Дикі білі коні - Іван Білик (сторінка 32)

Але Тимна тільки вдарив його простоволосою головою, тримаючи за лікоть, і почав, аби бодай трохи відвернути увагу й од персів, які ступою йшли поза болотом на тому березі, й від голоду, й від кольок у шлунку та в усій руці, — думати, де се й коли згубив свого ковпака. Й поки думав, після нового закруту річка знову розняла береги, й почалося друге, так само широке, але коротше озеро. Під ногами помокріло, кроків за десять почало чавкати, Тимна сторопіло підвів голову й розглянувся. По лівуруч, за болотом, на довгій плескатій горі стояв із дитинства знайомий синій бір, за яким у кінці озера мала бути річка Вовк, а ще лівіше сто разів сходжене й зброджене врочище Вовковийці. Тимна раптом жалібно застогнав, ледве втримав малого, щоб не вислиз, тоді присів серед мокрого дерниння й заходився цілувати дрібні квіточки жовтої ягниці з волохатим вовняним листячком, і сльози самі котилися йому з очей.

— Прийшли? — тихим голосом протяг опритомнілий княжич.

— Прийшли, — відповів Тимна, не соромлячись своїх сліз.

— Тата… ще не є видно?..

Молодий дружинник утерся брудним шматтям рукава, зітхнув і поглянув на синій бір, що виднів гін за троє від озера, тоді перевів погляд за озеро, де й досі пантрували перси, й коли подививсь назад, аж очі заплющив. Понад широко вигнутою косою з-від озерного гирла вискочило двоє персів. Вони гнали просто сюди, побачивши хлопаків. Тимна взяв малого під пахву й поніс у нетрі болота, та що далі ніс, то ноги дужче й дужче грузли, м'які й неслухняні, він хрипко дихав, і то вже було не дихання, а суцільний стогін, і коли вперше озирнувсь і побачив персіян, які бігли до болота, нога йому провалилася й увесь він пішов хтозна й у які нетрі, шугнувши по пахви в холодне вікно. Велеслав, який щойно спритомнів, почав тягти його за плече несилою рукою, Тимна теж спробував виборсатися, та марно, бо ноги висли в смердючому ропусі, ліва рука геть не тримала його, права ж тільки судомно сіпалась і чіплялася за водянисте й нетривке рослиння. Тимна зрозумів, що се вже кінець, край усьому, бо коли ще трохи подержиться в трясовині, підбіжать перси, й він здеревілими від хвилювання й передчуття близької й видимої смерті вустами прохрипів:

— Біж!.. Біж отако болотом, а тоді… перейдеш Вовк… і понад Богом… понад Богом… Біж…

— Нє-е! — квилив над ним хлопачок і несилими рученятами тяг Тимну за рукав.

А Тимна приречено бовтав у гнилій воді ногами, вмовляв малюка бігти звідси й дивився на персів, які вже наближалися до виярка, перевівши коней ступою. Тимна впізнав лівого перса на втомленому вороному жеребці й од безсилої люті аж скреготнув зубами й заплющився. Й коли вдруге глянув, не повірив сам собі. Увагу його привернули не перси, які почали зсідати, а щось інше, правіш од них. На плескатому лисому пагорі під самою стіною синього бору розлилася широка біла пляма, що повзла й повзла, заполонюючи ввесь простір між узліссям та краєм гори. Тимна випнувся на здоровій руці й щосили гукнув:

— Княже!.. Кня-же!..

Голос був хрипкий і слабовитий, тільки перси поставали й учудовано задивилися на приреченого скіфа, який урешті-таки дався їм до рук. Тимна кілька разів глибоко вдихнув і видихнув і, нарешті, крикнув удруге:

— Кня-же!.. Кня-а-аже-е!..

Ворушка біла пляма під синім бором на мить мовби застигла, й Тимна знову набрав повітря й, уклавши в груди всі сили, що лишалися ще в його змордованому тілі, гукнув дзвінко й протягло, як умів робити колись:

— Кня-же!.. Княже-е!.. Кня-а-же-е!..

Й уся біла маса з-під бору, мов у прорвану греблю вода, ринула згори додолу, й земля задвигтіла під тисячами копит, і повітря гойднулося від дикого іржання.

Попереду, високо піднявши чорняву голову, маяв довгою, мов крило чорного лелеки, густою гривою ватаг. Перси метнулися в сідла, та піняста хвиля заполонила вже всі схили, й неглибокий яр, і долину й сягнула краєм берега.

Розділ 21

Багатотисячна перська рать стояла табором на всьому неозорому межиріччі Смотрича й Жванчика, й задні полки її сягали аж до Збороча. Військо тріщало по всіх швах, та й військом його можна було назвати хіба що за чисельністю, бо навіть десятитисячний полк безсмертних після сьогоднішньої січі розмело й розкидало по всьому полі, а се видавалося Дар'яваушеві найстрашнішим. Після того несподіваного нічного нападу скіфів десять днів тому, коли вони впали персам на голову, мов сніг на зелене листя, пропала майже половина безсмертної тьми, та цар царів змусив мабеда мабедів одслужити вдячний молебінь, бо тільки ласкавий Ахурамазда міг підказати Дар'яваушеві спинитися на ніч не в стані безсмертних, як він робив досі, а в самому вировищі війська. Й наступного ж ранку полк безсмертних був поповнений хоч і різномастими кіньми, але знову налічував десять тисяч, як і належало, бо поки в ньому тьма вершників, поти він і безсмертний, поти й цар сидить на золотому столі над царями всього світу. Сьогодні ж полку не було, навіть воєводи його, Відарни, не стало, хто поліг у жахливій січі, кого розкидало вировищем на всі боки, й Дар'явауш уперше відчув, що золотий стіл перського царя хитається під ним і падає.

Й він злякався, й сього разу по-справжньому.

Вранці ніхто не чекав на скіфів. Скіфи мали звичку втікати, й між ними та першими лавами безсмертних завжди була відстань у добрий день дороги — стадій двісті чи й триста. Так перси переправилися й через Збороч, і через Жванчик, де степ стояв звично чорний і випалений до цурки. Але надвечір дісталися третьої річки, Смотрича, й передові загони побачили на тому боці зелену незайняту траву. Йшов дощ, і се рідні кумири мали наслати його, не дозволивши скіфам пустити все з димом і вогнем. І вся тьма безсмертних, і комонна рать Багабухші, й піші полки мідян, і персів, і деяких інших народів заходилися переправлятись на той бік Смотрича й ставити полотки серед незайнятих левад і багатих отавою нив.

Та коли хмари посвітлішали й розвиднилось, у стані по той бік Смотрича знявся переляк. Скіфи стояли на далекій горі попід лісом, а певно, й у лісі й за горою, й перси кинулися через річку назад. Дар'яваушеві доповіли про се, й він удруге за останні десять днів підніс руки до неба. Всевидющий Ахурамазда й сього разу підказав йому розіп'ята свій величезний царський намет аж у голові полку єгипетських порощників…

Тоді один за одним почали надходити інші гінці, й Дар'явауш іще палкіше подякував кумирам: скіфи чомусь відмовились нападати, хоч могли безкарно знищити й тьму безсмертних, і всю комонну рать Багабухші, й інші полки, що встигли звечора переправитися через широкий, прудкий і повноводий Смотрич.

Дар'явауш зібрав чільників усіх тем і всіх ратей і наказав зробити те, за що тепер кусав собі лікті:

— Спиняйте всіх, хто втікає на сей бік. Досі ви хотіли здогнати скіфів — маєте їх! Се веління моє й Ахурамаздине: Всесильний сам подав мені сей знак.

Багабухша й Гаубарува перезирнулись. Їх спантеличив рішучий голос царя царів, а чільник безсмертної тьми Відарна палко підтримав Дар'явауша, решта ж воєвод перських і неперських до уваги не бралася.

Тепер Відарни не було, від тьми його безсмертних лишилася жалюгідна жменька — менше тисячі, а від стотисячного полку Багабухші — в найкращому разі половина. Загиблих та заарканених скіфами пішаків Дар'явауш не рахував, та ніхто б і не міг сказати, скільки раті й якої саме наклало головою в сьогоднішній січі, бо все змішалося, переплуталось і принишкло під темним беззоряним небом, Дар'явауш спинився на правому, покрученому петлями березі Смотрича, по той же бік горіли незліченні багаття скіфського стану, вселяючи жах у душі побитих і розколошканих персів.

Десь дуже близько мав бути й Багабухша, й лукавий старець, Око цареве Гаубарува, але Дар'явауш марно слав по них гінця за гінцем. І на додачу до всього поширилася чутка, нібито в стані з'явивсь Багабухшин син, сатрап Вавілонії Зопір. Се сказав Дар'яваушеві євнух Мітробатеш, але незабаром і сам зник невідомо де.

Дар'явауш ходив порожніми кімнатами своєї величезної полотки, мов зацькований, і смертельно нажаханий тигр. Крім десятка безмовних робів, у наметі не було нікого, навіть сина Хтайаршу забрав до своєї полотки молодший царів брат Артабан, який невідомо де й спинився.

Лише під опівніч у крайніх світлицях почулися притишені голоси. Дар'явауш гукнув роба, й той сказав, що прийшли обидві господарки — донька й жона. Першу мить се розчулило його, та згодом він почав ще дужче шарпатися: в присутності жінок одчуваєш усю скруту становища, в якому опинивсь. І коли нарешті відважився сам, власною персоною поїхати на розшуки своїх вельможів, до намету ввійшли Багабухша з Гаубарувою.

Дар'явауш зустрів їх гідним мовчанням. Він не бачив обох своїх найближчих помічників майже від самого початку сьогоднішньої жахливої січі й тепер мимоволі порівнював і їх, і себе. Все змінилося й помінялось місцями, хоч сі двоє мовби й поводилися тихіше, ніж можна було сподіватись, а він дивився на них із найспокійнішою й найзневажливішою посмішкою, до якої тільки зміг себе примусити.

Та варто було Багабухші мовити слово, як той посміх станув і випарувався. Багабухша кивнув, переваживши його довгим цупким поглядом:

— Програв ти війну, Дар'явауше!

Й Дар'явауш із жахом відчув, який у нього нікчемний і благальний голос, коли він сказав:

— І Куруш, і син його Камбіс програвали, та й не по разу, а я ж уперше… Й до того, ще не відомо, як завтра…

— Відомо! — гримнув Багабухша, й се вже доконало Дар'явауша. Ще ніхто не насмілювався так гримати на перського царя, царя царів, шахиншаха, й він зрозумів, що то вже край, коли не щось більше.

Таке вже було, та Дар'явауш майже забув про той далекий день у далекій звідси столиці, коли один з Великої Шістки, Віндафрена, кинувся на нього з мечем. Сі двоє тепер мечів не діставали, та від того Дар'яваушеві не легшало. Він сів на своєму царському столі якось боком, незручно перехнябившись, мов на чужому місці, й спитав те, чого й геть не мусив би питати, бо кумири, перш ніж одібрати в людини життя, позбавляють її розуму страхом.

— Речуть, ніби син твій… повернувся, — сказав він, силкуючись бодай усміхом прикрити свою розгубу, та й усміх вийшов жалюгідно-запопадливий.

Багабухша жорстко глянув на нього:

— Я його не бачив.

— Од того тобі легше не стане, — вперше втрутивсь у розмову Гаубарува, тоді підійшов і простяг цареві вузенький покручений ремінчик із вузликами: — Лічити вмієш?

— Умію, — покірливо відповів Дар'явауш. — Іще п'ять днів?!

На ремінці було п'ять вузликів, і Гаубарува рипуче засміявся:

— Не ще, а вже: вже п'ять днів минуло, відколи мосту нема.

Дар'явауш безтямно крутив у руках смужку сириці й думав, що все в світі змінюється: й бажання, й уяви, й мірило везінь і програшів. Ще зовсім недавно він уважав за найбільше нещастя, що скіфи втікають від нього й не стають до раті. Тепер же б мався за найщасливішу людину, коли б усе лишилось, як було раніш, якби він так і не зміг наздогнати сих тричі проклятих скіфів і з гідністю повернувся б мостом через Істр у Фракію, а звідти й на той бік Боспору. Та про се вже годі було й мріяти, бо сьогодні скіфи його розбили, взавтра доб'ють.

— А що порадять мені мої найперші вельможі? — благально подивився на них Дар'явауш, але вони теж не знали відповіді, бо над усе боялися світанку нового дня. В дверях намету майнуло жовте обличчя євнуха з на бік причепленою бородою. Мітробатеш перелякано дивився й на царя, й на перших вельможів, і вони теж дивилися на нього та не бачили, й старійший царський євнух не наваживсь обізватися й зник.

Дар'явауш спробував узяти себе в руки й виважити становище, в якому опинявся вже вдруге. Гаубарува й Багабухша були теж перелякані, як і він сам, і се лишилось єдиною ниткою, що їх в'язала докупи. Значить, не все втрачено й лише від нього залежатиме, куди підуть дальші події й куди його заведуть. Повз царський намет у повній темряві рухалася густа валка комонців. Сей звук уже давно бентежив царя, та він лише тепер звернув на нього увагу й спитав Багабухшу, що се.

Воєвода комонного перського війська роздратовано відмахнувся, та зрештою відповів:

— Зводжу до гурту всіх комонців. — І підозріло глянув на царя, мовби все те ще мало для нього значення.

— Що думаєш робити? — спитав Гаубарува й уперше витяг свою бороду, яка й досі була закутана полами гаптованого каптана. Й не його слова, а саме сей рух уселив надію в зболене й змалене цареве серце, бо коли старий вельміж діставав бороду й розгладжував її, се означало, що збирається розмовляти з шахиншахом, й, отже, не все, далеко не все ще втрачено.

— Завтра я сам поведу свою рать! — проказав цар над царями, й сі слова додали йому ще більшої впевненості, він випростався на своєму столі й знову став схожий на того Дар'явауша, до якого всі вже були звикли за роки його царювання. Гаубарува провів долонею по бороді раз, і вдруге, й утретє, й Дар'янауш бачив, що старий вагається й що головним заводієм лишився Багабухша. Але між Багабухшею й ним, шахиншахом, стояв образ безносого Зопіра, й через сей мур вони ніколи не змогли б розмовляти спокійно й розважливо. Багабухша мовив, що ще не бачив свого сина, й шах не знав, як розуміти сі його слова.

Й головне — не знав, за що молити кумирів: чи за повернення Зопіра, чи за його смерть, бо й се, й те було однаково небезпечним. Лишалося благати Ахурамазду, щоб якнайдовше не подавав вістей про Багабухшиного сина, й Дар'явауш подумки врочисто офірував наймогутнішому й найдобрішому з-поміж перських кумирів таку жертву, якої ще ніхто й ніколи не офірував.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_diki_bili_koni.docx)Ivan_bilyk_diki_bili_koni.docx305 Кб2395
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_diki_bili_koni.fb2)Ivan_bilyk_diki_bili_koni.fb2839 Кб2506

Пошук на сайті: