Дикі білі коні - Іван Білик (сторінка 12)

А військо вже йшло трьома довгими валками. Зночі Боримислові підоспіла древлянська рать у дві з половиною тьми комоней, а разом прибув і полянський княжич Рядивой, якого тут давно перестали чекати. Його п'ять тем сунуло лівою рукою, понад самим берегом, і здавалося, що то сивий Данапр-Славутич вийшов з берегів і вдарив хвилею навпрошки: русичі були всі на білих комонях, чорногривих і чорнокопитих. і Боримисл мимохіть милувався з краси руського походу.

Й ще одне могло б здивувати кого завгодно: поряд із Боримислом на буланому жеребці їхав Лют Пугачич. Він мовчав і дивився вправуруч, де виступали його комонці, строкаті й нетерплячі, як і їхній жупан. Та Боримисл уже добре знав удачу сіверського ратеводи й ні з чого не дивувався.

Після крутого завою Данапр лишився позаду, й почалася мала вода: тут у Славуту впадала річка Комонка, й іти стало важче. Коні раз у раз перепинались об купиння або чвакали по розкислому дерні, й земля пружно вгиналася під ними.

Боримисл розсердився й гукнув Батурі, що чалапав на п'ять сулиць позаду:

— Чи зиркала вивідцям повилазили? Куди рать ведуть?!

Велій пан бісякувато глянув на Чернегу поряд себе, й соцький малої дружини відразу пішов шукати воєводу тисяцького Годана, бо вивідці були його людьми.

Жупан Боримисл махнув усім іти не звертаючи, а сам пустив коня вчвал до високого довгастого пагорба, що самітно бовванів між сіверським і древлянським походами. Лют Пугачич теж пустився вслід, і вони збігли на гору майже водночас.

— Отуди мали б вивести, — ще не зохоловши, тицьнув Боримисл бичем уздовж невисокої гряди, що тяглась рівнобіжно до берега Комонки.

Горб, на якому вони стояли, досі плавкий і поступливий, у сьому місці вривався стрімкою глинистою кручею, й далі трава вже не була така драговита. Лют Пугачич мав сказати щось жупанові за ту траву, бо далі не міг зносити напруженої мовчанки, та сказав інше:

— Оно там твої ускоки вигрібаються.

Боримисл озирнувся. До них підтюпцем правували Мах і Нехота. Людянин знову сидів бока, звісивши обидві ноги на ліві ребра кобили, й Лютибор посміхнувся:

— Чого се, мов на пастьбу вирушив?

Мах непривітно зиркнув на сіверського князя:

— По-позбивав зад собі, я не кк-комонець, а мо-мо-моряк…

Він заїкався дужче, ніж звикло, й Нехо-єгиптянин пішов йому на виручку:

— Княже, в моряка мозолі на долонях, а не там, де в тебе…

Лют Пугачич засміявся, намагаючись удаваний жарт перейняти за справжній, але ніхто з трьох не підтримав його, й він звів брови. Єгиптянин підійшов до Боримисла:

— Маю ректи тобі річ їдну, та не відаю…

Лют Пугачич одверто подивився на нього й на Боримисла, й жупан вирішив уникнути нової суперечки, бо вона ввесь час назрівала, й сіверський ратевода тільки шукав якоїсь причіпки.

— Речи при ньому! — сказав він єгиптянинові, кивнувши на Люта.

— Се він має ректи.

Нехо підтрутив людина трохи вперед, і той почав, хвилюючись:

— Жупане!.. Зно-но-ночі чув пе-пе-пе…

Коли він починав отак пепекати, всім ставало ніяково, Мах се знав і сам заливався знітом, наче жінка. Він сіпнув єгиптянина за полу корзна:

— Ре-ре-речи с-сам!..

Нехо заходився розповідати, як учора зночі, коли надійшла підпомога Боримислові й привів своїх п'ять білокомонних тем полянський княжич Рядивой, син Великого князя, Мах блукав станом поміж кущами та багаттями й в одному місці почув розмову. Якийсь ратник сказав: «Осе привів своїх Рядивой, отець же не волив приводити». Другий одказав: «Привів, бо став талем Боримислові, й ти-с би так учинив, коли б тобі мечем до черева…» Перший завважив: «Мечем! Хай би Рядивой пішов та витяг з Іскорості сина Велеслава, чи як його. Заспівав би тоді Боримисл!» А той посміявся: «Мудрий ти задньою мудрістю!» — «А що хіба?» — «Що! Досі вже й витягли того недоростка». «Бре!» — «Ото тобі й бре!» — «Хто се тобі мовив?» — «Старий будеш!» — «Буду, якщо персіянин не потне. Тож сила — у-у-у! Недурно Ярополк не хоче йти супроти нього. Дарій прийшов на древлянського жупана — хай собі й тнуться. Так сей же даве!..» — «Погуляй, — відповів йому товариш. — Ось витягнуть з Іскорості його вилупка, то й…» — «Хто витягне?» — «Хто, хто! Ярополк! Велкий князь» — «Бре!» — «Сам увидиш!» — Другий подумав і відповів: «То й до ладу. В'їлися мені сі древляни. Ліпше вже бути під одним, та хоч своїм, полянським. Досі всі землі під нашим князем були… Ото тільки що не хочуть вальчитися з персіянином…» — «Дурню, тобі гірш орати землю, ніж махати мечем?»

Розмова ввірвалася, й Мах, який став її мимовільним свідком, пішов до свого вогнища й переповів усе єгиптянинові. Того звістка розхвилювала дужче, ніж самого Маха, бо й знав він сю землю краще, — землю, й людей, і їхні закони, й звичаї.

— Буде котора, — сказав він, і Мах теж перейнявся його хвилюванням. Коли закоториться, людям стане не до персів, князі зчепляться між собою, й охабляться й меча, й сулиці й скубтимуть один одного, а Дарій перейде через них, як ніж межи ребрами…

— Ходімо! — сказав Нехо, й Мах повів його до того місця, де чув розмову. Обидва мали при боці короткі йонійські мечі, й серця в обох ледь не вискакували з горлянок.

Але на тому порожньому місці тепер горіло з двадесять вогнів і в усі боки вешталися вої — сотня чи й дві. Єгиптянин із людином поникали між багаттями, й Мах марно дослухався, щоб упізнати бодай знайомі голоси. Але то було приблизно так само, як знайти пухлого тунця в переповненій до насадів рибальській варці. Згодом і вогні погасли, й виморені нескінченним походом ратники втихли…

Нехо й людин стояли, чекаючи відповіді Боримисла. Вони знали, що молодий косатий жупан з голеним підборіддям похмуро кине їм: «І ви чекали аж досі й не прийшли зночі?» Й не відали, чим виправдовуватися, бо виправдання не було.

Та Боримисл раптом зострожив вороного, й щирий кінь стрибнув із кручі сторч головою. Коли решта обережно засходила вниз, саджаючи коней на круп, жупан Древлянської землі гнав навперейми своєму походові, який устиг збочити й виходив з драговиння на суху гряду.

Лют Пугачич став о ліву руку й глянув на нього. Боримисл був аж мокрий, і те не належало скидати на швидкий клус. Сіверського князя вхопили дідьки:

— Тепер підеш которитися за сина свого? — Й коли той нічого не відповів на його закид, більше не втримувавсь: — Он персіянин! За нами, а не там, куди всіх ведеш! Побійся Бога та Юра! Шістнадесять тем по тобі тягнеться! Сто шістдесят тисяч на комонях! У штани налляв? То так і речи! Стариця ти, не між!

Жупан Боримисл нестямними очима подивився на Люта Пугачича, який був добрим десятком літ старійший од нього, та в зіницях йому не спалахнула чорна іскра. Вони плавали, мов у густому тумані, й вид йому напнувся, й довгі вуса провисли вздовж уранці поголеного підборіддя, й брови зійшлися високо над переніссям у страдницькому нахмурі. Лют Пугачич уперше придивився до молодого жупана й замовк. І Нехо з Махом, які їхали трохи позаду, притримали повіддя, вражені не Боримисловим стражданням, а розгубленістю задерикуватого князя Севери.

З-одзаду підскочив сотник малої дружини Чернега:

— Жупане! Він здалеку чув сваріння між ратеводами, та мусив утрутися, бо й вістка, яку приніс, не чекала. — Прийшли сли.

Боримисл непорозуміло глянув на свого сотника, з-під шапки в якого виглядало сиве пасмо панської коси.

— Які сли?..

— Їхні! — махнув Чернега назад. — Дарія-царя сли. — Й раптом геть недоречно пирснув у кулак: — Там такий, що й… Тьху! Промини ме, сило нечиста, земна й водяна, лісова й перелісна! — Й тричі плюнув собі через ліве плече: — Тьху-тьху-тьху!

Боримисл із Лютом Путачичем обернулися. З правої руки древлянського походу скакала чота з десяти-дванадесяти воїв. Усі вони були вбрані в чорне, навіть при боці щити їхні були чорні, напнуті буйволячою скорою, й тільки коні під ними спотикалися різні. Перед же вів стрункий комонник у яскравому хнистому корзні, що вигравало сріблом і золотом. Поли корзна маяли за можем, наче крила заморського птаха. Та не сей дорогий плащ і не блискуча зброя можевого коня притягали до себе всі очі. Там, де проїздило сольство, западала мертва тиша, коли ж чота проминала, в шерегах походу здіймався гомін, який ріс і дужчав, ніби вслід за персами котилася невидима хвиля.

Лют Пугачич зустрів чужинця пришелепувато роззявленим ротом, непоголене підборіддя задерлось угору, а права рука мимохіть учепилася буланому в холку, аж кінь щулився. Соцький воєвода, тамуючи бісики в вічу, зиркав то на Люта Пугачича, то на прийшлого, то на свого жупана, й Боримисл аж тепер збагнув, що так розгойдало військом. Чужинець у срібно-золотому хнистому корзні підігнав до Боримисла й торкнувся долонею чола:

— Цар царів сле мене! Цар усіх земель і всіх людей, які тільки є під сонцем!

Се був не між, не людина, а якийсь нествір із важкого сну. Під очима в нього зяяли дві довгасті чорні дірки з рожевими вінцями живої скори, й вух теж не було, й довга чорна борода клинцем та чорні вуса не здобили його вид, а мовби ще дужче відражали.

— Твого царя я й сам відаю, й усі відають, яких земель він володар, а яких ні. Але не мовиш, хто ти сам.

— Зопір, син славного Багабухші, сатрап Вавілона й усіх його городів!

Зопір почекав, коли скіфський цар злізе з коня й на знак шани до царя всіх царів стане навколішки чи бодай хоч уклониться сидячи. Та Боримисл і не думав злазити, навіть повід коневі пустив, і перський вельміж, повагавшись, непевно прилаштувався поряд із ним.

— І що рече Дарій? — спитав Боримисл так само недосконалою грецькою мовою, як звертався до нього й персіянин.

— Цар царів рече: присли мені землю й воду з рук своїх, і я ласкаво пущу тебе цілувати мій царський чобіт! Осе!

Чорні перські ратники зі списами та мечами двома лавами йшли позаду, а вслід їм сунули древляни, чільні й підлі, й похід їхній простягся хтозна й куди за пагорки, ліворуч пливла біла річка полянських комонців, а з правої руки вої князя Люта Пугачича, й Боримисл зострожив, нічого не відповівши персіянинові. Соцький наздогнав його й зо пів гін вони їхали поряд, за сим жупан пустився далі супроти течії, а Чернега повернув назад до злого й розгубленого сла.

Молодий сатрап заходився щось гукати до нього, та ні перської, ні грецької мови Чернега не знав, решта навколо теж, і він лише плечима сіпав. Зопір хотів був пуститися вслід за Боримислом, але Чернега перепинив його:

— Ей, ти! Куди? Тута! Тута будь!

Персіянин зрозумів його промовисті рухи, й шрами на його спотвореному виду спершу зблідли, тоді зайнялися вогнем.

А Боримисл, перетнувши валку древлянського походу, раптом погнав у берег навскоси, в голову білокінної вервечки русинів, і поїхав обіч Рядивоя. Розлютований шарпаниною свого вершника, вороний жеребець почав згонити злість на білому чорногривці руського княжича, й настрій тварин передався обом можам.

— Замислив єси вийняти мого сина? — сказав древлянський володар синові Великого князя.

Той непорозуміло глянув на Боримисла й потяг коня.

— Хто се тобі навів такого?

— Люди добрі! — відповів круглим словом жупан.

— А для чого б се?

— Ти й гадки не маєш? — пильно глянув скоса на свого ровесника й родича Боримисл.

Русин не витримав того погляду й почав шукати причини до відчепу. Та причин не було, й жоден болярин чи воєвода не наближався до двох володарів, які балакають між собою. Нарешті він гукнув назад:

— Любомире!

Та коли малий болярин під'їхав на чалому інохідцеві, Рядивой ще не вигадав, куди б його послати. Зрештою махнув рукою, бо Любомир тут був ні до чого, й той поволі відстав, а Рядивой мовив:

— Маю гадку, в який бік ведеш. Але я й не думав твого сина… Коли не ймеш віри — можу й заклястись.

— На чім? — осторожився Боримисл, бо клятьба буває різна, й людей вона в'яже по-різному.

— На чім завгодно, — тихо відповів Рядивой. — Хоч на мечі, хоч на землі.

Боримисл охолов. Коли русин їсть землю, то вже клятьба найстрашніша, й переступити її ніяк. Але наступної миті кров знову заграла в ньому й линула до голови, в вухах йому гуло й гупало, мов руків'ям меча об сухий стовбур, і він ледве стримав себе, щоб не крикнути на все поле:

— Якщо ти про се гадки не маєш, то має твій отець!

То був і справді страшний здогад, і Рядивой не знав, як його спростувати, бо кожна людина може клястися тільки за себе, в чужу ж душу, навіть у вітцеву, заглянути не владна.

— Ти уволив мені, й не взяв гріхом не серце душу мого вітця. Й я привів тобі рать осю, а ти мені віри не ймеш…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_diki_bili_koni.docx)Ivan_bilyk_diki_bili_koni.docx305 Кб2395
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_diki_bili_koni.fb2)Ivan_bilyk_diki_bili_koni.fb2839 Кб2506

Пошук на сайті: