Батурин - Богдан Лепкий (сторінка 61)

                Сиділи втрійку, і чура розказував про Батурин, і як батуринці не хотіли впустити царського війська, і як Ніс зрадою впровадив туди москалів, який бій ішов, як Кенігзена ранили, як боронився полковник Чечель і як він, втративши всяку надію, з останками своїх людей вискочив з города і забіг аж тут.

                — І тепер ми отеє у вас, а там, у Батурині, лиш згарища і трупи, лиш москалі, як чорти, снуються по тім пеклі, і гайвороння над трупами кряче.

                Він уже не плакав, тільки скреготав зубами й затискав молоді кулаки.

                Жаль уступав перед почуттям помсти, котре перший раз явилося в хлоп'ячій душі.

                Помститися, помститися за те все, що накоїли вороги. Хазяйка кивалася, і по стіні за її спиною хиталася велика, довга тінь, як маятник на годиннику, завішенім десь у просторах.

                Хазяїн вхопив голову у руки, підпер лікті на колінах і дивився в угол хати, ніби в глухий кут, з котрого виходу нема.

                Надворі шумів вітер і політав сніжок.

               

               

                               СУСІДИ

               

                Нараз хазяїн голову підняв:

                — Цитьте!

                Всі троє стрепенулися. Наслухували. Хтось улицею ішов, відсунув ворота, наближався до хати.

                Хазяїн устав.

                — Не йди! — крикнула жінка й потягнула його за полу.

                — Пусти! — відповів, вириваючися від неї. — Не знаєш — гість у дім, Бог у дім. Гостя нам треба боронити. Ти, хлопче, йди у світлицю і зачини на защіпку двері. Нікого не впускай, поки я не вернуся.

                Взяв самопал, відчинив засув і вийшов.

                Незабаром вернувся з трьома сусідами.

                Виправдувалися, що спати не дають, на хату в таку пізню пору нападають, але бачили, що світиться у вікнах, так поступили.

                — Ви ще не знаєте, що сталося? — питав один.

                Хазяїн дав жінці знак, щоб мовчала.

                — Нічого не знаємо, — відповів.

                — Кажіть, що сталося.

                — Москалі Батурин добули і зруйнували.

                — Що ви кажете? — крикнули обоє і руки заломили. — Батурин? Резиденцію гетьманську? Це неможливо! Город був укріплений, Кенігзен, Чечель і гетьман недалеко, і здобули? Як же це? — вдавали, що нічого не знають.

                — Гетьман недалеко, та на час не поспів, — пояснив сусід.

                — Не спішився, — доповів другий. — Він добре, що сам до шведів перейшов, безпечно себе почуває, а що станеться з народом, це для його так, як для мене торішній сніг.

                Хазяїн здивувався. Дотепер про гетьмана ніхто так не відзивався.

                — Ти, брате, — почав, — несправедливо кажеш. Як не поспів, то, видно, що не міг, не сподівався, що Батурин так скоро здасться.

                — Він не здавався.

                — А як же? — випитувався хазяїн, нібито він і справді нічого не знає.

                — Наказний полковник Ніс ізрадив, ворогові хід у город показав. Іван Ніс, як знаєш, наказний прилуцький полковник, забажав совершенним стати і видав Меншикову Батурин. Москалі город спалили, а людей перерізали, не жалуючи ні жінок, ні старців, ні дітей.

                Хазяйка запаску до очей піднесла, ридала.

                — Старшини всіх нас продадуть, як на заріз худобу, вони тільки того й чекають.

                Хазяїн попросив гостей сідати.

                — Хто вам це, люди добрі, казав? — питався.

                — То ти ще нічого не знаєш? Люди з Батурина прийшли, тії, що з Чечелем насилу з города вискочили.

                — А де ж полковник Чечель?

                — Кажуть, що у когось у селі. Лихий його зна, де він. Може, дальше пішов. Здав Батурин, а тепер до москалів піде, "милостивого отпущенія вин" у світлійшого просити. Вони до його, як по свячену воду йдуть.

                — Хто?

                — Хто ж би? Старшини. Випрошують собі ствердження давніх грамот і нових на всякі маєтності просять, а ми, хто таке ми? Для старшин ми гречкосії, коли прямо не чернь, хто про нас дбає, — скажи! Вони викрутяться, як в'юни, а ми цареві за гетьманову зраду відповідь дамо, хоч ми в тій зраді неповинні, бо ми гетьманові до шведів переходити не казали.

                — Жаль говорить з тебе, мій брате, — заспокоював його хазяїн.

                — Не жаль, а правда.

                — Може, й правда, але така, як тобі здається.

                — А тобі — ні, бо ти за старшинами руку тягнеш, гадаєш, сотником тебе зроблять, — по смерті, — додав глумливо.

                — Того я собі не бажаю і ані чинів, ні маєтностей не хочу, бо й того, що в мене є, для мене і для жінки досить.

                — Досить, та від прибутку голова не болить.

                — Як кого. Та не мене. Я за правду стою. А на мою гадку, правда ані по нашому боці, ані по їх, лиш посередині.

                — Себто як?

                — А так, що є і гідні старшини, і негідні, як і поміж нами буває. Що Ніс погано зробив, що нічого гіршого і зробити не можна, того я не перечу.

                — Бо не можеш.

                — І не хочу. Я б його, як бішену собаку, колом забив, коли б він мені під руку попався. Але невже ж цей Ніс тільки простих людей ворогам на поталу віддав? Невже ж у Батурині не погибли також наші старшини, їх жінки й діти? І кілько! А кілько їх ще на муки піде, хай Бог ті муки за наше спасення прийме, — і він перехрестився.

                Перехрестилися і зітхнули всі.

                — То правда, — відповів розсерджений сусід. — Але гетьман теж недобре зробив. Перейшов, а нас оставив на ласку й неласку судьби — робіть собі що хочете.

                — Того він ніяк не гадав. Як ішов до шведів, так це тому, щоб скорше з ними до нас вернутися й захищати нас перед москалями, а що трапиться такий подлий зрадник, як Ніс, того він предвидіти не міг, як ані ти, ані я нічого такого не предвиджували і навіть не гадали собі.

                — А Чечель?

                — Сам кажеш, що полковник Чечель Батурина не здав, що він обороняв його хоробро.

                — А все-таки втік. Може, за ним уже й погоня біжить, ще він нещастя на наше село накличе. Москалі скажуть, що ми Чечеля перед ними скривали, спалять наші хати, а нас переріжуть та перевішають, коли б на палі не повсаджали.

                — Так тоді по-твойому що?

                — Треба нам перешукати село, чи він де не сховався.

                — А як сховався? — повторив. — То що тоді?

                — Тоді треба його москалям передати, хай його голова за всі наші голови йде.

                — Мати Божа! — аж скрикнула хазяйка. — Як ви, сусіде добрий, щось такого можете казати? Свого чоловіка, такого славного козака, такого лицаря катам у руки видавати?

                — Як ми їх не дамо, то вони видадуть нас, побачите. Не пора міркувати, що годиться, а що ні, а пора про себе дбати, бо ніхто про нас не дбає.

                — Недобре ти, сусіде, радиш, — озвався хазяїн хати, — я такої ради і слухати не хочу. Я до того руки своєї не приложу. Краще голову покладу, ніж юдою стану. А ти що, брате, на це? — спитав другого сусіда.

                Цей, видно, з гадками бився.

                — Гадаю, — казав, — що нема що Чечелем турбуватися. Хтозна, де він тепер. Може, в другому селі, а може, по дорозі в чужі руки попав. Наша турбота — його люди. Боюся, щоб нам за них якого лиха не було. Декількох можна притулити в селі, перебрати, ніби це челядь або свої. Але не всіх. Старшин треба відправити в дорогу. І то чим скорше, тим краще.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Baturyn.docx)Bohdan_Lepkyj_Baturyn.docx359 Кб4519
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Baturyn.fb2)Bohdan_Lepkyj_Baturyn.fb2967 Кб7740

Пошук на сайті: