Андрій Чайковський - Чорні рядки (сторінка 10)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.docx)Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.docx168 Кб1440
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.fb2)Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.fb2272 Кб1660

- Я є че­тар з дивізії, і для дивізії ма­шина потрібна.

- Неп­равда, ви не є стар­ши­на, бо не знаєте, що, вхо­дячи в ха­ту, хоч би по службі, тре­ба зня­ти шап­ку і пред­ста­вити­ся, то є ви­яви­ти своє наз­вись­ко і ран­гу.

Як дивізії ма­шина потрібна, то хай відне­сеть­ся до ме­не пись­мо­во.

- Я хо­чу взя­ти ма­шину від то­го ад­во­ката, щоб й­ого по­кара­ти за зух­валь­ство, що не хотів мені ма­шини да­ти.

- А я не маю з ва­ми про що біль­ше ба­лака­ти, про­шу мені не пе­реш­коджа­ти…

Він сто­яв ще який­сь час без шап­ки, кот­ру м'яв у руці, на­решті вий­шов, не про­мовив­ши сло­ва…

При­ходить до самбірсь­ко­го, ру­дець­ко­го і тур­чансь­ко­го комісаріатів з го­лов­но­го хар-че­вого уря­ду при­каз, пот­вер­дже­ний підпи­сом пол­ковни­ка Гри­ця Кос­са­ка, щоб кож­ний з тих повітів дос­тарчив до та­кого-то ча­су стіль­ки-то твер­до­го збіжжя, стіль­ки круп, каші, со­лони­ни і та­ке інше для цен­траль­но­го хар­че­вого уря­ду.

Дістав­ши та­ку уря­дову дур­ни­цю, підпи­сану ще й пол­ковни­ком Кос­са­ком, кот­ро­му місцеві відно­сини по­винні бу­ти відомі, я по­тирав чо­ло до­лонею, ду­ма­ючи, що це мені снить­ся. Самбір і Руд­ки жив­лять свій фронт, бо із запілля нічо­го не при­ходить, а над­то Самбір му­сить жи­вити повіт тур­чансь­кий, де лю­тує го­лод. Те­пер при­каз, щоб да­вати ще харчі для запілля, для тих тов­сто­пузих дар­моїдів міліціянтів, яких до­велось мені ба­чити. До то­го ще за­галь­новідо­ма річ, що тур­чансь­кий повіт, відко­ли існує, не ба­чив на своїх нив­ках твер­до­го зер­на, хіба вівсик. Отож, Тур­чанщи­но, да­вай твер­де зер­но, мо­же, і для Поділля приз­на­чене, бо так на­казує вла­да! Я по­радив­ся з моїм то­вари­шем д-ром Ріпець­ким, і ми прий­шли до то­го вис­новку, що хоч би і пос­лу­хали, і та­ки збіжжя зібра­ли, то місце­ва ко­ман­да не доз­во­лить й­ого ви­вез­ти з повіту, бо й у нас не пе­рели­ваєть­ся. Ті при­чини не­мож­ли­вості ви­конан­ня то­го при­казу ви­писа­ли ми до го­лов­но­го хар­че­вого уря­ду.

Потім не­задов­го приїжджає який­сь ви­щий уря­довець го­лов­но­го хар­че­вого уря­ду з реп­ри­мен­дою, чо­му при­каз до­тепер не ви­кона­ний. То був який­сь із тих «лю­бячих атєчес­тво» патріотів, що замість й­ти в од­нос­трою на фронт, бо здо­ровий нівро­ку і мо­лодий, волів «де­кува­тися» між мішка­ми хліба-каші в хар­чевім уряді.

Я ска­зав й­ому ті самі при­чини, що в письмі до хар­че­вого уря­ду.

- Але ж, па­не коміса­ре, го­ворю серй­оз­но, тут не­має вип­равдан­ня, виз­на­чена кількість му­сить бу­ти дос­тавле­на.

Я схви­лював­ся:

- Па­не! Не робіть з та­та вар'ята. По-ук­раїнсь­ки ж вам го­ворю, що це не­мож­ли­во, бо не­ма звідки… На­уку про при­кази схо­вай­те собі про за­пас, а я вам ка­жу, що ду­рень той, що ви­дає при­кази, зна­ючи, що во­ни не до ви­конан­ня. Врешті йдіть собі

і реквіруй­те самі, але я не ру­чу за це, чи наші фрон­товці вас не за­реквіру­ють і відішлють ту­ди, звідкіля приїха­ли.

Потім я лус­нув двер­ми і вий­шов, ли­ша­ючи й­ого з д-ром Ріпець­ким, кот­рий і від се­бе на­гово­рив й­ому прик­рих слів.

Ні, так далі не мо­же бу­ти. Я скли­кав прибічну ра­ду і тут виріши­ли, щоб я поїхав до Станісла­вова і там роз­мо­вив­ся в хар­чевім уряді. Нас му­сять ко­неч­но відтя­жити

і пе­реб­ра­ти про­кор­млен­ня фрон­ту.

Я поїхав, але в тім уряді годі бу­ло з ким до­гово­рити­ся до путнь­ого кінця. Во­ни такі бідні, нізвідки взя­ти. Тре­ба всім терпіти… ну, а цей при­каз про дос­та­ву твер­до­го хліба бу­де взя­тий на­зад…

Я вий­шов і за­раз на ву­лиці пе­ред хар­че­вим уря­дом прис­ту­пає до ме­не який­сь жид, ку­пець, кот­ро­го я пер­ший раз в житті ба­чив.

- Па­не коміса­ре, пот­ре­буєте твер­до­го збіжжя?

- А ви маєте за скіль­ки?

- Маю скіль­ки за­хоче­те, б, 8, 10 ва­гонів. Пше­ниця по 600 ко­рон, жи­то по 500 ко­рон.

- Та звідкіля, з кот­ро­го повіту, ко­ли ніде нічо­го не­має…

- Ой, ой, ко­би я так здо­ров був, скіль­ки є у нас збіжжя, з кот­ро­го хо­чете повіту… Лиш ви пос­та­рай­те­ся про дозвіл на вивіз, бо я й­ого не діста­ну.

Нічо­го я й­ому не відповів на цю офер­ту, лиш за­раз за­вер­нув до хар­чо­вого уря­ду до то­го са­мого ре­ферен­та.

Я й­ому роз­повів про мою роз­мо­ву з куп­цем…

- Тре­ба бу­ло й­ого за­раз ареш­ту­вати…

- За що? Чи за те, що дис­по­нує збіжжям? Во­но чей же не кра­дене. Це лиш до­каз, що вас оббріху­ють повітові коміса­ри із запілля, а ви цю брех­ню в найліпшій вірі пов­то­ряєте. Ви то­го не хо­чете зна­ти, що у нас пот­во­рило­ся стіль­ки рес­публік, скіль­ки є повітів. Кож­ний комісар дбає лиш про свій повіт, а за­галь­на спра­ва й­ому бай­ду­жа, і ко­ли кіль­кох тих бре­хунів не повісить­ся, не бу­де в нас ла­ду.

Одні зій­дуть на про­шаків, інші за­багатіють.

Опісля пішов я до вій­сько­вого сек­ре­таріату, і тут ме­не кра­ще зро­зуміли й обіця­ли по­соби­ти, що справді пізніше ста­лося, бо­дай по­час­ти.

При­чину та­кого не­дома­ган­ня мож­на бу­ло лег­ко відга­дати. Цен­траль­ний уряд про­хар­чу­ван­ня пи­тав, пев­но, повіто­вих комісарів про стан за­пасів збіжжя на місцях, а ті, дба­ючи ли­ше про свій повіт, по­казу­вали із се­бе убо­гень­ких, на­че та ми­ша цер­ковна. Ке­рува­лися та­кою дум­кою, що мов­ляв, ближ­ча со­роч­ка до тіла, як ко­жух. Ви­годі сво­го повіту підчи­няли за­галь­ну спра­ву, від якої за­лежа­ло на­ше бу­ти чи про­пас­ти. Ті коміса­ри, пев­но, зна­ли, чи в їх повіті про­да­ють збіжжя і ку­пу­ють, бо ж той мій офе­рент не мав на думці кра­дено­го збіжжя. Для них був фронт да­леко, а аж тоді бу­дуть обо­роня­тися, як во­рог до них прий­де. Ви­яви­лося тут цілко­витий брак по­чут­тя спіль­но­ти діла. Але у то­му за­винив і цен­траль­ний уряд- Тре­ба бу­ло комісарські звіти че­рез свої ор­га­ни просліди­ти і ви­нува­тих за брех­ливі звіти тре­ба бу­ло по­тяг­ну­ти до відповідаль­ності. Та­ке за­та­юван­ня хар­чо­вого ста­ну в запіллі не бу­ло ви­нят­ком, ли­ше пра­вилом. Тре­ба бу­ло за­поря­дити, що при оз­на­ченій уря­дом ціні збіжжя мож­на ви­вози­ти й­ого з од­но­го повіту до дру­гого, а бу­ло би збіжжя вилізло, з'яви­лося за­раз, бо кож­ний, що й­ого мав, був би ра­до спро­дав.

Та­ке са­ме і з м'ясом. Вер­та­ючи тоді зі Станісла­вова, стрінув­ся я з повіто­вим коміса­ром з До­лини д-ром Се­вери­ном Да­нило­вичем35. Пи­таю, чи у них не ку­пив би жи­вого м'яса.

- Мож­на,- ка­же,- та лиш за готівку, а не шля­хом реквізиції. Лю­ди ма­ють ско­та до­волі і мож­на би так кож­но­го тиж­ня ку­пити яких 50 штук.

Я на­гадав собі, що на на­шому відтин­ку різа­ли емен­таль­ські тільні ко­рови для вій­ська…

На на­шому відтин­ку ста­вало що­раз тісніше, відчу­вав­ся брак усь­ого. Хирів уже був у ру­ках про­тив­ни­ка, а ми не ма­ли чим га­разд відби­вати­ся, бо не бу­ло дос­та­точ­ної ар­ти­лерії. Ми виріши­ли пос­ла­ти до го­лов­ної ко­ман­ди вій­сько­во-цивіль­ну де­путацію, кот­ра би наш стан як слід з'ясу­вала. Ко­ман­ду­ван­ня бу­ло тоді в Бе­режа­нах. В де­путації поїха­ли: я - за Самбірсь­кий повіт, покій­ний Все­волод Ріпець­кий - за

Тур­чансь­кий повіт, по­руч­ник ар­ти­лерії Околіт і че­тар Куль­чиць­кий - від вій­ська. Виб­ра­лися ми в до­рогу під са­ме поль­ське Різдво 1918 р. По­дорож бу­ла стра­шен­но утяж­ли­ва. Ми за­лед­ве дру­гого дня опівночі приїха­ли до Бе­режан, хоч у По­туто­рах бу­ли за­раз з по­луд­ня. Не мож­на бу­ло доп­ро­сити­ся з Бе­режан яких са­ней, а бо­дай щоб прис­ла­ли по нас дре­зину. В Бе­режа­нах ніхто для нас квар­ти­ри не за­мовив, не мож­на бу­ло се­ред нічної піть­ми до­пита­тися, де поміщаєть­ся ква­терун­ко­вий уряд. Ми ціпеніли під го­телем до тої го­дини, ко­ли по­ляки й­шли ра­но до кость­ола на «пас­тирку». Тоді да­ли мені і Ріпець­ко­му та­ку кімна­ту, що вхо­дило­ся в неї пря­мо із дво­ру, до то­го ще бу­ло і вікно за­бите. Стар­ши­ни примісти­лися в іншо­му го­телі, де пе­ресиділи до ра­на у фо­телі, бо ліжка не бу­ло. Од­ним сло­вом та­кого не­ладу під бо­ком го­лов­ної ко­ман­ди, та­кої без­по­рад­ності годі собі у­яви­ти.

Ра­но я роз­пи­тав по­меш­кання ок­ружно­го ко­ман­данта д-ра Ков­ше­вича і за­раз ми пішли до нь­ого, 3 Ков­ше­вичем, моїм ста­рим дру­гом, я дав­но не ба­чив­ся, то ж на­ша стріча, бу­ла ду­же ми­ла. Він повів нас до го­лов­ної ко­ман­ди, кот­ра місти­лася в су­довім бу­дин­ку на дру­гому по­версі. Нас прий­няв шеф шта­бу пол­ковник Миш­ковсь­кий.

Оме­ляно­вич-Пав­ленко нез­ду­жав, і ми у нь­ого не бу­ли. Пол­ковник Миш­ковсь­кий міг справді заімпо­нува­ти. Муж­чи­на рос­лий, стат­ний, в од­нос­трою росій­сько­го пол­ковни­ка, го­ворив ду­же гар­но по-ук­раїнсь­ки і го­ворив вій­сько­вим сти­лем так, на­че стріляв з кріса, зна­чить, що ска­зано­го сло­ва ніко­ли не за­вер­тає. Та­ка мо­ва мо­же заімпо­нува­ти. Ми пред­ло­жили й­ому наші пе­кучі пот­ре­би: на­сам­пе­ред - вій­ськові, а опісля - ми цивільні.

- Усе на­лад­наєть­ся, і приш­леть­ся вам підмо­гу з гар­ма­тами.

Ми сиділи дов­кру­ги сто­ла і роз­мовля­ли. На столі пе­ред че­тарем Куль­чиць­ким ле­жав який­сь за­пис­ник. Куль­чиць­кий до­тор­кнув­ся й­ого ру­кою, на­че б хотів по­диви­тися.

Миш­ковсь­кий гля­нув на нь­ого грізно і пок­лав на за­пис­ни­ку ру­ку.

- Як ви ць­ого тут не пок­ла­ли, так не до­тор­кай­тесь.

Збен­те­жений Куль­чиць­кий за­вер­нув ру­ку, на­че б попікся.

Я го­ворив за про­хар­чу­ван­ня армії на фронті.

Повіт вис­на­жений вій­ною, не стає хліба для на­селен­ня, а при­ходить­ся ще і фронт го­дува­ти. Нам гро­зить гос­по­дарсь­ка ка­тас­тро­фа, бо ми­неть­ся весь скот в повіті.

Во­рог пе­реб'єть­ся і за­бере нам еко­номічну підста­ву існу­ван­ня, ко­ли за­бере бо­рис­лавсь­ку наф­ту…

- Ну, та й що з то­го?

- Я га­даю, що зле, бо без наф­ти ми нічо­го не вдіємо…

- За­бере, а ми відбе­ремо зно­ву.

- А він, ус­ту­па­ючи, або її за­бере собі, або по­нищить, а нам її не ли­шить.

- Не журіть­ся… Не зни­щили її мос­калі та й німці, не зни­щать її і по­ляки.

- Але на­селен­ня зневірить­ся, і спра­ва на то­му по­тер­пить.

Пошук на сайті: