Батурин - Богдан Лепкий (сторінка 36)

                ...Встає. Ще трохи, ось і вже, ось і низькі, в землю врослі двері. Де замок, де ключ?

                Це все таке просте, звичайне, а так тяжко звести докупи, так дивно. Ключ не входить до замка, замок заржавів, не слухає ключа, гарчить, двері не подаються, скриплять завіси, не зрушувані здавна, — насилу відчинила й увійшла.

                Сопух і темрява кидаються на неї.

                Останками сильної волі перемагає їх. Руками чіпається стін, бо сходи ховзкі, повищерблювані, непевні. Але й стіни вогкі, зимні, як хребет гадюки. Дрож проймає її, терпнуть пальці — невже ж це смерть?

                "Ще ні, ще ні — не тепер, за хвилину!.."

                По сходах збігає вдолину — паде... Вставати, йти!

                Але як? І — де?.. В грудях гуде, в голові гуде, склепіння валиться, паде. Кінець...

                "Ще ні, ще ні! Боже, дай мені сил сповнити останнє діло!"

                Добула чир і кресало. Треба огнем розбудити ту силу, що в бочках спить. Притулила до креміня чир, б'є. Замість у кремінь попадає в пальці... Кров...

                Не зважає на біль, б'є, і знов і знов, аж скочили іскри, і запалила скипку. Ожило підземелля, низьке, вузьке, страхітне. Пригадалися казки, оповідання, і тітка, і старенька няня. і все, що було, минуло, неначе огнем спалахнуло, горить... Цить, серце, цить! Досить.

                Скипка невелика — спішиться. Пивниці, як лабіринт, — управо, вліво, сходи, арки, пороги, угинаються ноги. На мурах мигтить салітра, літають кажани... Чи дійсність це, чи лиш страхітні сни?.. Спішить!

                Відчинила залізні двері, побачила бочки... Ось вони!

                Треба одну розбити... Але як і чим?..

                В пивниці нема нічого, крім отсих бочок...

                Чому ж вона не предбачила того, чом не взяла з собою сокири?..

                Вертатися?.. Ні, ні, запізно. Там, певно, вже ворог обсадив замок, подвір'я, зловлять її, не пустять, поведуть перед Меншикова, її — Чуйкевича дружину.

                В крайній розпуці добуває штилет, підносить, валить ним у бочку, аж глухий луск відбивається далеким відгомоном від низьких склепінь...

                Чи відгомін це, чи чиясь хода?

                Наслухувати нема коли. Скипка дотліває.

                Спішись, спішись!

                Нараз — кров стинається у жилах! Хтось ухопив її за руку, стиснув, здавив, скипку підошвою притовк. Погасла.

                Чорно в очах і чорно в душі — усе, усе пропало.

                Коли Мотря прийшла до себе, зрозуміла, що чиїсь кріпкі руки виносять її з пивниці. Дихнуло на неї подихом тютюну і горілки — мужчина. Козак чи москаль? — мов блискавка, майнуло через голову Мотрі. На всякий спосіб хтось, хто знає дорогу. Напотемки йде, двері наглухо затріскує за собою і несе її, як безборонну дитину.

                — Пусти! — кричить і пручається Мотря, але десять пальців, як десять гаків, приковують її до широких, мужеських грудей.

                — Не втечеш, аж тепер ти моя!

                Ті звуки врізуються в свідомість, як ніж у серце. Пізнає голос. Це говорить прилуцький наказний полковник, Іван Ніс, найосоружніший для неї із усіх людей на світі.

                Сто гадок, як сто вогників, займається у мозку. То спалахнуть, то гаснуть. То ясно робиться нараз, то тим гірша темрява кругом.

                ...Іван Ніс, цей, що Батурин зрадив.

                І тепер вона у його руках — безборонна.

                Коли б так ніж, коли б її штилет!

                Чіпається тієї гадки, як останньої дошки рятунку. Може, він є у неї? Розбивала ж ним бочку. Вихоплює праву руку, щоб пошукати.

                — Не шукай, бо не знайдеш. Твій штилет лишився там, біля бочок. Не пручайся даром. Я не ворог тобі. Люблю тебе, врятую, заховаю.

                — Краще забий мене.

                — Діточе базікання. Щаслива будь, що впору наспів.

                — Чорт надніс тебе? Хто тобі сказав, що я тут?

                — Ніхто мені не казав, я догадався, знаючи твою вдачу. Того тільки й боявся, щоб ти не висадила вежі. Дякувати Богу — саме впору наспів. Подякуєш мені, побачиш.

                Замість відповіді кидається на нього й руками обхоплює за шию, давить.

                Падуть обоє на сходах...

                Але він сильніший. Відірвав руки від горла і вхопив обі в свою праву долоню.

                Крізь двері чути, як Батурин реве, там — страшний суд.

                — Пусти, а то голову об мур розіб'ю.

                — Не пущу тебе! Пора до розуму прийти! Погадай — чи не краще по-доброму зі мною. Врятую тебе, може, ще кого. Моє слово має тепер вагу.

                — Не хочу я твоєї ласки, проклятий!

                — Не проклинай. І без того багато лиха на світі.

                — Ти його спричинив, зраднику!

                — Хто не зраджує нині?

                — Не так, як ти. Для наживи, для пірнача.

                — А може, для тебе? Може, для тебе, Мотре?

                Хоче підняти її і дальше нести.

                — Не піду. Лиши мене тут.

                — Невже ж я з глуздів збився. Балакаймо, Мотре, на розум. Нас тільки двоє...

                — І Господь Бог над нами.

                — Можливо, але він мовчить. Я мушу врятувати тебе. Послухай. Проведу тебе за город. Там мій віз завезе тебе в безпечне місце. Просидиш, поки не втишиться буря. А як побачу, що небезпечно, покину все — і пірнач, і хоч би булаву, й прилину до тебе, щоб грудьми своїми заступити тебе, бо без тебе немає для мене життя.

                — Наказний полковнику, — почала Мотря. — За кого ти маєш мене? Я ж перед хвилиною хотіла висадити замок у воздух, а теперь мала б осоромити себе, щоб врятувати життя? Не буде того ніколи! З Батурина не вийду! Що станеться з ним, хай діється зі мною.

                Мовчав. І вона замовкла... В Батурині ревіло. Чути було луск стрілів, грюкіт гармат, галас, зойки, ридання. Мотря уявляла собі, що там діється тепер.

                — Пусти мене, пусти! — стала благати Носа. — Якщо в тебе є крихітка серця, послухай мого благання. Життя, яке ти обіцяєш мені, гірше від смерті. Краще вбий мене!

                — Хочу, щоб ти жила, — мусиш жити!

                — Противний ти мені.

                Наглим рухом відтрутила його від себе, так що покотився стрімголов, а сама стала втікати по сходах, скоро, скоро, з одного пекла в друге. Бігла, але ноги не слухали її. Дрижали, вгиналися в колінах, важкі, зимні, як два стовпи леду. Руками чіпалася стін, але стіни були ховзкі, й долоні зсувалися по них, як по шклі.

                Останки свідомості рвалися, як шматочки кружева, як нитки шовкові, розпливалися, як хмарки по блакиті, канули в порожнечу.

                Останні звуки, які болючо вверчувалися в її уши, це був луск важкої мужеської ходи.

                Іван Ніс доганяв її. Той самий Ніс, наказний прилуцький полковник, що вбив її вірного чуру, перейшов до москалів і показав їм тайний вхід на замок.

                Ще трохи, і вона знов попаде в його руки...

                Ще тільки два-три сходи...

                Як добре, що якраз тоді перед нею розтворилася безодня і вона полетіла туди, забуваючи про все, — як добре, що її нема!

                Нема нічого...

               

               

                               ГУРАГАН

               

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Baturyn.docx)Bohdan_Lepkyj_Baturyn.docx359 Кб4484
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Baturyn.fb2)Bohdan_Lepkyj_Baturyn.fb2967 Кб7702

Пошук на сайті: