Собор - Олесь Гончар (сторінка 38)

Всі повагом побрели проспектом униз. Неони кидали на них своє синє примарне світло. З «Вікна сатири» хтось сварився піднятою пляшкою.

— Ні, тільки не це, — вигукнула гейша, коли всі зупинились перед «Вікном сатири». Серед розмальованих тушшю пянюг та хуліганів наклеєно фотографійку якоїсь розкудланої дівчини, що її, видно, було клацнуто апаратом у витверезнику. — Нещасна! Наклеять ще й підпишуть: тунеядка, без певних занять. Всьому місту на глум.

— Написали б, чого я від свого номенклатурного Лободи втекла, — нахмурилась Жанна. — Хай би знали, хто все життя мені зіпсував. Хто весняну мою душу спустошив!

— Ходімте звідси, — стривожено заговорила гейша, інстинктивно затуляючи рукою обличчя: їй, видно, здалося, що її теж можуть отут зараз сфотографувати прихованим об’єктивом, щоб, увічнену, завтра виставити на проспекті серед спекулянтів, п’янюг.

— Не бійся. Еро, — заспокоїв гейшу мордатий. — Сеньйор з тобою.

Далі побрели. Ішли ходою розмлявлених і знудьгованих. Позаду них пленталась ще якась компанія запізнілих блукачів. Компанія, що йшла по п’ятах, голосно відзначала струнконогість Таратутиних супутниць, аж поки він обернувся:

— Ви жадаєте конфлікту, громадяни? Будьте обережні: я контужений.

А пикатий його приятель дав додаткові пояснення:

— У нас сьогодні свято. Відзначаємо двомісячний ювілей повернення одного з нас звідти, де дюдя. Де під носом у таких шмаркачів, як ви, замерзає. Отже, не псуйте нам цієї шикарної неонової ночі. Радимо зберігати дистанцію.

Компанія після цього без опору відстала, можливо, дехто з них навіть упізнав у низьков’язому знаменитого Обруча. Обруч цей справді недавно тільки повернувся з «рідних» йому, як він казав, «багатих копалинами колимських країв». З шлакоблокового взято його було — на шлакоблоковий і повернувся.

— А чого ж Вітя мовчить? — сказала Ера. — Це ж на його честь був банкет!

— Бой у нас скромняга, — Таратута обійняв важкою рукою свого боя. — Першу получку обмити — це з твого боку було шикарно. Вважай, що сьогодні ми тебе висвятили в доросле й досить вишукане товариство.

— Вітю, ти вже дорослий? — зареготала, глянувши на юного арматурника, Жанна. — Ти більше не «фабзаєць»? І вже, мабуть, шукаєш жіночої ласки?

— Але передовсім ти мусиш прослухали лекцію мого чоловіка, — усміхнулась чорнява гейша. — Лекції про любов — це його козирний туз. Читає — закачаєшся! Старушки-пенсіонерки у хусточки плачуть.

— Оригінальне, — сказав Обруч. — Доки шановний лектор десь навчає трудящих, як треба кохати, юна пані лекторова, наша чудова Ера, коротає вечір у приємному й цілком трудовлаштованому товаристві... Кожному своє, як сказав філософ.

— Нікого він там не навчає, — зауважив Таратута. — Цитатам про любов більше не вірять. Відтарабанив своє, зірвав монету і зараз спить у районнім готелі міцним сном командировочного.

— Бідний мій лекторе, — впала в сантимент гейша. — Десь ти в ошарпанім тому готелі... районні блощиці тебе кусають... Дорогесенький мій! Всім читаєш лекції про кохання, а чому ж сам кохати не навчився? Так і помреш, не знаючи, що це таке — любов!.. — І, розхитуючи стегнами на ходу, вона вже декламувала: — «Осінь була. Сіявся нудний атомний дощ. Двоє сиділо на березі, згадуючи далекі доатомні весни...» Так починатимуться колись атомні романи. — І, зупинившись, вигукнула: — Невже оці прекрасні ночі уже останні? Невже для майбутніх здегенерованих поколінь ми тільки... античність?

Електричний годинник на розі показував їм пізній час.

Іржавоволоса в нападі цікавості стала допитуватись у Таратути, за що його з Індії достроково відправили в Союз.

— Заздрість, — пояснив Обруч за приятеля. — Всього й гріха, що чорношкірих дівчат у готель приводив...

— А чорношкірі кращі за нас? Скажи, кращі?

Увагу їхню привернула вітрина ательє для молодожонів. Накрохмалена шлюбна сукня серпанковою піною пухириться на манекені...

— В білосніжному такому платті — під вінець! — вигукнула колишня Лободина. — Мрія моя була... І щоб уночі, при свічках... з музикою органа... В Ризі встановлено орган у соборі. Мені вдалось побувати. Це таке... Таке... Нічого в житті кращого не чула. Нічого кращого не почую. Фуги Баха! Вкрадь мене, Таратуто! Повези кудись, повінчаймося у соборі!

— Горобці там вінчаються, — прогув Таратута, маючи на увазі зачіплянський собор. — До того ж ти розвідна. А розвідних не вінчають.

Обруч зауважив, що взагалі не розуміє, чому той козацький собор досі не розвалено. Проти козаччини ж борються. І небагато й треба тротилу — скількись там ящиків...

— Або танками, — висловив ідею Таратута.

— Було ж, мовляв, одразу після війни: хлопці танкісти вміли ночами промишляти. Поїдуть з міста ніби на нічні маневри, крамничку сільську при дорозі танк ненароком зачепить плечем і — вгощайся, братва, є що випити й закусити.

— Сам вигадав? Чи приснилось? — поцікавилась Жанна.

Таратута тільки гримасу скорчив: розумій як хочеш. І, розглядаючи вітрину, по-дружньому допитував боя:

— Вітю, скажи, кортить тобі коли-небудь отак... підійти й по вітрині трахнути?

— Навіщо? — здивувався підліток.

— А так, для інтересу. Чим-небудь важкеньким щоб — раз! — і на друзки!.. Невже не кортить?

— Ні.

— Тоді нема ще в тобі отого... ферменту свободи, — сказав Обруч татуйований. — Абсолютної свободи нема в організмі. Теля ти поки що.

— Не лайся, — ображено наїжився хлопець.

— Це по-дружньому. Людину, яку не поважаю, матом ніколи не обкладу. І затям собі: на лідера не ображаються.

— Лідере, в тебе важкий характер, — зауважила Ера.

— Не заперечую. Як писав один у заяві до свого заводського колективу: «Оскільки в мене дуже поганий характер, який не дозволяє зжитися з сусідами по камері, то прошу взяти мене на поруки...»

Біля кінотеатру їхню компанію відтиснув убік потік людей, що саме висипали з останнього сеансу. Збуджений натовп схвильовано плив мимо них. «Фабзаєць», помітивши серед люду кількох своїх заводських, мимоволі відступив під дерево в тінь, не хотів, щоб його впізнали в п'яній компанії. Якісь дівчата, можливо, студентки, проходячи, ділилися враженнями від фільму, в їхніх очах ще блищали сльози; а з театру валом валили інші, розсипались навсібіч по малолюдному вже проспекту. Обруч, поклавши дамам своїм руки на плечі, стояв між красунями в недбалій позі й, пропускаючи натовп, гомонів майже розчулено про те, як багато на світі людей, що не сиділи в камерах, не почували вартового за плечем, не слухали вироків собі...

Сплив натовп. Вітя знову висунувся з тіні, блідий від випитого, синявий від неону. Висунувся і за мить знову сполохано позадкував, бо неподалік саме проходили дружинники, серед них двоє заводських арматурниць, — він їх упізнав. Ступають розмірене, поважно, трохи навіть хизуючись своїми червоними пов'язками. Обдавши Обручеву компанію враз посуворілими поглядами, дружинниці пройшли з рівним перестуком каблучків, за ними, ще суворіші, продефілювали хлопці-дружинники у напрасованих штанях, і Обруч знову заговорив про те, що існує на світі для декого просто ж ідилія: ці заводські хранительки порядку навіть уявлення не мають, скільки похмурих пропеклих зеків-криміналістів зараз, після відбою, вкублюються десь на нарах по режимних своїх таборах.

Вітя запитав, чи правда, що блатняк свого кореша нізащо не зрадить і що багато серед них трапляється безстрашних.

— А перед ким страх? — скривився мордань. — Нема Бога, крім кодексу!

Коло вітрини гастронома до них ув'язався ще якийсь миршавий тип, нестрижений; неголений, у пом'ятому береті. Він хоч і не був Обручевим знайомим, проте одразу назвав його другом, показував жмуток грошей, затиснутих у кулаці, і все доскіпувався, де ще можна випити, дарма що й так уже ледве тримався на ногах.

— Ти хто? — з підозрою бликнув на нього Обруч. — Може, лягавий? Чи хто?

— Міг би великим бути, — мимрив той. — А так ніхто. Такий, як і ви.

Лекторова запитала нервово:

— А хто ж ми, по-вашому?

— Дикі коні доби, — мовби тверезіючи, казав незнайомець. — Худоба, що починає ревіти перед затемненням сонця або перед землетрусом... Адже в нас розвинена інтуїція долі... Інтуїція неминучого і незабарного кінця...

— О! Та ти мудрецьі — вигукнув Обруч. — А мені здалося, що ти просто рядовий примітивний калимник, який не встигає пропивати свої хабарі. Спец по телевізорах абощо.

— Вмію і телевізори... І приймачі всіх систем … Все на світі ремонтую.

— А чи не брався ти земну вісь поправити?

— Земну вісь — це складніше... Зате реставрую навіть собори. Це мій коронний номер: реставратор-верхолаз.

— Це вже цікаво! — вигукнула Ера. — Це ви аж там, на шпилях? На найвищих куполах? Звідти, мабуть, чудові краєвиди?

— На сто миль видно навкруги... Все бачу… Де начальство бенкетує на дачах... Де прокурори хабарі беруть та юшку з браконьєрами варять... Все відкрито мені... За горизонти буднів кидаю з верхотури орлиний погляд...

— А в душу? В глибінь душі можете зазирнути? — ущипливе запитала Жанна.

— Туди — ні. Туди не дано нікому. В ядро атома зазирнули, в космос вирвались, нафту тягнем з десятих горизонтів ... А в надра душі — ніхто. Морок! Тьма бездонна! Тільки щось мерехтить у глибині загадками вічними…

— Та ти що — псих? — уважно став приглядатись до верхолаза Обруч. — Може, ти з Ігрені, з психдиспансера втік?

— Я вас боюсь! — відсахнулась Ера.

— Не бійсь, — заспокоїв Обруч. — Коли що, я одразу погамую. Сам збираюся з кийком на Ігрень буйних приборкувати. За це там добре платять.

— Я такий, як і ви, — вів своєї верхолаз. — Хоча декому здаюся дивним.

Таратута зміряв його неприязним, поглядом:

— А ти часом з собору не падав? Може, ти контужений?

— На війні не був, але життя завдало контузій... Та й ви, по-моєму, контужені, братці? Одначе де ж усе-таки випити нам?

І знову помахав жмутком грошей у кулаці. Той жмуток, видно, справив враження на Таратуту, і він згадав, що на вокзалі ресторан працює цілодобово.

— Запрошую, — сказав верхолаз, і всі разом похилили на вокзал.

Проте до ресторану не дійшли. На привокзальнім майдані увагу Жанни привернула нова-новісінька «Волга» вишневого кольору, антена стирчала нікельована, — Жанна, ради розваги, бренькнула по ній. В машині нікого. Таратура товстим пальцем з каблучкою натиснув кнопку дверцят, і вони легко, мовби самі собою, відчинились. Ключик стирчав на місці, радіо тихенько гомоніло, господар, схоже, лиш на хвилину залишив свій лімузин, побіг на перон, либонь, когось зустрічати.

— Роззява, забув і ключі, — взявся за ключик Таратута. — Що йому за це зробити?

Жаннуся першою шурхнула в машину:

— За кермо, Таратуто! На пляж! Купатись!

Похапцем, із здавленим реготом всі стали втискуватись у машину, верхолаз теж поліз, зоп’яну плюхнувся котрійсь із жінок на коліна, його обурено затовкли в куток. Не сідав тільки Вітя-бой. Він стояв зовсім блідий, наляканий їхньою витівкою.

— Вітю, давай мерщій! Я на коліна тебе візьму.

Хлоп'як не зрушував з місця. Вирячені, виразисті очі його повнились жахом.

— Ну? — визирнув з водійського місця Таратута.

— Оглух, чи що? — грізно кинув Обруч через Таратутине плече.

— Не сяду! — позадкував хлопець і, ніби відборонюючись, замахав руками: — Не сяду! Не сяду!

І кинувся щодуху від машини навтьоки.

Бачили тієї ночі вишневу «Волгу» в заводському районі, де вона гасала по темних завулках, перескакувала через трамвайні колії, потім на скаженій швидкості помчала через міст на лівобережжя, шурхнула під віадук, де ледве не збила припізнілого велосипедиста. Промчала по набережній до водної станції, зробила там безтямне п'яне коло і, не зупиняючись, повернула кудись на селища. Буде ще потім їй на путі готика тополь, коли минуть територію заводів, верби плакучі виникнуть десь на греблі озера Качиного, і хлопці та дівчата промайнуть під вербами, — парочки в летючому світлі фар промелькують тут і там, пообіймавшись, як у вісімнадцятому сторіччі... При наближенні машини закохані сахались, затулялись долонями від світла фар, а дике авто, вдаривши по них гострим світлом, чадом і ревом мотора, летіло скажено далі, через заводські переїзди рвалось кудись у темряву, у бік шлакових звалищ.

— ЖениІ Жени! — чулося в машині жіноче, майже істеричне.

— Куди?

— У степ! Де коні іржуть!

— Бери від життя все, що можеш! Так мене вчив мій Лобода! Пробоємі Живохватом!

Жанна зірвала фіранку, висунула руку з машини — залопотіло біле на вітрі.

— Ні, це не прапор капітуляції,.— вигукувала вона, шаленіючи від лету. — Це прапор війни з нудьгою!

— Мчи! Газуй! — підхопила в нестямі Ера. — В безвість! В абсолютну свободу!

Верхолаз торсав Таратуту за плече:

— Дай поведу. Я витисну вам сто миль.

Таратута рухом плеча скидав із себе його руку:

— Відчепись, бо викину.

— Сто двадцять дам...

Занесло їх у якийсь глухий кут: шлакові звалища, заводські відстійники, кислотами смердить. Довелось зупинитись. Таратута з Обручем вийшли, стали роззиратись, про щось радилися стишено.

Першою отямилась гейша, заскімлила в машині.

— Куди ви мене завезли?.. Де ми опинились? — Вона злякано щось шукала очима в темряві, в химерних накопиченнях ночі, до чогось прислухалася. Потім знову заскиглила: — Що мені свекруха скаже? Чому я з вами? Чому така безвольна? Від життя вже нічого не жду... Там — пустеля. Невже на місці квітучих міст тільки й зостанеться такий ось чорний хаос, холод, мертві каньйони шлакових звалищ?..

— Годі тобі, розвела за упокій душі! — перебила Жанна, розпатлавшись зовсім. — Я вірю в світовий порятунок. Знайдуться лицарі, що нас порятують... Може ж, прийдуть такі?

— Ніхто не прийде; — заперечив верхолаз. — Ми замикаємо цикл. З пітекантропа вийшли, пройшли свій шлях і зникаєм у вічності. Набули таку швидкість, що навряд чи спрацюють гальма... Ні, краще було б народитись в палеозої, на мамонтів полювати.

Обруч тим часом, обнишпоривши багажник, постав перед ними із здобиччю:

— Маємо пляшку гальмівної рідини... Три зірочки.

Пляшка пішла до колу.

Тепер вони вже й мамонтів бачать на шлакових звалищах. Тіні велетнів прадавніх в химерностях ночі пасуться, вершечки якихось кущів — кусь! кусь! — і нема. А з-за шлакових пагорбів, з глибини ночі пізній місяць натужно вилазить. Виліз, застряв над обрієм — червоний, великий, злий. Не місяць закоханих. Чогось тривожного знак.

— Веселощіві Я прагну веселощів! — відчайдушне заверещала Жанна, перемагаючи моторошність і ляк, що з’явились у цім запустінні. — Таратуто, Обруч! — гукнула двом тіням. — Чого ми застряли? Тут страшно! Женімо далі кудись!

Кавалери знову сіли в машину, дали задній хід, вибираючись із тупика.

— До собору! — подав ідею верхолаз. — Я вам, земноводним, покажу висоту!

Пропозиція всім сподобалась. Машину рвонуло з місця. Хотілося нових розваг, лементу, гвалту, хотілось ще якоюсь дикою витівкою розбуркати селища...

— До собору! До собору! — верещала Жанна. — Замолимо гріхи!

Незабаром машина вже мчала по Широкій. Дерева тут порозростались, сходились гіллям. «Волга» летіла крізь зелений тунель, місяць тільки прогулькував збоку серед гілля червоним клубком і був на чорному небі якийсь зовсім зловісний.

Вискочивши на майдан, «Волга» зупинилась перед собором. Компанія висипала з машини.

— Зараз відкрию перед вами врата, — сказав верхолаз і, пововтузившись біля замка, який, здається, висів лише для проформи, широко розчахнув важкі двері.

Компанія ввалилась до собору. Жінки тороплено роззиралися в присмерках.

— Де ж орган?

Обруч ввімкнув свій транзистор і вперше за всю історію храму під високим склепінням його дико ударив джаз. Якоюсь моторошною лункістю озвалася порожнеча, присмерки ожили, закрутилися круговертю.

— Ой, там хтось є! — скрикнула Ера, тулячись до Обруча і злякано вдивляючись у темряву. — Звірі! Там звірі! Це звіринець якийсь!

В сірім каламутті темряви всі помітили раптом, як вепрячі морди звідусіль шкіряться зі стін, ворушать іклами.

— Тікаймо звідси! Я боюсь! — хапалася Ера за Обруча, а він, підступивши до найближчого вепра, став гарчати, блазнювато дражнив звіра-чучело, після чого ще голосніш запустив музику джазу.

Таратута, закурюючи, запалив сірника, підніс угору і з присмерків виступила перед ним гола постать людська, розіп'ята на хресті, у вінку з терниння, в патьоках крові, що проступала з-під шару пилюки. З висоти центрального купола звисав товстелезний ланцюг, на якому колись висіло панікадило. Воно зникло давно, а ланцюг зостався, і верхолаз, розчепіривши руки, силкувався тепер дотягтися до нього, щоб поколихатись на цій соборній гойдалці. Зростом не вдався, кумедно підстрибував угору та все ніяк не міг учепитися за ланцюг, і марні його зусилля розважали компанію. Перший острах зійшов, сутінь більше не відлякувала, очі звикали до неї і навіть до вепрів призвичаїлись, що тепер скалились зі стін якось по-домашньому. Ритми джазу, лунаючи в присмерках, кликали до танцю, хотілося божевілля, дикості, самозабуття.

Жанна в припадку п'яного веселого сказу, скоцюрбившись, затряслася у твісті, хвилею підхопило й інших, — почалась оргія.

Єлька з Миколою Баглаєм цієї ночі допізна блукали коло Радути, по знайомих місцях, побіля тих багрянцевих кучугурних озер, що ніколи не гаснуть. На похороні Нечуйвітра побачилася Єлька з дядечком Ягором, порозумілись, пообіцяла провідати і ось провідала.

Повертались з Радути, коли все довкола вже спало, ніякі тривоги не будили Зачіплянку, і лише коли опинилися неподалік собору, вдарив з відчинених навстіж дверей отой джаз і вереск дикої оргії. Здичавілі пришельці з іншої якоїсь планети вдерлися в собор і верещать там по-мавпячому, п'яно регочуть, сквернословлять! Мигцем змайнула Миколі давно чута зачіплянська історія про те, як професор Яворницький вигнав махновців із собору; це ще більш піддало йому духу, навіть не встиг подумати про можливі наслідки, тільки встиг кинути Єльці: «Зажди», — а сам уже в три скоки рвонувся в розчахнуті двері, в оту круговерть дикого, гидкого, цинічного, що опоганювало йому душу, прекрасну поему його життя...

Не встигла Єлька затримати Миколу, а може, якби й могла затримати, то не стала б. Чула, як верещання там одразу урвалось, вловила голос чужий, брутальний, налитий ненавистю:

— Чого треба? Ану одвалюй звідси! Зникни, тля!

Щось було сказано у відповідь хуліганам нічним, потім бачила Єлька, як вилітають із храму, ловлячи сторчаки, якісь патлаті первісні постаті, чула гидкі вигуки, п'яну брудну лайку, і враз щось змигнуло миттєво в повітрі, лезом ножа змигнуло з темряви собору, і Єлька отерпла: навпроти Миколи з фінкою в руці осадисто стояла на порозі чорна гвалтівна смерть.

— Рятуйте!!

Щосили, всім єством закричала Єлька до Зачіплянки, до селищ.

Коли вона підбігла до Миколи, він уже лежав ниць на порозі соборнім. Припавши над ним, чула, як кров клекоче, і у відчаї, в нестямі розпуки белькотіла, ніби вимолюючи життя:

— Люблю ж тебе... Люблю! Люблю!

Біля машини зчинилася метушня, знову чулася лайка, мотор не заводився, десь ключ загубили в соборі...

Єльчин крик підняв на ноги всю Зачіплянку. До ранку ніхто на селищі не заснув. Тріщали кущі в садках за тими, що втікали, і тепер це були не садки чарів місячних, серпанкових, не ніч без зла, а ніч гніву, тупотняви, переслідування, зціплених зубів, скручених рук…

Відправивши Миколу з каретою «швидкої допомоги», зачіплянці все ще не розходились: наглядаючи затриманих, сердитим юрмиськом темніли коло собору; потім зосталась тільки варта із добровольців, котрі, ждучи приїзду міліції, розташувались попід собором, облягли його, ніби надовго. Курили, мовчали. Тільки вчитель Хома Романович кинув у бік затриманих: «Оце ті, що без соборів у душі... А він, як той біблейський юнак, що вигнав сквернителів з храму».

І знов мовчали. Місяць над селищем червонів щербато. Про всі початки і про всі фінали нагадував він.

Жилаві зачіплянські акації ждуть ночами нового цвіту, чиєсь кохання жде сріблястих акацієвих ночей. Щоранку будить селище своїми гудками завод-ветеран, — потужні гудки його десь ніби зглибока йдуть, чимось торкають людей і бентежать. Снує і снує люд заводський свої одвічні дороги — зі змін і на зміни, в денні і нічні. У нелегких буднях своїх Зачіплянка, у вічному течиві їх. Завод, домівка, знову завод. Ніби у незрушності залишається ця буденна стійкість її існування, і є щось незнищенно-витривале у стожильній чіпкості її життя.

Жде Зачіплянка свого Баглая. Матір'ю жде, що зажурено збирає ягоди синові на пиріг з вишень-петриківочок, що, рясно вродивши, горять на сонці, всуціль облиті темно-червоним. Жде сліпучістю саги, де безжурно галасає дітвора, всі оці юні Миколині друзі, що в приймальний день самі несуть йому передачі до заводської лікарні і пишаються ним, вважаючи, що хоч пов'язки дружинницької Микола й не носив, але нема відважнішого за нього серед усіх дружинників заводського району. Часом зустрічає дітвора на подвір'ї лікарні дівчину смаглявку, Ягорову Єльку, в білій хустині. Приходить сумовита, сідає на лавці під гіллястою липою і годинами так висиджує перед вікнами палат, ждучи, доки Баглаєві дозволено буде піднятися з ліжка і він, блідий і знекровлений, нарешті вигляне до неї з котрогось вікна. В смугастій лікарняній одежі, схожий на каторжника, вигляне і вміхнеться... А поки що — жди. Бачитимуть щодня Баглаєву наречену оці бетоновані, розпашілі спекою корпуси лікарні і сліпучі від сонця вікна палат, зрання приходитиме на вахту своєї любові і в замисленім присмутку ждатиме, ждатиме, скільки доведеться, хоч уже й липа ця запашна відцвіте, хоч і листя з неї вітер обвіє...

Сухі вітри час від часу окутують Зачіплянку жовто-бурою курявою. А вечорами, коли тихо, виходять посидіти на своїй історичній лавці Іван та Вірунька. Ідилічною парою сидять під зачіплянськими зорями. Коли заходить між ними мова про Миколу, Баглай-старший не може віднайти пояснення цій драмі, яку він вважає безглуздою, не може стримати обурення: навіть там, серед племен, де він тоді заблукавсь, ножа ніхто не підняв, а брата твого на рідній землі — дикуни доморощені... Сталь днями й ночами виплавляє завод — хіба ж то для фінських ножів сталь? П'ять ран ножових, одна з них на міліметр від серця, чудом тільки не втратив хлопець життя. Була хірургам робота, могла б виявитись марною, однак молодий організм допоміг... Та ще, мабуть, чиясь любов. Ну, тепер позашивано рани, заживають потроху...

Іноді допізна засиджується коло двору подружжя Баглаїв. Змінився за два роки Іван, іншим повернувся, Вірунька почуває це. Надто коли починає розповідати їй про той загадковий, білосніжний Тадж-Махал, що в одному місці оздоблений чорним каменем і той камінь співає. Не кожен почує те диво, але коли вслухатися добре — справді, ледве чутно співає: так вміло той камінь поставлено давніми індійськими майстрами. І досі таємницю їхню не розгадано: чому ж він співа? І вже обоє вслухаються мимоволі і в свій собор, що височить на майдані, тане верхами в сутіні неба, — часом чи не заспіває він теж, тихо, віддалено? Мовчить собор.

Не видно облупленості, іржі на банях, ніч скрадає на ньому всі травми часу.

Навколо вирують пристрасті, ламаються списи в щоденних баталіях, що їх ведуть будівничі з браконьєрами, а вій стоїть, думає свою одвічну думу. Про що вона? Все тут проходило перед ним, як перед свідком і перед суддею. Ще, здається, недавно рипіли гарби повз нього з снопами, клекотіла революція на цьому майдані соборному, дзвони калатали на сполох, кликали на сходки, на пожежі, то радісно, то тривожно будили передмістя, б'ючи пудовими язиками свою литу, з домішкою срібла мідь... Поглядом болю і туги востаннє дивилися на нього розширені очі дівчат-полонянок, коли їх тисячами гнали мимо собору в Німеччину. Ридання чув, і крики надій, і залізні гуркоти війни, і її, ще страшнішу тишу... Тепер велосипеди нічних змін нечутно обтікають його щодня і щоночі.

Все він бачить і бачив усе. Ярмарки вирували круг нього, яскраво гомоніли, бурунили, буйно сміялись червоним, сивіли шапками, саньми красувались в різьблених оздобах... Чи так уже воно й вищезло усе? Чи береже він у собі відгомін життя невмирущого, мигтіння списів запорозьких, різноголосся ярмаркового люду, жарти циганські, чвари прасолів, іржання коней продано-ображених, лоскітний сміх шинкарок щасливих, нічні шепоти закоханих, зоряні обійми й зачаття?.. Повен, повен всього! Темрявою ночі окутаний, зірок дістає шоломами своїх бань крутолобих. А сталь у печах клекоче, і коли плавку дають, шлак за Дніпром виливають, і все небо виповнюється загравною повінню, так що вершечки садків висвітяться карбовано, видні до кожного листочка, — в такий час од світла заводів враз вирине з темряви ночі й собор. І доки багряніє, дихає небо по всьому Наддніпров’ю, стоїть серед заводського селища весь освітлений, парусно-повний і чистий, як тоді у минувшині, коли вперше тут виник, вичарувався з душі своїх мудрих і дужих майстрів.

1963 — 1967

Сторінка 38 з 38 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_sobor.docx)Oles_gonchar_sobor.docx474 Кб3373
Скачать этот файл (Oles_gonchar_sobor.fb2)Oles_gonchar_sobor.fb21000 Кб1677

Пошук на сайті: