Ліна Костенко - Маруся Чурай (сторінка 12)

А це — Сисой, що хіть свою презміг,

щодня ходив до річки у веретті

і роздягався з голови до ніг,

щоб комарі кусали в очереті.

 

Такі часи були благофортунні,

що кожен подвизався зокрема.

І жоден подвиг не лишився втуні.

Тепер таких подвижників нема.

 

Блюзнірська мисль запала мені в душу:

«Чому на них молитися я мушу?»

 

Хіба оті, без німбів, без імен,

на тій дорозі в Київ із Лубен,

або оті, під лісом, із Волині,—

хіба не більші мученики нині?!

 

Стою. Дивлюся на дніпровські схили.

Сисой... Мардарій... Подвиги Ахили...

 

Тут кров лилася. Тут пройшов Батий.

Софроній... Пимен... Мученик... Святий...

 

І каже дяк: — Немає у нас ліри.

Та й розум за бодягу зачепивсь.

Сисой, Мардарій — мученики віри.

А Байда що, од віри одступивсь?

 

Аби слова, хоч бред второзаконія.

А що сильніше підпирає твердь—

молитва преподобного Антонія

чи Наливайка мученицька смерть?

 

Я й сам колись проводив час

в молитвах.

Та й думаю, в землі чужосторонській,

що як же так,— ті гинули у битвах,

а ті спасались на горі Афонській?

 

Триліси взяти, сотенне містечко.

Це ж ось недавно, це ж ось недалечко.

За кілька днів ворожої облоги —

ні жителя живого, ні залоги.

Було містечко... А підходиш ближче —

нема нічого. Тиша. Попелище.

Лиш ходить смерть з кривавою косою...

А ти прийшла молитися Сисою.

 

Сидів подвижник, як ведмідь у гаврі.

Вже тут книжки друкуються у Лаврі.

Оно пройди під вікнами друкарні,—

які листки просушуються гарні.

Це ж скільки там нового, дивовижного!

А він тобі про Нестора Некнижного!

 

Вже скрізь у нас є різні школи братські.

Пів-України — сироти козацькі.

Од Лохвиці до самої Молдови,

пів-України — то козацькі вдови.

Дітей без мужа ставити на ноги.

Ні захисту в житті, ні допомоги.

Такі ж гіркі, такі ж безобороннії!

А їм все те ж — про подвиги Февронії.

 

Ти, певно, ще була тоді малою,

як пролітала зірка із мітлою.

А це було в той год страшний, коли

п’ятьох старшин козацьких розп’яли.

 

І голови —

хто звідки родом —

поставили перед народом.

 

То жінка та, хорунжого чи сотника,

що під стовпом лежала нежива,—

то можна їй про Симеона Столпника,

що на стовпі мережив кружева?!

 

...Ох, не такою я була й малою,

коли летіла зірка над Сулою.

Це ж він про батька, це про Чурая.

Це ж мати там лежала так моя.

 

Була зима. Якраз після Водохрища.

Людей зганяли з усії Полтави.

Щоб всі ж дивились на таке видовище.

А мати крижем лежала,

примерзали коси до снігу.

 

На все життя! — допоки я жива —

мені в очах той сніг... та голова...

 

— Чого ти плачеш? — дяк мене питає.

Кажу: — Нічого...

Листя облітає.

Та так, кажу, заплакалось само.—

...Вже люди вишнурковуються з церкви,

а ми з дяком усе ще сидимо.

 

— А я вже,— каже,—

черствію з годами.

Вже вечоріє. Вже, мабуть, ходім.

Десь там, за монастирськими садами,

напевно ж, є странноприїмний дім.

 

...Знайшли той дім десь на задвірках Лаври.

В дві дошки збитий стіл і вичовгані лави.

 

Духóта сиза, як відьомські коси,

аж пломінці на гнотиках дрижать.

І богомільців цілі стоси

перед очима предлежать.

 

І каже дяк, хитнувшися: — Дитино!

Мовчу про ліс і не кажу про степ.

Та краще ж ночувати десь під тином,

аніж оцей лахмітяний вертеп!

 

То ми пішли, та майже так, надворі,

сухого листя трохи нагребли,

та лежимо, та й дивимось на зорі.

Та й, каже дяк, свободу обрели.

 

Над нами вітер, листя ронячи,

хитає гнізда гайворонячі.

 

Дашок благий, земля сира,

і тягне холодом з Дніпра.

 

Усе б нічого, ми б уже і спали.

Міцні під небом сни подорожан.

Але ченці на ноги наступали

і дзвоником будили нічліжан.

 

Оце один виходить з-за собору,

доземну рясу тягне за собою.

А там і другий —

стриб через канавку,

збирає знову мідяки в карнавку.

 

— Оце так сон приснився у столиці,—

промовив дяк, сідаючи бочком.—

Що вариш ти вареники в криниці

і жовте листя ловиш друшляком.

 

Удрав шпака, як кажуть, знакомито.

Що ж, можна спати і на цій стежі,

якби ж мені не ставили копито

на саму грудь ці праведні мужі.

 

Пошарудівши у сухому листі,

дістав з торбини пучку тютюну.

— От,— каже,— кляті,— каже,— чорноризці;

Сон перебили. Вже я не засну.

 

Сиджу, дивлюся,— вік прожив на світі,

на те гніздо у тому верховітті

та й думаю: дурний ти чоловік,

що от прожив на світі цілий вік

і, наловивши повну душу гав,

гнізда собі ти так і не зібгав.

 

...Колись в селі, що зветься Темногайці,

а йшов мені тоді двадцятий рік,

мене хотіли прикрутить при Гальці.

Хвалити бога, вирвався і втік.

 

А ще колись, за Дідьковою Греблею,

під Києвом, отут, на Ірпені,

я знов притульним затишком погребував,

а вже й під сорок гухнуло мені.

 

Любив я панну, Птимченко-Заглобську.

Уже й надхмарні замки будував.

«О рани Єзу, пан муві по-хлопську!» —

сказала панна. Я зрезигнував.

 

Ну, та й нічого. Так мені і треба.

Немає щастя, — можна жити без.

В душі людській, крім видимого неба,

є одинадцять всячеських небес.

 

Був регентом, і був я канархистом.

Любив людей і обминав юрму.

І відзначався коромольним хистом —

несклонностью к духовному ярму.

 

Пізнав любов, пізнав я і ненависть.

Гарячий був, доходив до нестям.

Колись я жив. Тепер я розминаюсь

з людьми, з лісами, з небом і з життям.

 

Дорóгу маю, ту єдину втіху.

Лахва дякові, поки не зима.

Ото таке — цвірінь та в стріху.

А що, як стріхи власної нема?

 

Бував я скрізь. Душа у мене боса.

Пройшла тернами множества земель.

 

І брагу пив, напарену із проса,

мальвазію також і мушкатель.

В тюрмі варшавській був я кілька діб,

жував у Празі семидальній хліб,

в Молдові їв солодкий виноград,

ногами зміряв всенький Семиград,—

та у якій не був я стороні,

щось наче завжди плакало в мені:

іди туди і віку там дожий,

у землю рідну, де ти всім чужий.

 

Мандрівний дяк, по світу волочуся,

не маю ні родини, ні рідні.

Зустрів тебе та якось і незчувся,—

так на душі потепліло мені!

 

Ти скоро підеш, дівчино, додому,

в свою Полтаву, до тії ріки.

А там якомусь хлопцю молодому,

мабуть, твої вже сняться рушники.

 

Щастить же людям. Ех, ти, дяче, дяче!

Не був би ти самотній на віку,

якби хоч раз в судьбі своїй бродячій

зустрів колись ти дівчину таку!

 

Не подивуй, коли я раптом зникну,

Боюсь печалі, що до тебе звикну.

 

...Десь в било б’ють за звичаєм пустельним.

Оце такий тепер у Лаврі дзвін.

Так били в било перші преподобні,

коли ще ліс був богу до колін.

Коли іще в розбійницьких печерах

валялись просто то кістки, то череп.

І не було ні мурів, ані брам,

лише на зрубі зарості малини

і перший ветхий дерев’яний храм

з престолом ще із каменю і глини...

 

Тепер у Лаврі — де вже ті ліси?

Де молитовна тиша над лісами?

Лише Дніпро, брат вічності й краси,

тече в лугах тих самих і так само.

 

А над Дніпром, на цій святій горі, —

тут ціле місто, з гутами, ровами,

з надбрамними кремезними церквами,

з монастирями вже в монастирі.

 

Аж страх бере. Стоїть новоприбулець,

ніде не втрапить, поки не спитав.

Самих тут келій — кілька добрих вулиць.

Самих церков — на кілька тих Полтав.

 

Якби не дяк, то що б я і робила?

Він знає все, сивесенький спудей.

...Пустельник б’є в пустельне било.

А в цій пустелі — тисячі людей.

 

Тут є такі, що трохи чи не плазом.

Сліпі, німі. Із кармазинах є.

Чи нас господь почує усіх разом,

коли так просить кожен про своє?

 

А я ж прийшла з такого далеку!

Тут, кажуть, є стара як світ

больнична церква при шпиталику,

десь там біля святих воріт.

 

Давно колись, по всіх превратностях,

як каже дяк, її возвів

при Лаврі, бувши тут привратником,

один з чернігівських князів.

 

То люди йдуть оце й понині,

бо, кажуть, ніби легшає людині,

як пом’янути саме в ній,

у тій церковці кам’яній,

своїх померлих... Пом’яну

і попелом розвіяного батька...

і матір, що звела я у труну...

Тих, що душа не виговорює...

Гордія... Ганну і... Григорія...

 

Мені б молебень відслужити.

Жива, то якось треба жити.

 

* * *

 

...Останню ніч то ми уже й не спали.

І знов ченці на ноги наступали.

Бухикав дяк, і дощик моросив.

Ото, мабуть, грязюку розмісив!

 

Зітхає дяк, бурмоче: — Ех-хе-хе!

Холодний світ, бодай йому лихе.

В життя приходиш чистий і красивий.

З життя ідеш заморений і сивий

 

Мабуть, під ранок я таки заснула.

Така мене утома огорнула! —

якийсь короткий, нечутéнний сон…

Прокинулась від крякання ворон.

Дашок дірявий, дощана стіна.

Дяка немає. Тиша. Я одна.

 

А на саквах лежить мені обнова —

в червоні квіти хусточка тернова.

 

І ранок був, і дощик моросив.

Вже й дуб ту хустку

листям притрусив…

 

Пора й мені. Пора й мені, пора.

Піски, піски... і синій плин Дніпра...

і ліс... і шлях... і явір... і криниця...

Куди іду?!

Хто жде мене, крім Гриця?

 

Кричать ключі у небі журавлині.

Кому, і що, й навіщо говорить?

Лягти під лісом, так як ті, з Волині…

І догоріть... і свічка догорить...

 

Але іду, розмотую дорогу.

Була на прощі, помолилась богу.

Купила в Лаврі кілька свічечок.

Зустріла добру у житті людину.

І з тих усіх дякових балачок

усе частіше згадую єдину,—

 

ту найсумнішу втіху, далебі:

комусь на світі гірше, як тобі.

 

А вже й ті села, як одні могили.

Потроху вже й доходжу до Лубен

Григорівка. Семенівка. Панфили.

Святий Григорій... і святий Семен…

 

ДІДОВА БАЛКА

Розділ VII

Зима старенькі стріхи залатала.

Сніги рожево міняться в полях.

На всі ворота замкнена Полтава

козацьку чату вислала на шлях.

 

Їх кілька душ, у них далекі очі.

Між ними Іскра і Лесько Черкес.

Сніги, сніги... Сліди ще тільки вовчі.

Порожній степ і тиша до небес.

 

Гризуть вудила коні з нетерплячки.

Поривчий вітер вихолку несе.

Сніги, сніги… З якої б то болячки

так тихо все? І тихо так — не все.

 

Ген хуторів причаєність глибока.

Он хтось іде в Полтаву з клумаком

І далина на всі чотири боки

перехрестилась чорним вітряком,

 

...Стара моя Полтавонько, Олтаво!

Щоразу по загладі молода.

Ох, скільки дзвонів тих одкалатало,

коли тебе пустошила орда!

І як літали стріли половецькі

і клекотіли степові орли!

Минулих літ великодні мертвецькі

тебе густим мовчанням облягли.

 

І що лишалось від твоєї вроди?

Безлюдних дворищ виляглі тини,

між попелищ некопані городи,

де рили землю дикі кабани.

 

А потім знов на тому потолоччі,

несіяні, мов квіти і трава,

пробились люди і протерли очі,—

Полтавонько, ти все-таки жива?!

 

Плакучі верби сплакали у воду

гірку пилюку одболілих літ.

З підземних нір зацьковану свободу

попідруки ти вивела на світ.

 

Позаростали рутою руїни.

І знов твій голос тугою примовк.

В твоїх лісах, над водами твоїми

своїм богам молився князь Витовт.

 

Зминули дні. Ти старшала роками.

Ішла у небо і вростала в грунт.

Тебе обняв залізними руками

чужий король, неситий Сигизмунд.

 

І знову, знову, знову під’яремна!

Чи вже собі ми ради не дамо,

що й Вишневецький, виродок Ярема,

свій власний кат, запріг тебе в ярмо?!

 

І знову захід — наче багряниця.

І знов надія в розпачі оман.

Де впав Павлюк, там виріс Остряниця,

і всі кайдани розірвав Богдан!

 

І знову лихо. Не пройшло і году,—

у Білій Церкві складено угоду.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Lina_kostenko_marusya_churay.docx)Lina_kostenko_marusya_churay.docx158 Кб11501
Скачать этот файл (Lina_kostenko_marusya_churay.fb2)Lina_kostenko_marusya_churay.fb2308 Кб4297

Корисні матеріали:

Пошук на сайті: