Микола Хвильовий - Синій листопад (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_siniy_listopad.docx)Mikola_hviloviy_siniy_listopad.docx37 Кб900
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_siniy_listopad.fb2)Mikola_hviloviy_siniy_listopad.fb234 Кб815
    І ти­хо роз­си­па­ла хо­рий сміх.

    

IV

    

    На світан­ку шос­то­го лис­то­па­да вда­рив мо­роз.

    Затривожились де­ре­ва, пішла лис­тя­на фу­га.

    Дерева по­рожніли - го­ло. А лис­тя спіши­ли, па­да­ли.

    Падали. Па­да­ли.

    Стоси.

    Земля ду­ма­ла гли­бо­ку ду­му. Мов­ча­ли вітри.

    По ста­ниці прой­шла мідна ти­ша.

    Тільки зрідка рипів да­ле­кий жу­ра­вель - ви­тя­га­ли во­ду.

    Гофман з чер­во­но­армійця­ми вже заквітчав зал. Завт­ра мітинг-кон­церт. Незг­раб­ний Гоф­ман:

    - Паф! Паф!

    А чер­во­но­армійці хви­лю­ва­лись:

    - Товаришу Гоф­ма­не! Чо­го ко­ман­ди­ри не до­по­ма­га­ють? Що це, ста­рий ре­жим?

    Гофман ле­тю­чий мітинг:

    - Паф! Паф!

    Заспокоїлись.

    Увесь двір шта­бу у ліхта­рях. Завт­ра бу­де ілюмінація. На північ уро­чис­то підуть мідні спо­га­ди. Завт­ра роз­гор­не­мо го­лу­би­ну кни­гу вічної по­езії - світо­вої, синьої.

    Це - ре­во­люція.

    Хіба ко­му­на­ри за­бу­дуть цей день? Хіба це не ве­лич­на по­езія? По­ри­наємо в синіх три­вож­них но­чах, наші мислі відхо­дять -

    на північ,

    на південь,

    на захід,

    на схід.

    І ши­ряємо над зем­лею замріяні, да­лекі.

    …Хіба це не по­езія?

    Завтра роз­гор­не­мо го­лу­би­ну кни­гу вічної по­езії - світо­вої, синьої.

    …Марія чи­та­ла євро­пей­ські но­вин­ки, про радіо-плуг.

    Сказала лу­ка­во Гоф­ма­нові:

    - От пи­шуть про радіо-плуг, і ще знай­те: в Аме­риці є вже орудія, що б'ють на п'ятсот верс­тов. Хіба нам уг­на­ти­ся за ни­ми?

    Гофман:

    - Нічого… От про­чи­тай­те в «Правді» про наш ви­нахід у ви­роб­ництві фарб. Теж світо­ва спра­ва.

    …Марія на світан­ку слу­ха­ла, як каш­ляв Ва­дим за стіною. Це її тур­бу­ва­ло, і во­на пішла до нього. Ска­за­ла:

    - Слухай, Ва­ди­ме, тобі тре­ба на повітря.

    Вадим виг­ля­дав чор­но. Про­те го­во­рив іще жва­во:

    - Що ти так час­то до ме­не?

    - А як же: я ж те­бе ко­хаю.

    - Так?

    …Марія по­ра­ди­ла проїха­тись на пош­ту.

    Згодився.

    Зиммель ска­зав, щоб зап­ряг­ли та­чан­ку.

    …Виїхали в степ після обіду.

    На та­чанці Марія й Ва­дим. За ни­ми вер­хи Зим­мель.

    Стояв го­лий чор­но­зем, і без кінця степ. Пра­во­руч летіли го­ри. Марія за­ду­ма­лась. І Ва­дим за­ду­мав­ся. Збо­ку гар­цю­вав у бурці Зим­мель. Марія ди­ви­лась на го­ри.

    А потім ска­за­ла:

    - Ах, Ва­ди­ме, як я не люб­лю Зим­ме­ля.

    - І я не люб­лю.

    Вона:

    - Це сим­вол все­фе­де­ра­тив­но­го міщанст­ва.

    - Так.

    Вадим час­то каш­ляв. Марія з бо­лем ди­ви­лась на нього.

    Бігли до­ро­ги - чорні, сте­пові. Ма­ячіло кво­ле сон­це.

    …Під'їхав Зим­мель і нес­подіва­но за­го­во­рив:

    - Ех, то­ва­риші! Все-та­ки люб­лю вільну во­лю. Я, знаєте, ро­див­ся на Кав­казі - мо­же, то­му люб­лю. Мій батько ку­ба­нець, а ма­ти гру­зин­ка. А в нас тут усе вільне. От слу­хай­те: лезгін, гру­зин, кал­мик, турк­мен, осе­тин. Чуєте, як гост­ро, як вільно зву­чить усе це? Це меш­канці буй­ної Колхіди. А Шаміль? Яке буй­ст­во в цім слові!

    Вадим су­хо ска­зав:

    - Кажіть далі: че­ченці, ка­бар­динці. А про Шаміля мож­на ска­за­ти, що він царський пай­ок одер­жу­вав. А вза­галі - скуч­но. Ви трішки відста­ли від жит­тя.

    Зиммель, об­ра­же­ний, від'їхав.

    Марія - іронія. Ки­ну­ла:

    - Ну от тобі. Теж жерт­ва ро­ман­ти­ки. Він же ко­мер­сант, п'яни­ця й картьожник.

    Вадим:

    - Просто - не та ро­ман­ти­ка.

    Гірський чин­гал упав ле­зом на сер­це. Гру­бо ки­ну­ла:

    - А що ж оспіву­ва­ти? Вся­ку сво­лоч… тільки то­му, що во­на зветься ко­муніста­ми?

    - Не знаю, а на це хворієш і ти - на ро­ман­ти­ку.

    - Не ду­маю!

    …А потім зно­ву мислі про ро­ки - такі довгі го­ни. І ни­ло сер­це, як хо­рий зуб.

    Вадим був над­то чор­ний.

    І до­ро­ги бігли - чорні, сте­пові.

    Туманів Ельбрус.

    Було хо­лод­но й про­зо­ро.

    На сході летіла фор­те­ця. Ко­лись за­во­юва­ли древ­ню буй­ну Колхіду - пос­та­ви­ли фор­те­цю.

    Проїхали ще дві верст­ви.

    …І бу­ло так:

    …Вадим рап­том ки­нув віжки й схо­пив­ся за гру­ди.

    Марія три­вож­но:

    - Що тобі?

    Потім по­ба­чи­ла: Ва­дим ви­хар­ку­вав шмат­ки кро­ви.

    Марія зу­пи­ни­ла коні. Під'їхав Зим­мель.

    Положила Ва­ди­мо­ву го­ло­ву до се­бе на коліна й за­пи­ту­ва­ла:

    - Що з то­бою, Ва­ди­ме?

    Серед сте­пу сто­яли коні й ку­де­ли­ли ву­ха­ми.

    Зиммель зліз із сво­го же­реб­ця й прив'язав йо­го до та­чан­ки.

    Схвильовано ска­за­ла Зим­ме­леві:

    - Повертайте до­до­му… скоріше.

    Тепер побігли до­ро­ги на схід.

    Чорні, сте­пові.

    Марія зга­да­ла: «до­жи­ває ос­танні дні». Гірський чин­гал зно­ву впав на сер­це ле­зом.

    Вадим зап­лю­щив очі й важ­ко ди­хав. Бліде ли­це зовсім йо­му по­чорніло.

    В зе­ле­них білках Марії про­май­нув жах. Во­на стис­ну­ла Ва­ди­мові го­ло­ву й три­вож­но ди­ви­лась на захід, де бу­ла ста­ни­ця.

    Тачанка відхо­ди­ла на захід.

    - Вадиме, що з то­бою?

    Вадим ска­зав лед­ве чут­но:

    - Нічого… мені лег­ше…

    Марія при­ло­жи­ла ус­та до Ва­ди­мо­во­го во­лос­ся:

    - Милий мій…

    Зиммель не по­вер­тав­ся й гнав коні ту­ди, де ви­ри­не ста­ни­ця, де стрінуть голі де­ре­ва й сто­си лис­тя.

    Міцнішав вітер.

    …Марія три­вож­но ди­ви­лась на захід.

    

V

    

    Коли Ва­ди­ма внес­ли в кімна­ту, з мо­ря зно­ву по­летіли со­лоні вітри.

    Вітри джигіту­ва­ли й зни­ка­ли в За­каспії.

    Приходив лікар - ши­ро­ко­ло­бий, в оку­ля­рах. Ва­ди­мові нічо­го не ска­зав, а Марії, ко­ли вий­шли, го­во­рив:

    - Сьогодні вночі…

    Марія по­ди­ви­лась йо­му в хо­лодні очі, але нічо­го не про­мо­ви­ла.

    А потім на душі бу­ло по­рожньо.

    Був Гоф­ман.

    Надходив вечір.

    У стіну глу­хо вхо­ди­ли цвя­хи.

    Це - ос­танні цвя­хи: завт­ра свя­то.

    Вадим ле­жав на койці. Марія сто­яла біля ета­жер­ки.

    За вікном брів синій лис­то­пад.

    На Ва­ди­мовій го­лові ле­жав комп­рес.

    Упали вії. Ди­ха­ти важ­ко.

    Машинально пе­ре­би­ра­ла книж­ки, ди­ви­лась пильно на чорні літе­ри, але мислі її бу­ли да­ле­ко і від кни­жок, і від кімна­ти.

    Згадувала пер­ше знай­омст­во з Ва­ди­мом і постійну май­же мов­чаз­ну бо­ротьбу з ним.

    І ду­ма­ла: віра чи певність? Потім уяви­ла - мчаться ку­дись до­ро­ги. Це наші фе­де­ра­тивні. Не зу­пи­ня­ються… А то до­ро­ги б'ються в му­ках і зно­ву мчаться. Ва­дим ка­же - «по­езія». При­пустім… Але, мо­же, до­ро­ги не мчаться? Марія ду­ма­ла про глухі за­вул­ки на­шої рес­публіки, де уве­чері мо­лодь співає «Інтер­націонал», а вранці йде ро­би­ти на гли­тая. Розбіглись до­ро­ги, розбіглись стов­пи.

    На однім стовпі на­пи­са­но:

    Підеш нап­ра­во - заг­ри­зе вовк.

    Підеш наліво - уб'єшся в яр­ку.

    Це прав­да. Це дійсність. При­най­мні для неї.

    …А от зно­ву глухі за­ул­ки на­шої рес­публіки. І стоїть Ва­дим. І Ва­ди­мо­ве не­бо, бе­зу­мов­но, зах­ма­ре­не. Тоді відкіля ця певність? А мо­же, це віра?

    Але мчаться до­ро­ги. По до­ро­гах мчаться нев­га­мовні, а з бо­ку доріг плен­та­ються на­ван­та­жені. І яс­но див­ляться на­ван­та­жені. Відкіля ця ясність.

    І ту­маніють глухі за­ул­ки на­шої рес­публіки.

    …Раптом вітер стих…

    На ву­лиці сто­яла по­рож­не­ча. На ба­ню церк­ви зліта­лись гал­ки, ти­сячі га­лок. Кри­ча­ли, па­да­ли, зліта­лись.

    Здавалось, що тут не­дав­но проїхав Чи­чи­ков.

    - Чи-чи!

    - Кра! Кра!

    У ста­ни­цю заг­ля­да­ли хма­ри.

    З За­раївсько­го ху­то­ра йшли.

    Раптом Ва­дим розп­лю­щив очі й пок­ли­кав Марію. Го­во­рив розірва­но, да­вив­ся сло­ва­ми:

    -…Це - пе­ред смер­тю… Ос­таннє моєї ме­лод­ра­ми. Круг прой­шов… Але ди­вись, Маріє, на на­шу су­часність… з ХХV віку… Пам'ятаєш: Домб­ровський, Рос­сел, Де­лек­люз…

    …Пауза.

    Потім до­дав ще:

    - Християни ма­ють своє єван­геліє. І ми… Так, Маріє… Я знаю…чо­го ти не бу­ла… моя.

    І зно­ву впа­ли вії.

    Марія мов­ча­ла. Схи­ли­лась на коліна біля кро­ваті й теж бу­ла чор­на.

    …А за вікном сто­яла по­рож­не­ча, і на ба­ню церк­ви зліта­лись гал­ки:

    - Чи-чи!

    - Кра! Кра!

    Біля ета­жер­ки ле­жа­ла сос­на - по­руділа, а гірські тра­ви зів'яли. Все так пах­ло сос­ною.

    Коли стемніло, за­па­ли­ла свічку.

    Розтаборилась півтем­ря­ва.

    Теж зів'яла.

    Марія пішла до ета­жер­ки й зно­ву ма­ши­нально пе­ре­би­ра­ла кни­ги.

    Постукав ти­хенько Гоф­ман.

    Спитав по­шеп­ки:

    - Ну що, як?

    Марія безг­луз­до по­ди­ви­лась на нього і, не відповівши, за­чи­ни­ла двері.

    А за вікном по станції уро­чис­то брів на схід синій лис­то­пад і зни­кав у невідо­мих пісках у За­каспії.

    Вадим ле­жав, роз­ки­нув­ши ру­ки, во­лос­ся йо­му спа­да­ло на тьмя­ний лоб. Іноді каш­ляв і ви­хар­ку­вав шмат­ки кро­ви, які без­си­ло па­да­ли йо­му на гру­ди. Вся со­роч­ка в напівтемній кімнаті од­да­ва­ла баг­рян­цем.

    Стіни ди­ви­лись сіро й пох­му­ро. Ва­дим до­го­ряв. Кімна­ту на­пов­ню­ва­ли хри­пи.

    Здавалось, десь булькає во­да.

    Було бо­лот­но.

    Марія ди­ви­лась на Ва­ди­ма, за­ло­жив­ши ру­ки за го­ло­ву.

    …Уночі Ва­дим по­чав ло­ви­ти ру­ка­ми повітря.

    Марія підійшла до ліжка.

    І по­ба­чи­ла рап­том у Ва­ди­мо­вих очах га­ря­чий день. Взя­ла йо­го ру­ку. Ва­дим на хви­ли­ну зав­мер, але нес­подіва­но рво­нув­ся й од­ки­нув го­ло­ву.

    Ловив ро­том повітря, вид­но бу­ло, що хо­че щось ска­за­ти - і не мо­же.

    Далеке, замріяне про­май­ну­ло в го­лові. Марія го­лос­но й схвильова­но ска­за­ла:

    - По осе­лях уро­чис­то хо­дить ко­му­на.

    На мо­мент об­лич­чя Ва­ди­мові пок­ри­ви­лось посмішкою.

    Тоді Марія в нес­тямі по­хи­ли­ла го­ло­ву і з жа­гою про­мо­ви­ла…

    …Те, що во­на про­мо­ви­ла, зда­ви­ла ти­ша.

    …І ти­ша за­пах­ла сос­ною.

    Марія по­ди­ви­лась на чор­не об­лич­чя й зро­зуміла.

    Підійшла до свічки, по­га­си­ла її й вий­шла на повітря. Поб­ре­ла по ста­ниці, в степ на схід.

    Скоро за­ме­ту­ши­лось повітря, з мо­ря джигіту­ва­ли со­лоні вітри.

    В синій ночі не бу­ло вид­но, як летіли го­ри.

    Тільки си­вий Ельбрус ве­лет­нем ма­ячів пра­во­руч.

    Марія йшла на схід.

    Кавказ мов­чав у гірській за­думі.

    На да­лекій це­гельні скли­ка­ли нічну зміну:

    - Гу-у!

    

    

Сторінка 3 з 3 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 > У кінець >>

Пошук на сайті: