Андрій Чайковський - Чорні рядки

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.docx)Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.docx168 Кб1436
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.fb2)Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.fb2272 Кб1652

 

Чайковський Андрій

Чорні рядки

Мої спо­мини за час від 1 лис­то­пада 1918 р. до 13 трав­ня 1919


 

Отсі і ряд­ки наз­вав я чор­ни­ми. За­чав я їх пи­сати за­раз по роз­валі на­шої мо­лодень­кої дер­жа­ви, ко­ли я встиг утек­ти до Ко­ломиї і опи­нив­ся під ру­мунсь­ким пос­то­лом. Ли­царсь­ке ру­мунсь­ке вій­сько тоді справді хо­дило в пос­то­лах, а стар­ши­ни ма­люва­ли собі лич­ка і стис­ка­ли талію шнурівка­ми.

Я за­чав пи­сати у стані най­страшнішої деп­ресії. Я був близь­кий бо­жевілля і лиш якесь чу­до, що я не на­ложив на се­бе рук з од­чаю, що­би покінчи­ти свої страшні ду­шевні му­ки.

Я так щи­ро вірив в успіх на­шої свя­тої спра­ви, я ніко­ли стіль­ки не пра­цював, як у тім періоді на­ших виз­воль­них зма­гань. А цю мою пра­цю зро­зуміє лиш той, хто пра­цював се­ред та­ких са­мих об­ста­вин, як я: під гу­ком гар­мат і та­рах­котінням ско-рострілів, ко­ли то від ча­су до ча­су по­кажеть­ся, за­фур­ко­тить у повітрі птич­ка

і від ча­су до ча­су зне­се залізне яєчко з ек­ра­зито­вим жов­тком.

Ми­мо то­го я пра­цював у тій твердій не­похитній вірі, що на­ша свя­та спра­ва не мо­же про­пас­ти та що ми по сот­ках літ не­волі за­живе­мо у своїй батьківщині своїм воль­ним жит­тям.

Та на­раз усе порс­кну­ло, мов миль­ний пу­зир на воді. Нас пе­ре шах­ру­вали, про­дали, зро­били з нас по­дару­нок тим, що біль­ше обіця­ли да­ти.

По такім роз­ча­руванні мож­на бу­ло збо­жеволіти.

Те­пер відгре­бую у моїх ску­пих за­пис­ках та в моїй пам'яті усе ми­нуле. Пи­шу ті ряд­ки на­че кров'ю мой­ого сер­ця, роз­ди­раю ра­ну, кот­ра буцімто вже за­гоїла­ся, вик­ли­каю давні болі, котрі зно­ву тре­ба пе­реболіти.

В цих моїх спо­минах не мо­жу на­пев­но опе­рува­ти наз­вись­ка­ми і пев­ни­ми ка­лен­дарни­ми да­тами, бо я не мав ча­су вес­ти хроніки день по дневі. То­му і не прогніва­юся, ко­ли ме­не хто тя­мучий спра­вить. Та вже не ба­гато та­ких ос­та­лося між жи­вими, котрі враз зі мною тоді пра­цюва­ли, ба­гато з них уже під му­равою.

Мені на­суваєть­ся ще од­но пи­тан­ня: чи такі спо­мини ко­му потрібні і чи бу­де з них який по­житок для гря­дущо­го по­коління? Мені здаєть­ся, що це тре­ба кон­че зро­бити і са­ме в інте­ресі гря­дущо­го по­коління. На мою дум­ку, ніякий ук­раїнець не по­винен за­бира­ти з со­бою у мо­гилу то­го, що знає, що він пе­режив, а що мо­же ма­ти за­галь­ний інте­рес, хоч би із ма­лої за­кути­ни на­шої землі. Такі спо­мини, вкупі з дру­гими та­кими спо­мина­ми, скла­дати­муть хроніку-літо­пис ми­нуло­го, і це бу­де важ­ли­вим дже­релом для бу­дучо­го

істо­рика.

Але при то­му од­на ви­мога; об'єктивність і совісність у пред­став­ленні спра­ви.

Пи­шучий не сміє нічо­го за­мов­чу­вати, навіть своїх осо­бис­тих по­хибок і прогріхів, ко­ли во­ни за ним є. Лиш та­ка хроніка мо­же зас­лу­гову­вати на віру.

Такі дже­рела для бу­дучо­го істо­рика ду­же потрібні. Во­ни мо­жуть бу­ти вірною світли­ною то­го всь­ого, що тоді діялось, доб­ро­го чи зло­го. З то­го гря­дуще по­коління чер­па­тиме на­уку, що тре­ба насліду­вати, а що оми­нати.

Дня 31 жов­тня 1918 пізнім ве­чором, ко­ли я вже пок­лався спа­ти, з'яви­лось у ме­не двоє мо­лодих лю­дей і ска­зали моїй слу­жанці, що му­сять ко­неч­но зі мною у важній справі за­раз го­вори­ти. Я одяг­ся на­борзі і вий­шов до гос­тей. То бу­ла пан­на Оле­на

Сте­панівна,' яку я пізнав раніше при Січо­вих Стріль­цях,2 що кіль­ка днів по­бува­ли в Сам­борі, і який­сь мо­лодий доб­родій (наз­вись­ка не пам'ятаю). За­яви­ли мені, що приїжджа­ють із до­ручен­ням ук­раїнсь­кої вла­ди зі Ль­во­ва з на­казом, що дня 1 лис­то­пада ук­раїнсь­ке гро­мадянс­тво має пе­реб­ра­ти в Сам­борі і повіті усю цивіль­ну

і вій­сько­ву вла­ду. В нас у Сам­борі бу­ла ор­ганізація на­родовсь­кої партії,3 кот­рої го­ловою був др. Да­нило Ста­хура,4 та я був зви­чай­ним ря­довим і не мав ніяко­го уря­ду в тій ор­ганізації. Ор­ганізація час­то схо­дила­ся до «Бесіди»,5 і ба­лака­лося про мож­ливість пе­рево­роту, а про под­ро­биці ніхто не го­ворив, як це в да­ний мент тре­ба би пе­ревес­ти. Я ска­зав це де­лега­там, і во­ни пішли до Ста­хури, кот­ро­го тоді, як я опісля довідав­ся, не бу­ло ще зі Ль­во­ва, де відбу­вали­ся партійні на­ради стислішо­го коміте­ту.

Цей на­каз ме­не так рап­том зас­ко­чив, що я зовсім втра­тив орієнтацію, що мені те­пер ро­бити. Чи вже справді ви­била для нас два­над­ця­та го­дина? Я не спав уже до са­мого ран­ку і дри­жав усім тілом. Чи во­но дасть­ся, чи місце­ва ор­ганізація по­роби­ла вже які підго­товчі кро­ки?

Тодішній стан у Сам­борі був та­кий: на ра­туші ма­яла вже від кіль­кох днів біло-чер­во­на хо­руг­ва. По­ляки ор­ганізу­вали­ся. У місті бу­ла якась час­ти­на австрій­ських во­яків під ко­ман­дою по­руч­ни­ка ук­раїнця (наз­вись­ко я за­був - ли­бонь Тре­тяк). Що ця час­ти­на в Сам­борі тоді ро­била і як во­на на­зива­лася, я то­го не знав. То­го по­руч­ни­ка ба­чив я один раз у нас на «Бесіді» під час на­шої на­ради. Там я й­ого пізнав. Го­ворив, що має під своїм при­казом 200 крісів, зовсім пев­них, і ста­вить до на­шої дис­по­зиції в разі пот­ре­би. Я, див­ля­чись на то­го доб­родія, не мав до нь­ого най­мен­шо­го довір'я.

Ви­яв­ляв со­бою «лєцто-го офер­му» як своєю пос­та­вою, так і спо­собом го­ворен­ня, зовсім невій­сько­вим. Хтось з при­яв­них спи­тав й­ого, якої на­род­ності ті й­ого кріси, чи він з ни­ми вже го­ворив, про що хо­дить? Ска­зав, що в цій час­тині є ріжні нації, але найбіль­ше ук­раїнців та що всі підуть за ним.

Я й­ому не ду­же вірив і не пок­ла­дав ве­ликої надії на й­ого 200 крісів. До та­кої

імпре­зи тре­ба бу­ло вій­ська пев­но­го, а з та­кою зби­рани­ною пев­но нічо­го не зро­бить­ся, тим біль­ше, що по­ляки ма­ли свою ор­ганізацію, ма­ли амуніцію і зброю.

Во­ни її роз­до­були тим спо­собом, що відби­рали кріси і амуніцію по двірцях на лінії Пе­ремишль-Самбір, від вер­та­ючих з ярос­лавсь­кої кад­ри во­яків 77 пол­ку. Ро­били це навіть за­люб­ки жінки пе­редміщан­ки, а ті ба­рани да­вали се­бе розз­бро­юва­ти без опо­ру, раді, що їм зніма­ють тя­гар із пле­чей і мо­жуть іти вигідно до­дому.

До речі, му­шу тут зга­дати, яким чи­ном кад­ра самбірсь­ко­го пол­ку опи­нила­ся в

Ярос­лаві, а в Сам­борі сиділа кад­ра ряшівсь­ко­го поль­сько­го пол­ку. Який інте­рес ма­ла у то­му муд­ра Австрія, годі відга­дати. Ко­ли в 1917 р. підпи­сано

Бе­рес­тей­ський мир і це свя­точ­не про­голо­шено в Сам­борі, а за­лога (кад­ра ряшівсь­ко­го пол­ку) ро­била в місті па­раду і кри­чала трик­рат «Гох Ук­раїна!», то місце­ве ук­раїнсь­ке гро­мадянс­тво зро­било собі ве­лича­вий на­род­ний здвиг із бо­гос­лу-жен­ням у місцевій церкві і вічем у рин­ку. Нам до­нес­ли, що поміж лю­дей під цер­квою вміша­лися во­яки і місця­ми зчи­нили бучі. На на­шу інтер­венцію сте­жа зро­била по­рядок. Тоді во­ни ста­ли тут і там відгро­жува-ти­ся, що та­ку нам справ­лять лаз­ню, що нам відхо­четь­ся Ук­раїни. А не­дав­но пе­ред тим був ви­падок яр­кої не­субор­ди­нації в тім пол­ку: приїздив з Пе­ремиш­ля на­галь­ний суд, при­судив ви­нуват­ця до смер­тної ка­ри, приїхав і ге­нерал, кот­рий при­суд зат­вердив, і ви­нуват­ця розстріля­ли. Ми ста­ли по­бо­юва­тися, тим біль­ше, що ми бу­ли без­бо­ронні.

Тоді на­ша ор­ганізація виріши­ла вис­ла­ти де­путацію до Відня до го­лов­но­го ко­ман­ду­ван­ня, що­би до Сам­бо­ра да­ли кад­ру 77 пол­ку, а тих собі заб­ра­ли, бо ук­раїнсь­ке на­селен­ня не є пев­не жит­тя. Вис­ла­ли ме­не з д-ром Ста­хурою. З тяж­кою бідою ми заїха­ли, та го­лов­не ко­ман­ду­ван­ня ураз з ціса­рем Кар­лом сиділо тоді в

Ба­дені і ми поїха­ли ту­ди, а з на­ми др. Євген Ле­виць­кий і ще один наш по­сол. З двірця в Ба­дені не хотів нас де­тек­тив до міста пус­ти­ти, де меш­кав цісар, щой­но на інтер­венцію обох послів нас пус­ти­ли. Ми до­били­ся а­удієнції у яко­гось ге­нерал-май­ора і ко­ли ви­яс­ни­ли на­шу спра­ву, він нас зас­по­коїв, що­би ми нічо­го не бо­яли­ся, бо Австрія має ще си­лу, всякі виб­ри­ки (Ausschreitung) вчас по­бор­ка­ти.

Обіцяв нам теж, що кад­ра 77 пол­ку бу­де нев­довзі пе­рене­сена до Сам­бо­ра.

Обіцяв пан ко­жух… На­ша самбірсь­ка кад­ра ос­та­ла до кінця в Ярос­лаві на те, щоб

їх при по­вороті розз­броїли, а ряшівсь­ка сиділа в нас.

Але за­раз дня 1 лис­то­пада та час­ти­на, на яку дех­то з нас роз­ра­хову­вав, про­пала враз зі своїм «ва­леч­ним ко­ман­дантом» без сліду, а так са­мо ряшівські кад­ровці по­ман­дру­вали до­дому, Самбір ос­тався без за­логи. На­ша ор­ганізація ра­дила­ся, по­ляки схо­дили­ся теж. Одні пе­ред дру­гими ма­ли «мо­рес» і одні дру­гих не чіпа­ли і не вис­ту­пали, що­би пе­реб­ра­ти вла­ду в свої ру­ки. Стан був та­кий, що місто з ма­зурсь­ки­ми пе­редмістя­ми ма­ло над ук­раїнця­ми по­дав­ля­ючу більшість, за­те повіт з

80% ук­раїнсь­ким на­селен­ням мав пе­рева­гу над поль­ським еле­мен­том. Обі сто­рони ви­сила­ли до се­бе де­легатів на пер­трак­тації та лиш на те, щоб про­воліка­ти час і в да­ний мент за­хопи­ти вла­ду в свої ру­ки. Ті пе­рего­вори бу­ли ду­же чемні, але не­щирі. Я осо­бис­то в тих пе­рего­ворах не брав участі, вва­жа­ючи їх за дип­ло­матичні хит­рощі. Я ро­зумів спра­ву так, що той візь­ме в ру­ки вла­ду, хто ма­тиме до то­го си­лу, а си­лу ма­тиме той, хто ма­тиме сильніше вій­сько.

То­му я за­раз дру­гого дня під вечір, не го­воря­чи нічо­го ніко­му, так на влас­ну ру­ку і ри­зик, не зна­ючи навіть, чи ряшівсь­ка кад­ра вже відмаш еру ва­ла, сів на шля­хоць-ку за­кутянсь­ку фіру і поїхав до доб­ре знай­омих мені сіл наб­ра­ти охот­ників до ук­раїнсь­ко­го вій­ська. Ко­би хоч сот­ню зібра­ти з ць­ого бо­ку Сам­бо­ра, то мо­же би з то­го щось бу­ло. В За­кутті і Гор­дині я пе­рено­чував між моїми шлях­ти­чами. Зій­шла­ся пов­на ха­та лю­дей, і я з'ясу­вав їм, в чо­му річ. Мені повіри­ли, бо всі ве­лича­лися мною, що я свій, з-поміж них вий­шов і не цу­ра­юся бра­та шлях­ти­ча. Я пред­ста­вив їм, що ко­ли Австрія впа­ла і ми звіль­нені від при­сяги, то те­пер маємо пра­во на своїй землі свою дер­жа­ву бу­дува­ти…

Як лиш ста­ло на світ за­носи­тися, поїхав я до Кор­на­лович, і тут при по­мочі мой­ого


«крікскам­ра­та» з Боснії Ми­коли Гру­щака, го­лови чи­тальні «Просвіти», зібрав по­важ­не віче в сінях чи­тальні. По ви­яс­ненні спра­ви взи­вав я при­яв­них, що­би го­лоси­лися до ук­раїнсь­ко­го вій­ська. За­раз зго­лоси­лося до ме­не двох австрій­ських підстар­ший: ар­ти­лерій­ський «файєрвер­кер» Осип Стру­меляк та ще один піхот­ний «фель­дфе­бель».

Осип Стру­меляк зро­бив на ме­не ду­же ко­рис­не вра­жен­ня, кот­ре опісля оп­равда­лося.

Він обіцяв мені зібра­ти вій­сько­ву братію і при­вес­ти до Сам­бо­ра. Опісля поїхав я далі, від се­ла до се­ла і та­ких віч я зро­бив за весь день: в Гор­дині Шля­хоцькій і

Рус­ти­кальній, в Со­кер­чи­цях і Білинці Малій (в шкільнім бу­дин­ку). Під вечір заїхав я до Біли­ни Ве­ликої до о. По­горець­ко­го з тим, що­би ра­но і тут скли­кати віче під цер­квою і поїха­ти аж на кінець повіту. Мені зда­вало­ся, що я граю ро­лю ма­лень­ко­го Пет­ра з Ам'єну і нак­ли­кую на­род до ук­раїнсь­кої круціяти. Але за­раз вранці дру­гої дни­ни приїхав за мною мій син Бог­дан як вис­ланник місце­вої ор­ганізації.

- Вер­тай­ся, та­ту, за­раз до­дому, те­бе виб­ра­ла ор­ганізація повіто­вим коміса­ром.

Я ду­же то­го на­лякав­ся, бо не був на це підго­това­ний і не по­чував у собі си­ли, що­би та­ке відповідаль­не зав­дання по­дола­ти. Я ду­мав, що тре­ба бу­ло виб­ра­ти д-ра

Ста­хуру, як дов­голітнь­ого ор­ганіза­тора повіту і го­лову ор­ганізації. Ви­кона­ти чий­сь при­каз, то я пот­рафлю, але пам'ята­ти про все са­мому і дру­гим на­казу­вати, то лед­ве чи зумію. А при тім усім яка ве­лика відповідальність за те, що мо­же ста­тися. Але тре­ба бу­ло їха­ти. Ще од­но віче під цер­квою, де я пер­ший раз в житті про­мов­ляв з відпус­то­вого ам­во­на на чо­тирь­ох стов­пах, і я вер­та­юся до Сам­бо­ра ти­ми са­мими се­лами, що їхав сю­ди.

Був неп­ривітний хо­лод­ний лис­то­падо­вий ра­нок. По се­лах піяли жалібно півні, ліни­во гав­ка­ли со­баки, зі зловіщим кря­кан­ням обсіло чор­не гай­во­рон­ня без­листі де­рева, ора­нину і по­жов­клу стер­ню, прос­тягле­ся біле, інеєм об­мер­зле, па­вутин­ня, а схо­дяче сон­це так яр­ко освічу­вало зем­лю, що аж очі сліпи­ло. Роз­пи­тую си­на про

Самбір. Нічо­го но­вого. Ніхто й­ого ще не взяв, ство­рило­ся кіль­ка урядів, та ніхто не знає, кот­рий з них стар­ший та сильніший і кот­ро­го слу­хати.

По до­розі довідав­ся я від лю­дей, що гур­тки доб­ро­вольців уже пішли до Сам­бо­ра.

Ну, сла­ва Бо­гу! Не­дар­мо я тов­кся, мо­же, збе­реть­ся яка сот­ня. Під са­мим Сам­бо­ром стоїть на до­розі сва­ток із крісом. Че­рез пле­че пе­ревіше­на синьо-жов­та стрічка так, як її но­сили січо­вики. Він зас­ту­пає мені до­рогу і за­дер­жує ме­не. Я ви­гово­рюю моє ім'я, ну й до­даю, що я повіто­вий комісар.

- «Пассірт!»

В Сам­борі й­ду за­раз на «Бесіду», де ра­дить пер­ма­нен­тне на­ша ор­ганізація. Вже і

Ста­хура вер­нув зі Ль­во­ва. По до­розі на «Бесіду» ба­чу на­ших міліціянтів. Во­ни на австрій­ських шап­ках ма­ють синьо-жовті стрічки. Во­ни з кріса­ми. Але стрічаю і міліціонерів з біло-чер­во­ними лен­точка­ми теж з кріса­ми. Ціка­во, хто ко­му всту­пить­ся?

На «Бесіді» наші стар­ши­ни скла­да­ють подрібний план, що ко­му бра­ти тре­ба. Вже є

80 міліціянтів, уз­броєних в кріси. Тут довіду­юся, що ряшівсь­ка кад­ра вже ви­емігру-ва­ла і не хотіла бра­ти участі в бо­ротьбі…

Ко­ли на «Бесіді» ве­дуть­ся га­рячі стра­тегічні де­бати, на пе­ремиській до­розі чу­ти гус­ту крісо­ву стріля­нину та якісь ви­гуки. Нам відо­мо бу­ло, що там в ка­валерій­ській ка­сарні сто­яла поль­ська вар­то­ва ста­ниця. Ви­ходи­мо на ву­лицю розвіда­ти, що це? Аж ось при­ходить рад­ник Б. і ка­же, що по­ляки зда­ють­ся, бо не хо­тять про­ливу крові. Рад­ник Б. був тим, що з поль­ськи­ми ор­ганізаціями найбіль­ше пе­рего­ворю­вав. Ми жа­даємо від поль­ської ор­ганізації ви­дачі зброї. Я, як комісар, по­ручаю усім без­пе­ку. За­раз в рин­ку нас­та­нов­ляю ко­ман­дантом міста і повіту сот­ни­ка Мацієви­ча. Він був австрій­ським ре­зер­во­вим сот­ни­ком.

І те­пер довіду­юся, що та­ку наг­лу зміну спри­чини­ли ста­росам­бо­ряни. Во­ни раніше за нас пе­реб­ра­ли в Старім Сам­борі вла­ду в свої ру­ки і за­раз пішли нам на підмо­гу.

Взя­ли ван­тажне ав­то, посіда­ли і пігна­ли до Сам­бо­ра. Тут пе­ред містом по­висіда­ли, пішли в розстріль­ну і відкри­ли крісо­вий во­гонь на Самбір. Ста­ниця поль­ська за­раз зда­лася і во­ни в'їха­ли до міста.

Те­пер поль­ська ор­ганізація за­ряди­ла віддан­ня зброї, її ви­носи­ли з поль­сько­го

«Со­кола»8 ціли­ми обе­рем­ка­ми. На рин­ку зго­лосив­ся до ме­не австрій­ський май­ор жан­дармерії Ше­бес­та і за­явив мені, що хо­че всту­пити до нас на служ­бу. Я був з то­го ду­же ра­дий, бо справді не бу­ло ким об­са­дити та­кого важ­но­го місця.

Май­ора Ше­бес­ту я знав давніше як ве­лико­го сим­па­тика ук­раїнців. Й­ому тре­ба зав­дя­чити, що ба­гато ли­ха нас ми­нуло в ті ча­си, ко­ли то на­шу Га­личи­ну умаїли ма­дяри ши­бени­цями. Тоді вва­жали кож­но­го ук­раїнця зрад­ни­ком, і хто по­пав­ся в їхні ру­ки з най­мен­шою тінню підозріння, ги­нув на ши­бениці як зрад­ник, ко­ли то кож­ну нев­да­чу на «полі сла­ви» при­пису­вано зраді ук­раїнців. Зав­дя­ки Ше­бесті в нашім повіті не бу­ло ні од­ної ши­бениці. Отож та­кий на­буток для нас був ду­же по­жада­ний.

Я за­раз поп­ро­сив й­ого до на­шого ль­ока­лю і ви­писав й­ому легіти­мацію. Він за­раз прип­няв на своїй стар­шинській шапці синьо-жов­ту лен­точку.

Те­пер ста­ли з'яв­ля­тися різні стар­ши­ни в австрій­ських од­нос­тро­ях. Тіль­ки я не міг з ди­ва вий­ти че­рез той блис­ка­вич­ний аванс. Вчо­ра я ба­чив ко­гось хо­рун­жим, а сь­огодні вже сот­ник! Вчо­ра був ря­довий, сь­огодні вже фель­дфе­бель. Те тіль­ки тре­ба приз­на­ти їхній скром­ності, що по­ки-що не аван­су­вали се­бе на шта­бових зла­токовнірних. Але між ти­ми стар­ши­нами бу­ло ба­гато та­ких, що ос­та­ли ти­ми, яки­ми бу­ли за Австрії. Ті взя­лися за­раз за­попад­ли­во до праці. Зга­дую тут ли­ше по­руч­ни­ка Кіцу­лу, Че­хови­ча, Мацієви­ча, бо всіх годі мені бу­ло за­пам'ята­ти. За­раз на ра­тушевім шпилі за­ма­яла синьо-жов­та хо­руг­ва замість біло-чер­во­ної.

Так ми роз­по­чали Ук­раїнсь­ку Дер­жа­ву…

Не зна­ти бу­ло, від чо­го за­чина­ти, стіль­ки праці, що аж го­лова тріща­ла. По­перед усь­ого пішов я з кіль­ко­ма стар­ши­нами пе­реб­ра­ти ста­рос­тво і фінан­сові інсти­туції.

Ста­рос­тою під той час був пан Гра­бовскі, той са­мий, що по ус­тупленні росій­ської

інвазії був коміса­ром Ль­во­ва. Як ми ввій­шли до й­ого бю­ра, повітав нас сло­вами:

- Я вже два дні на вас че­каю. Скли­кав за­раз всіх уря­довців ста­рос­тва і

інспек­торів - по­дат­ко­вого і шкіль­но­го. Всім за­явив, що ус­ту­пає, я знов пред­ста­вив­ся як з волі ук­раїнсь­кої ор­ганізації виб­ра­ний комісар повіто­вий, що

іме­нем Ук­раїнсь­кої Дер­жа­ви обнімаю уряд аж до даль­шо­го роз­по­ряд­ку вер­ховної вла­ди. По­ручаю всім без­пе­ку, оскіль­ки бу­дуть по­води­тися ло­яль­но суп­ро­ти но­вої вла­ди. За­питав я при­яв­них, щоб кож­ний мені за­явив, чи бу­де далі слу­жити на тім самім ста­новись­ку, що досі. Роз­по­чали­ся на­ради по­шеп­ки. На­решті май­же всі за­яви­ли, що слу­жити не бу­дуть. Ос­та­лося в службі не­вели­ке чис­ло то­го ве­лико­го адміністрацій­но-скар­бо­вого апа­рату. Ос­та­лись ли­ше ук­раїнці, жи­ди, німці і двоє чи троє по­ляків. З кон­цепто­вих ос­тав мені один по­дат­ко­вий інспек­тор. Що бу­ло мені ро­бити, як та­кими ску­пими си­лами по­руша­ти та­ку важ­ку ма­шину, як ста­рос­тво?

Я прий­няв собі на поміч д-ра Олек­су Ріпець­ко­го, кан­ди­дата ад­во­кату­ри, д-ра

Ру­доль­фа Скібінсь­ко­го, теж кан­ди­дата, і опісля д-ра По­доха. Та ми всі чо­тири ро­зуміли­ся од­на­ково на адміністрації. Кан­це­лярії опустіли. Але це ще не був кінець. На дру­гий день прий­шла до ме­не ціла хма­ра маніпу­лян­ток зі ста­рос­тва, ди­рекції скар­бу і по­дат­ко­вого уря­ду, де во­ни пра­цюва­ли при при­чин­ках, і од­на най­сміливіша за­яви­ла мені іме­нем усіх то­вари­шок, що во­ни всі не­гай­но ус­ту­па­ють, далі ро­бити не бу­дуть і за­раз жа­да­ють, щоб їм бу­ло вип­ла­чено шес­ти­тиж­не­ву пла­ту.


 

Я прий­мив їхню за­яву лег­ким пок­ло­ном і на їхню ви­могу ска­зав:

- А що бу­де, як я вам не вип­ла­чу?

- Нам прав­но на­лежить­ся…

- Пан­ночки, про­шу вас, за­лишіть пра­во мені. Як­би я вас на­галь­не зі служ­би усу­нув, ви ма­ли би рацію. Але ви самі відхо­дите і за­раз без ви­повідан­ня, зна­чить, ви са­мовіль­но умо­ву зри­ваєте, я ва­шу за­яву прий­маю без про­тес­ту до відо­ма, отож, спра­ва скінче­на і про­шу мені біль­ше не по­казу­вати­ся в уряді…

Во­ни по­бачи­ли, що пе­речис­ли­лися і хтось їм зле до­радив, або й­ого не зро­зуміли.

Вий­шли від ме­не з різни­ми ви­гука­ми, на що я не звер­тав ува­ги.

Пан Гра­бовскі прий­шов опісля до ме­не і за­явив, що він ра­до ос­тався б на службі не як ста­рос­та, а як ре­ферент яко­го-не­будь відділу. Я не міг сам тої спра­ви вирішу­вати і по­радив­ся моєї прибічної ра­ди. Виріши­ли, що це не­мож­ли­ве, бо на­родові бу­де зда­вати­ся, що все ос­та­лося по-давнь­ому, ко­ли той сам ста­рос­та уря­дує далі. Ко­ли я це за­явив Гра­бовсь­ко­му, він ска­зав:

- Я ніраз то­му не ди­ву­юся, але доз­воль­те мені при­ходи­ти сю­ди який­сь час, щоб вас у де­чому поінфор­му­вати, що як зро­бити тре­ба і ку­дою хо­дити по кру­тих стеж­ках політич­ної адміністрації.

Ро­зумієть­ся, що я ра­до прий­няв й­ого пред­ло­жен­ня, бо сам блу­кав, мов у гус­то­му лісі. На дру­гий день він вже сидів у ме­не в бю­ро. Зав­ва­жаю, що пан Гра­бовскі під час сво­го ста­рос­тинсь­ко­го уря­дуван­ня не дав нам, ук­раїнцям, при­чини наріка­ти на се­бе.


То­го дня я зас­по­коїв 80 інте­ресантів. Та я ру­ково­див­ся не бю­рок­ра­тич­ни­ми при­писа­ми, ли­ше війтівсь­ким ро­зумом і хлопсь­кою прак­ти­кою ба­гатолітнь­ого ад­во­ката. Я вис­лу­хову­вав сто­рону, спи­сував на па­пері дій­сний стан і або ви­давав з місця ре­золюцію, або відси­лав й­ого з моїм пись­мом до по­дав­чо­го про­токо­лу, а там вже приділя­ли спра­ву, до ко­го во­на на­лежа­ла. Спра­ва мусіла бу­ти як­най­швид­ше по­лад­на­на, бо я то­го пиль­ну­вав. Тре­ба бу­ло лю­дям по­каза­ти, що те­пер іде уря­дуван­ня швид­ше, як пе­ред тим.

Пан Гра­бовскі при­ходив ли­ше два дні. Опісля за­явив мені, що не мо­же при­ходи­ти, бо ор­ганізація заг­ро­зила й­ому, що й­ого зап­ля­му­ють як зрад­ни­ка і оп­лю­ють й­ого, ко­ли нам у чо­му-не­будь бу­де до­пома­гати.

Ну, годі! Бу­демо собі якось самі по­мага­ти. Я мав двох фа­хових до­рад­ників - а то май­ора Ше­бес­ту й по­дат­ко­вого інспек­то­ра п. П. Шкіль­ний інспек­то­рат об­няв о.

Юліян Та­томир і да­вав собі ду­же доб­ре з ним ра­ду. Ше­бес­та взяв­ся за­попад­ли­во до ор­ганізації.жан­дармерії, і то не ли­ше в Самбірсь­ко­му повіті, ану суміжних, ку­ди ся­гав й­ого рай­он за Австрії. Він усу­нув з жан­дармсь­ко­го кор­пу­су всі не­певні

індивідуа. За­лишив ук­раїнців, які по­вер­та­лися із за­ходу до нас, жидів, німців та чехів і лиш кіль­кох по­ляків. В ко­рот­ко­му часі жан­дармерія фун­гу­вала, мов у го­дин­ни­ку. А тре­ба її бу­ло ду­же під цю по­ру. З де­зер­тирів і ріжних за­волок пот­во­рили­ся зе­лені бан­ди, по­пере­бирані в вій­ськові од­нос­трої, на­пада­ли но­чами на дво­ри і ба­гат­ших се­лян та «реквіру­вали для вій­ська» усе, що під ру­ки по­пало. До ме­не нап­ли­вали з різних сторін жа­лоби, я відно­сив­ся до вій­ська, бо жа­лоби й­шли на й­ого ра­хунок, та ви­яви­лося, що вій­сько тут ні при чо­му. А далі роз­ви­нуло­ся пач­карс­тво горілки і цук­ру на ве­лику ска­лю. В Бо­рис­лаві та Дро­гобичі ма­ли лю­ди гроші, а не ма­ли ні горілки, ні цук­ру. В нас був цу­кор і горілка, та лю­ди не ма­ли гро­шей і не мог­ли так су­то за це пла­тити, як там. Я ви­дав при­каз до при­дорож­них гро­мад, щоб пач­карів пе­рей­ма­ли, та це ма­ло по­мага­ло. Здаєть­ся, що там обіця­ли більші на­горо­ди, як мог­ло да­ти ста­рос­тво. Ті гро­мадські уря­ди, до то­го ще не­зор­ганізо­вані, ди­вили­ся крізь пальці на те, що во­жено ма­сами цу­кор і горілку до Дро­гоби­ча. А звідкіля взя­лася у вас горілка? В нас бу­ла од­на-однісінь­ка нез­руй­но­вана вій­ною ґураль­ня в На­дибах і во­на бу­ла в русі під наг­ля­дом скар­бо­вої" вла­ди. Мені аж со­ром­но приз­на­тися, що я, пер­ший го­лова на­шого ан­ти­ал­ко­голь­но­го то­варис­тва «Відрод­ження», доз­во­лив на па­лен­ня горілки, хоч я мав вла­ду ґураль­ню зам­кну­ти. Та що мені бу­ло ро­бити, як ця ґураль­ня бу­ла оди­ноким дже­релом до­ходу всь­ого повіту? Побір по­датків не був зор­ганізо­ваний, врешті, я бо­яв­ся в та­кий скрут­ний час роз­по­чина­ти зі стя­ган­ням по­датків, бо все на­селен­ня бу­де наріка­ти на Ук­раїну, а це для та­кої мо­лодень­кої дер­жа­ви мог­ло бу­ти не­без­печним. Я мав на удер­жанні уря­довців су­ду, адміністрації, фінансів, вій­ська, та ще тре­ба бу­ло вип­ла­чува­ти до­помо­гу бідно­му на­селен­ню, под­ба­ти про ліки для повіту, де лю­тував пля­мис­тий тиф. Я звер­тався до мо­го «ко­леги» Віти­ка в

Дро­гобичі за до­помо­гою в гро­шах і зра­зу де­що ви­каню­чив, але пізніше не хотів він нічо­го да­вати. Ко­ли я пок­ли­кав­ся на те, що він має наф­ту, він мені відповів:

«Дай­те для моїх робітників пше­ниці, то я вам дам наф­ту і гроші». З цен­траль­ною вла­дою не мав я ніяких зв'язків, то ж як­би не та ґураль­ня з виш­ру­бова­ними ціна­ми на горілку, то увесь мій апа­рат пе­рес­тав би був ки­вати­ся. Та мені сто­яло на за­ваді пач­карс­тво горілки, і я звер­нувся за поміччю до жан­дармерії. Тоді май­ор вка­зав мені та­ких удальців між своїм кор­пу­сом, що підуть на пач­карів мов гончі.

Особ­ли­во один «пос­тенфірер» по­казав се­бе би­чем бо­жим для пач­карів. То бу­ла й­ого спеціальність. Я завів та­ку про­цеду­ру: він, нап­риклад, пе­рело­вив п'ять мішків цук­ру, кот­ро­го теж не віль­но бу­ло ви­вози­ти, бо че­рез те ціна цук­ру так підска­кува­ла, що самбірсь­ке бідніше на­селен­ня не в силі бу­ло й­ого ку­пити. Пач­кар дає й­ому 500 ко­рон ха­бара і хо­че підку­пити, що­би лиш й­ого про­пус­тив до Дро­гоби­ча. Жан­дарм прий­має гроші і… за­вер­тай би­ки до Сам­бо­ра. Пря­мо до ме­не:

- Па­не коміса­ре, го­лошу слух­ня­но, що пій­мав пач­ка­ря, кот­рий хотів ме­не пе­реку­пити… і кла­де мені на стіл жму­ток крон.

Я спи­сую з ним про­токол, відби­раю гроші і пи­шу за­раз на про­токолі ре­золюцію

«Цу­кор конфіскуєть­ся на річ хар­че­вого уря­ду. Гроші приз­на­чені на підкуп­лення, й­дуть до по­дат­ко­вого уря­ду до руб­ри­ки «за­помо­ги для бідних». Жан­дармові асиг­нуєть­ся ти­тулом «Талії» 1000 ко­рон. При тім вис­ка­зую жан­дармові моє приз­нання і обіцяю по­гово­рити з май­ором про й­ого най­ближ­чий аванс. Ро­зумієть­ся, що жан­дарм вдо­воле­ний, а дер­жа­ва нічо­го на тім не втра­тила, бо сконфіско­ваний цу­кор вар­та був біль­ше, і не тре­ба бу­ло ви­дава­ти на убо­гих з інших фондів 500 ко­рон.

- А чи пач­ка­ря відда­ти до су­ду за пе­ре-купс­тво?

- Пустіть й­ого на чо­тири вітри, те­пер не­має ча­су ба­вити­ся в роз­пра­ви. Він по­кара­ний дос­та-точ­но.

По кіль­кох та­ких ви­пад­ках пач­карс­тво не оп­ла­тило­ся, а жан­дарми не ма­ли най­мен­шо­го інте­ресу да­вати се­бе підкуп­ля­ти.


 

II 


 

За­раз кіль­ка днів опісля, як я об­няв уря­дуван­ня, прий­шов до ме­не пол­ковник жан­дармерії Га­вансь­кий. Він вер­тав із Сла­во-нії, де в часі вій­ни був краєвим ко­ман­дантом жан­дармерії. Він хотів діста­тися до Ль­во­ва і зго­лоси­тися до служ­би в ук­раїнсь­кої вла­ди. Ро­зумієть­ся, що я тим ду­же зрадів, що у нас є фахівці, і дай

Бо­же, щоб їх бу­ло чим­раз біль­ше. Бо чи міг хто на моєму місці сумніва­тися в то­му, що й­ого пос­лу­ги не бу­дуть прий­няті в нашій мо­лодій дер­жаві? А од­нак, на жаль, так не ста­лося…

Тодішній стар­шинсь­кий кор­пус в Сам­борі був та­кий ма­лий, що я усіх знав. Бу­ли між ни­ми прав­диві і фінго­вані ран­ги. Вже не пам'ятаю, як во­но ста­лося, що на ко­ман­дан-та до Сам­бо­ра прий­шов сот­ник Ми­кита, кан­ди­дат ад­во­кату­ри із Ста­рого

Сам­бо­ра. Маціє-вич за­явив мені, що під Ми­китою слу­жити не бу­де. Я не міг тої спра­ви вирішу­вати, але ос­та­точ­но вий­шло так, що Мацієвич пішов на ко­ман­данта до Ста­рого Сам­бо­ра, а Ми­кита ос­тав у нас.

До нас до­бирав­ся про­тив­ник від Пе­ремиш­ля. На тім відтин­ку з'явив­ся підпол­ковник

Кравс з австрій­ської армії. В Сам­борі ніхто й­ого не ба­чив, бо він заєдно сидів на фронті. Спав на лаві де-не­будь в ждальні III кла­су на стаційці. Зби­рав вій­сько, ор­ганізу­вав й­ого час­ти­ни, сидів зі стріль­ця­ми в око­пах, по­казу­вав, як і де їх ко­пати. Стрільці від стар­ши­ни до ря­дово­го ду­же й­ого лю­били і по­важа­ли: проз­ва­ли й­ого Ку­черя­вим. Що той відти­нок так дов­го дер­жався, то в ць­ому, без­пе­реч­но, зас­лу­га підпол­ковни­ка Крав­са. В Сам­борі не по­казу­вав­ся, а й­ого зайві речі зло­жив у ме­не в хаті й­ого мо­лодень­кий ад'ютант че­тар Трач.

Так ми про­жили кіль­ка­над­цять днів, то надіючи­ся кра­щого, то по­бо­юючись про до­лю на­шої мо­лодої дер­жа­ви. Аж най­шла на нас страш­на хур­то­вина. Приїхав по­тяг з

Ма­дяр­щи­ни від Ся­ноку і привіз нам пер­ший еше­лон по­воротців з австрій­сько­го по­лону росій­ських во­яків. Гос­по­ди! Та­кої нуж­ди не дай мені біль­ше ба­чити. То бу­ли не лю­ди, а кістя­ки, вис­на­жені, об­дерті че­рез «куль­тур­них» ма­дярів. Во­ни

їха­ли у кінсь­ких во­зах, ро­зумієть­ся, не­опа­лених. Та це ще бу­ло нез­ле в порівнянні з ти­ми, що їха­ли на відкри­тих ль­орах, на да­хах ва­гонів, на сту­пенях.

Ба­гато з них по­пада­ло з тих ховзь­ких, об­мер­злих сид­жень, калічи­лося або за­бива­лося на смерть. Місця до­бува­ли собі пе­ребоєм, що­би лиш ви­дер­ти­ся з ма­дярсь­ко­го раю та наб­ли­зити­ся до своєї батьківщи­ни. Хто був сильніший, той до­був кра­ще місце. Ма­дяри, заб­равши у них все, не да­вали нічо­го їсти.

Як прий­шло авізо з Ся­ноку про тих не­щас­ли­вих гос­тей, комісаріат за­рядив ря­тун­ко­ву акцію. Скли­кано зібран­ня до ра­туша без різниці на націю. Спра­ву зре­феру­вав ду­же вда­ло по­руч­ник Кіцу­ла. Опісля виб­ра­но за­раз без­партій­ний по­рятун­ко­вий комітет. Цією спра­вою зай­ня­лися наші, поль­ські і жидівські пані. У всіх про­кину­лася лю­бов до ближнь­ого. Пані розділи­ли поміж се­бе пра­цю. На двірці приз­на­чено ба­рак, на кух­ню най­ня­то служ­бу.

На щас­тя, на двірці бу­ло тоді кіль­ка­над­цять ва­гонів ба­раболі, за­куп­ле­ної ще австрій­ським уря­дом для міста Гра­цу. Нас­тав роз­вал, і ба­рабо­ля не відій­шла, і те­пер ста­ла нам в при­годі. Комісаріат дав гроші, ус­та­нови да­ли теж, де­які доб­родії поспіши­ли з підмо­гами. З ба­раболі ва­рило­ся юш­ку і ва­рило­ся та­ки са­му ба­рабо­лю, да­вало­ся та­кож га­рячий чай і хліб. Ця лю­бов до ближнь­ого з'єдна­ла всі без різниці на­род­ності в од­но ве­лике гар­не, що да­ло на хви­лю за­бути всю во­рож­не­чу.

Ба­гато тих не­щас­ливців не доїха­ло до нас жи­вими. На станції ста­ли ви­носи­ти з возів за­кос­тенілих трупів, яких скла­дали на ку­пу, мов поліна дров. Ба­гато пе­реве­зено до лікарні, яка в ко­рот­ко­му часі пе­репов­ни­лася ущерть. І тут вми­рали ма­сами. Хто з тих не­щас­ливців міг во­лочи­ти но­гами, й­шов до міста жеб­ра­ти.

Вми­рали по ву­лицях. Бу­ло й та­ке, що прий­шов та­кий сер­де­га до чиєїсь кухні і, за­ки гос­по­диня вспіла зла­дити чай, він сів під стіною на долівці і біль­ше не встав.

За тим пер­шим поїздом й­шли дальші. Чис­ли­ли лю­ди, що че­рез Самбір пе­рева­лило­ся 80

000 тих по­воротців.

До ме­не те­лефо­нує ди­рек­тор лікарні:

- Па­не коміса­ре, у ме­не в лікарні 80 трупів. Не маю ким ко­пати ями і хо­вати їх.

Зробіть щось, бо лікар­ня на­раже­на на не­без­пе­ку.


На­казую магістра­тові виз­на­чити при­мусо­вий шар­ва­рок до ко­пан­ня гробів і хо­ван­ня по­мер­лих. Так са­мо те­лефо­ну­ють з двірця: пов­но трупів, не­ма ким за­вез­ти їх на цвин­тар. Я знаю, що цвин­тар і так пе­репов­не­ний ще мос­ка­лями, ко­ли в Сам­борі лю­тува­ла хо­лера. Ка­жу виб­ра­ти місце на обо­лонні і хо­вати спіль­но, бо інак­ше не мож­на. Ми при­готов­ля­лися на прий­нят­тя жи­вих, а тут з тру­пами не мо­жемо да­ти собі ра­ди…

Як вже ця ме­туш­ня тро­хи зас­по­коїла­ся, при­ходять до ме­не вісті, що малі тор­говці най­ко­нечніших ар­ти­кулів по­живи не­мож­ли­во підби­ва­ють ціни і тих не­щас­ли­вих об­ди­ра­ють до реш­ти, не мен­ше, як ма­дяри. Ко­ли я це провірив, ви­дав на всіх трь­ох мо­вах та­кий роз­по­рядок:

«Ко­го пій­маєть­ся на так званій воєнній лихві - на підби­ванні ціни за най­ко­нечніші хар­чеві ар­ти­кули, бу­де по­кара­ний різка­ми на рин­ку пе­ред ра­тушем».

Де­яким лю­дям та­ке не­куль­тур­не ого­лошен­ня не по­доба­лося, другі ме­не хва­лили. Та я не міг інак­ше зро­бити. Кар­на про­цеду­ра му­сила піти на кілок. Та­кого нав­чи­ли нас мос­калі в часі інвазії. Тре­ба пам'ята­ти, що воєнна психіка за­мори­ла в лю­дях амбіцію та вся­кий со­ром, і для тих людців тре­ба бу­ло дош­кульнішої ка­ри, ніж дер­жа­ти їх в за­перті та ще й го­дува­ти на дер­жавний кошт. Врешті я мав на думці куль­тур­ну Данію, кот­ра за­вела в се­бе да­леко пе­ред вій­ною тілес­ну ка­ру за де­які про­махи.

Те­пер ста­ли до ме­не на­ходи­ти різні людці. То по­вер­та­ючі австрій­ські стар­ши­ни, дип­ло­мати, тор­го­вельні по­серед­ни­ки з різни­ми офер­та­ми від Ма­дяр­щи­ни та

Че­хос­ло­вач­чи­ни, де­тек­ти­ви, конфіден­ти, чорт­зна хто. З кож­ним тре­ба бу­ло бо­дай кіль­ка слів по­гово­рити. Пам'ятаю яко­гось ви­мус­ка­ного еле­ган­тно­го німець­ко­го гра­фа, кот­рий на­кидав­ся мені як дип­ло­матич­ний по­серед­ник між мною та по­ляка­ми. Я відіслав й­ого до сек­ре­таріату, про кот­рий я ма­ло що знав. Все, що я відтіля дістав, то бу­ла ук­раїнсь­ка кон­сти­туція, а рад­ше її на­рис на пів-ар­ку­ша па­перу. Я навіть не знав скла­ду пра­витель­ства. Не мож­на бу­ло ніяким чи­ном нав'яза­ти зв'яз­ку між вер­ховним уря­дом та повіто­вим комісаріатом.

Од­но­го ра­зу кли­че ме­не до те­лефо­ну пол­ковник Гриць Кос­сак і звіщає мені, що

Львів упав. Ме­не від то­го аж за­моро­зило. Зда­вало­ся мені, що все й­де як з

Пет­ро­вого дня. Кос­сак ме­не потішає, що во­но ско­ро нап­ра­вить­ся. Від нь­ого довіду­юся, що на­ше пра­витель­ство те­пер в Тер­но­полі.

Тре­ба бу­ло за вся­ку ціну нав'яза­ти зв'яз­ки між мною та цен­тром. Зда­вало­ся мені, що те­пер бу­де лег­ше це зро­бити, бо хоч Львів був мені ближ­че, але ко­мунікація бу­ла гірша, бо про­тив­ник усе заг­ро­жував Став­ча­нам. Отож тре­ба бу­ло ко­гось післа­ти до Тер­но­поля. Підняв­ся тої місії, про­фесор Бой­цун, і я на­ладив й­ому цілу тор­бу різних за­питів, як нам тут ро­бити.

Я не хотів до­вес­ти до то­го, що­би Самбірсь­кий повіт став «са­мостій­ною» рес­публікою, так як був Дро­гобич зі своїм «до­жою» Се­меном Віти­ком. Там ма­ли до­волі ча­су ба­вити­ся в рес­публіку, тор­гу­вати наф­тою і пе­реп­ро­дува­ти доз­во­ли на вивіз наф­ти, так як до вій­ни ро­били з «брут­та­ми». У нас не бу­ло на те ча­су, бо ми сиділи пе­ред са­мим фрон­том, мов го­робець на гілляці, і ра­хува­лися з тим, що мо­же тре­ба бу­де всту­пати­ся. Прав­да, на хирівськім фронті об­га­няв­ся Кравс, але мірку­ючи по тих си­лах, яки­ми він ору­дував, не ма­ли ми пев­ності.

Дов­го прий­шло­ся нам че­кати на на­шого де­пута­та з Тер­но­поля. Він му­сив їха­ти ок­ружною до­рогою, і це заб­ра­ло ба­гато ча­су. На­решті вер­нув з тим, із чим поїхав ту­ди. Він, приїхав­ши до Тер­но­поля, з тяж­кою бідою до­питав­ся сек­ре­таріату.

Сек­ре­таріат містив­ся в ук­раїнській гімназії. Там за­вели й­ого до од­ної кімна­ти, де поміж дво­ма ліжка­ми при сто­лику сидів наш прем'єр др. Го­лубо­вич. Він вис­лу­хав уваж­но звіт проф. Бой­цу­на та й­ого за­питів і дав й­ому ду­же муд­ру відповідь: «Я сам нічо­го не знаю». На­гаду­вало це грець­ко­го філо­софа Сок­ра­та, кот­рий ска­зав:

«знаю, що нічо­го не знаю». Да­рем­но Бой­цун підхо­див різни­ми пи­тан­ня­ми, та ви­ходи­ло на «нем ту­дом». Так са­мо інші «хож­денія» нічо­го не ви­яс­ни­ли. Вер­нувся з нічим.

Що нам ро­бити? Чи тво­рити самбірсь­ку рес­публіку? Ні, до та­кого до­пус­ти­ти не мож­на. Че­кай­мо.

Та ось те­лефон зі Стрия.

- Гальо! Хто го­ворить?

- Ос­тап Ни­жанківсь­кий.

- Доб­рий день, ку­ме Ос­та­пе! (Ми собі справді бу­ли ку­мами).- Що но­вого?

- З цен­тра­лею годі до­гово­ритись,- ка­же.- Що ви ска­зали б на те і як ви ди­витесь, як­би ми на нашім заг­ро­женім відтин­ку за­вели дик­та­туру?

- Дик­та­туру!? Як­би так усі повіти чи ок­ру­ги пішли за на­шим приміром, ми так виг­ля­дали б, як Ел­ла­да пе­ред персь­ки­ми вій­на­ми… Ко­го ж ви наміти­ли на дик­та­тора?

- А що ду­маєте, як­би так пол­ковни­ка Гри­ця Кос­са­ка?

- Ні, бать­ку, я на та­ке не піду, хоч убий­те. З то­го вий­шов би та­кий ха­ос, що хоч з мос­та та у во­ду. Я то­го не зроб­лю, і че­кати бу­ду, по­ки тро­хи не ус­по­коїть­ся, і на­ше цен­траль­не пра­витель­ство роз­почне свою ро­боту.

От на що за­носить­ся: ота­мани і ота­ман-чи­ки. Історія нас нічо­го не нав­чи­ла.

Давніше бу­ло Пра­вобе­реж­жя і Ліво­береж­жя; те­пер Ліводністров­щи­на і

Пра­водністров­щи­на, чи як…

Я вже зга­дував, що май­ор Ше­бес­та ро­бив нам своєю служ­бою не­оціненні пос­лу­ги. Він щод­ня при­ходив до ме­не зі звітом, і від нь­ого я знав більш-менш, що в повіті і в місті дієть­ся. Й­ого розвідка бу­ла да­леко кра­ща і певніша, як на­ша У.В.В. Про неї ска­жу опісля ок­ре­мо. При­тому він підда­вав мені різні про­ек­ти, як що зро­бити.

Од­но­го дня під час на­шої кон­фе­ренції заїжджає пе­ред комісаріат ав­то, а з нь­ого висідає пол­ковник Гриць Кос­сак. При­ходить до ме­не, у ве­ликім ко­жусі, опе­реза­ний ре­менем, на яко­му ма­лень­кий баг­не­тик. На ковнірі три пол­ковницькі зірки. Ми звіта­лися. Май­ор Ше­бес­та вип­ря­мив­ся по ар­ти­кулу і пред­ста­вив­ся теж.

- Аль­зо-ду біст бай унс… (от­же, ти слу­жиш у нас…).

Ше­бес­та відповів: «яволь», і на тім роз­мо­ва скінчи­лася.

Я поп­ро­сив па­на пол­ковни­ка сіда­ти, а Ше­бес­та вий­шов дис­крет­но до дру­гої кімна­ти.

Від Кос­са­ка я довідав­ся, що спра­ва на­ша стоїть ду­же доб­ре, що пра­витель­ство пе­рено­сить­ся на днях до Оганісла­вова, відно­сини вже на­лад­нані. На­решті поп­ро­щав­ся і вий­шов.

Я поп­ро­сив до се­бе Ше­бес­ту, бо ми на­ради на­шої не бу­ли скінчи­ли.

- Як вам по­добаєть­ся наш пол­ковник? - пи­таю.

- Так, па­не док­то­ре, я маю пе­ред пол­ковни­ком ве­ликий рес­пект, але це му­сить бу­ти дій­сний пол­ковник-

По­ложен­ня у нас та­ке:

На хирівсь­ким фронті ору­дує пол­ковник Кравс. Прий­шли гу­цуль­ські час­ти­ни. Це най­кра­ще на­ше вій­сько. Гу­цул ска­же: «шма­фу» і піде, ку­ди й­ого післа­ли, хоч би в са­ме пек­ло. Кравс фор­мує ар­ти­лерію. Прий­шло кіль­кох ар­ти­лерій­ських стар­шин. Осип

Стру­меляк, про кот­ро­го я ска­зав ви­ще, ро­бив у нас всіля­ку служ­бу. Був навіть при жан­дармерії. Та як по­чув, що під Хи­ровом фор­муєть­ся ар­ти­лерія, не міг вит­ри­мати: хоч на лан­цюг прип­ни, то відор­веть­ся. При­ходить до ме­не і стає при две­рях, мов ви­нува­тець:

- Па­не коміса­ре, ви­бач­те і не гнівай­те­ся на ме­не, що я вас по­кидаю. Але не тут для ме­не місце слу­жити Ук­раїні. Я не ос­танній ар­ти­лерист. Я пе­рей­шов всі ар­ти­лерій­ські кур­си і ро­бив служ­бу від гірсь­кої ар­ти­лерії до га­убиць і мер­зерів.

Тут на моє місце ста­не де­сять інших, а там ме­не хто-не­будь не зас­ту­пить. Я го­лошу­ся до па­на пол­ковни­ка Крав­са.

По яко­мусь часі прий­шов до ме­не вже хо­рун­жим, чим він ду­же ве­личав­ся. Це бу­ла се­лянсь­ка ди­тина, са­мо­учок, без про­текції до­бив­ся та­кого ста­нови­ща. Цей аванс дістав­ся й­ому за бій під Ни­жан­ко­вича­ми, де він дво­ма гар­ма­тами і кар­теччю пе­ред бой­овою лінією стри­мав і зму­сив во­рога до відсту­пу.

- Пан пол­ковник за це ме­не пох­ва­лив і пок­ле­пав по пле­чах…

Бу­ло в нас чи­мало мо­роки з залізнич­ни­ками. В Сам­борі бу­ло ба­гато залізнич­ників на станції, усі соціал-де­мок­ра­ти. Др. Ски-бінсь­кий обіцяв мені, що їх всіх пе­ретяг­не на наш бік. На­сам­пе­ред за­аран­жу­вав в огрівальні збо­ри залізнич­ників.

Пішов і я на віче. Я пред­ста­вив їм у чо­му річ, відтак го­ворив др. Скибінсь­кий по-поль­ськи. Опісля вис­ту­пив один гру­без­ний залізнич­ник в робітничій блузі - гру­бий, мов боч­ка. Він го­ворив, що й­ому бай­ду­же, чия бу­де вла­да, бо все ж ро­бити тре­ба, і щоб ли­ше був по­рядок, і «же­би муй бжух бил пел­ни». Кінець кінців усі по­годи­лися ос­та­ти в службі й на­далі.

Та це три­вало ду­же ко­рот­ко. Хтось їм інак­ше по­радив, бо всі зас­трай­ку­вали і ли­шили нас на ль­оду. По­ложен­ня бу­ло для нас невідрад­не, ко­ли зва­жити, яку важ­ну роль грає в часі вій­ни залізни­ця. Але во­на у нас не ста­ла. Залізнич­ни­ки ук­раїнці взя­лися за­попад­ли­во до праці і, хоч до­бува­ли ос­танки своїх сил, та залізни­ця бу­ла в русі. Зок­ре­ма відзна­чив­ся один ма­шиніст (ма­буть Ко­заке­вич). Він був ду­шею всь­ого і пра­цював бе­зупин­но. Із залізнич­них по­рогів ви-ла­див пан­цирку, кот­ра нам ста­ла в при­годі. і наші вій­ська ору­дува­ли нею, на­че залізною.

На­шу пош­ту, те­лег­раф і те­лефон об­слу­гову­вав без­до­ган­но місце­вий пош­то­вий уря­довець пан Хоміць­кий.


В то­му часі ста­ли по­вер­та­ти до нас ті «ру­софіли», котрі пе­ред австрій­ця­ми повтіка­ли до Росії. Бу­ло між ни­ми кіль­ка еме­ри-тів, котрі те­пер опи­нили­ся без кус­ка хліба. Ба­гато ру­софілів зго­лоси­лося до ме­не до служ­би, і я їх прий­няв. Му­шу тут скон­ста­тува­ти, що во­ни бу­ли гар­ни­ми робітни­ками і всі обов'яз­ки ви­кону­вали без­до­ган­но. Ви­ходи­ло з їхньої праці, що во­ни спри­яють Ук­раїнській Дер­жаві. Вер­нувшим еме­ритам ви­асиг­ну­вав я їх еме­риту­ри, ви­ходя­чи з то­го прав­но­го за­ложен­ня, що еме­риту­ра не є якась лас­ка, тіль­ки що во­на їм прав­но на­лежить­ся як рен­та, на кот­ру во­ни під час своєї служ­би пла­тили вклад­ки.

Не­дов­го пра­цював у нас др. Скибінсь­кий, бо за кіль­ка неділь пе­ренісся до

Дро­гоби­ча. Й­ого пе­ремо­вив то­вариш Вітик. Ро­зумієть­ся, що по­зиція в Дро­гобичі бу­ла ба­гато кра­ща і без­печніша, як в Сам­борі. Там бу­ло по­даль­ше від бой­ової лінії і за­робіток був кра­щий. Як мені роз­ка­зува­ли лю­ди, поз­най­ом­лені зі спра­вою, в Дро­гобичі бу­ло зма­гази­нова­ної наф­ти на два міль­яр­ди. Ма­гази­нува­ли її ще німці та не вспіли ви­вез­ти. Го­воре­но, що всі цис­терни бу­ли так пе­репов­нені, що даль­ше до­буван­ня ро­пи бу­ло для бра­ку місця при­пине­не. Го­воре­но далі, що ма­дяри ще пе­ред боль­ше­виць­ким пе­рево­ротом да­вали нам по 300 ко­рон за гек­то ро­пи, але «до­жа»

Вітик жа­дав ко­неч­но за наф­ту «пше­ниці для й­ого робітників», (котрі, прав­ду ка­жучи, не ма­ли що ро­бити, і, ко­ли не слу­жили при дро­гобицькій армії, то бай­ди­кува­ли). Ма­дяри офе­рува­ли нам замість гро­шей та­ке, чо­го нам бу­ло кон­че потрібно для вій­ська - від чобіт до амуніції та літаків, бо там то­го доб­ра бу­ло до­волі, а в нас сиділи дар­мо змобілізо­вані ку­рені по ка­сар­нях босі. Не мож­на бу­ло з ни­ми ро­бити зви­чай­них вправ, без чо­го во­як пря­мо дуріє і де­моралізуєть­ся.

Наші во­яки втіка­ли з ка­сарень, а ко­ли їх при­лов­ле­но, то справ­до­вува­лися тим, що пішли за чобіть­ми. І це виг­ля­дало на прав­ду. Але дро­гобиць­кий «до­жа» тим не зво­рушу­вав­ся і наф­ти без пше­ниці не хотів да­ти. Цен­траль­не пра­витель­ство не ма­ло си­ли до то­го при­муси­ти, бо ж він був од­ним з п'яти ди­рек­торів, от­же, най­ви­щої вла­ди, пря­мо ка­жучи, «аінфінфтель кай­зер». Я чув не раз, як го­вори­ли наші стар­ши­ни в Сам­борі:

- Тре­ба нам піти од­ним ку­ренем до Дро­гоби­ча. Віти­ка повіси­ти, а наф­ту ви­вез­ти на ма­дяри й до­бути звідтіля, чо­го нам тре­ба.

Мо­же б во­но й доб­ре бу­ло, ко­ли б бу­ли зро­били з тим самі стар­ши­ни по­рядок, але тоді вже бу­ло запізно, бо по боль­ше­вицькім пе­рево­роті на Ма­дяр­щині не бу­ло з ким го­вори­ти.


 

III 


 

За­раз в пер­ших днях мо­го уря­дуван­ня і фор­му­ван­ня вій­ська зго­лошуєть­ся до ме­не австрій­ський сот­ник з покінче­ним шта­бовим кур­сом, чех Віме­таль зі своєю жінкою ук­раїнкою і про­сить, щоб й­ого прий­ня­ти до на­шої служ­би. Він уже вміє чи­тати по-ук­раїнсь­ки, а пи­сати нав­чить­ся. У нас не бу­ло тоді ні од­но­го фа­хово­го стар­ши­ни, вся ре­зер­ва та­ка, що аван­су­вала щой­но на війні, і то де­які аван­си бу­ли мені ду­же не­певні. Ро­зумієть­ся, що та­кий на­буток я вва­жав ко­рис­ним і на­писав

Біме­талеві по­руча­юче пись­мо до сот­ни­ка Ми­кити.

За кіль­ка днів при­ходить до ме­не Віме­тале­ва і про­сить, щоб її му­жові да­ти яку ро­боту в комісаріаті, бо до вій­ська й­ого стар­шинсь­кий кор­пус не прий­няв, а во­ни з ди­тиною не ма­ють з чо­го жи­ти.

Як же ж мог­ли не прий­ня­ти? Я до­гаду­вав­ся, що ті всі псев­до-сот­ни­ки не хотіли ма­ти між со­бою та­кого чо­ловіка, кот­рий, ве­дучи че­рез дов­ший час кад­ру 77 пол­ку, знав або лиш міг зна­ти, чим ко­му мож­на на­зива­тися. Врешті во­но ду­же не­мило, ко­ли маєть­ся побіч се­бе лю­дину, кот­ра як фахівець кра­ще ро­зуміє річ, як та­кий не­допе­чений.

Я пішов між тих панів і та­ки при­мусив їх, щоб Віме­таля бу­ло прий­ня­то. По­казав­ся він відтак зна­мени­тим ор­ганіза­тором і для де­яких панів став ду­же не­без­печним, бо най­кра­ще виз­на­чав­ся в їхній ро­боті. Зго­дом іме­нова­но й­ого ота­маном. В Сам­борі пра­цював він у всіх ділян­ках вій­сько­вої адміністрації і вчив дру­гих. З ча­сом по­каза­лося, що це бу­ла би зна­мени­та ор­ганізацій­на си­ла, якої годі бу­ло ким іншим зас­ту­пити. Од­но­го дня зи­мою, ко­ли я ле­жав не­дужий і силь­но му­чив­ся каш­лем, прий­шов до ме­не до­дому ота­ман Віме­таль і ка­же:

- В ту­тешнім гарнізоні діють­ся такі речі, що з то­го мо­же вий­ти ве­лика ха­лепа, ко­ли то­го не пе­репи­нить­ся. Я не мо­жу на те ди­вити­ся, що в ту­тешній ок­ружній ко­манді тво­рить­ся.

Мені не віль­но бу­ло тоді вста­вати, то­му я по­радив Біме­талеві, що­би взяв собі відпус­тку, поїхав до Станісла­вова до сек­ре­таріату і все там роз­ка­зав.

- Я дав­но так хотів зро­бити, та мені не хо­тять да­вати відпус­тки, бо ли­бонь про­чува­ють, з чим хо­чу ту­ди їха­ти.

Я тоді про­лежав кіль­ка тижнів і не знаю, що ста­лося, але ко­ли опісля був у

Станісла­вові і зай­шов до сек­ре­таріату вій­сько­вих справ, то один стар­ши­на за­питав ме­не, що є на річі, про що го­ворять на сот­ни­ка Мель­ни­ка (тоді був він ок­ружним ко­ман­дан-том)? Я відповів, що я до­казів на це не маю і не мо­жу нічо­го го­вори­ти, але сек­ре­таріат має на те спо­соби, що­би спра­ву ви­яс­ни­ти. Ко­ли те­пер на­гадаю собі про це, то ду­же ка­юся, що я тоді не ска­зав то­го, про що справді в Сам­борі лю­ди го­вори­ли.

Оп­равду­юся хіба тим, що вій­ськові спра­ви до ме­не не на­лежа­ли, я слідства не мав пра­ва вес­ти, а ко­ли до сек­ре­таріату такі слу­хи до­ходи­ли, то обов'яз­ком й­ого бу­ло спра­ву розсліди­ти.

В тім самім часі зго­лосив­ся до служ­би в комісаріаті ра­хун­ко­вий підстар­ши­на п.

Коз­ло. Й­ого по­ручив мені як доб­ро­го робітни­ка австрій­ський пол­ковник П. Мнішек.

По­рука бу­ла зовсім оп­равда­на. Пан Коз­ло був зна­мени­тим уря­дов­цем, у всь­ому вмить орієнту­вав­ся, ро­бив за трь­ох. На мою про­позицію іме­нував й­ого сек­ре­таріат офіціалом.

Скар­бо­ву ди­рекцію про­вадив скар­бо­вий рад­ник пан Ба­ранець­кий, уряд по­дат­ко­вий пан

Го­линсь­кий, а про­кура­торією суб­сти­тут про­кура­торії пан Ва­силик. Цю по­саду об­няв він ав­то­матич­но по са­мочиннім ус­тупленні про­кура­тора Шер­фа. Ці всі уря­ди вва­жав я за адміністраційні і вва­жав се­бе ком­пе­тен­тним інге­рува­ти. Інша річ бу­ла з су­дом. Я вва­жав суд від адміністрації не за­леж­ним і не до­тор­ка­ним. Але зго­дом ме­не зму­сили і ту­ди встря­нути і я пе­редав ве­ден­ня су­ду рад­ни­кові Тур­ке­вичеві, а до Станісла-во­ва вис­лав про­хан­ня, шо­би або зат­верди­ли моє за­ряд­ження, або що­би за­ряди­ли що інше.

Зліквідо­вано та­кож, ми­мо про­тес­ту Виділу, Повіто­ву Ра­ду і нас­тавле­но коміса­ром о. Савіць­ко­го, місце­вого ка­техи­та. Нас­та­вали на ме­не та­кож, що­би ми пе­реб­ра­ли ка­су ощад­ності і повіто­ву ка­су. Я не хотів то­го, і тих кас я не ру­хав, ви­ходя­чи з то­го за­ложен­ня, що там зло­жене при­ват­не май­но, а я, обніма­ючи мій уряд, по­ручив не­зай­маність при­ват­но­го май­на. Зго­дом ми так улад­на­лися, що бу­ло би нам навіть спокій­но жи­лося, як­би не ті вічні аляр­ми, нес­по­кої, по­готівля, нас­ту­пи і відсту­пи, котрі нас стра­шен­но де­нер­ву­вали, що й жи­ти нав­ку­чилось. Ду­маю, що у тих повітах, ку­ди не до­ходив гук гар­мат, не при­вози­ли з фрон­ту ра­нених, не літа­ли над го­лова­ми залізні пташ­ки, жи­лось лю­дям доб­ре, а навіть ду­же доб­ре. Ті повіти ста­рали­ся нічо­го від се­бе не да­вати, а ми му­сили жи­вити увесь хирівсь­кий фронт та ще й го­лод­не на­селен­ня Тур­чансь­ко­го повіту, де лю­тував го­лод, а повіто­вий комісар ^Все­волод Ріпець­кий пря­мо жеб­рав у нас для своїх хліба. На на­ше щас­тя, ма­ли ми за­паси граць­кої ба­раболі і мог­ли сяк-так й­ому по­мага­ти.

У Самбірськім повіті лю­тував пля­мис­тий тиф. Ми ма­ли до роз­по­ряд­ження однісь­ко­го ста­рого ліка­ря д-ра Цю­ка, кот­рий не міг то­му да­ти ра­ди. Не бу­ло в нас ні ме­дика­ментів, ні відповідно виш­ко­лено­го пер­со­налу. До­пер­ва пізніше прис­ла­но нам зі Станісла­вова д-ра Лян­да­ва, спеціаліста РІД за­раз­ли­вих не­дуг, і він взяв­ся енергій­но до праці та спро­вадив зі Станісла­вова чо­го бу­ло тре­ба, що­би пе­ревес­ти де­зин­фекцію і спи­нити по­шесть.

Наш повіт му­сив жи­вити наш фронт. Вій­сько жи­ло пе­реваж­но реквізиціями, на чім повіто­ве гос­по­дарс­тво ду­же терпіло. Де ро­бити реквізиції і що мож­на бу­ло бра­ти, ніхто комісаріату не пи­тав­ся. Бра­ли те, що по­пало під ру­ки і що бу­ло ближ­че.

За­бира­ли по дво­рах емен­таль­ські20 тільні ко­рови під ніж. Дво­ри жа­лува­лися мені, та я не міг на те нічо­го по­ради­ти. Так са­мо бу­ло й із хлібом. Мені го­вори­ли стар­ши­ни, що при тих не­дос­татках, ко­ли б ще не да­ти стріль­цям їсти, то вий­шла би з то­го ка­тас­тро­фа. Я сам то доб­ре ро­зумів, але див­но мені бу­ло, що із запілля не бу­ло жад­ної підмо­ги, так, на­че б хирівсь­кий фронт сто­яв вик­лючно в нашім

інте­ресі. Такі самі об­ста­вини бу­ли на фронті ру­децькім, і там мій то­вариш др.

Маріт-чак не міг собі да­ти ра­ди. В самім місті да­вав­ся відчу­вати брак хліба. Ми дер­жа­вили ще по Австрії самбірсь­кий млин. До­бува­ли ми зер­но і да­вали мо­лоти, а му­ку відтак пус­ка­ли на ба­зар. До ме­не штур­му­вали меш­канці міста за хлібом. Я обіцяв, що за два дні наш млин зме­ле ва­гон зер­на, і хліб бу­де. Та тут за два дні, ко­ли зер­но вже бу­ло зме­лене, прий­шов інтен­дант і заб­рав нам увесь змо­лот.

Ме­не бра­ла роз­пу­ка, бо я мав при­чину по­бо­юва­тися го­лодо­вих за­вору­шень. Тре­ба бу­ло пок­ласти та­кому ста­нові край. і я вирішив поїха­ти до Станісла­вова. Моя по­дорож бу­ла ду­же том­ля­ча. Во­зи брудні з по­виби­вани­ми вікна­ми, не­опа­лені.

Дов­жезні пос­тої зад­ля не­дос­тачі па­лива на стан- ціях. Не бу­ло до роз­по­ряд­ження вугілля і тре­ба бу­ло опа­люва­ти ма­шини де­ревом, а во­но не все бу­ло під ру­кою. Пам'ятаю, що тоді за­ходив­ся стрий­ський залізни­чий

інже­нер Ми­кола Ле­ван­довсь­кий ко­ло пе­рероб­лю­ван­ня пе­чей ма­шин на роп­не топ­лення, але ро­бота та й­шла ду­же пи­няво. Іду­чи, я мав до­волі ча­су при­диви­тися до то­го, що діяло­ся на станціях на лінії давнішої Аль­брехтівсь­кої залізниці


Стрий-Станіславів. Отож в пер­шу чер­гу впа­ла мені в око міліція. Я вва­жав вій­сько за най­важніший чин­ник до ве­ден­ня вій­ни. На кожній станції сно­вига­ють (служ­бу роб­лять) міліціян­ти, хло­пи, мов горіхи, на­годо­вані, обуті, одяг­нені як слід, ну, й оз­броєні. Ме­не це ще біль­ше заціка­вило, бо я та­кого вій­ська дав­но не видів, а особ­ли­во не мог­ли й­ти в порівнян­ня ті фрон­тові во­яки, котрі за­ходи­ли інко­ли до

Сам­бо­ра, або яких при­вози­ли до лікарні. Тут па­ни, а там гірш про­шаків з-під цер­кви. До мо­го пе­реділу присівся ли­бонь в До­лині або в Бо­лехові який­сь міліціянт при повній зброї. Я роз­по­чав з ним роз­мо­ву і ось що довідав­ся. В тім містеч­ку є око­ло 400 міліціянтів. Служ­ба не­важ­ка: на двірці в містеч­ку пиль­ну­вати по­ряд­ку, слідку­вати за де­зер­ти­рами і ви­лов­лю­вати їх, спро­вад­жу­вати ре­зервістів. Харч доб­рий і стар­ши­на не гос­тра. Во­ни до­пов­ню­ють­ся з міста і най­ближ­чих сіл, так, що мож­на час­тень­ко діста­ти відпус­тку до­дому. А во­рога во­ни не бо­ять­ся, бо хирівсь­кий фронт не близь­ко, а ко­ли б во­рог сю­ди зай­шов, то та­кого діста­не про­чуха­на, що й­ому відхо­четь­ся. Про те все довідав­ся я від прав­до­мов­но­го міліціян­та відповідни­ми «так собі» пи­тан­ня­ми.

«Ну» - ду­маю собі - «та­ка Ук­раїна, то по­дай Гос­по­ди, вар­то і при міліції пос­лу­жити».

На­решті я при­тов­кся до Станісла­вова і тут зав­дя­ки знай­омо­му коміса­рові міста дістав теп­лу і ог­рядну квар­ти­ру. А що ще зав­часно бу­ло й­ти спа­ти, я пішов до міста і зай­шов до якоїсь кав'ярні. Кав'яр­ня ве­лика і з ве­ликим ком­фортом.

Дзер­ка­ла блис­тять по стінах, і всь­ого тут до­волі. Пов­но лю­дей, а найбіль­ше ук­раїнсь­ких стар­шин. Гос­по­ди, які па­ничі! Кож­ний гар­но одяг­не­ний і, вид­но, си­тий. Стіль­ки стар­шин ра­зом, в од­но­му місці не ба­чив я ні в австрійців, ні в німців, ні в мос­калів. Су­дячи по числі тих панів і по про­порції до чис­ла стар­шин

(приб­лизно 1:40) ви­ходи­ло б, що на­ша армія стра­шен­но ве­лика, сот­ки ти­сяч. Я за­раз собі на­гадав, як цісар Кар­ло од­но­го ра­зу у Відні ка­зав ок­ру­жити всі ви­ходи в одній кав'ярні і зро­бив об­ла­ву на стар­шин маркітантів21, кот­рих за­раз вис­ла­но на фронт. В нас вправді ціса­ря не бу­ло, але був сек­ре­тар вій­ни, і див­но, чо­му він та­кого не зро­бив у Станісла­вові, де він уря­дував. Не­мож­ли­во, що­би він ць­ого не знав та не ро­зумів, що стіль­ки маркітантів в запіллі, то стра­шен­на де­моралізація для тих, що на фронті кри­вави­лись і від во­шей об­га­няли­ся.

Дру­га ка­тегорія гос­тей кав'ярні - то різні да­ми, кот­рим то­вари­шать стар­ши­ни та

їх уго­ща­ють різни­ми лакітка­ми, ліке­рами, папірос­ка­ми і чо­го ду­ша за­баг­не. Во­ни всі ве­селі. Бо чо­го ж їм жу­рити­ся? Про­паде Ук­раїна, ми­нуть­ся ук­раїнські стар­ши­ни, то прий­дуть поль­ські. То все од­но, лиш щоб мож­на при них по­живи­тися.

А ми під фрон­том кіль­ка но­чей вже про­куня­ли на спа­кова­них ре­чах, сподіва­ючи­ся ви­жида­ного нас­ту­пу во­рога, і за­нят­тя Сам­бо­ра.

Як­би так тут з'явив­ся який Кар­ло і тих фінтиків стар­шин вип­ра­вив на фронт на чолі там­тих го­дова­них міліціянтів, яких я стрічав по до­розі, як би то тоді сто­яла на­ша спра­ва і на фронті і на міжна­родній шахівниці!

Тре­тя ка­тегорія гос­тей кав'ярні - то якісь не­тутешні, з ши­рокою на­турою, та всіля­ко одяг­нені. Во­ни теж ве­село за­бав­ля­ють­ся і роз­ки­да­ють грішми пов­ни­ми при­гор­ща­ми. Вид­но, що гроші ба­гато їх не кош­ту­ють. Довіду­юся, що це наші бра­ти - з-над Дніпра-Сла­вутиці. А що во­ни тут роб­лять? - Місії, де­легації, де­путації, по­соль­ства, комісії і чорт­зна що, а ніхто не си­дить тут без яко­гось дер­жавно­го ти­тулу. Станіславівці наріка­ють, що ці гості підби­ва­ють ціни на все так, що годі з ни­ми ви­дер­жа­ти кон­ку­ренцію в купівлі най­ко­нечніших хар­чо­вих ар­ти­кулів.

Наддніпрянці пла­тять за все по-кня­жому, що наш брат ли­ше очі витріщує.

На дру­гий день і опісля, скіль­ки разів до­вело­ся по­бува­ти в Станісла­вові, зав­ва­жив я од­но­го рос­ло­го і кре­мез­но­го доб­родія на ву­лиці й у кав'ярні, як хо­див та во­див попід ру­ку якусь да­му, а під лівою па­хою ніс до­волі ве­лику ка­сет­ку.

Здаєть­ся, що там бу­ло щось вартніше, як харчі.

На дру­гий день пішов я до дер­жавно­го сек­ре­таріату. Він містив­ся у ве­личавім бу­дин­ку ди­рекції залізниць.22 Кра­щого бу­дин­ку на поміщен­ня вер­ховної дер­жавної вла­ди й не тре­ба. Ко­ли б тіль­ки й­ого нут­ро відповіда­ло зовнішній ве­личі.

Ход­жу по сек­ре­таріатах. Уря­довці ду­же, аж до пе­реса­ди ввічливі. Навіть самі па­ни сек­ре­тарі. Маю вра­жен­ня, що я зай­шов до яко­гось біль­шо­го за­дат­ко­вого то­варис­тва

і го­ворю з ди­рек­то­рами або в кан­це­лярії партій­ної ор­ганізації. За­ход­жу до мо­го без­по­середнь­ого сек­ре­таря внутрішніх справ д-ра Ма­куха. Зас­таю й­ого, як він якій­сь се­лянській парі щось по­яс­нює і дає по­ради.

Я сів і прис­лу­ха­юся. Спра­ва ма­ловаж­на, яку мо­же повіто­вий комісар по­лаго­дити на коліні. Че­каю на мою чер­гу і не знаю, чи сміяти­ся з то­го, як пан сек­ре­тар на­магаєть­ся лю­дям по­яс­ни­ти. На­гадуєть­ся мені, як на однім по­соль­ськім вічі прий­шла ба­ба по­жалу­вати пе­ред па­ном пос­лом та про­хати по­мочі на те, що сусідка ви­кидає Ті че­реп'я на го­род. На­решті вдо­волені інте­ресан­ти вий­шли. Я та­ки не втерпів зро­бити па­ну сек­ре­тареві ува­гу, що шко­да ча­су га­яти на такі дур­ниці, які по­винен по­лаго­дити повіто­вий комісар. Відповідь бу­ла та­ка: «тре­ба бу­ти по­пуляр­ним»…

Я за­раз прис­ту­пив до мо­го діла і при тій на­годі зло­жив уря­дову при­сягу, бо я досі не був зат­вер­дже­ний у мой­ому ви­борі.

Звідсіля й­ду до д-ра Го­лубо­вича. Він стог­не аж під трь­ома пор­тфе­лями: фінан­си, торгівля, про­мисл, ну, і прем'єрство. Є від чо­го зіпріти. Мені й­шло діло про фінан­си і ме­не відісла­но до фінан­со­вого ре­ферен­та, був­шо­го по­дат­ко­вого

інспек­то­ра п. Мри­ца. Я з'ясу­вав й­ому на­ше по­ложен­ня, що на­ше вій­сько не має ніяко­го пос­та­чан­ня із запілля, що повітові стає не­мож­ли­во жи­вити наш фронт, що повіт ни­щить­ся еко­номічно, і нам заг­ро­жу­ють го­лодові роз­ру­хи. Він ме­не слу­хав, та вид­но, що найбіль­ше заціка­вили й­ого го­лодові роз­ру­хи, бо за­раз ска­зав:

- То­го най­мен­ше бо­яти­ся. Як я був повіто­вим коміса­ром, то мав та­кож го­лодові роз­ру­хи, та я їх прис­ми­рив вій­ськом. Ка­жу вам, що найгірше є бо­яти­ся тов­пи…

- Ви­бач­те, доб­родію, але у го­лод­них лю­дей я стріля­ти не бу­ду.

По тій мудрій раді, я ба­чив, що не­ма з ким го­вори­ти, і за­раз вий­шов. За виїмкою сек­ре­таріату здо­ров'я (др. Ку­ровець) і залізниць (інже­нер Ми­рон) всі інші зро­били на мені від'ємне вра­жен­ня. Ті два трак­ту­вали діло­во свої ре­сор­ти і лиш з ти­ми мож­на бу­ло чо­гось до­гово­рити­ся, бо ро­зуміли свою річ, як фахівці.

А сек­ре­тар вій­ни? Не пе­речу, що то слав­ний і щи­рий во­яка, цілою ду­шею відда­ний

Ук­раїні, але та­кому ста­нови­щу, на мою дум­ку, не відповідав.

Я ду­мав, що стріну де д-ра Кос­тя Ле-виць­ко­го, то з ним де­що об­го­ворю, та, на жаль, й­ого вже там не бу­ло в сек­ре­таріаті.

В Станісла­вові аж кипіло, мов у му­раш­ни­ку, від гос­тей з Ве­ликої Ук­раїни. Стрінув я тут і проф. Гру­шевсь­ко­го. Го­вори­ли, що був і Вин­ни­чен­ко, і де­які лю­ди наріка­ли на пра­витель­ство, що не

інте­ресу­вало­ся та­кою ве­ликою і важ­ною осо­бою і да­ло й­ому но­чува­ти на двірці у возі.

Я вер­нувся до Сам­бо­ра в не ду­же ро­жевім нас­трою, а все я мав надію, що во­но зго­дом на­лад­наєть­ся, ко­ли б тіль­ки… інші лю­ди взя­ли кер­му в свої ру­ки…


 

IV 


 

Якось нап­рикінці лис­то­пада 1918, й­ду­чи до уря­ду, стрінув я од­но­го

інтен­дантсь­ко­го стар­ши­ну, кот­рий звістив мені, що то­го дня до нас на підмо­гу при­ходить час­ти­на наддніпрянців - 600 крісів під ору­дою пол­ковни­ка Крав­чу­ка.

Мені за­раз не хотіло­ся віри­ти, та він ме­не за­пев­няв, що це прав­да, що прий­шло авізо із Стрия, щоб для то­го вій­ська при­лади­ти квар­ти­ри і под­ба­ти про їхнє про­хар­чу­ван­ня, і він са­ме за тим й­де.

Вістка та бу­ла для нас всіх ду­же потіша­юча, бо нам ста­вало вже тро­хи га­ряче…

Ро­зумієть­ся, що на­шому гро­мадянс­тву ви­пада­ло лю­бих гос­тей відповідно привіта­ти.

Я розвідав ближ­че, що поїзд приїде приб­лизно біля по­луд­ня. Я за­раз дав зна­ти до жіно­чого гур­тка. Крім то­го я за­поря­див, що­би в тім часі гро­мадянс­тво яви­лося на двірці. Наші пані не да­ли собі двічі го­вори­ти. Вра­дили при­лади­ти обід для стар­шин на «Бесіді», знай­шов­ся гар­но ви­шива­ний руш­ник і в та­кому разі хліб-сіль.

Мені при­пало на до­лю повіта­ти їх про­мовою. Ми пішли в по­луднє на двірець, де зібра­лося до­волі ціка­вого на­роду. Довіда­лися про це по­ляки і жи­ди. Одні і другі на­ляка­лися, бо го­воре­но, що прий­дуть ко­заки, а тих пам'ята­ли лю­ди ще з ча­су росій­ської інвазії. За­чинає па­дати гус­тий сніг. Вже ми­нуло по­луднє, а поїзду ще не­має. На­решті при­ходить авізо, що по­тяг вже в Дро­гобичі. Жде­мо по всіх бю­ро двірця, де хто міг схо­вати­ся пе­ред снігом…

Вже геть з по­луд­ня по­чув­ся свис­ток ма­шини, кот­рої че­рез сніго­вий ту­ман не бу­ло вид­но, і на­решті заїхав до­волі дов­гий поїзд. Всі до­жида­ючі вий­шли на пе­рон.

По­тяг став. Зра­зу ба­чимо лиш дві худі ко­рови, приміщені на відкритій «ль­орі», опісля ви­ходять з возів стар­ши­ни і ста­ють ку­пою. Ко­заки повідчи­няли то­варові во­зи і ви­зира­ють на світ бо­жий. Я ви­таю гос­тей пал­кою про­мовою, а що наш геть­ман

Пет­ро Ко­наше­вич Са­гай­дач­ний по­ходив із Самбірщи­ни і то, як ка­же тра­диція, із поб­лизь­ких Куль­чиць, то я й про нь­ого зга­дав в та­кому смислі, що те­пер нашій

Самбірщині віддя­чу­ють­ся наддніпрянці за зас­лу­ги, по­ложені Са­гай­дач­ним на службі за­порізь­ко­му ко­зац­тву. Та ли­бонь моя про­мова не зро­била ба­жано­го вра­жен­ня на


Крав­чу­ка, бо не відповів мені нічо­го. Прий­няв підне­сені й­ому хліб-сіль і вкло­нив­ся. За нь­ого відповів один зі стар­шин ду­же пал­кою про­мовою і на тім прий­нят­тя скінчи­лося. Я зап­ро­сив усіх стар­шин на ве­черю, бо по­ра до обіду дав­но вже про­мину­ла. Для ко­зац­тва приз­на­чено на квар­ти­ру учи­тель­ський семінар, де бу­ло на­пале­но, нас­те­лено свіжої со­ломи і при­лад­же­но ве­черю. Зібра­ний на­род прям­цю­вав до міста, ко­ли вже горіло по ву­лицях світло.

Я ціка­вий був по­бачи­ти, яке то вій­сько до нас прий­шло, і для то­го по­лишив­ся тро­хи по­заду. І за­раз в пер­шу хви­лину я роз­ча­рував­ся. Й­шли біль­ши­ми і мен­ши­ми гур­тка­ми, а то і один­цем, без стар­шин, от так, як про­чани з Каль­варії. Навіть тим не бу­ли до во­яків подібні, що ма­ли на собі мос­ковські ши­нелі, шап­ки зи­мові і дер­жа­ли кріси, по­зак­ла­дав­ши ру­ки за ру­кави. За їхнім обо­зом я вже й не ди­вив­ся.

Я собі по­думав: яке б то зро­било вра­жен­ня, як­би во­ни ма-ше­рува­ли по-вій­сько­вому, рівним кро­ком, під ко­ман­дою стар­ши­ни, та ще й з піснею!.. А то й­шли, мов зак­ра­дали­ся, до міста, щоб їх ніхто не ба­чив. Я пішов пря­мо на «Бесіду», де був вже від по­луд­ня при­лад­же­ний харч, ну а те­пер - ве­черя для стар­шин.

Са­ля «Бесіди» на­пов­ня­лася. Ста­ли зна­коми­тись. Пол­ковник Крав­чук не був, здаєть­ся, ба­лакун, бо не го­ворив нічо­го. То був чо­ловік мо­лодий, не біль­ше трид­цятки. На на­ше повітан­ня відповів сот­ник Жук мо­вою росій­ською, оп­равду­ючись тим, що він кінчив росій­ську шко­лу, а щой­но те­пер вчить­ся ук­раїнсь­кою. Між стар­ши­нами був один ду­же замітний стар­ши­на - ти­повий за­поро­жець -

Чор­ненко-Чор­ний. Го­ворив чис­тою ук­раїнсь­кою мо­вою і при­гадав нам, що не го­дить­ся по­мину­ти так мов­чки, при нинішній нашій стрічі, та­ких борців сло­ва, як Шев­ченко,

Фран­ко і другі, і закінчив відповідно до то­го свою про­мову, яка усім ду­же спо­доба­лася, чим Чер­ненко з'єднав собі відра­зу сим­патію усіх. Пе­ресиділи ми так пізно в ніч. Як ми вер­та­лися до­дому, й­шов з на­ми і Чер­ненко. Та при однім домі він ка­же:

- Ви­бач­те, що не й­ду далі з ва­ми, та мені слід по­диви­тись до мо­го ко­ня, чи все біля нь­ого в по­ряд­ку. Ка­жу вам: слав­ний ко­заць­кий кінь, усе ро­зуміє, тіль­ки б го­вори­ти.

Чи не ти­повий за­поро­жець-то­вариш? У нь­ого кінь - на­че рідний брат.

Ця підмо­га зро­била доб­ре вра­жен­ня на всіх. Ми наб­ра­ли пев­ності, що ми не такі відру­бані від усь­ого світу і мо­жемо чис­ли­ти на поміч на­ших братів з-над

Дніпра-Сла­вутиці. Тої ночі ми спа­ли цілком без­печно.


 


 

Не­задов­го по тім прий­шов при­каз для на­ших гос­тей. Поділи­ти їх на три гру­пи:

1) й­де на Пе­ремишль і бе­ре й­ого нас­ту­пом, ро­зумієть­ся, в 200 крісів, 2) гру­па, зно­ву 200 крісів, й­де на Гу­саків, і там око­пуєть­ся, 3) гру­па й­де на Кру­кеничі і там око­пуєть­ся. Від Пе­ремиш­ля по­сунув­ся про­тив­ник ли­бонь по наш бік Доб­ро­миля. В

Гу­сакові зор­ганізо­ваний був (я вже за­був, ким) жіно­чий курінь. По­копа­ли стрілецькі ро­ви і з кріса­ми в ру­ках відби­вали нас­ту­пи.

Та­кий при­каз, який мав вий­ти від пол­ковни­ка Гри­ця Кос­са­ка, був на­шим стар­ши­нам не в смак, а го­лов­но че­рез те роз­дроб­лю­ван­ня і так не­велич­ких сил, замість уда­рити ни­ми в од­не місце. Мені по­яс­ню­вали, що це улюб­ле­на так­тична ме­тода пол­ковни­ка Гри­ця Кос­са­ка. Але при­каз був ви­кона­ний. Пер­ша гру­па по­суну­лася геть да­леко і взя­ла аж Ба­кон­чиці, пе­редмістя Пе­ремиш­ля. Такі бу­ли опісля звіти. Та ко­ли ог­ля­нули­ся, то вже далі не бу­ло з чим й­ти, бо ос­та­лося не біль­ше п'яти лаш­тунків на один кріс. Дос­то­ту так, як в пісні співаєть­ся:

Пішли женці жи­то жа­ти

Та й за­були сер­пи взя­ти…

Ко­ли б так їх не розділе­но, й усею си­лою 600 крісів пішли та з відповідною кількістю амуніції, то мог­ли б взя­ти і Пе­ремишль, а хоч бу­ли б та­ки дов­го не всто­яли, то мог­ли ба­гато доб­ра звідтам заб­ра­ти, чо­го нам ду­же бу­ло тре­ба.

Го­вори­ли опісля, що в Пе­ремишлі нас­та­ла ве­лика паніка, бо всі від тої нес­подіван­ки пот­ра­тили го­лови, ніхто там та­кого вій­ська не сподівав­ся.

У той са­ме час ста­лося у нас та­ке, що при однім ма­неврі на­шою пан­циркою вби­то нам топ­ни­ка Білинсь­ко­го. Ми хотіли ус­троїти й­ому гар­ний по­хорон. Станцій­на ко­ман­да обіця­ла прис­ла­ти од­ну по­чет­ну че­ту, так як для вій­сько­вих. Наддніпрянці довіда­лися про те, та й собі прис­ла­ли сот­ню. Та кра­ще, щоб їх не бу­ло. Зно­ву ви­яви­ли се­бе не так, як вій­сько. Й­шли че­редою, у ва­лян­ках (па­пучах), без ла­ду і строю і ро­били ду­же по­гане вра­жен­ня.

Час­ти­на з-під Пе­ремиш­ля вер­ну­ла до Сам­бо­ра. Що з нею бу­ло ро­бити? Во­ни жа­дали, щоб їм да­ти білиз­ну, кот­рої й у нас був брак та­кий, що му­сили аж по до­мах зби­рати. До по­зицій­ної вій­ни во­ни не на­дава­лися. До то­го тре­ба во­яка здис­ципліно­вано­го і тер­пе­ливо­го, особ­ли­во при та­ких страш­них не­домо­гах, на які на­ше вій­сько терпіло. І тре­ба во­яка чи­мось зай­ня­ти, яко­юсь ро­ботою, а то дурій­ка й­ого вче­пить­ся. А що нам бу­ло ро­бити з ти­ми сте­пови­ками, чим їх зай­ня­ти і до чо­го їх вжи­ти? Во­ни зго­дом ста­ли беш­ке­тува­ти. До Сам­бо­ра поп­ри­ходи­ли і з

Гу­сако­ва, і з Кру­кенич, кот­рим та­ке безділлл нав­ку­чилось. Не знаю, як до то­го прий­шло, що на­ше ко­ман­ду­ван­ня поз­бу­лося на­решті тих до­куч­ли­вих гос­тей, і во­ни собі пішли. Ми опісля довіда­лися, що їх по до­розі розз­броєно, бо ста­ли не­щас­тям меш­канців. Лиш де­які стар­ши­ни ос­та­ли у нас, між ни­ми Чор­ненко-Чор­ний як ко­ман­дант в Гу­сакові. Крав­чук пішов враз з ни­ми. До Кру­кенич прис­ла­ли справдішнь­ого пол­ковни­ка росій­сько­го вій­ська Ше­пеля і він завів лад по Крав­чу­ку, кот­рий, як мені го­вори­ли, бен­ке­тував та гу­ляв по-ко­заць­ки на свой­ому відтин­ку.

От та­ке-то бу­ло нам з ти­ми помічни­ками. А мог­ло бу­ти зовсім інак­ше і мож­на бу­ло не од­но при їх бра­вурі осяг­ти, ко­ли б ни­ми кра­ще та ро­зумніше за­поряд­же­но.

Ко­ли наші зв'яз­ки з цен­траль­ним уря­дом тро­хи на­лад­на­лися, прис­ла­ли нам на ок­ружно­го ко­ман­данта сот­ни­ка Мель­ни­ка. Він виз­на­чив­ся в бо­ях під Ль­во­вом і прий­шов до нас ще з не зовсім за­гоєною ра­ною. В самбірськім гарнізоні дис­ципліна не бу­ла світла. Мель­ник завів тро­хи лад і він три­вав, по­ки зно­ву не поп­сувся.

На­ша розвідча служ­ба (УВВ) бу­ла ниж­че уся­кої кри­тики. Завіду­вав нею мо­лодень­кий че­тар X., не­досвідче­ний і лег­ко­душ­ний. Дер­жав у се­бе розвідників різної масті, а між ни­ми дві місцеві поль­ки, котрі від ча­су до ча­су по­силав до Ль­во­ва на шпи­ги.

Я звер­тав й­ому ува­гу, що це оче­вид­ний аб­сурд, що це не­мож­ли­ве, щоб поль­ка своїх зрад­жу­вала. Во­на поїде до Ль­во­ва і там ска­же, що у нас чу­вати. Та мої пред­став­лення на ніщо не зда­лися. X. ска­зав мені, що по­силає за ни­ми кож­но­го ра­зу конт­ррозвідку, кот­ра їх кон­тро­лює. Я не міг збаг­ну­ти. Ко­ли конт­ррозвідка мо­же діста­тися до Ль­во­ва, то хай са­ма розвідає. То бу­ло щось так муд­ро­го, що моїм ро­зумом не міг розібра­ти, як конт­ррозвідка зай­де там, де має діста­тися та­кий шпиг, що має ви­яв­ля­ти із се­бе по­ляка і зрад­жу­вати поль­ську спра­ву. На до­каз мо­го твер­джен­ня, що розвідка бу­ла під уся­кою кри­тикою, на­веду опісля кіль­ка прик­ладів.

Нам ро­бив ве­ликі розвідчі ус­лу­ги по­мер­лий на Ук­раїні о. Ор­ловсь­кий. Годі про нь­ого у цих спо­минах про­мов­ча­ти. Пе­ремись­кий урод­же­нець, те­ологію кінчив у Римі

і там вис­вя­тив­ся целібсом32. Ду­же гар­ний з ви­ду, біля­вий і пос­тавний. Го­ворив гар­но по-поль­ськи, по-ла­тині і по-італій­ськи. Як рим­ля­нин, вмів пра­вити служ­бу

Бо­жу в обох об­ря­дах. Як прий­шов на сот­рудни­ка до Сам­бо­ра, то який­сь по­лоне­ний

італієць уми­рав в самбірській лікарні й за­бажав вис­повіда- ти­ся. Та між поль­ським місце­вим ду­ховенс­твом не бу­ло ніко­го, хто б ро­зумів по-італій­ськи. Тоді до­повіли ко­манді лікарні, що є та­кий свя­щеник між ук­раїнця­ми

і зап­ро­сили Ор­ловсь­ко­го. А ко­ли італієць по­мер, то ко­ман­да вже не да­ла поль­сько­му свя­щени­кові хо­вати, ли­ше зно­ву зап­ро­сила о. Ор­ловсь­ко­го, і він по­хоро­нив й­ого по на­шому об­ря­ду.

Отож цей па­нотець ду­же час­то пе­рехо­див бой­ову лінію до Пе­ремиш­ля, там по­бував між ла­тинсь­ким ду­ховенс­твом, пра­вив в кос­те­лах служ­бу Бо­жу і ба­гато де­чого довіду­вав­ся та при­носив на цей бік. Він ду­же час­то був у не­без­пеці жит­тя, бо й­ого обстрілю­вали то з од­ної, то з дру­гої лінії, по­ки се­бе не ви­легіти­мував. Як ми опісля довіда­лись, він пішов на той бік Збру­ча, де й по­мер як ду­хов­ник на тиф.

Пе­реловім один ви­падок на до­каз то­го, якою індо­лен­тною бу­ла на­ша У.В.В.

В Сам­борі зро­били за­говір на шир­шу ска­лю. Ве­лись при­готу­ван­ня до­сить дов­го, а

У.В.В. нічо­го про це не зна­ло. Аж од­ної ночі кіль­ка за­говірників зай­шли ізза­ду до ок­ружної ко­ман­ди, розз­броїли чер­го­ву стар­ши­ну і шу­кали за ко­мен­дантом

Мель­ни­ком, кот­ро­го як­раз тоді тут не бу­ло. Заб­ра­ли дві ручні гра­нати, що ле­жали на столі, і один ре­воль­вер. Стрілець, що сто­яв на сто­рожі пе­ред бу­дин­ком

Повіто­вої Ра­ди, де місти­лася ок­ружна ко­ман­да, по­чув­ши той підозрілий рух в приміщенні ок­ружної ко­ман­ди, вистрілив на алярм. Пер­ша зорієнту­вала­ся пан­ночка при те­лефоні і за­аляр­му­вала поліцію і ка­сар­ню на дро­гобицькім. Прибіг відділ поліції. Тоді як­раз по­вихо­дили з ок­ружної ко­ман­ди за­говірни­ки і ста­ли втіка­ти.

По­гоня зі стріла­ми по го­родах, на­решті во­ни вспіли втек­ти до од­ної кам'яниці.

Побіч сто­яла дру­га кам'яни­ця, на­че рідна сес­тра, подібна до пер­шої. По­гоня втра­тила орієнтацію і пішла шу­кати до дру­гої подібної. Це їх вря­тува­ло. Але од­но­го з них пізна­ли. То був який­сь, здаєть­ся, За­вадскі, що меш­кав у своєї ма­тері-вдо­ви. Поліція її при-ареш­ту­вала, і во­на виз­на­ла усе і зра­дила цілий за­говір. За­говірни­ки ма­ли опа­нува­ти всі уря­ди, ви­ареш­ту­вати всіх стар­шин і цивіль­них уря­довців, а на підмо­гу ма­ли їм прий­ти се­ляни по­ляки з близь­ко­го се­ла


Стрілко­вич. Але се­ляни не прий­шли - домнівну при­чину роз­ка­жу пізніше - і імпре­за не по­вела­ся. Домівку тієї вдо­ви зде­молю­вали гра­ната­ми до­щен­ту, на мою дум­ку, цілком не­потрібно. На­ляка­ну вдо­ву ви­пус­ти­ли на во­лю. Але ок­ружний ко­ман­дант за­поря­див нас­тупно­го дня стра­хопо­лоха в самім місті. Ха­пали на ву­лиці ко­го по­пало й ареш­то­вува­ли. Бу­ло це в та­кому роді, як не­раз поліція ро­бить «об­ла­ву» за підозріли­ми людь­ми. Тоді тро­хи і мені не діста­лося. Й­ду по­полудні до уря­ду і, як зви­чай­но, пос­ту­паю до ок­ружної ко­ман­ди розвіда­ти про си­ту­ацію. Нав­про­ти ме­не же­не на коні який­сь ду­же схвиль­ова­ний стар­ши­на.

Я ба­чив зда­лека який­сь рух в місті. Пи­таю то­го стра­шину:

- Що ста­лося?

- Нічо­го,- крик­нув мені у відповідь, а далі за­вер­нув ко­ня і грізно до ме­не:

- Ви по­ляк?

Я в першій хви­лині не знав, що ска­зати, бо не ду­мав, щоб місцеві стар­ши­ни ме­не не зна­ли.

- За­раз кажіть, чи ви по­ляк,- кри­чить до ме­не ще грізніше.

- Я повіто­вий комісар, чо­го вам тре­ба? На те він за­вер­нув ко­ня і пігнав далі. В ок­ружній ко­манді я довідав­ся, що це за­поряд­же­но у відпла­ту за нічний на­пад на ок­ружну ко­ман­ду. То­му що в Сам­борі не бу­ло ще тоді поль­ово­го су­ду, то всіх заміша­них у цю афе­ру, відісла­но до Станісла­вова. Але їм нічо­го не ста­лося і кінчи­лося на конфіну­ванні в Тер­но­полі.

Цю подію роз­ка­зав я тро­хи шир­ше на до­каз то­го, якою індо­лен­тною бу­ла на­ша розвідка, і то не ли­ше у нас в Сам­борі.

На­ше У.В.В. во­зило­ся з най­ня­тими шпи­гами, котрі нас зрад­жу­вали, ро­било нічні ревізії біль­ше для спор­ту, як для пот­ре­би, де­кого ареш­то­вано або ви­воже­но, а на те, що нас се­ред то­го чу­жоп­лемінно­го мо­ря ок­ру­жало, бу­ло сліпе і глу­хе.

Нам, цивіль­ним, не по­добав­ся яв­ний флірт на­ших стар­шин з поль­ка­ми. Вий­ти бу­ло по обіді на А-Б, то пов­но гуртків і па­рочок, що сер­дечно за­бав­ля­лися. Моя доч­ка підчу­ла раз на ву­лиці та­ку роз­мо­ву двох поль­ок.

- Я тобі ка­жу, що в них вже не­має амуніції,- це го­ворив мені один ук­раїнсь­кий стар­ши­на.

Це вже бу­ло та­ке не­чува­не, що я не міг мов­ча­ти. Я пішов з тим до пол­ковни­ка

Крав­са. Він вис­лу­хав мо­го звіту і розвів ру­ками.

- Я вже давніше ви­дав ре­зер­ват у цій справі.

- Ре­зер­ва­ту тут за­мало,- ка­жу,- тут тре­ба приб­ра­ти інші спо­соби, бо такі

інтим­ності мо­жуть до­вес­ти до скан­да­лу і ка­тас­тро­фи. Не за­бувай­те, па­не пол­ковни­ку, що ми хоч на своїй землі, але по­серед во­рожо­го нам мо­ря.

Оскіль­ки мені відо­мо, то в Австрії ніко­го не інтер­но­вано, ані конфіно­вано без опінії політич­ної вла­ди і на її за­ряд­ження. Цілком інак­ше бу­ло у нас. Ме­не ніхто не пи­тав про зго­ду. Бра­ли лю­дей і ви­вози­ли, а я аж опісля про це довіду­вав­ся, ко­ли до ме­не при­ходи­ла рідня ви­везе­ного з пла­чем або і з лай­кою. Та­ким спо­собом час­то гро­мадя­ни Сам­бо­ра вирівню­вали між со­бою взаємні по­рахун­ки, що до­носи­ли на се­бе в У.В.В. Терпіли на цім не­раз лю­ди. Бо­гу ду­ха винні. У тій розвідці слу­жив че­тар С.- кра­ще б й­ого імен­ня не зга­дува­ти. Ро­било й­ому ве­лику на­соло­ду зну­щати­ся над ареш­то­вани­ми. Який­сь, оч­видно, абе­рант. До­сить бу­ло пог­ля­нути на й­ого ши­року, помідо­рово­го коль­ору, пи­ку, щоб про це пе­реко­нати­ся та наб­ра­ти ро­зуміння про й­ого інтелігенцію. До ме­не при­ходи­ли жа­лоби і я по­силав їх далі, та це нічо­го не по­мага­ло. Аж наш на­чаль­ник вій­сько­вого су­ду В. заг­ро­зив, що візь­ме то­го осібня­ка під поль­овий суд, як не­поп­равно­го са­дис­та, тоді післа­ли й­ого на фронт.

Уп­ра­ву на­шої в'яз­ниці пе­реб­ра­ло на се­бе вій­сько. Там сто­яла постій­на ко­ман­да, здаєть­ся мені, з тим са­мим че­тарем С. Тоді бу­ло ко­го пиль­ну­вати, бо в'яз­ни­ця на­пов­ни­лася бан­ди­тами з Бо­рис­ла­ва і Дро­гоби­ча. Од­ної неділі пе­ред по­луд­нем, ко­ли я сам сидів в уряді, вбігає до мо­го бю­ро який­сь смішний підстар­ши­на. Смішний він своїм чу­дер­наць­ким одя­гом: у чер­во­них гон­ведсь­ких ву­зень­ких штан­цях і в гу­сарській ко­жушині, а сам тон­кий і ви­сокий. А ще смішніший тим, що на­ляка­ний страш­но і блідий, мов стіна. Вбіг і підпер со­бою двері, та кри­чить не­само­вито:

- Уб'ють ме­не, уб'ють, ря­туй­те… Я зра­зу ду­мав, що це бо­жевіль­ний, і тро­хи збен­те­жив­ся, бо че­рез свя­то не бу­ло ніко­го ко­ло ме­не. З тяж­кою бідою я довідав­ся від нь­ого, що ареш­танти пішли до кап­лиці на бо­гос­лужіння, а ко­ли вий­шли звідтам

- ки­нули­ся на в'яз­ни­чу сто­рожу, розз­броїли її, повідчи­няли всі казні і повтіка­ли. Він на­лежав до тої в'яз­ни­чої сто­рожі, і за ним шу­ка­ють, а ко­ли пій­ма­ють й­ого, то пев­но вб'ють. Я прис­ко­чив до те­лефо­ну і жа­даю злу­ки з поліцією. Не мож­на, лінія зай­ня­та. Кри­чу, щоб за­раз пе­рер­ва­ли, бо у в'яз­ниці бунт. Я виз­вав поліцію. Див­лю­ся че­рез вікно. Ціла хма­ра ареш­тантів біжить попід моє вікно. На­переді один бо­рис­лавсь­кий бан­дит із шаб­лею на­голо. Пря­му­ють на по­луднє. Ро­зумію: ко­ли б діста­лися у Дністрові ло­зи, то спра­ву виг­ра­ли.

На­ляка­ний підстар­ши­на дер­жить­ся су­дорож­не клям­ки две­рей і скімлить, мов би­тий со­бака. Ме­не взя­ла лють на та­кого бо­ягу­за.

- Геть від две­рей! - кри­чу.- От во­як, гірш ба­би, шко­да, що но­сиш ре­воль­вер при собі.

Та втіка­чам не­дов­го всміха­лася до­ля. Умить надбігла поліція і ду­же вправ­но зас­ту­пила їм до­рогу. При­пад­ком по­пав­ся тут наш один стар­ши­на від поль­ово­го су­ду.

На нь­ого нас­ко­чив бан­дит із шаб­лею. Стар­ши­на ви­хопив мит­тю ре­воль­вер і по­валив бан­ди­та на місці. Другі зда­лися. Я вий­шов надвір, як їх ве­ли до криміна­лу і нес­ли на коці за­бито­го. Див­не ди­во, що воєнна пси­хоза мо­же з людь­ми зро­бити. На ме­не ро­била смерть своє вра­жен­ня, і суп­ро­ти неї я по­чував се­бе по­важ­но і зі співчут­тям. Те­пер то­го в ме­не не бу­ло, і я на то­го тру­па ди­вивсь так рівно­душ­но, мов на заріза­ного ба­рана. Роз­по­чало­ся слідство і ви­яви­лося, що цей бунт спри­чине­ний іззовні і був зак­роєний на шир­шу ска­лю. Ареш­танти ма­ли опа­нува­ти і зде­молю­вати комісаріат і суд, що місти­лися в од­но­му бу­дин­ку, і на­роби­ти нам беш­ке­ту. І про це розвідка нічо­го не зна­ла.

Не по­вез­ло. Від то­го ча­су на подвір'ї су­ду, де ареш­ти, сто­яв ма­шино­вий кріс, звер­не­ний на бра­му в'яз­ниці, і в бу­дин­ку су­довім сто­яла ок­ре­ма час­ти­на вій­ська.

Од­но­го ра­зу при­носить мені мій воз­ний до підпи­су пе­репус­тку для яко­гось осібня­ка на пер­ма­нен­тний пе­рехід бой­ової лінії з Фель­шти­на до Хи­рова і на­зад. Див­лю­ся, що пись­мо не з на­шої ма­шини і стилісти­ка пе­репус­тки не на­ша.

- Хто це приніс?

- Це приніс го­тове який­сь пан, він там че­кає у ждальні.

Ме­не взя­ла до­сада. Та ж це без­личність. Ка­жу до воз­но­го:

- Як мені ще раз та­ке при­несе­те, то за­раз піде­те під ключ…

Кли­чу до те­лефо­ну жан­дармерію, щоб мені за­раз прис­ла­ла жан­дарма. У ме­не в цілім комісаріаті не­ма ким пос­лу­жити­ся. Воз­ний бе­ре папір і хо­че відхо­дити. Я й­ого за­дер­жую. За ча­сок прий­шов жан­дарм, та пе­тен­та вже у ждальні не бу­ло.

Пе­реко­ну­юся у про­токолі по­давчім, що № теж фаль­ши­вий, і на­ша кан­це­лярія та­кої пе­репус­тки не пи­сала. Я відсту­пив спра­ву на­шому У.В.В. на те, щоб справ­ни­ка вик­ри­ти, хоч й­ого наз­вись­ко і місце пе­ребу­ван­ня бу­ло на до­кументі на­писа­не. Ко­ли я опісля стрінув па­на ко­ман­данта і спи­тав й­ого про спра­ву, то він лиш ру­кою мах­нув:

- Ми маємо важніші спра­ви. Це зда­валось й­ому мар­ни­цею, хоч річ ішла про шпіонаж

і сфаль­шу­ван­ня.


 

VI 


 

Наші відно­сини з гарнізо­новою стар­ши­ною зло­жились ду­же гар­но, по­ки ще бри­гад­не ко­ман­ду­ван­ня пол­ковни­ка Крав­са не осіло в Сам­борі. Та ті зно­сини, як опісля ви­явить­ся, не вий­шли на доб­ре за­гальній справі. На­томість фронт ста­вив­ся до нас стор­ча­ком. Я не міг дов­го збаг­ну­ти при­чини то­го, бо ніко­ли не мав на­годи стріну­тися з пол­ковни­ком, то­му, що він заєдно пе­ребу­вав на фронті. Якось без­по­середньо пе­ред тим, як Кравс мав осісти в Сам­борі, мав він вис­ка­зати­ся, так, як мені це до­нес­ли: «Як я прий­ду до Сам­бо­ра, то по­роз­га­няю цю комісарсь­ку бан­ду на чо­тири вітри». Я вва­жав спер­шу це за сплет­ню і навіть не при­пус­кав, щоб щось подібне міг Кравс ска­зати. Але ко­ли Кравс пе­ренісся справді до Сам­бо­ра і до ме­не не зай­шов, то я мав при­чину підозріва­ти й­ого в неп­ри­хиль­ності до ме­не. Бо за Австрії бу­ло так, що но­вий ко­ман­дант міста при­ходив до адміністрацій­ної і су­дової вла­ди пред­ста­витись. Прецінь ми обоє слу­жили одній дер­жаві і між на­ми по­вин­на бу­ти зго­да і гар­монія, тим біль­ше, що я ста­рав­ся по­перед усь­ого про те, щоб вій­сько ма­ло все на час, що від ме­не за­лежа­ло. Хоч я не да­вав до то­го при­чини, то фрон­то­ве ко­ман­ду­ван­ня ро­било мені не­раз на­перекір. От, нап­риклад, та­ке: як я вже зга­дував, ми ма­ли в нашій дис­по­зиції ба­рабо­лю на двірці, приз­на­чену для Гра­цу.

Нею підмо­гав я го­лоду­ючу Тур­чанщи­ну, бо й так ця ба­рабо­ля мог­ла на двірці змер­зну­ти у ва­гонах. Фрон­то­ве ко­ман­ду­ван­ня пок­ла­ло на цю ба­рабо­лю свою важ­ку руч­ку і не доз­во­лило ви­вози­ти. Отож я, пізнав­ши та­ке во­роже відно­шен­ня фрон­ту до ме­не, вирішив ус­ту­пити, бо ко­ли б справді пол­ковник Кравс за­хотів ме­не прог­на­ти, то з то­го вий­шов би ве­ликий скан­дал, а я на та­кий дес­пект не зас­лу­жив. Я про­сив те­лег­рафічне сек­ре­таріат внутрішніх справ про звіль­нен­ня ме­не. Мені ка­зали із


Станісла­ва на­писа­ти при­чину мо­го вирішен­ня, і я пе­редав це на письмі. Моєї демісії не прий­ня­ли. Не знаю, якою во­но й­шло до­рогою і як до то­го прий­шло, але по якімсь часі зап­ро­шено ме­не до бри­гад­но­го ко­ман­ду­ван­ня на якусь на­раду. Я пішов, бо ду­мав, що це щось важ­но­го. Та на ділі нічо­го не бу­ло, хіба те, що я при тій на­годі поз­най­омив­ся з пол­ковни­ком Крав­сом і від то­го ча­су наші відно­сини бу­ли добрі. Аж зго­дом я довідав­ся, що при­чиною во­рож­нечі бу­ла партій­на не­нависть од­но­го, близь­ко сто­ячо­го до Крав­са стар­ши­ни-ра­дика­ла з моїм зас­тупни­ком у комісаріаті з тру­дової партії д-ром Ріпець­ким. Од­но­го ра­зу, як ста­ли сва­рити­ся че­рез те­лефон над моєю го­ловою, то я му­сив ус­та­ти і пе­рер­ва­ти той язи­ковий двобій.

Як над­хо­дила зи­ма, лю­ди ста­ли жа­лува­тися у ме­не на брак па­лива. Всі ліси бу­ли в пансь­ких ру­ках, а па­ни ка­зали собі за де­рево со­лено пла­тити. Тоді комісаріат до­ручив лісо­вому інже­нерові поділи­ти повіт на рай­они і в кож­но­му рай­оні виділи­ти мен­ше вартні час­ти­ни ліса на ви­руб та оз­на­чити ста­лу ціну на де­рево, кот­ру кон­су­мен­ти ма­ли пла­тити до дво­ра влас­ни­кові. Це за­поряд­ження по­дав я до відо­мості гро­мад і при тім до­ручив, що­би ви­рубу­ючі не пе­рес­ту­пали межі, наз­на­ченої інже­нером, слу­хали вказівок по­береж­ників і не де­вас­ту­вали ліса та ви­рубу­вали де­рево після лісо­вого за­кону. Та­ким роз­по­ряд­ком вла­да з'єдна­ла собі сим­патію сіль­сько­го на­селен­ня, бо за Австрії та­кого не бу­ло. Пам'ятаю, як до ме­не прий­шов один війт по­ляк із поль­ської гро­мади Стрілко­вич і дя­кував мені «в

ім'єню ца­лей гро­мади за тен правдзіви оби­ватель­скі чин». Це. ли­бонь, бу­ло при­чиною, що поль­ські хло­пи біль­ше сим­па­тизу­вали з на­ми, ніж з па­нами з міста, ува­жа­ючи наш уряд за де­мок­ра­тич­ний, а не пансь­кий.

Та те­пер ста­ли зно­ву нап­ли­вати до ме­не жа­лоби з дворів на де­вас­тацію лісів.

Вис­ла­ний на комісію лісо­вий інже­нер устій­нив, що ті жа­лоби бу­ли оп­равдані. Лю­ди не хотіли дер­жа­тися ви­тиче­ного пла­ну, а ру­бали там, де їм хотіло­ся. Ру­бали до­роге ма­теріало­ве де­рево на па­ливо. По­береж­ників про­ганя­ли пог­ро­зами, а де­рево ру­бали не при землі, а на який метр від землі, ос­тавля­ючи стов­бу­ри ні до чо­го на місці. При такім рабівницькім ви­рубі гро­зило зни­щен­ня лісо­вого гос­по­дарс­тва. Та як ць­ому за­ради­ти? Я дав по­ручен­ня жан­дармерії і на­казав на­чаль­ни­кам гро­мади, щоб до та­кого не до­пус­ка­ли і не ни­щили лісів, бо як з вес­ною прий­деть­ся нап­равля­ти мос­ти і до­роги, а не бу­де при­гожо­го де­рева, то хай не ди­ву­ють­ся, як бу­демо роз­би­рати ха­ти та бу­дин­ки на цю пот­ре­бу.

Мені див­но бу­ло, що наші лю­ди, такі пос­лушні усякій владі, те­пер не хо­тять слу­хати. Оче­вид­но, їм зда­вало­ся, що як нас­та­ла Ук­раїна, то те­пер віль­но ро­бити кож­но­му, що лиш за­хоче. А ось ще один та­кий прик­лад.

Бу­динок ста­рос­тва (давніший єзуїтсь­кий мо­нас­тир) сто­яв по­рож­ний. При­ходить до ме­не бідно­та, щоб їх десь під зи­му примісти­ти. Я по­радив­ся з моїми людь­ми і віддав їм ста­рос­тинсь­кий бу­динок на меш­кання, на­казу­ючи, щоб й­ого ша­нува­ли, бо то дер­жавне доб­ро і я за нь­ого відповідаю. І во­ни мені за це відповіда­ють, хоч не май­ном, бо во­ни діди, але тим, що в разі не­пос­лу­ху я Їх се­ред зи­ми про­жену на ву­лицю. По яко­мусь часі при­ходить до ме­не один з вісткою, що де­які людці ни­щать бу­динок, ви­рива­ють до­рогі ду­бові пар­ке­ти, ру­ба­ють двері не­зай­ня­тих убікацій і па­лять тим усім в пе­чах. Я схо­пив­ся за го­лову, бо ж я за все відповідаю, і пішов ту­ди. Справді ван­да­ли, усю­ди руїна біль­ша, як я собі у­яв­ляв. Ко­ли я став їм до­коря­ти за їхнє пос­ту­пован­ня, то помірку­вав, що во­ни не ба­гато собі що роб­лять

із мо­го го­ворен­ня. Тоді я прик­ли­кав най­ста­течніших з-поміж них і віддав їм увесь бу­динок під дог­ляд, а всім іншим на­казав, щоб їх слу­хали. Та і це нічо­го не по­мог­ло. За два дні прий­шли до ме­не ті самі і про­сили, щоб їх від то­го обов'яз­ку звіль­ни­ти, бо во­ни бо­ять­ся за своє жит­тя і здо­ров'я. Го­лота не те, що не хо­че їх слу­хати, та ще й пог­ро­жує їм. Нічо­го бу­ло ро­бити. Не хотіли жи­ди їсти ман­ни, хай

їдять час­ник. Я ви­дав при­каз жан­дармерії, щоб всіх нес­лухня­них з бу­дин­ку ви­кину­ти. Це лиш ма­лень­кий епізо­дик, та годі бу­ло про нь­ого за­мов­ча­ти, як про яс­кра­вий до­каз, чо­го мож­на надіяти­ся від па­нуван­ня люм­пен-про­летаріату. Те­пер, по стіль­ки літах, я мо­жу собі у­яви­ти, що діяло­ся на Ве­ликій Ук­раїні за воєнної дик­та­тури люм­пен-про­летаріату. Збіго­вище лю­дей різної масті, лінюхів, не­робів, ла­сих на чу­же доб­ро, здібне до руй­ну­ван­ня, ніко­ли нічо­го не збу­дує.


 

VII 


 

Мені час­то до­води­лось їзди­ти до Станісла­вова в уря­дових спра­вах, які зда­вались мені пиль­ни­ми, а не мож­на їх бу­ло пись­мом чи те­лег­ра­фом об­го­вори­ти (те­лефо­ном не мож­на бу­ло зі Станісла­вовом по­розуміти­ся).

Од­но­го ра­зу в Стрию на двірці в ждальні III кла­су, щось мені по­перед очі блис­ну­ло. При­див­ля­юсь ближ­че, хтось на­че б у фе­лоні стоїть. Про­тис­ка­юся крізь юр­бу на­ших стрільців і ба­чу, що то не був фе­лон, ли­ше ди­вовиж­ний ко­заць­кий одяг.

Від смуш­ко­вої шап­ки зви­сає дов­жезний шлик, об­ши­тий срібни­ми чи зо­лоти­ми ша­марун­ка­ми. Так са­мо об­ши­тий і ко­заць­кий жу­пан. Мені на­гадав­ся цир­ко­вий шталь­кнехт. Ко­зак стоїть між юр­бою стрільців і роз­ка­зує про свої ли­царські под­ви­ги.

- Хто це та­кий? - пи­таю най­ближ­чо­го.

- Це ко­зак з Ве­ликої Ук­раїни. Мені за­раз на­гада­лася пісень­ка, ли­бонь чи не Тим­ка

Па­дури: «А я ко­зак з Ук­раїни, ко­зак з ро­ду, ко­зак з міни, Я ніко­ли не зап­ла­чу, ход­жу, гуд­жу, граю, ска­чу».

Опісля я довідав­ся, що то­го ли­царя за різні беш­ке­ти за­ареш­ту­вала на­ша поліція у

Станісла­вові.

Де­які па­нове з фрон­то­вої ко­ман­ди ста­рали­ся нам, оскіль­ки мо­га, до­пек­ти. Один австрій­ський стар­ши­на, кот­рий му­сив у Сам­борі сидіти, про­сив нас, щоб у нь­ого за­реквіру­вати па­ру ко­ней, бо як їх візь­ме вій­сько, то він їх ніко­ли вже не по­бачить. Нам ко­ней бу­ло ду­же потрібно, бо повіто­вий лікар не мав чим їзди­ти по се­лах по­борю­вати епідемію ти­фу, яка страш­но лю­тува­ла. Ми взя­ли з од­но­го дво­ра по­воз­ку і прий­ня­ли фірма­на. Та не­дов­го ми ти­ми кінь­ми (справді ду­же гарні коні бу­ли) тіши­лися, бо од­но­го ве­чора ко­ман­да фірма­на прог­на­ла, а коні за­реквіру­вала для вій­ська. За­раз на дру­гий день по­бачив я, як на тих ко­нях гар­цю­вали по місті стар­ши­ни ко­ман­ди. Я віднісся з жа­лобою на та­ку са­мово­лю і до го­лов­ної ко­ман­ди, і до сек­ре­таріату вій­ни в Станісла­вові. З го­лов­ної ко­ман­ди дістав я пись­мо, що реквізиція бу­ла неп­ра­виль­на і ко­ман­да мас нам коні звер­ну­ти. З Станісла­вова не при­ходи­ло нічо­го. Якось не­задов­го я був в Станісла­вові і пішов за цею спра­вою до сек­ре­таріату вій­ни, і тут який­сь ота­ман за­явив мені, що реквізиція бу­ла пра­виль­на і я ко­ней не діста­ну. Тоді я тиць­нув й­ому пе­ред очі пись­мо го­лов­ної ко­ман­ди.

- Ко­ли так, то місце­ва ко­ман­да не ма­ла пра­ва реквіру­вати в адміністрацій­ної вла­ди і му­сить вам коні відда­ти.

Але ми ко­ней тих ніко­ли не діста­ли. Я тіль­ки на те зга­дав про цей інци­дент, щоб ви­каза­ти, що вій­сько­ва вла­да трак­ту­вала нас. цивіль­них уря­довців, «пер но­гам» і ми му­сили для доб­ра спра­ви усе те терпіти.

Од­но­го ран­ку довіду­юся, що наш уря­довець Плас­кач си­дить у ка­сар­няній фур­дизі на Дро­гобицькій. Те­лефо­ную до ко­ман­ди ка­сарні.

- Про­шу за­раз ви­пус­ти­ти на во­лю мо­го уря­дов­ця і на­писа­ти мені при­чину ареш­ту­ван­ня.

- А­як­же! За­раз… Він піде пе­ред поль­овий суд…

- Ов! А то за що?

- За невідповідну по­ведінку суп­ро­ти вій­ська.

- За та­ку про­вину пе­ред поль­овий суд ніко­го не став­лять, а ви вва­жай­те, щоб самі ту­ди не по­пали. Жа­даю без­про­волоч­но­го звіль­нен­ня…

- Не маєте пра­ва мені при­казу­вати…

Але якось пан че­тар Фільц на­умив­ся і Плас­ка­ча за­раз ви­пус­тив.

Афе­ра бу­ла та­ка: й­де Плас­кач ве­чером ми­мо ка­сарні. Й­ого за­дер­жа­ли: «Стій! Хто ти?» - Плас­кач пред­став­ляєть­ся і пок­ли­каєть­ся на пе­репус­тку від комісаріату.

«Ля­гай на зем­лю і пе­репус­тку дер­жи пе­ред со­бою». «Та як - ля­гати в бо­лото?» -

«Ля­гай, ся­кий-та­кий си­ну, а то по­бачиш!»… На те вибігає з ка­сарні ко­ман­дант че­тар Фільц. Плас­кач ка­же, що він уря­довець комісаріату. «Я с… на ваші комісаріати, ля­гай за­раз на зем­лю…»

Нічо­го бу­ло ро­бити і ко­ли вже провіре­но й­ого легіти­мацію, ка­зав й­ого ко­ман­дант зам­кну­ти до вій­сько­вої фур­ди­ги, де бу­ло стіль­ки ареш­тантів, що не бу­ло де сісти

і, ро­зумієть­ся, од­но­му цивілеві між вій­сько­вими до­вело­ся не од­не по­чути на свою ад­ре­су.

Я спи­сав із Плас­ка­чем про­токол і відпис пе­редав на дві ру­ки: до місце­вої ко­ман­ди

і до поль­ово­го су­ду, за на­дужит­тя вла­ди і зне­вагу дер­жавно­го уря­ду. За кіль­ка днів прий­шов до ме­не який­сь не зна­ний мені стар­ши­на з пред­ло­жен­ням, щоб спра­ву якось по-доб­ро­му по­лаго­дити, Фільц ме­не пе­реп­ро­сить… Я пред­ло­жен­ня відки­нув.

Не ме­не від оби­див, ли­ше уряд, і я не маю пра­ва про­щати. Ми ве­демо діло серй­оз­но, а хто нер­во­вий (тим й­ого вип­равду­вав) - хай й­де лічи­тися, а та­кого хамс­тва, щоб чо­ловікові тве­резо­му ка­зати ля­гати в бо­лото, стерпіти не мо­жу. Не знаю, на чім спра­ва скінчи­лася, бо не­задов­го нас­тав роз­вал фрон­ту.

Або та­ка квітка:

При­ходить до мо­го бю­ро який­сь че­тарик у шапці і, по­казу­ючи на ме­не паль­цем, пи­тає:

- Чи то ви Чай­ковсь­кий? Ме­не аж підки­нуло.

- Чо­го вам тре­ба від Чай­ковсь­ко­го?

- Ко­ли ви Чай­ковсь­кий, то дай­те мені дозвіл, щоб заб­ра­ти для дивізії ма­шину до пи­сан­ня в ад­во­ката Е… Він та­кий зух­ва­лий, що не хо­че да­ти ма­шини, по­ки не при­несу доз­во­лу від Чай­ковсь­ко­го.

- А хто ви є? - пи­таю.


- Я є че­тар з дивізії, і для дивізії ма­шина потрібна.

- Неп­равда, ви не є стар­ши­на, бо не знаєте, що, вхо­дячи в ха­ту, хоч би по службі, тре­ба зня­ти шап­ку і пред­ста­вити­ся, то є ви­яви­ти своє наз­вись­ко і ран­гу.

Як дивізії ма­шина потрібна, то хай відне­сеть­ся до ме­не пись­мо­во.

- Я хо­чу взя­ти ма­шину від то­го ад­во­ката, щоб й­ого по­кара­ти за зух­валь­ство, що не хотів мені ма­шини да­ти.

- А я не маю з ва­ми про що біль­ше ба­лака­ти, про­шу мені не пе­реш­коджа­ти…

Він сто­яв ще який­сь час без шап­ки, кот­ру м'яв у руці, на­решті вий­шов, не про­мовив­ши сло­ва…

При­ходить до самбірсь­ко­го, ру­дець­ко­го і тур­чансь­ко­го комісаріатів з го­лов­но­го хар-че­вого уря­ду при­каз, пот­вер­дже­ний підпи­сом пол­ковни­ка Гри­ця Кос­са­ка, щоб кож­ний з тих повітів дос­тарчив до та­кого-то ча­су стіль­ки-то твер­до­го збіжжя, стіль­ки круп, каші, со­лони­ни і та­ке інше для цен­траль­но­го хар­че­вого уря­ду.

Дістав­ши та­ку уря­дову дур­ни­цю, підпи­сану ще й пол­ковни­ком Кос­са­ком, кот­ро­му місцеві відно­сини по­винні бу­ти відомі, я по­тирав чо­ло до­лонею, ду­ма­ючи, що це мені снить­ся. Самбір і Руд­ки жив­лять свій фронт, бо із запілля нічо­го не при­ходить, а над­то Самбір му­сить жи­вити повіт тур­чансь­кий, де лю­тує го­лод. Те­пер при­каз, щоб да­вати ще харчі для запілля, для тих тов­сто­пузих дар­моїдів міліціянтів, яких до­велось мені ба­чити. До то­го ще за­галь­новідо­ма річ, що тур­чансь­кий повіт, відко­ли існує, не ба­чив на своїх нив­ках твер­до­го зер­на, хіба вівсик. Отож, Тур­чанщи­но, да­вай твер­де зер­но, мо­же, і для Поділля приз­на­чене, бо так на­казує вла­да! Я по­радив­ся з моїм то­вари­шем д-ром Ріпець­ким, і ми прий­шли до то­го вис­новку, що хоч би і пос­лу­хали, і та­ки збіжжя зібра­ли, то місце­ва ко­ман­да не доз­во­лить й­ого ви­вез­ти з повіту, бо й у нас не пе­рели­ваєть­ся. Ті при­чини не­мож­ли­вості ви­конан­ня то­го при­казу ви­писа­ли ми до го­лов­но­го хар­че­вого уря­ду.

Потім не­задов­го приїжджає який­сь ви­щий уря­довець го­лов­но­го хар­че­вого уря­ду з реп­ри­мен­дою, чо­му при­каз до­тепер не ви­кона­ний. То був який­сь із тих «лю­бячих атєчес­тво» патріотів, що замість й­ти в од­нос­трою на фронт, бо здо­ровий нівро­ку і мо­лодий, волів «де­кува­тися» між мішка­ми хліба-каші в хар­чевім уряді.

Я ска­зав й­ому ті самі при­чини, що в письмі до хар­че­вого уря­ду.

- Але ж, па­не коміса­ре, го­ворю серй­оз­но, тут не­має вип­равдан­ня, виз­на­чена кількість му­сить бу­ти дос­тавле­на.

Я схви­лював­ся:

- Па­не! Не робіть з та­та вар'ята. По-ук­раїнсь­ки ж вам го­ворю, що це не­мож­ли­во, бо не­ма звідки… На­уку про при­кази схо­вай­те собі про за­пас, а я вам ка­жу, що ду­рень той, що ви­дає при­кази, зна­ючи, що во­ни не до ви­конан­ня. Врешті йдіть собі

і реквіруй­те самі, але я не ру­чу за це, чи наші фрон­товці вас не за­реквіру­ють і відішлють ту­ди, звідкіля приїха­ли.

Потім я лус­нув двер­ми і вий­шов, ли­ша­ючи й­ого з д-ром Ріпець­ким, кот­рий і від се­бе на­гово­рив й­ому прик­рих слів.

Ні, так далі не мо­же бу­ти. Я скли­кав прибічну ра­ду і тут виріши­ли, щоб я поїхав до Станісла­вова і там роз­мо­вив­ся в хар­чевім уряді. Нас му­сять ко­неч­но відтя­жити

і пе­реб­ра­ти про­кор­млен­ня фрон­ту.

Я поїхав, але в тім уряді годі бу­ло з ким до­гово­рити­ся до путнь­ого кінця. Во­ни такі бідні, нізвідки взя­ти. Тре­ба всім терпіти… ну, а цей при­каз про дос­та­ву твер­до­го хліба бу­де взя­тий на­зад…

Я вий­шов і за­раз на ву­лиці пе­ред хар­че­вим уря­дом прис­ту­пає до ме­не який­сь жид, ку­пець, кот­ро­го я пер­ший раз в житті ба­чив.

- Па­не коміса­ре, пот­ре­буєте твер­до­го збіжжя?

- А ви маєте за скіль­ки?

- Маю скіль­ки за­хоче­те, б, 8, 10 ва­гонів. Пше­ниця по 600 ко­рон, жи­то по 500 ко­рон.

- Та звідкіля, з кот­ро­го повіту, ко­ли ніде нічо­го не­має…

- Ой, ой, ко­би я так здо­ров був, скіль­ки є у нас збіжжя, з кот­ро­го хо­чете повіту… Лиш ви пос­та­рай­те­ся про дозвіл на вивіз, бо я й­ого не діста­ну.

Нічо­го я й­ому не відповів на цю офер­ту, лиш за­раз за­вер­нув до хар­чо­вого уря­ду до то­го са­мого ре­ферен­та.

Я й­ому роз­повів про мою роз­мо­ву з куп­цем…

- Тре­ба бу­ло й­ого за­раз ареш­ту­вати…

- За що? Чи за те, що дис­по­нує збіжжям? Во­но чей же не кра­дене. Це лиш до­каз, що вас оббріху­ють повітові коміса­ри із запілля, а ви цю брех­ню в найліпшій вірі пов­то­ряєте. Ви то­го не хо­чете зна­ти, що у нас пот­во­рило­ся стіль­ки рес­публік, скіль­ки є повітів. Кож­ний комісар дбає лиш про свій повіт, а за­галь­на спра­ва й­ому бай­ду­жа, і ко­ли кіль­кох тих бре­хунів не повісить­ся, не бу­де в нас ла­ду.

Одні зій­дуть на про­шаків, інші за­багатіють.

Опісля пішов я до вій­сько­вого сек­ре­таріату, і тут ме­не кра­ще зро­зуміли й обіця­ли по­соби­ти, що справді пізніше ста­лося, бо­дай по­час­ти.

При­чину та­кого не­дома­ган­ня мож­на бу­ло лег­ко відга­дати. Цен­траль­ний уряд про­хар­чу­ван­ня пи­тав, пев­но, повіто­вих комісарів про стан за­пасів збіжжя на місцях, а ті, дба­ючи ли­ше про свій повіт, по­казу­вали із се­бе убо­гень­ких, на­че та ми­ша цер­ковна. Ке­рува­лися та­кою дум­кою, що мов­ляв, ближ­ча со­роч­ка до тіла, як ко­жух. Ви­годі сво­го повіту підчи­няли за­галь­ну спра­ву, від якої за­лежа­ло на­ше бу­ти чи про­пас­ти. Ті коміса­ри, пев­но, зна­ли, чи в їх повіті про­да­ють збіжжя і ку­пу­ють, бо ж той мій офе­рент не мав на думці кра­дено­го збіжжя. Для них був фронт да­леко, а аж тоді бу­дуть обо­роня­тися, як во­рог до них прий­де. Ви­яви­лося тут цілко­витий брак по­чут­тя спіль­но­ти діла. Але у то­му за­винив і цен­траль­ний уряд- Тре­ба бу­ло комісарські звіти че­рез свої ор­га­ни просліди­ти і ви­нува­тих за брех­ливі звіти тре­ба бу­ло по­тяг­ну­ти до відповідаль­ності. Та­ке за­та­юван­ня хар­чо­вого ста­ну в запіллі не бу­ло ви­нят­ком, ли­ше пра­вилом. Тре­ба бу­ло за­поря­дити, що при оз­на­ченій уря­дом ціні збіжжя мож­на ви­вози­ти й­ого з од­но­го повіту до дру­гого, а бу­ло би збіжжя вилізло, з'яви­лося за­раз, бо кож­ний, що й­ого мав, був би ра­до спро­дав.

Та­ке са­ме і з м'ясом. Вер­та­ючи тоді зі Станісла­вова, стрінув­ся я з повіто­вим коміса­ром з До­лини д-ром Се­вери­ном Да­нило­вичем35. Пи­таю, чи у них не ку­пив би жи­вого м'яса.

- Мож­на,- ка­же,- та лиш за готівку, а не шля­хом реквізиції. Лю­ди ма­ють ско­та до­волі і мож­на би так кож­но­го тиж­ня ку­пити яких 50 штук.

Я на­гадав собі, що на на­шому відтин­ку різа­ли емен­таль­ські тільні ко­рови для вій­ська…

На на­шому відтин­ку ста­вало що­раз тісніше, відчу­вав­ся брак усь­ого. Хирів уже був у ру­ках про­тив­ни­ка, а ми не ма­ли чим га­разд відби­вати­ся, бо не бу­ло дос­та­точ­ної ар­ти­лерії. Ми виріши­ли пос­ла­ти до го­лов­ної ко­ман­ди вій­сько­во-цивіль­ну де­путацію, кот­ра би наш стан як слід з'ясу­вала. Ко­ман­ду­ван­ня бу­ло тоді в Бе­режа­нах. В де­путації поїха­ли: я - за Самбірсь­кий повіт, покій­ний Все­волод Ріпець­кий - за

Тур­чансь­кий повіт, по­руч­ник ар­ти­лерії Околіт і че­тар Куль­чиць­кий - від вій­ська. Виб­ра­лися ми в до­рогу під са­ме поль­ське Різдво 1918 р. По­дорож бу­ла стра­шен­но утяж­ли­ва. Ми за­лед­ве дру­гого дня опівночі приїха­ли до Бе­режан, хоч у По­туто­рах бу­ли за­раз з по­луд­ня. Не мож­на бу­ло доп­ро­сити­ся з Бе­режан яких са­ней, а бо­дай щоб прис­ла­ли по нас дре­зину. В Бе­режа­нах ніхто для нас квар­ти­ри не за­мовив, не мож­на бу­ло се­ред нічної піть­ми до­пита­тися, де поміщаєть­ся ква­терун­ко­вий уряд. Ми ціпеніли під го­телем до тої го­дини, ко­ли по­ляки й­шли ра­но до кость­ола на «пас­тирку». Тоді да­ли мені і Ріпець­ко­му та­ку кімна­ту, що вхо­дило­ся в неї пря­мо із дво­ру, до то­го ще бу­ло і вікно за­бите. Стар­ши­ни примісти­лися в іншо­му го­телі, де пе­ресиділи до ра­на у фо­телі, бо ліжка не бу­ло. Од­ним сло­вом та­кого не­ладу під бо­ком го­лов­ної ко­ман­ди, та­кої без­по­рад­ності годі собі у­яви­ти.

Ра­но я роз­пи­тав по­меш­кання ок­ружно­го ко­ман­данта д-ра Ков­ше­вича і за­раз ми пішли до нь­ого, 3 Ков­ше­вичем, моїм ста­рим дру­гом, я дав­но не ба­чив­ся, то ж на­ша стріча, бу­ла ду­же ми­ла. Він повів нас до го­лов­ної ко­ман­ди, кот­ра місти­лася в су­довім бу­дин­ку на дру­гому по­версі. Нас прий­няв шеф шта­бу пол­ковник Миш­ковсь­кий.

Оме­ляно­вич-Пав­ленко нез­ду­жав, і ми у нь­ого не бу­ли. Пол­ковник Миш­ковсь­кий міг справді заімпо­нува­ти. Муж­чи­на рос­лий, стат­ний, в од­нос­трою росій­сько­го пол­ковни­ка, го­ворив ду­же гар­но по-ук­раїнсь­ки і го­ворив вій­сько­вим сти­лем так, на­че стріляв з кріса, зна­чить, що ска­зано­го сло­ва ніко­ли не за­вер­тає. Та­ка мо­ва мо­же заімпо­нува­ти. Ми пред­ло­жили й­ому наші пе­кучі пот­ре­би: на­сам­пе­ред - вій­ськові, а опісля - ми цивільні.

- Усе на­лад­наєть­ся, і приш­леть­ся вам підмо­гу з гар­ма­тами.

Ми сиділи дов­кру­ги сто­ла і роз­мовля­ли. На столі пе­ред че­тарем Куль­чиць­ким ле­жав який­сь за­пис­ник. Куль­чиць­кий до­тор­кнув­ся й­ого ру­кою, на­че б хотів по­диви­тися.

Миш­ковсь­кий гля­нув на нь­ого грізно і пок­лав на за­пис­ни­ку ру­ку.

- Як ви ць­ого тут не пок­ла­ли, так не до­тор­кай­тесь.

Збен­те­жений Куль­чиць­кий за­вер­нув ру­ку, на­че б попікся.

Я го­ворив за про­хар­чу­ван­ня армії на фронті.

Повіт вис­на­жений вій­ною, не стає хліба для на­селен­ня, а при­ходить­ся ще і фронт го­дува­ти. Нам гро­зить гос­по­дарсь­ка ка­тас­тро­фа, бо ми­неть­ся весь скот в повіті.

Во­рог пе­реб'єть­ся і за­бере нам еко­номічну підста­ву існу­ван­ня, ко­ли за­бере бо­рис­лавсь­ку наф­ту…

- Ну, та й що з то­го?

- Я га­даю, що зле, бо без наф­ти ми нічо­го не вдіємо…

- За­бере, а ми відбе­ремо зно­ву.

- А він, ус­ту­па­ючи, або її за­бере собі, або по­нищить, а нам її не ли­шить.

- Не журіть­ся… Не зни­щили її мос­калі та й німці, не зни­щать її і по­ляки.

- Але на­селен­ня зневірить­ся, і спра­ва на то­му по­тер­пить.


Я го­ворив схвиль­ова­но, бо я ба­чив, що нічо­го не доб'юся, а пан пол­ковник го­ворив про ус­туплен­ня і інвазію на­че б ко­му мав ус­ту­пити­ся із зай­ня­тої лав­ки із чем­ності.

- Па­не пол­ковни­ку,- ка­жу,- я вза­галі не ро­зумію, чо­го нам кри­вави­тися під

Ль­во­вом, замість взя­ти Пе­ремишль і відтя­ти ко­мунікацію зі за­ходом, а тоді Львів сам здасть­ся без кри­вав­лення.

- Я тої са­мої дум­ки, що й ви, але я то­го пла­ну не ро­бив, лиш ва­ше ко­ман­ду­ван­ня, кот­ро­го я зміня­ти не бу­ду, бо я щой­но 10 день уря­дую тут…

А­удієнція скінчи­лася. Шко­да бу­ло їха­ти, бо з та­ким са­мим вер­та­лися, як сю­ди при­були. По тій а­удієнції ме­не щось тор­кну­ло, що тут щось не теє. Приз­на­ють мені рацію, що кра­ще бу­ло зро­бити інак­ше, а не хо­тять ць­ого зро­бити, хоч во­но не шко­дить справі.

То­го дня не­мож­ли­во бу­ло нам від'їзди­ти і ми тут ос­та­лися. Цілий день я вже не роз­лу­чав­ся з Ков­ше­вичем, ма­ли собі що роз­ка­зува­ти. За­раз і квар­ти­ру кра­щу ми до­були.

На дру­гий день ра­но заїха­ли по нас са­ни. Ков­ше­вич прий­шов зі мною поп­ро­щати­ся вос­таннє, бо як­раз на й­ого іме­нини (св. Й­оси­фа) й­ого по­хова­ли.

Не бу­ло чим вдо­ма по­вели­чати­ся. Зна­чить, що го­лов­не ко­ман­ду­ван­ня, хоч ба­чить, що план був не­доціль­ний, не хо­че й­ого зміни­ти на ліпший, хоч повіт, та­кий ба­гатий, на то­му по­тер­пить, хоч наф­ту втра­тить­ся і не бу­де чим най­ко­нечніших пот­реб зас­по­коїти. Тут щось не теє…

Та ми, сам­бо­ряни, пок­ла­дали усю надію на пол­ковни­ка Крав­са. Він нас пев­но обо­ронить. До нь­ого ма­ли всі не­об­ме­жене довір'я:

і на­селен­ня, і вій­сько, ря­дові і стар­ши­ни. От як­раз прий­шла вістка, що Кравс пе­рело­мив під Су­довою Виш­нею во­рожий фронт і зни­щив на 14 кіло­метрів залізни­цю аж до підбу­дови («ун­тербау») і пе­рер­вав ко­мунікацію зі за­ходом. Довір'я зма­гало­ся. Але цей под­виг пол­ковни­ка Крав­са, оче­вид­но, не по­добав­ся го­лов­но­му ко­ман­ду­ван­ню, бо тоді ма­ли вес­тись якісь пе­рего­вори про завішен­ня зброї, з чо­го наші фрон­то­вики бу­ли ду­же нев­до­волені. І от ста­ли стар­ши­ни самбірські го­вори­ти, що го­лов­не ко­ман­ду­ван­ня усу­нуло пол­ковни­ка Крав­са, що на й­ого місце прий­де інший ко­ман­дант, а над тим всім фрон­том обій­ме ко­ман­ду пол­ковник Гриць­ко Кос­сак. Нам зра­зу не хотіло­ся у та­ку дур­ни­цю віри­ти. За що ж та­ка ка­ра на Крав­са? Хіба ж не й­ого у то­му зас­лу­га, що ми до­тепер на тім фронті дер­жи­мося? Хіба ж не він ство­рив цю армію з нічо­го? Стар­ши­ни бу­ли че­рез те до край­ності схвиль­овані.

Пог­ро­жува­ли, що в та­кому разі усі по­дадуть­ся до демісії, вва­жа­ючи та­кий пос­ту­пок го­лов­ної ко­ман­ди з їхнім улюб­ле­ним стар­ши­ною за свою влас­ну оби­ду. Ми, цивільні, теж зат­ри­вожи­лися, зна­ючи, що як Кравс відій­де, то фронт не удер­жить­ся й од­но­го дня. Тре­ба бу­ло і нам щось про­ти то­го ро­бити.

По­голос­ка ста­ла справ­джу­вати­ся. Кравс уже не вер­нувся до Сам­бо­ра по тій ек­скурсії під Су­довою Виш­нею, а на й­ого місце прий­шов ге­нерал Гем­ба­чев. Я вва­жав за відповідне з ним поз­най­оми­тися і пішов до ко­ман­ди. Гем­ба­чев прий­няв ме­не ввічли­во, го­ворив поп­равне по-ук­раїнсь­ки. Ко­ли ми роз­го­вори­лися над за­галь­ним по­ложен­ням, він ка­же до ме­не:

- Ме­не прис­ла­ли сю­ди че­рез якусь не­ви­яс­не­ну по­мил­ку. Та ж я не був ніко­ли фрон­то­вим стар­ши­ною і на тім нічо­го не ро­зуміюся. Я увесь час слу­жив у росій­ськім вій­ську при інтен­дантурі. Тут ве­лике фрон­то­ве зав­дання і відповідальність, а я її прий­ма­ти не мо­жу на се­бе. Я звідсіля ле­да день піду.

«Ну, гар­на історія», по­думав я собі:

«не вмію ні чи­тати ні пи­сати, а хо­чуть ме­не жидівсь­ким ко­ролем об­ра­ти».

От уміле ко­ман­ду­ван­ня! Хай би і кілок пос­та­вити, щоб лиш в од­нос­трою ге­нера­ла.

Не­мож­ли­ва річ, щоб по­ляки то­го не зна­ли і не ви­корис­та­ли, а тоді фронт прис­не, мов миль­ний пу­зир. Крав­са лю­бить ря­дове во­яц­тво, й­ого по­важа­ють стар­ши­ни, а те­перішній ко­ман­дант сам ка­же, що не знає, що має ро­бити. Стар­шинсь­кий кор­пус має Кос­са-ка ніза­що, сміють­ся із й­ого при­казів. От дає він при­каз те­лефо­ном для відтин­ку Кру­кенич чи Гу­сако­ва:

- Нас­ту­пати «шпрун­гвай­зе»… а пан-цир­ка… (тут зам'яв­ся на слові, що пан­цирці ро­бити). Чер­го­вий стар­ши­на, що відібрав те­лефо­нат, смієть­ся і відповідає: «а пан­цирка гу­ляє по шля­ху»… «Так, так,- ка­же Кос­сак,- а пан­цирка гу­ляє по шля­ху».

Оповіда­ли мені та­кож, що кіль­ка стар­шин пе­реб­ра­лися за дядьків з Ясе­ниці

Сіль­ної, де пе­ред вій­ною Кос­сак був вчи­телем, яви­лися до нь­ого в Стрию і про­сили, щоб по­кинув вій­ну і вер­нувся до них на се­ло, бо в школі не­має по­ряд­ку і діти ду­же пус­ту­ють. Гро­мада обіцяє й­ого «ви­лекріму-ва­ти». Не знаю, чи це прав­да, але го­вори­ли мені про це стар­ши­ни в Сам­борі і з то­го до­тепу ду­же сміяли­ся.

Ко­ли вже усу­нен­ня Крав­са ста­ло фак­том, на­ша прибічна ра­да виріши­ла післа­ти зно­ву де­путацію до го­лов­но­го ко­ман­ду­ван­ня, по­ки не наспіє ка­тас­тро­фа. До де­путації виб­ра­но ме­не і покій­но­го рад­ни­ка Ва­силя Щер­ба­тюка. Ми ма­ли їха­ти до Хо­доро­ва, ку­ди пе­ренес­ла­ся го­лов­на ко­ман­да армії. Ми ма­ли нас­та­вати на те, щоб Крав­сові відда­но зно­ву ко­ман­ду­ван­ня на на­шому фронті. Я ра­дий був з мо­го то­вари­ша де­путації, бо покій­ний Щер­ба­тюк ду­же щи­ра і ро­зум­на лю­дина, був моїм вірним то­вари­шем і до­рад­ни­ком і не од­но ли­хо ми­нуло ме­не не раз че­рез те, що й­ого щи­рої ра­ди пос­лу­хав.

Ми вже зби­рали­ся їха­ти, як повідо­мив нас ок­ружний ад'ютант, що тої дни­ни го­лов­но­коман­ду­ючий ге­нерал Оме­ляно­вич-Пав­ленко пе­реїзди­тиме че­рез Самбір на пе­рег­ляд хирівсь­ко­го фрон­ту. Отож бу­де мож­на з ним в Сам­борі по­гово­рити і не тре­ба тов­кти­ся до Хо­доро­ва. Ве­чером пішли ми на двірець, бо не бу­ло нам відо­мо, о котрій го­дині приїде поїзд. На двірець прий­шов і ге­нерал Гем­ба­чев. Це нам не бу­ло на ру­ку, бо як же при нь­ому про­сити, щоб й­ого взя­ли і при­вер­ну­ли Крав­са.

То­му-то про­хали ад'ютан­та, щоб вик­ло­потав для нас а­удієнцію в чо­тири очі. Ми жда­ли аж по­за північю. На­решті поїзд приїхав. Ге­нерал сидів у са­лонці. Сю­ди пішов Гем­ба­чев зі стар­ши­нами. Ми ба­чили усе крізь неп­рисло­нене вікно са­лон­ки.

На­решті стар­ши­ни вий­шли, а ос­та­лися ге­нера­ли самі. Ад'ютант до­повів нам, що ге­нерал нев­довзі до нас вий­де.

І так ста­лося. До кімна­ти станцій­ної ко­ман­ди, де ми до­жида­ли, прий­шов ге­нерал

Оме­ляно­вич-Пав­ленко. Ми пред­ста­вили­ся. Ге­нерал - лю­дина вже в літах, си­вий, ру­ка на підв'язці. Він низь­ко­го рос­ту, мар­ний з ли­ця. Не ви­яв­ляє ні од­ної прик­ме­ти на ге­нера­ла, не то вже на го­лов­но­коман­ду­ючо­го. Го­ворить слаб­ким го­лосом ла­маною мо­вою. Хоч би лиш до Крав­са - стра­шен­ний кон­траст. Я на пер­ший пог­ляд ду­же, ду­же роз­ча­рував­ся. Я пред­став­ляю й­ому всю річ зв'яз­но, док­ладно, ко­рот­ко - так, як ме­не вчи­ли у вій­ську пи­сати «беріхти» і «мель­дун­ки». Ге­нерал вис­лу­хав ме­не тер­пе­ливо і ка­же:

- Спра­ва вже виріше­на: пол­ковник Кравс відкли­каний вже з відпус­тки і вер­тає та обнімає ко­ман­ду­ван­ня сво­го відтин­ку.

Ми не мог­ли з ди­ва вий­ти. Ко­ли ж во­но так виріше­но в один мент, ко­ли дав­но вже бу­ло виріше­но інак­ше? Мені зда­вало­ся, що нам поміг у то­му ге­нерал Гем­ба­чев, як­що він ска­зав Пав­ленкові те са­ме, що й мені то­го са­мого дня ра­но.

Ну, сла­ва Бо­гові, те­пер зно­ву змо­жемо без­печно спа­ти. Ко­ли ми роз­повіли стар­ши­нам, як во­но вий­шло, то всі ду­же раділи і дя­кува­ли нам, ка­жучи, що во­ни самі не посміли б ге­нера­лові про це го­вори­ти.

Ро­зумієть­ся, що ця історія з Крав­сом му­сила бу­ти наслідком якоїсь інтри­ги.

Ко­мусь хотіло­ся дій­ти до вла­ди, а на пе­реш­коді сто­яв Кравс. Кінець був та­кий, що

Кравс пе­реб­рав зно­ву ко­ман­ду­ван­ня, а Гем­ба­чев від'їхав до Стрия.


 

VIII 


 

Слід те­пер ска­зати де­що про наші відно­сини до дру­гих не­ук­раїнсь­ких націй: по­ляків, жидів та німців. У пер­ших по­чат­ках наші відно­сини до по­ляків бо­дай на­зовні бу­ли мирні. Я уже зга­дував про спіль­ну на­шу пра­цю, ко­ли то на нас най­шла повінь не­щас­ли­вих росій­ських по­воротців. Відтак, ко­ли я скли­кав сесію пред­став­ників двірсь­ких об­шарів і ви­ложив їм стан спра­ви і на­черк ук­раїнсь­кої кон­сти­туції, кот­ра по­руча­ла кожній нації свобідний куль­тур­ний роз­ви­ток, сво­боду віри і не­дотор­каність при­ват­ної влас­ності, ви­казав їм моє ба­жан­ня на брат­ню зго­ду та про­сив їх у всіх спра­вах звер­та­тися до ме­не. Тоді один шлях­тич, стис­ка­ючи мені ру­ку, ска­зав: «і з пев­носць­ов бендзє нам лєп'єй як до­тих­час». По якімсь часі прий­шла до ме­не де­путація поль­ської ор­ганізації, щоб склас­ти між на­ми який­сь «мо­дус вівенді» на бу­дуче; за­яви­ли, що во­ни хо­чуть свобідно­го куль­тур­но­го роз­витку і та­ке інше. Я ска­зав їм те са­ме, що пе­ред тим ска­зав діди­чам, але хай во­ни ска­жуть своїм вер­хам, щоб за­лиши­ли офен­зи­ву на нашім фронті, щоб ми мог­ли спокій­но пра­цюва­ти спіль­ни­ми си­лами над відбу­довою на­шого зруй­но­вано­го повіту. За той час вирішить Ан­танта, що з на­ми має ста­тися. Во­ни на це від се­бе са­мих зго­дили­ся, але во­ни самі то­го ріша­ти не мо­жуть і му­сять пред­ло­жити це своїй вер­ховній владі. В тій цілі тре­ба їм з їх вер­ха­ми по­розуміти­ся і вис­ла­ти ко­гось з-поміж се­бе че­рез фронт на дру­гий бік. Я обіцяв

їм та­ку пе­репус­тку пос­та­рати­ся, і ми розій­шли­ся в най­кращій згоді. Я ніко­ли не був політи­ком, не вмів хит­ри­ти, вірив в те, що мені го­вори­ли, га­дав, що во­ни ду­ма­ють щи­ро і вже радів з то­го, що не­заба­ром на нашім фронті нас­та­не спокій, так ду­же усіма ба­жаний. Я в тій хви­лині хотів за­бути, чо­го нас на­ша історія нав­чи­ла. При тій на­годі, як бу­ла між на­ми мо­ва про на­род­ну куль­ту­ру, я ска­зав


їм, що після на­шої кон­сти­туції віль­но їм виб­ра­ти собі на­родо­ву ра­ду, і ви­сила­ти з неї своїх де­легатів до прибічноі повіто­вої ра­ди. Ко­рис­та­ли з то­го жи­ди і німці, лиш не по­ляки. Я був страш­но на се­бе ли­хий, що так лег­ко дав­ся взя­ти на та­ку по­лову, бо я пізнав, що ті уго­дові пе­рес­пра­ви бу­ли лиш на те, щоб двох де­легатів мог­ло свобідно пе­рей­ти фронт і діста­тися своїх. Ко­ли я по кіль­кох днях заінтер­пе­лював од­но­го з тих панів, яку при­вез­ли відповідь їхні де­лега­ти і що бу­де з на­шою зго­дою, відповіли мені, що вже те­пер їм ніякої зго­ди не тре­ба.

Жи­ди ста­вили­ся до нас сим­па­тич­но. Виб­ра­ли свою на­род­ну ра­ду і бо­роли­ся між со­бою при ви­борах ду­же зав­зя­то. Бу­ли й про­тес­ти ви­борчі, і другі ви­бори. Та ми не вміли тої сим­патії ви­корис­та­ти, нав­па­ки - де­які наші невідповідальні людці своїм по­веден­ням суп­ро­ти жидів му­сили нас­троїти їх до нас неп­ри­хиль­не. От, нап­риклад, за­ряди­ла ко­ман­да міста, щоб жи­ди на «бліху» (жидівсь­ка час­ти­на міста) чис­ти­ли ву­лиці. До тої ро­боти хотіли міліціян­ти взя­ти і місце­вого ра­бина, д-ра філо­софії, хоч він хотів пос­та­вити за се­бе най­мле­ного став­ле­ника. Прий­шов до ме­не ра­бин із своєю асис­тою на скар­гу. Го­ворить чис­тою поль­ською мо­вою і ба­чу, що лю­дина з ви­щою освітою. Та­кий беш­кет уже зачіпав вірос­повідан­ня іншої на­род­ності. Я ра­бина пе­реп­ро­сив і роз­мо­вив­ся те­лефонічне з ко­ман­дою міста:

- Що ви доб­ро­го, па­нове, ро­бите? - І пред­ста­вив їм зміст жа­лоби та про­сив, щоб ць­ого не ро­били, бо я би був зму­шений віднес­ти­ся з жа­лобою до сек­ре­таріату. Моя

інтер­венція справді по­мог­ла і біль­ше жа­лоб у ме­не з тої при­чини не бу­ло.

Зно­ву ж німці й­шли нам у всь­ому на ру­ку. Але ли­ше ті німецькі німці, бо спо­лонізо­вані німці з Ней­дор­фу дер­жа­лися по­ляків.

Від то­го ча­су, як уго­дові пе­рего­вори між на­ми і поль­ською сто­роною роз­би­лися, ко­ли ще я не міг на влас­ну ру­ку зміню­вати фор­му­ли уря­дово­го при­речен­ня для уря­довців, котрі під та­кою умо­вою хотіли роз­по­чати служ­бу, місцеві і до­око­личні по­ляки ста­ли нам ро­бити па­кості, які ли­ше бу­ло мож­на. Я мав ба­гато з тим кло­поту, щоб здер­жа­ти роз'яре­них стрільців від до­раз­ної відпла­ти. На­ша розвідка нічо­го не зна­ла і нічо­го не ро­била. Опи­саний ви­ще на­пад на ок­ружну ко­ман­ду, двок­ратний бунт ареш­тантів, гас­нення елек­трич­но­го світла і ба­гато іншо­го, пов­то­рюва­лося ду­же час­то.

А наші?

Всіля­ко бу­вало. Зра­зу я не міг обігна­тися від кан­ди­датів на сіль­ських комісарів.

При­ходи­ли різні осібня­ки, фасіону­вали се­бе ве­лики­ми ук­раїнсь­ки­ми патріота­ми, а з місце­вих війтів ро­били ос­танніх лай­даків. Я не міг зра­зу зорієнту­вати­ся, бо ще не мав на­годи пізна­ти повіту як слід. Зго­дом по­каза­лося, що не один з тих людців ме­не на­дув, що він був пер­ший дра­буга в селі, а рвав­ся до комісарсь­ко­го стіль­ця тіль­ки зад­ля на­живи. Я став пе­рево­дити гро­мадські ви­бори і на жа­дан­ня гро­мади ви­силав своїх уря­довців ту­ди. Бу­ли і про­тес­ти, і не раз ви­бори пе­реве­дено по кіль­ка разів.

Бу­ло по се­лах зде­моралізо­ване вій­ною шу­мовин­ня, але бу­ли і гарні лю­ди, які ро­зуміли, в чо­му річ, і ви­яв­ля­ли свою пос­вя­ту до на­род­ної спра­ви. Тим то лю­дям я

і зав­дя­чував, що міг роз­по­ряд­ки ви­кону­вати гро­мади точ­но і охо­че. От, приміром, вва­жав ко­неч­ною пот­ре­бою за­ложи­ти свою папірню, бо був ве­ликий брак па­перу. Я знав, що є ве­лика, але спус­то­шена мос­ка­лями фаб­ри­ка па­перу в Са­сові. Я пе­репи­сував­ся в цій справі з сек­ре­таріатом, а тим ча­сом зби­рав ма­теріал до про­дукції па­перу. Про­голо­сив я по гро­мадах, щоб зби­рали по­лот­ня­не лахміття і при­вози­ли до ме­не на про­дукцію па­перу. Я виз­на­чив за­раз ль­окаль на склад. Лю­ди з сіл при­вози­ли ра­до, і зібра­лося то­го близь­ко на два ва­гони. Знай­шов я та­кож

інже­нера, який ви­казав­ся посвідка­ми, що в Німеч­чині пра­цював на фаб­ри­ках па­перу

і своє діло доб­ре ро­зумів. Й­ого післав я до Станісла­вова і, ли­бонь, що зак­лю­чив уго­ду, кот­рої змісту я не пам'ятаю.

Дру­гий епізод при­гадую собі та­кий. В од­но­му селі зби­рали­ся в лісі де­зер­ти­ри з на­шого вій­ська: злу­чили­ся з ци­гана­ми з Ва­невич і ок­ра­дали ніччю дво­ри та гра­бува­ли за­копа­ну в полі буль­бу. При­ходи­ли до ме­не дідичі зі скар­гою. Я віднісся до жан­дармерії, та во­на не ма­ла стіль­ки лю­дей мені післа­ти, щоб ви­лови­ти, як пізніше по­каза­лося, біля 80 де­зер­тирів. Я вик­ло­потав вій­сько­ву поміч. Післа­ли мені цілий курінь на ту ек­спе­дицію. Але курінь пішов за дня, співа­ючи по до­розі пісень­ок, а де­зер­ти­ри ма­ли час повтіка­ти. Тоді я віднісся до звер­хності гро­мади і при­казав, що ко­ли мені са­ма гро­мада до 48 го­дин не ви­ловить тих де­зер­тирів і не прис­та­вить до ко­ман­ди, то на­ложу на неї кон­три­буцію 20 000 ко­рон і пішлю їм на ек­зе­куцію вій­сько, кот­ре так дов­го бу­де сто­яти на квар­ти­рах, по­ки гро­шей не зло­жать. Мені са­мому зда­вав­ся цей при­каз дра­консь­ким, але він над сподіван­ня поміг. Лю­ди змо­вили­ся, пішли ніччю, ви­лови­ли всіх де­зер­тирів і при­вели, за виїмком двох. Тих ніяк не мог­ли зло­вити і про­сили ме­не, щоб тих двох

їм по­дару­вати, що я охот­но зро­бив.

Так са­мо мож­на би поділи­ти і інтелігенцію ук­раїнсь­ку на три ка­тегорії. Бу­ли такі щирі патріоти, що не по­жаліли б сво­го жит­тя для Ук­раїни. Та зно­ву ба­гато бу­ло, особ­ли­во між уря­дов­ця­ми, та­ких, що зир­ка­ли «на задні ко­леса» і не хотіли так зовсім за­мика­ти за со­бою фіртки - ану ж… хто то ще знає, як во­но бу­де? А ще бу­ла і тре­тя ка­тегорія і між інтелігенцією, кот­рої іде­алом бу­ла на­жива.

За­багатіти де­шевим кош­том - то ціль жит­тя. До­бива­лися яко­гось уря­ду, яко­гось ду­же рен­товно­го підприємства, бо­дай би на один раз, щоб ли­ше за­багатіти бо­дай на

200%. Між моїми уря­дов­ця­ми не обій­шлось і без ха­бар­ників та­ких мізер­них, як за мос­калів: «па­жалуй, ба­рин, капєєчку на чай­ок». Од­но­го ра­зу зай­шов я до од­но­го мо­го уря­дов­ця, де да­вали для чо­ловіків рек­ла­мації, од­ним сло­вом, де за­ходи­ли жінки за своїми чо­ловіка­ми. Я по­чув в шафі який­сь шо­рох. Відчи­няю двері, а там дві кур­ки, зв'язані за но­ги. Уря­довець збен­те­жив­ся ду­же, що я відкрив та­кий

«фас­ци­кул», але я не ска­зав нічо­го, ли­ше пе­ревів й­ого за­раз до іншо­го відділу, де він з партіями не схо­див­ся.

Але бу­ли і грубші інте­реси, особ­ли­во в хар­чевім відділі. Та тут я нічогісінь­ко не міг вдіяти, бо не мав нізвідки до то­го до­помо­ги, а іншої пиль­ної ро­боти бу­ло стра­шен­но ба­гато. Відтак роб­ле­но грубші інте­реси з горілкою з на­шої ґуральні.

Тут вже бу­ла і спілка уря­довців з де­яки­ми місце­вими стар­ши­нами. Зна­ла про те, ма­буть, і місце­ва ко­ман­да, бо відтак ко­ман­дант бри­гади, пол­ковник Кравс, відібрав нам за­ряд ґуральні… Вже він щось му­сив зна­ти, бо мав ко­ло се­бе та­ких стар­шин, що пиль­но сліди­ли за ро­ботою уря­довців адміністрації. Та див­но, що пол­ковник, хоч час­то зі мною схо­див­ся, не ви­явив мені то­го.

Ми ви­дава­ли ча­сопис «Наддністрянські Вісті», ор­ган повіто­вих комісаріатів в

Сам-борі. Старім Сам­борі і Турці. Щоб цей ор­ган міг існу­вати й удер­жу­вати­ся, я уз­нав й­ого ор­га­ном повіто­вого комісаріату. Тут поміща­ли ми всі роз­по­ряд­ки свої і дер­жавні, за те всі гро­мади повіту му­сили ор­ган цей пе­ред­пла­чува­ти, а вій­сько за­бира­ло ве­лике чис­ло нак­ла­ду на фронт для стрільців, котрі до­мага­лися, щоб їм дос­тарчи­ти лек­ту­ри, якої, зад­ля пе­рер­вання ко­мунікації зі Ль­во­вом, зовсім не бу­ло. Зно­ву ж усі чи­таль­няні бібліоте­ки, яких бу­ло до­волі пе­ред вій­ною, по­нищи­ла мос­ковсь­ка ох­ранка, по­борю­ючи вся­ке «ма­зепинс­тво» в Га­личині. За чис­ла, котрі бра­ли для вій­ська, пла­тило вій­сько, а сот­ник інтен­данту­ри й опісля ота­ман Ми­хай­ло Ти­мяків не жа­лував сво­го гро­ша на літе­рату­ру для вій­ська на фронті.

Од­но­го ран­ку при­ходить до ме­не про­кура­тор і за­яв­ляє мені, що най­новіше чис­ло

«Вістей» му­сить сконфіску­вати.- Та за що? - «От за цей ар­ти­кул» і тиць паль­цем в од­не місце на два сло­ва «па­ни кро­вопийці».

- Агі! - ка­жу,- хіба ви та­кого над­ру­кова­ного сло­ва ще не чи­тали?

- Чи­тав чи ні, але цей-то я конфіскую…

- Та як конфіскуєте ор­ган політич­ної повіто­вої вла­ди? От дай­те спокій і не робіть не­потрібно­го беш­ке­ту.

- Я та­ки за­беру цілий нак­лад…

- Не за­бере­те, бо я не доз­во­лю.

- За­раз іду до дру­карні і за­беру… Чис­та на­пасть! Я та­ки всер­дився і крик­нув од­но не­цен­зурне сло­во, яко­го ужив раз і Віктор Гю­го, а поль­ський пе­рек­ладчик тво­ру со­ромив­ся й­ого пе­рек­ласти і за­лишив та­ки сло­во в оригіналі.

По відході про­кура­тора я дов­го не міг зас­по­коїти­ся. Я відтак довідав­ся, що про­кура­тор справді був у дру­карні, але нак­ла­ду вже й­ому не да­ли, бо прий­шов запізно. Ко­ли я відтак ска­зав стар­ши­нам, що чис­ло ма­ло не підля­гати конфіскаті, то по­чув та­ке:

- А ми бу­ли б й­ого сконфіску­вали і відісла­ли до Станісла­вова…

Мій про­тест про­ти конфіска­ти я опи­рав на роз­по­ряд­кові міністерс­тва юс­тиції з дня

18 січня 1896, Ч. 26785/95., по яко­му ор­га­ни політич­ної повіто­вої вла­ди конфіскаті не підпа­да­ють. Але вид­но, що про­кура­тор то­го не знав і був би на­робив та­кої ме­тушні, що вій­сько бу­ло б но­го за­ареш­ту­вало. Я мав з тим па­ном ще й та­ку колізію пе­ред тим. В поб­лизь­ко­му селі знай­де­но вби­того чо­ловіка. Про­кура­тура за­ряд­жує до­ход­ження, та не має ліка­ря, кот­рий зро­бив би секцію. При­ходить до ме­не про­кура­тор, щоб да­ти й­ому ліка­ря. Я маю до дис­по­зиції ли­ше од­но­го ліка­ря, кот­рий з ти­фом не мо­же собі да­ти ра­ди. Що ро­бити? Де­нат ле­жить вже три дні не­секціоно­вании.

- Це спра­ва су­дова і до ме­не не на­лежить, але я на ва­шому місці зро­бив би так: те­пер обов'язує воєнний стан. Вбивс­тво на­лежить до до­разо­вого су­ду, віддай­те спра­ву там і поз­бу­дете­ся кло­поту. Вій­сько зро­бить секцію своїм ліка­рем.


Та­ка бу­ла моя ра­да і я зовсім тим не інте­ресу­вав­ся, бо це не- моє діло. Отож із тих двох фактів ви­кував на ме­не про­кура­тор свій капіта­лик: він ме­не зас­каржив до сво­го міністерс­тва юс­тиції, що я не доз­во­лив й­ому сконфіску­вати га­зети за ар­ти­кул про­ти суспіль­но­го по­ряд­ку і не­нависті про­ти суспіль­но­го кла­су і що я зму­шував й­ого відсту­пити слідство за зло­чин вбивс­тва до­разо­вому су­дові.

Жа­лоба пішла по міністерс­твах, чи пак, сек­ре­таріатах, і ко­ли я раз, бу­дучи в

Станісла­вові, зай­шов до міністерс­тва юс­тиції, то пан сек­ре­тар юс­тиції зга­дав про це (до то­го ча­су я про це не знав) і за­явив мені уря­довим то­ном, що спра­ва так лег­ко мені не ми­неть­ся. Я не ба­чив при­чини при­гада­ти па­ну сек­ре­тареві ви­ще за­цито­ваний роз­по­рядок міністерс­тва, яко­го він теж не знав, і ска­зав два сло­ва по-жидівсь­ки: «ну-ну». Отож ця ле­гень­ка пог­ро­за не зро­била на ме­не вра­жен­ня.

Але не­має та­кого зло­го, щоб на доб­ре не вий­шло. Тої скар­ги мені ніко­ли не до­руче­но до оп­равдан­ня, бо не­задов­го нас­тав роз­вал. Але це ста­ло дош­кою ря­тун­ку для па­на про­кура­тора, ко­ли прий­шли до вла­ди по­ляки. Ко­ли відтак поль­ська де­фен­зи­ва пе­рево­дила наді мною сак­ра­мент очи­щен­ня, то ад­во­катує діаболі за­кидав мені, що я та­ку по­ляко­жер­ну га­зету, як «Дністрові Вісті» ви­давав, яку навіть ук­раїнсь­кий про­кура­тор хотів конфіску­вати, а я не доз­во­лив. Ро­зумієть­ся, що ніко­му не бу­ло ціка­во пе­реко­нати­ся, чи бу­ла підста­ва до конфіска­ти. Але з то­го за­киду я довідав­ся, що це ду­же по­мог­ло то­му па­нові при ри­ту­алі очи­щен­ня, бо поль­ська вла­да по­лиши­ла й­ого на ста­новищі, кот­ре зай­мав до то­го, а, нав­па­ки, ба­гато інших пішло за свою служ­бу Ук­раїні на зе­лену па­шу.

Я мав ще два ра­зи сцисію з Цен­траль­ною вла­дою.

Жа­лува­лися пе­реді мною се­ляни, що їхні па­нотці все ще при служ­бах Бо­жих по­мина­ють й­ого ве­личність ціса­ря Кар­ла. Я вва­жав се­бе ком­пе­тен­тним тій ано­малії пок­ласти край і ви­дав обіжник до всіх па­рохіяль­них урядів, щоб да­ли собі спокій з Кар­лом і по­мина­ли при службі Божій Ук­раїну. Не­задов­го потім при­ходить до ме­не для вип­равдан­ня се­бе жа­лоба самбірсь­ко­го де­кана­ту, що я міша­юся у спра­ви цер­кви, а це на­лежить до ком­пе­тенції де­кана, в часі як юрис­дикція єпис­ко­пату при­пини­лася. Де­кан, а не хто дру­гий, має ви­дава­ти як єпис­копсь­кий намісник такі роз­по­ряд­ки, а не я. Влас­ти­ва до­рога бу­ла внес­ти про­ти мо­го роз­по­ряд­ку ра­курс,- ну, але й так доб­ре. Я відповів, що са­ме зро­бив це то­му, що де­кан то­го не ч^обив. Дру­га річ, що не зна­ти, на кот­ро­го де­кана тре­ба бу­ло мені че­кати, бо в моїм повіті є їх кіль­ка. І так спра­ва обій­шла­ся без дис­циплінар­ки.

Але тре­тя з чер­ги сцисія мог­ла ма­ти для ме­не по­гані наслідки, як­би не пол­ковник

Кравс.

У тім часі, як ве­лись пе­рего­вори з Ан­тантою про завішен­ня зброї під Ль­во­вом і на­ша вла­да про­голо­шува­ла «от­ре­ца­юся» про­ти біль­шо­виків, при­ходить до ме­не сек­ретний обіжник, щоб слідку­вати за біль­шо­виць­ким ру­хом в Га­личині і всі про­яви та­кого ру­ху ни­щити. Відо­ма річ, що не­дугу най­кра­ще лічить­ся усу­нен­ням при­чин не­дуги. Я ду­же доб­ре ро­зумів, які при­чини вик­ли­ка­ють біль­шо­виць­кий рух і біль­шо­вицькі сим­патії. Мою відповідь на це пись­мо звер­нув я пря­мо про­ти

Цен­траль­но­го уря­ду і ви­писав усі свої помічан­ня, які кож­но­му ду­ма­ючо­му чо­ловікові пха­лися на віч. Ни­щен­ня краєво­го гос­по­дарс­тва, нерівномірне роз­ло­жен­ня воєнних тя­гарів на гро­мадян, кон­серву­ван­ня за­мага­зино­ваної наф­ти так, що даль­ше до­буван­ня наф­ти пе­репи­нено че­рез брак місця на ма­гази­нуван­ня, не­мож­ли­ве «бри­кан­ня» де­яких повіто­вих комісарів, котрі свої повіти врозріз з по­чут­тям солідар­ності пе­реміни­ли на ок­ремі рес­публіки, в пер­шу чер­гу -

Дро­гобиць­кий повіт. Наф­та нев­довзі діста­неть­ся во­рогові. Ко­ли тих при­чин не усу­неть­ся, то ніхто не спи­нить нев­до­волен­ня, а тим са­мим і біль­шо­виць­кої про­паган­ди, бо в біль­шо­визмі ба­чать нев­до­волені оди­нокий ря­тунок в скрутнім по­ложенні.

Пись­мо бу­ло до­волі об'ємис­те.

Не знаю, з якої речі моє пись­мо пішло до го­лов­ної ко­ман­ди, а звідсіля до пол­ковни­ка Крав­са до за­опініюван­ня. Отож пол­ковник Кравс, як мені опісля ска­зав й­ого ад'ютант, зре­феру­вав свій ре­ферат так, що усе те, що тут на­писа­но, він пот­вер­джує. (Я пот­вер­джую це обіруч).


 

IX 


 

Я вже пер­ше зга­дував, що у нас слу­жив май­ор жан­дармерії і й­ому зав­дя­чува­ли ми зраз­ко­вим зор­ганізу­ван­ням жан­дармерії та зраз­ко­вою її служ­бою. Од­но­го ра­зу взи­ва­ють Ше­бес­ту до Станісла­вова. Ми до­гаду­вали­ся, що й­ого пев­но пок­ли­чуть на якесь ви­ще ста­нови­ще, бо кіль­ка разів до­велось мені зга­дати і пи­сем­но, і ус­но в сек­ре­таріаті, чо­го вар­тий для нас Ше­бес­та. Те­пер ми бу­ли то­го певні, що він бу­де аван­су­вати і до нас не вер­неть­ся, і то­му по­яви­лася в на­ших «Вістях» про­щаль­на стат­тя для Ше­бес­ти.

Мож­на собі у­яви­ти, яке бу­ло на­ше зди­вуван­ня і до­сада, ко­ли нев­довзі вер­нувся пан

Ше­бес­та і за­явив мені, що й­ому, в Станісла­вові да­ли до пізнан­ня, що для нь­ого в ук­раїнській дер­жаві не­ма що ро­бити.

- Як же так мож­на,- ка­жу,- а що ж ска­зав на це пол­ковник жан­дармерії Га­вансь­кий?


 

- Га­вансь­кий усу­нений теж зі служ­би…

- Хто ж те­пер, до чор­та, краєвим ко­ман­дантом жан­дармерії?

- Ре­зер­во­вий по­руч­ник Інди­шевсь­кий… Та він те­пер уже ота­маном.

Я й-но ру­ками розвів…

Знаю з історії, що На­поле­он іме­нував своїх ге­нералів на полі бою, він го­ворив, що кож­ний й­ого во­як но­сить у нап­лечни­ку мар­шалківсь­ку бу­лаву. Але знаю і те, що

і ве­ликий На­поле­он не іме­нував ніко­го та­ким ге­нера­лом, кот­рий му­сив ма­ти до то­го ок­ре­ме знан­ня і виш­ко­лен­ня. Знаю, як важ­ко бу­ло в Австрії діста­тися стар­шині до кор­пу­су жан­дармерсь­ких стар­шин, які во­ни му­сили пе­рехо­дити кур­си і зда­вати

іспи­ти, скіль­ки му­сили вміти. А тут відра­зу ре­зер­во­вого по­руч­ни­ка, кот­ро­го пев­но ви­пус­ти­ли зі шко­ли од­норічних ли­ше хо­рун­жим або аспіран­том, іме­нуєть­ся ота­маном в такій бранжі, де ви­магаєть­ся ок­ре­мого знан­ня і виш­ко­лен­ня. Я щой­но зі спо­минів д-ра Шу­хеви­ча (П. ч, стор. 57) довідав­ся, що та­кої тран­сфор­мацій­ної шту­ки до­конав сек­ре­тар вій­ни Дмит­ро Вітовсь­кий.

- Ме­не,- ка­же Ше­бес­та,- приз­на­чили на вчи­теля в жан­дармськім виш­колі під умо­вою, що бу­ду вик­ла­дати по-ук­раїнсь­ки. Во­ни ж доб­ре зна­ють, що я то­го не зумію, бо вис­та­вив би на сміх і ук­раїнсь­ку мо­ву, і се­бе са­мого.

Нам всім бу­ло не­вимов­не жаль, що втра­тили та­ку фа­хову си­лу. Але нічо­го бу­ло ро­бити, і мої пред­став­лення до сек­ре­таріату не ма­ли ніяко­го успіху. На рай­оно­вого ко­ман­данта прис­ла­ли мені теж че­таря Ка­баровсь­ко­го. Гар­на лю­дина, не пе­речу, що и стар­ши­на доб­рий, але без фа­хово­го знан­ня на та­ке ста­нови­ще! Не раз

і до­сада ме­не бра­ла і сміяти­ся мені хотіло­ся, як він при­ходив до ме­не ра­дити­ся, як це або те зро­бити. Звідкіля я маю те зна­ти, чо­го другі му­сили вчи­тися по кіль­ка літ. Отож ста­ло на тім, що такі фа­хові річи по­лагод­жу­вав ста­рий повіто­вий

«вах­май­стер» чех, а ми ли­ше підпи­сува­ли, не зна­ючи, чи зле, чи доб­ре во­но на­писа­не.

Ве­лика бу­ла нам мо­рока з грішми. Ще по­ки й­шли австрій­ські ко­рони, бу­ло півбіди.

Опісля побіч ко­рон ста­ли хо­дити грив­ни, які нам на­вез­ли з Ук­раїни. Бу­ла біда з кур­сом. У Станісла­вові інший курс, як в Стрию, Дро­гобичі і в Сам­борі. Не зна­ти бу­ло, чо­го дер­жа­тися. Гроші ви­бива­ли у ве­ликих оди­ницях. Відра­зу зник­ли ко­рони з обігу, і не мож­на бу­ло зміня­ти ве­ликих гро­шей на менші. Прис­ла­ли нам то­го доб­ра пе­ред пер­шим пов­ну скри­ню на вип­ла­ту уря­дов­цям. Вій­сько при­силає до нас міня­ти, а ми і для се­бе не маємо. Як тут вип­ла­чува­ти, без дрібних? Те­лефо­ную до

Станісла­вова, до сво­го сек­ре­таріату фінансів. На­че во­ди в рот наб­ра­ли. При­ходить до ме­не де­путація уря­довців су­довиків, ро­зумієть­ся, ук­раїнців. Заг­ро­жу­ють страй­ком, ко­ли їм не бу­де вип­ла­чено за­раз. Я уго­ворюю їх, як мо­жу, відкли­ку­юся до їхнь­ого патріотиз­му і ви­розумілості. Еге ж! Патріотизм патріотиз­мом, а гроші то зовсім дру­га річ. Особ­ли­во нас­тирли­во ста­вив­ся до спра­ви рад­ник Пюр­ко. Лед­ве я вип­ро­сив­ся на два дні. По­силаю за­раз стар­шо­го уря­дов­ця п. Го­линсь­ко­го з ти­ми грішми під охо­роною жан­дармсь­кої асис­ти до Станісла­вова, щоб зміня­ли на дрібніші гроші, бо ці грубі ти­сяч­ки не ма­ють у нас прак­тичної вар­тості. Без то­го у ме­не цілий апа­рат ста­не, уря­довці пе­рес­та­нуть пра­цюва­ти. П. Го­линсь­кий за­барив­ся там біль­ше, як три дні, і вер­нувся на­зад з ти­ми са­мими грішми. Там мен­ших гро­шей не ма­ють, а нам да­ли ідіотич­ну по­раду, щоб грубі гроші розміня­ти на місці. Опісля прис­ла­ли нам якісь бо­ни, кот­рих ніхто не хотів бра­ти. Не знаю, чи дру­кува­ли їх у нас, чи за Збру­чем, та го­вори­ли мені, що ко­рек­та бу­ла та­ка нед­ба­ла, що од­на серія вий­шла: стіль­ки то «ги­вен», бо в ко­ректі од­ну бук­ву пе­ре­очи­ли. Го­воре­но відтак, що за та­кими бан­кно­тами по­люва­ли ду­же по­ляки і ку­пува­ли їх за добрі гроші, як курй­оз.

На брак гро­шей ми ра­дили собі зра­зу в той спосіб, як я вже ка­зав, що бра­ли за­чет з Дро­гоби­ча, та опісля дро­гобиць­кий до­жа не хотів нам да­ти. Отож наш ок­ружний ко­ман­дант сот­ник Мель­ник по­пав на ду­же оригіналь­ну, але не­бува­лу дум­ку. Він поінтер-ну­вав най­ба­гат­ших по­ляків і жидів і на­ложив на них по стіль­ки ти­сяч кон­три­буції: по­ки тих гро­шей не зло­жать, він їх з інтер­нації не ви­пус­тить. Про це мені ніхто нічо­го не го­ворив. Од­но­го дня й­ду поп­ри ок­ружну ко­ман­ду і ба­чу крізь вікно цілий гурт купців, ад­во­катів та інших лю­дей, що ухо­дили за ба­гатіїв. Я заціка­вив­ся і пос­ту­пив до ко­ман­ди і тут про все довідав­ся. Пішов я з Мель­ни­ком в дру­гу кімна­ту


і ви­тол­ку­вав й­ому, що це не­мож­ли­ве у своїй дер­жаві об­кла­дати го­рожан кон­три­буціями. Інтер­но­вані за­яви­ли теж, що ніяким чи­ном пла­тити не бу­дуть. Ста­ло на тім, що їх за­раз пус­ти­ли до­дому, ро­зумієть­ся, що ко­ман­да ском­проміту­вала се­бе, але я то­му не ви­нен.

До погіршен­ня на­шого гро­шово­го пи­тан­ня при­чини­лися не­мало ті наддніпрянці, що повтіка­ли з Ве­ликої Ук­раїни пе­ред біль­шо­вика­ми. Во­ни по­наво­зили ве­лику си­лу гро­шей і роз­ки­дали ни­ми. Та ж во­ни їзди­ли на кошт дер­жа­ви, бо кож­ний з них до­був пе­ред виїздом якусь уря­дову місію і на­зивав­ся дип­ло­матич­ним вис­ланни­ком. Гроші при­ходи­ли їм лег­ко і лег­ко їх поз­бу­вали­ся.

Мені до­вело­ся ще раз стріну­тися з го­лов­но­коман­ду­ючим ге­нера­лом

Оме­ляно­вичем-Пав­ленком, та вже не вночі, лиш удень, ко­ли я мав на­году ближ­че до нь­ого при­диви­тися. Бу­ло це у квітні 1919, як­раз по про­риві на­шого фрон­ту під

Ль­во­вом, ко­ли то аж Стрий був заг­ро­жений. Тоді то до Стрия скли­кано з'їзд усіх ок­ружних ко­ман­дантів стрий­сько­го відтин­ку і політич­них повіто­вих пред­став­ників.

На тій на­раді Пав­ленко ви­дав­ся мені та­ким немічним та без­радним діду­сем, що я не міг з ди­ва вий­ти, як та­ку сла­бови­ту лю­дину мож­на ста­вити на та­ке важ­не ста­нови­ще. А ще біль­ше немічним він по­казав­ся у своїй про­мові, де він пос­та­вив до нас пи­тан­ня, чи вес­ти нам далі вій­ну, чи зда­тися на лас­ку во­рога, бо далі вій­ни се­ред тих об­ста­вин вес­ти не мож­на, бо запілля відмо­вило­ся від уся­кої до­помо­ги. Го­ворив крізь плач, а ме­не бра­ла страш­на лють за та­ке го­ворен­ня.

Ко­ман­да, кот­ра не мо­же собі по­ради­ти з запіллям, яке має чим по­соби­ти, а не хо­че нічо­го да­ти, не вар­та тор­би січки. В дис­кусії оповідав один ота­ман ар­ти­лерії, що й­ого післа­но з ба­таре­ями на Бу­ковинсь­кий фронт, бо за­ходи­ла не­без­пе­ка, що ру­муни, ко­рис­та­ючи з на­шої сла­бини, мо­жуть кож­ної хви­лини вско­чити нам на плечі.

Й­ому тре­ба бу­ло ко­ней до пе­реве­зен­ня гар­мат на цей но­вий фронт. При­ходить він до од­но­го повіто­вого коміса­ра і про­сить у нь­ого ко­ней.

- Ко­ней вам тре­ба? Я ко­ней не дам, ар­ти­лерія по­вин­на ма­ти свої коні!

- Я коні му­шу ма­ти і сам Їх за­реквірую…

- А я не даю доз­во­лу на реквізицію, а ко­ли схо­чете ко­неч­но, то я пішлю моїх міліціянтів і жан­дармів і не дам реквіру­вати…

Що за чу­дова ідилія! Дер­жаві тре­ба не­гай­но ко­ней, а пан комісар не хо­че да­ти, бо й­ому сво­го повіту шко­да. За­ходить не­без­пе­ка до­машньої вій­ни між жан­дармерією і міліціян­та­ми з од­но­го бо­ку, а фрон­то­вими ар­ти­лерис­та­ми з дру­гого бо­ку. Ме­не аж роз­пи­рала до­сада на та­ку ге­нераль­ську ба­лака­нину і на такі звіти, і теж обізвав­ся мен­ше-біль­ше так:

«При­ходи­те, па­нове, те­пер ра­дити­ся нас, ко­ли на­ша спра­ва над про­пас­тю? Хто ж то­му всь­ому ви­нен?! Пев­но не ми, а Цен­траль­не пра­витель­ство. Самі роз­ве­ли ви запілля і всіх комісарів, а те­пер жа­луєте­ся, що із запілля не маєте до­помо­ги.

Тре­ба бу­ло кіль­кох панів комісарів повіси­ти, а пев­но, що то­го всь­ого не бу­ло б.

Чо­го нас ра­дитесь, чи вес­ти далі вій­ну? Ми тут мо­жемо го­вори­ти лиш за наш відти­нок, а не за весь фронт»…

Я справді не ро­зумію, яка бу­ла ціль тої на­ради і що ми ма­ли ріша­ти? Як­що го­лов­не ко­ман­ду­ван­ня хотіло та­ким ро­бом за­соро­мити ук­раїнсь­ке гро­мадянс­тво, що во­но так лег­ко­важить свій обов'язок у тій війні, то це не мог­ло бу­ти ска­зано під на­шою ад­ре­сою, бо ж ми наш обов'язок спов­ни­ли.

Ми роз'їха­лися з тим вирішен­ням, що вій­ну тре­ба вес­ти аж до кінця. Я мав все надію, що з'явить­ся ще у нас якась силь­на ру­ка, кот­ра зуміє удер­жа­ти все вкупі і си­ту­ація поп­ра­вить­ся з вес­ною.

Аж…

Од­но­го дня опісля при­ходить до ме­не шеф шта­бу Крав­са, ма­буть Ерлє, і при­див­ляєть­ся до шкіцу си­ту­ацій­ної кар­ти, яка висіла в ме­не на стіні.

- Ко­ли б нам прий­шло­ся ус­ту­пати,- ка­же до ме­не,- то ми об­ду­мали на той ви­падок ще дві обо­ронні лінії: од­на над Ствря­жом в Біско­вичах, дру­га в Го­роди­щу.

- Хіба ж нам тре­ба при­гото­вити­ся на ева­ку­ацію?

- Це не є вик­лю­чене.

От­же, мої всі надії прис­ка­ють од­на по одній. Я ро­зумію, що зна­чить для на­шого вій­ська відво­рот на даль­шу лінію. Во­но вже до­волі зде­моралізо­ване злид­ня­ми і нев­да­чами та й по­зицій­ною вій­ною. Ска­жуть й­ому відсту­пати, то відсту­пить - аж за піч у власній хаті.

Десь ко­ло 10 трав­ня я поїхав зно­ву в уря­дових спра­вах до Станісла­вова. Зі мною

їхав пол­ковник Ше­пель, ко­ман­дант в Кру­кени­чах. Те­пер й­ого пок­ли­кали до

Станісла­вова, до сек­ре­таріату вій­ни. Увесь час тої том­ля­чої до­роги ми пе­реба­лака­ли, і я мав на­году ближ­че й­ого пізна­ти. Лю­дина освіче­на і щи­рий ук­раїнець, який не лю­бить од­ної неділи­мої Росії. Ба­гато я від нь­ого довідав­ся про росій­ські відно­сини пе­ред вій­ною і по війні. Чи без­печно, що він під та­ку по­ру за­лишив фронт? - не ду­же, але му­сив їха­ти, ко­ли ка­зали, а він ли­шив на своє місце ше­фа шта­бу сот­ни­ка Лан­га, він дасть собі ра­ду, хоч й­ого не кон­че люб­лять за й­ого строгість.

В Станісла­вові тим ра­зом я мав ба­гато справ до по­лагод­ження, тре­ба бу­ло стра­тити ба­гато ча­су на вичіку­ван­ня своєї чер­ги. Сю­ди при­ходи­ли три­вожні вісті з фрон­ту.

Я стрінув од­но­го стар­ши­ну з сек­ре­таріату вій­ни і спи­тав й­ого, як спра­ва на фронті? На те він ка­же:

- Доб­ре би бу­ло, ко­ли б ви, не га­ючись, поїха­ли до Сам­бо­ра. Біль­ше вам нічо­го ска­зати не мо­жу…

Так, тре­ба їха­ти. Поїзд відхо­дить по­полудні, в Стрию тре­ба но­чува­ти і до­дому приїду аж на дру­гий день, десь пе­ред по­луд­нем. Та мені пе­реповіли, що інже­нер

Дут­ка ве­де поїзд че­рез Самбір з залізнич­ни­ми уря­дов­ця­ми, кот­ри­ми тре­ба об­са­дити всі станції від Дро­гоби­ча до Ся­нока, бо тою лінією зач­нуть за­раз пе­рево­зити наф­ту для чехів, з кот­ри­ми на­ше пра­витель­ство зак­лю­чило ду­же ко­рис­ну умо­ву. Це ме­не зас­по­коїло, бо ко­ли та­ку уго­ду зак­лю­чили і за­чина­ють її ви­кону­вати, то, пев­но, не­має не­без­пе­ки. Я пішов до па­на Дут­ки і про­сив й­ого, щоб і ме­не заб­рав з со­бою, бо змо­жу раніше бу­ти в Сам­борі. Тоді і мій зять Став­ни­чий був у

Станісла­вові до а­уди­торсь­ко­го іспи- ту і теж мав вер­та­тися зі мною. Але Дут­ка ска­зав, що для нь­ого вже не бу­де місця, і Став­ни­чий му­сив поїха­ти зви­чай­ним поїздом за­раз по­полудні.

Я виїхав над­вечір. Пер­ший раз за ук­раїнсь­кої вла­ди до­велось мені їха­ти II кла­сом. Але ж той поїзд віз са­мих залізнич­них зо­лото­ковнірівців.

Доїжджа­ючи до Стрия, по­бачи­ли ми ве­лику заг­ра­ву. По до­розі при шля­ху горів який­сь тар­так по обох сто­ронах, ми пе­реїха­ли се­реди­ною се­ред ог­ненно­го мо­ря. В

Стрию ба­чу на пе­роні мо­го зя­тя і кли­чу й­ого до се­бе, чей же нас вже не ви­кинуть.

Прис­лу­ха­юся до роз­мов залізнич­ників між со­бою. Тре­ба їм віри­ти, бо залізнич­ни­ки ма­ють зви­чай­но добрі інфор­мації. Вісті що­раз кращі. Все й­де доб­ре, а те­пер, як усь­ого діста­немо від чехів, то си­ту­ація цілком поп­ра­вить­ся. Так ми їха­ли в ро­жевім нас­трою аж до Дро­гоби­ча. Тут упа­ла між нас, мов бом­ба, три­вож­на вістка, що фронт біля Ру­док прор­ва­ний… Я ро­зумів, що як ру­дець­кий фронт пе­рер­ва­ний, то й самбірсь­кий му­сить за­ломи­тися. Мені страш­но пиль­но до­дому.

На­решті приїжджаємо на самбірсь­кий двірець.

Ева­ку­ація… Все на­ван­та­жено на во­зи. Ма­шина під па­рою, лиш ждуть зна­ку, ко­ли

їха­ти. На­чаль­ник станції і всі уря­довці хо­дять, мов за­чад­жені. Усе за­афе­рова­не, го­ворять по­шеп­ки, на­че б мер­ця ви­вози­ли. Чи мож­на й мені їха­ти тим поїздом? -

Не­мож­ли­во, це для вій­ська, тре­ба їха­ти підво­дами. Вчо­ра прор­ва­ли ру­дець­кий фронт. Поспішаємо з зя­тем чим­швид­ше і най­ко­рот­шою до­рогою до міста з на­шими клун­ка­ми. Пе­рехо­димо біля ок­ружної ко­ман­ди. Там уже все заб­ра­ли. Ко­ло ко­ман­ди хо­дить ад'ютант, го­товий до до­роги. Пи­таю й­ого, що ста­лося.

- Нічо­го. Ми ще не маємо при­казу до ева­ку­ації.

Оче­вид­но, го­ворить неп­равду. Та з якої речі за­таює пе­реді мною? Ми спіши­мо далі.

Біля моєї домівки хо­дить моя доч­ка. По­бачив­ши нас, во­на роз­пла­кала­ся. Ніхто їм не дав зна­ти, що бу­де ева­ку­ація. Ра­но во­на бу­ла в комісаріаті і тут щой­но по­бачи­ла, що все ви­ладо­вано на во­зи і поп­ря­тане. Довіда­лася, що мій то­вариш док­тор Ріпець­кий па­кував­ся усю ніч, а мені навіть не дав зна­ти, що ева­ку­ація.

Ме­не взя­ла до­сада. На­че б нав­мисне хотіли зро­бити так, щоб моя сім'я ос­та­лася у

Сам­борі або щоб я сам по­пав­ся у по­лон.

Нічо­го бу­ло ро­бити. Знімаємо з виж­ки ве­ликий кіш і ки­даємо все, що най­потрібніше сю­ди: постіль, білиз­ну, одяг то­що. Реш­та му­сить ли­шити­ся. На­решті док­тор

Ріпець-кий при­силає мені два во­зики з ма­лими ко­нята­ми, на які аб­со­лют­но не мо­жемо заб­ра­тися. Один візок, зап­ря­жений в півто­ра ко­ника, і двоє ло­шаток за ним підбігає. По­ганяє жінка. Та не за­був за ме­не мій довіре­ний жан­дарм. Він привів мені ще од­ну підво­ду. Все, що в хаті ос­та­лося, ли­шаю під опікою сусіда, про­фесо­ра Сусь­ко­го, по­ляка. Іде­мо на дро­гобиць­кий шлях… А в ме­не та­ка сім'я: нас двоє ста­рих - моя дру­жина дер­жить на ру­ках ону­ка, ма­лого Бем­ка, яко­му шість неділь віку. Най­стар­ша доч­ка вагітна і тре­ба на неї вва­жати, а крім то­го, ще дві доч­ки, їх усіх по­сади­ли на возі, а я й­ду побіля, дер­жа­чись ру­чиці во­за. Щой­но виїха­ли на ри­нок, як над на­ми лоп­нув во­рожий шрап­нель. Але швид­ше не мож­на

їха­ти. Пе­ред і за на­ми ть­ма-ть­мен­на на­роду, во­зами і пішки. Все, що по­чува­ло се­бе ук­раїнсь­ким, утікає у світ за очі. Ми пе­реїха­ли пер­ший міст на дро­гобицькім, і я по­бачив та­ку кар­ти­ну: й­дуть цілі гур­тки і по­оди­ноко стрільців,

ідуть по­лями, го­рода­ми. Все втікає враз зі зброєю.

- Вже дос­та маємо тієї вій­ни, час нам вже відпо­чити…


Це наслідки во­рожої агітації… Так… «без анексії і кон­три­буції… По­цо сє хлопє маш біць?»

В ме­не ле­деніє сер­це. Не­має си­ли, щоб цю вте­чу здер­жа­ти. Це не паніка, яка у війні бу­ває, це доб­ровіль­не ус­туплен­ня з по­зиції, зат­ра­та вся­кої дис­ципліни, на яку не­має іншої ра­ди, як ско­ростріл і по­голов­на ма­сак­ра.

Я довідав­ся опісля, що по­ляки чу­дува­лися: «че­го оні так уцєкай­он?» Пе­ред тим не бу­ло тут ніякої бит­ви. Зра­зу ду­мало поль­ське ко­ман­ду­ван­ня, чи це не який воєнний підступ і зад­ля то­го вхо­дили до міста ду­же обе­реж­но.

Стіль­ки праці та зу­силь, а все те во­рожа роз­кла­дова агітація поніве­чила. Це наслідки то­го, що на фронті навіть де­які наші стар­ши­ни по­тай ко­ман­ду­ван­ня хо­дили на там­той бік на свя­та…

Ми втікаємо но­га за но­гою. Швид­ше не мож­на. Дов­кру­ги нас мо­ре всіля­ких лю­дей, від ста­рого до ма­лого, фіра­ми і пішки, а дов­кру­ги по­лями й­де ве­лика розстріль­на на­ших во­яків-де­зер­тирів з фрон­ту, яких не мож­на здер­жа­ти. На­гадую собі, що то три­над­ця­того трав­ня. Фа­таль­на ця три­над­цятка для ме­не. Три­над­ця­того ве­рес­ня прий­шли мос­калі до Сам­бо­ра, три­над­ця­того трав­ня ви­вез­ли ме­не мос­калі до Бригідок

і те­пер теж три­над­цятка: уте­ча…

По­заду на­шої вал­ки вишкіл стар­шин ве­де ареш­тантів-во­яків. Це ті, що під Руд­ка­ми збун­ту­вали­ся про­ти своїх стар­шин. Це бу­ла наддніпрянсь­ка агітація: «да­лой па­гони!» Не бу­ло ча­су пе­ревес­ти з ни­ми роз­пра­ви пе­ред поль­овим су­дом, то­му ве­дуть їх далі. Не ро­зумію, по­що бу­ло з ни­ми во­лово­дитись! Тут біль­шо­вицькі ме­тоди бу­ли б як­раз добрі: кож­но­му де­сято­му куль­ка, а реш­ту по-розділю­вати поміж пев­не вій­сько.

Де­які час­ти­ни з-за Збру­ча на­роби­ли нам кло­потів чи­мало! Ці півбіль­шо­вики ган­гре­нува­ли наші га­лицькі відділи своїми дур­ни­ми кли­чами, мар­ну­вали воєнний ма­теріал, який з со­бою при­вез­ли, а вже як пішли ку­ди на «реквізицію», то не дай

Бог. За ти­ми реквізиціями забіга­ли з-під Го­род­ка аж до Біли­ни Ве­ликої в

Самбірськім повіті, звідкіля при­ходи­ли до ме­не лю­ди жа­лува­тися. На­гаду­вала­ся мені кар­ти­на з на­шої давнішої історії, ко­ли то різні за­гони, вер­та­ючи з мос­ковсь­кої вій­ни, бу­шува­ли скрізь по Ук­раїні, Литві та Польщі «хліба-солі про­сити» і ха­пали, що під ру­ки по­пало.

Іде­мо далі но­га за но­гою. Мені ще не до­води­лося ніко­ли ман­дру­вати се­ред та­кого се­редо­вища. Маю вра­жен­ня, що я пли­ву з хви­лею возів, по­возок (де­які з на­ших стар­шин ма­ли свої по­воз­ки), пішаків ста­рих, мо­лодих і ма­лих. Мені асис­тує мій доб­рий жан­дарм.

На­решті стаємо в Го­роди­щу на по­пас. Ка­жуть, що тут вже без­печно і мож­на відпо­чити. Вхо­димо до якоїсь шля­хетсь­кої ха­ти, де нас ра­до прий­ма­ють. Гріємо мо­локо, щоб по­живи­тись та ди­тину по­году­вати.

В Го­роди­щу спо­чиває уся та вал­ка втікачів. Ви­ход­жу на гос­ти­нець. Ота­ман

інтен­да­тури То­мяків стоїть се­ред гос­тинця і за­вер­тає во­яків па­лицею та гань­бить ос­танніми сло­вами. Та це нічо­го не по­магає, та­кої че­реди нічим не за­дер­жиш…

Мені див­но, що й­ого на місці не вби­ли… Стрічаю тут і мо­го знай­омо­го

Стру­меля­ка, з дво­ма гар­ма­тами… Вчо­ра він дов­го в ніч пе­ресидів у ме­не та зас­по­ко­ював усіх, що не­ма чо­го бо­яти­ся, бо це пе­реми­на­юче і зав­тра си­ту­ація поп­ра­вить­ся, хоч нині пе­ресу­ваєть­ся боєва лінія над Ствряж. Те­пер він, по­бачив­ши ме­не, сум­но хи­тає го­ловою. По­казує ру­кою на ши­року дністро­ву рівни­ну і ка­же:

- Дивіть­ся, який гар­ний обстріл звідсіля…

- Так стріляй­те, ка­жу, у вас дві гар­ма­ти…

- Та ні од­но­го стріль­на… - ка­же до ме­не сти­ха.

Нам по­ра в до­рогу. Про­щаємось з на­шою гос­по­динею і сідаємо на во­зи. До нас впро­шуєть­ся отець Ми­хай­ло Ор­тинсь­кий, ка­техит з Сам­бо­ра, він до­тепер й­шов пішки та страш­но знемігся. На світі тро­хи про­яс­ни­лося і по­тепліло, а то до­тепер і снігом ки­дало…

На­решті вже під вечір приїжджаємо до Дро­гоби­ча. Заїжджаємо до го­телю, наші речі зло­жені на ко­ритарі. Ме­не за­бирає до се­бе на ніч док­тор Гор­ба­чевсь­кий. Мені впа­дає в очі дро­гобиць­ка міліція. То ж то хлопці, як ви­бирані, один в од­но­го.

Та­ких на фронт тро­хи пігна­ти б… У всіх нас та­ке пе­реко­нан­ня, що це пе­реми­на­юче, що си­ту­ація поп­ра­вить­ся і вер­не­мо за яких два-три дні до Сам­бо­ра.

Ми з док­то­ром Гор­ба­чевсь­ким ба­лакаємо дов­го в ніч-Ра­но хтось сту­кає до две­рей.

Ви­ходить док­тор Гор­ба­чевсь­кий і вер­таєть­ся з якимсь пись­мом в руці. Він є коміса­ром міста…

- Є при­каз ко­ман­ди, щоб до 10 го­дини ра­но ева­ку­юва­ти місто.

Одя­га­юся на­борзі і біжу до своїх, тре­ба ж про які фіри под­ба­ти. Моя сім'я ще в пос­телі. Всі в добрім нас­трою, бо і до них до­нес­ло­ся, що не­задов­го вер­та­ти бу­демо.

- Ко­ли вер­таємо­ся, та­ту?

- Ні, їде­мо далі, до 10 го­дини місто тре­ба спо­рож­ни­ти. Я біжу за фіра­ми…

З бідою я знай­шов ті самі дві фіри, котрі нас сю­ди пе­ревез­ли. Тре­тю дістав з обо­зу. Ко­ман­дант міста дав мені свою по­воз­ку пе­ревез­ти моє жіноц­тво на двірець.

Тут страш­на гло­та. Лед­ве до­були якесь місце. Тут стріну­ли ми і пп. Ріпець­ких.

Во­ни заїха­ли відра­зу до пп. Скибінсь­ких і там пе­рено­чува­ли.

Ми вже в Стрию.

Зі Стрия їде­мо ван­тажним ав­том. До нас присіло­ся біль­ше лю­дей втікачів. Ми їха­ли цілу ніч десь до пів-п'ятої ра­но до Станісла­вова. Те­пер роз­по­чинаєть­ся моя влас­на одіссея, кот­ра не має публічно­го ха­рак­те­ру. Ще ли­ше би тут зга­дати, що ранісь­ко то­го дня ме­не, док­то­ра Ріпець­ко­го та ще од­но­го знай­омо­го уря­дов­ця з сек­ре­таріату за­кор­донних справ, пе­ред го­телем «Австрія» за­ареш­ту­вав пу­затий ук­раїнсь­кий міліціонер за те, що ми на три хви­лини за­дер­жа­лися на хідни­ку, і повів нас до яко­гось ко­ман­ду­ван­ня, бо ми­нулої ночі вий­шов від ко­ман­ди міста при­каз, що на хідни­ках не мож­на за­дер­жу­вати­ся. На ко­манді пе­ред якимсь мо­лодень­ким хо­рун­жим лед­ве вип­равда­лися, що лиш уночі приїха­ли і не ма­ли ча­су поз­най­оми­тись із тим муд­рим роз­по­ряд­ком ко­ман­ди.


 

XI 


 

З тих моїх спо­минів ви­ходи­ло б, що я зав­зявся усе кри­тику­вати, га­нити, що в цих моїх чор­них ряд­ках не­має ні од­но­го яс­но­го місця, та що на­ша спра­ва, за кот­ру ми стіль­ки крові прол­ля­ли, стіль­ки жертв по­нес­ли, від по­чат­ку бу­ла за­суд­же­на на смерть, на роз­вал і нев­да­чу. Так во­но не є. Я мав най­твердішу віру, я надіяв­ся най­кра­щого.

У цій вірі удер­жу­вало ме­не на­ше слав­не вій­сько і ті повні пос­вя­ти стар­ши­ни, які й­ому про­води­ли… То бу­ли справді Ле­оніди! Ще біль­ше за Ле­онідів. Тамті спар­танські

Ле­оніди ма­ли на своїм фронті усь­ого до­волі, ма­ли і свя­точ­ну оде­жу, в яку мог­ли в ріша­ючу го­дину пе­ре­одяг­тись на смерть, ма­ли до­волі оли­ви, щоб на­маза­ти після

їхнь­ого ри­ту­алу на смерть своє тіло, ма­ли з чо­го спра­вити собі пе­ред­смертний бен­кет, ну і їхня бо­роть­ба не три­вала дов­го… А на­шим ге­ро­ям не­дос­та­вало всь­ого. Се­ред зи­ми му­сили сидіти та гни­ти в бруді в око­пах та зем­лянках, му­чити­ся по кур­них ха­тах, де і ди­хати не бу­ло чим, без чис­тої цілої білиз­ни, без ку­пелі, без мож­ності про­мит­тя за­маре­ного бо­лотом ли­ця, се­ред міль­йонів вошів…

І це три­вало довгі місяці у важкій службі фрон­товій без виг­ля­ду на близь­кий кінець…

Вер­тався я як­раз із Станісла­вова по зліквіду­ванні так зва­ного Дро­гобиць­ко­го бун­ту. В Дро­гобичі присівся до ме­не че­тар Ба­лиць­кий, що са­ме вер­тав з прис­ми­рен­ня ць­ого «пов­стан­ня» з відділом ско­рострілів. Жаль бу­ло на нь­ого по­диви­тись. Перш усь­ого він стра­шен­но сон­ний, бо не спав че­рез дві ночі.

Увесь за­боло­чений, бо не бу­ло ча­су об­чисти­тися. Очі зай­шли­ся кров'ю, гу­би по­чорнілі, на­чеб са­жу їв, ли­це та ру­ки брудні, со­роч­ка чор­на, як ганчірка від каг­ли. Підняв уго­ру ру­ку, а під па­хою ве­лика діра че­рез ко­жуши­ну і со­роч­ку до го­лого тіла, по лиці пе­ребіга­ють су­доро­ги, дри­жаки… Ми го­вори­мо про бунт…

Бе­ру й­ого за ру­ку, жив­чик тріпо­четь­ся, як бу­диль­ник…

- Ви, доб­родію, нез­ду­жаєте,- ка­жу,- у вас га­ряч­ка, вам бо­дай на який тиж­день відпо­чити…

Він лиш сум­но всміхнув­ся…

- А хто за ме­не бу­де на фронті служ­бу ро­бити? Під моєю ру­кою ско­ростріли.

Цей стар­ши­на зас­лу­гову­вав на те, щоб пе­ред ним ни­зень­ко пок­ло­нити­ся… Отож у нас бу­ли свої Ле­оніди, повні пос­вя­ти, які не жаліли сво­го мо­лодо­го жит­тя пок­ласти на жер­товни­ку. Тре­ба бу­ло лиш… підігна­ти під їхню ру­ку тих тов­сто­пузих дар­моїдів із запілля, тре­ба бу­ло просліди­ти, що по повітах зак­ри­те по­лою тих дбай­ли­вих про свій повіт повіто­вих комісарів, тре­ба бу­ло од­ної силь­ної ру­ки з доб­рою дро­тян­кою і ши­бенич­кою замість без­глуз­дих пар­ла­ментів, котрі де­моралізу­вали вій­сько на фронті.

От до­ходять до стрілець­ких ровів вісті про зе­мель­ну ре­фор­му. Бу­дуть діли­ти зем­лю між ро­бучий на­род…

- Та як? - пи­та­ють стрільці самі се­бе,- без нас бу­дуть зем­лю діли­ти? За­беруть нам зем­лю лежні та дар­моїди, а нам ли­шить­ся ду­ля, як­що вер­не­мося живі до­дому…

І кож­но­го кортіло, щоб ця вій­на чим­швид­ше скінчи­лася, щоб ще який зай­вий клап­тик землі для се­бе за­хопи­ти. Ця не­тер­пляч­ка ви­яв­ля­лася у нас яв­ним де­зер­тирс­твом, яко­го ніяки­ми ка­рами не мож­на бу­ло здер­жа­ти. Ро­зумієть­ся, що ту не­тер­пляч­ку підси­чува­ла і роз­кла­дова ро­бота на­ших во­рогів, про що на­ша сла­вет­на розвідка нічо­го не зна­ла, чи мо­же не ро­зуміла і не до­оціню­вала.


Го­воря­чи про на­ших ге­роїв, не го­ворю то­го на вітер, бо сам мав я на­году їх пізна­ти на кру­кеницькім фронті. Ту­ди післав ме­не сек­ре­таріат внутрішніх справ в одній уря­довій справі вже в по­ловині квітня 1919 р., про кот­ру не вар­то зга­дува­ти. Там ко­ман­ду­вав тоді пол­ковник Ше­пель, справдішний пол­ковник давньої росій­ської армії, по «пол­ковни­ку» Крав­чу­ку, про яко­го вже бу­ла бесіда. Я по­перед усь­ого пішов до ко­ман­ди пред­ста­вити­ся і ска­зати, за чим приїхав. Ко­ман­да місти­лася у зни­щенім мос­ка­лями (то був двір жидівсь­кий) дворі. Мені виз­на­чили квар­ти­ру в місті, бо у дворі справді не бу­ло місця. Але ко­ман­ду­ван­ня зап­ро­сило ме­не до се­бе, до вій­сько­вої харчівні обіда­ти. Я мав на­году пер­ший раз пізна­ти пол­ковни­ка Ше­пеля. Я відра­зу зав­ва­жив, що пан пол­ковник у двох різних чо­ботах з різних па­рафій та старім под­ранім зас­маль­цьованім од­нос­трою. Я довідав­ся відтак від знай­омих стар­шин, що скіль­ки разів пол­ковни­кові под­реть­ся чобіт, то по­зичає собі від сво­го чу­ри, по­ки швець й­ого чо­бота не за­латає. І те­пер са­ме та­ке тра­пило­ся. А в стар­шинській харчівні та­ке убо­жес­тво, що віри­ти не хо­четь­ся.

Нічим сто­ла прик­ри­ти, ку­куруд­зя­ний хліб і кар­топля­на юш­ка. Тут си­дять усі стар­ши­ни, з ліка­рями і духівни­ком. Всі обідрані. Але усі доб­рої дум­ки, ве­селі і бадь­орі. Тут довіду­юся, як во­ни обо­роня­ють той до­волі ши­рокий фронт. Во­ни по­буду­вали ре­дути і в них пос­та­вили не­величкі сто­рожі. Ко­ли во­рог їх за­ата­кує, обо­роня­ють­ся так дов­го, по­ки не прий­де підмо­га з Кру­кенич. Так са­мо і вій­сько в не­дос­татку, як і стар­ши­ни. А бо­лото та­ке страш­не, іцо вто­пити­ся мож­на. Ко­ли я

їхав в по­ле, то ко­леса гряз­ли по го­лов­ки. Тут зас­тав кіль­кох стар­шин із тих, що з Крав­чу­ком прий­шли. Во­ни вже гар­но го­ворять по-ук­раїнсь­ки. І див­ля­чись на ті злидні, я на­гадав собі тих па­ничівфінтиків, тих пов­но­пузих міліціонерів, яких мені до­вело­ся так час­то стріча­ти в запіллі.

На полі на гор­бо­винах сто­ять під го­лим не­бом наші гар­ма­ти. При них сто­рожать гар­маші. Загріва­ють за­кос­тенілі від зим­на ру­ки. На дворі не­пого­да, зим­но. Ме­те снігом і зим­ний вітер по­дуває. Со­баки не вдер­жав би на дворі, а во­ни сто­ять на ста­нови­щах, го­тові до стрічу. На них ли­ха оде­жина. А мені зно­ву на­гадуєть­ся на­ше запілля…

З пол­ковни­ком Ше­пелем до­вело­ся мені поз­най­оми­тись ближ­че в до­розі до

Станісла­вова. Бу­ло це без­по­середньо пе­ред роз­ва­гом. Як я опісля довідав­ся, він вер­нувся вже тоді, ко­ли тре­ба бу­ло кру­кениць­кий фронт зліквіду­вати. За­няв лінію

Ствря­жа і розмістив своїх во­яків на лінії. Та ко­ли ра­но прий­шов на по­зицію, то вже стрілецькі ро­ви бу­ли по­рожні. Ма­ло що в по­лон не по­пав­ся. За те відібра­но й­ому ко­ман­ду­ван­ня, хоч він то­му не був ви­нен, бо не з влас­ної охо­ти

їхав він в ріша­ючу хви­лину до Станісла­вова, лиш й­ого ту­ди по службі пок­ли­кали.

Це був би сам стан фак­тичний усієї спра­ви, та й­ого не мож­на закінчи­ти, не зро­бив­ши своїх вис­новків із нь­ого. Мо­же, во­но ко­му в май­бутнь­ому при­дасть­ся, а мо­же ко­му і не спо­добаєть­ся…


 

XII 


 

По кри­вавій бо­ротьбі за наші іде­али ми впа­ли. Ко­рот­ка вес­на на­шої са­мостій­ності ми­нула­ся, на­че сон маєвої ночі, хоч не без кош­ма­ру, страхіть і пот­рясінь…

Те­пер пи­тан­ня: чи ми справді бу­ли відра­зу но­вород­ком, не здібним до жит­тя? Мо­же й так, а мо­же й ні, ко­ли зга­даєш ті мацінькі дер­жа­ви як Лит­ва, Латвія, Ес­тонія з да­леко мен­шим на­селен­ням та куль­тур­ни­ми й еко­номічни­ми за­соба­ми. А во­ни існу­ють по нинішній день і хай би хтось тор­кнув­ся їхньої не­залеж­ності, то пев­но ста­нули би в їх обо­роні інші дер­жа­ви і хто-зна, чи не прий­шло би до но­вої вій­ни.

Яка ж то­му при­чина, що ми впа­ли? По­перед усь­ого го­ворю про при­чини внутрішні.

Бу­ли різні при­чини як пе­ред­воєнні, як і ті, що з тих пе­ред­воєнних, в часі вій­ни, пов­ста­ли.

Ми терпіли пе­ред віка­ми на дві пе­ред­воєнні не­дуги і не ма­ли ні ви­розуміння, ні волі із них виліку­вати­ся.

Перш за все ми хворіли на брак по­чут­тя влас­них сил до са­мостій­ності. Вже літо­писець зга­дує, як то наші прадіди зап­ро­шува­ли до се­бе ва­рягів: «прий­ди і кня­жи нам,… на­ша зем­ля ба­гата, а не­має в ній ла­ду…»

Як­би це бу­ла лиш ле­ген­да, то во­на відповідає нашій вдачі, во­на, на­че б на­роком для нас прик­роєна. На це зна­ходи­мо до­кази в нашій історії.

Князь Кос­тянтин Ос­трозь­кий був та­ким силь­ним і мо­гутнім маг­на­том, що міг лег­ко про­голо­сити се­бе кня­зем або й ко­ролем, від ніко­го не за­леж­ним. Сла­вив­ся своєю по­пулярністю як обо­ронець бла­гочес­ти­вої пра­вос­лавної цер­кви, як зна­мени­тий адміністра­тор сво­го ве­летенсь­ко­го май­на, дбай­ли­вий про своїх підданців, яким ве­лось ду­же доб­ре, а бо­дай не в порівнянні кра­ще, ніж іншим пансь­ким піддан­цям.

До нь­ого бу­ло б пе­ред пов­стан­ням Хрис­то­фа Ко­синсь­ко­го пев­но і ко­зац­тво прис­та­ло, бо во­но зна­ходи­ло все в й­ого маєтнос­тях без­печний захід пе­ред шлях­тою ук­раїнною

(Се­верин На­ливай­ко). А од­нак він то­го не зро­бив, вдо­воль­ня­ючись ти­тулом київсь­ко­го воєво­ди.

А на­ше ко­зац­тво від хви­лини, як во­но ста­ло вис­ту­пати в ко­зацькій історії як са­мостій­на, зор­ганізо­вана оди­ниця?

Са­гай­дач­ний до кінця сво­го жит­тя вис­лу­гував­ся Польщі в най­кри­тичніших для неї мо­мен­тах (мос­ковсь­ка вій­на, хо­тинсь­ка спра­ва), а про са­мостійність Ук­раїни не ду­мав.

Бог­дан Хмель­ниць­кий у першій стадії ко­заць­ко­го пов­стан­ня хотів лиш при­бор­ка­ти маг­натів-ко­роле­нят, злу­чити ко­заць­ку Ук­раїну з Поль­щею під скіпет­ром са­модер­жця ко­роля, не­залеж­но­го від шлях­ти і Ті пактів. А ко­ли то­го не до­конав, то пішов в обій­ми Мос­кви.

Іван Ви­говсь­кий опи­рав­ся на Поль­щу. Пет­ро До­рошен­ко на Ту­реч­чи­ну, а опісля нас­та­ли ліво- і пра­вобе­режні геть­ма­ни, котрі то в од­ну то в дру­гу сто­рону хи­лились. І так без кінця. Про са­мостій­ну Ук­раїну ніхто не по­думав, бо і Ма­зепа став­ляв се­бе в де­яку за­лежність від Швеції.

По роз­валі царсь­кої Росії перші ук­раїнські діячі теж не ду­мали про відірван­ня

Ук­раїни від Росії.

І ми, га­лича­ни, ми­мо то­го, що від смерті ціса­ря Й­оси­фа II Австрія по­каза­лася для нас ма­чухою, аж до ос­танніх часів (пакт цісарсь­кий ЗО.XI.1916,- не ра­тифіку­ван­ня бе­рес­тей­сько­го до­гово­ру) бу­ли по со­бачо­му вірні Австрії, аж до тієї хви­лини, ко­ли від ос­таннь­ого австрій­сько­го міністра по­чули на на­шу офер­ту відповідь: «цу шпет». Че­рез те со­баче прив'язан­ня на­ше до Австрії, че­рез те, що ми за­дов­го співа­ли: «Бо­же, бу­ди пок­ро­витель», ми ду­же ба­гато втра­тили, ба­гато доб­рих та спри­ят­ли­вих на­год про­га­яли і за це по­кутуємо.

Ме­дици­на знає та­ку нер­во­ву не­дугу, де лю­дина вмов­ляє се­бе, що не год­на вста­ти з пос­телі або пе­рей­ти влас­ни­ми си­лами че­рез кімна­ту. На подібну не­дугу й ми хворіли до ос­танніх часів. Ми вва­жали се­бе за рос­ти­ну пну­чу, яка без ти­ки і підпо­ри не мо­же сто­яти, так, як хміль, го­рох і т. і. Та на ті підпо­ри ви­бира­ли ми собі час­тень­ко ще слаб­шо­го, як ми справді бу­ли, і та на­ша підпо­ра ко­рис­ту­вала­ся на­шими со­ками і на­шою сла­вою.

Наш хво­роб­ли­вий ан­тиміліта­ризм.

За­галь­но го­ворить­ся, що жи­ди бо­ять­ся вій­ська і всіля­кими спо­соба­ми ухи­ля­ють­ся від вій­сько­вої фрон­то­вої служ­би. Та я біль­ше стрічав фрон­то­вих стар­шин жидів

(розмірно до чис­ла на­селен­ня), як ук­раїнців. Наш за­гал не­навидів вій­сько­вого од­нос­трою, як ареш­тантсь­кої сіря­чини. Ма­муні по­пада­ли в спаз­ми, ко­ли їх ди­тина по­пала у вій­сько. Од­норічні «доб­ро­вольці» лиш про це мріяли, щоб діста­тися до

«ферп­флексбранжі», і по році служ­би діста­ти ро­зет­ку на ковнір, кот­ра охо­роня­ла

їх від фрон­то­вої служ­би і да­вала за­хист за мішка­ми по ма­гази­нах. А до юнаць­кої шко­ли й­шли лиш так звані «лям­парти», котрі не хотіли слу­хати і вчи­тися. Та­кий юнак, що по­пав в юнаць­ку шко­лу, а відтак аван­су­вав на стар­ши­ну, не був ра­до ба­чений в ук­раїнсь­ких то­варись­ких кру­гах. То був неп­рактич­ний гість, особ­ли­во там, де бу­ли дівча­та на ви­данні. Він не міг же­нити­ся без кавції, кот­ра бу­ла до­сить ви­сока. На що ж бу­ло до­пус­ка­ти до то­го, щоб дівчи­на роз­лю­била­ся у блис­ку­чих ґуд­зи­ках та в гар­но скроєнім од­нос­трою? Да­леко прак­тичнішим був

«алюм­нус», кот­рий у то­варис­твах мав пер­шенс­тво пе­ред усіми фа­хами, зок­ре­ма пе­ред стар­шинсь­ким. То­му то стар­ши­на - ук­раїнець не­радо за­ходив в ук­раїнські то­варис­тва і шу­кав собі інших.

Ан­тиміліта­ризм на цілій лінії се­ред ук­раїнсь­ко­го гро­мадянс­тва. Про­пагу­вала й­ого ук­раїнсь­ка інтелігенція, а се­ред тодішньої мо­лоді Іван Фран­ко і Ми­хай­ло Пав­лик.

І ця про­паган­да так ду­же по­доба­лася нашій мо­лоді, що навіть на­мага­лася манірно хо­дити, щоб це не на­гаду­вало пря­мий вій­сько­вий хід.

Це бу­ло при­чиною, що в на­ших га­лиць­ких пол­ках не бу­ло ук­раїнсь­кої стар­шинсь­кої

інтелігенції - так зва­них штан­довців, звідтіля ви­ходи­ло, що наші га­лицькі пол­ки на­зива­лися у вій­ськовій адміністрації «поль­ськи­ми пол­ка­ми», а мо­вою пол­ко­вою бу­ла поль­ська мо­ва. В стар­шинсь­ких гур­тках стріну­ти бу­ло мож­на різні нації: німців, чехів, по­ляків, хор­ватів, сербів і т. д., ли­ше ук­раїнців - ні. Бо ті не­чис­ленні ук­раїнські стар­ши­ни, що наз­би­рали­ся з тих «лям­партів», сто­яли осібня­ком, мов би­лини в полі, і не відва­жили­ся приз­на­вати­ся до своєї ук­раїнсь­кої

(тоді «русь­кої») на­род­ності, вдо­воль­ня­ючись тим, що во­ни є «гріхішка­толіш». А ко­ли б хто відва­жив­ся за­рек­ла­мува­ти на­родність, то стрічав­ся з поб­лажли­вою усмішкою сво­го стар­шинсь­ко­го се­редо­вища: «та ж це все од­но, що й по­ляк, лиш що

«гріхіш-ка­толіш».


А тим стар­ши­нам не хотілось до­бива­тися ви­щого сту­пеня, хоч не один мав до то­го та­лант, сна­гу і ке­бету… Зви­чай­но доліз до сот­ни­ка, то й спенсіону­вав­ся, знай­шов собі якусь вже не­моло­ду жіноч­ку, мо­же і трафіку дістав, або яку іншу мо­нополь­ку і вва­жав се­бе ду­же щас­ли­вим і на старість за­без­пе­ченим.

На ви­щих ста­нови­щах так зва­них ге­нерал-штаб­лерів я чу­вав ли­ше про ге­нера­ла

Сем­бра­тови­ча і пол­ковни­ка ген[ераль­но­го] шт[абу] Шаш­ке­вича. Та я не знаю, чи во­ни маніфес­ту­вали се­бе ук­раїнця­ми.

Ніхто з тодішніх кер­му­ючих ук­раїнсь­ких кіл не по­думав про те, що мо­же ко­лись наспіти час, що ук­раїнців ви­щих стар­шин нам бу­де тре­ба. Наш за­гал ду­мав тоді, що

Австрія бу­де вічна, що Габ­сбур­ги ніко­ли не пе­реве­дуть­ся, а ми до­буде­мо національні пра­ва доб­ри­ми гра­мати­ками та сло­варя­ми, а ще інші ду­мали, на­пев­но, що на­шу спра­ву виз­нає Інтер­націонал в май­бутнь­ому соціалістич­но­му раю…

А ко­ли наспів ріша­ючий мо­мент, то ос­та­лися при однім ге­нерал-штаб­лері

Кур­ма­нови­чу, кот­рий ви­ходив з попівсь­ко­го ро­ду і вва­жав се­бе ук­раїнцем. А ми мог­ли ма­ти їх біль­ше та ми їх не хотіли ма­ти. Реш­та все стар­ши­ни з ре­зер­во­вих, кот­рих по од­норічних шко­лах доб­ро­вольців не вчи­ли нічо­го біль­ше, як ко­ман­ду­вати че­тою. Ко­ман­ду­ван­ня сот­нею вва­жало­ся не для них. Де­які «га­уде­гени» ва­жили­ся на­зива­ти нас ре­зер­во­вих по­руч­ників «ун­терляй­тнант» і по­води­лися з на­ми ду­же не­радо й обид­ли­во.

Щой­но в часі ве­ликої вій­ни тим ре­зер­во­вим до­води­лось ко­ман­ду­вати сот­ня­ми, ку­реня­ми, а то й пол­ка­ми, ба­таре­ями і дивізіями то­що, ко­ли «штан­дові» хо­вали­ся в запіллі по різних ус­та­вах, як нап­риклад про­дава­ли ку­хонні моздірі з пор­це­ляни з на­писом «а­ус дер грос­сен цайт».

Та ті лю­ди, ми­мо сво­го ге­роїзму, пос­вя­ти са­мовідре­чен­ня не мог­ли у нашій виз­вольній війні та­кому ве­лико­му зав­данню як ко­ман­ду­ван­ня біль­ши­ми час­ти­нами да­ти собі ра­ди, бо не ма­ли відповідно­го фа­хово­го знан­ня. Вій­на це шту­ка, кот­рої тре­ба дов­го і пиль­но вчи­тися. Вій­на не об­ме­жуєть­ся на стрілянні і по­воро­тах, але ви­магає ве­лико­го технічно­го апа­рату. І ко­ли ми не ма­ли виш­ко­лених ви­щих стар­шин, то му­сили по­зича­ти у німців. З тої об­ста­вини ко­рис­та­ли де­які людці з-поміж

«штан­до­вих» стар­шин, котрі хотіли до­роби­тися на Ук­раїні, ка­зали собі да­вати стар­шинські ран­ги «до квад­ра­ту» (з сот­ни­ка на пол­ковни­ка, а опісля по­каза­лося, що во­ни не­тямучі гох­штап­ле­ри, яких тре­ба бу­ло усу­нути.

А при тім ма­ли най­кра­щий воєнний ма­теріал з усієї Австрії, яким бу­ли наші ук­раїнські ря­дови­ки.

Ті всі за­род­ки на­род­ної не­дуги, бра­ку по­чут­тя своєї си­ли роз­ви­вали­ся буй­но на нашім на­роднім ор­ганізмі в часі виз­воль­ної вій­ни.

Вдар­мо­ся в гру­ди і приз­най­мо­ся, чи ба­гато бу­ло між на­ми та­ких, що справді хотіли са­мостій­ності Західної Ук­раїнсь­кої Рес­публіки, що прой­ма­лися ідеєю ук­раїнсь­ко­го са­мостій­ниц­тва? Іде­алістів бу­ло між на­ми не­бага­то, але та­ких патріотів, що за­од­но ог­ля­дали­ся на задні колісця­та, що бо­яли­ся за­чиня­ти за со­бою всі фірточ­ки, що ба­жали собі де­що прид­ба­ти на чор­ну го­дину з ти­тулу сво­го ук­раїнства, що ба­жали собі, щоб ця ме­туш­ня чим­швид­ше скінчи­лася без ог­ля­ду на те, як ма­ла би скінчи­тися, що кри­тику­вали без­по­щад­но кож­ну нев­да­чу і по­мил­ку, а самі не хотіли до нічо­го ру­ки прик­ласти?! - О! Та­ких бу­ло ду­же-ду­же ба­гато.

На та­ке тіло без душі-ідеї тре­ба бу­ло силь­ної галь­ванічної струї, пу­щеної силь­ною ру­кою… по боль­ше­вицькій ме­тоді: з на­гай­кою, ши­бени­цею і розстрілом.

Тоді во­но пев­но ру­шилось би впе­ред; тоді всі слу­хали б і ро­били, що при­каза­но.

Але на те тре­ба бу­ло од­ної силь­ної волі, а не без­глуз­дих пар­ла­ментів, що ра­дили

і нічо­го не ви­ради­ли.

А так патріотові зда­вало­ся, що й­ого своя ук­раїнсь­ка вла­да не мо­же за­суди­ти за ніякий про­мах, бо ж він патріот, а вла­да своя не на­важить­ся то­го зро­бити.

І не тре­ба бу­ло на це ге­катомбів трупів: вис­тарчи­ло б кіль­ка за­судів, а тоді гро­мадя­ни, патріоти і не­патріоти, бу­ли б з тим ра­хува­лися, що то та­ки вла­да, а не по­мело, і тре­ба її слу­хати.

Манія підозріння - то теж на­ша хронічна національ­на не­дуга. Як лиш хто вилізе на один ща­бель ви­ще по суспільній дра­бинці, за­раз ом­ря­чить й­ого ту­ман підозрінь се­ред тих, що ниж­че пос­тавлені. Він зрад­ник, не­роба, гниль, безділь­ник,- а вже ко­ли й­ому до­ведеть­ся ору­дува­ти яки­ми фон­да­ми, то він пев­но злодій, кра­де гро­мадські гроші. Тре­ба, щоб хто-не­будь ма­ле підозріння на­тяк­нув, ма­лень­ку му­ху ви­пус­тив із своєї гу­бонь­ки, то ця му­ха, за­ки до­летить на дру­гий кінець се­ла, на­бере стіль­ки всіля­чини на свої криль­ця­та, що й орел не двиг­нув би та­кого тя­гару. Ось виб­ра­ли ко­гось ди­рек­то­ром ма­лень­кої ко­опе­рати­ви… За­раз знай­дуть­ся людці, котрі ки­нуть підозріння крадіжі та­кої су­ми, що і де­сять та­ких ко­опе­рати­вок ра­зом стіль­ки не має.

Всякі бу­ва­ють при­чини та­кого підозріння. Пе­редовсім людсь­ка глу­пота, не­поша­ну-ван­ня чу­жої гідності, опісля зло­ба, взаємні по­рахун­ки і… охо­та засісти са­мому на тім стіль­чи­ку, з кот­ро­го тре­ба дру­гого стру­тити. Та­кий кле­вет­ник скла­дає по­бож­но ру­ченя­та на жи­воти­ку, зітхне кіль­ка разів і за­чинає на­тяка­ти «нас­чот бу­ряків», а опісля, ко­ли сво­го слу­хача заціка­вить, зач­не ви­разніше при­гово­рюва­ти, яке то не­щас­тя, що та­кий чо­ловік, відо­мий патріот так за­був­ся і по­хит­нувся.

А ко­ли й­ого спи­тати, на якій ос­нові він це го­ворить, то пок­ли­четь­ся на ав­то­ритет ду­же по­важ­них гро­мадян, кот­рих наз­ва­ти не сміє, бо й­ому це ска­зано у ве­ликім сек­реті, і він не сміє зра­дити. А чи він сам не ста­рав­ся ць­ого провіри­ти? - Хто

- він? Яке й­ому діло, хіба ж він слідчий? Врешті, він не хо­че там­то­му шко­дити, хай по­падеть­ся в інші ру­ки… Без­кри­тич­ний слу­хач повірить відра­зу в такі

«до­кази» і пус­кає за­чуте далі з дрібни­ми до­дат­ка­ми від се­бе в такій самій формі.

А бідний, об­ми­ваний чу­жими язи­ками, гро­мадя­нин нічо­го про це не знає і довідаєть­ся аж тоді, ко­ли вже важ­ко об­ми ти­ся від тої сли­ни. У нас не­має ні. од­но­го Бур­це­ва, кот­рий би зав­дав собі праці просліди­ти по­голос­ку до дна і ви­яви­ти світові прав­ду. Для нас вис­та­чить са­ме по­голос­ки, щоб лю­дину без до­казів і роз­пра­ви вки­нути в бо­лото та ще й при­топ­та­ти но­гами. А тим­ча­сом справдішні злодії і на­жив­ни­ки жи­ру­ють собі без­карно і сміють­ся в ку­лак, що наївна опінія да­ла се­бе на­дути, пій­ма­ти на по­лову і відвер­ну­ти очі в інший бік від їхньої ро­боти.

Та са­ма не­дуга ни­щила нас під час виз­воль­ної вій­ни. Різним лю­дям при­щеп­лю­вано

«наф­тові лат­ки», а в тім самім часі й­шли наф­тові «здєлки» яв­но і слав­но в

Дро­гобичі на грубі ти­сячі, і ніхто на це нічо­го не ка­зав. «Патріоти», кот­рим на тім за­лежа­ло, роз­го­лошу­вали (та ще й те­пер мож­на це по­чути), ЩО наші вер­хи зра­дили на­род­ну спра­ву, що стар­ши­ни (і ті, кот­рих в стрілець­ких ро­вах заїда­ли воші) об­кра­дали стрільців і зап­ро­дали­ся во­рогові. Ро­зумієть­ся, що про­тив­ник, кот­ро­му за­лежа­ло.на роз­кладі і де­моралізації на­шого вій­ська, при­чиняв­ся теж до по­ширен­ня та­ких «ав­тентич­них» вістей. Такі, ніким не пе­ревірені по­голос­ки при­чини­лися до то­го, що наші лю­ди му­сили ус­ту­пати зі своїх ста­новищ дру­гим, у яких не бу­ло ні сна­ги, ні ке­бети на та­кий уряд.

Дру­гою сторінкою цієї ме­далі є на­ша ка­ригідна поб­лажливість на на­родні зло­чини.

Бо є зло­чини, заміщені в кар­но­му за­коні, за яки­ми сте­жить вла­да без­пе­ки, але є і такі, ще гірші пер­ших, яких кар­ний за­кон не реєструє. Во­ни підля­га­ють ли­ше мо­ральній карі гро­мадянс­тва, на яку во­но мо­же спро­мог­ти­ся. Та­кого зло­чин­ця по­вин­но гро­мадянс­тво від се­бе ізо­люва­ти, ви­мина­ти й­ого і да­ти й­ому усю­ди це відчу­ти. Це на­зиваєть­ся то­варись­ким чи гро­мадянсь­ким бой­ко­том. Та я не ба­чив ні од­но­го прик­ла­ду, де би та­кий бой­кот у на­шому гро­мадянстві був кон­секвен­тне про­веде­ний. По­води­мося суп­ро­ти та­ких негідників так, на­че б це бу­ли лю­ди у двох ви­дах: один та­кий, кот­ро­го тре­ба вва­жати за пад­лю­ку і про нь­ого го­вори­ти, а дру­гий та­кий, з кот­рим тре­ба за­дер­жа­ти то­вариські зно­сини, як з гідним по­шани гро­мадя­нином. А ко­ли ще той осібняк ба­гатій, тоді ма­ло є та­ких, щоб відва­жили­ся й­ого бой­ко­тува­ти, бо… він має гроші… Та ко­ли звер­ну­ти та­кому ви­бач­ли­вому гро­мадя­нинові ува­гу на й­ого по­ведінку суп­ро­ти пад­лю­ки, то лиш усміхнеть­ся

ідіотич­не, на­че б не ро­зумів, чо­го від нь­ого хо­чуть: як­же ж мож­на та­кого гро­шови­того чо­ловіка не рес­пекту­вати? То­му-то людці з ши­роким сумлінням кплять собі з публічної опінії і з мо­раль­но­го осу­ду гро­мадянс­тва і роб­лять своє огид­не діло далі, зна­ючи, що за це до тюр­ми не підуть і знай­дуть де­сят­ки та­ких гро­мадян, котрі з ни­ми бу­дуть далі жи­ти в то­варись­ких зно­синах.

Чи­мало спри­чини­лася до на­ших нев­дач хви­ля нев­дач із-за Збру­ча. Звідтіля пли­ла до нас у наші вій­ськові ря­ди де­моралізація і роз­клад. Бо за Збру­чем бу­ла при владі не ця Ук­раїна, з якою ми жи­ли і ба­жали їй щас­ли­вого виз­во­лен­ня з-під мос­ковсь­кої кор­ми­ги, кот­ра нас за­силю­вала грішми і ми мог­ли бу­ти ук­раїнсь­ким П'ємон­том в най­тяж­чих ча­сах, ко­ли Ук­раїну за­судив ца­рат на не­мину­чу смерть і з кот­рою ми ба­жали собі злу­ки. То не бу­ла вже Ук­раїна Шев­ченка, Ан­то­нови­ча, Чи­кален­ка,

Єфре­мова і інших стар­ших ук­раїнсь­ких на­родовців. Вла­ду за­хопи­ли там ви­хованці мос­ковсь­ко­го підзе­мел­ля, які зра­зу відпе­кува­лися від відірван­ня від Мос­кви. Во­ни все хо­дили в хвості росій­ських ре­волюціонерів, а щоб прис­то­сува­тися до них кра­ще, то і се­бе наз­ва­ли соціаліста­ми різних відтінків і коль­орів, навіть та­ких, що з соціалізмом не ма­ли нічо­го спіль­но­го. На соціалізм зай­шла мо­да і кож­ний ук­раїнець не мав пра­ва ним на­зива­тися, кот­рий не впи­сав­ся до кот­роїсь соціалістич­ної партії. На Мос­ковсь­кий зра­зок роз­ки­дали різні мно­го­обіця­ючі кличі, не ра­ху­ючи­ся з тим, чи ті ідеї да­дуть­ся при­щепи­ти на­шому на­родові, чи во­ни мож­ливі до про­веден­ня. То бу­ло ли­ше невіль­ни­че насліду­ван­ня Мос­кви. А відтак біль­шо­вики пе­реліци­тува­ли їх своїми кли­чами і виг­ра­ли спра­ву.

День 22 січня був би в нашій історії епо­халь­ним, ко­ли б й­ого про­веде­но ро­зум­но і кон­секвен­тно. А то злу­чили­ся ук­раїнці усіх зе­мель в од­но ве­лике, яке мог­ло світові заімпо­нува­ти, але ос­та­лися замість од­ної, чо­го ви­мага­ла кон­секвенція і логіка - дві ок­ремі вла­ди, два ок­ремі уря­ди, з кот­рих один тяг­нув вісь­та, дру­гий гай­та..

 

Пошук на сайті: