Михайло Коцюбинський - Посол від чорного царя

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_posol_vid_chornogo_carya.docx)Mihaylo_kocyubinskiy_posol_vid_chornogo_carya.docx36 Кб713
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_posol_vid_chornogo_carya.fb2)Mihaylo_kocyubinskiy_posol_vid_chornogo_carya.fb2109 Кб722

Михайло Коцюбинський

ПОСОЛ ВІД ЧОРНОГО ЦАРЯ

Оповідання

    Спека врешті зне­си­ли­лась. Сон­це ще не зовсім схо­ва­лось за обрій, не­мов - за­че­пи­лось за го­ру, а ніч уже об­ля­га­лась по вог­ких та хо­лод­них до­ли­нах й чи­га­ла звідти на мент, ко­ли мож­на бу­де об­ня­ти го­ри, опо­ви­ти ши­рокі бес­са­рабські ла­ни ку­ку­руд­зи.

    Дзвоник земської пош­ти, якою я їхав, дзе­ленькав мо­но­тон­но - по до­ли­нах глу­хо, по го­рах гучніше - і ра­зом із кар­кан­ням во­рон роз­но­сив сум по су­теніючім прос­торі.

    Коні, важ­ко сту­па­ючи, зла­зи­ли на го­ру; в да­ле­ко­му зак­руті до­ли­ни чорніли ку­пою сад­ки і ви­ног­рад­ни­ки. Пош­тар пу­жал­ном по­ка­зав мені на ту чор­ну пля­му як на оз­на­ку близькості людських осель і оз­най­мив, що не­за­ба­ром проїде­мо че­рез рус­нацьке се­ло [Так у Бес­са­рабії на­зи­ва­ють ук­раїнські ко­лонії.]. Але я не ду­же йняв віри то­му «не­за­ба­ром», зна­ючи з то­пог­рафічно­го бо­ку се­ред­ню Бес­са­рабію, де пас­ма гір, чер­гу­ючись із до­ли­на­ми, за­та­ю­ють да­лечінь. Зда­ва­ло­ся, що зем­ля тут у хви­ли­ну гніву на­мор­щи­ла свою ко­ру, як ди­кий звір шку­ру, та й так і за­хо­ло­ла. Щоб доїха­ти до яко­го близько­го на око пунк­ту, тре­ба бу­ло без кінця спус­ка­ти­ся в до­ли­ну, здійма­ти­ся на го­ру, не­мов плис­ти з хвилі на хви­лю по роз­бур­ха­но­му мо­рю.

    Отож ми проїха­ли доб­рих п’ять верс­тов, по­ки по­ба­чи­ли врешті се­ло, що привіта­ло нас се­ред тем­ря­ви ося­яни­ми вікна­ми та гав­кот­нею со­бак.

    Я поп­ро­хав пош­та­ря їха­ти сту­пою. Мені приємно бу­ло, був­ши на чу­жині, опи­ни­тись враз не­мов у за­кут­ку Вкраїни, се­ред че­пур­них хат, гус­тих садків, рідної гутірки; мені не хотіло­ся швид­ко роз­лу­ча­ти­ся з тим, що війну­ло прос­то в ду­шу якимсь близьким, рідним теп­лом…

    Проїздячи повз крам­нич­ку, я зга­дав, що не маю чим за­па­ли­ти ци­гар­ки, і зліз ку­пи­ти сірничків.

    В крам­ниці бу­ло пов­но лю­ду; ви­сокі й кре­мезні рус­на­ки го­моніли пруд­ко, з особ­ли­вим ак­цен­том, так що нез­вик­ле ву­хо не мог­ло зра­зу вхо­пи­ти суть роз­мо­ви. Кра­мар на­хи­лив го­ло­ву над ка­сою і чо­гось там шу­кав, так що пе­ре­до мною бу­ла лиш ко­пи­ця чор­но­го во­лос­ся. Але ко­ли він підняв го­ло­ву, я, не віря­чи влас­ним очам, зі зди­ву­ван­ням скрик­нув:

    - Солонина!.. Ви що тут ро­би­те?

    - А, це ви!.. Кра­ма­рюю… це моя крам­ни­ця… По­сидьте тут, з лас­ки своєї, хви­лин­ку, я за­раз вий­ду до вас…

    І, відчи­нив­ши двері до ванькир­чи­ка, він клик­нув:

    - Федьку!..

    Федько, хло­пець років шістнад­ця­ти, вий­шов із ванькир­чи­ка і став за ка­су, а Со­ло­ни­на, зак­ли­кав­ши рус­наків, що, оче­ви­дяч­ки, че­ка­ли на нього, по­дав­ся з ни­ми до ванькир­чи­ка й при­чи­нив за со­бою двері.

    Я нічо­го не ро­зумів. Мені не місти­ло­ся в го­лові, щоб той Со­ло­ни­на, яко­го я досі звик ба­чи­ти в то­ва­ристві провінціальної «зо­ло­тої мо­лоді», пиш­но­го своєю без­до­ган­но мод­ною оде­жею, ко­ректністю та арис­ток­ра­тич­ни­ми звич­ка­ми, цей уря­до­вець із блис­ку­чою пришлістю та впли­во­ви­ми ро­дин­ни­ми зв’язка­ми, - опи­нив­ся рап­том на селі в ролі сільсько­го кра­ма­ря!.. Я при­га­дав собі, що стрічав­ся з ним і в іншо­му то­ва­ристві, де він дер­жав­ся крайніх пог­лядів та вис­тав­ляв се­бе де­мок­ра­том. Він мені не по­до­бав­ся. Йо­го пог­ля­ди так сла­бо в’яза­ли­ся з по­рожнім жит­тям, йо­го де­мок­ра­тизм так труд­но бу­ло при­па­су­ва­ти до панських примх, за­над­то до­ро­гої одежі і т. ін., що я прос­то не йняв йо­му віри. Своїм де­мок­ра­тиз­мом, лібе­ралізмом та інши­ми «ізма­ми» він ли­ше прик­ра­шав се­бе,

    як-от че­су­че­вим піджа­ком свою став­ну пос­тать, і так же лег­ко, як че­су­че­вий піджак, міг ски­ну­ти й ті прик­ра­си не­ма­теріально­го ха­рак­те­ру. Ніщо не за­хоп­лю­ва­ло йо­го гли­бо­ко; лиш одній фо­тог­рафії відда­вав­ся він із див­ним за­па­лом, а йо­го фо­тог­рафічний апа­рат, справді до­ро­гий і гар­ний, був йо­го гор­до­ща­ми. Пе­ред очи­ма в ме­не вста­ла йо­го ха­та, за­ки­да­на ван­ноч­ка­ми, кліше, об’єкти­ва­ми, фо­тог­рафіями, нак­леєни­ми і в рур­ках… Зга­да­лась мені та га­ряч­ко­ва енергія, з якою він ро­бив екс­курсії зі своїм апа­ра­том, ви­шу­ку­вав гарні краєви­ди, типічні об­лич­чя.

    І от цей блис­ку­чий па­нич роз­лу­чив­ся з без­жур­ним по­рожнім жит­тям, проміняв свою кар’єру на ста­но­ви­ще сільсько­го кра­ма­ря! Що при­ве­ло йо­го до сього ста­ну? Фан­тазія чи якісь не­щас­ливі ви­пад­ки заг­на­ли йо­го у сю глу­ши­ну? Я заціка­вив­ся.

    Проминуло доб­рої півго­ди­ни, аж двері ванькир­чи­ка знов од­чи­ни­ли­ся, і за се­ля­на­ми, що про­ща­ли­ся з ха­зяїном та про щось жва­во го­моніли, з’явив­ся Со­ло­ни­на.

    - Вибачайте, що зат­ри­мав вас… Ви ку­ди їде­те? Я ска­зав.

    - Знаєте що? - зап­ро­по­ну­вав він. - Вам, пев­но, об­рид­ло тіпа­ти­ся на пош­товій та­ра­дай­ці, а но­чу­ва­ти-та­ки до­ве­деться де-не­будь. Відправ­те свою пош­ту та й підно­чуй­те у ме­не. Я та­кий ра­дий вас ба­чи­ти…

    Я зго­див­ся.

    Ми ввійшли до ванькир­чи­ка, бідно вмебльова­но­го дво­ма тап­ча­на­ми, сільської ро­бо­ти ослінчи­ка­ми і ве­ли­ким сто­лом, оден кінець яко­го слу­жив для пи­сан­ня, а дру­гий приз­на­чав­ся для вся­ких ха­зяй­ських пот­реб. В кут­ку під стіною ле­жа­ла ку­па но­вих кни­жок, зв’яза­них шпа­га­том. Дя­ку­ючи пе­дан­тичній охай­ності, ха­та зда­ва­лась ве­се­лим за­тиш­ним за­кут­ком.

    Поки Со­ло­ни­на веш­тав­ся по хаті, ла­го­дя­чи до чаю, я уваж­но при­див­ляв­ся до нього. Рішу­че не мож­на в сій бідно, хоч чис­то зо­дяг­неній лю­дині приз­на­ти ко­лишнього са­ло­но­во­го па­ни­ча. По­чать з то­го, що замість си­то­го за­до­во­лен­ня і на­пуск­ної пи­хи на об­личчі осів но­вий ви­раз - ви­раз по­ва­ги і зва­ги. Сірі очі за­па­ли глиб­ше, світи­лись мис­лю. Він за­пус­тив бо­ро­ду, а крізь розщібне­ну со­роч­ку виг­ля­да­ли во­ло­хаті гру­ди.

    Я ба­чив в од­чи­не­не вікно, як він із відром побіг до кри­ниці, а за хви­ли­ну по­рав­ся вже в сінях, розд­му­ху­ючи са­мо­вар та та­ра­ба­ня­чи бля­ша­ним ко­мин­ком.

    Вскочивши по що-не­будь до ха­ти, він пе­реп­ра­шав ме­не.

    - Вибачайте, що ли­шаю вас на са­моті… у ме­не слуг не­має, я все сам…

    - Що з ва­ми, Со­ло­ни­но? Я вас не пізнаю.

    - Хіба? А й справді я вже не той став, - осміхавсь він та знов біг у сіни.

    За кілька хви­лин са­мо­вар пих­кав уже на столі, а мій ха­зяїн, за­пев­ня­ючи, що ду­же ра­дий нашій стрічі, при­су­вав мені склян­ку чаю.

    - Ви ду­же зміни­ли­ся з то­го ча­су, як я вас ба­чив уос­таннє, - по­чав я. - Я щось і апа­ра­та ва­шо­го не ба­чу.

    - Ви пам’ятаєте той апа­рат? - радісно скрик­нув він, і вог­ник блис­нув йо­му в оці, але вмить по­гас. - Гар­на бу­ла ма­ши­на… Отож той апа­рат і ставсь по­час­ти при­чи­ною зміни в мо­му житті.

    Солонина енергічно замішав чай, сьорбнув кілька разів і од­су­нув од се­бе склян­ку.

    - Ви ди­вуєтесь?.. А во­но так дійсно бу­ло, от я вам за­раз оповім… Ви, пев­но, пам’ятаєте мою прист­расть до фо­тог­рафічних екс­курсій? От і доб­ре, пам’ятаєте, зна­чить… Так ото од­но­го ра­зу до­ве­лось мені проїзди­ти че­рез не­ве­лич­ке рус­нацьке се­ло. Вже са­ме се­ло страх спо­до­ба­лось мені - в сад­ках, над струм­ком, із по­хи­ле­ни­ми ха­луп­ка­ми пер­ших осад­чих, утікачів од пан­щи­ни, з за­можніши­ми дімка­ми на­щадків, що, ото­чив­ши ха­луп­ки, розлізлись із бал­ки по го­рах. Сло­вом, жи­ва історія зрос­ту се­ла. А до то­го, й нарід гар­ний, типічний: па­руб­ки, як мо­лоді дуб­ча­ки - пишні й горді, - ідуть повз па­на й шап­ки не здійма­ють; дівча­та - стрункі, як дикі ко­зи; діди кре­мезні, за­гуд­зо­вані; мо­ло­диці - хоч во­ди на­пий­ся… От сю­ди б заб­ра­ти­ся з апа­ра­том!.. При­вер­нув я до гро­мадської ха­ти, вик­ли­кав ста­рос­ту, хва­лю йо­му нарід.

    - Нічого, ка­же, гар­на гу­цул?я…

    - Як гу­цул?я?

    - Та то рус­на­ки з дру­гих сел так драж­нять нас, тим що діди наші повтіка­ли од панів десь із Бу­ко­ви­ни чи що… «Гу­цул?я п’яна не знає ро­би­ти - іно їсти, пи­ти та в корчмі сидіти», - приспіву­ють нам гицлі.

    Я ска­зав ста­рості, що не­за­ба­ром приїду до них із та­кою ма­шин­кою, що нею пат­ре­ти здійма­ють, та й по­давсь собі… За два тижні по то­му зап­ро­хав я ще од­но­го ама­то­ра фо­тог­рафії, пок­лав на брич­ку апа­рат і гай­да до гу­цулії в гос­ти­ну…

    Була неділя. Дни­на ви­да­лась чу­до­ва, ти­ха, теп­ла, яка бу­ває ли­ше в маю. Ко­ли ми під’їха­ли до се­ла і я з го­ри гля­нув на різно­барв­ну юр­му, якою зах­ряс май­дан ко­ло корч­ми, сер­це моє - сер­це зав­зя­то­го фо­тог­ра­фа - жвавіше затріпа­лось у гру­дях. Наш візник-мол­ду­ван зик­нув на коні і пус­тив їх з го­ри що­ду­ху. Ми вско­чи­ли в се­ло з роз­го­ну, се­ред гур­котні коліс та ку­ря­ви, пром­ча­лись проз му­зи­ки, проз корч­му і ста­ли під вер­ба­ми край до­ро­ги. Вий­няв я з брич­ки апа­рат, пос­та­вив на при­лад­же­ний то­ва­ри­шем триніжок і тільки що нап’явся чор­ним сук­ном, аби на­вес­ти на тан­цю­юче ко­ло об’єктив, як се­ред тан­цю­ючих зро­бивсь який­сь рух, якесь сум’яття, дівча­та ки­ну­ли па­рубків, зби­лись у ку­пу, а відтак із страш­ним кри­ком урозтіч… Ми ба­чи­ли, як во­ни ска­ка­ли че­рез пло­ти, з якимсь ди­ким жа­хом нес­лись че­рез го­ро­ди по гряд­ках, вибіга­ли за се­ло на ла­ни і там ник­ли поміж ви­со­кою ку­ку­руд­зою… Му­зи­ки рап­том увірва­ли. Па­руб­ки під корч­мою глу­хо за­го­моніли. Що та­ке ста­ло­ся? Ми нічо­го не ро­зуміли. Ми ли­ше ба­чи­ли, що юр­ма су­неться в наш бік. На­сам­пе­ред обс­ту­пи­ли нас ба­би. Во­ни мов­ча­ли, в їх пог­ля­дах, звер­не­них на нас, бу­ло стільки злості, стільки не­на­висті, що нам аж ніяко­во зро­би­лось.

    - Що та­ке ста­ло­ся? чо­го дівча­та повтіка­ли? - пос­пи­тав я.


    - Га! хіба я не ка­за­ла? - прис­ко­чи­ла до нас од­на ба­ба і вда­ри­ла ку­ла­ком об ку­лак. - Хіба ж я не ка­за­ла вам, матінки мої! Приїха­ли від чор­но­го ца­ря, бо­дай би ся стік один з дру­гим, щоб зап­ро­то­ри­ти в не­во­лю на­ших дівчат, та ще ся пи­тає, чо­го дівча­та повтіка­ли!.. А все зле та не­муд­ре на ва­шу го­ло­ву!..

    Бабі не да­ли скінчи­ти. її сло­ва бу­ли тою крап­ли­ною, що пе­ре­вер­шає пов­ний ущерть ке­лих. Жіно­та за­гу­ла, як зли­ва, як рій розд­ра­то­ва­них шершнів. Зчи­нив­ся врешті ґвалт, на тлі яко­го чут­но бу­ло, з од­но­го бо­ку, плач, з дру­го­го - лай­ки й прокльони. Тут же за на­ми сиділа долі якась розчіпче­на жінка і хли­па­ла:

    - Два тижні, ку­моньки мої, го­ло­сить моя До­ма­ха… щод­ня, щод­ня… Цить, дур­на, ка­жу їй, а вна: «Повішу­ся, утоп­лю­ся, ка­же! Вже май [Рус­на­ки пе­рей­ня­ли від мол­ду­ван, між іншим, сло­во «май» - більше - і ра­до вжи­ва­ють йо­го для порівню­ючо­го сту­пе­ня.] луч­че мені не жи­вотіти, як під чор­но­го ца­ря йти…» Цить, дур­на, ка­жу їй, а вна…

    - Ти чо­го став, як сви­ня пе­ред гар­бу­зом! - гу­ка­ла дру­га на чо­ловіка. - Чом не возьмеш ло­ма­ку та не пот­ро­щиш їм то­ту ма­ши­ну, що во­ни нею лю­дей калічать! Чи й ти під чор­но­го ца­ря схотів?

    Що за чор­то­вин­ня?.. Чор­ний цар… ма­ши­на, що лю­дей калічить… Нічо­го не ро­зумію, хоч за­бий! Ви­лов­лю­ючи, од­нак, із нес­ка­зан­но­го ґвал­ту ок­ремі сло­ва, я якось ви­яс­нив собі, хоч не зовсім доб­ре, що про нас, мо­же, дя­ку­ючи не­ясній звістці про наш приїзд од ста­рос­ти, скла­лась ле­ген­да: нас прий­ма­ють за послів од яко­гось чор­но­го ца­ря, який при­по­ру­чив «ви­би­ти пат­ре­ти» з дівчат, а по­то­му приїдуть другі й по­лов­лять тих, що до впо­до­би чор­но­му ца­реві. Дру­га версія, простіша, твер­ди­ла, що ми ан­цих­рис­ти і ма­ши­ною калічи­мо лю­дей… Злість ме­не прос­то взя­ла. По­чав я по­яс­ня­ти ба­бам, по що я приїхав і що то за ма­ши­на, але де там! Не ймуть віри, все своє пле­щуть, ще більший шар­ва­рок ізня­ли…

    - Тьфу на вас, дурні ба­би! - ка­жу врешті. - Мо­же, ваші чо­ловіки ро­зумніші. - Та за свій апа­рат, та до чо­ловіків. Але тільки мій три­но­гий друг зро­бив зі мною кілька сту­пенів у сто­ро­ну чо­ловіків, що мовч­ки сто­яли ос­то­ронь, гей, як не ша­рах­не від нього моя гу­цулія, не­мов од чор­та…

    Що тут діяти в світі бо­жо­му? Вже я і об’єктив здіймав, і апа­рат роз­би­рав, по­ка­зу­вав, що він не стріляє, як за­пев­ня­ли ба­би, - ніщо не по­мог­ло. Ніхто навіть не підхо­див ближ­че: всі з ост­ра­хом, з ней­мовірою сте­жи­ли за кож­ним моїм ру­хом, бо­ячись якоїсь нес­подіван­ки. А ба­би все під’юджу­ють, усе наш­ти­ру­ють:

    - Ото нам батьки! Ото нам па­руб­ки красні! Ко­би їм із-пе­ред но­са вхо­пи­ли до­чок та дівчат - во­ни б ли­ше ди­ви­лись, роз­зя­вив­ши ро­та на то­то…

    Чоловіки спер­шу ли­ше во­ро­же по­зи­ра­ли на нас, та де­далі й між ни­ми здіймав­ся гар­ми­дер. Який­сь дід в од­но­му шматті, розх­рис­та­ний, без шап­ки, по­чав ла­яти й кляс­ти панів. І Гос­по­ди! чо­го тільки він не ба­жав па­нам, як тільки не кляв їх! Ко­ли б хоч де­ся­та час­ти­на з йо­го ба­жань здійсни­лась, зем­ля б ста­ла вільною від панів, ба й са­ма пам’ять про них щез­ла б на віки вічні. Юр­ма се­ред ре­го­ту й кеп­ку­ван­ня підхо­пи­ла дідові лай­ки - і пішло! Я не бу­ду пе­ре­ка­зу­ва­ти вам тих лай­ок, та й не змо­жу Ска­жу тільки, що ла­яли­ся стра­шен­но: опріч ук­раїнських, рус­на­ки по­пе­рей­ма­ли мол­ду­ванські лай­ки, сі ж, ос­танні, прой­шов­ши крізь фільтр ук­раїнської ви­гад­ли­вості, ста­ли гнучкіши­ми, дош­кульніши­ми; тут кля­ли й матірку­ва­ли у все, в що хо­че­те: в хрест, віру, Бо­го­ро­ди­цю, ду­шу, во­ро­та і навіть свічку!.. Та­ку експ­ресію, сма­ку­ван­ня і сприт у лай­ках знай­де­те хіба лиш у італійських ла­за­роні.

    Наше ста­но­ви­ще ро­би­лось неп­риємним.

    Юрма де­далі на­пом­по­ву­ва­лась влас­ни­ми ви­гад­ка­ми, де­далі роз­па­лю­ва­лась. Я хотів звер­ну­ти­ся до ста­рос­ти, що при­най­мні знав ме­не, та, на ли­хо, ста­рос­та поїхав у го­род на яр­ма­рок.

    Та от, на на­ше щас­тя чи не­щас­тя, з юр­ми вий­шов який­сь ог­ряд­ний чо­ловік, сміли­во підсту­пив до нас, ог­ля­нув на всі бо­ки апа­рат, об­ма­цав йо­го і, за­охо­че­ний на­ми, поп­ро­хав «ви­би­ти» з йо­го пат­ре­та.

    Ну, хва­ла Бо­гові, одітхну­ли ми: ачей не про­па­де мар­не на­ша екс­курсія.

    - Знаєте що, чо­ловіче? - ка­жу. - Підмов­те-но кілька ро­зумніших па­рубків, то вже ра­зом сфо­тог­ра­фуємо вас…

    - А доб­ре! - ка­же. Та й пішов поміж на­род.

    Звістка про наш замір «ви­би­ти пат­ре­та» з па­рубків блис­кав­кою роз­летілась по май­дані се­ред збу­ре­но­го на­тов­пу; всіх ра­зом ося­ла од­на дум­ка: чор­но­му ца­реві тре­ба до війська гар­них хлопців, і ми, пос­ланці то­го ца­ря, за тим влас­не й приїха­ли у се­ло з прок­ля­тою ко­роб­кою. До на­шо­го чо­ловічка прис­ко­чи­ла йо­го жінка і з го­лосінням по­тяг­ла в юр­му. Ба­би зня­ли ле­мент, як по покійни­ку, чо­ловіки грізно за­гу­ли. З корч­ми вибігли п’яні па­руб­ки, ки­ну­лись до плотів, ви­тя­гай кілля і до нас…

    - Бий їх!.. Лу­пи по го­лові! Тро­щи чор­то­ву три­но­гу ко­роб­ку! Не діждуть ба­чи­ти нас під чор­ним ца­рем!

    Нас ото­чи­ли зо всіх боків, стис­ну­ли. Чер­во­на, роз’юше­на жіно­та ве­ре­ща­ла над на­ми, сіка­лась до нас із дрюч­ка­ми. Пруд­ка гутірка «гу­цулії» зли­лась в оден без­лад­ний гук, в од­но без­ко­неч­не «май-май-май!» Я вхо­пив у обійми апа­рат і тим уря­ту­вав йо­го від не­ми­ну­чо­го за­ги­ну; здо­ро­вий кіл, що націлив­ся в нього, миг­нув мені ли­ше пе­ред очи­ма і гуп­нув по землі… Мій ком­паньйон, на­ля­ка­ний до смерті, вхо­пив чор­не сук­но і підняв йо­го ви­со­ко над го­ло­вою, мов ко­ро­гов.

    - Ґвалт! - кри­чав він у нес­тямі. - Ря­туй­те!

    Хто йо­го зна, чим скінчи­лась би ся історія, ко­ли б наш візник-мол­ду­ван, по­ба­чив­ши на­шу скру­ту, не про­бив­ся кіньми че­рез тиск. Ми ско­чи­ли на брич­ку, мол­ду­ван за­тяв коні, але ще не кінець на то­му. Па­руб­ки за на­ми.

    - Перекидай во­за… пе­ре­ки­дай во­за… май бор­ше, бре… май бор­ше! - за­охо­чу­ва­ли їх із юр­ми.

    Кілька здо­ро­вих хлопців прис­ко­чи­ли до брич­ки, підва­жи­ли ва­саг і бу­ли б, на­пев­не, пе­ре­ки­ну­ли, ко­ли б на­ля­кані коні не шарп­ну­ли враз брич­ки й не пом­ча­ли нас на го­ру з та­кою прудкістю, з якою ми спус­ка­лись із го­ри. Ми летіли, аж дух за­хоп­лю­ва­ло, а за на­ми навз­догін із свис­том, ре­го­том і зой­ком гна­лись па­руб­ки, пог­ро­жу­ючи ку­ла­ка­ми…

    Солонина відсап­нув, провів ру­кою по чо­лу, не­мов хотів зігна­ти звідти хмар­ку неп­риємних зга­док, і ви­пив ду­хом склян­ку хо­лод­но­го чаю…

    - Цілу до­ро­гу я лю­ту­вав. Тем­ний, ди­кий, безг­луз­дий нарід! Че­рез якусь дур­ну ви­гад­ку, якусь нісенітну ле­ген­ду він ла­ден був роз­би­ти мені до­ро­гий апа­рат, скалічи­ти або й поз­ба­ви­ти ме­не жит­тя. Та пиш­на, став­на гу­цулія зда­ва­ла­ся мені тоді розбійни­ка­ми, яким місце в тюрмі, а не на волі… Я ла­явсь, та не міг із лай­ка­ми ви­ки­ну­ти злості, що кле­котіла у ме­не все­ре­дині. Вже до­ма я тро­хи зас­по­коївся, але ніч мав нес­покійну. Тяжкі сни, пе­ре­ри­ва­ючи сон, чер­гу­ва­ли­ся з прик­ри­ми спо­ми­на­ми, з якимсь глу­хим несвідо­мим по­чут­тям, що здійма­лось десь із гли­би­ни й тур­бу­ва­ло ме­не. На дру­гий день мені бу­ло не­доб­ре. Щось му­ли­ло на серці. Не­да­рем­но на­ма­гавсь я роз­ва­жи­ти се­бе в гос­тях, на за­баві. Як ішов, так і по­вер­тав сум­ний, розд­ра­то­ва­ний. Що за ма­ра? Нев­же ота не­щас­на при­го­да, що мог­ла б скінчи­ти­ся гірше, ніж скінчи­ла­ся, так ско­ло­ти­ла мій спокій? Я сер­дивсь, нарікав се­бе ма­зу­ном, лемішкою - ні, не по­ма­гає. Я втра­тив сон, апе­тит, в моє жит­тя влізло щось, з чим ніяк не мог­ла впо­ра­тись моя зви­чай­на урівно­ва­женість. Я пе­рес­тав ви­хо­ди­ти між лю­ди, ніко­го не прий­мав, я за­чи­нявсь у хаті із своїм нес­по­коєм, зі своїми дум­ка­ми. Але той тем­ний, ди­кий на­род, прок­ля­тий мною, і тут не да­вав мені спо­кою. Пам’ять упер­то ма­лю­ва­ла не­дав­ню при­го­ду, а дум­ки, як розд­ра­то­вані оси, на­посілись на мою го­ло­ву… Я ду­мав: по­руч жи­вуть лю­ди - одні без­помічні, здичілі з тем­но­ти, другі - освічені, узб­роєні в знат­тя - і не злу­ча­ються, не єдна­ються, мов­би Бог зна які кор­до­ни роз­лу­ча­ли їх. Се ме­не вра­жа­ло. Світло стоїть по­руч із тем­ря­вою і не роз­го­нить мо­ро­ку. Навіщо та­ке світло? Що во­но варт? Зга­да­лись мені кращі лю­ди, яких-но я знав: зга­да­лось, як на збірках од­но­думців маніфес­ту­ва­ли во­ни свою лю­бов до на­ро­ду (пам’ятаєте мої про­мо­ви? Мені й досі со­ром­но за них), - і я по­ба­чив, що у тих лю­дей, час­то-гус­то щи­рих, не стає чо­гось, не стає влас­ти­во зва­ги взя­ти розб­рат із жит­тям у привілей­ова­них класів і замість ве­ли­ких слів ро­би­ти хоч ма­ле, та справді по­жи­точ­не діло… Ог­ля­нув­ся я й на влас­не жит­тя - си­те, без­жур­не, по­рожнє. Що во­но мені да­ло? Чи мав я хоч од­ну чис­ту радість, чи хоч раз по­чув за­до­во­лен­ня од спов­нен­ня кра­щих, людських обов’язків, хоч пальцем, нап­рик­лад, кив­нув для то­го, аби в тій темній бе­зодні, яка не­дав­но ма­ло не пог­ли­ну­ла ме­не, хоч тро­хи роз­виднілось? Всі сі дум­ки не нові бу­ли для ме­не. Скільки раз я крас­но ви­го­ло­шу­вав їх на зібран­нях! Але ніко­ли досі сі дум­ки не чіпа­ли ме­не гли­бо­ко, та й ніко­ли не відно­сив я їх до влас­ної осо­би. Аж те­пер, під свіжим вра­жен­ням не­давньої при­го­ди, я чув, як ще­мить моє сер­це, не ма­ючи відповіді на пе­кучі пи­тан­ня, як му­чать ме­не ті дум­ки. Все те, з чим раніш го­див­ся ли­ше ро­зум, але не прий­ма­ла ос­лаб­ле­на во­ля, не пус­ка­ли до сер­ця егоїстичні по­буд­ки - все те з не­пе­ре­мож­ною си­лою вста­ло пе­ред ме­не і прик­ли­ка­ло сумління до відповіді. Годі вам роз­ка­зу­ва­ти де­тально про бо­ротьбу, яку я зчи­нив з со­бою, із своїми звич­ка­ми, зас­таріли­ми пог­ля­да­ми - скуч­но во­но бу­де, та й ви самі і так усе се най­кра­ще зро­зумієте… До­волі, що я, ху­дий і пох­му­рий, лед­ве плен­тавсь по світі. Знай­омі роз­пи­ту­ва­ли, чи не сла­бий я? А я й справді був сла­бий од зво­ру­ше­них ду­мок, роз­буд­же­но­го сумління, од по­рож­нечі жит­тя. І див­на річ! Відтоді я зне­на­видів свій апа­рат, на­че він був ви­ну­ват­цем моїх мук… Я зібрав усі фо­тог­рафічні при­чан­да­ли, ски­нув їх жуж­мом у ку­ток біля апа­ра­та і нак­рив усе чор­ним сук­ном. Сум­ний у жа­лобі по­зи­рав на ме­не з кут­ка мій ко­лишній при­ятель, але мені бу­ло не до нього…

    І знаєте, чим скінчив­ся пер­ший акт моєї дра­ми? Го­ме­рич­ною гульнею!.. За два місяці я стільки ви­пив уся­ких трунків, що дру­го­му ста­ло б на ціле жит­тя… Два місяці п’яний ту­ман роз­пи­рав мені го­ло­ву, а на серці як нуд­но, так нуд­но… Тре­ба ма­ти залізний ор­ганізм, як у ме­не, аби вит­ри­ма­ти хоч два місяці та­ко­го жит­тя. Отож тіло вит­ри­ма­ло, та не вит­ри­мав збун­то­ва­ний дух… Я не за­лив черв’яка, що то­чив ме­не бе­зу­пин­но, тра бу­ло якось інше ря­ту­ва­тись…

    І от од­ної без­сон­ної ночі я зва­живсь…

    Я ки­нув служ­бу, про­дав свій апа­рат, до­ро­гу панську одіж, склав якусь копійчи­ну і ру­шив на се­ло, тільки вже не пос­лом від чор­но­го ца­ря, а від ца­ря яс­но­го, що йо­му най­мен­ня світло знат­тя і лю­бові.

    Вас ди­вує, чо­го я став кра­ма­рем, а не пішов учи­те­лю­ва­ти або пи­са­рю­ва­ти?.. Так, ба­чи­те, зручніше. Тут я по­чу­ва­юся вільним, не­за­леж­ним, не знаю над со­бою жод­но­го конт­ро­лю, ніхто не втру­чається в моє при­ват­не жит­тя. Навіть яс­не око па­на ста­но­во­го не зу­пи­няється на такій ма­ленькій особі, як сільський кра­мар. А ма­ленькій особі тим ча­сом, уже хоч би че­рез її нез­начність, ліпше наб­ли­зи­тись до се­ля­ни­на, ліпше впли­ну­ти на нього, ро­би­ти діло.

    - Тільки чи ба­га­то зро­бить од­на лю­ди­на? - до­дав Со­ло­ни­на по хви­левій за­думі.

    Вечір не­помітно ми­нув. Крізь од­чи­не­не вікно ди­ви­лась на нас чор­на ніч, на світло лам­пи летіла роєм нет­ля і би­лась кри­ла­ми об скло, са­мо­вар ти­хо ви­во­див ос­тан­ню пісню, а ми ще дов­го, до пізньої до­би, ве­ли бесіду в бідно мебльованій кімнатці се­ред глу­хо­го рус­нацько­го се­ла.

    З вірою, з за­па­лом не­офіта роз­гор­тав пе­ре­до мною Со­ло­ни­на план своєї діяльності на селі, діливсь зі мною своїми спос­те­ре­жен­ня­ми, своїми ра­до­ща­ми й смут­ком, а я слу­хав і чув, як спо­чи­ває моє сер­це, як мені хо­четься ра­зом з ним і віри­ти, і надіятись.

    Пізно ми об­ля­гай­сь тої ночі, а дру­гої дни­ни, ли­ше сон­це вста­ло й ту­ман заг­рав че­рез го­ру, а чор­но­гу­зи по стріхах, ви­тяг­шись на одній нозі, од­нос­тай­ним кле­ко­тан­ням віта­ли ранішнє сон­це, я по­ки­дав рус­нацьке се­ло, роз­буд­же­не до праці чу­до­вим літнім по­ран­ком…

    

17 січня 1897, Вінниця

    

    

Пошук на сайті: