! — прохрипів хлопець, з ненавистю блискаючи очима. — Вбийте, а не пущу!

      — І вб’ю! — ревнув інженер, замахуючись кулаком. Тренованим ударом спортсмена він відкинув Боба в кучугуру снігу, до прірви. Радист зірвався на ноги і знову вчепився в груди Рауля, випльовуючи з рота кров і зуби. Інженер впав і покотився разом з хлопцем по снігу.

      — Тобі ще мало? Мало? — хекав Рауль, молотячи щупле тіло Боба. — Ось тобі, ось тобі! Ось! Маєш! Щеня підле! Хам! Наволоч!

      Боб, зібравши залишки сил, скочив на ноги, міцно вхопив інженера за комбінезон і рвонув його до прірви, всією вагою падаючи туди.

      Над прірвою пролунав відчайдушний крик інженера. Пролунав і зник в густій білій масі снігового бурану…

 

ДИВНА ПЛАНЕТА

 

      Горовий повільно йшов по замерзлому ґрунті чужої планети. Спереду метлявся промінь потужного ліхтаря, вихоплюючи з пітьми скелі, глибокі тріщини, кручі, урвища. Ніяких слідів розумного життя! Значить, його гіпотеза була химерною? Жаль, дуже жаль! Невже доведеться знищити планету? Звідки вона, яка невідома сила кинула її в прірви Космосу, спрямувала в іншу систему?

Пошук на сайті: