Батурин - Богдан Лепкий (сторінка 59)

                Перед ними блиснуло світло — одно, друге, десяте. То мигтіли, то погасали, як блудні огники на ставищу. Перша гадка, чи не вовки це? Але світла не зміняли з місця, значиться, не вовки це, а в селі світиться у хатах. Вступила в них нова сила, бо ніщо так не підбадьорює чоловіка, як свідомість, що після довгої, тривожної мандрівки попадеш до хати, в котрій тепло й привітно, в котрій живуть люди, які не перебули того, що ти. Забувається про небезпеку, кудись дівається жахливе питання "що дальше?", хочеться прямо сісти на лаві, з'їсти ложку теплої страви й не думати про ніщо.

                Розбрелись по хатах одинцем, найбільше по двох-трьох.

                Нема що триматися купи, хай кождий промишляє як може. Купою тепер далеко не зайдеш, бо неважко попасти тепер на московську патрулю, одинцем все-таки скорше якось даш собі раду.

                Свої не зрадять, а поможуть. Числили на спочуття.

                Дехто гадав спочити трохи, поживитися і дальше йти, бо не в одного були у недалеких слободах родичі або знайомі. Ранених або тут сховають, поки не видужають, або перевезуть у сіні, в трощі тощо, є всякі способи помогти ближньому, якщо охоти не бракує. Чечель заждав, поки не примістилися люди, а тоді його чура застукав до якогось вікна. Не скоро й не радо відчинили. Такі часи, що по ночах краще не пускай знайомого в хату.

                — А хто там? — питав хазяїн, заглядаючи крізь вікно

                — Перше впустіть, а тоді й почуєте хто, — відповів чура.

                Хазяїн, почувши хлоп'ячий голос, відчинив двері і впустив чуру. Цей розказав йому, який то нічний гість за порогом чекає.

                — Боже ж ти мій! — заметушився хазяїн. — Чому ж ви мені зразу того не казали? — Вибіг, за коліна Чечеля обіймив. — Простіть, що ждали. Будь ласка, заходьте. Жінко, докинь до печі трісок. Подай нам теплої страви, не гайся. Не сподівався я такого гостя, куди там, куди!

                Він колись козакував, а тепер сидів на невеличкім хазяйстві; вітати полковника в своїй хаті, хоч би тільки припадкове, це була для нього велика честь. Не скривав своєї радості. Але зараз же догадався, в чім діло. Знав, що москалі облягають Батурин, а коли Чечель тут, так, значиться, з Батурином погано. Глянув з-під ока на гостя і на його чуру, але питатися не смів. Не міг. Важко було. Догадувався, що почує.

                Зложив укількоро коврик і постелив на лавці.

                — Сідайте, ваша милосте. Тут вам краще буде. Ви здорожені. Боже ти мій, Боже!

                Не знав, як йому повести розмову.

                Чечелеві теж важко було починати. В його душі Ненаситець ревів, обривалися кручі й летіли у продасть, небо валилося на землю, а земля западалася кудись.

                Хазяйка накривала стіл. Ставила страву, хазяїн краяв хліб і наливав горілку.

                — Не знаю, чи смію вас просити, — говорив, подаючи чарку.

                Чечель випив мовчки. Позволив чурі сісти за стіл і просив, щоб і йому чарку подали.

                — Продрог хлопець, — сказав, — дивуюся, що не прилишився, як другі.

                — Славний з нього козак, — похвалила хазяйка й погладила хлопця по голові. — Хай здоровий росте. Хоробрих козаків нам тепер треба більше, ніж коли. — Вона не втерпіла. — А що ж там у Батурині чувати? — спитала.

                Чечелеві почорніло в очах. Це просте питання поставило перед ним у повний ріст цілу велику і страшну подію.

                Махнув рукою.

                — Невже ж? — спитав тривожно хазяїн.

                — Еге ж, — відповів за Чечеля чура. — Нема нашого Батурина, нема! — Закрив долонями очі і заридав, як дитина. Хазяйка пригорнула його до себе. Хазяїн стояв, ніби стовп. Задеревів.

                — Нехай діється воля твоя святая, — сказав по хвилині й перехрестився до образів.

                Важка мовчанка згнітила їх. Тільки хлопець плакав, аж заходився. Ніхто не потішав його, знали, що він за всіх їх плаче і що на цей плач ніякої потіхи бути не може.

                — Страва стигне, — озвався врешті хазяїн, звертаючись до Чечеля. — Їжте, ваша милосте, кріпіться, бо на тім, що сталося, ще не кінець.

                — Це щолиш початок, — притакнув Чечель. — Початок, а кінця ще й не видно. Багато ще прийдеться нам витерпіти, багато ще потече сліз і крові, поки буде так, як треба.

                — Ісусе Христе, Сине Божий; помилуй нас, — молилася хазяйка, а хазяїн, помовчавши хвилину, спитався несміло:

                — Як же він, той Батурун, здався, чи як?

                — Ні, — відповів Чечель. — Його москалі здобули.

                — І зруйнували, — доповів чура.

                — Здобули. Я так собі й гадав, бо коли б здався, то не гостив би я вас нині в своїй хаті. Нехай же Богові милосердному буде дяка й за те. Добре, що не здався. Бо погадати собі, який би це був сором. Резиденція, президія і — здалася. Правду сказати, я того й не сподівався. Чечель і Кенігзен, гадаю собі, і здали москалям Батурин. Ні, цього бути не може.

                — Не здобули б москалі Батурина, — почав крізь сльози чура, — якщо Ніс не зрадив би був входу.

                — Ніс? З яких же це Носів?

                — А Іван, прилуцький наказний полковник.

                — Цей? Нехай же його Господь тяжко за таке гидке діло скарає. Забажалося наказному полковникові совершенним стати. І чого то людина для тих почестей марних не зробить, аж погадати страшно!

                — Бога в серці не має. — кивала головою хазяйка.

                — Такий гарний город, і змарнував. Проміняв за пірнач. Бодай би його Бог тим пірначем побив. По кривді людській він його доскочив, а не чесними заслугами козацькими добув. Такий гарний город, і через нього пропав. Один замок який, а церкви, а двори! Бувало, дивишся і надивитися не можеш, така краса, таке добро. А тепер, погадати, нічого нема. На попелище приїдеш, на руїну. От що.

                Плакала. Чоловік потішав її. Казав, що відбудують Батурин. От і Київ скільки років палили, грабували й плюндрували, а він все-таки двигався з руїни на славу Богові і людям.

                — Відбудують, та життя людям не вернуть, — відповіла хазяйка і стала випитуватися про своїх знайомих у Батурині, чи врятували вони життя і добро, котрі частини города заціліли і що з нього залишилося.

                — Залишилися згарища і трупи, — відповів Чечель. А помовчавши хвилину, додав:

                — Та ще залишився я зі жмінкою втікачів.

                Він гірко всміхнувся. Не міг скрити злості на самого себе, за те, що втікав. Під час утечі в першу чергу про небезпеку думав, про те, щоб вивести людей, а тепер совість стала докоряти йому, що тисячі погибли, як герої і як мученики, а він з десятками втік, як трус. Послухав розуму, котрий казав рятувати себе і тих, що живими осталися, а тепер серце і совість гризли його. Казали, що поступив самолюбиво та що безкарно йому це не пройде.

                Гірко робилося на душі, але розум все-таки брав перевагу над серцем, казав, що лишня жертва — це гріх і що легше було згинути, ніж пускатися на такі труди, невигоди й небезпеки, які його тепер чекають.

                — Хто тобі може дати гваранцію, — казав собі Чечель, — що за хвилину не впадуть до села царські люди і не захоплять тебе. Може, селяни й раді б тебе не дати, та чи їх сила?

                Хазяїн ніби вгадав його чорні гадки.

                — Ваша милість не потребують боятися. Ми люди певні й вірні.

                — Сподіюся, — відповів Чечель.

                — Козак, хоч і на ріллі осяде, а честі своєї лицарської не забуде.

                — Так воно й повинно бути.

                — Так воно і є. Ми гетьманові доховаємо віри, бо знаємо, що він нас до злого не веде. Як треба чого боятися, — додав, принижуючи голос, — так хіба черні.

                — Черні?

                — Того гільтайства, що намножилося тепер за час війни і що тільки глядить, де б легким способом поживитися.

                — Як гайвороння, налітають на спокійних людей і не дивляться, чи свій, чи ворог, не бояться гріха, — нарікала хазяйка.

                — Перед ними треба оберігатися.

                — Всі вони подають себе за козаків, а це прямо розбишаки, а не козаки.

                — Страшний народ.

                — А ще страшніше, що в нас щось такого може бути.

                Гетьман Іван Степанович казав винищувати ті банди, й вони його за це не люблять і не люблять гетьманців, бо вважають їх своїми ворогами.

                — В упорядкованій державі для них місця бути не може.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Baturyn.docx)Bohdan_Lepkyj_Baturyn.docx359 Кб4485
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Baturyn.fb2)Bohdan_Lepkyj_Baturyn.fb2967 Кб7702

Пошук на сайті: