Батурин - Богдан Лепкий (сторінка 54)

                Я тільки Мотря, Кочубеєва донька. Знаєш? Того, що голову зрубали, бо забажав булави.

                Не так він, як мати.

                Не важко булаву до рук своїх дістати.

                А важко донести щасливо до могили.

                Глянь на тих, що досі її носили, і на того, що нині несе...

                Де він? Де? Чому так забарився? Забув чи припізнився, чому вік не йде?

                Грім землею трясе, повертаються вгору ріки, замкни, замкни повіки, бо з ума зійдеш, збожеволієш!

                ...Я Мотря, я тільки Мотря, Чуйкевича дружина, на леваді квітка синя, в винограднику китиця доспілого вина...

                ...Не пий, бо сон тобі присниться дивний. Я дивна, непритяменна...

                Рідна мати не знала мене... Мати дитину жене у монастир. Круки злітаються на жир. Бачиш? Скільки їх! Круки — це гріх! Злітаються на жир і крячуть. В небі ангели плачуть, що сон, наш нез'ясований, херувимами мальований, серафимами золочений, лежить посеред шляхів. Мій сон згорів, але заграва триватиме віки... Та заграва — це слава...

                Мотрині думки розліталися, як птахи, на всі сторони світа. Мотрі здавалося, що з ними розлітається й вона, руки тут, ноги там, голова розколюється, болить, аж до нестями.

                Встати, насилу встати, доволіктися до кафлевої печі і розбити голову, як глиняну посуду. Пощо її?.. Не зведесь. У неї ні рук, ні ніг нема. Хіба ж це вона? Це не Мотря. Мотря була друга, Мотря — це була потуга, а тепер — неміч безсила, Мотря, як квіт, котрий підкосила судьби невблаганна коса. Де ділась сила і краса, де ділись мрії і бажання, погасла зіронька остання, темрява і могила. Та не скінчився світ, з-над могили сонце встане, усміхнене, рум'яне, дихне жадобою життя, нові думки, нове чуття, і знов воскресну я. Мотря губилася в думках. Розпливалася в них, як річка в морі, як звук у просторі, як слід вірла у хмарах. Мотрі — нема.

                Любов Федорівна сиділа біля постелі доньки й не знала, що їй робити. Пробувала всіх ліків, що мала у своїй домашній аптеці. — не помагали. Лікаря кликати не сміла. Він був біля Кенігзена. Світлійший пркказав, щоб Кенігзен жив, поки його не переслухають і не покарають. Лікар старався сповнити приказ світлійшого.

                Для Любові Федорівни світлійший був незвичайно ввічливим. Не питав її про ніщо, обіцяв ласку царську і заспокоював, що їй не станеться кривда. Вона вдовиця по Василю Леонтійовичу, що через злобу гетьмана Мазепи втратив життя, спасаючи царя. На прохання матері згодився злагодити долю її доньки. Хоч вона заслужила собі на велику кару, але ради пам'яті батька світлійший дозволяє Любові Федорівні взяти поки що під свій догляд доньку. Обі вони не можуть оставатися в Батурині. Ще нині дістануть карету і конвой, їх відвезуть у найближчий монастир. Що дальше — рішить цар. Ще нині, значиться, їм треба в дорогу. Як же тут Мотрю везти?

                Любов Федорівна клала зимну воду, розгрівала ноги доньки, цілувала її по рухах.

                — Підніми свої повіки, глянь на матір свою безталанну, ти тепер для неї усе.

                — Мати... Любов Федорівна... Тут?.. І тебе загнали в цей кут, звідкіля виходу нема...

                — Не бійся, Мотре. Ще нині виберемося з того пекла. Переїдемо в місце захистне, безпечне, заживемо. Подужаєш, розвеселишся, будемо дякувати Богові, що пощадив нас.

                — А їх?

                — Кого?

                — Усіх... Гадаєш, Мотря — голубка сизокрила, гадаєш, вона гетьмана любила, Чуйкевича, тебе? Не любила я нікого і всіх. Не бажала я нічого — це гріх. А бажала я усього для всіх — волі і слави. Чому ти не така, мамо, як колись.

                — Яка, доню, яка?

                — Горда, невгнута. І тебе доля зломила. Доля — то сила, а ми тільки люди. Доля і люди — вороги споконвічні.

                — Лиши це, Мотре. Господь усьому суддя. Нехай славиться його ім'я святе. Він не забуде про нас.

                — Про Україну забув.

                — Господь не забуває про ніщо.

                — Забув. Ворогам її кинув на поталу.

                — І вороги не вічні. Нині нам, а завтра їм.

                — Завтра буде запізно... Чуєш, мамо? Дзвонять дзвона. Похорони... похорони... ховають Україну. Насипали могилу аж до хмар. А на могилі не хрест, лиш цар... А гуш! А гуш! А гуш!

                Женіть його! Женіть! Бо шкода душ, бо шкода душ!..

                Не прогнали... Пропало... О-го!

                Любов Федорівна заспокоювала доньку. Нема такої могили, щоб можна Україну похоронити. Ще більшою і кращою воскресне.

                — Але коли?.. Нас тоді на світі не буде. Настануть покоління з болем у душі, зі страхом у серці. Покоління-раби. Страшно, мамо.

                — Бог милосердний — не відвернеться, простить.

                — Великі гріхи наші. Не знаю, чи схоче простити!.

                — Треба вірити, Мотре. Будемо молитися до Бога.

                — В монастирі?.. Молитися треба ділами.

                Любов Федорівна не знала, що відповісти. Пригадала собі першу мандрівку Мотрі в монастир.

                — Поки що — там, бо нині там тільки й безпечно. А втишиться, так переїдемо на хутір.

                — З ласки царя... А може, у Сибір... Не ти, а я. Любов Федорівна одно мала на гадці, щоб заспокоїти Мотрю. Кождої хвилини могла заїхати карета, бо світлійший велів, щоб ще нині вночі зруйнувати двір до основ. Треба Мотрю забрати. І Любов Федорівна нахилилася над постеллю. Монастир недалеко від Десни.

                — А за Десною, ти знаєш... — прошепотіла. Донька глянула на маму. Повіки підносилися, зіниці росли й наливалися життям.

                — Як поїду за Десну, не верну аж на весну. Їдьмо, мамо! — і пробувала встати. Але голова тягнула її назад на подушки.

                Любов Федорівна натирала виски старим вином.

                — Я тобі, доню, і вбрання тепле привезла, шубочку соболеву, тую, що ти так любила. Дай, я вберу тебе.

                Мотря не противилася. Лежала без чуття. Думки порозліталися, як птахи, і в голові зробилося тихо. Лиш того почуття, немов то її розтягають і розшарпують, не могла позбутися. Почуття прикре, аж болюче.

                Коли б заснути кріпко-кріпко і не будитися більше...

                Погасла коротка днина. Любов Федорівна запалила свічку і готовилася в дорогу. Мотря лежала вбрана. Не рухалася. Заснула.

                В Любові Федорівни тільки й гадки було, щоб її вирвати з того пекла й перевезти в монастир. За тою гадкою забувала про все, про свої маєтки і про синів. Сини — мужчини, дадуть собі раду, а маєтків — пощо їй маєтків. Коли б Мотря жива. Сини... І Любов Федорівна здригнулася...

                Пригадала собі сина Василя, що був оженений з Апостоловою донькою. Апостол з Мазепою пішов. Коли б цар не хотів карати зятя за провину тестя. Але ж бо Василь покійного Василя Леонтійовича син. Що син, то не зять. Батько ближчий від тестя.

                І вона заспокоїлася. Якось Бог дасть, коли б тільки щасливо перевезти Мотрю.

                Заторохтіла карета, хтось легко постукав у двері. .

                — Увійдіть.

                Увійшов офіцер, котрому Меншиков доручив конвой. Вдвійку винесли Мотрю, примістили в кареті, обтулили, і карета двигнулася з місця. Торохтіла по замерзлій землі.

                Любов Федорівна нахилилася над донькою, долоні свої тримала над її очима. Боялася, щоб Мотря не побачила страхітливих палів.

                Але Мотря не приходила до себе. Втратила пам'ять чи спала. Карета скоро переїхала вулицю і повернула на поле. Потонула в густій імлі, як у хвилях моря. Лишала за собою згарища, трупи, руїну — жахливе діло переможців.

                Стада воронів і круків налітали, як хмари. Крякали й билися над трупами, хоч їх було скрізь так багато. Тисячі.

                Перед мостом карета зупинилася. Тут збивали тратви, на котрих мали пускати шибениці з козаками. Любов Федорівна перехрестилася, відвернулася від Мотрі і важко заридала.

                — Беззаконіє моє прости і гріх мой перед тобою єсть вину, — шептала слова псалмопівця.

               

               

                               ДИВУВАВСЯ СЕЙМ...

               

                Дивувався Сейм, перепливаючи попри Батурин, чому там нині так тихо.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Baturyn.docx)Bohdan_Lepkyj_Baturyn.docx359 Кб4491
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Baturyn.fb2)Bohdan_Lepkyj_Baturyn.fb2967 Кб7710

Пошук на сайті: