Панас Мирний - Казка про Правду та Кривду

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_kazka_pro_pravdu_ta_krivdu.docx)Panas_mirniy_kazka_pro_pravdu_ta_krivdu.docx49 Кб1032
Скачать этот файл (Panas_mirniy_kazka_pro_pravdu_ta_krivdu.fb2)Panas_mirniy_kazka_pro_pravdu_ta_krivdu.fb284 Кб1020

 

Панас Мирний

Казка про Правду та Кривду

 

    Присвячую моїм до­ро­гим не­бо­жа­там Пет­ру­севі, Пасі і Олютці

    

    Ми, малі діти,, страх як лю­би­ли каз­ки! Зимньої по­ри, як на­су­не та дов­га та пре­дов­га ніч, за­бе­ре­мо­ся на піч у теп­ле про­со або жи­то, з од­но­го бо­ку гріє й з дру­го­го па­рить, гар­но так,- і раді слу­ха­ти ба­бу­сю хоч до са­мо­го біло­го світу… А во­на, ста­ра та древ­ня, го­ло­ви на в'язах не здер­жить,- так во­на в неї на всі бо­ки і роз­хи­тується,- як роз­пус­тить бу­ва­ло свої ка­зи та пе­ре­ка­зи, й не пе­рес­лу­хаєш ніяк!

    От од­но­го ра­зу зібра­ли­ся ми ко­ло неї: я, Івась біло­го­ло­вий, Пріся миг­лас­та та Грицько мет­кий, на­па­ли­ся рап­том: кажіть та й кажіть, ба­бу­сю, каз­ки!.. Ба­бу­ся бу­ла не­ду­жа, їй і ди­ха­ти, мо­же, не хотіло­ся, не то ка­зок ка­за­ти, а ми од­но - на­мог­ли­ся.

    Довго во­на стог­на­ла та крек­та­ла, по­ки підве­ла­ся. Підпер­ла пле­чи­ма ко­мин, уго­ро­ди­ла у теп­лу паш­ню свої ко­ряві ру­ки й за­ду­ма­ла­ся… Ми так і на­па­ли! Од­но кри­чить: "Про Іва­на-ца­ре­ви­ча та сіро­го вов­ка!" Дру­ге не хо­че Іва­на-ца­ре­ви­ча, а ка­жи йо­му "Оха";

    Пріся про­сить "Ко­зи-де­ре­зи".

    - Бабусю,- обізвав­ся Грицько мет­кий,- ви хва­ли­ли­ся ко­лись но­ву роз­ка­за­ти. Кажіть но­ву. Якось ви її на­зи­ва­ли…

    Бабуся важ­ко зітхну­ла, аж у гру­дях у неї за­пи­ща­ло, й, про­каш­ляв­шись, про­мо­ви­ла:

    - Якої ж вам? Про Прав­ду та Крив­ду хіба?

    - Про Прав­ду та Крив­ду! Про Прав­ду та Крив­ду! Ба­бу­сю! Го­лу­бонько! Кажіть про неї! - за­гу­ка­ли всі.

    - Цссс…- ути­ши­ла во­на нас.- Заст­ря­ла вам у зу­би та Прав­да та Крив­да 1 - про­мо­ви­ла й, по­ду­мав­ши, по­ча­ла.., Не в нашій сто­роні, не за на­шої пам'яті й не за пам'яті на­ших дідів та бабів, а дав­но-дав­но… за ца­ря Го­ро­ха, та за со­лом'яно­го бо­га, та за кня­зя Хме­ля, ко­ли лю­дей бу­ло жме­ня… або ще й лю­дей тоді не бу­ло,- як по­яви­ли­ся на світ двоє дівча­ток-близ­ня­ток.

    Земля тоді бу­ла пус­тельна. Ні би­ли­ноч­ки на ній не рос­ло, ані тра­ви­ноч­ка не кра­си­ла її чор­ної ко­ри: ніяка звіри­на не ос­тав­ля­ла сво­го сліду на ній, ніяка пти­ця не ого­ло­шу­ва­ла своїм співом та кри­ком німо­го повітря. Ніщо тоді на ній не жи­ло, не ро­ди­ло, й са­ма во­на - хо­лод­на та слизька - ка­ме­ню­кою бу­ла… Сірі ту­ма­ни сну­ва­ли по ній, темні та неп­рог­лядні хма­ри огор­та­ли й кри­ли від яс­но­го сон­ця; дрібні дощі по­ло-су­ва­ли її і вдовж, і вшир, і впо­пе­рек.

    Тоді са­ме во­ни ро­ди­ли­ся. За­ча­ло їх Яс­не Со­неч­ко, по­ли­ва­ли й рос­ти­ли до­щові во­ди, на­пу­ва­ли свіжії ро­си, буйні вітри гой­да­ли їх на своїх ле­ге­сеньких кри­лах, а блідо­ли­ций Місяць і зорі яс­но­окі дог­ля­да­ли їх ти­хо­го спо­кою… І ви­рос­ли во­ни всьому світові на ди­во. Стрункі та тонкі, як тії то­полі, гнучкі, мов ло­зи над во­дою, біло­лиці, як в сад­ку лілеї, яс­но­окі, мов зорі по не­бу; за­го­во­рять,- увесь світ усміхнеться, на­че тая скри­понька заг­рає.

    Увесь світ лю­бив тих дівча­ток-близ­ня­ток. Во­ни не зна­ли, що то та­ке во­рож­не­ча й зго­да, що доб­ро, що ли­хо, що моє, що твоє; бо все бу­ло їх - не діле­не, не шма­то­ва­не. Не ма­ючи чо­ловічої об­лу­ди, як ті ян­го­ля­та, но­си­ли­ся во­ни по­над зем­лею, по­ри­на­ли в тем­них хма­рах, ха­па­ли блис­ка­виці ру­ка­ми й, гра­ючись, ки­да­ли од­на на од­ну. Або спус­ка­ли­ся на тем­ну зем­лю, хо­ва­ли­ся у гус­тих ту­ма­нах, пе­реліта­ли з скелі на ске­лю й пе­ре­гу­ку­ва­лись че­рез яри од­на до од­ної. Ко­ли їм об­ри­да­ло плес­ка­ти­ся на дощі, ла­зи­ти по слизьких ске­лях, во­ни дно­ву виліта­ли за хма­ри і, об­гор­нув­шись ве­сел­кою, су­ши­ли­ся на яс­но­му сонці, виспіву­ючи го­лосні пісні… Увесь світ зас­лу­ху­вав­ся їх пісень: вітри за­ти­ха­ли, ясні зіроч­ки підтя­гу­ва­ли їм, а бла­кит­не не­бо раз у раз од­ки­да­ло від се­бе го­лос­ну лу­ну, кот­ра, не­на­че в бу­бон, бух­котіла в йо­го синій на­мет… Крас­не Со­неч­ко сто­яло се­ред не­ба і, усміха­ючись, прис­ка­ло на них зо­ло­ти­ми іскор­ка­ми. Во­ни ха­па­ли ті іскор­ки в яс­мені й розсіва­ли по всьому світу… Так іноді не­ве­личкі діти пе­ре­си­па­ються жов­тим пісоч­ком. То бу­ла ве­се­ла за­бав­ка, ве­се­ла й всьогосвітня, бо весь світ, ди­ву­ючись на них, ба­вив­ся їх іграш­ка­ми…

    Минуло чи­ма­ло ча­су; ба­га­то літ уп­ли­ло, віків чи­ма­ло ми­ну­ло, а їм бу­ло і не в примітку. Ве­селі та без­журні, но­си­лись во­ни по всьому світу, не зна­ючи ли­ха та во­ро­гу­ван­ня ні між со­бою, ні між ким дру­гим.

    Аж ось од­но­го ра­зу Яс­не Со­неч­ко, на­то­мив­шись світи­ти за цілий день, плив­ло до спо­кою.

    - На доб­раніч, мої го­луб'ята,- ска­за­ло во­но,- стеліться мерщій; по­ра спа­ти.

    - На доб­раніч, ма­мо,- од­ка­за­ли во­ни.- Спо­чи­вай­те собі, нам і па­но­тець Міся­чен­ко посвітить.

    - О, я знаю, чо­го йо­му лю­бо так ра­но висвічу­ва­ти! -бурк­ну­ло Сон­це.- Стеліться мерщій; я сьогодні йо­го не пу­щу від се­бе, ніко­му вам бу­де світи­ти. Хай ли­шень хоч од­ну нічку та всьогосвітня повія по­по­ни-кає, до­жи­да­ючи ста­ро­го пе­ре­лес­ни­ка!

    Дівчатка гля­ну­ли на матір, гнівну, чер­во­ну; пе­рег­ля­ну­ли­ся між со­бою й усміхну­ли­ся.

    - Що се ма­ти пле­ще та­ке, і не роз­бе­ре­мо нічо­го,- про­мо­ви­ли од­на до од­ної.

    - Мамо! Ма­мо! Що то ви та­ке ка­за­ли? - спи­та­ли в Сон­ця.

    - Зостарієтесь швид­ко, як усе бу­де­те зна­ти,- сер­ди­то відка­за­ло во­но й прик­рик­ну­ло на них: - Стеліться, ка­жу, мерщій!

    Дівчаточка роз­летіли­ся в різні сто­ро­ни, ухо­пи­ли за краї чор­ну хма­ру й, скрик­нув­ши:

    - Ану, по­ра сла­ти­ся! - струс­ну­ли Гї, мов ту пе­ри­ну.

    Надулася, зак­лу­бо­та­ла чор­на хма­ра, по­си­па­ли­ся з неї ог­ненні блис­ка­виці, за­гув, за­то­рохтів грім, а град так і по­рос­нув на зем­лю.

    - Ого! Скільки йо­го наб­ра­ло­ся! - скрик­ну­ли дівчат­ка.- Доб­ре, що до­га­да­ли­ся струс­ну­ти, а то во­но му­ля­ло б у бо­ки…- І, ще раз струс­нув­ши, підлетіли вго­ру й спус­ти­ли­ся як­раз по­се­ред хма­ри.

    - Бач, як пух­ко та м'яко те­пер,- обізва­лись, пур­нув­ши аж на са­ме дно.

    - Уже, ма­мо, пос­ла­ли­ся. На доб­раніч вам! - скрик­ну­ли далі, по­тя­га­ючись.

    Сонце ско­са гля­ну­ло на них, позіхну­ло й зак­ри­ло на­том­лені очі. Зра­зу неп­рог­ляд­на тем­но­та об­ня­ла весь світ; не­бо по­темніло…

    - Ану, сест­риці! Де ви за­ба­ри­лись? - гук­ну­ла Вечірня Зірка, вис­ка­ку­ючи пер­ша на краї не­ба.- Нам час нас­тав, по­ра по­гу­ля­ти! - І, ве­се­ла та яс­на, во­на ок­рут­ну­лась кру­гом се­бе, не­мов об­див­ля­ла­ся, чи до ли­ця то їй її убо­ри.

    А убо­ри бу­ли до­рогі та пишні: з зо­ло­тої парчі плах­та, ок­са­ми­то­ва чер­во­на сви­та, а на го­лові віно­чок з са­моцвітно­го каміння.

    За нею, не­мов хто тор­би­ну розв'язав з го­ро­хом і сип­нув ним по не­бу, по­су­ну­ли зорі. Ось Віз заск­рипів і по­ко­тив­ся геть-геть; вибігла Квоч­ка з своїми дітьми… "Кво-кво!" - й роз­пус­ти­ла їх кру­гом се­бе. По­важ­но вип­лив Па­вич, роз­гор­та­ючи хвос­та на всі бо­ки;

    Хрест засвітив, засіяв; а там ще та ще… од­на по одній - і не по­товп­ляться.

    - А що, чи всі зібра­ли­ся, сест­риці? - спи­та­ла Вечірня Зо­ря…

    - Усі! усії - од­ка­за­ли зіроч­ки.

    - Ану, за іграш­ки! - ска­за­ла - й по­ча­ла:

    - Лягло Сон­це спа­ти, Час нам по­гу­ля­ти. Годі, не баріться Та мерщій зберіться, Под­ру­ги, на ра­дуі - Не­хай Сон­це спить-дрімає. А ми по­гу­ляєм! - скрик­ну­ли в один го­лос зорі, аж не­бо за­гу­ло.

    

    - Ось Місяць по­ма­лу

    До на­шо­го ста­ну

    Пливе-випливав…

    Кожній по віноч­ку

    Та за голівоч­ку

    Несе наш ко­ха­вий! - по­ча­ла зно­ву Вечірня Зо­ря.

    - Місяцю яс­ний, Міся­цю крас­ний, Міся­цю Маю! Те­бе виг­ля­даю. Де ти во­ло­чив­ся, Що так за­ба­рив­ся? Вип­ли­вай скоріше, Поспівай хутчіше До на­шої ра­ди, А ми те­бе, бра­те, Лю­бо привітаєм, Пісні заспіваєм, заспіва­ли зорі. Вечірня Зо­ря вда­ри­ла в до­лош­ки й ок­рут­ну­ла­ся. її сест­риці, поб­рав­шись у бо­ки, пішли кру­гом неї. Не­мов вітер зи­мою се­ред сте­пу зак­ру­тив ве­ремія, так за­хо­ди­ли зіроч­ки кру­гом Вечірньої, ви­ма­ху­ючи ру­ка­ми та при­ту­пу­ючи но­га­ми… Бу­ли такі, що пус­ти­ли­ся й навп­ри­сяд­ки, не­бо аж гу­ло та бух­котіло: та­ко­го во­ни відди­ра­ли го­па­ка.

    

III

    

    Дівчаточка-близняточка не спа­ли. Во­ни за­га­да­ли­ся над ти­ми чуд­ни­ми сло­ва­ми, які сьогодні їм Сон­це-ма­ти ска­за­ло. Що во­но то за сло­ва такі? Упер­ше зро­ду їм до­во­диться їх чу­ти. Упер­ше зро­ду до­во­диться ба­чи­ти матір якусь чуд­ну та див­ну. Що з нею ста­ло­ся? Дар­ма про ті ігри, що за­ве­ли зорі, бай­ду­же про їх співи, танці, їм бу­ло важ­ко… А се зра­зу во­ни по­чу­ли - об сер­це щось стук­ну­ло.


    - Що там та­ке? - ра­зом скрик­ну­ли во­ни й зап­риміти­ли не­ве­лич­ко­го черв'ячка, завбільшки з шашіль, що, підкрав­шись, ущип­нув їх зле­генька.

    - Ти хто та­кий? Відкіля? - спи­та­ли йо­го.

    - Я? - про­гуг­ня­вив черв'ячок, підніма­ючи вго­ру свою неп­римітну голівку, й хи­жо за­ре­го­тав­ся слизьким ро­том.- Я? А ось я за­раз ска­жу, хто я та­кий! - І, се ка­жу­чи, звер­нув­ся сверд­ли­ком і, уп'явшись у сер­це, по­чав йо­го то­чи­ти.

    Дівчаточка не­са­мо­ви­то скрик­ну­ли, так їм ста­ло бо­ля­че та труд­но.

    - Ага, дізна­ли­ся! - за­ре­го­тав­ся зно­ву черв'ячок і по­чав роз­ка­зу­ва­ти: - Я - Сум, мій батько - Гнів, а ма­ти - Тем­но­та. Ми - Світові во­ро­ги. Ко­лись ми з ним у ми­ру жи­ли, по­ки ва­ша ма­ти - Сон­це - нас не зра­ди­ла. Ви­дю­ща - во­на за­да­ла­ся за­вис­ли­ва та не­на­жер­ли­ва, хотіла над усіма стар­ши­ну­ва­ти… Все їй та їй, а дру­гим нічо­го. Чи об­но­си­мо­ся ми, убір па­но­тець, що зап­рав­ля­ли на­ми, поч­нуть справ­ля­ти - во­на ви­би­рає собі що­най­кра­ще та най­ясніше; чи їсти ся­де­мо - ха­пає шмат­ки най­ласіші. Ніхто дру­гий і сло­ва не ка­же, а во­на так і прис­не вго­ру, так і зіб'є бу­чу! Ко­му-ко­му най­більше діста­ва­ло­ся від неї - моїй ма­тері. Во­ни собі зро­ду підсліпі вда­ли­ся; тре­ба ду­же близько до чо­го підійти, щоб по­ба­чи­ли. От Сон­це й глу­зує з то­го. Вхо­пить оце смач­ненький шма­то­чок, усе з йо­го ла­се та си­те вис­мок­че, а не­доїдок та обг­ри­зок у ру­ки їм ти­че. Ма­ти візьмуть та до ро­та, а во­но як за­ре­го­четься! А за нею й другі. Дов­го терпіли батько той глум, а то раз і не ви­терпіли. Ду­же вже роз­хо­ди­ло­ся їх сер­це. То во­ни як за­па­ли­ли йо­го навідліг ру­кою, аж пе­ре­вер­ну­ло­ся сер­деш­не Сон­це… Та як схо­питься, як на­ро­бить ре­пе­ту, та до па­нот­ця… Так і так: за ти­ми сліпо-ро­да­ми мені жит­тя не­має! Кле­па­ло-кле­па­ло, нак­ле­па­ло завбільшки з го­ру. Клик­ну­ли па­но­тець батька. "Як це,- ка­жуть,- ти та­ке вчи­нив?" Батько пра­ву­ва­ти­ся, та й тут не здер­жа­ли­ся, по­ча­ли дуж­че, ніж аби­як, ба­ла­ка­ти. А па­но­тець як скрик­нуть: "Цить,- ка­жуть,- гор­ла­тий! Ти ще й на ме­не ру­ки здіймеш? При­ку­ва­ти йо­го за­раз до стов­па, та так, щоб він і не во­рух­нув­ся!" От зра­зу де не взяв­ся Ог­не­вик, що ог­нем зап­рав­ляє,- він од­но­го по­ля яго­да з Сон­цем: обоє на наш рід іро­дом ди­шуть,- тяг­не куз­ню за со­бою; пу­та в сто пуд, мо­лот­ки в ти­ся­чу… Як мах­не, як вда­рить по ко­вад­лу - так іскри й сип­лються!.. А йо­го підручні вже батькові й ру­ки скру­ти­ли, до стов­па при­ве­ли…

    Мати як по­чу­ла, що бать.ка ма­ють ку­ва­ти, та до Ог­не­ви­ка, так йо­му в пи­ку_ й впи­ла­ся! А він аілька що вий­няв з го­рен пу­та га­рячі, аж білі - як мах­не ни­ми та матір по об­лич­чю - тілько зашк­вар­ча­ло та ма­ти нес­тям­но скрик­ну­ли! Аж до па­нот­ця в гор­ниці той крик до­сяг! Вибігли па­но­тець на крик… А тут та­ке ли­хо скоїло­ся: в ма­тері очей як не бу­ло, тілько один попілець по­си­пав­ся 1 Тоді па­но­тець ду­же-ду­же розгніва­ли­ся. За­раз Ог­не­ви­ка за те, що випік ма­тері очі, навіки під зем­лю зап­ро­то­ри­ли, там він у тяжкій не­волі й досі ко­нає. Нас з Сон­цем поділи­ли: йо­му да­ли во­лодіти світом вдень, а нам уночі. Тоб­то щоб ми ніко­ли не стріва­ли­ся. Здається, чо­го б більше? Ніт же, та­ке за­да­ло­ся лу­ка­ве. Ко­ли літеч­ко теп­ле нас­та­не, все ожи­ве й зрадіє, тоді во­но як поч­не гріти, як поч­не 1| світи­ти та ту сер­деш­ну нічку пе­ре­ве­де до то­го, що во­на ко­рот­ша за­ячо­го хвос­та ста­не. А зи­мою, не бійсь, як нас­та­не віха­ло та мо­роз лю­тий, що аж очі ви­дав­лює, тоді во­но за­хо­вається собі та й ру­тить… Уже півдню тре­ба б бу­ти, а во­но за­дає та­ко­го хро­па­ка, аж не­бо гу­де. Йо­му доб­ре: спить собі, а ти хо­ди кру­гом світу, сте­ре­жи йо­го по хо­ло­ду та завірюсі. Уже за­да­ло­ся! Та й се б ще нічо­го. Ніт же, не­на­жер­ли­ве, йо­му й сього ще ма­ло. Вип­ро­ха­ло в па­нот­ця собі у па­ру на­шо­го-та­ки па­рубійка - Міся­ця. Що то був за ко­зак бра­вий, по­ки не знав­ся з тією ягою,- біло­ли­ций та чор­ноб­ро­вий, а го­ло­ва ку­че­ря­ва-ку­че­ря­ва!.. Ніт же, як по­ча­ло йо­го зо­ли­ти, як по­ча­ло во­ло­си­ну по во­ло­сині сми­ка­ти та вис­ми­ка­ло так - зовсім дідом став: го­ло­ва як те коліно!.. А що бу­ла за па­ра нашій Вечірній Зорі! Він і те­пер усе за нею жал­кує. Та й во­на йо­го лю­бить. Ма­ти та­ки іноді й зве­дуть їх до­ку­пи. Як збіжаться, то вже не на­го­во­ряться й не на­лю­бу­ються: од­но од­но­му як у вічі не вско­чить! Ну, а ті осо­ружні зай­ці-бре­хунці, що на­шим і ва­шим слу­гу­ють,- Во­ло-со­жа­ри пас­кудні! - взя­ли та й наб­ре­ха­ли Сон­цеві, що во­ни вся­ку нічку збіга­ються до­ку­пи та су­дять йо­го; що то буцім ма­ти їх зво­дить… Ото во­но й роз­па­ли­лось сьогодні, не­мов йо­го дрік уку­сив. Дос­та­неться те­пер бідно­му Міся­цеві! Бач, який час, а йо­го й досі не вид­но… В трьох ок­ро­пах ви­зо­лить йо­го, змо­чить!

    - Так ба-а… що во­но! - тільки й про­мо­ви­ли зди­во­вані дівчат­ка, як Сум зра­зу так і зник; не вгледіли, де й дівся.

    

IV

    

    Час був вже пізній. Дівча­точ­ка гля­ну­ли на не­бо. Сто­ять зорі, ви­мо­рені та ви­том­лені, тілько сон­ни­ми очи­ма лу­па­ють; інші, по­вив­шись не­ве­лич­ки­ми хмар­ка­ми, й при­корх­ну­ли. Од­на не­щас­на Вечірня Зо­ря не спить: пе­рей­шла аж на дру­гий край не­ба. Стоїть сум­на-не­ве­се­ла, заг­ля­дає за го­ру.- Не­має, не вид­ко! - про­мов­ляє так гірко, як не пла­че… Го­ре без­та­ланній Зіроньці! А лу­каві Во­ло­со­жа­ри вис­ко­чи­ли з-за го­ри та зирк­нуть на неї, за­ре­го­чуться та й зно­ву схо­ва­ються за го­ру. Бідна Зіронька за смут­ком нічо­го то­го не ба­чить: ухо­пи­лась за об­лич­чя біленьки­ми ру­ченька­ми та го­ло­сить-го­ло­сить!

    Коли се… за­чер­воніло, за­видніло з-за го­ри… Не йде - ле­тить Міся­ченько та пря­мо до Вечірньої.

    - Зіронько моя!.. Та стре­пе­ну­ла­ся.

    - Місяцю мій! Яс­ний мій! І об­ня­ли­ся. Від ра­дощів од­но од­но­му сло­ва не ска­же.

    - Ох, як ти ме­не ви­му­чив! Ох, як ти ме­не ви­мо­рив! - по­ча­ла Вечірня Зо­ря, схи­лив­шись до нього на пле­че го­лов­кою.- Всі очі про­ди­ви­ла­ся, те­бе виг­ля­да­ючи, по­па­ли­ла сер­це слізонька­ми, те­бе до­жи­да­ючи! Де ж ти так, мій го­лу­бе, ба­рив­ся? Чи не гріх же тобі з ме­не, не­щас­ної, отак зну­ща­ти­ся?

    - Життя моє - ли­хо моє! - зітхнув важ­ко Місяць.- Не­ма мені доб­ра на світі, й не діжду­ся йо­го ніко­ли… Дізна­ла­ся ста­ра гар­га­ра, що ми з то­бою ко­хаємо­ся… Отеє все біля се­бе дер­жа­ла. Бу­ло мені та й всім діста­ло­ся! Тем­но­ту кос­тить, на чім світ стоїть…- То все, ка­же, та сліпо­ро­да зводні зво­дить! - Ме­не пе­ре­лес­ни­ком лає, те­бе - повією…

    - Нехай як хо­че лає,- мо­ви­ла Зіроч­ка.- Що ж, ко­ли я люб­лю те­бе. Ко­ли ж не пе­ре­мо­жу се­бе - те­бе лю­би­ти! - І зовсім при­па­ла до нього.

    - Безталанна моя! - про­гув Місяць, при­гор­нув­ши міцно до се­бе, й га­ря­че поцілу­вав у ясні очиці…

    - Ага-а? Так ось ті тихі, та смирні, та бо­го­бо­яз­ливі! Так ось як во­ни порп­ляться та го­луб­ляться! - по­чув­ся не­са­мо­ви­тий крик зза­ду них.

    Озирнулися… аж біля їх стоїть Сон­це, чер­во­не та сер­ди­те, очи­ма іскри так і сип­ле.

    Безталанна Зіроч­ка зра­зу як та стіна ста­ла - біла-біла, вся трем­тить. Зля­ка­ла­ся.

    - Геть, повіїще! - желіпну­ло на ввесь рот Сон­це 1, вхо­пив­ши Зо­рю в ру­ку, на­че м'яч той, швир­го­ну­ло за го­ру.

    Від то­го гу­ку й другі зіроч­ки про­ки­ну­ли­ся. Гля­ну­ли - Вечірньої не­має, а над го­рою па­лає Сон­це… Як сип­нуть, та врозтіч, та навтьоки! Зра­зу де й діли­сяі - А ти, ста­ра, ли­са со­ба­ко! - гук­ну­ло зно­ву Сон­це.- Ти ж бо­жив­ся, ти ж при­ся­гав­ся, що, крім ме­не, в те­бе дру­гої не­має!

    Місяць тоді й го­ло­ву опус­тив. •;

    - Так оце той ти­хий, оце той не­за­мут­ний!.. Ось І же тобі!; І, ви­хо­пив­ши з-за се­бе здо­ро­вен­но­го ме­ча, з усього ма­ху вда­ри­ло йо­го по го­лові… Аж не­бо ох­ну­ло! Кров так і бриз­ну­ла, роз­ли­ла­ся по ньому… Чер­во­но-чер­во­но ста­ло… Більша по­ло­ви­на міся­це­вої го­ло­ви плюс­ну­ла за го­ру, а не­ве­лич­кий сер­пок, пе­ре­ко­тив­шись че­рез усе не­бо, з'явив­ся на дру­го­му краї.

    V

    

    Такого ди­ва ще світ ніко­ли не ба­чив. Увесь він зат­ремтів і оте­терів… Оте­теріли й дівча­точ­ка-близ­ня­точ­ка. Їм вже дав­но б по­ра вста­ти, ранньою ро­сою вми­ти­ся, на доб­ри­день ма­тері ка­за­ти, а во­ни й не ру­ша­ли. їм бу­ло страш­но своєї ма­тері - та­ка во­на сер­ди­та та лю­та їм зда­ла­ся… При­пав­ши до хма­ри, во­ни бо­яли­ся й гля­ну­ти на неї, А тим ча­сам і во­на по­ви­ла­ся хма­ра­ми. З усього світу по­нас­тя­гу­ва­ла зай­вих і об­гор­ну­ла­ся ни­ми. Со­ром­но, вид­но, бу­ло їй після то­го на світ білий ди­ви­тись. Цілий день но­сив­ся над світом брат Тем­но­ти - Мо­рок, а Сум пла­зав за ним та то­чив Світові сер­це. Тем­но­та пе­ред тим хо­ди­ла важ­кою і як­раз на той час по­ро­ди­ла дівчин­ку - болісну та пла­ку­чу: Гнів-батько д наз­вав її Сльозою. Во­на зра­зу за­по­ло­ни­ла увесь світ… І] Пла­че ди­ти­на, за­ли­вається кри­ва­ви­ми сльоза­ми, а за нею й світ увесь пла­че. Та­ко­го ле­мен­ту та го­лосіння ще не бу­ло ніко­ли!

    Дійшов той ле­мент і до дівча­ток-близ­ня­ток… За­па­ла якось світо­ва Сльоза до однієї в сер­це, за­па­ла - й на­че ог­нем опек­ла. Скрик­ну­ла нес­тям­но дівчин­ка і вхо­пи­лась за сер­це ру­кою. Аж там уже щось жи­ве во­ру­шиться.

    - Се ти зно­ву приб­лу­див­ся до ме­не? - скрик­ну­ла дівчин­ка, ду­ма­ючи, що то Сум.

    - Ні, се я,- од­ка­зує хтось не­ви­ди­мий та­ким пла­ву­чим го­ло­сом, що аж в душі в дівчин­ки по­хо­ло­ну­ло.

    - Хто ж ти?


    - Я - Жур­ба.

    - Чого ж тобі від ме­не тре­ба? Я не хо­чу те­бе!

    - Еге, не хо­чу!.. Чи хоч, чи не хоч,- я те­пер твоя, а ти моя. Всьогосвітня Сльоза ме­не в твоїй крові за­ро­ди­ла. Я не піду від те­бе.

    Бідна дівчин­ка так і зви­ла­ся…

    - Чого ти, сест­ри­це? - спи­та­ла її дру­га, ди­ву­ючись.

    - Як чо­го? - відка­за­ла за неї Жур­ба з сер­ця.-• Хіба ти не знаєш? Хіба ти не ба­чиш? Хіба тобі по­ви­ла­зи­ло, чо­го на­ро­би­ло оте Сон­це?

    - Ну, то що? - спокійно до­пи­тується сест­ра.

    - Як що! Зро­ду-віку та­ко­го не бу­ло. Зро­ду-віку не чут­но, не ба­че­но та­кої всесвітньої неп­рав­ди.

    - Що ти ме­леш? - од­но до­пи­тується дру­га.- Я й не роз­бе­ру нічо­го.

    - Не роз­бе­реш? При­ки­даєшся ду­роч­кою? Хіба ти не ба­чи­ла, що то Сон­це зро­би­ло Міся­цеві?

    - Ну, то що?

    - Як що? Хіба так мож­на?

    - А Міся­цеві мож­на бу­ло зра­ди­ти матір?

    - Зрадити? Хіба він її спер­шу лю­бив? Він її ніко­ли не лю­бив. Він Вечірню лю­бив, а йо­му на­ка­за­но з Сон­цем бра­ти­ся.

    - Як там не на­ка­за­но - не пе­рес­ту­пай на­ка­зу. На те й на­каз, щоб йо­го слу­ха­ти! Ко­ли б бу­ло інше, всі розлізли­ся б, як руді миші!

    А пер­ша дівчин­ка як скрик­не:

    - Так оце та­ка прав­да? Оце та­ка прав­да? Йо­го сер­це до неї не ле­жа­ло. Він її не лю­бив, не лю­бив! -^ Та як схо­питься за го­ло­ву, як за­го­ло­сить!

    За сльоза­ми не по­ба­чи­ла, як і Сон­це вип­ли­ло з-за хма­ри. А во­но вже сто­яло біля них, гірко-гірко скри­вив­шись, ще гірше ви­мо­ви­ло:

    - До чо­го я до­жи­ла­ся, до чо­го? Своя кров ус­тає про­ти рідної ма­тері і, як чу­жу, су­дить! Будьте ж ви,- ка­же,- мої діточ­ки, прок­ляті од сього ча­су й довіку! Хай не бу­де між ва­ми ні ми­ру, ні ла­ду ніко­ли. Ото вам вни­зу зем­ля чорніє - йдіть на неї й во­лодійте нею. Ти,- ка­же на пер­шу, кот­ра на неї так наріка­ла,- за прав­ду кри­чиш, і зо­ви­ся ти Прав­дою; а ти,- по­вер­ну­ла­ся до дру­гої,- за те, що посміла з сест­рою про ме­не базіка­ти, зо­ви­ся Крив­дою! І, се ка­жу­чи, як стре­пе­не хма­ру, так ті дівча­точ­ка, не­на­че груші, й впа­ли на зем­лю.

    

VI

    

    От як ски­ну­ло Сон­це Прав­ду та Крив­ду на зем­лю, то й ста­ли во­ни во­лодіти нею. Та не­ма між ни­ми ніякої зго­ди: що­ден­на свар­ка та лай­ка, що­денні шко­ди та пе­реш­ко­ди. Не рідні сест­ри то, а во­ро­ги люті! А найбільш всього та Крив­да. Оце Прав­да поч­не чим-не­будь за­бав­ля­тись, що-не­будь за­ду­має зро­би­ти, то Крив­да прик­ра­деться та й по­руй­нує.

    От раз і ка­же Прав­да до Крив­ди:

    - Сестро,- ка­же,- чо­го ти та­ка не­на­вис­на та не­ми­ло­серд­на до ме­не? Я ж тобі ніко­ли нічо­го, а ти до ме­не так і су­чиш­ся, так і в'язнеш!

    А Крив­да їй од­ка­зує;

    - А зга­дай ли­шень, сест­ро, че­рез ко­го я в цю не­во­лю по­па­ла?

    - Нехай і че­рез ме­не,- ка­же Прав­да,- не­хай, я не та­юся. Та чи вже ж нам отак цілий вік спе­ре­ча­тись та во­ро­гу­ва­ти? - І цілий вік отак бу­ду. Я ніко­ли тобі цього не за­бу­ду!

    Правда тілько важ­ко зітхну­ла.

    - Знаєш що, сест­ро? - ка­же далі.

    - А що?

    - Щоб нам не спе­ре­ча­тись та не шко­ди­ти од­на одній, да­вай ми поділи­мо­ся всім, що є на землі. Тоді, як ми нарізно бу­де­мо жи­ти, то між на­ми й лад бу­де.

    - Давай! - ка­же Крив­да,- Як же ми бу­де­мо діли­тись?

    - А так: ви­би­рай собі, що най­любіше, та й во­лодій ним.

    - Добре! - од­ка­зує Крив­да.- От мені лю­ба во­да. Я во­дою во­лодіти­му.

    - Володій, сест­ро, ти во­дою, а я зем­лею.

    - Ну доб­ре. А тим, що над зем­лею? - пи­тав Крив­да.

    - Над зем­лею? - спи­та­ла Прав­да й за­ду­ма­ла­ся.- Що ж над зем­лею? Хма­ри, вітер, повітря…- по­ча­ла ви­щи­ту­ва­ти.

    - Чого ти хма­ри ту­ди прип­ле­ла? - ка­же Крив­да.- І ту­ма­ни, і хма­ри з во­ди; во­да моя - ту­ма­ни й хма­ри мої. За­раз мені ви­кинь їх з поділу!

    - Нехай,- ка­же Прав­да,- будь по-твоєму. Хай хма­ри твої. - І вітри я собі бе­ру,- ка­же Крив­да.

    - Добре, а я повітря.

    - Ого! Чи не ла­со ли­шень бу­де? Де ж мені з вітра­ми діва­тись? На прив'язі, ска­жеш, дер­жа­ти?

    - Чого на прив'язі? В те­бе ж во­ди більше, ніж в ме­не землі,- пус­кай їх на во­ду гу­ля­ти.

    - Спасибі тобі за ра­ду! - за­ко­пи­лив­ши гу­бу, мо­ви­ла Крив­да.- Все на воді та на воді. Во­но ж, мо­же, і об­рид­не на воді, мо­же, де за­ба­жається і од­по­чи­ти. До то­го ж, за­мо­чиш­ся і за­ро­сиш­ся - тре­ба десь і ви­су­ши­тись. Не хо­чу я так, не хо­чу! А ко­ли хоч, то ось як во­да моя, ту­ма­ни й хма­ри мої, вітри мої. І маю я пра­во їх пов­сяк­час на повітря ви­пус­ка­ти гу­ля­ти.

    - То так ми, сест­ро, ніко­ли не дійде­мо до зго­ди! - ка­же Прав­да.

    - Ну, хай бу­де так, як і бу­ло! По­ду­ма­ла Прав­да, по­га­да­ла… Вже ж во­на бу­де од­но­му повітрю шко­ди­ти, а все ж землі лег­ше.

    - Хай,- ка­же,- уже бу­де по-твоєму. Поділи­ли­ся.

    

VII

    

    От і ста­ли во­ни во­лодіти: Прав­да - зем­лею, Крив­да - во­дою. Прав­да - повітрям, а Крив­да - ту­ма­на­ми си­ви­ми, хма­ра­ми чор­ни­ми, вітра­ми буй­ни­ми.

    Сумно Правді одній се­ред землі пус­тельної, яри та го­ри, та камінь німий - більше нічо­го. Си­ро­тою но­ситься во­на по­над ти­ми бес­ке­та­ми, гу­кає з ту­ги, а повітря підхо­пить її гук і розс­ти­лає го­лос­ною лу­ною поміж ске­ля­ми.

    Бавиться Прав­да лу­ною, мов ма­ла ди­ти­на іграш­кою, а все їй сум­но та нуд­но. Здійметься во­на вго­ру, про­зо­рим повітрям по­ли­не, дум­ка то - з ви­со­кості об­ди­ви­ти­ся своє во­ло­дарст­во… Тут де не візьметься Крив­да… Сірі ту­ма­ни пус­кає на яри гли­бокі, чор­ни­ми хма­ра­ми огор­тає го­ри ви­сокі, буйні вітри ви­пус­кає на повітря ти­хе й поч­не йо­го ме­та­ти та шар­па­ти, стру­шує Прав­ду на зем­лю, опус­кає її до­до­лу.

    Побачила Прав­да, якої шко­ди собі на­ро­би­ла, дав­ши Кривді повітрям во­лодіти, по­ба­чи­ла, та пізно. По­ча­ти зно­ву па­юван­ня - Крив­да тоді до­ко­ра­ми й просвітку не дасть! Бач, ска­же, оце та смир­на та ти­ха! Са­ма діли­ла, а те­пер уже й на­зад.

    Мовчить Прав­да, по землі сно­ви­гає, не хо­че й на повітря здійма­тись. А Крив­да радіє, гу­ляє… Оце роз­пус­тить вітри по мо­рю, го­ра­ми хви­лю здіймає; са­ма по­верх хвилі гой­дається… Або зле­тить на хма­ру чор­ну, мчиться по повітрю про­зо­ро­му, а дру­гу навп­ро­ти се­бе пус­кає. Стрінуться ті хма­ри - од­на про­ти дру­гої преться, кож­на кож­ну по­бо­ро­ти хо­че… Си­ляться, на­пи­на­ються, по­ки яка не ви­дер­жить, лус­не,- а там і пішла ло­ми­тись… Гук та гуркіт на весь світ гу­кає; ог­ненні блис­ка­виці кре­шуть… Прав­да тілько на землі важ­ко та тяж­ко ди­ше.

    От раз з ту­ги та з су­му по­ча­ла во­на собі будівлю бу­ду­ва­ти. Виб­ра­ла між го­ра­ми до­ли­ну та­ку - з трьох боків го­ри зуб­ця­ми аж під не­бо здійма­ються, чет­вер­тим бо­ком та до­ли­на в синє мо­ре упи­рається… Мо­ре ко­ло неї сти­ха грає. Виб­ра­ла ото місци­ну ти­ху та за­тиш­ну й роз­по­ча­ла на ній будівлю. З гір каміння ла-діае - ота­ки­ми ба­ба­ми во­ро­ча! од­ну на од­ну скла­дає та ви­во­дить стіни!.. Ви­ве­ла. Осе­лю роз­по­ча­ла. Вже й осе­лю зми­кає, круг­лу та див­ну - от як на церкві. На то­му місці, де ба­ня, по­са­ди­ла завбільшки з шап­ку са­моцвітний камінь… Го­рить той камінь, сяє: і все­ре­дині світить, і зо­ко­ла.

    Радіє Прав­да, що та­ку собі домівку збу­ду­ва­ла… "Те­пер,- ду­ма,- Крив­до, не страшні мені твої ка­вер­зи - дощі хо­лодні й вітри буйні. Лий і дми, скілько хоч, а я в своєму за­хисті сидіти­му, те­бе не бо­яти­му­ся. Ні од­на крап­ли­на на ме­не не крап­не, не змо­чить, ні ти­хе зітхан­ня твоїх вітрів не дійде до ме­не, не про­хо­ло­дить". І ве­се­ло Прав­да співає пісню в своєму бу­дин­ку. Пісня та сте­леться по стінах, де­реться вго­ру до оселі й, ок­руг­лив­шись, зно­ву по стінах на долівку осідає, не­на­че див­на та чу­до­ва скри­понька грає. А Крив­да й по­чу­ла. Підплив­ла до бе­ре­га.

    - Здорова, сест­ро! - гу­кає.

    - Здорова.

    - Поздоровляю те­бе з но­вою осе­лею. Бач, яка доб­ра: са­ма но­восілля справ­ляєш, а ме­не й не кли­чеші - Іди, я тобі не за­бо­ро­няю,- ка­же Прав­да, ви­хо­дя­чи на поріг.

    - Отак! Іди, ко­ли са­ма на­би­ла­ся… Спа­сибі тобі за лас­ку! - ре­го­че.- Тісно мені в твоїй оселі й душ­но. Я ось кра­ще на морі по­гу­ляю.

    Та, це ка­жу­чи, як скрик­не:

    - Вітри-Нечоси! за мною…- Та як пур­не-нир­не, до са­мо­го дна сідає, з са­мо­го дна во­ду ви­вер­тає, хвилі го­ра­ми здіймає, а вітри як підхоп­лять ті хвилі, як пом­чать на бе­рег, ко­тять до­ли­ною аж до са­мо­го бу­дин­ку, як сту­го­нуть у стіни - так ті стіни хо­до­ром і за­хо­ди­ли.


    Правда тілько ки­гик­ну­ла, на­че та чай­ка, й по­летіла геть собі, щоб не спе­ре­ча­тись з сест­рою. Во­на ду­ма­ла - ко­ли не бу­де пе­ред очи­ма в Крив­ди, то, мо­же, та й вга­мується, не ста­не руй­ну­ва­ти її домівки.

    А Крив­да як уг­леділа, як за­ре­го­че! В до­лош­ки пле-ще та од­но вер­гає хвилі-го­ри на до­ли­ну. Підми­ла од­ну стіну - так та стіна й геп­ну­ла­ся, на самі не­ве­личкі шма­точ­ки по­би­ла­ся, аж пил уго­ру зняв­ся… А там і Дру­га… тре­тя… Че­рез го­ди­ну й не зна­ти ста­ло, що там бу­ла будівля, тілько здо­ро­вен­на ку­чу­гу­ра піску та ще­бе­ню ва­ляється. Крив­да й тим не вдо­вольни­ла­ся - нас­ла­ла вітри на ту ку­чу­гу­ру, по­ча­ли той пісок та ще-бень пе­ресіва­ти, до півночі всю до­ли­ну вкри­ли пи­лом та кіптя­гою.

    Як при­летіла на ра­нок Прав­да довіда­ти­ся, що їй наш­ко­ди­ла Крив­да, то замість будівлі по­ба­чи­ла тільки один сірий по­рох по до­лині. Гірко ста­ло Правді, важ­ко; Сум у сер­це впив­ся; Жур­ба ду­шу опа­ну­ва­ла; зро­ни­ла во­на не од­ну, не дві сльози - всю до­ли­ну, мов дрібним до­щем, своїми сльоза­ми змо­чи­ла… Го­ло­сить Прав­да та пла­че, а то­го й не ба­чить, що де сльоза впа­де, там тра­ва рос­те, де кра­пелька осідає, там квіточ­ка розцвітає.

    

VIII

    

    З то­го ча­су по­ча­ла по землі тра­ва рос­ти; всі до­ли­ни вкри­ла. Пишні та зе­лені ле­жать во­ни поміж ске­ля­ми, своїми квіточ­ка­ми пи­ша­ються - і біли­ми й ро­же­ви­ми, і жов­ти­ми й бла­кит­ни­ми, синіми, аж тем­ни­ми, чер­во­ни­ми, ог­нен­но­га­ря­чи­ми… На­че хто ки­лим шов­ко­вий розіслав по землі.

    Угледіло Яс­не Со­неч­ко, і йо­му так те по­до­ба­ло­ся, що во­но час­то спус­ка­ло­ся на ті до­ли­ни спо­чи­ти, по­ка­ча­ти­ся, розп­ра­ви­ти на шов­ковій тра­виці свої кісточ­ки на­том­лені, на­ди­ха­ти­ся па­хо­ща­ми за­паш­них квіто­чок.

    Угледіла те Крив­да, і зло її схо­пи­ло за сер­це. Во­на ма­ла шко­ди тій Правді на­ро­би­ти, а вий­шло з то­го он що. Взя­ла во­на зве­ла до­ку­пи всі ту­ма­ни сиві, хма­ри чорні, неп­рог­лядні, пус­ти­ла до­щем на го­ри. Ллє до­що­ва во­да, мов з відра, ко­тить з гір течіями бист­ри­ми, ре­ве до­ли­на­ми, річка­ми гли­бо­ки­ми, мне та нех­тує тра­ви­цю зе­ле­ну, за­но­сить її му­лом чор­ним, не­ве­лич­ки­ми та гост­ри­ми камінця­ми, мов сер­па­ми, під корінь ру­бає, не­се в мо­ре гли­бо­ке і се­ред мо­ря синього по­топ­ляє.

    Та нічо­го не вдіє Крив­да злая. Виг­ля­не Яс­не Со­неч­ко, розірве, роз­шар­пає хма­ри чорні, роз­па­рює зем­лю си­рую, зем­ля ви­пи­ває річки бистрі, і з-під теп­ло­го му­лу зно­ву ви­ла­зить, аж лу­щить, тра­ви­ця зе­ле­на, розцвіта­ють на ній квіточ­ки пишні.

    Розсердилася, розгніва­ла­ся Крив­да злая. Рве на собі ко­си шов­кові, ку­сає ру­ки білі, аж до крові ку­сає, та все при­га­дує, що б тій Правді за­подіяти, щоб ви­по­ло-ни­ти їй тра­ви­цю зе­ле­ну. І от при­га­да­ла… Як зап­лив­ло Со­неч­ко в інші краї світ ог­ля­да­ти, зібра­ла до­ку­пи вітри гострі, хо­лодні, сту­дить ни­ми повітря вільне, гнітить йо­го хма­ра­ми зе­ле­ни­ми… Дубіє повітря, зас­ти­гає; з ранньої ро­си іній кує, до­щові во­ди в сніг обер­тає, снігом білим, на­че пу­хом, усю зем­лю ус­ти­лає, мо­ро­зом лю­тим огор­тає… По­жовтіли від то­го зе­лені лис­точ­ки, опа­ли, по­чорніли пишні квіточ­ки, мов на огні по­горіли… Там, по тих до­ли­нах зе­ле­них, де ко­лись Яс­не Со­неч­ко гра­ло, те­пер дідусь Мо­ро­зен­ко гу­ляє, си­вою бо­ро­дою слід ме­те, льодом ди­ше, снігом по­ди­хає, снігові ба­би з місця на місце пе­ре­вер­тає, а по­верх них вітер, мов се­ред кла­до­ви­ща ди­кий звір, за­ви­ває.

    Вилетіла тоді Прав­да на ске­лю ви­со­ку, зло­жи­ла від жа­лю ру­ки білі, за­мо­ли­ла­ся до Сон­ця Крас­но­го.

    - Мати,- ка­же,- рідна на­ша ма­ти! Вер­нись, по­ди­ви­ся, яку Крив­да вчи­ни­ла неп­рав­ду. Поділи­ли­ся ми з нею зем­лею пус­тельною: во­на взя­ла во­ду, я - зем­лю; во­на - вітри буйні, я - повітря про­зо­ре. Що б, здається, в ми­ру жи­ти, кож­на кожній шко­ди не ро­би­ти, сво­го доб­ра глядіти-дог­ля­да­ти… Піт же! Злая Крив­да все мені на­пе­рекір іде: чи за­ду­маю я що зро­би­ти - во­на осміє, а чи зроб­лю що - поп­сує, просвітку не дає. Збу­ду­ва­ла я собі ха­точ­ку ти­ху - во­на роз­ва­ли­ла, кам'яні стіни пот­ро­щи­ла-по­ло­ми­ла, по всій землі пи­лом пус­ти­ла. Посіяла я на то­му пи­лові сльози гіркії - вро­ди­ла­ся тра­ви­ця зе­ле­на, квіточ­ки пишні її уквітча­ли, не­на­че ки­ли­мом, тихі до­ли­ни зас­ла­ли. Ви, ма­мо, не раз по тих до­ли­нах самі гу­ля­ли, по тра­виці зе­леній ка­ча­лись-спо­чи­ва­ли… Те­пер во­на тії квіточ­ки Мо­ро­зом лю­тим по­па­ли­ла, зе­лені лис­точ­ки тра­виці по­би­ла, сніга­ми гли­бо­ки­ми всі до­ли­ни пок­ри­ла!

    Гляне Сон­це, спог­ля­не - аж справді: по до­ли­нах сніги ле­жать, а по го­рах вітри хо­дять, по землі Мо­роз гу­ляє, льодом зем­лю кує, снігом огор­тає… От во­но як при­пе­че!

    - Душно, душ­но,- зак­ри­ча­ли.вітри хо­лодні та чим­дуж да­вай навтьоки!

    - Еге! - мо­вив Мо­ро­зен­ко та й розсівся. Схи­лив­ся на ске­лю та й зас­нув. А Сон­це по ньому стри­бає, з нього білу оде­жу зди­рає, во­дою по до­ли­нах роз­пус­кає… Аж гля­не Прав­да - по та­ких місцях уже й тра­ви­ця з-під во­ди зе­леніє-про­рос­тає.

    

IX

    

    Як не шко­ди­ла Крив­да Правді, що не ро­би­ла, а ба­чить - нічо­го не вдіє. Прав­да роз­ве­ла по землі та­ку буй­ну рос­ли­ну: всі до­ли­ни пок­ри­ла тра­вою зе­ле­ною, заквітча­ла квіточ­ка­ми за­паш­ни­ми, всі го­ри зас­ла­ла ліса­ми тем­ни­ми, бо­ра­ми неп­рохідни­ми; по де­яких тілько місцях по­ки­да­ла ли­син­ки гострі, щоб на них ра­но й пізно виліта­ти зем­лю ог­ля­да­ти.

    Заздрість лю­та щи­пає Крив­ду за сер­це, поїдом їсть, спо­кою не дає. Хо­четься їй усе те, що Прав­да по­ро­би­ла, ви­и­оло­ни­ти, та си­ломіць нічо­го не вдіє. От і по­ча­ла во­на до неї хит­ро­ща­ми підхо­ди­ти.

    - Сестро! - ка­же,- як у те­бе все гар­но на землі - ти­хо та лю­бо: є де спо­чи­ти, є на чо­му очі зве­се­ли­ти,- не то, що в ме­не. Од­но - бов­тається та бісо­ва ка­лю­жа: і вдень не гу­ляє, і вночі не спо­чи­ває.

    - То ви­ходь,- ка­же Прав­да,- сест­ро, до ме­не. Я не бо­ро­ню тобі гу­ля­ти, тілько не ро­би шко­ди.

    От Крив­да і вий­шла на зем­лю, а Прав­да та­ка ра­да! Взя­ла сест­ру за ру­ку, во­дить її по всіх усю­дах, по­ка­зує місця красні. У Крив­ди й очі розбіга­ються.

    Обдивилася Крив­да все і на­зад вер­тає.

    - Гарно,- ка­же Правді,- гар­но в те­бе, як у раю то­му! От тілько чо­го тобі не стає: не­ма в те­бе нічо­го жи­во­го. Я б на твоєму місці польоту­шок різних роз­ве­ла, побігунців вся­ких нап­ло­ди­ла, щоб пов­сяк­час сла­ви­ли во­ни твою пра­цю!

    - Я б,- ка­же Прав­да,- й зро­би­ла те. Як же йо­го зро­би­ти?

    - Еге! А хо­чеш - нав­чу?

    - Навчи, сест­ри­це! Нав­чи, го­луб­ко! - аж па­да ко­ло неї Прав­да. А Крив­да й ка­же:

    - Знаєш,- ка­же,- сест­ро, що ко­лись нам роз­ка­зу­вав Сум про дядька Ог­не­ви­ка?

    - Пам'ятаю.

    - За три­дев'ятьма гли­би­на­ми та за три­де­сятьма дна­ми жи­ве він, сер­деш­ний, в тяжкій не­волі ко­нає. Сам ог­ня­ний - ог­нем і жи­ве: огонь їсть, огонь п'є, ог­нем і ди­ше… Ко­лись я гу­ля­ла по гли­би­нах бе­зодніх, опус­ка­ла­ся аж на са­ме дно. І чую - під дном тим щось гур­ко­че-сту­ко­че, аж дно вги­нається - дви­го­че.


    От я при­па­ла до дна ухом, слу­хаю - що во­но. А там шквар­чить, ши­пить та гам­се­лить! Я візьми пос­ту­кай та й гук­ни:-Лег­шенько,-ка­жу,-лег­шенько! Чи бач,- ка­жу,- як роз­хо­ди­ли­ся,- по­кою ніко­му не­має! - "А ти хто та­кий?" - звідтіля глу­хо до­хо­дить до ме­не.- Хто б я,- ка­жу,- не бу­ла, а ви чо­го там та­кий гар­ми­дер підня­ли? Глядіть,- ка­жу,- як до­бе­русь до вас - зна­ти­ме­те, хто я! - "Ану,-ка­же,- до­бе­рись, до­бе­рись. Як то ти до­бе­реш­ся?.." Знаєш: дра­тує ме­не.- Не дра­туй­те ме­не,- од­ка­зую їм,- бо я Чор­то­риєві як на­ка­жу,- зра­зу він до вас док­ру­титься. А як до­бе­реться, то глядіть, щоб, бу­ва, й ду­ша­ми не на­ло­жи­ли! - "На­ка­жи,- ре­го­че,- на­ка­жи. Ми ще йо­му звідсіля й по­мочі да­мо…" Взя­ло ме­не, знаєш, зло. Прик­ли­ка­ла я Чор­то­рия: "Кру­ти дно!" А він зра­зу бер­киць до­го­ри но­га­ми! Уго­ро­див свої ро­ги в зем­лю та як по­вер­не, так і за­булькотіло навк­ру­ги. "А що,- пи­тає звідти,- вже по­ча­ли?" - По­ча­ли,- од­ка­зую,- по­чи­най­те й ви! - Ко­ли це - як за­гу­де, як бух­не! - кру­гом усе так і зат­ремтіло… Раз! Уд­ру­ге! Ут­ретє! Дно так хо­до­ром і хо­дить, ус­то­яти не дає. А Чорт^рий з цього бо­ку од­но кру­тить, од­но кру­тить, аж во­да піниться-булько­че. А це - як скрик­не Чор­то-рий, як ухо­пить ме­не щось, як підніме вго­ру, так я і опи­ни­лась по­верх во­ди. Див­лю­ся: мій Чор­то­рий у хви­лях го­ло­вою мо­тає та кри­чить-кри­чить! А так гін з троє від ме­не, се­ред піня­во­го мо­ря, десь узя­ла­ся го­ра ви­со­ка-стра­шен­на; на са­мо­му шпилі дірка, і звідти щось ди­ше. Ди­ше-ди­ше, аж во­да кру­гом ки­пить, а во­но не пе­рес­тає. Вер­гає піском, камінням, сли­нить шевською смо­лою, во­ню­чою па­рою дух за­би­ває… Ко­ли це - ви­ла­зить з дірки стра­шен­на вог­ня­на го­ло­ва, по­ка­зує дов­го­го-дов­го­го язи­ка й ре­го­че-ре­го­че… "А що,- ка­же,- зля­ка­лась? та й ме­не на­ля­ка­ла, не­хай тобі вся­чи­на… Ач­хи-и!" -і як чи­хо­не, так ди­мом та по­пе­лом і пок­ри­ла­ся. "Оце,- ка­же,- вид­но, тро­хи во­ди в ніс наб­рав, що так зак­ру­ти­ло. А дав­но вже я з во­дою знав­ся, дав­но і світа ба­чив. Іч, який став! Ану, ви­ще підсу­ну­ся та пог­ля­ну". Та й по­чав ви­ла­зи­ти. Кру­гом огонь так і па­ше, а він лізе: "Оце,-ка­же,- яка ма­ла дірка. Ану - роз­дай­ся!" Та стук у бо­ки го­ри ліктя­ми!.. Так го­ра хо­до­ром і за­хо­ди­ла, ЛУ­ЩИТЬ, роз­дається, а він лізе-лізе… Виліз, сів, но­ги звішав, з ніг га­ря­ча смо­ла ллється. "Отак,- ка­же,- са­ме доб­ре. Що-то дав­но світа не ба­чив,- як радісно сер­це за­би­ло­ся! А тут те­пер пе­ремін-пе­ремін… Що то та­ке?" - по­ка­зує на Зем­лю.- Зем­ля,- ка­жу. "Чо­го ж во­на,- пи­тає,- та­ка зе­ле­на та пиш­на?" - Так і так,- роз­ка­зую йо­му все,- як жи­ли ко­лись, як те­пер жи­ве­мо.- "То ти, зна­чить, мені й ро­дич­ка,- далі ка­же.- Я,- ка­же,- Ог­не­вик, рідний брат твоєї ма­тері, ти, зна­чить, мені племінни­цею до­во­диш­ся".- Мо­же,- од­ка­зую,- й так.- "Еге,- ка­же,- так, так… Спа­сибі тобі, що ти хоч не­хо­тя до­по­мог­ла мені, ста­ро­му, світа по­ба­чи­ти; я вже ду­мав - ско­наю в тій глухій не­волі. Я тобі,- ка­же,- по­ки й мо­го віку, дя­ку­ва­ти за це бу­ду. Я б тобі й те­пер од­дя­чив, та не знаю чим".-Он,-ка­жу йо­му,-сест­ра моя на землі яких собі ігра­шок на­ро­би­ла, а мені,- ка­жу,- ні з чо­го.- "Ні з чо­го? - пи­тає.- А візьми лиш груд­ку глею". Я взя­ла.- "Ліпи з неї, що хо­чеш". А я розп­лес­ка­ла-розп­лес­ка­ла ту груд­ку та й ка­жу: - Вже! - Ду­маю:

    "Що то во­но бу­де?" - "Уже? - пи­та.- А ке сю­ди!.. Дер­жи,- ка­же,- в ру­ках, я дих­ну". Та й дих­нув на ту груд­ку. А та груд­ка як затріпається та плюсь із рук у во­ду… Див­лю­ся - не­ве­лич­ка ри­бонька у воді грає, срібна лус­ка, зо­лоті пірця… Так і біга біля ме­не, так і хо­дить; я за нею, а во­на від ме­не; я від неї, во­на за мною… Пле­ще­мо­ся у воді, граємо­ся, а дядько ре­го­че.- "Оце,- ка­же,- тобі й іграш­ка. Схо­чеш,- ка­же,- ще чо­го, ска­жи мені: за­раз бу­де. А те­пер,- ка­же,- про­щай, бо, дов­го не був­ши на свіжо­му повітрі, чо­гось мені мо­то­рош­но ста­ло". Та й по­су­нув­ся вниз і дірку шевською смо­лою звер­ху заліпив, щоб то до нього те свіже повітря не до­хо­ди­ло…

    - То у те­бе,- пи­та Прав­да,- й ри­бонька є? А по­ка­жи мені, яка во­на?

    - Добре,- ка­же,- сест­ро, ходімо до бе­ре­га. Пішли. Прав­да ста­ла на бе­реж­ку, а Крив­да плюс­ну­ла у во­ду та як зап­ле­ще в до­лош­ки, як скрик­не:

    Рибонько, ри­бонько, Срібная лу­соч­ко, Зо­лотії пер­ця, ^ Плинь до ме­не, мов сер­це!

    А ри­бонька з гли­бу й вип­ли­ла. Са­ма не­ве­лич­ка, очиці чер­во­ненькі; срібна лус­ка на ній так і грає, зо­ло­ти­ми пірця­ми во­ди­цю пе­ре­би­ває.

    Угледіла Прав­да та й не стя­ми­ла­ся… Все їй своє - зе­лені до­ли­ни, пишні квіти, ліси буйні - все те зра­зу по­мерк­ло, спро­тивіло; все це ри­бонька со­бою зас­ло­ни­ла, від лю­бо­го й до­ро­го­го очі од­вер­ну­ла. Скрик­ну­ла тоді Прав­да, до Крив­ди по­вер­та­ючись:

    - Сестро! - ка­же,- що хоч бе­ри, тільки нам­нож мені жит­тя на землі! А Крив­да їй і од­ка­зує:

    - Нічого мені, сест­ро, не тре­ба. Доз­воль тілько мені куп­но з то­бою тим, що нам­но­жи­мо, во­лодіти, над усім жи­вим і свою во­лю ма­ти.

    - Добре,- ка­же Прав­да,- хай бу­де так, як ти ка­жеш.

    От зго­ди­ли­ся, ото й по­ча­ли во­ни з землі вся­ку вся­чи­ну ліпи­ти. Прав­да ліпить ме­те­ликів цвітних, бджілок та ко­ма­шок вся­ких, а Крив­да - пта­шок-польоту-шок, звірів-гри­зунів, зай­чиків-ла­пан­чиків, бобрів-стри­бунів, кротів-вер­тунів. Наліпи­ли їх цілий во­рох. Прав­да, не дов­го ду­мав­ши, по­нес­ла їх до дядька Ог­не­ви­ка, і той уд­мух­нув кож­но­му жит­тя.

    Зразу все те й роз­ко­ти­ло­ся по всій землі… Прав­ди-ні ж сот­воріння ніко­му нічо­го: ме­те­ли­ки тілько літа­ють по квіточ­ках та на­би­ра­ються кра­си з них, різні ко­маш­ки ла­зять по тра­виці та п'ють свіжу ро­су, а Крив­ди­не сот­воріння на­ки­ну­ло­ся на лу­ги зе­лені, квіти пишні, ліси буйні: лист гри­зуть, корінь січуть, стов­бур то­чать… На­ро­би­ли та­ко­го деш­по­ту на землі, що страх! Усе зніве­чи­ли, усе поп­су­ва­ли. Дійшло­ся до то­го, що й їсти вже ста­ло нічо­го. На­ра­яла Крив­да од­но од­но­го їсти. І от ки­ну­ли­ся пташ­ки ло­ви­ти ме­те­ликів та дзьоба­ти ко­зя­вок вся­ких, а звірі пта­шок. Роз­по­ча­ла­ся між усім жи­вим війна стра­шен­на; од­но од­но­го підсідає, сте­ре­же, де б йо­го кра­ще згар­ба­ти. Нап­ло­ди­ли­ся всякі бой­ови­ки: ко­ти­ки-бра­ти­ки, ли­сиці-сест­риці, вов­ки-сіро­манці, вед­меді-неб­реді… По­ча­ло­ся та­ке, що вже й не роз­бе­реш, хто пра­вий, а хто ви­ну­ва­тий. Той пра­вий - хто ко­го здо­лав, а той ви­ну­ва­тий - що по­дав­ся.

    Тоді Прав­да по­ба­чи­ла, як її Крив­ца обійшла, та так гірко зас­му­ти­ла­ся, а Крив­да ра­да-ра­да!

    Отоді са­ме знай­шов­ся й Чо­ловік. Прав­да, як уг­леділа, так і ки­ну­ла­ся до йо­го.

    - Тепер,- ка­же,- лу­ка­ва сест­ро, все тобі віддаю, при­по­ру­чаю все. Од­но­го тільки йо­го не віддам. Ви­хо­ваю йо­го та виг­ляд­жу, на­пою йо­го сер­це ча­ром-лю-бов'ю, на­топ­чу йо­го го­ло­ву ро­зу­мом доб­рим, натх­ну в йо­го ду­шу прав­ду свя­тую і нас­та­нов­лю ца­рем на землі. Хай усім зап­рав­ляє, над усім во­лодіє.

    От і по­чав Чо­ловік по­ряд­ку­ва­ти на землі. За­раз зро­бив та­кий на­каз: щоб ніхто ніко­го не зо­бид­жав, щоб всі в ми­ру жи­ли.

    Коли на дру­гий день до­во­дять Чо­ловікові, що ніхто йо­го на­ка­зу не хо­че слу­ха­ти.

    - Як не хо­че слу­ха­ти? Хто не хо­че слу­ха­ти?- скрик­нув Чо­ловік.

    - Так і так,- ка­жуть йо­му.- Ведмідь ко­ня розірвав, вовк вівцю зад­рав, со­ба­ки зай­ця роз­ме­та­ли, ли­си­ця ку­рей поїла, ку­ри тра­ву пок­лю­ва­ли…- Вся­ке чим-не­будь пе­рес­ту­пи­ло йо­го на­каз.

    - Ведіть мені зло­чинців на суд! - скрик­ну" Чо­ловік.

    Нагнали ви­ну­ва­тих з уся­ко­го ро­ду й пло­ду,- вся­ке чим-не­будь про­ви­ни­лось, за­кон пе­рес­ту­пи­ло.

    - Як ви сміли, сякі-такі, не пос­лу­ха­ти­ся мо­го на­ка­зу? - пи­та грізно Чо­ловік.

    - Царю наш, роз­по­ряд­ни­ку наш! - по­ви­ни­ли­ся пе­ред ним зло­чинці,- ви­ну­ваті ми, ніде прав­ди діти. Тільки ж і ти нас роз­су­ди по правді, по за­ко­ну: як нам жи­ти, чим го­ду­ва­ти­ся? Ми ж усі з го­ло­ду пом­ре­мо, а як нам з го­ло­ду по­ми­ра­ти, то кра­ще по­ве­ли нам го­ло­ви по­од­ти­на­ти.

    От і по­чав Чо­ловік ду­ма­ти та га­да­ти, як тих ви­ну­ва­тих роз­су­ди­ти.

    Правда на од­но ухо йо­му шеп­че:

    - Суди! Ка­рай! Як во­ни сміли та­ке вчи­ни­ти, дру­гих зо­бид­жа­ти, дру­гим жит­тя ко­ро­ти­ти? Хіба во­ни те жит­тя да­ва­ли їм?

    А Крив­да з дру­го­го бо­ку в дру­ге ухо нашіптує:

    - Ану,- су­ди! ану! - ка­рай! Ко­го ж ти бу­деш су­ди­ти? Ко­го ка­ра­ти? Усіх по­вин­но су­дить - всі ви­ну­ваті… Всіх ви­по­ло­ни до но­ги, до колін"!.. Яке ж ти маєш пра­во їх ви­по­ло­ню­ва­ти? Хіба ти їм жит­тя да­вав?.. А жи­ти їм як? Го­ду­ва­ти­ся чим? Хіба во­ни винні, що та­ки­ми вро­ди­ли­ся?.. Ну - пе­ре­ро­ди їх, пе­ре­ро­би!

    Подумав-погадав Чо­ловік, роз­ки­нув дум­ка­ми і сяк і так; і по­ка­ра­ти б, щоб не ро­би­ли зло­чинст­ва… Та чим же во­ни ви­ну­ваті, що та­ки­ми вро­ди­ли­ся?.. Мах­нув ру­кою та й звелів всіх ви­пус­ти­ти, і не ска­зав ніко­му нічо­го…

    

XI

    

    На од­но тільки здав­ся пер­ший Чо­ловік. Більше ви­ну­ва­тив тих хи­жаків, що од­но дру­го­го їли, ніж тих, що тра­вою го­ду­ва­ли­ся. Ті жит­тя дру­гим ко­ро­ти­ли, а ці їли, що си­ра зем­ля рос­ти­ла. І взяв він всіх гри­зунів та ши­пунів під свій при­зор, до сво­го дог­ля­ду, бо­ро­нив од хи­жаків. Нам­но­жив че­ред вся­ких, сам став пас­ту­хом.

    Зажив пер­ший Чо­ловік, на всю гу­бу за­жив. Пе­ре­га­няє че­ре­ди з до­ли­ни на до­ли­ну, з од­но­го ви­па­су на дру­гий, ско­ти­ну мно­жить і сам мно­житься. Діждав він ба­га­то синів і до­чок, онуків і прав­нуків, до­жив до ста­рості - ста­рий та древній! І от, чим більше він жив та старівся, тим більше по­ча­ли кло­по­та­ти йо­го дум­ки: "Що бу­де, як йо­го не ста­не? Як те жит­тя сво­го коліна впо­ряд­ку­ва­ти, щоб не бу­ло між ни­ми свар­ки, та бран­ки, та ли­хо­го роз­лад­дя?.. Поділи­ти? - ду­мав він.- Розійдуться во­ни по всій землі ши­рокій, роз­те­чуться по країнах да­ле­ких, по­за­бу­ва­ють, яко­го ро­ду й пло­ду, і, стрінув­шись, поч­нуть во­ро­гу­ва­ти… Не діли­ти, зос­та­ви­ти вкупі? На ко­го ж їх зос­та­ви­ти, на ко­го при­по­ру­чи­ти? При­по­ру­чи­ти на яко­го си­на - Другі бу­дуть ремст­ву­ва­ти, а на всіх ра­зом - не по­ми­ряться".

    Пристали до нього Прав­да та Крив­да, кож­на свов до­во­дить. Крив­да ра­дить: поділи!.. Прав­да рає: не діли… Не знає Чо­ловік, що йо­му ро­би­ти, так і вмер, не зро­бив­ши нічо­го.

    Як умер та по­хо­ва­ли йо­го, то за­раз усі си­ни й зійшли­ся на ра­ду:

    - Що ро­би­ти, як їм бу­ти?

    

XII

    

    От са­мий стар­ший і ка­же їм:

    - Брати мої милі! Вмер наш батько, не зос­та­вив­ши нам роз­по­ряд­ку ніяко­го… Як те­пер бу­де­мо жи­ти?

    - Як жи­ти? - пи­та­ють другі.- Ну, ка­жи!

    - По-моєму,- ка­же стар­ший,- як жи­ли, так і жи­ти вкупі.

    Мовчать менші, тільки го­ло­ви пос­хи­ля­ли.

    - Укупі? - за­мо­вив підстар­ший.- А хто ж бу­де стар­ши­ну­ва­ти та роз­по­ря­док да­ва­ти?

    - Та вже ж хто стар­ший, то не мен­ший,- ка­же най­стар­ший брат. | - То себ­то ти?- спи­тав­ся підстар­ший.- Що ж ти за ця­ця та­ка, що на­ми бу­деш вер­хо­во­ди­ти? -! скрик­нув він. ' - А ось яка я ця­ця: раніше ро­див­ся від те­бе.

    - То що, що ти раніше ро­див­ся? А в нас хіба не один батько був? Не од­на ма­ти ро­ди­ла?.. Чо­го ж ми бу­де­мо тобі ко­ри­ти­ся?

    Другі собі гу­дуть:

    - Справді, справді! Од­но­го батька од­на­кові діти. Чо­го ж од­но­му все, а дру­го­му нічо­го? По­ча­ли зма­га­тись.

    - Ну, як хо­че­те, так і робіть,- ка­же стар­ший брат.

    - А як,-ка­жуть,-ро­бить? Ось як зро­бить: ділиться - всіх порівну ділить, щоб ніко­му не бу­ло за­вид­но.

    Почали діли­тись. Лічать, ділять, ди­вись,- од­но зос­тається лиш­не або ко­му од­но­го не дістає. Як ти поділиш, як по­ми­риш? Усяк кри­чить: "Моє!" - або:

    "Мені не ста­ло!" Зно­ву по­ча­ли зма­га­тись. Спер­шу зма­га­лись на сло­вах, а далі дійшло діло й до бійки. Ус­тав рід на рід, коліно на коліно, роз­по­ча­ли січу ду­шо­губ­ну, згу­бу са-мосічну; ви­би­ли на­ро­ду чи­ма­ло, ви­гу­би­ли цілі ро­ди, ви­по­ло­ни­ли цілі коліна. Зос­та­ло­ся не­ба­га­то на­щадків, що роз­тас­ка­ли на­чис­то доб­ро батьківське й по­розтіка­лись мерщій од­но від од­но­го в різні краї, не­су­чи в своєму серці не­на­висть лю­ту та во­рож­не­чу тяж­ку на тих, від ко­го одрізня­ли­ся…

    Так та Крив­да знай­шла ярміс прис­ту­пи­ти й до чо­ловіка і че­рез йо­го вже опа­ну­ва­ла всім світом.

    

XIII

    

    З то­го ча­су прой­шло ба­га­то літ, ми­ну­ло чи­ма­ло віків; роз­коріни­ли­ся лю­ди, вкри­ли всю зем­лю со­бою, мов та му­рав'я, на­ро­би­ли царств і царів, панств і панів, та Прав­ди не за­лу­чи­ли до се­бе. Чим далі, то все та Крив­да роз­коріняється та ши­риться, стар­ши­нує та па­нує на землі, а Прав­да го­лод­на та хо­лод­на сно­ви­гає по світу, го­рем си­та, сльоза­ми по­ли­та… Ніхто її зна­ти не хо­че. Ча­сом тілько старі сліпці, божі лю­ди, зга­ду­ють її в своїх важ­ких піснях:

    Та вже ж тії Прав­ди, Прав­ди не зіська­ти, Бо ста­ла та Крив­да те­пер па­ну­ва­ти…

    - Бабусю! а нас­та­не ко­ли та­кий час, що Прав­да одоліє Крив­ду й поч­не на землі па­ну­ва­ти? - спи­тав­ся ба­бусі біло­ли­ций Івась.

    Усі діти уп'яли очі в ба­би­не об­лич­чя, до­жи­да­ючи, що та ска­же. Ба­бу­ся нічо­го не од­ка­за­ла, тільки низько-низько скло­ни­ла го­ло­ву, і та ста­ра го­ло­ва на тон­ких в'язах чо­гось ду­же хи­та­ла­ся.

    

    [1889]

Пошук на сайті: