Андрій Чайковський - Чорні рядки (сторінка 15)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.docx)Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.docx168 Кб1443
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.fb2)Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.fb2272 Кб1663
Це наслідки во­рожої агітації… Так… «без анексії і кон­три­буції… По­цо сє хлопє маш біць?»

В ме­не ле­деніє сер­це. Не­має си­ли, щоб цю вте­чу здер­жа­ти. Це не паніка, яка у війні бу­ває, це доб­ровіль­не ус­туплен­ня з по­зиції, зат­ра­та вся­кої дис­ципліни, на яку не­має іншої ра­ди, як ско­ростріл і по­голов­на ма­сак­ра.

Я довідав­ся опісля, що по­ляки чу­дува­лися: «че­го оні так уцєкай­он?» Пе­ред тим не бу­ло тут ніякої бит­ви. Зра­зу ду­мало поль­ське ко­ман­ду­ван­ня, чи це не який воєнний підступ і зад­ля то­го вхо­дили до міста ду­же обе­реж­но.

Стіль­ки праці та зу­силь, а все те во­рожа роз­кла­дова агітація поніве­чила. Це наслідки то­го, що на фронті навіть де­які наші стар­ши­ни по­тай ко­ман­ду­ван­ня хо­дили на там­той бік на свя­та…

Ми втікаємо но­га за но­гою. Швид­ше не мож­на. Дов­кру­ги нас мо­ре всіля­ких лю­дей, від ста­рого до ма­лого, фіра­ми і пішки, а дов­кру­ги по­лями й­де ве­лика розстріль­на на­ших во­яків-де­зер­тирів з фрон­ту, яких не мож­на здер­жа­ти. На­гадую собі, що то три­над­ця­того трав­ня. Фа­таль­на ця три­над­цятка для ме­не. Три­над­ця­того ве­рес­ня прий­шли мос­калі до Сам­бо­ра, три­над­ця­того трав­ня ви­вез­ли ме­не мос­калі до Бригідок

і те­пер теж три­над­цятка: уте­ча…

По­заду на­шої вал­ки вишкіл стар­шин ве­де ареш­тантів-во­яків. Це ті, що під Руд­ка­ми збун­ту­вали­ся про­ти своїх стар­шин. Це бу­ла наддніпрянсь­ка агітація: «да­лой па­гони!» Не бу­ло ча­су пе­ревес­ти з ни­ми роз­пра­ви пе­ред поль­овим су­дом, то­му ве­дуть їх далі. Не ро­зумію, по­що бу­ло з ни­ми во­лово­дитись! Тут біль­шо­вицькі ме­тоди бу­ли б як­раз добрі: кож­но­му де­сято­му куль­ка, а реш­ту по-розділю­вати поміж пев­не вій­сько.

Де­які час­ти­ни з-за Збру­ча на­роби­ли нам кло­потів чи­мало! Ці півбіль­шо­вики ган­гре­нува­ли наші га­лицькі відділи своїми дур­ни­ми кли­чами, мар­ну­вали воєнний ма­теріал, який з со­бою при­вез­ли, а вже як пішли ку­ди на «реквізицію», то не дай

Бог. За ти­ми реквізиціями забіга­ли з-під Го­род­ка аж до Біли­ни Ве­ликої в

Самбірськім повіті, звідкіля при­ходи­ли до ме­не лю­ди жа­лува­тися. На­гаду­вала­ся мені кар­ти­на з на­шої давнішої історії, ко­ли то різні за­гони, вер­та­ючи з мос­ковсь­кої вій­ни, бу­шува­ли скрізь по Ук­раїні, Литві та Польщі «хліба-солі про­сити» і ха­пали, що під ру­ки по­пало.

Іде­мо далі но­га за но­гою. Мені ще не до­води­лося ніко­ли ман­дру­вати се­ред та­кого се­редо­вища. Маю вра­жен­ня, що я пли­ву з хви­лею возів, по­возок (де­які з на­ших стар­шин ма­ли свої по­воз­ки), пішаків ста­рих, мо­лодих і ма­лих. Мені асис­тує мій доб­рий жан­дарм.

На­решті стаємо в Го­роди­щу на по­пас. Ка­жуть, що тут вже без­печно і мож­на відпо­чити. Вхо­димо до якоїсь шля­хетсь­кої ха­ти, де нас ра­до прий­ма­ють. Гріємо мо­локо, щоб по­живи­тись та ди­тину по­году­вати.

В Го­роди­щу спо­чиває уся та вал­ка втікачів. Ви­ход­жу на гос­ти­нець. Ота­ман

інтен­да­тури То­мяків стоїть се­ред гос­тинця і за­вер­тає во­яків па­лицею та гань­бить ос­танніми сло­вами. Та це нічо­го не по­магає, та­кої че­реди нічим не за­дер­жиш…

Мені див­но, що й­ого на місці не вби­ли… Стрічаю тут і мо­го знай­омо­го

Стру­меля­ка, з дво­ма гар­ма­тами… Вчо­ра він дов­го в ніч пе­ресидів у ме­не та зас­по­ко­ював усіх, що не­ма чо­го бо­яти­ся, бо це пе­реми­на­юче і зав­тра си­ту­ація поп­ра­вить­ся, хоч нині пе­ресу­ваєть­ся боєва лінія над Ствряж. Те­пер він, по­бачив­ши ме­не, сум­но хи­тає го­ловою. По­казує ру­кою на ши­року дністро­ву рівни­ну і ка­же:

- Дивіть­ся, який гар­ний обстріл звідсіля…

- Так стріляй­те, ка­жу, у вас дві гар­ма­ти…

- Та ні од­но­го стріль­на… - ка­же до ме­не сти­ха.

Нам по­ра в до­рогу. Про­щаємось з на­шою гос­по­динею і сідаємо на во­зи. До нас впро­шуєть­ся отець Ми­хай­ло Ор­тинсь­кий, ка­техит з Сам­бо­ра, він до­тепер й­шов пішки та страш­но знемігся. На світі тро­хи про­яс­ни­лося і по­тепліло, а то до­тепер і снігом ки­дало…

На­решті вже під вечір приїжджаємо до Дро­гоби­ча. Заїжджаємо до го­телю, наші речі зло­жені на ко­ритарі. Ме­не за­бирає до се­бе на ніч док­тор Гор­ба­чевсь­кий. Мені впа­дає в очі дро­гобиць­ка міліція. То ж то хлопці, як ви­бирані, один в од­но­го.

Та­ких на фронт тро­хи пігна­ти б… У всіх нас та­ке пе­реко­нан­ня, що це пе­реми­на­юче, що си­ту­ація поп­ра­вить­ся і вер­не­мо за яких два-три дні до Сам­бо­ра.

Ми з док­то­ром Гор­ба­чевсь­ким ба­лакаємо дов­го в ніч-Ра­но хтось сту­кає до две­рей.

Ви­ходить док­тор Гор­ба­чевсь­кий і вер­таєть­ся з якимсь пись­мом в руці. Він є коміса­ром міста…

- Є при­каз ко­ман­ди, щоб до 10 го­дини ра­но ева­ку­юва­ти місто.

Одя­га­юся на­борзі і біжу до своїх, тре­ба ж про які фіри под­ба­ти. Моя сім'я ще в пос­телі. Всі в добрім нас­трою, бо і до них до­нес­ло­ся, що не­задов­го вер­та­ти бу­демо.

- Ко­ли вер­таємо­ся, та­ту?

- Ні, їде­мо далі, до 10 го­дини місто тре­ба спо­рож­ни­ти. Я біжу за фіра­ми…

З бідою я знай­шов ті самі дві фіри, котрі нас сю­ди пе­ревез­ли. Тре­тю дістав з обо­зу. Ко­ман­дант міста дав мені свою по­воз­ку пе­ревез­ти моє жіноц­тво на двірець.

Тут страш­на гло­та. Лед­ве до­були якесь місце. Тут стріну­ли ми і пп. Ріпець­ких.

Во­ни заїха­ли відра­зу до пп. Скибінсь­ких і там пе­рено­чува­ли.

Ми вже в Стрию.

Зі Стрия їде­мо ван­тажним ав­том. До нас присіло­ся біль­ше лю­дей втікачів. Ми їха­ли цілу ніч десь до пів-п'ятої ра­но до Станісла­вова. Те­пер роз­по­чинаєть­ся моя влас­на одіссея, кот­ра не має публічно­го ха­рак­те­ру. Ще ли­ше би тут зга­дати, що ранісь­ко то­го дня ме­не, док­то­ра Ріпець­ко­го та ще од­но­го знай­омо­го уря­дов­ця з сек­ре­таріату за­кор­донних справ, пе­ред го­телем «Австрія» за­ареш­ту­вав пу­затий ук­раїнсь­кий міліціонер за те, що ми на три хви­лини за­дер­жа­лися на хідни­ку, і повів нас до яко­гось ко­ман­ду­ван­ня, бо ми­нулої ночі вий­шов від ко­ман­ди міста при­каз, що на хідни­ках не мож­на за­дер­жу­вати­ся. На ко­манді пе­ред якимсь мо­лодень­ким хо­рун­жим лед­ве вип­равда­лися, що лиш уночі приїха­ли і не ма­ли ча­су поз­най­оми­тись із тим муд­рим роз­по­ряд­ком ко­ман­ди.


 

XI 


 

З тих моїх спо­минів ви­ходи­ло б, що я зав­зявся усе кри­тику­вати, га­нити, що в цих моїх чор­них ряд­ках не­має ні од­но­го яс­но­го місця, та що на­ша спра­ва, за кот­ру ми стіль­ки крові прол­ля­ли, стіль­ки жертв по­нес­ли, від по­чат­ку бу­ла за­суд­же­на на смерть, на роз­вал і нев­да­чу. Так во­но не є. Я мав най­твердішу віру, я надіяв­ся най­кра­щого.

У цій вірі удер­жу­вало ме­не на­ше слав­не вій­сько і ті повні пос­вя­ти стар­ши­ни, які й­ому про­води­ли… То бу­ли справді Ле­оніди! Ще біль­ше за Ле­онідів. Тамті спар­танські

Ле­оніди ма­ли на своїм фронті усь­ого до­волі, ма­ли і свя­точ­ну оде­жу, в яку мог­ли в ріша­ючу го­дину пе­ре­одяг­тись на смерть, ма­ли до­волі оли­ви, щоб на­маза­ти після

їхнь­ого ри­ту­алу на смерть своє тіло, ма­ли з чо­го спра­вити собі пе­ред­смертний бен­кет, ну і їхня бо­роть­ба не три­вала дов­го… А на­шим ге­ро­ям не­дос­та­вало всь­ого. Се­ред зи­ми му­сили сидіти та гни­ти в бруді в око­пах та зем­лянках, му­чити­ся по кур­них ха­тах, де і ди­хати не бу­ло чим, без чис­тої цілої білиз­ни, без ку­пелі, без мож­ності про­мит­тя за­маре­ного бо­лотом ли­ця, се­ред міль­йонів вошів…

І це три­вало довгі місяці у важкій службі фрон­товій без виг­ля­ду на близь­кий кінець…

Вер­тався я як­раз із Станісла­вова по зліквіду­ванні так зва­ного Дро­гобиць­ко­го бун­ту. В Дро­гобичі присівся до ме­не че­тар Ба­лиць­кий, що са­ме вер­тав з прис­ми­рен­ня ць­ого «пов­стан­ня» з відділом ско­рострілів. Жаль бу­ло на нь­ого по­диви­тись. Перш усь­ого він стра­шен­но сон­ний, бо не спав че­рез дві ночі.

Увесь за­боло­чений, бо не бу­ло ча­су об­чисти­тися. Очі зай­шли­ся кров'ю, гу­би по­чорнілі, на­чеб са­жу їв, ли­це та ру­ки брудні, со­роч­ка чор­на, як ганчірка від каг­ли. Підняв уго­ру ру­ку, а під па­хою ве­лика діра че­рез ко­жуши­ну і со­роч­ку до го­лого тіла, по лиці пе­ребіга­ють су­доро­ги, дри­жаки… Ми го­вори­мо про бунт…

Бе­ру й­ого за ру­ку, жив­чик тріпо­четь­ся, як бу­диль­ник…

- Ви, доб­родію, нез­ду­жаєте,- ка­жу,- у вас га­ряч­ка, вам бо­дай на який тиж­день відпо­чити…

Він лиш сум­но всміхнув­ся…

- А хто за ме­не бу­де на фронті служ­бу ро­бити? Під моєю ру­кою ско­ростріли.

Цей стар­ши­на зас­лу­гову­вав на те, щоб пе­ред ним ни­зень­ко пок­ло­нити­ся… Отож у нас бу­ли свої Ле­оніди, повні пос­вя­ти, які не жаліли сво­го мо­лодо­го жит­тя пок­ласти на жер­товни­ку. Тре­ба бу­ло лиш… підігна­ти під їхню ру­ку тих тов­сто­пузих дар­моїдів із запілля, тре­ба бу­ло просліди­ти, що по повітах зак­ри­те по­лою тих дбай­ли­вих про свій повіт повіто­вих комісарів, тре­ба бу­ло од­ної силь­ної ру­ки з доб­рою дро­тян­кою і ши­бенич­кою замість без­глуз­дих пар­ла­ментів, котрі де­моралізу­вали вій­сько на фронті.

От до­ходять до стрілець­ких ровів вісті про зе­мель­ну ре­фор­му. Бу­дуть діли­ти зем­лю між ро­бучий на­род…

- Та як? - пи­та­ють стрільці самі се­бе,- без нас бу­дуть зем­лю діли­ти? За­беруть нам зем­лю лежні та дар­моїди, а нам ли­шить­ся ду­ля, як­що вер­не­мося живі до­дому…

І кож­но­го кортіло, щоб ця вій­на чим­швид­ше скінчи­лася, щоб ще який зай­вий клап­тик землі для се­бе за­хопи­ти. Ця не­тер­пляч­ка ви­яв­ля­лася у нас яв­ним де­зер­тирс­твом, яко­го ніяки­ми ка­рами не мож­на бу­ло здер­жа­ти. Ро­зумієть­ся, що ту не­тер­пляч­ку підси­чува­ла і роз­кла­дова ро­бота на­ших во­рогів, про що на­ша сла­вет­на розвідка нічо­го не зна­ла, чи мо­же не ро­зуміла і не до­оціню­вала.

Пошук на сайті: