Андрій Чайковський - Чорні рядки (сторінка 8)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.docx)Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.docx168 Кб1445
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.fb2)Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.fb2272 Кб1666
Стрілко­вич. Але се­ляни не прий­шли - домнівну при­чину роз­ка­жу пізніше - і імпре­за не по­вела­ся. Домівку тієї вдо­ви зде­молю­вали гра­ната­ми до­щен­ту, на мою дум­ку, цілком не­потрібно. На­ляка­ну вдо­ву ви­пус­ти­ли на во­лю. Але ок­ружний ко­ман­дант за­поря­див нас­тупно­го дня стра­хопо­лоха в самім місті. Ха­пали на ву­лиці ко­го по­пало й ареш­то­вува­ли. Бу­ло це в та­кому роді, як не­раз поліція ро­бить «об­ла­ву» за підозріли­ми людь­ми. Тоді тро­хи і мені не діста­лося. Й­ду по­полудні до уря­ду і, як зви­чай­но, пос­ту­паю до ок­ружної ко­ман­ди розвіда­ти про си­ту­ацію. Нав­про­ти ме­не же­не на коні який­сь ду­же схвиль­ова­ний стар­ши­на.

Я ба­чив зда­лека який­сь рух в місті. Пи­таю то­го стра­шину:

- Що ста­лося?

- Нічо­го,- крик­нув мені у відповідь, а далі за­вер­нув ко­ня і грізно до ме­не:

- Ви по­ляк?

Я в першій хви­лині не знав, що ска­зати, бо не ду­мав, щоб місцеві стар­ши­ни ме­не не зна­ли.

- За­раз кажіть, чи ви по­ляк,- кри­чить до ме­не ще грізніше.

- Я повіто­вий комісар, чо­го вам тре­ба? На те він за­вер­нув ко­ня і пігнав далі. В ок­ружній ко­манді я довідав­ся, що це за­поряд­же­но у відпла­ту за нічний на­пад на ок­ружну ко­ман­ду. То­му що в Сам­борі не бу­ло ще тоді поль­ово­го су­ду, то всіх заміша­них у цю афе­ру, відісла­но до Станісла­вова. Але їм нічо­го не ста­лося і кінчи­лося на конфіну­ванні в Тер­но­полі.

Цю подію роз­ка­зав я тро­хи шир­ше на до­каз то­го, якою індо­лен­тною бу­ла на­ша розвідка, і то не ли­ше у нас в Сам­борі.

На­ше У.В.В. во­зило­ся з най­ня­тими шпи­гами, котрі нас зрад­жу­вали, ро­било нічні ревізії біль­ше для спор­ту, як для пот­ре­би, де­кого ареш­то­вано або ви­воже­но, а на те, що нас се­ред то­го чу­жоп­лемінно­го мо­ря ок­ру­жало, бу­ло сліпе і глу­хе.

Нам, цивіль­ним, не по­добав­ся яв­ний флірт на­ших стар­шин з поль­ка­ми. Вий­ти бу­ло по обіді на А-Б, то пов­но гуртків і па­рочок, що сер­дечно за­бав­ля­лися. Моя доч­ка підчу­ла раз на ву­лиці та­ку роз­мо­ву двох поль­ок.

- Я тобі ка­жу, що в них вже не­має амуніції,- це го­ворив мені один ук­раїнсь­кий стар­ши­на.

Це вже бу­ло та­ке не­чува­не, що я не міг мов­ча­ти. Я пішов з тим до пол­ковни­ка

Крав­са. Він вис­лу­хав мо­го звіту і розвів ру­ками.

- Я вже давніше ви­дав ре­зер­ват у цій справі.

- Ре­зер­ва­ту тут за­мало,- ка­жу,- тут тре­ба приб­ра­ти інші спо­соби, бо такі

інтим­ності мо­жуть до­вес­ти до скан­да­лу і ка­тас­тро­фи. Не за­бувай­те, па­не пол­ковни­ку, що ми хоч на своїй землі, але по­серед во­рожо­го нам мо­ря.

Оскіль­ки мені відо­мо, то в Австрії ніко­го не інтер­но­вано, ані конфіно­вано без опінії політич­ної вла­ди і на її за­ряд­ження. Цілком інак­ше бу­ло у нас. Ме­не ніхто не пи­тав про зго­ду. Бра­ли лю­дей і ви­вози­ли, а я аж опісля про це довіду­вав­ся, ко­ли до ме­не при­ходи­ла рідня ви­везе­ного з пла­чем або і з лай­кою. Та­ким спо­собом час­то гро­мадя­ни Сам­бо­ра вирівню­вали між со­бою взаємні по­рахун­ки, що до­носи­ли на се­бе в У.В.В. Терпіли на цім не­раз лю­ди. Бо­гу ду­ха винні. У тій розвідці слу­жив че­тар С.- кра­ще б й­ого імен­ня не зга­дува­ти. Ро­било й­ому ве­лику на­соло­ду зну­щати­ся над ареш­то­вани­ми. Який­сь, оч­видно, абе­рант. До­сить бу­ло пог­ля­нути на й­ого ши­року, помідо­рово­го коль­ору, пи­ку, щоб про це пе­реко­нати­ся та наб­ра­ти ро­зуміння про й­ого інтелігенцію. До ме­не при­ходи­ли жа­лоби і я по­силав їх далі, та це нічо­го не по­мага­ло. Аж наш на­чаль­ник вій­сько­вого су­ду В. заг­ро­зив, що візь­ме то­го осібня­ка під поль­овий суд, як не­поп­равно­го са­дис­та, тоді післа­ли й­ого на фронт.

Уп­ра­ву на­шої в'яз­ниці пе­реб­ра­ло на се­бе вій­сько. Там сто­яла постій­на ко­ман­да, здаєть­ся мені, з тим са­мим че­тарем С. Тоді бу­ло ко­го пиль­ну­вати, бо в'яз­ни­ця на­пов­ни­лася бан­ди­тами з Бо­рис­ла­ва і Дро­гоби­ча. Од­ної неділі пе­ред по­луд­нем, ко­ли я сам сидів в уряді, вбігає до мо­го бю­ро який­сь смішний підстар­ши­на. Смішний він своїм чу­дер­наць­ким одя­гом: у чер­во­них гон­ведсь­ких ву­зень­ких штан­цях і в гу­сарській ко­жушині, а сам тон­кий і ви­сокий. А ще смішніший тим, що на­ляка­ний страш­но і блідий, мов стіна. Вбіг і підпер со­бою двері, та кри­чить не­само­вито:

- Уб'ють ме­не, уб'ють, ря­туй­те… Я зра­зу ду­мав, що це бо­жевіль­ний, і тро­хи збен­те­жив­ся, бо че­рез свя­то не бу­ло ніко­го ко­ло ме­не. З тяж­кою бідою я довідав­ся від нь­ого, що ареш­танти пішли до кап­лиці на бо­гос­лужіння, а ко­ли вий­шли звідтам

- ки­нули­ся на в'яз­ни­чу сто­рожу, розз­броїли її, повідчи­няли всі казні і повтіка­ли. Він на­лежав до тої в'яз­ни­чої сто­рожі, і за ним шу­ка­ють, а ко­ли пій­ма­ють й­ого, то пев­но вб'ють. Я прис­ко­чив до те­лефо­ну і жа­даю злу­ки з поліцією. Не мож­на, лінія зай­ня­та. Кри­чу, щоб за­раз пе­рер­ва­ли, бо у в'яз­ниці бунт. Я виз­вав поліцію. Див­лю­ся че­рез вікно. Ціла хма­ра ареш­тантів біжить попід моє вікно. На­переді один бо­рис­лавсь­кий бан­дит із шаб­лею на­голо. Пря­му­ють на по­луднє. Ро­зумію: ко­ли б діста­лися у Дністрові ло­зи, то спра­ву виг­ра­ли.

На­ляка­ний підстар­ши­на дер­жить­ся су­дорож­не клям­ки две­рей і скімлить, мов би­тий со­бака. Ме­не взя­ла лють на та­кого бо­ягу­за.

- Геть від две­рей! - кри­чу.- От во­як, гірш ба­би, шко­да, що но­сиш ре­воль­вер при собі.

Та втіка­чам не­дов­го всміха­лася до­ля. Умить надбігла поліція і ду­же вправ­но зас­ту­пила їм до­рогу. При­пад­ком по­пав­ся тут наш один стар­ши­на від поль­ово­го су­ду.

На нь­ого нас­ко­чив бан­дит із шаб­лею. Стар­ши­на ви­хопив мит­тю ре­воль­вер і по­валив бан­ди­та на місці. Другі зда­лися. Я вий­шов надвір, як їх ве­ли до криміна­лу і нес­ли на коці за­бито­го. Див­не ди­во, що воєнна пси­хоза мо­же з людь­ми зро­бити. На ме­не ро­била смерть своє вра­жен­ня, і суп­ро­ти неї я по­чував се­бе по­важ­но і зі співчут­тям. Те­пер то­го в ме­не не бу­ло, і я на то­го тру­па ди­вивсь так рівно­душ­но, мов на заріза­ного ба­рана. Роз­по­чало­ся слідство і ви­яви­лося, що цей бунт спри­чине­ний іззовні і був зак­роєний на шир­шу ска­лю. Ареш­танти ма­ли опа­нува­ти і зде­молю­вати комісаріат і суд, що місти­лися в од­но­му бу­дин­ку, і на­роби­ти нам беш­ке­ту. І про це розвідка нічо­го не зна­ла.

Не по­вез­ло. Від то­го ча­су на подвір'ї су­ду, де ареш­ти, сто­яв ма­шино­вий кріс, звер­не­ний на бра­му в'яз­ниці, і в бу­дин­ку су­довім сто­яла ок­ре­ма час­ти­на вій­ська.

Од­но­го ра­зу при­носить мені мій воз­ний до підпи­су пе­репус­тку для яко­гось осібня­ка на пер­ма­нен­тний пе­рехід бой­ової лінії з Фель­шти­на до Хи­рова і на­зад. Див­лю­ся, що пись­мо не з на­шої ма­шини і стилісти­ка пе­репус­тки не на­ша.

- Хто це приніс?

- Це приніс го­тове який­сь пан, він там че­кає у ждальні.

Ме­не взя­ла до­сада. Та ж це без­личність. Ка­жу до воз­но­го:

- Як мені ще раз та­ке при­несе­те, то за­раз піде­те під ключ…

Кли­чу до те­лефо­ну жан­дармерію, щоб мені за­раз прис­ла­ла жан­дарма. У ме­не в цілім комісаріаті не­ма ким пос­лу­жити­ся. Воз­ний бе­ре папір і хо­че відхо­дити. Я й­ого за­дер­жую. За ча­сок прий­шов жан­дарм, та пе­тен­та вже у ждальні не бу­ло.

Пе­реко­ну­юся у про­токолі по­давчім, що № теж фаль­ши­вий, і на­ша кан­це­лярія та­кої пе­репус­тки не пи­сала. Я відсту­пив спра­ву на­шому У.В.В. на те, щоб справ­ни­ка вик­ри­ти, хоч й­ого наз­вись­ко і місце пе­ребу­ван­ня бу­ло на до­кументі на­писа­не. Ко­ли я опісля стрінув па­на ко­ман­данта і спи­тав й­ого про спра­ву, то він лиш ру­кою мах­нув:

- Ми маємо важніші спра­ви. Це зда­валось й­ому мар­ни­цею, хоч річ ішла про шпіонаж

і сфаль­шу­ван­ня.


 

VI 


 

Наші відно­сини з гарнізо­новою стар­ши­ною зло­жились ду­же гар­но, по­ки ще бри­гад­не ко­ман­ду­ван­ня пол­ковни­ка Крав­са не осіло в Сам­борі. Та ті зно­сини, як опісля ви­явить­ся, не вий­шли на доб­ре за­гальній справі. На­томість фронт ста­вив­ся до нас стор­ча­ком. Я не міг дов­го збаг­ну­ти при­чини то­го, бо ніко­ли не мав на­годи стріну­тися з пол­ковни­ком, то­му, що він заєдно пе­ребу­вав на фронті. Якось без­по­середньо пе­ред тим, як Кравс мав осісти в Сам­борі, мав він вис­ка­зати­ся, так, як мені це до­нес­ли: «Як я прий­ду до Сам­бо­ра, то по­роз­га­няю цю комісарсь­ку бан­ду на чо­тири вітри». Я вва­жав спер­шу це за сплет­ню і навіть не при­пус­кав, щоб щось подібне міг Кравс ска­зати. Але ко­ли Кравс пе­ренісся справді до Сам­бо­ра і до ме­не не зай­шов, то я мав при­чину підозріва­ти й­ого в неп­ри­хиль­ності до ме­не. Бо за Австрії бу­ло так, що но­вий ко­ман­дант міста при­ходив до адміністрацій­ної і су­дової вла­ди пред­ста­витись. Прецінь ми обоє слу­жили одній дер­жаві і між на­ми по­вин­на бу­ти зго­да і гар­монія, тим біль­ше, що я ста­рав­ся по­перед усь­ого про те, щоб вій­сько ма­ло все на час, що від ме­не за­лежа­ло. Хоч я не да­вав до то­го при­чини, то фрон­то­ве ко­ман­ду­ван­ня ро­било мені не­раз на­перекір. От, нап­риклад, та­ке: як я вже зга­дував, ми ма­ли в нашій дис­по­зиції ба­рабо­лю на двірці, приз­на­чену для Гра­цу.

Нею підмо­гав я го­лоду­ючу Тур­чанщи­ну, бо й так ця ба­рабо­ля мог­ла на двірці змер­зну­ти у ва­гонах. Фрон­то­ве ко­ман­ду­ван­ня пок­ла­ло на цю ба­рабо­лю свою важ­ку руч­ку і не доз­во­лило ви­вози­ти. Отож я, пізнав­ши та­ке во­роже відно­шен­ня фрон­ту до ме­не, вирішив ус­ту­пити, бо ко­ли б справді пол­ковник Кравс за­хотів ме­не прог­на­ти, то з то­го вий­шов би ве­ликий скан­дал, а я на та­кий дес­пект не зас­лу­жив. Я про­сив те­лег­рафічне сек­ре­таріат внутрішніх справ про звіль­нен­ня ме­не. Мені ка­зали із

Пошук на сайті: