Батурин - Богдан Лепкий (сторінка 28)

                — Панове громадо! — гукнув. — Так не можна. Це ж посол.

                — Такими послами дідько в пеклі палить.

                — Може, й так, а на землі все він таки посол.

                — Від Бельзивула. Намовляє нас до злого, іскушає.

                — Наша річ не слухати його намови, але зневажати не треба.

                — А чого ж він нас зневажає?

                — Я не зневажаю панів козаків, ані шановного міщанства, я одним і другим лиш добра бажаю, — боронився Зажарський.

                — Коли ти нам добра бажаєш, так оставайся в нас і борони нашого городу разом з нами, — гукнули йому в отвіт.

                — Того я зробити не можу.

                — Чому?

                — Бо хочу дотримати віри й слова пославшому мя.

                Так і ми хочемо дотримати присяги нашому гетьма нові, от що!

                — Це друга річ. Гетьман зломив присягу цареві й тому ви, як підданці царські, звільнені від вірності віроломному Мазепі — відповів Зажарський.

                Та ще він не докінчив цих слів, як на його з усіх боків посипалися удари. Молотили, як сніп на тоці. Він пручався, вимахував руками, заслоняв лице. копав ногами, та оборонитися не міг. Аж Чечель зі старшинами кинувся в тую суматоху й насилу вирвав безталанного посла ледве живим.

                Повели його в кут і заступили лавою. Але товпа все ще шуміла, домагаючися видачі московського пройдохи, котрий мав сміливість обидити гетьмана в його столичному замку.

                — Безкарно не пустимо обиди! — гукали кругом.

                — Постоїмо за гетьмана свого!

                — Постоїм за волю й незалежність.

                — Хай знають москалі, що наш терпець урвався!

                — Хай знають, що прийшов час розрахунку.

                — Або житимем вольні, або вольними помремо за волю!

                — Батурина не здамо!

                — Війська царського не впустимо в город!

                — Ні, ні, ніяк!

                Чечель ждав, поки втихомириться громада. Діждатися не міг.

                — На гак з ним!

                — У Сейм!

                — Коміть головою з муру пустім! — гукали. Зажарський дрижав, як на муках. Він знав. що й попе редніх послів батуринці не приймали ввічливо, але гадав, що його попередники все-таки дещо прибільшували свої подвиги, щоб приподобитися світлійшому. Не сподівався, щоб у цьому бунтарському гнізді назбиралося стільки злості і стільки самостійницького завзяття. Черкаси такий терпеливий народ, аж нараз, диви, якими стали. Їх не переконає ніхто, на них одна рада: ніж і вогонь. Це він перекаже світлійшому, якщо Господь виведе його з цього пекла. Та на це він великої наді; не мав. Кожда кістка боліла його, в роті чув спрагу, кров спливала йому на обличчя. Ще трохи; й затовкли б на смерть. І як тут вийти з цеї яскині злості?

                — Давай його тут! Ми його розуму навчимо. Ми йому покажемо, як зневажати гетьмана та його столицю!

                — Шановна громадо! — гукнув з усієї сили Герцик, входячи з Мотрею у салю.

                Поява нинішнього героя і любленої цілим городом Мотрі втихомирила розгукане море. Люди розступалися, робили їм дорогу, але все ще ненависним оком гляділи в той кут, де за спинами старшин у смертельній тривозі ютився Зажарський.

                — Шановна громадо! — говорив Герцик. — Дозвольте мені слово!

                — Говори, полтавський полковнику, говори!

                — Цей чоловік з листом від князя Меншикова прийшов.

                — Не приймаємо такого листа. Знаємо, що Меншиков пише. Радить, щоб ми город здавали.

                — Помремо, а президії не здамо!

                — А може, в листі щось другого є?

                — Ми не цікаві.

                — А все ж таки лист прочитати треба.

                — Не треба! Не треба! — залунало кругом. — Не читати нам того диявольського листа!

                Зажарський, побачивши нових своїх оборонців, набрав відваги.

                — В листі тім, — почав, — князь Меншиков два дні проволоки вам дає.

                — Два дні проволоки?

                — Так, нині і завтра, щоб ви спокійно роздумали це важке діло й покорилися волі всесильного царя.

                — Тільки Бог всесильний, а цар, як усі ми, чоловік.

                — Антихрист... — озвалося в товпі.

                — Товариші, — почав знову Чечель. — Меншиков дає нам два дні проволоки, це не маловажна річ.

                Товпа втишилася. Кождий рад був такому дарункові.

                — А не брешеш ти, пане Зажарський? — спитав старий сотник, той самий, що нині такої слави здобув.

                — Щоб я так живим з цього замку вийшов, як правду вам говорю.

                — Ну, то ти собі, сарако, дуже багато від Господа Бога желаєш, — глумливо відповіли йому.

                — А листу все-таки читати не треба! — гукнув хтось і за ним підхопили другі.

                — Не треба! не треба!

                — Шкода часу!

                — Краще починаймо бій. Проженемо проклятого ворога або погибнемо усі.

                — Президії не здамо, москалів не пустимо в Батурин, до чорта з Меншиковим послом.

                — На гак!

                — У Сейм!

                — Стрімголов з муру його!

                Мотря бачила, що на неї черга. Відколи віддалася, весь свій зайвий час посвятила городові. Піклувалася приютами для старців і недужих, доглядала ранених, щедрою рукою роздавала хліби й гроші. Не висувалася вперед, не накидувалася і не лізла людям в очі і, може, якраз тому, ще більше її любили й поважали. Відчувала це і зважилася промовити слово.

                — Зажарський з листом до полковника Чечеля прийшов, — казала, — хай його Чечель читає. Якщо схоче переказати вам зміст, хай перекаже, як ні, і без того поживем.

                — Авжеж, авжеж!..

                — Що б не писав у тому листі князь Меншиков, відповідь може бути одна: Батурина не здамо!

                — Так нам, Боже, допоможи во Тройці Своїй Святій!

                — Батурин по трупах наших візьмуть! — загуло кругом, аж вікна задзвеніли.

                — А не здамо тому, бо це наша гетьманська столиця і ми гетьманові обіцяли обороняти її, поки він на відбій не прибуде.

                — Слова нашого не зрушимо!

                — Та ще току не пустимо чужого війська, бо воно нам чуже. Хочемо мати свою державу і своє власне військо, хочемо хазяїнами бути у своїй власній хаті.

                — Не хочемо бути рабами!

                — І якраз тому треба цілим відпустити Зажарського до князя Меншикова, щоб він переказав це наше незломне бажання.

                В салі зробилося тихо. В Зажарського дух уступив. Тая жінка, як ангел-хоронитель, виведе його з огненної печі.

                — Хай іде! — махнув рукою сотник.

                — Хай іде! — притакнуло сто голосів нараз. Мотря взяла Зажарського за руку.

                — Спасибі, що послухали мене, — сказала, звертаючися до народу.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Baturyn.docx)Bohdan_Lepkyj_Baturyn.docx359 Кб4484
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Baturyn.fb2)Bohdan_Lepkyj_Baturyn.fb2967 Кб7702

Пошук на сайті: