Ліна Костенко - Маруся Чурай (сторінка 8)

Хоч би мені хто

жменьку землі

з могили його приніс…

натертися проти серця... може б, трохи полегшало...

 

Він взяв мене за плечі, звав єдиною.

Щось говорив про долю, про борги.

Що там, під Дубно, він ще був людиною,

а тут він сам з собою вороги.

Що Галя — гуска, що й по ній це видно.

І все. І годі. — Я од неї втік.

А може, й правду кажуть, що ти відьма,

приворожила — і пропав навік.

Бо що б мене інакше так палило,

чого ж я так страждаю і борюсь?

Куди б мене в житті не прихилило,

а все одно до тебе я вернусь.

 

Ти ж ніч моя і світло моє денне!

Вже тут брехать,— який мені хосен?

Прости за все, воно таке буденне.

А я ж не можу без твоїх пісень!

 

Коли я там і говорив, і клявся,

я знав одне: збрешу — не помилюсь.

Як хочеш знати,— так, я їм продався,

але в душі на тебе я молюсь!

 

Тоді я двері відчинила в ніч.

Він ще й не встиг збагнути, в чому річ,

як я сказала:

— Йди собі, іди! —

А він сказав:

— Мені ж нема куди.

 

Іди до неї. Будеш між панами.

А я за тебе, Грицю, не піду.

Це ж цілий вік стоятиме між нами.

А з чого ж, Грицю, пісню я складу?!

 

...Лежала тінь від столу і до печі.

Лампадка тріпотіла в божнику.

А він сидів, зіщуливши ті плечі

і звісивши ту голову тяжку.

 

«Як не хочеш, моє серце,

Дружиною бути,

То дай мені таке зілля,

Щоб тебе забути.

 

Буду пити через силу,

Краплі не упущу.

Тоді я тебе забуду,

Як очі заплющу...»

 

Торкнувся шклянки білими вустами.

Повільно пив. І випив. І погас.

Ой сонце, сонце, промінь твій останній!

Оце і є вся правдонька про нас.

 

А потім в суд щодня мене водили.

А судді були добрі й не дурні.

Вони мене по совісті судили,

найлегшу кару вибрали мені.

 

Чого було так довго мудрувати

і вивертать параграфи статтям?

Було б одразу присудить до страти.

Найтяжча кара звалася життям.

 

Ведіть, карайте, вішайте злочинну!

То я хоч там, хоч там уже спочину.

 

Хоч там уже дихну на повні груди,

побачу зблизька Господа хоч раз.

Так буде краще. Важко було, люди,

і вам зі мною, і мені між вас.

 

— Куди ти хочеш, в пекло чи у рай?

— Туди, де батько, де Чурай.

 

* * *

 

...Тюремник вніс у вузлику одежу,

щоб я на завтра в чисте одяглась.

Яке намисто гарне,— хоч подержу,

це ще од баби пам’ять збереглась.

Воно, либонь, якесь чи не турецьке.

Таке червоне — аж на мене жаль.

Чаклунське, кажуть: інеєм береться,

коли людину укидає в жар.

 

Могла б я одягти і сірячину.

Під зашморгом усе вже до лиця.

А мати вклала білу сорочину

і чоботи, узяті від шевця.

Черчату плахту ще й якісь прикраси.

Червону крайку в смужки золоті...

Аякже, смерть усе-таки це празник,

який буває тільки раз в житті.

 

ГІНЕЦЬ ДО ГЕТЬМАНА

Розділ IV

Тим часом гінець доганяє світання

і клаптями ночі доточує дні.

І кожна хвилина, здається,— остання,

і крихта надії кричить йому:«Ні!»

О скільки нам, боже, ти степу одміряв!

Долини і кручі,— якби навпростець!

Трубіж, Переяслав, Дніпро, Трахтемирів...

— Невже я не встигну? Невже це кінець?!

У Києві — пéкло. У Хвастові — чорно.

Кипить і клекоче усе за Дніпром.

Коли б хоч не пізно. Якби позавчора.

Який він повільний, цей клятий пором!

В полях Подніпров’я, од крові обдутих,

де завжди хтось цілить тобі межи пліч,

коня поміняти в козацьких радутах,

і мчати, і мчати крізь день і крізь ніч!

Скрадатись, як звір, у корчах побережних,

задихану втому звіряти лісам.

Я зроду ненавидів тих, обережних.

Сьогодні, тепер, обережний і сам.

Уперше в житті, за весь вік, за це літо,

уперше в роду, де не знали страху,

я вижити мушу, я мушу вціліти,

я мушу об’їхати смерть на шляху.

Прости мені, земле, простіть мені, трави!

Не дбав я про славу, не дбав про майно,—

я мушу вернутись живий до Полтави,

а там хоч і вмерти, мені все одно.

Неси мене, коню...

коли б хоч не пізно...

Шляхи перекриті... і варта не спить...

Якщо я впаду,—

неврятована пісня,

задушена пісня в петлі захрипить!

 

Над Білою Церквою смуга багряна,

і змилені коні аж лука стають.

Усі до Богдана і всі од Богдана —

із тьми виростають і в тьмі розтають.

Спіткнувся мій кінь об димучі руїни.

Чи в таборі гетьман? — якби хоч знаття.

Тут, може, ідеться про долю країни! —

а я про чиєсь там одненьке життя!

 

...Гетьман підняв безсонням обпалені очі.

Гетьман сидів за похідним столом у шатрі.

Троє старшин — у рубцях, у кривавому клоччі —

прямо із бою — говорили про бій на Дніпрі.

Писар Виговський сидів над листами поточними.

Кожної миті хитнутись могли терези.

Гетьман підписував ще один лист до Потоцького.

Гетьман приймав посла від Карач-Мурзи.

Табір не спав, готовий піднятись щомиті.

Іскра ввійшов — шатро вже було без дверей,

світло свічок у трійчатих шандалах із міді

тьмяно сахнулося в чорних крилах кирей.

Змовкли старшини, і стихли справи поточні.

Хитрі посли переставили вуха словам.

Гетьман підняв безсонням обпалені очі.

— Полк у дорозі! — з порога сказав Іван.

 

— Іскро, Іване,—

Хмельницький підвівся з-за столу.—

Дяка Полтаві, прислала такого гінця.

Щось мало статись, твоєї печалі достойне? —

Іскра промовив: — Полтава карає співця.—

Вислухав гетьман. Спитав про підстави й причини.

Джурі звелів подбати про гостя як слід.

— Зміниш коня. І хоч трохи хай відпочине.—

Раптом замовк. І великою тугою зблід.

 

Посли устали з липової лави.

Блигомий світ — в Рокитне із Полтави.

Буває ближче з іншої країни,

ніж тут — на Україну з України.

Виговський вийшов, причинивши двері.

Сто різних справ кричало на папері.

Іван устав і вийшов вслід за джурою.

Стояли лави в килимах порожні,

фотель німецький з набивною шкурою,

залізом ковані шкатунки подорожні.

І, обхопивши голову руками,

сидів Хмельницький у тому шатрі...

та образ Спаса, вибитий на камені...

та те перо в тому каламарі...

 

...Про що він думав, сам на сам з собою,

опівночі, напередодні бою?

Який душа несла його тягар,

про що тоді він радився із богом? —

те знає лиш перо і каламар,

де срібний лев боровся з однорогом.

 

Накинувши на плечі чорну ферязь,

Гелену, може, згадував найбільш,

і власне горе, пережите ще раз,

зробило душу зрячою на біль.

 

Чи згадував Гордія Чурая,

оті шляхи до слави найкоротші,

де перемога, з горя нічия,

дивилась мертвим в незакриті очі.

А він, тоді ще писар войськовий,

підписував ту прокляту угоду.

 

…Недогарок згасивши восковий,

він, може, знову думав про свободу?

Що якось так складається воно,

роки ідуть, свобода ледве дише,

що наче ж і не писар він давно,

а знов угоду прокляту підпише.

 

Чи думав про Марусині пісні,

такі по Україні голосні,

о й сам не раз в поході їх співав,

і дивував, безмірно дивував,—

що от скажи, яка дана їй сила,

щоб так співати, на такі слова!

Вона хоч кари легшої просила?

Чурай був теж гаряча голова.

 

...Чи думав про ту голову відтяту,

поставлену в Полтаві у ті дні.

Чи про дівча, що закричало: «Тату!» —

і перейшов той стогін у пісні.

 

Чи що в Полтаві, там же, у Полтаві,

Чурай Марусю, у такій неславі,

Чурай Марусю, у такій ганьбі! —

до зашморгу вестимуть у юрбі.

І не здригнеться наш пісенний край...

І море гнівом не хлюпне на сушу...

І попелом розвіяний Чурай

безсмертним болем дивиться у душу...

 

Тим часом кінь іржав біля шатра.

Ввійшов Іван. І, щойно з-під пера,

Богдан подав наказ гетьмáнський свій,—

уже печаттю скріплений сувій.

 

СТРАТА

Розділ V

Світає, господи, світає...

Земля у росах, як в парчі.

Маріє, Діво Пресвятая,

це ти так плакала вночі?

 

Якісь он квіти, сині-сині

на голу цеглу повились.

Спиває ранок по росині,

як в нас під хатою колись.

 

Тюремник виповз на прогулянку.

Проходить варта по двору.

Як швидко ніч оця прогулькнула!

Сьогодні вранці я умру.

 

Печаль осиплеться, як маки.

Заорють місце орачі.

Лиш десь на хуторі собаки.

Ще довго витимуть вночі.

 

Душа у безвісті полине,

очима зорі проведуть.

Чи хоч пучечок той калини

мені на груди покладуть?

 

...Одмучилась. Одгостювала

на цій неправедній землі.

І одспівала... одспівала!..

Ще одхрипіти у петлі,—

 

і все. І досить. Засинаєш.

Така непам’ять огорта...

А що, тепер, Марусю, знаєш,

що значить в світі самота?

 

Ніхто до тебе не озветься,

хоч би й покликала кого.

Лише об стіни обіб’ється

луна од голосу твого.

Лише цеглина до цеглини

та дві худенькі бадилини,

віконце з виямком низьким.

Хоч би хоч голос чий долинув!

Хоч би хоч попрощатися із ким!

 

Якісь були ж і подруги у мене,

і хтось таки ж співав мої пісні...

І тільки груша листя ще зелене

чомусь хитнула раптом при стіні.

 

За мур вхопились рученята.

Зійшли над муром оченята!

 

Блакитні, карі, чорні, сірі.

Я заніміла з того дива.

А діти грушу так обсіли,

мов груша ними і вродила.

 

Очиці сяють, подих затамовано.

Тріщить гілляка, хтось аж полетів.

— Ти бачиш?

— Де?

—- Не видно.

— Отамо вона!

— Ти справді відьма? Там нема чортів?

— Послухай, відьмо, а лови-но грушу!

— А де ти спиш? А їсти там дають?

— Ховайся, відьмо! Йдуть по твою душу!

Уже підходять, на поріг стають!

 

Оце і все з людьми моє прощання —

ці діти, діти, цей ласкавий рій.

Спасибі вам за дерево пізнання —

оце єдине, де безсилий змій.

 

...Бряжчить залізо. 3 кам’яної пíтьми

хтось тишину вигупує чобітьми.

І входить смерть. Вона в людській подобі.

«Не ридай мене, мати, зрящи во гробі!

Не ридай мене, мати, зрящи во гробі...»

 

Біля воріт юрмилися цікаві.

Чого вже там ті люди не верзуть?

Вже кат пройшов, аж грухнуло в Полтаві:

— Везуть Марусю, людоньки, везуть! —

 

Везуть Марусю за далекі гони,

за сиве море тої ковили.

Уже голів судейських макогони

в степу на вітрі мідно загули.

Вже п’яяний Дзизь ведмежу губу кривить,

все поводи натягує: — Гаття! —

А там в степу...

а там в степу, як привид,

стоять оті ворота в небуття.

 

Все суне в степ, хто пішки, хто на возі.

Отаман Гук дивується:

— Куди?!

Вам, люди, що, зі смертю по дорозі,

що ви претеся гірше череди?

 

Що їх веде — і доброго, і злого?

Де є та грань — хто люди, хто юрма?

Людей у брамі стримує залога.

От добре хоч, що полку вже нема.

Бо як би їм на все оце дивитись

і проти кого вихопить шаблі?

Та краще вже самому задавитись,

ніж дівчину побачити в петлі!

 

 Лесько Черкес, той мало що не плаче.

Є в нього кінь і шабля є крива.

Пушкар сказав: — Залишишся, козаче.

Тут теж потрібна шабля й голова.

 

А що зміркуєш тою головою?

Сторожа, судді, війт,— не підступи.

Оце б схопити дівчину живою —

та й мчати, мчати, мчати у степи!

 

А люди йдуть...

І що їм тут цікавого?

О господи, спаси нас од лукавого!

Кортить смертельне?..

А кортить, мабуть.

Самі не знають, а таки ідуть.

 

І піп з хрестом попереду... Це схоже

на хресний хід...

До шибениці?! Боже!

Везуть людину чи від неї тінь?

Усіх Скорбящих Радості. Амінь.

 

Читає піп з євангелія. Млосно.

По самий обрій стелеться трава.

І так самотньо, так безодголосно

кричить в степу десь чайка степова...

 

А тут ще вітер, небо теж якесь,

земля до ніг півпуда налипає.

А тут ще всіх за петельки хапає

отой на правду вражений Черкес.

Питає:

— Люди! Був же такий звичай? —

коли вели на страту козака,

виходить дівка, вкутавши обличчя,

що він не бачить навіть і яка,

і каже:

— От що, я з ним поберуся!

І віддавали ж смертника таки.

А що, як я врятую так Марусю?!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Lina_kostenko_marusya_churay.docx)Lina_kostenko_marusya_churay.docx158 Кб11501
Скачать этот файл (Lina_kostenko_marusya_churay.fb2)Lina_kostenko_marusya_churay.fb2308 Кб4295

Корисні матеріали:

Пошук на сайті: