Іван Білик - Цар і раб (сторінка 48)

Борисові раптом пригадалося, як Сьомака позаминулого року вразила висока мороморяна дошка біля княжого хорому в Новгороді. «Хто се?» — спитав тоді Сьомак. На дошці було зображено двох комонників: старого й ще геть молоденького поза ним. «Се єсмь я, — кивнув на молодого Борис. — А се — князь Буйтур, отець наш, з довгою бородою». Сьомак довго дивився на вітця, якого бачив уперше, й Борис теж стояв і мимоволі порівнював. Наймолодший брат видався дуже схожим на старого князя, хоча й не мав таких правильних рис і суворого, володарського нахмуру. Дошку Буйтур звелів каменярам вистукати на честь постригання Бориса, аби всі виділи, що земля Турицька має двох князів, і подоба вдалася дуже схожа.

Великий князь руський більше жодним словом не заїкнувся про державні справи, уклопотаний справами родинними: видавав доньку за северського княжича Володимира. Борис думав, що Борислав уже й забув про нього, та після весілля, повернувшись із злюбного походу на той, северський бік Данапра, який руси звали Славутою, старий князь раптом сказав:

— Насидівся-с, княже Борисе? Бо я собі їздю та їздю… Взавтра рушай з Богом та Юром Побідником. Полк уже стоїть на Росі.

Розділ 24

Чутка випередила Бориса, й коли він ще тільки проминув Пороги, в Херсонесі зчинився переляк. Діофант почав облогу Калос-Лімена ще в тарґеліоні, тепер же йшов піанепсіон, і за сі п'ять місяців йому не пощастило вийняти города, хоча вже всі ратаї віджнивували й навіть листя на деревах пожовкло. Еклесія архонтів спорядила до Діофанта під Калос-Лімен триста своїх найліпших воїв під проводом Ксенокла, який і досі справляв обов'язки архонта-притана херсонеського, колишній же архонт-епонім Александр, відкарбувавши два котли номисм із своїм іменем, тепер був архонтом-басилеєм і керував хоромами кумирів та жерцями.

— Треба дива, — сказав він в одній з пританій, і думку його враз підхопили. Коли б олімпійська захисниця Херсонеса Діва подала смертним знак своєї прихильности, вої ратилися б зі скіфами, мов леви з вовчою зграєю, хоч хай би скільки було тих вовків. — Інакше — край нашому Херсонесові! — закінчив Александр, і сього вже не доводилося нікому розтлумачувати.

Старійшина жерців кумири Діви Ангел так розхвилювався, що не міг придумати гідного випадкові дива. Він прикликав поставити кумирину подобу серед аґори й заквітчати бузиною та любистком, але се навряд чи справило б належне враження на херсонітів, тож усі жерці відхилили його думку. Після тривалих суперечок було вирішено під час урочистої треби Діві викликати пожежу в хоромі котрогось варварського кумира, хоча й саму Діву греки теж удавнину запозичили в скіфів.

Се не становило великих труднощів. Уночі кілька молодих ефебів, навчених жерцями, склали під хоромом скіфського кумира Бога кілька оберемків клоччя, прикрили його жертовним цурпаллям, якого там вистачало, й непомітно зникли.

Вранці ж, після врочистої процесії на честь Діви біля її хорому зібрався мало не ввесь город, а старійшина жерців перерізав горло телиці й, зцідивши кров у ямку під жертовником, заволав:

— Дай нам знак, о всемогутня захиснице Херсонеса! Дай знак, аби ми побачили силу твою й перейнялися люттю та жагою крови до наших ворогів!..

У сю мить на протилежному кінці аґори знявся лемент. Горів хором варварського кумира, чорний дим валував із заднього причілка, й вогонь швидко хапався вперед, хижий і кривавий.

— Знак!.. Зна-ак!.. — ще дужче заволав старий Ангел. — Діва нам віщує перемо-огу!..

Се було схоже на правду, й натовп у нестямі кинувся до пожежі, щоб наситити очі олімпійським вогнем. Архонт-притан Ксенокл, який на час війни зі скіфами підперезався мечем архонта-стратеґа, звернувсь із запальним словом до своїх трьохсот воїв, і всі перейнялися жагою помсти.

Диво, так добре облаштоване жерцями, дало чудовий плід, і наступного ранку архонт-стратеґ Ксенокл повів свій полк п'ятьма кораблями вгору, до Калос-Лімена, де стояв Діофант і куди міг кожної миті прибути скіфський цар Палак на чолі величезної скіфської орди царя роксоланів.

Полк херсонітів уступив до стану Діофанта під згуки бойових спартанських флейт, сповнений зваги й нетерплячки, та понтійський таксіарх дуже швидко погасив їхній запал, примусивши разом з усіма рити навколо стану глибокий чотирикутний окіп із валом над ним, хоча запальний Ксенокл і змалював йому в присутності Мітрідата, Дорілая, Неоптолема й Архелая, який теж виявився в понтійському стані, всю правду про «диво» херсонеської кумири Діви.

Не вельми довіряючи дивам та іншим знакам безсмертних, часом охочих поглумитися з людей, Діофант щосили зміцнював оборону. Його вивідники йшли попереду Палака та його позиченої в роксолан рати й щодня доносили таксіархові останні новини. Коли Палак підійшов до найвужчого перешийка, що розділяв море з Гнилим озером, Діофант сказав Мітрідатові:

— Через три дні буде тут.

Понтійський цар ходив уздовж і досі не доритого окопу з безмежною нудьгою на виду, й се свідчило про те, що він страшенно хвилюється. Дорілай з Неоптолемом, ще зовсім молоді воєводи, певно, й не уявляли собі справжньої небезпеки й жваво покрикували на своїх сотенних і тисячних воєвод. Особливо не подобався Діофантові двадцятидворічний пафлагонець Неоптолем: ходив у до блиску начищених латах, навіть білогривого шолома не скидав, схожий на Ахілла з Міронової гідрії. Того самого Неоптолем вимагав і від підлеглих, і довірені йому таґми більше часу приділяли блискові обладунку, ніж копанню рову та насипанню валу. Діофант спробував був завважити Неоптолемові, та той по-юнацькому тріпнув гривою шолому:

— Мої вої встигають усе робити добре й красиво!

Мітрідат, який чув се, не сказав ані слова, й Діофантові лишалося вдати, ніби він повірив у всеспроможність Неоптолемових таґм. Колись таке вже було, й Мітрідат, округлюючи вуста, мов стрижений римлянин, сказав йому латинське прислів'я: «Мене сана ін корпоре сано», що означало: «В здоровому тілі — здоровий дух». Діофант спробував переконати його, що се — не одне й те саме, атлетизм і жевжикуватість, але молодий цар мав на те свої погляди.

Дорілаєві таґми працювали краще й устигали вирити свою ділянку рову та насипати добре втрамбований вал, коли скіфам лишалося ще два дні дороги. Та найдужче непокоїв Діофанта четвертий улюбленець молодого царя, понтійський гектарх Архелай, який, несподівано для всіх, покинув свій город і прибув у їхній стан того дня, коли надійшли перші чутки про небезпеку.

Дізнавшись, що Палак веде по собі величезну рать, Діофант порадив Мітрідатові негайно сісти на ладді й, не чекаючи скіфів, забиратися геть.

— Якщо їх тридцять тисяч, — сказав він, — матимемо халепу, бо в тилу стоїть їхній город, і досі не вийнятий нами. Я вже не кажу, що буде, коли їх виявиться більше: сорок або й усі п'ятдесят тисяч, як ходять чутки.

Обдумавши його слова, Мітрідат погодився, та сталось несподіване. Пантікапеєць Архелай, заклинаючи царя всіма грецькими й перськими кумирами, попросив себе вислухати.

— Великий полководець не той, що має більше війська, — мовив він запально, — а той, що малим полком здобуває перемогу над великим!

Мітрідат глузливо посміхнувся, Діофант, убачивши в тому прихильність понтійського царя до себе, почав тлумачити Архелаєві, що думка, десь, може, й правильна, та все має межі, й коли супроти твого ратника ворог виставляє двох і трьох, то тут уже ніякі кумири не здатні допомогти. Дорілай із жевжикуватим Неоптолемом мовчали, але кожен по-своєму, й було схоже, що Неоптолем через молодість і нестачу досвіду ладен схилитися на бік Архелая. Понтійський цар знову посміхнувся, лише не глузливо, як перед сим, а лихо:

— Авжеж!

Архелая його насміх не збентежив, а теж розізлив, і він, люто блимнувши на Мітрідата, майже крикнув йому в обличчя:

— Згадай Леоніда Спартанця під Термопілами!

— Авжеж.

— Згадай Александра, Мітрідате!

— Авжеж. Тільки мене звуть Евґенієм.

— Що «авжеж»? — Архелай уже ледве стримувавсь у межах пристойности, й те завваження царя, і надто ж його вперте слово «авжеж» стьобали Архелая батогом. — Що «авжеж»?

— Авжеж так і вчинимо, — сказав Мітрідат. — Сила людини в розумі.

Діофантові після сього не лишилось іншого вибору, й він звелів обкопувати стан ровом.

Коли до підходу ворожого полку лишилося не більше дня, на мурах обложеного Калос-Лімена стало помітне пожвавлення. Якимось чином обложені довідалися про підхід свого князя на чолі руської рати, й Архелай розтлумачив:

— Колись іще перський цар Дарій знав піротелеґраф, а навчили його вавілоняни.

Кожне слово Архелая тепер насторожувало й дратувало Діофанта, але він знав про Мітрідатову прихильність до молодого пантікапейця й сприймав усе те з поблажливим усміхом старшого. Діофант по кілька разів на день поглядав у бік ладь, які стояли праворуч і ліворуч обложеного Калос-Лімена. Ладді були його останньою надією, й він перед приходом скіфів-роксоланів старанно оглянув кожну діеру й тріеру. Коли сі діти набавляться в славу, він посадовить їх на ладді, й тоді стане видно, що сила людини таки справді в розумі, а розум кумири дають смертному щороку на обол: щороку по краплині, а не всім гамузом у пелюшки.

Стан Діофанта сягав одним ровом берега, де на приколі гойдалися ладді, другим ровом — високих мурів Калос-Лімена, двома ж другими ровами виходив у степ. Маючи стільки рати, Діофант не наважився перегородити Палакові дорогу в город через канал та Східну браму, щоб не дробити сил, і Палак надвечір наступного дня почав уходити передніми тисячами в город, зустрінутий радісним лементом обложених, уже геть виснажених захисників. Коли б узяв сей проклятий Калос-Лімен, подумав Діофант, стежачи за нескінченною низкою ворожих комонців, сього б тепер не було. Навесні він пожалів п'ять-шість тисяч гоплітів, а тепер така жертва здавалася б не дуже великою. Й він знову, як останню надію, згадав свої півтори сотні ладь.

Роксоланської рати в Палака виявилося рівно п'ятдесят тисяч, і він увів до города лише кожну п'яту, решту ж поставив уздовж озера навпроти Калос-Лімена. Діофант оглянув сей ворушкий неосяжний мурашник скіфів, їхніх коней та возів, і серце йому стислося від передчуття лиха. Скіфи навіть ровом не оточили себе, подумав понтійський воєвода. А я сидітиму за своїми валами й не рипнусь, бо не смію, й тільки поглядатиму на ладді в березі. Він же вдаватиме, що йому дуже нудно, сказав собі Діофант, косуючи на молодого володаря, на чиєму виду вже застиг вираз сірої нудьги.

Скіфи посунули за стан, щойно зійшло кволе осіннє сонце, й посунули так рясно й густо, ніби на валу по той бік ровів їх не чекали ні мечі, ні списи, ні стріли та свинчатні кулі порощ, ніби се була безневинна гра в дитячий полк або гусей-лебедів. Скіфи сунули відразу з трьох боків, але з валів їх зустріли градом стріл та сулиць, і рукопашна рать так і не зав'язалась. Лишивши в ровах з півтисячі вбитими та потятими, скіфи відкотились, але не надовго, й почали новий приступ.

На всіх трьох валах Діофант виставив щитоносів із римськими «дверима», за кожним щитом стояло по п'ять гоплітів, а ще стільки чекало в глибині чотирикутного стану. Дехто там вовтузився коло десятьох катапульт, і через голови захисників хурчало велике й дрібніше каміння. Скіфи не шкодували крови, на дні ровів уже лежало повно їхнього трупу, та вони сунули й сунули, мов сліпий на шпичак, протискалися між величезними «дверима» щитів і зав'язували січу на валах, аж доки їх знову скидали в гроблю.

Все починалося знову й знову, коли короткий жовтневий день згас і настав перепочинок, Діофант спробував дізнатися, в що обійшлась йому сьогоднішня січа. Ще одна така перемога, подумав він, слухаючи донесення воєначальників, і я позбудуся половини війська, як той епірський цар… Він спробував довести се Мітрідатові, та той лише кивнув пальцем через вал:

— А піди глянь у рови за валом.

У ровах тепер никали чорні тіні. За мовчазною угодою скіфи й понтійці виносили своїх убитих і поранених, часом навіть розмовляли й перегукувались, та до мечів не бралися, й від того ставало моторошно.

— Ще одна така перемога, — сказав уперто Діофант, — і наші діери підуть додому порожні.

— А ти дбай про рать, а не про втечу, — промовив Мітрідат. — Бо звелю відправити судна під Керкенітиду або й у Херсонес.

І його слова виявилися лихим знаком. Уранці скіфи почали приступ з усіх чотирьох валів одразу, їм пощастило швидко здертись на східний вал, що тягся рівнобіжно з берегом. Сього Діофант не сподівався, принаймні тепер, і серце йому заболіло. Під ударом опинилися ладді, в яких, крім веслярів, лишилося по десятку гоплітів. Таксіарх кинув на взбережний вал п'ять лав мечоносців, та густі лави скіфів було не так легко зіпхнути в рів.

Передчуття справдилося. Доки Діофант пробивався до берега, скіфи почали дертись на ладді, з моря ж підпливли ті їхні чотирнадцять суден, що до вчорашнього дня чаїлися в заводі, й почали кидати «грецький вогонь». Тісно зіставлені понтійські ладді спалахували одна за одною, вогонь перекидався з насаду на насад, а берегом сунули нові й нові приступники, й одні лізли на вже в багатьох місцях підпалену шеренгу суден, інші ж стрибали в рів і дерлися слизьким од крови скосом валу, зав'язуючи рукомашну січу в самому стані.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx542 Кб3942
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb21526 Кб4606

Пошук на сайті: