Панас Мирний - Повія

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11154
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12225

Роман Панаса Мирного «Повія» — твір величезної художньої вартості, один із найкращих соціально-психологічних романів української літератури XIX ст.

Панас Мирний 

Повiя

Частина перша

    

У СЕЛI

    

I

    

    Ще та­кої зи­ми лю­тої та ска­же­ної лю­ди не заз­на­ють! Осiнь бу­ла до­що­ва: вiд дру­гої пре­чис­тої як по­ча­ли­ся до­шi, та день у день ли­ли - до са­мо­го Пи­ли­па. Зем­ля так наб­ра­ла­ся во­ди, що вже i в се­бе не прий­ма­ла. Ве­ли­ки­ми рiч­ка­ми-озе­ра­ми сто­яла та во­да по по­лях та бал­ках; на проїжджих шля­хах та­кi баг­на - нi прой­ти нi проїха­ти. Не тiльки се­ло з се­лом - су­сi­ди не ба­чи­ли­ся од­но з дру­гим цi­ли­ми тиж­ня­ми; жи­ли, як у не­во­лi. Осiн­ня над­вiр­ня ро­бо­та ста­ла. Ко­ли хто мав клу­ню - мо­ло­тив со­бi пот­ро­ху, при­би­рав, що да­ла за лi­то кри­ва­ва пра­ця. Та чи ба­га­то тих клунь у Мар'янiв­цi? У збор­щи­ка Грицька Суп­ру­на - од­на; у по­па - дру­га; у па­на тре­тя; а в ос­тан­нiх хлiб гнив у сто­гах. I вро­жай то­го лi­та не­гус­тий удав­ся; те­пер осiнь ма­ла й те зог­ноїти… Бо­лi­ло хлi­бо­робське сер­це, див­ля­чись на свої за­ли­тi во­дою то­ки, на по­чор­нi­лi, при­пав­шi до зем­лi стiж­ки. У Де­ми­ден­ка у сто­зi жи­то рос­ло; у Кну­ра два сто­ги ми­шi по­то­чи­ли; зов­сiм скир­ти роз­су­ну­лись, роз­па­лись - у гнiй по­вер­ну­лись. В Ос­та­пен­ка осе­ля по­дiр­ча­вi­ла - во­да у ха­ту ли­ла­ся: лгав був сеї осе­нi вкри­ти, та за­хо­пи­ла не­го­да. На лю­дей пiш­ла по­шесть: тряс­цi, про­пас­ни­цi… За­ро­бiт­ку нi­яко­го; гро­шей не­має. У дру­гих i хлi­ба пе ста­ло, та нi­де й по­зи­чи­ти. Бi­да, ка­ра гос­под­ня! Най­ма­ли ака­фис­ти, слу­жи­ли мо­леб­нi - нi­що не по­мо­га­ло!

    Так бу­ло аж до Пи­ли­па. Уно­чi пе­ред за­го­вi­на­ми по­тяг­ло хо­ло­дом; у свi­ту ви­пав не­ве­лич­кий снi­жок. Про­дер­жа­ло з тиж­день мо­ро­зом - зем­ля зак­ляк­ла, як кiст­ка. Лю­ди й то­му ра­дi: зра­зу ки­ну­ли­ся до хлi­ба. Зя­гу­па­лiї з дос­вiт­ку до пiзньої но­чi цi­пи мiж сто­га­ми, за­гар­ча­ли ло­па­ти на то­ках - шпар­ко на­род узявсь до ро­бо­ти! Че­рез тиж­день - за­мiсть чор­них сто­гiв жов­тi­ли ви­со­кi оже­ре­ди со­ло­ми.

    З хлi­бом уп­ра­ви­лись, а од­вез­ти у мiс­то на ба­зар або на яр­ма­рок ку­ди - ко­лоть же та­ка - нi з дво­ру! Дех­то з га­ря­чих поїхав та й за­ка­яв­ся: той - во­ла роз­чах­нув, а той - ра­зом па­ру. Хто мав ко­няч­ку - ще сяк-так, во­зив пот­ро­ху. Та чи ба­га­то ж тих ко­ней у се­лi? Мар'янiв­ща­ни спо­кон­вi­ку хлi­бо­ро­би: вiл, а не кiнь - си­ла у польовiй ро­бо­тi. Мар'янiв­ща­ни ко­ха­ли­ся у во­лах, а не в ко­нях: ко­нем так - поїха­ти ку­ди, про­гу­ля­ти­ся, а во­лом - ро­би­ти. Шко­да ско­ти­ни, а тут за по­душ­не на­да­ви­ли: ове­ча­та, сви­нi, ко­ро­ви - все за без­цiнь пiш­ло; у во­лость поб­ра­ли та там i про­да­ли… На­род пла­кав­ся, бiд­кав­ся, бо то ж тiльки пер­шу по­ло­ви­ну зап­ла­че­но; з чо­го ж взя­ти на дру­гу? Усi но­си по­вi­си­ли. Од­на на­дiя зос­та­ла­ся - Ми­ко­лаївський яр­ма­рок у мiс­тi; там як не про­да­ти, то хоч про­па­дай. Лю­ди на­дi­ялись та мо­ли­лись, щоб хоч тро­хи пiд­ки­ну­ло снi­гом, прит­ру­си­ло до­ро­гу: все ж саньми не те що во­зом, - i для ско­ти­ни лег­ше, i наб­ра­ти бiльше…

    На На­ума по­теп­лi­ло. Сон­це схо­ва­ло­ся за зе­ле­нi хма­ри; з по­луд­ня вi­тер по­вi­яв; зро­би­лась од­ли­га. Про­дер­жа­ло так три днi. Про­ти Вар­ва­ри по­ча­ло мот­ро­ши­ти снiж­ком; до свi­ту i геть-то йо­го впа­ло. На­род мер­щiй ша­рах­нув на яр­ма­рок: хто мав ско­ти­ну - своєю, а хто не мав - уп­ро­ху­вав­ся в су­сi­ди. Всi виїзди­ли та ви­хо­ди­ли; вся­ко­му тре­ба те про­да­ти, дру­ге ку­пи­ти.

    Упросився й Пи­лип При­ти­ка до Кар­па Здо­ра, сво­го су­сi­да й ку­ма. Ски­нув до йо­го на са­ни мi­шеч­кiв п'ять жи­та, один - пше­ни­цi та пiвк­лун­ка пшо­на - увесь ли­шок, який мож­на бу­ло збу­ти; уп­ро­сив­ся до ку­ма, та на Вар­ва­ри ра­ненько й поїха­ли в го­род. Ви­ряд­жа­ла їх сiм'я Здо­ро­ва; ви­ряд­жа­ла й Прiська, жiн­ка Пи­ли­по­ва, не так ста­ра, як зас­та­ре­на, мо­ло­ди­ця; про­ща­ла­ся з ни­ми й доч­ка Пи­ли­по­ва, Хрис­тя - дiв­ка сiм­над­ця­ти лiт. Прiська на­ка­зу­ва­ла чо­ло­вi­ко­вi со­лi ку­пи­ти, хоч з пiв­пу­да; Хрис­тя про­ха­ла батька при­вез­ти з мiс­та гос­тин­ця - хоч перс­тень, хоч се­реж­ки, хоч стьожку яку-не­будь…

    - Гаразд, доб­ре! Усього на­ве­зу! - смiється гiр­ко Пи­лип, ду­ма­ючи бiльше про по­душ­не, за кот­ре вже не раз на­тя­кав Грицько Суп­ру­нен­ко, нiж про доньчи­не ба­жан­ня.

    Мiсто вiд Мар'янiв­ки верс­тов зо двад­цять. Ко­ли удос­вi­та виїха­ти, то на обiд са­ме пос­пi­неш. Так во­ни роз­лi­чу­ва­ли; так i в до­ро­гу ру­ши­ли. Зря­ику снi­жок пот­ро­ху по­чав па­да­ти, все при­бiльшу­ючи та прис­по­ря­ючи. Бу­ло ти­хо, а то й вiт­рець ру­шив - по­ча­ло ко­ле­сом снiг кру­ти­ти. Iк обi­ду та­ке схо­пи­лось, що свi­ту бi­ло­го не вид­но! Не вi­тер, а бу­ря за­вi­яла, ме­ту­чи цi­лi го­ри снi­гу по зем­лi, ви­хо­рю­чи не­мов гус­ту ка­шу у по­вiт­рi. Не ста­ло вид­но нi не­ба, нi зем­лi - все то од­но неп­рог­ляд­не вi­ха­ло… аж страш­но, аж сум­но ста­ло! Так бу­ло з пiвд­ня на Вар­ва­ри i цi­лий день на Са­ви. По дво­рах по­на­вер­та­ло та­кi ку­чу­гу­ри, що страш­но ди­ви­тись; де­якi ха­ти зов­сiм по­за­но­си­ло, по­за­му­ро­ву­ва­ло. Мар'янiв­ка роз­ки­ну­лась на двох суг­ро­бах, по­се­ред кот­рих у до­ли­ну, мiж гус­ти­ми вер­ба­ми, ле­жав ста­вок. Те­пер теї до­ли­ни й не вид­но; не­ве­лич­кi гi­ляч­ки ви­со­чез­них верб, мов тир­ча­ки бур'яну, ви­зи­ра­ють з-пiд снi­гу, ву­ли­цi за­би­тi-за­ме­те­нi; по дво­рах врi­вень з ха­та­ми сто­ять стра­шен­нi снi­го­вi ба­би, i тiльки вi­тер куй­ов­дить їх гост­рi го­ло­ви. У При­ти­ки в дво­ри­щi, край­ньому вiд ца­ри­ни, - пов­нi хлiв­цi й по­вi­точ­ки снi­гу, кру­гом ха­ти, мов сто­ро­жiв, пос­та­но­ви­ло п'ять баб; з вер­хiв їх вi­тер рве й пе­ре­ки­дає снiг че­рез осе­лю; а на ди­ма­рi по­вик­ру­чу­ва­ло та­кi куд­ла­тi ба­ра­ни - i не пiз­на­ти, чи то людське жит­во, чи на­вер­ну­ло та­ку ку­чу­гу­ру снi­гу?.. На Ми­ко­ли пе­рес­та­ло би­ти, за­те ушк­ва­рив мо­роз - аж ки­пить, та вi­тер так i рве, так i не­се з зем­лi… Ще та­ко­го стра­шен­но хо­лод­но­го дня нiх­то не заз­нає! Гал­ки на де­ре­вах за­мер­за­ли i, як шмат­ки льоду, па­да­ли до­до­лу; го­роб­цi по по­вiт­ках ко­лi­ли… У церк­вi, не див­ля­чись на та­ке свя­то, - не дзво­не­но, не слу­же­но: до неї до­би­ти­ся не мож­на! На­род з са­мо­го ран­ку узяв­ся був за ло­па­ти, щоб про­гор­ну­ти хоч стеж­ку, та нi­чо­го не зро­бив­ши, ро­зiй­шов­ся по ха­тах… Ско­ти­на тре­тiй день не на­по­ва­на: гли­бо­ко во­до­пiй за­не­се­но, та й са­ма ско­ти­на у тяж­кiй не­во­лi; з ве­ли­кою си­лою до неї мож­на бу­ло доб­ра­ти­ся, щоб уки­ну­ти обе­ре­мок со­ло­ми… Вiв­цi, те­ля­та по­ча­ли ги­ну­ти… Ще та­ких два днi - i нi ще­ти­ни не зос­та­неться у се­лi! Справ­ди­ла­ся по­го­вiр­ка: "Вар­ва­ра пох­ва­литься, Са­ва пос­те­литься, а Ми­ко­ла скує!"

    Кинулась ран­ком Прiська вий­ти э ха­ти - нi­яким по­би­том две­рей вiд­чи­ни­ти! За­мiстъ сi­ней Пи­лип зро­бив ся­ку-та­ку при­мост­ку, об­ки­дав­ши зо­ко­ла гноєм. Те­пер у той за­хист на­вер­ну­ло пов­но снi­гу! А тут ще, як на те - все топ­ли­во вий­шло, при­вар­ку не ста­ло: нi­чим ви­то­пи­ти, нi з чо­го бор­щу зва­ри­ти. На ве­ли­ку си­лу Прiська з Хрис­тею од­хи­ли­ли две­рi, про­гор­та­ючи ру­ка­ми снiг; що не мож­на бу­ло ви­ки­да­ти над­вiр, ви­гор­та­ли у ха­ту. Снiг роз­та­вав; ка­лю­жi тек­ли пiд пiл, пiд пiч, пiд ла­ви; у ха­тi, як у льоху, ста­ло хо­лод­но, вог­ко… Сяк­так две­рi вiд­чи­ни­лись. По­ча­ли зно­ву ви­гор­та­ти снiг з ха­ти у сi­ни, з сi­ней - над­вiр. Обид­вi ухор­ка­лись, аж пiт прой­няв. За­хист очис­ти­ли вiд снi­гу й зак­ри­ли пле­те­ним за­сi­ком, що по­рож­нiй сто­яв у кут­ку. Те­пер же тре­ба до со­ло­ми якось до­би­тись: не си­дi­ти ж у не­топ­ле­нiй ха­тi!! Хрис­тя, мо­лод­ша, ки­ну­лась бу­ло - та й пiр­ну­ла з го­ло­вою в снi­гу. Прiська ста­ла ря­ту­ва­ти; пiд­няв­ся крик­гук… З су­сiд­нiх дво­рiв те ж са­ме чу­ло­ся: i там бу­ло не кра­ще. По­се­ред ули­цi хтось кри­чав, ла­яв­ся… хтось десь ре­го­тав­ся… I смiх, i ли­хо!.. На­си­лу Хрис­тя ви­лiз­ла з ку­чу­гу­ри, та зно­ву ки­ну­лась - i зно­ву зав'язла…

    - Нi, не так, - ка­же Прiська. - Возьмi­мо ноч­ви та ноч­ва­ми ви­но­си­мо! узя­ли ноч­ви. Кру­гом ха­ти був вiльний про­ход; по­мiж ба­ба­ми ще вид­нi­лись прос­вi­ти; у прос­вi­ти но­си­ли снiг, за­ки­да­ли їх. Не за­ба­ри­ла­ся снi­го­ва стi­на ви­рос­ти кру­гом ха­ти… На­си­лу до­би­ли­ся до со­ло­ми. Ря­ден з п'ять її утяг­ла Хрис­тя у ха­ту. Прiська зов­сiм ви­би­лась з си­ли, ле­жа­ла на по­лу та стог­на­ла… Топ­ли­ва до­бу­ли; тре­ба б у пог­рiб до­би­тись. Поп­ро­бу­ва­ла зно­ву Хрис­тя - нi, не сi­кай­ся!

    - Та хай йо­му, то­му пог­ре­бо­вi! Ще тро­хи там зос­та­ло­ся бу­ря­кiв - зва­ри­мо борщ; пшо­но теж е - бу­де на ка­шу, - рi­ши­ла Прiська. - Що кар­топ­лi не­ма, то сiлькiсь уже!

    Христя за­то­пи­ла в пе­чi; со­ло­ма зра­зу за­па­ла­ла, та дим пог­на­ло на ха­ту.

    - I ди­мар за­нес­ло… Оце ли­хо! - тiльки що ска­за­ла Хрис­тя, як з грю­ком цi­ла ко­пи­ця снi­гу по­су­ну­ла­ся на при­пi­чок. Хрис­тя мер­щiй ви­нес­ла йо­го у сi­ни. Дим по­чав клу­бо­та­тись над при­пiч­ком, шу­кав про­хо­ду; снi­гу ще ки­ну­ло З ди­ма­ря; це зра­зу сiп­ну­ло йо­го уго­ру… Сла­ва бо­гу! Со­ло­ма за­па­ла­ла жар­ко­яс­но.


    Поки Прiська ле­жа­ла та спо­чи­ва­ла, Хрис­тя по­ра­лась ко­ло стра­ви… Швид­ка ця Хрис­тя, зо­ло­тi в неї ру­ки! Не за­ба­ри­ла­ся во­на ви­то­пи­ти, стра­ви на­ва­ри­ти. Ко­ли затк­ну­ла верх, теп­ло пiш­ло по ха­тi… А над­во­рi зно­ву роз­хо­ди­ло­ся та­ке, що ли­хо!

    Сонце, по­ка­зав­шись зран­ку, по­су­ну­ло зно­ву за хма­ри; зе­ле­нi во­ни та неп­ри­вiт­нi об­ло­жи­ли все не­бо. Вi­тер з го­ди­ни на го­ди­ну дуж­чав, рвав снiг з зем­лi, кру­тив йо­го на всi бо­ки, ви­хо­рив на всi сто­ро­ни. Кру­гом ха­ти не­на­че у сто ко­ней га­са­ло, то­рох­тi­ло осе­лею, жа­лiб­но спi­ва­ло у ди­ма­рi. Доб­ре то­му, хто те­пер до­ма, в теп­лiй гос­по­дi! А тi, що в по­лi, в до­ро­зi?..

    Серце Прiсьчи­не пи­ло. Во­на сьогод­нi жда­ла Пи­ли­па. Пев­но, вiн зран­ку ру­шив. Не дай, гос­по­ди, не доб'ється до прис­та­но­ви­ща? За­не­се-за­ки­да зов­сiм снi­гом, ду­шу за­мо­ро­зить на­вi­ки.

    Прiська лед­ве хо­ди­ла по ха­тi, блi­да, хму­ра, i все стог­на­ла. Дов­го не обi­да­ли, все до­жи­да­ли - ось-ось над'їде… I по­обi­да­ли - Пи­ли­па не бу­ло. Уже ста­ло й ве­чо­рi­ти - не­має. Не­ве­се­лi дум­ки тур­бу­ва­ли Прiсьчи­ну го­ло­ву.

    - Що це батька не­має? Не дай, гос­по­ди, в по­лi зас­ту­ка та­ке… - ви­мо­ви­ла Хрис­тя.

    Прiська тро­хи не скрик­ну­ла. Доч­чи­не сло­во як но­жем уда­ри­ло її в сер­це… Бу­ря рво­ну­ла, аж зат­рi­ща­ла осе­ля у ха­тi, за­гур­ко­тi­ло у вiк­на, за­го­ло­си­ло в ди­ма­рi, тон­ко та жа­лiб­но, аж в сер­цi у Прiськи по­хо­ло­ну­ло.

    Нiч спус­ти­ла­ся на зем­лю, сi­ра, неп­ри­вiт­на нiч. У вiк­на, крiзь на­мерз­лi шиб­ки, лед­ве-лед­ве про­би­вав­ся свiт; по кут­ках у ха­тi зсту­пи­ли­ся тi­нi; гус­тий мо­рок ок­рив її всю.

    - Свiти хоч свiт­ло! - сум­но про­мо­ви­ла Прiська.

    Христя зас­вi­ти­ла не­ве­лич­кий ка­га­нець i пос­та­но­ви­ла йо­го на ко­ми­нi. Пiдс­лi­по, ча­дi­ючи на всю ха­ту, го­рiв йо­го гнiт; вi­тер хо­див по ха­тi; си­зий свiт ко­ли­вавсь на всi бо­ки, мов пе­ред смер­тю чо­ло­вiк во­див по­мерк­ли­ми очи­ма. Хрис­тя гля­ну­ла на ма­тiр i зля­ка­ла­ся: жов­та, аж чор­на, си­дi­ла во­на на по­лу, пi­доб­гав­ши но­ги й згор­нув­ши ру­ки; го­ло­ва її не дер­жа­ла­ся пря­мо - важ­ко опус­ти­лась на гру­ди; очi­пок, пiд­бив­шись уго­ру, по­су­нув­ся на­бiк; сi­рi пас­ма во­лос­ся ви­сi­ли з-пiд йо­го, мов по­сох­ле ба­дил­ля; дов­га тiнь вiд неї гой­да­ла­ся на по­мок­рi­лiй стi­нi.

    - Мамо! - скрик­ну­ла Хрис­тя.

    Прiська пiд­ве­ла го­ло­ву, гля­ну­ла на доч­ку, бо­лiс­но, прик­ро по­ди­ви­ла­ся… Хрис­тю аж об­ня­ло хо­ло­дом вiд то­го пог­ля­ду.

    - Оце який вi­тер по ха­тi хо­дить! Чи не про­то­пи­ти б? - спи­та­ла Хрис­тя.

    - Як хо­чеш, - од­ка­за­ла Прiська й зно­ву спус­ти­ла го­ло­ву на гру­ди. Хрис­тя за­то­пи­ла… Ве­се­ло за­бi­га­ли яс­нi вог­ни­ки по тон­ких стеб­лах со­ло­ми, за­лi­та­ли не­ве­лич­кi iс­кор­ки по чор­них че­люс­тях пе­чi; вiх­тем пiд­ня­ло­ся по­лум'я вго­ру, па­лах­ну­ло на всю ха­ту, заб­ли­ща­ло по на­мерз­лiй шиб­цi i не за­ба­ри­ло­ся згас­ну­ти. Хрис­тя пiд­ки­ну­ла со­ло­ми… ще… та ще… Зно­ву по­лум'я пiд­ня­ло­ся, свiт осi­яв усю ха­ту. Чор­ною ма­рою ви­рi­зу­ва­лась Хрис­ти­на пос­тать се­ред то­го свi­ту; круг­ле мо­ло­де об­лич­чя, мов квiт­ка, чер­во­нi­ло, очi бли­ща­ли… Свiт, па­ла­ючи, по­за ко­ми­ном бли­ма i па­да на пiл, до­би­ра­ючись до сво­ло­ка… У кут­ку над по­лом на жерд­цi ви­сить оде­жа - свит­ки, юп­ки, спiд­ни­цi, спус­ка­ючи вiд се­бе чор­ну тiнь; пiд пок­рiв­лею тiї тi­нi си­дить Прiська, як i си­дi­ла; свiт бi­гає по її ви­ду, оде­жi - їй бай­ду­же: згор­бив­шись, пох­ню­пив­шись, во­на, здається, слу­хає бу­рi, що так стра­шен­но гу­де та виє кру­гом ха­ти… I здається їй, щось ша­мо­тить там… крек­че, преться, до­би­вається. По­чув­ся i го­лос людський.

    - А бу­ря яка, гос­по­ди! - про­мо­ви­ла Хрис­тя.

    - Цить! - крик­ну­ла Прiська, пiд­нi­ма­ючи го­ло­ву. Ли­це її ожи­ло, ув очах грає од­ра­дiсть.

    - Гей!.. Чи чуєте?.. - до­но­ситься го­лос знад­во­ру.

    Прiська стриб­ну­ла з по­лу та - в сi­ни.

    - Ти, Пи­ли­пе? - пи­тає, по­зи­ра­ючи че­рез за­сiк на чо­ло­вi­чу пос­тать, за­ки­да­ну снi­гом.

    - Що це у вас стоїть на до­ро­зi? - до­пи­тується го­лос.

    - Хто там та­кий? - обiз­ва­ла­ся й Хрис­тя,

    - Се я.

    - Хто - я?

    - Грицько Суп­ру­нен­ко, збор­щик. Пус­тiть хоч у ха­ту… Оце б'є яке! Оце За­куй­ов­ди­ло!

    За Грицько­вою по­мiч­чю за­сiк по­су­ну­ли в сi­ни i в ха­ту увiй­шли ра­зом. Грицько, ви­со­чез­но­го зрос­ту та ще в ко­бе­ня­цi, до­ся­гав го­ло­вою аж до са­мої сте­лi.

    - Здоровi! - при­вi­тав­ся вiн, ски­да­ючи ра­зом з ко­бою й шап­ку та по­ка­зу­ючи цi­ле ру­но по­си­вi­ло­го во­лос­ся на го­ло­вi, своє дов­ге су­во­ре ли­це, на­суп­ле­нi бро­ви,здо­ро­вез­нi на­мерз­лi ву­са.

    - Здоровi! - од­ка­за­ла Прiська.

    - З сим днем, що сьогод­нi!

    - Спасибi.

    - Пилип до­ма?

    - Немає.

    - Отак же! На чор­та й кра­ще!.. А ме­нi йо­го тре­ба. Де ж вiн?

    - Та як поїхав на яр­ма­рок ще на Вар­ва­ри, та й до­сi не­має, - зiтх­нув­ши, од­ка­зує Прiська.

    - На чор­та й кра­ще! - од­но своє Гркцько.

    - Що ж там та­ке?

    - Що? по­душ­не! - грiз­но гу­ко­нув Грицько, прой­шов­шись по ха­тi та вда­рив­ши но­гу об но­гу.

    - Не знаю, - ка­же, по­мов­чав­ши, Прiська. - Ко­ли вер­неться - ска­жу… Узяв тро­хи хлi­ба про­да­ти, як­що про­дав…

    - Та я цю пiс­ню не вiд од­но­го чую! - пе­ре­бив Грицько. - Ли­ха їх го­ди­на роз­но­си­ла по яр­мар­ках! А тут в од­ну шку­ру по­си­ла­ють: iди!.. Ота­ка путь… х-хе!

    - Чого ж ее так при­па­ло? - пи­та Прiська.

    - Гаспид їх знає! От не­щас­тя! - чу­ха­юч тяж­ко. - Во­ни там по яр­мар­ках гу­ля­ють, го­рiл­ку п'ють, а ти по їх хо­ди та зби­рай…

    Прiська мов­ча­ла. Во­на зна­ла доб­ре цього Грицька: не бу­ло га­ря­чi­шо­го чо­ло­вi­ка на се­лi, як вiн. Роз­сер­ди­ти йо­го - як раз плю­ну­ти; а ко­ли роз­сер­див­ся - як реп'ях той уче­питься. Кра­ще мов­ча­ти. I Грицько мов­чав, хо­див по ха­тi, ху­кав та тер ру­ки, бив чо­бiт об чо­бiт.

    - А те­пер ще плен­тай­ся до Гуд­зя!.. Бла­гий, бач, свiт! - сер­див­ся Грицько. - Ду­шею на­ло­жиш че­рез їх, прок­ля­тих!.. Та хоч би гро­шi да­ва­ли.

    - Що ж, як не­має гро­шей, - йо­му ти­хо Прiська. - Хi­ба б не рад­нi­шi вiд­да­ти?.. Ко­ли й за­ро­би­ти нiг­де.

    - Брехня! - обiр­вав Грицько. - То та­ка вда­ча ле­да­ча, та­ка звич­ка бi но­ва! Спо­ва­ди­лись так: хо­ди по їх ра­зiв по де­сять та про­си, у но­ги кла­няй­ся!..

    А не­ма то­го, - слi­дує з те­бе - i вiд­дай, ко­ли слi­дує. Так же нi: кра­ще в шин­ку проп'ю, нiж в каз­ну вiд­дам.

    - Було б що вiд­да­ва­ти, - ус­мi­ха­ючись, ка­же Прiська, - а не то що в ши­нок ще но­си­ти… Уже, здається, що у ко­го й бу­ло, то все поз­ди­ра­ли. До­ки во­ни вже бу­дуть i дра­ти?

    - Не на­шо­го то ума дi­ло… Ска­за­но - дай, то й вiд­дай.

    - Воно ж i да­ван­ню кi­нець є… Уже ж усе, що бу­ло, заб­ра­ли… ове­чат про­да­ли, сви­ней про­да­ли, оде­жу лищ­ню… Зос­та­ли­ся од­нi з ду­ша­ми. До­ки ж та­ки йо­го бра­ти i з чо­го йо­го взя­ти? Он, не­бiй­сь, у па­нiв скiльки зем­лi - не мi­ря­но! З iх би i бра­ли.

    - Хiба не бе­руть i з їх? Ду­маєш, ми­лу­ють - бе­руть!

    - Та не стiльки, як з нас. З їх за зем­лю бе­руть. А з нас? I по­душ­не, i ви­куп­не, i земське, й мирське!.. Гос­по­ди! от нас­та­ло жит­тя, - во­ро­го­вi та­ко­го не по­жа­даєш.

    - Толкуйся! Що по­мо­жеться?.. А ке лиш, дiв­ко, вог­ню люльку за­па­ли­ти, - пiд­хо­дя­чи до пе­чi, про­мо­вив Грицько. Хрис­тя ви­тяг­ла жа­ру.

    - Як же ти йо­го вiзьмеш? - скрик­нув Грицько, по­ка­зу­ючи ру­кою на ку­пу по­пе­лу, в кот­ро­му тлi­ли iск­ри. - А до хлоп­цiв, не­бiй­сь, про­вор­на, - зло увер­нув вiн. - Да­вай вi­хоть!

    Христя скру­ти­ла вер­чик со­ло­ми, за­па­ли­ла i по­да­ла Грицько­вi.

    - То ти ж ска­жи Пи­ли­по­вi, щоб безп­ре­мiн­но дос­та­чив гро­шi, - ка­же Грицько, по­ло­жив­ши вi­хоть на люльку. Огонь про­бiг впо­довж йо­го ви­ду, ос­вi­тив на­суп­ле­нi бро­ви, сi­рi сер­ди­тi очi, кот­ри­ми вiн блим­нув на Хрис­тю… Здяб" ться, трiс­ку­чий мо­роз та­ким хо­ло­дом не дих­нув би, як гля­нув вiн па неї.

    - Скажу, ска­жу.

    - Ска-а-жу-у! - про­мо­вив Грицько, сплю­нув, на­ки­нув коб­ку на го­ло­ву й пi­шов з ха­ти.


    - Звичайний дядько, нi­чо­го ска­за­ти. Пi­шов - i не поп­ро­щав­ся! - ска­за­ла Хрис­тя.

    - Жди ти вiд Грицька зви­чай­нос­тi - дiж­деш­ся! Вiн уже i зви­чаї людськi че­рез свою пи­ху по­гу­бив, - про­мо­ви­ла, зiтх­нув­ши, Прiська i зно­ву поб­ра­ла­ся в ку­то­чок на пiл, на своє мiс­це.

    Тяжка, пе­ку­ча ту­га об­ляг­ла її сер­це, важ­кi дум­ки об­сi­ли го­ло­ву, її дов­ге жит­тя розс­ти­ла­ло­ся пе­ред нею… Де її ра­до­щi, де тi ве­се­ло­щi? День у день ро­бо­та, день у день пра­ця - нi згу­ля­ти, нi спо­чи­ти. А нуж­да яка бу­ла, та­ка й є; з са­мо­го мал­ку як при­че­пи­ла­ся - та й до­сi… Що бу­ло доб­ро­го в сер­цi, що бу­ло жи­во­го в ду­шi - як той ша­шiль, во­на про­то­чи­ла: i кра­са бу­ла - не знать ко­ли зно­си­ла­ся; i си­ла бу­ла - не знать де дi­ла­ся; якi на­дiї бу­ли - i тих не­має; зос­та­ла­ся од­на - доч­ку прист­роїти, та то­дi хоч i вмер­ти… Без жа­лю, без ту­ги, ско­рi­ше ра­дi­ючи, ки­ну­ла б во­на сей свiт: та­кий вiн їй гiр­кий та об­рид­лий, тем­ний та неп­ри­вiт­ний… Там - хоч вiч­ний од­по­чи­нок; а тут - нi спо­чин­ку не­має, нi єди­ної од­ра­дiс­ної хви­ли­ни… Ще й так во­на дов­го про­тяг­ла: дру­го­го б роз­да­ви­ло та­кою ва­гою нуж­ди та го­ря або зас­та­ви­ло ру­ки на се­бе на­ло­жи­ти; во­на ж усе пе­ре­тер­пi­ла, все пе­ре­мог­ла… Не ди­во, ко­ли в со­рок лiт прий­шло­ся по­си­вi­ти; гли­бо­кi зморш­ки по­рi­за­ли ви­со­ке чо­ло, по­кар­бу­ва­ли ко­лись пов­не рум'яне об­лич­чя, спер­шу ви­су­шив­ши та вив'ялив­ши йо­го; во­но ста­ло жов­те, як во­щи­на; ви­со­кий стан осiв, пря­ма спи­на зiг­ну­ла­ся у ду­гу, а ко­лись блис­ку­чi очi по­гас­ли-поб­лiд­ли, як блiд­не квiт­ка на мо­ро­зi… Ве­ли­кi заш­по­ри за­га­ня­ло жит­тя у сер­це Прiсьцi, страш­ким мо­ро­зом ку­ва­ло їй ду­шу! Як му­че­на, си­дi­ла те­пер во­на на по­лу, i не хо­тi­ло­ся їй ди­ви­тись нi на що, не хо­тi­ло­ся ди­ха­ти; спус­тив­ши очi, во­на важ­ко зiт­ха­ла… Бу­ря ви­ла й одк­ли­ка­ла­ся бо­лiс­тю па її ду­шi, на кiст­ках, на сер­цi.

    - Ви б ляг­ли, ма­мо, спо­чи­ли, - упо­рав­шись ко­ло пе­чi, ка­же Хрис­тя.

    - Його вже не бу­де сьогод­нi, - про­мо­ви­ла глу­хо Прiська. - I то - спо­чи­ти… - i, про­тя­га­ючи свої си­нi ко­ря­вi ру­ки, по­лiз­ла на пiч. Кiст­ки їй лу­ща­ли; са­ма во­на стог­на­ла.

    Христя гля­ну­ла на ма­тiр, про­ве­ла її пог­ля­дом аж на пiч - i на сер­цi у неї по­хо­ло­ну­ло. Та­ка ма­ти ста­ра, зi­сох­ла, не­мощ­на… Нев­же й во­на до­жи­ве до та­ко­го? Не до­ве­ди, гос­по­ди!

    Цiлу нiч про­ки­да­ло Хрис­тю ма­те­ри­не важ­ке зiт­хан­ня; їй не раз чув­ся i її за­дав­ле­ний плач.

    - Мамо, ви пла­че­те? - до­пи­ту­ва­лась доч­ка. I плач, i зiт­хан­ня на який час за­ми­ра­ли… Вi­тер пок­ри­вав їх своїми жа­лiс­ли­ви­ми за­во­да­ми.

    

II

    

    Недарма жу­ри­ла­ся Прiська; не­дар­ма цi­лої но­чi не спа­ла, то гiр­ко пла­чу­чи, то важ­ко зiт­ха­ючи: уже тре­тiй день ми­нув пiс­ля Ми­ко­ли, а Пи­ли­па все не бу­ло. Щод­ня во­на бi­га­ла до Здо­ри­хи до­вi­да­ти­ся, чи не приїхав її чо­ло­вiк? По­ки ж Здо­ра не бу­ло, ще та­ки на­дiя жи­ла у її сер­цi, во­ру­ши­ла­ся на са­мо­му днi, грi­ла; а як Кар­по приїхав та ска­зав, що Пи­лип, спро­дав­шись, пi­шов вiд нього i бiльше йо­му не до­во­ди­ло­ся ба­чи­ти, - нi жи­ва нi мерт­ва вер­ну­ла­ся Прiська до­до­му… У го­ло­вi в неї гу­де, у ву­хах дзво­не, в очах жов­то… Во­на но змог­ла сло­ва ска­за­ти; як зляг­ла, то про­ле­жа­ла, на­че де­рев'яна, до дру­го­го дня.

    На дру­гий день пiш­ла роз­вi­ду­ва­ти по се­лу - хто приїхав? роз­пи­ту­ва­ти - чи не ба­чи­ли де-не­будь її Пи­ли­па? Iван Кнур хва­лив­ся, що ба­чив йо­го в шин­ку; Грицько Хо­мен­ко роз­ка­зу­вав, що во­ни во­ди­ли­ся з Ула­сом Заг­ни­бi­дою; Дмит­ро Шка­руб­кий ка­зав, що ба­чив на са­мо­го Ми­ко­ли, як Пи­лип ви­хо­див З мiс­та. "Ку­ди се?" - пи­тав­ся Дмит­ро. "До­до­му". - "Хi­ба спро­дав­ся?" - "Спро­дав­ся", - од­ка­зав Пи­лип i вда­рив по ки­ше­нi ру­кою. "А то що ме­те?" - спи­тав­ся Дмит­ро. "То не про нас ме­те!" - смi­ючись, од­ка­зав Пи­лип. "А про ко­го ж?" - "Про тих, що в рид­ва­нах їздять та бо­яться хо­ло­ду", - i, за­ре­го­тав­шись, пi­шов со­бi геть.

    Другi, ко­го не пи­та­ла Прiська, ка­за­ли, що не ба­чи­ли i в вi­чi її Пи­ли­па, гу­ди­ли го­ди­ну, гу­ди­ли до­ро­гу, за­би­ту та за­не­се­ну снi­гом; нах­ва­ля­ли­ся, що зро­ду-вi­ку вдру­ге не поїдуть на сю яр­мар­ку; роз­ка­зу­ва­ли, що ба­га­то на­ро­ду по­мерз­ло; то­го вже й не лi­чи­ти - хто но­гу, або ру­ку, або нiс од­мо­ро­зив… I по­лi­цiя, i ста­но­вi їздять усю­ди, роз­ри­ва­ють бур­ти снi­гу та ви­би­ра­ють за­ду­бi­лих… "Як дров тих наск­ла­да­но у по­лi­цiї!" - до­дав Пет­ро Усен­ко.

    Вернулася Прiська до­до­му зап­ла­ка­на та за­жу­ре­на. Хрис­тя со­бi пла­че; од­на од­нiй сло­ва не ска­же. А тут ще й Грицько на­до­лу­жує: щод­ня iде по­душ­не пра­ви­ти - i сьогод­нi iде, i завт­ра iде.

    - Де ж ме­нi но­го взя­ти? Бач же - Пи­лип не вер­тається, - пла­чу­чи, од­ка­зує Прiська.

    - Винокурню за­ку­рив, ма­буть! - доїдає Грицько. - Усi уже вер­ну­ли­ся, а йо­го не­має.

    - Може, вже й не вер­неться нi­ко­ли… - ка­же Прiська.

    - Не вiзьме йо­го ли­ха го­ди­на! Та­ко­го нi­що не бе­ре! - кри­чить Грицько, та по­вер­неться ще до Хрис­тi i поч­не їй гол­ки за­га­ня­ти… все про хлоп­цiв їй пле­ще. Хрис­тя знає, ку­ди се Грицько стри­же, та мов­чить, щоб ще бiльше не розд­ра­ту­ва­ти.

    Грицько - ба­га­тир, ду­ка: у йо­го три па­ри во­лiв, двi шка­пи, цi­ла сот­ня овець; два дво­ри - один у най­ми дає, у дру­го­му сам з жiн­кою та не­жо­на­тим си­ном жи­ве. Ти­хий йо­го син Фе­дiр i з се­бе гар­ний, ро­бо­чий, слух­ня­ний; го­рiл­ки не п'є, по шин­ках не во­ло­читься. Усе б га­разд, та… сва­тав во­се­ни Грицько Фе­до­ра на Ряб­чен­ко­вiй Хiв­рi, хоч по­га­нiй, за­те ба­га­тiй дiв­цi, а Фе­дiр вiзьми та й од­кинься: "Нi за що не вiзьму Хiв­рi". - "А ко­го ж то­бi? По­пiв­ну яку?" - "От, - ка­же Фе­дiр, - гар­на дiв­ка у При­ти­ки - Хрис­тя". Грицько гля­нув так на си­на, мов йо­го хо­тiв наск­рiзь про­ни­за­ти. "У При­ти­ки?.. Гар­на, та що має?" - грiз­но спи­тав­ся. I вже бiльше Фе­до­ра не си­лу­вав.

    З то­го ча­су нi­ко­ли не ми­нав слу­чаю тим або дру­гим При­ти­цi на­со­ли­ти. А Фе­дiр, як на те, де­дальше все бiльше при­па­дає до Хрис­тi; не так во­на до нього, як вiн до неї лип­не. Лю­ди по се­лу по­ча­ли го­мо­нi­ти: при­ча­ру­ва­ла Хрис­тя Фе­до­ра та й глу­зує з йо­го. По­чув Грицько та ще дуж­че ска­зив­ся: ви­ла­яв Фе­до­ра, тро­хи не бив i нах­ва­ляв­ся, що вiн сього При­ти­ку з усiєю сiм'єю З свi­ту зже­не; так ото Хрис­тю де стрi­не, за­раз i поч­не їй очi хлоп­ця­ми ви­би­ва­ти. От i те­пер: не од­ну, не двi гол­ки заг­нав вiн i без то­го в ура­же­не сер­це… Хрис­тя мов­ча­ла. Та й що їй ка­за­ти? Чи їй те­пер до тих хлоп­цiв, ко­ли у своїй ха­тi та­ке ли­хо? Уже Прiська всту­пи­ла­ся за неї.

    - Що це ти вер­зеш та­ке, Гриньку? - спи­та­ла. - Ко­ли не по­ба­чиш Хрис­тю, то все хлоп­цi та хлоп­цi…

    - А ти гля­диш за своєю доч­кою? - грiз­но за­пи­тав Грицько. За­ще­мi­ло, за­бо­лi­ло ма­те­ри­не сер­це. I без то­го важ­ка ту­га на­да­ви­ла йо­го, а та­ка об­ра­за прой­ня­ла, не­на­че ши­лом, до са­мо­го краю.

    - Гляди вже ти кра­ще за своїми дiтьми, а не прий­шов чу­жих учи­ти… - об­раз­ли­во од­ка­за­ла во­на.

    - I нав­чу!.. нав­чу! - гу­кає Грицько.

    - Чому ж ти нав­чиш? Ти 6 ще дуж­че за­лив очi, то бiльше б по­ба­чив, - не ви­тер­пi­ла Прiська, на­тя­ка­ючи на те, що Грицько прий­шов ви­пив­ши.

    - А ти ме­нi не ка­жи сього… I ти ча­рiв­ни­ця, i твоя доч­ка та­ка! Ви тiльки й знаєте хлоп­цiв за­ма­ню­ва­ти та ча­ру­ва­ти.

    - Яких хлоп­цiв? - зди­ву­ва­ла­ся Прiська.

    - Не знаєш? Удаєш се­бе свя­тою? А хто мо­го Фе­до­ра з ума звiв? Хто йо­го на­пу­вав, пiд­ку­рю­вав?.. Не знаю, ду­маєш? Мов­чи ж!

    I, свi­нув­ши, мов гост­ри­ми но­жа­ми, очи­ма, вiн стук­нув две­ри­ма та й по­тяг З ха­ти.

    До ли­ха - та ще ли­хо; до пе­че­но­го - та ще вог­ню прик­ла­да­ють…

    - Що ее, Хрис­те, ка­жуть? 3а ко­го се ка­жуть? - з до­ко­ром i сльоза­ми по­вер­ну­ла­ся во­на до доч­ки.

    Та сто­яла, як стi­на, нi­ма, як крей­да, бi­ла. Во­на зля­ка­ла­ся тiї бу­чi, що збив Грицько; во­на зля­ка­ла­ся йо­го пог­ля­ду страш­но­го, йо­го го­ло­су крик­ли­во­го. Во­на сло­ва не ска­за­ла ма­те­рi, так i вда­ри­ла­ся в сльози.

    - Так це прав­да?.. прав­да?.. - кри­ча­ла з та­ким бо­лем ма­ти, мов у неї сер­це роз­ри­ва­ло­ся.

    - Мамо, ма­мо!.. Нi єди­но­го сло­ва прав­ди не­має! - ри­да­ючи, од­ка­за­ла Хрис­тя.


    Прiська не зна­ла, чо­му вi­ри­ти, ко­го слу­ха­ти. Дум­ки у її го­ло­вi плу­та­ли­ся, розд­во­юва­ли­ся: то учу­ва­ла­ся їй страш­на бу­ря, уви­жа­ла­ся за­вi­рю­ха, крик людський, за­ми­ран­ня; во­на чує го­лос Пи­ли­пiв, во­на ба­че йо­го без­по­мощ­но­го, як вiн хо­ває оду­бi­лу го­ло­ву в снiг… сер­це її рветься над­воє; то - пе­ред очи­ма не­дав­ня спiр­ка з Грицьком, йо­го на­тя­кан­ня про Хрис­тю… Бог знає! Хi­ба приз­нається ви­ну­ва­та доч­ка ма­те­рi?.. I її сер­це не рветься, а за­ми­рає, пе­рес­тає би­ти­ся; щось важ­ке да­вить ду­шу, чор­ною за­по­ною зас­ти­лає очi. Гос­по­ди, яi;а їй му­ка! яка лю­та та тяж­ка му­ка!

    Короткий день ми­нає, нас­тає нiч зим­ня, дов­га пи­ли­пiвська нiч. Чо­го за ту пiч не пе­ре­ду­маєш? Якi дум­ки не пе­рей­дуть че­рез го­ло­ву, че­рез сер­це? А Прiська ж то за всю нiч i на во­ло­си­ну не зас­ну­ла: як ляг­ла зве­чо­ра, та цi­лу нiч тiльки й чут­но бу­ло її гли­бо­ке зiт­хан­ня, її гiр­ке схли­пу­ван­ня. Хрис­тя теж дов­го не спа­ла: во­на бо­яла­ся, як то бу­ло прош­лу i по­зап­рош­лу нiч, ма­тiр роз­ва­жа­ти… Знав Грицько, ко­ли їй вiд­дя­чи­ти… А жа­лос­тi в йо­го - нi ка­пельки!.. Як їй те­пер за­вi­ри­ти ма­тiр, що во­на не ви­ну­ва­та? Вiдк­ри­ти їй усi таємнi роз­мо­ви з Фе­до­ром? Яка ж доч­ка-дiв­ка вiдк­риє мо­же, i та­ке, за що ма­ти, доз­нав­шись, i ко­су нам'яла б; а як не знає, то во­но й бай­ду­же… Як же йо­го ска­за­ти їй, та ще те­пер, ко­ли сер­це ма­те­ри­не i без то­го об­ли­вається кров'ю, ко­ли, мо­же, во­на тiльки й ба­чи­ла, тiльки й чу­ла го­лос батькiв, як ви­ряд­жа­ла у яр­ма­рок? Жур­ба та до­са­да гнiз­ди­ла­ся в ду­шi, но­жем по­вер­та­лась у сер­цi; Хрис­тя мов­ча­ла, слу­ха­ючи бе­зод­ра­дiс­не ма­те­ри­не зiт­хан­ня; чу­ла, ко­ли сльози па­да­ли з її очей, ко­ли во­на їх ути­ра­ла. Мо­ло­да ду­ша дов­го не здер­же та­кої ва­ги, та­ко­го ли­ха: во­на зне­ма­гає пiд тим важ­ким гнi­том. Не ви­дер­жа­ла й Хрис­тя; сон - не сон, а якась уто­ма по­ча­ла її роз­хи­ту­ва­ти, зак­ри­ва­ла зап­ла­ка­нi очi.

    Свiтом про­ки­ну­лась Хрис­тя i зди­ву­ва­ла­ся, що ма­ти до­сi не вста­ва­ла. То бу­ло, ко­ли зас­пить Хрис­тя, Прiська завж­ди бу­де її; а то вже i свiт заг­ля­дає у вiк­на своїми сi­ри­ми очи­ма, а во­на й до­сi ле­жить на пе­чi ти­хо, не по­во­рух­неться. "Хай же ма­ти спить, - ду­ма Хрис­тя. - Хай хоч тро­хи спо­чи­не, по­ки я впо­ра­юсь". Навс­пи­няч­ки Хрис­тя хо­ди­ла, щоб не за­му­ти­ти тiї ти­шi, що па­ну­ва­ла у ха­тi; як на те ж - со­ло­ма ше­лес­тi­ла, аж лу­ща­ла. Хрис­тя по­ча­ла ще бе­реж­нi­ше сту­па­ти, їй тре­ба уми­ти­ся, а во­ди у ха­тi не­має. Хрис­тя, як кiш­ка, пок­ра­лась у сi­ни; ко­ли вер­ну­ла­ся зно­ву у ха­ту, то пер­ше, що їй ки­ну­лось у вi­чi, - ма­ти вже вста­ла: у чор­но­му за­ка­пел­цi, мiж ко­ми­ном i бi­лою стi­ною, трем­тi­ла її пос­тать сi­ра… То не ма­ти, то не жи­ва лю­ди­на, то - ви­хо­дець з то­го свi­ту. На кiст­ля­вих її пле­чах сi­рiе со­роч­ка, ши­ро­ка-ши­ро­ка, мов не на неї ши­та; шия жов­та, як у мерт­вя­ка, якось ви­тяг­ла­ся, пос­вi­чу­ючи своїми кiст­ка­ми; що­ки усе­ре­ди­ну ува­ли­ли­ся, жов­тим вос­ком узя­ли­ся; очi, не­на­че олив'янi ша­ги, свi­ти­ли; пiд ни­ми мов си­нi мiш­ки ви­сi­ли; кру­гом чер­во­нi кру­жа­ла… Са­ма жур­ба, са­мо ли­хо не ди­ви­ли­ся б так страш­но, як Прiська у той час ди­ви­ла­ся! Во­на вся тру­си­ла­ся; вус­та її трем­тi­ли, на­че що ше­по­та­ли… Тро­хи не ви­пус­ти­ла гле­чи­ка з рук Хрис­тя, як уг­ля­дi­ла свою ма­тiр.

    - Не вер­нув­ся?.. Не­має? - мов тра­ва су­ха про­ше­лес­тi­ла, спи­та­ла Прiська, скри­вив­шись. Во­на, вид­но, хо­тi­ла пла­ка­ти, та не змог­ла; очi її го­рi­ли, бли­ща­ли, i, як во­на не лу­па­ла наб­ряк­ли­ми вi­ями, нi од­на сльози­на не по­ка­за­ла­ся.

    У обiд зно­ву Грицько су­не.

    - Оце, гос­по­ди, з тим дядьком, як роз­хо­див­ся! - ска­за­ла Хрис­тя, уг­ля­дiв­ши Грицька.

    - Де ма­ти? - спи­тав­ся той, увiй­шов­ши у ха­ту.

    - На пе­чi, - од­ка­за­ла Хрис­тя. Прiська так i не вста­ва­ла з пе­чi.

    - Чого ле­жиш? Ус­та­вай та зби­рай­ся в го­род за чо­ло­вi­ком! - по­чав вiн.

    - Чого я за ним пi­ду? Хi­ба сам не прий­де? - прос­тог­на­ла, пiд­во­дя­чись, Прiська.

    - Прийде… До­жи­дай… Дiж­деш­ся… Змерз! - рву­чи сло­ва, до­дав на­кiн­цi Грицько.

    Прiську на­че хто у бiк шпор­то­нув но­жем при то­му сло­вi; во­на ки­ну­лась, трiп­ну­ла­ся… та так i за­ка­ме­нi­ла на мiс­цi - хоч би сло­во яке ска­за­ла, хоч би Зiтх­ну­ла! Тiльки збо­же­во­лi­ли­ми очи­ма прик­ро ди­ви­ла­ся на Грицька.

    Христя со­бi гля­ну­ла на йо­го, по­ди­ви­ла­ся на ма­тiр, схо­пи­ла­ся за ли­це ру­ка­ми, при­ту­ли­ла­ся до ко­ми­на го­ло­вою…

    - О мiй ба­теч­ку, мiй та­точ­ку! - нес­тям­но скрик­ну­ла во­на, i вся її пос­тать зат­рем­тi­ла.

    У Грицька мо­ро­зом сип­ну­ло вiд то­го Хрис­ти­но­го кри­ку; та Грицько не та­кий, щоб уда­ря­ти на сльози: вiн прой­шов­ся по ха­тi i зно­ву по­чав док­ла­да­ти:

    - Оце у во­лос­тi був… но­сив по­душ­не… При ме­нi бу­ма­га по­лу­че­на, об'яви­ти жiн­цi чи дi­тям, чи ро­ди­чам яким, щоб прий­шли у мiс­то приз­на­ва­ти… Знай­шли у снi­гу за­мерз­ло­го… Заг­ни­бi­да, ли­бонь, приз­нав… Так щоб узя­ли по­хо­ва­ти, ко­ли хо­тять… Там бi­ля йо­го i чо­бо­ти но­вi знай­шли i ще щось… З во­лос­тi хо­тi­ли наз­на­рош­не за то­бою по­си­ла­ти, та я ска­зав: все рiв­но бу­ду на тiм краї - зай­ду й ска­жу.

    Грицько, скiн­чив­ши, по­ди­вив­ся на Прiську, пог­ля­нув на Хрис­тю… Прiська мов­ча­ла; Хрис­тя ту­жи­ла. Вiн зно­ву прой­шов­ся по ха­тi, раз i вдру­ге; зно­ву гля­нув на доч­ку i ма­тiр… Нiх­то не вга­дав би, що йо­го очи­ма свi­ти­ло: чи ра­дiсть, чи гiр­ка ура­за? Ли­це йо­го якось пе­ре­ко­си­ло­ся… По ха­тi но­си­ло­ся Хрис­ти­не ле­мен­ту­ван­ня.

    - Ви ж чу­ли? - глу­хо спи­тав­ся вiн i, по­вер­нув­шись, пi­шов з ха­ти. Слi­дом за ним, на­че до­кiр, вир­вавсь нес­тям­ний крик Хрис­тi i роз­пав­ся над­во­рi. Грицько, струс­нув­шись, по­вер­нув ули­цею.

    - Ой ле­леч­ко!.. Ой ма­моч­ко!.. - кри­ча­ла Хрис­тя, пiд­хо­дя­чи до ма­те­рi. - Що нам те­пер, бiд­ним, ро­би­ти?..

    Вона ди­ви­ла­ся на ма­тiр своїми зап­ла­ка­ни­ми очи­ма, а ма­ти на неї - су­хи­ми, як огонь, па­лю­чи­ми.

    - О го­ренько на­ше! о ли­шенько тяж­ке! - ту­жи­ла, при­па­да­ючи до ма­те­рi, Хрис­тя.

    Прiська все бо­же­вiльне ди­ви­лась на неї та трем­тi­ла. А се - на­че що з-пiд Зем­лi - трiс­ну­ло, пис­ну­ло… Страш­ний ох­рип­лий крик вир­вав­ся з Прiсьчи­них гру­дей i роз­лив­ся бо­же­вiльним пла­чем… Прiська при­па­ла до Хрис­тi, об­хо­пи­ла її го­ло­ву ру­ка­ми i страш­но-страш­но за­ви­ла.

    - Моя до­неч­ко, моя го­лу­боч­ко, про­па­ли ж ми на­вi­ки!

    Надворi на­су­пи­ло­ся; у ха­тi по­тем­нi­ло. I се­ред тiї тем­но­ти, не­на­че со­ви, пе­ре­гу­ку­ва­ли­ся доч­ка й ма­ти… Тон­кий ви­раз­ний крик доч­ки зли­вав­ся з ох­рип­лiї ле­мен­том ма­те­рi, роз­хо­див­ся по ха­тi, бив­ся об стi­ни, слав­ся по до­лiв­цi… Сум та ту­га виг­ля­да­ли з тем­них кут­кiв.

    До са­мо­го смер­ку го­ло­си­ли доч­ка й ма­ти. За­бу­ли i про обiд, за­бу­ли про все на свi­тi. Одар­ка Здер­ла, по­чув­ши з сво­го дво­ру їх стра­шен­ний ле­мент, прий­шла про­вi­да­ти, що там та­ке? - i на­си­лу вiд Хрис­тi до­би­ла­ся, що то по батько­вi ту­жать. Во­на ки­ну­ла­ся бу­ла роз­ва­жа­ти Прiську, що то, мо­же, ще й брех­ня… чо­го лю­ди не на­ка­жуть? - та ще гiр­ше роз­ра­зи­ла її сер­це, ще бiльше ви­то­чи­ла слiз iз ста­рих очей. Прiська за ни­ми i сло­ва не ска­же; що поч­не, то так i заллється пла­чем. Сум­на та не­ве­се­ла пiш­ла Одар­ка до­до­му.

    Смеркалося. Над­во­рi, не­на­че ту­ман, сi­рий свiт ко­ли­вав­ся над зем­лею. У ха­тi - чор­нi­ше са­жi: тiльки на­мерз­лi вiк­на, мов по­лу­дою зас­ла­нi очi, сi­рi­ють; i ти­хо-ти­хо, як у мо­ги­лi. За­мовк­ли доч­ка и ма­ти. По­ра й пе­рес­та­ти, бо є кi­нець сльозам, є край i ле­мен­то­вi: го­лос хрип­не, сльози сох­нуть, опус­ка­ються в сер­це, на дно ду­шi. За­мiсть їх ус­та­ють дум­ки, здiй­ма­ються гад­ки - од­на дру­гої не­од­рад­нi­ша, од­на дру­гої не­роз­важ­нi­ша. В тем­ря­вi во­ни ши­ряться, яс­нi­ша­ють; давнє ус­тає пе­ред очи­ма, мов во­но тiльки що дi­яло­ся; лю­ди про­хо­дять - жи­вi лю­ди; чу­ти їх мо­ву - жи­вий го­лос… їх бiд­кан­ня, ре­гiт, ра­до­щi, сльози.


    Не ми­ну­ли тi дум­ки-му­ки Хрис­ти­ної i Прiсьчи­ної го­ло­ви. Доч­ка, за­бив­шись у ку­ток на по­лу, бо­же­вiльне уст­ро­ми­ла очi у сi­рi шиб­ки, i на їх бi­лу­ва­то­му по­лi ма­лює дум­ка батька… її батька, ни­зенько­го, на­топ­ту­ва­но­го, з круг­лим ли­цем, ру­ди­ми ву­са­ми, ка­ри­ми доб­ри­ми очи­ма. Який сам був - та­кi в йо­го й очi; не­дар­ма ка­жуть: вид­но чо­ло­вi­ка по очах. Вiн справ­дi був доб­рий, не то що нi­ко­ли не зо­би­жав її, а, бу­ло, i ма­тiр при­дер­же, ко­ли та роз­хо­диться ла­яти… I з людьми вiн та­кий - швид­ше своїм пос­ту­питься, нiж у дру­го­го по­ся­де. Ма­ти, роз­сер­див­шись, бу­ло, ка­же: "Що ти за чо­ло­вiк? ти - ма­ку­ха! сво­го не одс­тоїш!" А вiн їй: "Од ска­же­но­го по­ли врiж та тi­кай!" I та­кий вiн Завж­ди був; i п'яний - мер­щiй уля­жеться спа­ти, не так, як дру­гi: на ко­пiй­ку вип'є, а прий­де до­до­му - усе до­го­ри дном пе­ре­вер­не… I от те­пер йо­го не­має… "Де вiн? Чи чує вiн на­ше бiд­кан­ня за ним, чи ба­че на­шi сльози?.. Ду­ша, ка­жуть, з дев'ято­го дня лi­тає по свi­ту - мо­же, i йо­го ду­ша те­пер мiж на­ми?" Як би во­на ба­жа­ла по­ба­чи­ти йо­го ду­шу, по­ба­ла­ка­ти з нею!.. Роз­пи­та­ти, чи i на то­му свi­тi од­на­ко­во, як i на сьому?.. Ка­жуть - смерть усiх рiв­няє; ка­жуть - на тiм свi­тi усе нав­па­ки: тут бу­ло го­лод­но й хо­лод­но, там - сит­но й теп­ло; тут ти скнiв ду­шею, там - ра­дi­ти­меш сер­цем; тут му­жи­ку­вав, там - па­ну­ва­ти­меш… То оце батько па­нує?.. Ба­жа­ла б во­на по­ба­чи­ти батька па­ном… Во­на поп­ро­ха­ла б у йо­го й со­бi па­ну­ван­ня. Або - цур йо­му! во­но та­ке не­щи­ре та гор­де - тiльки ду­шу за­гу­биш; кра­ще хай на то­му свi­тi… А на сьому? Трош­ки б бiльше дос­тат­кiв, нiж є, та оде­жин­ку б праз­ни­ко­ву: а то i на бу­день, i на свя­то - та все од­на! Чо­бо­ти но­вi б, се­реж­ки срiб­нi - та­кi, як во­на ба­чи­ла у Ма­ри­ни, їло в мiс­тi слу­же, ко­ли та на­вi­ду­ва­ла­ся до­до­му. Доб­ре б бу­ло i перс­тень до се­рег ма­ти, теж срiб­ний, i по ру­цi, а не та­кий, як у Гор­пи­ни, - i срiб­ний, та здо­ро­вий, як каб­луч­ка: щоб на­дi­ти - прий­шло­ся пря­ди­вом пiд­мо­та­ти…

    I пiш­ла мо­ло­да Хрис­ти­на дум­ка пе­ре­лi­чу­ва­ти од­нi за дру­ги­ми не­дос­та­чi, пiш­ла вик­ла­да­ти свої таємнi ба­жан­ня: не­ве­лич­кi во­ни, страх не­ве­лич­кi, та й їх не­має, - i сер­це нудьгує, що те­пер за батько­вою смер­тю нi­ко­ли їй то­го не прий­деться до­бу­ти.

    Що ж ду­має Прiська, за­бив­шись на пiч i об­хо­пив­ши свою го­ло­ву обо­ма ру­ка­ми? їй при­вид­жується те­пер її давнє - її до­ля, її гiр­ка до­ля, що го­ни­ла по бi­ло­му свi­ту, по­ти не при­би­ла до Мар'янiв­ки… Во­на - ко­за­ча доч­ка, ма­лою зос­та­ла­ся вiд батька та ма­те­рi: пiд хо­ле­ру во­ни по­ляг­ли… i ро­ди­чi, якi бу­ли, по­мер­ли, i во­на зос­та­ла­ся… зос­та­ла­ся у чу­жих лю­дей, пас­ла гро­мадськi гу­си, пас­ла сви­нi, те­ля­та, по­ти по­бiльша­ла. А там - зно­ву служ­ба, служ­ба на чу­жих лю­дей, тiльки не на се­бе. Слу­жи­ла во­на по своїх, слу­жи­ла по жи­дах, слу­жи­ла й по куп­цях… Удо­ва-куп­чи­ха прий­ня­ла її на­ос­тан­ку за хлiб та оде­жу, ра­ди то­го об'їзду, який що­ро­ку ро­би­ла. Ба­га­тiй i ще не ста­рiй, їй не си­дi­ло­ся у рiд­но­му мiс­цi, i во­на веш­та­ла­ся по Хар­ко­ву, Києву, Аде­су. Прiська, як вiр­на слу­га-най­мич­ка, їзди­ла всю­ди за нею роз­чi­су­ва­ти та при­би­ра­ти свою гос­по­ди­ню. Раз зiб­ра­ли­ся в Київ. Пе­ред виїздом Прiсьцi щось усе нез­ду­жа­ло­ся; бо­лi­ли ру­ки, бо­лi­ли но­ги, бо­лi­ла го­ло­ва - так що й на свiт важ­ко бу­ло ди­ви­ти­ся. От­же прий­шло­ся їха­ти. Доб­ра­ли­ся до Мар'янiв­ки - i Прiська зов­сiм зляг­ла… Що да­лi бу­ло - во­на нi­чо­го не знає; опам'яту­ва­лась уже у ха­тi Грицька Суп­ру­на. Вiн то­дi був за при­каж­чи­ка у па­на, i її ки­ну­ла там гос­по­ди­ня, бо так на­ка­зав уп­ра­ви­тель-нi­мець. Ви­чу­няв­ши, во­на все до­жи­да­ла гос­по­ди­нi, що ось же над'їде i вiзьме її з со­бою. Та, вид­но, гос­по­ди­ня не ду­же по­би­ва­ла­ся за нею, бо щось дов­го не вер­та­ла­ся. Прiська хо­тi­ла най­ня­тись у ко­го з ко­за­кiв; та Грицько не пус­тив - одс­лу­жи пер­ше той хлiб, що, ле­жа­чи, пе­реїла! Прiська Зос­та­ла­ся. Там во­на i з Пи­ли­пом стрi­ла­ся: вiн був за ро­бiт­ни­ка у при­каж­чи­ка. Од­на до­ля, од­но ли­хо лю­дей до­ку­пи зво­дить… Грицько та­кий сер­ди­тий, крик­ли­вий; жiн­ка йо­го Хiв­ря - та­ка уїдли­ва: тiльки й чуєш, як Хiв­ря лав Прiську або Грицько кри­чить на Пи­ли­па… Най­мич­ка i крi­пак зiй­шли­ся якось, скар­жа­чись од­но дру­го­му на свою до­лю. Прiська при то­му зап­ри­мi­ти­ла, шо у Пи­ли­па i очi ка­рi, i ву­са шов­ко­вi. Пи­ли­по­вi теж ки­ну­лась у вi­чi Прiсьчи­на пос­тать струн­ка, її но­ров ти­хий, її го­лос лю­бий… Час­тi­ше та час­тi­ше во­ни по­ча­ли схо­ди­тись. Оце, ди­вись, Пи­лип то­вар пог­нав до во­до­пою, а Прiська - хвiть вiд­ра! - i со­бi по­бiг­ла по во­ду… Або ки­неться Прiська за топ­ли­вом в ого­род, а Пи­лип уже тут i вро­див­ся!.. Уже Прiсьцi i од­бу­ток вий­шов, а Прiська все не йде вiд Грицька з дво­ру i все бiльше та бiльше жа­лiється Пи­ли­по­вi, яка Хiв­ря сер­ди­та. Од­но­го ра­зу збiг­ли­ся во­ни уно­чi в сад­ку пiд яб­лу­нею. Пи­лип яб­лу­ка сте­рiг, а Прiська… чо­го Прiська тут опи­ни­ла­ся? - i до­сi не знає, а мо­же, й за­бу­ло­ся… Не за­бу­ло­ся тiльки Прiсьцi, як тiї но­чi цi­лу­вав Пи­лип i без то­го її га­ря­че ли­це, як кляв­ся, що вiн її ко­хає i до­вi­ку бу­де ко­ха­ти; як обi­цяв­ся, що, тiльки во­ни по­бе­руться, вiн ви­бу­дує но­ву ха­ту, i як во­ни за­жи­вуть своїм гос­по­дарст­вом. Прiська не згод­жу­ва­ла­ся, бо Пи­лип крi­пак. "Хi­ба крi­па­ки не лю­ди? - спи­тав вiн. - I крi­па­ки жи­вуть на зем­лi, а не пiд зем­лею…" По­ду­ма­ла Прiська, по­га­да­ла: за нею її си­рiтська до­ля - го­ла, бо­са й прос­то­во­ло­са, а по­пе­ре­ду… нуж­да та не­дос­та­чi, до­вiч­на ро­бо­та на чу­жих, до­вiч­на пра­ця… Доб­ре ж, по­ки здо­ров'я, по­ки си­ла слу­же; а як за­не­ду­жа, от як не­дав­но тра­пи­ло­ся? Без ро­ду, без прис­та­но­ви­ща - хоч пiд ти­ном скла­дай ру­ки. Прав­ду Пи­лип ка­же: i крi­па­ки жи­вуть на зем­лi, а не пiд зем­лею… I во­на зго­ди­ла­ся. Пiш­ли до уп­ра­ви­те­ля, а уп­ра­ви­тель не тiльки не за­бо­ро­нив, а ще й пох­ва­лив за те, що во­на не зля­ка­ла­ся крi­пацт­ва. Ка­зав, що то, мо­же, у дру­гих па­нiв крi­пацт­во страш­не, а в їх… вiн i ха­ту но­ву обi­цяє, i го­род, i по­ля на но­ве гос­по­дарст­во. У пер­шу не­дi­лю во­ни й поб­ра­ли­ся. Хоч уп­ра­ви­тель i збре­хав, на­да­вав­ши та­ких обi­ця­нок, та хi­ба не все рiв­но Прiсьцi ро­би­ти? Що ро­би­ла куп­цям, жи­дам, то те­пер - на па­на: уїждже­на ко­ня­ка ве­зе, не зу­пи­ня­ючись. Та й уп­ра­ви­тель та­ки не зов­сiм збре­хав: хоч не дав вiн го­ро­ду й но­вої ха­ти, за­те ве­лiв жи­ти су­сi­да­ми з Грицьком; все ж у їх своє гос­по­дапст­во. Грицько, прав­да, лається: де не вiзьметься яке ле­да­ща, i а ги-о-ги на шию! Хiв­ря сла­вить Прiську на всю Мар'янiв­ку: i ся­ка, i та­ка, i не­тi­пан­ка, i не­че­пу­ру­ха!.. Та сiлькiсь: нi Пи­ли­по­вi, нi Прiсьцi не при­ви­ка­ти до лай­ки. Жи­вуть во­ни со­бi уд­вох ти­хо та мир­но… Че­рез рiк уро­див­ся їм син Iвась, на дру­гий - доч­ка Хрис­тя. Iвась не ви­дер­жав - по­лiг, а Хрис­тя очу­ня­ла - рос­ла со­бi. I то ма­те­рi утi­ха: ви­рос­те - по­мiч бу­де. Так прой­шло три­над­цять лiт; на чо­тир­над­ця­то­му їх зве­се­ли­ла чут­ка про во­лю. То не бу­ла глу­ха чут­ка, яка завж­ди хо­ди­ла по­мiж крi­па­ка­ми, а справж­ня звiст­ка - про неї i пiп чи­тав у церк­вi. Зiтх­ну­ли вiльнi­ше Пи­лип i Прiська: те­пер же то во­ни по­жи­вуть на во­лi! Че­рез два ро­ки i са­ма во­ля прий­шла. Пи­ли­по­вi да­ли грунт, двi де­ся­ти­ни по­ля. Збив­ся Пи­лип i на ха­ту - свою-та­ки ха­ту!.. Гос­по­ди, яка то бу­ла ра­дiсть Прiс­цi! Як во­на рук не жа­лi­ла, об­ма­зу­ючи та об­лип­ту­ючи ха­ту, щоб i хо­лод не за­хо­див зи­мою, i дощ, бу­ва, не про­бив лi­том… Хоч при­хо­ди­ло­ся i пла­ти­ти за все те, хоч Прiська i до­сi нi­як не пой­ме, за що та­ки їм пла­ти­ти. За те, що во­ни своєю до­вiч­ною пра­цею за­ро­би­ли, та все ж лег­ше, що своя ха­та, що не чут­но нi лай­ки Грицько­вої, нi до­га­ни Хiв­ри­ної. Са­ма со­бi пра­цює ко­ло сво­го не­ве­лич­ко­го го­ро­ду; Хрис­тя по­ма­гає їй. Її сер­це ра­дiє, див­ля­чись, як доч­ка роз­ви­вається на во­лi. "Тяж­ко та гiр­ко жи­ло­ся нам, - ду­ма­ла тая Прiська, - мо­же, дi­тям кра­ще бу­де?" I во­на го­но­би­ла на­дiю у сер­цi: дасть же бог - знай­деться доб­рий чо­ло­вiк її ди­ти­нi - прий­ме­мо зя­тя у ха­ту. Пи­лип уже ста­рий став, i во­на нiк­чем­на - хай прис­тає у прий­ми, хай мо­ло­дi на очах у ста­рих учаться ха­зяй­ну­ва­ти: од­да­мо їм усе.


    Так ду­ма­ло­ся Прiсьцi, а вий­шло?.. Що їй те­пер у свi­тi ро­би­ти, що їй ка­за­ти? Хто то­го по­ля дог­ля­не, хто ко­ло йо­го бу­де хо­ди­ти? Хто зап­ла­тить ви­куп­не, по­душ­не? Доб­ре да­ло­ся їй i те, i дру­ге… То­рiк во­ни зiб­ра­ли­ся на ко­ро­ву - ду­шi не чу­ла Прiська у не­ве­лич­кiй те­луш­цi. Рiк удав­ся не­до­рiд­ний, со­бi хлi­ба лед­ве ста­ва­ло, а про­да­ти - i не ка­жи. За­ро­би­ти ж де? Ко­ло дру­гих сiл i пив­ни­цi, i вин­ни­цi, i са­хар­нi, а в їх - хоч би зла­ма­на… А тут прис­та­ють - да­вай по­душ­не! З вес­ни не пла­ти­ли за пер­шу по­ло­ви­ну, то во­се­ни - за цi­лий рiк вiд­дай. Ла­яв­ся Пи­лип iз збор­щи­ка­ми, ла­яла­ся й Прiська. Приїхав ста­но­вий, узя­ли її те­лич­ку, оцi­ну­ва­ли й про­да­ли рiз­ни­ко­вi-жи­до­вi. Во­на тро­хи не за­не­ду­жа­ла вiд го­ря та слiз. То ж то­дi бу­ло; як не гiр­ко, а все то на Пи­ли­по­вi ле­жа­ло; йо­го од­но­го зна­ли, йо­го тяг­ли… А те­пер? Те­пер прий­дуть i ха­ту роз­не­суть по кут­ках… Що во­на ска­же, що во­на зро­бить, во­на - не­ду­жа, не зна­юча нi­чо­го? Те­пер один Грицько цiл­ком ковт­не її!.. Сер­це її за­ми­ра­ло, об­ли­ва­ло­ся крiв'ю. Та ще хоч би умер, як лю­ди, - до­ма, у своїй гос­по­дi; а то хо­тiв зро­би­ти як кра­ще, а пi­шов - за смер­тю. Те­пер тiльки зос­та­ло­ся їй пi­ти за йо­го мерт­вим тру­пом. Як же по та­ко­му хо­ло­до­вi iти в го­род? У неї нi оде­жi теп­лої, нi взут­тя як слiд. Та хай во­на й до­бе­реться до мiс­та: що ж во­на - на ру­ки йо­го вiзьме i до­до­му при­не­се? А тре­ба ще хо­ва­ти, по­по­вi зап­ла­ти­ти… Гос­по­ди! у неї ж нi ше­ля­га; пос­лiднього кар­бо­ван­ця узяв вiн на сiль, як ви­хо­див з до­му… Чи так ки­ну­ти? Хай вiзьмуть - пош­ма­ту­ють i заг­ре­буть, як ту со­ба­ку, без по­па, без об­ря­ду цер­ков­но­го?.. Що ж вiн? Хi­ба вiн по своїй во­лi умер, хi­ба вiн хо­тiв тiї смер­тi?.. Так бог дав, та­ка вже, вид­но, йо­го во­ля!

    I поч­не Прiська мо­ли­ти­ся бо­го­вi, поч­не пе­ред ним своє ли­хо вик­ла­да­ти… Та мар­но во­на у ха­тi ла­має ру­ки, здiй­має очi до не­ба: там на хо­лод­но­му чис­то­му шат­ро­вi тiльки зо­рi гра­ють своїм не­ве­лич­ким свi­том. Бай­ду­же їм, що ро­биться на зем­лi: ти­хо, мов по­ту­ха­ючi iс­кор­ки, ля­гає той свiт на мерз­лу гру­ду, вiд­би­ває си­зим сяй­вом на не­ве­лич­ких пи­ли­ноч­ках снi­гу; здається, во­ни гра­ються своїм свi­том… А не­бо - глу­хе, як пус­ти­ня, нi­ме та хо­лод­не, як ка­мiнь, - шат­ром ро­зiс­ла­ло­ся по­над зем­лею, мо­ро­зом оку­ва­ло її, да­вить, на­че хо­че за­да­ви­ти… Хто ж її там по­чує?.. Хi­ба лю­ди у се­лi? Та й се­ло упо­коїлось: не свi­титься нi­де, со­ба­ка не гавк­не - все зас­ну­ло мерт­вим сном. Людськi осе­лi, на­че мо­ги­ли, чор­нi­ють се­ред снi­гу… Нi­мi та мов­чаз­нi, во­ни не ка­жуть, що у їх за­во­диться. Чи щас­на до­ля дог­ля­дає сон їх жит­цiв, чи гiр­ке ли­хо пе­ре­вер­тає їх з мiс­ця на мiс­це… Во­ни при­па­ли до зем­лi вiд страш­но­го хо­ло­ду - i тiльки з ди­ма­рiв ви­хо­де па­ра, да­ючи оз­на­ку, що там, усе­ре­ди­нi їх, ще не про­чах­ло теп­ло, ще тлiє людське жит­тя.

    Тiльки з При­ти­чи­но­го вер­ху не йде па­ра. Як по­чу­ла Хрис­тя, ва­ря­чи обiд, про батька, то за­бу­ла про все на свi­тi. Огонь у пе­чi тлiв, тлiв - та й згас; теп­ло ви­бiг­ло у не­зак­ри­тий ди­мар; зас­тиг обiд се­ред че­ре­нi. Хат­нi две­рi за­бу­ла Здо­ри­ха при­чи­ни­ти; у їх роз­зяв­ле­ну дiр­ку iшов з сi­ней хо­лод: у ха­тi - хоч вов­кiв го­ни! А Прiсьцi i Хрис­тi - бай­ду­же, їх грiє го­ре своїм пе­ку­чим ог­нем, їх дiй­ма­ють сльози своїм гiр­ким теп­лом… Го­ло­ва на­че у вог­нi па­лає, очi го­рять, Зiт­хан­ня га­ря­че, аж гу­би ре­па­ються вiд нього, аж у ро­тi сох­не.

    Нiч ми­нає. Заб­ли­ма­ло край не­ба крiзь зе­ле­нi-зе­ле­нi хма­ри; свiт луп­нув над зем­лею своїми мут­ни­ми очи­ма… На­вi­що? Яку вiн утi­ху при­не­се, якую по­ра­ду при­вер­не?

    

III

    

    "З щас­тя та з го­ря ску­ва­ла­ся до­ля", - ка­же людська по­го­вiр­ка. Од­на Прiсьчи­на до­ля не скла­да­ла­ся по-людськiй. Го­ря то­го - за нею i по­пе­ред нею - не­озор­но, не­ог­ляд­но… А щас­тя? Якiсь дум­ки про щас­тя; якiсь да­рем­нi на­дiї, кот­рi її завж­ди ду­ри­ли, роз­би­ва­лись об гост­рi по­ро­ги ос­то­гид­ло­го жит­тя та ут­рат, нуж­ди та не­дос­та­чi…

    Досi i то бу­ло га­разд. До­сi хоч да­рем­нi на­дiї бу­ли; хоч ду­ри­ли, та все кра­си­ли зли­ден­ну до­лю. А те­пер? Хоч би на­дiю при­га­да­ти яку - i то­го не­має. Ти­хо, мов жа­ри­на у по­пе­лi, тлiє її ду­ша, лед­ве да­ючи оз­на­ку, що ще жи­ва, чимсь-то б'ється, чо­гось-то хо­че… Так гниє де­ре­ви­на на ко­ре­нi: уже й вi­ти її по­сох­ли, i се­ре­ди­на ви­па­ла, а во­на все стоїть; вi­тер-не­го­да об­но­се су­хе гiл­ля, а зсе­ре­ди­ни ша­шiль ви­то­чує гни­ле суч­чя; кру­гом дiр­ки, кру­гом дуп­ла, один стов­бур - i той по­рож­нiй… а все стоїть! Тре­ба не вiт­ру, а бу­рi по­ва­ли­ти йо­го - i вiн, поск­ри­пу­ючи, до­жи­дає тiї бу­рi.

    Дожидає i Прiська своєї. От же не­має!.. А дум­ки, як чер­ва, во­ру­шаться в го­ло­вi, то­чать її хво­ре сер­це, пiд­рi­зу­ють не­мощ­ну си­лу.

    От уже тре­тiй день во­на ду­має, як йо­го зiб­ра­ти­ся у мiс­то? Ля­га­ючи спа­ти, рi­шає: завт­ра… завт­ра без­пе­ре­мiн­но пi­ду; що б там. А на завт­ра жит­тя зно­ву ста­но­ве свої пе­ре­по­ни: з чим йо­го ту­ди су­ну­ти­ся, та i в чо­му?.. I зно­ву дум­ки-му­ки пи­ля­ють її до ве­чо­ра; цi­лий день, як од­ну го­ди­ну, дер­жать її у своїх мiц­них об­ценьках, щоб уве­че­рi зно­ву ви­му­чи­ти на­дiю на завт­ра…

    Так, зби­ра­ючись, i не пiш­ла. На тре­тiй день з во­лос­тi, за­пи­хав­шись, при­бiг ста­рос­та i на­пав ла­яти.

    - Все на нас вер­не­те! - кри­чав вiн. - А ко­му се ближ­че дi­ло - чи жiн­цi, чи ста­рос­тi? Сти­да­ли­ся б! У ме­не, мо­же, сво­го дi­ла не об­ки­даєшся: щод­ня за вас, чор­тiв, у во­лость тя­га­ють, а тут ще i в мiс­то iди, приз­на­вай уся­ко­го п'яни­цю, що за­мерз­не на смiт­ни­ку!..

    Через три днi вiн зно­ву прий­шов; при­нiс но­вi чо­бо­ти, клу­нок со­лi i пла­ток.

    - I гро­шей, - ка­же, - п'ять руб­лiв бу­ло, та гро­шi за по­душ­не у во­лос­тi зос­та­ви­ли.

    - Там же щось три руб­лi тiльки слi­ду­ва­ло, - про­мо­ви­ла Прiська.

    - То не моє дi­ло. У во­лос­тi зос­та­ви­ли. Пi­ди са­ма та й до­вi­даєшся. Ста­рос­та пi­шов. Прiська гля­дить на при­но­си - он що те­пер вiд її Пи­ли­па зос­та­ло­ся!.. А Хрис­тя не­на­рош­пе прик­ла­дає вог­ню до пе­че­но­го, - роз­див­ля­ючись, во­на док­ла­дає ма­те­рi:

    - I пла­ток но­вий ку­пи­ли батько, i чо­бо­ти… та якi ж ма­ленькi та гар­нi! Ко­му ж то се? А це - сiль. Ще i в клун­ко­вi щось е.

    Вона вий­ня­ла щось за­вер­че­не в па­пiр i по­ча­ла роз­гор­та­ти. Очi її роз­го­рi­ли­ся, ко­ли во­на наг­ля­дi­ла аж три дов­гих шов­ко­вих стьожки, се­реж­ки не­ве­лич­кi, з хрес­ти­ка­ми на при­вiс­ках. Це вже для неї куп­ле­но, їй!..

    - Дивiться, ма­мо, що батько ме­нi ку­пи­ли, - по­ка­зує во­на ма­те­рi.

    Прiська тiльки струс­ну­лась i од­вер­ну­ла­ся… їй гiр­ко бу­ло слу­ха­ти доч­чи­ну ра­дiс­ну мо­ву, їй бо­ля­че бу­ло ди­ви­ти­ся на ту куп­лю… У вi­що во­на їй обiй­шла­ся? Чо­го їй те­пер стоє? Во­на ка­ме­нi­ла, див­ля­чись на все те, при­га­ду­ючи, де во­но i як во­но взя­ло­ся!..

    Пройшов ще тиж­день. День за днем i нiч за нiч­чю по­лiз­ли, мов без­но­гi чер­ви поп­ла­зу­ва­ли, все да­лi та да­лi од­но­ся­чи ми­нув­ше стра­хо­ви­ще. Во­но ще, прав­да, сто­яло над нею, заг­ля­да­ло їй у вi­чi своїми мерт­ви­ми очи­ма; та, з Дру­го­го бо­ку, i жит­тя не да­ва­ло по­кою: i во­но го­лос­но го­мо­нi­ло, свою без­ко­неч­ну пiс­ню за­во­ди­ло.

    Он свя­то на но­сi: ба­га­та ку­тя, рiзд­во… Що­ро­ку, як не гiр­ко бу­ло, а до ку­тi i шма­ток ри­би мав­ся, i пи­ро­ги; про рiзд­во, уже що, а ков­ба­си, хоч ку­по­ва­нi, та бу­ли. А те­пер? Де то­го всього взя­ти?.. Як не ма­ти йо­го - кра­ще нi­чо­го не ма­ти! Не так Прiсьцi гiр­ко бу­ло, ко­ли б во­на по­ли­ню об'їла­ся, як вiд тих ду­мок важ­ких та тяж­ких… Во­на зга­да­ла про тi два кар­бо­ван­цi, що у во­лос­тi зос­та­ви­ли. На­вi­що во­ни їх за­дер­жа­ли? Хi­ба не все з нас узя­ли, що тре­ба бу­ло?.. Пi­ду, пi­ду… своє вiзьму. За гри­ве­ни­ка ков­ба­су куп­лю: Здiр ка­ба­на ко­ле, за гри­ве­ни­ка вiд­дасть вiн ков­ба­су… Мо­же, вiн або й дру­гий хто їха­ти­ме у мiс­то - поп­ро­сю про­со­лу ку­пи­ти… теж за гри­ве­ни­ка або за ко­пу з ша­гом… А то ще i про чор­ний день зос­та­неться.

    На дру­гий день, зiб­рав­шись, по­ди­ба­ла до во­лос­тi.

    - Тобi чо­го? - пи­та стар­ши­на.

    - За гро­ши­ма, - кла­ня­ючись, од­ка­зує Прiська.

    - Якi то­бi гро­шi? Прiська роз­ка­за­ла.

    - Грошi узяв Грицько. Вiн ка­зав, що так i слi­дує. Iди до йо­го. Прiсьцi iти до Грипька - пiс­ля тiї об­ра­зи гiр­кої? Нi, во­на нi­за­що не пi­де. З якої ре­чi їй iти до йо­го, ко­ли гро­шi до во­лос­тi прис­ла­нi?

    - А мо­же, Грицько сам бу­де у во­лос­тi; бо до йо­го йти - чи й дiй­ду я? - кри­ючись iз своїми дум­ка­ми, од­ка­зує Прiська.

    - Може, й прий­де, До­жи­дай.


    Прiська при­сi­ла на рун­ду­цi. У во­лос­тi шар­па­ни­на-бi­га­ни­на: од­но ту­ди йде, дру­ге звiд­ти ви­хо­де, третього ве­дуть… При­щен­ко гор­до вис­ту­пає i, гра­ючи очи­ма, до­пи­тується: "А що - узяв?" 3а ним Ко­мар, низько по­хи­лив­шись, глу­хо бу­бо­нить: "За­си­пав кар­бо­ван­ця­ми та ще й до­пи­туєшся, чи взяв? Та ще пi­дож­ди хва­ли­ти­ся… що ще по­се­ред­ник ска­же". - "Суньсь, сунься до по­се­ред­ни­ка, - кри­чить При­щен­ко. - I по­се­ред­ник тiї зас­пi­ває!.." - I пiш­ли з дво­ру. За ни­ми ви­хо­де Лу­цен­чи­ха, чер­во­на-за­па­ла, i сер­ди­то ви­чи­тує: "Що це за суд? який це суд? Три днi дер­жа­ли, ще три днi си­ди! До­ма усе вро­зор пiш­ло, а вiн - си­ди!.. Де се во­но ви­да­но - тиж­день чо­ло­вi­ка у чор­нiй дер­жа­ти?.." - "Бач, яка го­лiн­на до чо­ло­вi­ка; са­ма прий­шла виз­во­ля­ти… ску­чи­ла!" - до­нес­ло­ся з гур­ту. Лу­цен­чи­ха приз­ро оки­ну­ла гурт очи­ма i, плю­нув­ши, зiй­шла З рун­ду­ка; ре­гiт про­вiв її…

    "Всюди своє ли­хо, - ду­ма­ло­ся Прiсьцi, - та чу­жим лю­дям во­но за смiш­ки".

    - А он Грицько ма­лу вер­веч­ку за со­бою ве­де! - хтось обiз­вав­ся. Прiська гля­ну­ла. До­ро­гою, роз­хи­ту­ючи па­ли­цею, йшов по­пе­ре­ду Грицько, а за ним - душ на де­сять чо­ло­вi­кiв, пох­ню­пив­шись.

    - I то все на про­хо­ло­ду, - уга­ду­вав дру­гий.

    - Авжеж! - до­дав тре­тiй…

    Дехто за­ре­го­тав­ся.

    Грицько наб­ли­жав­ся до рун­ду­ка. Прiська мiж пе­ред­нi­ми, що за ним iш­ли, приз­на­ла Оч­ку­ра, Гар­бу­за, Сот­ни­ка, Во­ли­во­ду. Грицько, пi­дiй­шов­ши до рун­ду­ка, поз­до­ро­вав­ся:

    - Тут стар­ши­на?

    - Тута.

    Вiн пi­шов у во­лость i не за­ба­рив­ся вер­ну­ти­ся з стар­ши­ною.

    - Ви чо­му не пла­ти­те по­душ­но­го? - гук­нув той.

    - Помилуйте, Олек­сiй­ови­чу! Хi­ба не знаєте, яка ця осiнь бу­ла? За­ро­бiт­ку анi­яко­го!

    - А на про­пiй є? - крик­нув стар­ши­на.

    - З шин­ку i не ви­ла­зять, - пiд­дав ти­хо Грицько.

    - У чор­ну їх! - рi­шив стар­ши­на.

    Десятники по­ве­ли всiх у чор­ну. У Прiськи сер­це за­би­ло­ся, за­бо­лi­ло. "Ну, за що, про що? - сту­ка­ло їй у го­ло­ву. - Чим во­ни ви­ну­ва­тi, що за­ро­бiт­ку не бу­ло? Гос­по­ди! до­ки ж уже йо­го дер­ти?.. з чо­го йо­го дер­ти?.. i що по­мо­жеться з то­го, що по­си­дять у чор­нiй?" їй нi­ко­ли не вi­ри­лось, ко­ли, бу­ло, Пи­лип роз­ка­зу­вав, що тро­хи не по­са­ди­ли у чор­ну, та вiдп­ро­хав­ся. Те­пер во­на своїми очи­ма все те ба­чи­ла, са­ма чу­ла. Отож i Лу­цен­ко си­дить за те. Во­на чу­ла, як на нього нах­ва­ляв­ся Грицько. Отож, вид­но, Лу­цен­чи­ха жа­лi­ла­ся, та нi­чо­го не ви­хо­ди­ла, тiльки лю­ди нас­мi­яли­ся… Во­ни i з цих смi­ються; до неї до­но­ситься їх не­са­мо­ви­тий ре­гiт… Нi жа­лю, нi сер­ця не­має!.. Пря­мi со­ба­ки, прос­ти гос­по­ди!

    За дум­ка­ми во­на i не чу­ла, як стар­ши­на до­пи­ту­вав­ся Грицька:

    - А ти на­що з теї два кар­бо­ван­цi за­дер­жав?

    - З ко­го? - мов не ба­чив, спи­тав у свою чер­гу Грицько.

    - Молодице! як те­бе? Он про те­бе рiч, - хтось iз чо­ло­вi­кiв натк­нув її. Прiська ус­та­ла i пi­дiй­шла до стар­ши­ни.

    - Це з неї? - спи­тав­ся Грицько.

    - З неї.

    Грицько ус­мiх­нув­ся.

    - Ви ж знаєте, що ме­нi п'яти­рубльову бу­маж­ку да­де­но: зда­чi не бу­ло. Два руб­лi у ме­не зос­та­ли­ся; я їй вiд­дам.

    - Так он у йо­го, мо­ло­ди­це, твої гро­шi, - ска­зав стар­ши­на i пi­шов у во­лость.

    Грицько по­су­нув­ся за ним; Прiська сiп­ну­ла йо­го за ру­кав.

    - Коли ж ти, Грицьку, вiд­да­си? - ти­хо спи­та­ла во­на.

    - Тьфу! Як со­ба­ка та! - ог­риз­нув­ся Грицько. - Ко­ли бу­дуть у ме­не. Я про їх за­був та в по­душ­не i по­вер­нув.

    - Як же се, Грицьку? З ме­не слi­ду­ва­ло три руб­лi, а ти п'ять вiд­дав?

    - Знаю, що три слi­ду­ва­ло. Я три й по­лi­чив, а п'ять вiд­дав.

    - А ме­нi ж хто вiд­дасть?

    - Хто вiд­дасть? Звiс­но, свої тре­ба да­ва­ти.

    - Вiддай же за­раз, Грицьку, бо ме­нi тре­ба.

    - Вiддай за­раз! Де ж я то­бi за­раз вiзьму? При ме­нi гро­шей не­має. Прий­ди до­до­му, то й вiд­дам.

    - Коли ж при­хо­ди­ти?

    - Та там на праз­ни­ках або пiс­ля свят. У Прiськи аж ув очах по­жовк­ло:

    - Як пiс­ля свят? Ме­нi до свят тре­ба.

    - Що з то­бою ба­ла­ка­ти! Де ж я то­бi те­пер вiзьму? - скрик­нув Грицько, мах­нув ру­кою i скрив­ся у во­лость.

    - В цього ви­жи­лиш, ко­ли лиш­не взяв! Цей вiд­дасть! - чу­ло­ся по­мiж на­ро­дом. - Он, мо­го пол­ти­ни­ка заїв…

    - А мо­го кар­бо­ван­ця, та ще й у чор­нiй за те я по­си­дiв…

    - О, вiн май­стер! Ще за пан­щи­ни нав­чив­ся з лю­дей дра­ти!.. Прiська по­вер­ну­ла до­до­му сум­на та не­ра­дiс­на. Ще й нi­чо­го, а вже Грицько по­чи­на заг­ра­ва­ти. Сьогод­нi он… при­люд­но… со­ба­кою наз­вав: "Як та со­ба­ка!" По­ду­май!.. 3а вi­що? 3а те що своє ста­ла пра­ви­ти? Ска­за­но - кро­во­пiй людський! I та об­ра­за так гли­бо­ко за­па­ла їй у ду­шу, так бо­ля­че щи­пає за сер­це, що Прiська нi­як її не за­бу­де. Як той цвя­шок, уго­ро­ди­ла­ся во­на в го­ло­ву i не схо­дить з дум­ки, не за­бу­вається… Нi, я то­бi так сього не по­ки­ну. Чо­го ме­нi те­бе до­пи­ту­ва­ти­ся, ко­ли прий­ти за своїм? Звав, на що брав - i вiд­дай! Ка­же: не­має. У ко­го? У йо­го не­має?.. Нi, нi… сьогод­нi ж пi­ду. По­обi­даю i за­раз пi­ду. Я не одiй­ду вiд тво­го дво­ру, бу­ду со­ро­ми­ти пе­ред цi­лим се­лом, по­ки не вiд­да­си.

    I Прiська, по­обi­дав­ши, по­ди­ба­ла до Грицька. Грицько са­ме обi­дав. Йо­го очi якось три­вож­но бi­га­ли з од­но­го бо­ку на дру­гий; ли­це хму­ре, чуб стов­бу­ром - оз­на­ка, що Грицько уже хле­бес­нув.

    - Швидко прий­шла! - глу­хо про­мо­вив вiн, уз­рiв­ши Прiську пе­ред со­бою.

    - Бо за своїм, - од­рi­за­ла та.

    - Пiдожди ж, по­ки по­обi­даю, - не то гiр­ко смi­ючись, не то грiз­но сва­ря­чись, про­мо­вив Грицько.

    Прiська при­сi­ла на кi­нець по­лу, до­жи­дає… У ха­тi ти­хо; чу­ти, як лож­ка скро­ма­де об мис­ку, як чов­гає Хiв­ря вiд сто­лу до пе­чi, як со­пе Грицько. Нiх­то сло­вом не обiз­веться, нiх­то йо­го не про­ро­не, мов по­нi­мi­ли усi. I збо­ку див­ля­чись - вид­но, як та нi­мо­та кож­но­го гнi­тить, там, усе­ре­ди­нi, тлiє… Здається, од­но сло­во - i, як вi­тер, зра­зу вир­ве те по­лум'я на­верх, за­па­лає бу­ря…

    Прiська, пох­ню­пив­шись, си­дить, слу­хає тiї гiр­кої нi­мо­ти; гля­не на Хiв­рю, як та грає зе­ле­ни­ми очи­ма, на Грицька, що спiд­ло­ба, мов ло­бу­ря­ка, свi­тить своїми - i зно­ву по­хи­литься…

    Ось i обiд скiн­чив­ся. Грицько ус­тав, пе­рех­рес­тив­ся, на­би­ває люльку.

    - Пiдожди, по­ки по­ку­рю, - уїдли­во смiється Грицько, ви­хо­дя­чи з ха­ти. У Прiськи аж у ду­шi за­ко­ло­ти­ло­ся… Си­дить, мов­чить, до­жи­дає. Неш­вид­ко вер­нув­ся Грицько, а все-та­ки вер­нув­ся.

    - А ти й до­сi до­жи­даєш? Пi­дож­ди ж ще, по­ки висп­лю­ся, - ка­же Грицько, ус­мi­ха­ючись.

    Прiська не ви­дер­жа­ла… Мов її хто стеб­нув ба­то­гом з усiї си­ли - во­на трiп­ну­ла­ся: сльози гра­дом по­ли­ли­ся з очей.

    - Грицьку! Бо­га ти по­бiй­ся! - крiзь сльози по­ча­ла во­на. - Ще тро­хи зну­щав­ся ти з нас за жит­тя по­кiй­но­го? Ще ма­ло по­по­ви­ва­рю­вав во­ди, як жи­ли у те­бе? I ще з удо­ви не­щас­ної, з си­ро­ти без­та­лан­ної кеп­куєш, глу­зуєш!.. Бог усе ба­чить, Грицьку. Не то­бi вiд­дя­чить, то твоїм дi­тям!

    Наче яс­не не­бо пок­ри­ло­ся тем­ни­ми хма­ра­ми, по­тем­нi­ло Грицько­ве ли­це; очi за­го­рi­ли­ся-за­па­ла­ли.

    - Ти ще кляс­ти прий­шла! - скрик­нув вiн.

    - Бог з то­бою, Грицьку! Не кляс­ти я те­бе прий­шла, я за своїм прий­шла. Зглянься ти на бо­га… Праз­ник свя­тий iде… Ти ж бу­деш i їсти, i пи­ти, а тут за ду­шею ше­ля­га не­має.

    - Грошей, - ка­жеш, - не­має, - обiз­ва­ла­ся Хiв­ря, пос­ту­ку­ючи горш­ка­ми, - а свят­ки справ­ля­ти хо­чеш!

    - Хiба як ми бiд­нi, то нам i їсти не тре­ба, Хiв­ре? - од­ка­за­ла Прiська.

    - А я, знаєш, що ска­жу то­бi на це, Прiсько?.. Як злид­нi, та ще й з пер­пем!.. Ко­ли б ви не проїда­ли та не про­пи­ва­ли з своїм по­кiй­ним, то й у вас би гро­шi бу­ли.

    - Добре та­ке го­во­ри­ти, у ко­го во­ни є. А ко­ли - i то­го тре­ба, i дру­го­го не­дос­тае… i по­душ­не зап­ла­ти, i ви­куп­не дай… А на­шi за­ро­бiт­ки якi? Вiн же один тiльки й ро­бiт­ник був.


    - А доч­ка? Доч­ка - ма­ла у те­бе ко­би­ла? На­що ти дер­жиш її при со­бi? Не вiд­да­ла б її лю­дям пос­лу­жи­ти? Не за­ро­би­ла б во­на, як дру­гi? А то си­дить до­ма та хлiб пе­ре­во­дить.

    - Легко так, Хiв­ре, ка­за­ти, див­ля­чись на дру­гих. А ко­ли б са­мiй прий­шло­ся так жи­ти та бi­ду­ва­ти - не тiї б зас­пi­ва­ла.

    - За дур­ною го­ло­вою та й но­гам ли­хо! - од­ка­за­ла Хiв­ря.

    Прiська мов­ча­ла. Во­на ба­чи­ла, що шо во­на не ка­жи - нiх­то її не вчує; а кож­не Хiв­ри­не сло­во - спич­ка у сер­це: кра­ще мов­ча­ти.

    Досi ущип­ли­ва та до­кiр­ли­ва роз­мо­ва стих­ла. Усi зно­ву на­су­пи­лись.

    - Так як же, Грицьку? - по­ча­ла, по­мов­чав­ши, Прiська.

    - Я то­бi ска­зав у во­лос­тi. Не чу­ла? - гук­нув Грицько.

    - Чому не чу­ла? Не глу­ха, не­бiй­сь!.. Дай же хоч кар­бо­ван­ця те­пер, а дру­го­го уже пiс­ля свят.

    - Та ще чи й пiс­ля свят вiд­дам? - по­зi­ха­ючи, вiд­ка­зав Грицько.

    - То вже дур­ни­ця, Грицьку! Як не вiд­да­си - по­зи­ва­ти бу­ду!.. - пос­ва­ри­ла­ся Прiська.

    - Позивай… Чо­го ж ти прий­шла? Iди - по­зи­вай! - бли­ма­ючи очи­ма, ка­же Грицько.

    Хiвря скрут­ну­ла го­ло­вою i важ­ко зiтх­ну­ла.

    - Господи! Як то во­но лю­ди за­бу­ва­ються! - на­пус­ти­ла­ся во­на на Прiську. - Ко­ли се ти та­ка ро­зум­на ста­ла? Чи не пiс­ля то­го, як ос­та­ла­ся удо­вою? Як у нас жи­ла, хлiб-сiль їла, то й за поз­ви не зна­ла… Ста­ра, бач, хлiб-сiль за­бу­вається.

    - Хiба я у вас дур­но той хлiб їла? Не ро­би­ла я, не слу­жи­ла вам? I за­мiж вий­шла - то вам пан­щи­ну од­роб­ля­ла. Уже ко­му, Хiв­ре, грiх та­ке ка­за­ти, а то­бi грiх!

    - Добрий грiх!.. А як ле­жа­ла у нас, як та ко­ло­да, три тиж­нi ва­ля­ла­ся… хто за то­бою хо­див? Чиї ру­ки спо­чин­ку не зна­ли, вов­ту­зя­чись бi­ля те­бе? Та знов - вiд ко­го ти i за ко­го за­мiж iш­ла, за­бу­ла?

    Прiська по­хи­ли­ла­ся. То бу­ло справ­дi так. Хiв­ря пам'ятли­ва, не за­бу­ла нi­чо­го з її давнього; за­бу­ла тiльки Хiв­ря, що як Прiська оду­жа­ла, то по­по­ви­ва­рю­ва­ла во­на во­ди з неї, - не бу­ло їй спо­чин­ку нi вдень, нi вно­чi… Мов­чить Прiська, а Хiв­ря од­но ви­чи­тує:

    - Або, як во­лю об'яви­ли… хто, як не Грицько, по­мiг вам ви­бу­ду­ва­тись? Вiн i на со­хи де­ре­ва дав, i на крок­ви. Хоч во­но i не своє - панське, та все ж ко­ли б на дру­го­го ко­го, то не дав. А як на верх, то хми­зу сво­го вже дав… За­бу­ла?

    - Що ж ро­би­ти, Хiв­ре? - ти­хо схли­пу­ючи, по­ча­ла Прiська. - Я пам'ятаю ва­шу за­по­мо­гу. Спа­си­бi вам. Та згляньте­ся ж i ви на ме­не: свя­то iде, ро­ко­ве свя­то… У ме­не ж нi­чо­го не­має. Отi два руб­лi - то ж ос­тан­нi, на якi тiльки й на­дiя.

    - Де ж ти їх вiзьмеш, як не­має? По­зич у ко­го, - рає Хiв­ря.

    - Хто ж ме­нi по­зи­чить? - уже навсп­равж­ки пла­че Прiська.

    - Ну, чо­го ви за­ве­ли­ся? - грiз­но скрик­нув Грицько. - I роз­пус­ти­ли на­тя­ки обоє! Во­на нах­ва­ляється по­зи­ва­ти… ну - i йди, ну - i по­зи­вай… Страш­нi її поз­ви, ку­ди пак!.. I нi­чо­го тут си­дi­ти та сли­ни­ти. Iди - по­зи­вай!

    Прiська по­ба­чи­ла, що її же­нуть з ха­ти. Ще по­ки злег­ка так, до­ки Грицько не роз­сер­див­ся, а роз­сер­диться - i навсп­равж­ки ви­же­не. А хi­ба дов­го йо­му роз­сер­ди­тись?

    - Господь з ва­ми! - ути­ра­ючи сльози, про­мо­ви­ла Прiська. - Не даєте - са­мi по­жи­вай­те! Вам бiльше тре­ба… Ку­ди вже ме­нi по­зи­ва­ти вас? I, по­хи­лив­шись, вий­шла з ха­ти.

    - Я так i знав, що прий­де бi­со­ва ма­нiя! - про­мо­вив ус­лiд їй Грицько.

    - Походе-походе та й пi­доб'ється, - од­ка­за­ла Хiв­ря. - Кра­ще ме­нi пла­ток на праз­ник бу­де.

    Важкi дум­ки, нев­да­чi, гли­бо­ка об­ра­за до­ко­рiв гна­ли Прiську до­до­му; сер­це її бо­лi­ло, сльози за­ли­ва­ли очi… Що їй те­пер дi­яти? Iти жа­лi­ти­ся стар­ши­нi? Во­на вже раз жа­лi­ла­ся йо­му, а що ви­жа­лi­ла?.. Всi во­ни один од­но­го, як чорт бо­ло­та, дер­жаться; всi од­ним ми­ром ма­за­нi…

    Сумна-невесела прий­шла во­на до­до­му. Хрис­тя ве­се­ленько стрi­ла її.

    - Куди се ви, ма­ту­сю, хо­ди­ли, що так дов­го ба­ри­ли­ся? Жду, жду - не дiж­ду­ся вас!

    Стара, важ­ко ди­шу­чи i не об­зи­ва­ючись до доч­ки, опус­ти­ла­ся на пiл.

    - А ви й не при­мi­чаєте, що я в но­вих чо­бо­тях? - ще­бе­че та. - Ди­вiться - як­раз прий­шли­ся при но­зi, мов на за­каз ши­тi… Та­ких i по всьому се­лу дру­гих не знай­деш: i юх­то­вi, i не шка­по­вi. Ди­вiться-бо!

    Прiська зир­ну­ла; до­са­да ущип­ну­ла її за сер­це.

    - Оце вже й на­тяг­ла! Оце вже i шма­ру­ва­ти поч­неш у них? Го­дi ли­шень; скинь та по­ло­жи… По­ки но­вi - то бiльше да­дуть за їх.

    - Як? Хi­ба ви про­да­ва­ти бу­де­те? - нес­по­кiй­но спи­та­ла Хрис­тя. Прiська мов­ча­ла.

    - Це ж ме­нi батько ку­пи­ли… Ста­рi он уже роз­топ­та­ли­ся, роз­лiз­ли­ся… ско­ро дiр­ки бу­дуть, - ски­да­ючи, бур­мо­та­ла Хрис­тя.

    Як не­дав­неч­ко ще ра­дi­ло її сер­це, ко­ли во­на при­дi­ва­ла їх; ко­ли во­ни, мов ви­ли­тi, об­хо­пи­ли її но­гу: i не­ве­лич­кi - а хоч би де при­да­ви­ли!.. "Не­хай те­пер Гор­пи­на одс­ту­питься з своїми, хоч її i на за­каз ши­тi", - ду­ма­ла во­на, га­да­ючи, як усi зди­ву­ються, ко­ли во­на на свя­то узує їх, як усi бу­дуть зазд­ри­ти їй!.. А от ма­ти прий­шла i, ко­ли во­на на­ве­ла її очi на їх, ве­лi­ла ски­ну­ти - про­да­ва­ти дум­ка… Жаль гост­ри­ми па­зу­ра­ми уго­ро­див­ся їй в сер­це, ве­се­лi дум­ки по­мут­нi­ли­ся; до­са­да i сльози по­тем­ри­ли їх.

    - З якої ре­чi їх про­да­ва­ти? Це мої… Ну, ста­рi i про­да­ли б. На­що й ку­пу­ва­ти бу­ло, на про­даж хi­ба? - од­но своє Хрис­тя.

    - Мовчи! - скрик­ну­ла Прiська. - Хоч ти не за­ли­вай за шку­ру са­ла: i без то­го йо­го за­ли­ли вже ме­нi!

    Христя, тро­хи не з пла­чем, ски­ну­ла чо­бо­ти, пос­та­но­ви­ла їх на при­пiч­ку i з до­са­ди сi­ла за ро­бо­ту. Прiська со­бi, спо­чив­ши, роз­дяг­ла­ся i взя­ла­ся за гре­бiнь. Прiська си­дить на дни­щi, ви­су­кує та ви­во­дить нит­ку за нит­кою: Хрис­тя дов­бається над ме­реж­кою… Чут­но, як у тiї ве­ре­те­но сюр­чить, а в дру­гої шит­во ло­по­че. Прiська ко­ли­шеться над гре­бе­нем; Хрис­тя зiг­ну­ла­ся над со­роч­кою. Не­ра­дiс­нi дум­ки ко­ли­шуть пер­шу; та не­лег­кi зiг­ну­ли й дру­гу… У ха­тi сум­но, нi­мо, глу­хо… I нi­ко­му тiї нi­мо­ти по­ру­ши­ти, нi­ко­му то­го су­му важ­ко­го роз­вi­яти… Ось чут­но, рип­ну­ли сi­неш­нi две­рi. Нi Прiська, нi Хрис­тя не пiд­во­дять го­ло­ви, не ог­ля­да­ються. Хто до їх прий­де i чо­го?

    - Здоровенькi бу­ли! - роз­дав­ся край по­ро­га мо­ло­дий жi­но­чий го­лос.

    - Тiтка Одар­ка!.. Здо­ро­вi! - пер­ша од­ка­за­ла Хрис­тя.

    - Здорова, Одар­ко! - глу­хо при­вi­та­лась i Прiська.

    - А я увi­ход­жу у сi­ни, слу­хаю - ти­хо; ду­маю - не­має нi­ко­го, та так нес­мi­ло i йду. А во­ни, бач, си­дять со­бi та су­му­ють.

    - Отак, як ба­чиш: си­ди­мо та су­муємо, - ка­же Прiська.

    - Ми се не­дав­неч­ко по­обi­да­ли. Ма­ле моє зас­ну­ло; Кар­по пi­шов з до­му… Сум­но са­мiй. Пi­ду, ду­маю, про­вi­даю тiт­ку Прiську, як там во­на?

    - Спасибi то­бi, Одар­ко, - зiтх­нув­ши, дя­кує Прiська. - Тiльки ти ще i доб­ра та при­хильна до нас, а то увесь мир, здається, од­вер­нув­ся. Сi­дай, будь лас­ка, та по­го­мо­ни­мо. Сьогод­нi оце ви­хо­ди­ла упер­ше з дво­ру.

    - Де ж ви бу­ли?

    - Де ме­не тiльки не бу­ло? Бу­ла i в во­лос­тi, бу­ла i в Ло­бур­ця. I Прiська по­вi­да­ла Одар­цi, чо­го i ку­ди хо­ди­ла i що ви­хо­ди­ла. Сум­но ли­ла­ся глу­ха її мо­ва; мовч­ки слу­ха­ли її Одар­ка i Хрис­тя: не­ра­дiс­не все те роз­ка­зу­ва­ла Прiська, не­ра­дiс­ним i за­кiн­чи­ла…

    - Та та­ка ме­не до­са­да узя­ла, Одар­ко, та­кий сум об­няв!.. Хрис­тя пла­че, а в ме­не так сер­це за­пек­ло­ся, що й пла­ка­ти не мо­жу… Ко­ли б зем­ля розс­ту­пи­ла­ся - так би крiзь зем­лю й пiш­ла.

    - Бог з ва­ми, тiт­ко! - умов­ляє Одар­ка. - У вас он доч­ка; тре­ба її до ума до­вес­ти, тре­ба її прист­роїти. Хто об їй по­тур­бується без вас?

    - Добрi лю­ди, Одар­ко, ко­ли во­ни ще є; а не­має - гiр­ше не бу­де… Я жи­ла свiй вiк мiж чу­жи­ми людьми - не про­па­ла, бач; бу­де ша­ну­ва­ти­ся - i во­на про­жи­ве, а не бу­де - то її дi­ло… А ме­нi - го­дi б уже швен­дя­ти по сьому свi­ту: ди­ви­ти­ся на йо­го не хо­четься.


    Одарка, мо­ло­да й ве­се­ла мо­ло­ди­ця, слу­ха­ючи тi не­ра­дiс­нi ре­чi, за­су­му­ва­ла, по­хи­ли­ла­ся, їй зда­ва­ло­ся - то са­мо ли­хо глу­хо бу­бо­нить свої жа­ло­щi, то вже не жи­лець сього свi­ту скар­житься на гiр­ке жит­тя. Ще, мо­же, тро­хи пос­кар­житься, ще тро­хи по­го­мо­нить та й зам­ре-за­кос­те­нiє з гiр­ки­ми до­ко­ра­ми на вус­тах!.. "Ота­ке на­ше жит­тя, ота­ка на­ша до­ля!" - гли­бо­ко зiт­ха­ючи, ду­має во­на… А Хрис­тя ще ниж­че схи­ли­ла­ся, ще дуж­че приг­ну­ла­ся до своєї ро­бо­ти. Од­на Прiська не пе­рес­тає, не вга­ває…

    - Яке на­ше жит­тя, Одар­ко, щоб йо­го жал­ку­ва­ти? Од­нi гiр­кi сльози, людськi до­ко­ри, нуж­да та злид­нi… Он, свя­то йде: дру­гi - ра­дi то­му праз­ни­ко­вi, гульнi та спо­чин­ку; а нам чо­го ра­дi­ти? чим йо­го стрi­ча­ти, як про­во­ди­ти?.. Нi уз­ва­ру, нi ри­би, ра­ди ба­га­то­го ве­чо­ра, не­має; ков­ба­си - роз­го­вi­ти­ся - нi за що ку­пи­ти. Ду­ма­ла, Грицько вiд­дасть хоч кар­бо­ван­ця; ка­же - не­має; а знаю, що е… Що ж йо­го ро­би­ти?.. Но­вi чо­бо­ти Хрис­тi ку­пив ста­рий: ра­дiє ди­ти­на об­нов­цi… а те­пер при­хо­диться тi чо­бо­ти про­да­ти або зас­та­ви­ти… От то­бi й ра­дiсть!

    I Прiська зап­ла­ка­ла. Пiд плач ма­те­рi Хрис­тя со­бi по­ча­ла схли­пу­ва­ти.

    - Ось не плач­те, ось слу­хай­те, що я вам ска­жу, - по­ча­ла Одар­ка. - Якої вам ри­би тре­ба? Со­ло­ної? Оце завт­ра або пiс­ля­завт­ра поїде Кар­по у мiс­то; я йо­му дам своїх гро­шей, ска­жу - ви да­ли. Хай ку­пить. А ви вiд­дас­те.

    - Одарко, го­луб­ко моя! - за­мо­ли­ла Прiська. - Сам гос­подь то­бi зап­ла­те тим доб­ром, що ти для нас ро­биш!

    - Та стiй­те, не пе­ре­би­вай­те, - по­ча­ла зно­ву Одар­ка. - На скiльки вам ри­би? На се­миг­ри­ве­ни­ка чи на ко­пу?

    - Та й на ко­пу бу­де.

    - Ну, на ко­пу. А уз­вар у ме­не е. Чи ква­со­лi, чи го­ро­ху тре­ба бу­де - бе­рiть, скiльки схо­че­те: у нас все рiв­но нiх­то йо­го не їсть, а вам, мо­же, для пи­ро­гiв здасться. Не­хай Хрис­тя iде за мною, бо ме­нi по­ра, - до­сi ди­ти­на про­ки­ну­лась, - та й вiзьме, скiльки там тре­ба.

    Христя тро­хи не мо­ли­ла­ся на Одар­ку, iду­чи слi­дом за нею.

    - Спасибi вам, тiт­ко, ве­ли­ке спа­си­бi! Ви ме­не мов на свiт на­ро­ди­ли: те­пер ма­ти не про­да­дуть чо­бiт… А то, по­ду­май­те-та­ки, свя­то iде, ста­рi чо­бо­ти зов­сiм роз­топ­та­ли­ся, а но­вi ду­ма­ють про­да­ти. Та­ка ме­не до­са­да взя­ла, та­кi сльози об­ня­ли, як ма­ти ска­за­ла: "Скинь та по­ло­жи: по­ки но­вi - бiльше да­дуть за них…" Так моє сер­це й за­ко­ло­ти­ло­ся… Дру­гi ра­ди свят усе но­ве справ­ля­ють, а ме­нi чо­бо­ти ку­пи­ли, та й тi од­би­ра­ють! - ще­бе­та­ла Хрис­тя.

    Одарка пiз­на­ла у то­му ве­се­ло­му го­мо­нi Хрис­тi свою дi­во­чу по­ру, свої мо­ло­дi лi­та. Так i во­на ко­лись ра­дi­ла кож­нiй но­ви­нi. А те­пер?.. "Ма­на, - ду­ма­ло­ся їй, - все то ма­на… Все то ми­неться-за­бу­деться, як жит­тя гля­не у вi­чi своїм су­во­рим оком… Де та i ра­дiсть дi­неться, де i ве­се­лi дум­ки по­дi­нуться?.. А по­ду­маєш - щас­ли­вi лi­та: i ли­хо не­до­куч­ли­ве, i сльози на який-не­будь час…" I Одар­ка ра­дi­ла, слу­ха­ючи Хрис­ти­не ще­бе­тан­ня.

    Не мен­ше ра­дi­ла й Прiська, си­дя­чи са­ма со­бi в ха­тi… З сер­ця не­на­че хто ка­мiнь зняв, сльози вга­му­ва­ли­ся… Дум­ки ле­генькi та­кi плу­та­ються в го­ло­вi… "Ска­за­но, як доб­ра лю­ди­на знай­деться… ска­за­но-то…" - шеп­че са­ма со­бi Прiська.

    

IV

    

    Заступало свя­то; нас­тав ба­га­тий ве­чiр. Поз­до­ров, бо­же, Одар­ки Здо­ри­хи, Прiська стрi­чає йо­го не­аби­як: i стра­ви уво­лю, i пи­ро­гiв, ще й осьмуш­ку го­рiл­ки ку­пи­ла. Всього пот­ро­ху є, та нi­ко­му їсти, нi­ко­му пи­ти, нi­ко­му при­вiт да­ти. Ку­са­ючи пи­ро­га, Прiська зга­дує Пи­ли­па - i пла­че… Де вже та їжа пi­де на ду­шу, як сльози за­ли­ва­ють очi?.. 3а Прiською пла­че i Хрис­тя. Бiльше сльоза­ми, нiж стра­вою, по­ве­че­ря­ли обид­вi - i не­ве­се­лi по­ля­га­ли спа­ти.

    Настало рiзд­во. По­ки до церк­ви зби­ра­лись-на­ряд­жа­лись, по­ки у церк­вi сто­яли-мо­ли­лись, во­но i свя­то зда­ва­ло­ся. День ви­пав по­го­жий, со­няч­ний; свiт ллється з не­ба, вiд­би­вається на прик­ри­тiй снi­гом зем­лi; аж очам бо­ля­че ди­ви­ти­ся - та­ко­го йо­го ба­га­то. I не хо­лод­но ду­же: є мо­ро­зець, та не цуп­кий… У дво­рах, по ву­ли­цях, ко­ло церк­ви, як му­ра­ви, на­ро­ду, та все приб­ра­нi у праз­ни­ко­ву оде­жу, все ви­бi­ле­нi, ви­ми­тi… Свя­то чується i на лю­дях, i в по­вiт­рi, Зог­рi­то­му со­няч­ним свi­том; ди­шеться якось лег­ше, на сер­цi за­ти­ха­ють му­ки; на ду­шi - ра­дiсть, спо­кiй. Ра­дi­ють за дру­ги­ми Прiська i Хрис­тя. Прiська бiльше у церк­вi стоїть, мо­литься; а Хрис­тя з дiв­ча­та­ми кру­титься по цвин­та­рю, ще­бе­че. Во­на так дав­но ба­чи­ла­ся з ни­ми: пiс­ля Ми­ко­ли не ви­хо­ди­ла нi на дос­вiт­ки, нi до ко­го на поп­ря­хи; як кряч­ка та, про­си­дi­ла тро­хи не три тиж­нi ко­ло ма­те­рi. Дiв­ча­та об­див­ля­ються її, хва­лять стьожки, на­мис­то, сер­ги; лю­бу­ються чо­бiтьми; роз­ка­зу­ють, що без неї лу­чи­лось на дос­вiт­ках: як чор­на Ївга по­ла­яла­ся з Ти­мо­фiєм та й до во­рож­ки хо­ди­ла, щоб по­ми­ри­ла; як Фе­дiр щод­ня на дос­вiт­ках до­пи­ту­вав­ся, чи не ба­чив хто де її, Хрис­тi?

    - Вiн та­ки те­бе щи­ро лю­бить, хоч батько йо­го за це й лае, - ска­за­ла Гор­пи­на Педькiв­на, под­ру­га Хрис­тi, ви­со­ка, бi­ля­ва дiв­ка, пер­ша ре­го­ту­ха на се­лi.

    - А ме­нi про те й бай­ду­же, - од­ка­за­ла Хрис­тя.

    - От, зга­дай чор­та, а вiн i ро­ги вис­та­вить! - скрик­ну­ла Гор­пи­на, за­ре­го­тав­шись.

    Христя озир­ну­ла­ся. Пря­мо до їх гур­ту iшов па­ру­бок, ви­со­кий, бi­ля­вий, у синьому сук­ня­но­му кап­та­нi, пiд­пе­ре­за­но­му доб­рим ка­ла­май­ко­вим по­ясом, у си­вiй з ре­ше­ти­лiвських смуш­кiв шап­цi. То був Фе­дiр Суп­ру­нен­ко.

    - Здоровi! З праз­ни­ком! - при­вi­тав­ся вiн, пiд­хо­дя­чи до гур­ту.

    - Здоровi! - од­ка­за­ли дру­гi дiв­ча­та, а Хрис­тя змов­ча­ла. По­ки йшло вi­тан­ня, во­на пос­то­яла тро­хи, да­лi одiй­шла, а по­тiм i зов­сiм пiш­ла в церк­ву. Фе­дiр, по­ну­ро пос­лу­хав­ши дi­во­чо­го ре­гот­ли­во­го ше­по­тан­ня i нi­ко­му сло­ва не ска­зав­ши, ти­хо по­хи­лив по­за церк­вою. Дi­во­чий ве­се­лий ре­гiт геть про­вiв йо­го; Фе­дiр не ози­рав­ся, не дос­лу­хав­ся…

    - Отак обiй­ди хлоп­ця та й во­ди йо­го за со­бою! - ска­за­ла ни­зенька та­ран­ку­ва­та Пе­до­ря.

    - Вiльно ж йо­му, як на­вi­же­но­му, са­мо­му у вi­чi лiз­ти! - од­ка­за­ла Гор­пи­на. - Хрис­тя вiд йо­го по­ли рi­же та тi­кає, а вiн, як реп'ях той, уче­пив­ся.

    - Що ви тут про ме­не ме­ле­те? - обiз­ва­ла­ся Хрис­тя, вер­та­ючись зно­ву до гур­ту.

    - Та то Пе­до­ря за­ви­дує то­бi, що Фе­дiр, бач, не за нею ув'язав­ся, - Зас­мi­яла­ся Гор­пи­на.

    - Вiн, здається, не­за­ба­ром бу­де за всi­ма, як той цу­цик, - од­ка­за­ла по­ну­ро Хрис­тя.

    - Дрiк та­кий на­па­де!.. - жар­тує Гор­пи­на. - От ко­ли б та на всiх хлоп­цiв ра­зом.

    - То що б бу­ло? - хтось обiз­вав­ся.

    - Може б, на­ша чор­на Ївга ско­рiш за­мiж вий­шла, - при­га­дує Гор­пи­на. - А то прий­шла до церк­ви бо­гу мо­ли­ти­ся та по­ба­чи­ла Ти­мо­фiя… Вiн од неї тi­кає, по по­яс снi­гом рi­жеться, а во­на за ним - нав­пе­рей­ми. Зас­ту­ка­ла у су­точ­ках, мiж де­ре­вом та ог­ра­дою, та й до­сi там стир­чать.

    - Богу мо­ляться?.. - хтось ска­зав. I нес­тям­ний ре­гiт при­вi­тав угад­чи­цю.

    - Та цитьте, не ре­го­чiть… ще ба­тюш­ка у церк­вi по­чує, - хтось при­дер­жує.

    - Та ба­тюш­ка - то нi­чо­го. А як ста­рий дяк по­чує, - ка­же Гор­пи­на, - та зас­та­ве за со­бою спi­ва­ти - ото бу­де ли­хо!

    Дiвчата аж за бо­ки бе­руться та ре­го­чуть вiд ку­мед­них Гор­пи­ни­них ви­га­док, а та i не пе­рес­тає - ме­ле. Хрис­тя i со­бi за дру­ги­ми смiється. Як йо­го не ре­го­та­ти, ко­ли Гор­пи­на, здається, i ка­мен­но­го розс­мi­шить.

    Час ве­се­ло i швид­ко йде. Нез­чу­ла­ся Хрис­тя, ко­ли i з церк­ви вий­шли, як ма­ти, сiп­нув­ши її за ру­кав, - по­ра до­до­му! - ска­за­ла.

    - Гляди ж, Хрис­те, - гук­ну­ла Гор­пи­на, - я за то­бою за­бi­жу: пi­де­мо ко­ля­ду­ва­ти.

    Вернулися Прiська i Хрис­тя до­до­му - кра­ще б не вер­та­ли­ся!.. Хрис­тi ще вчу­вається ре­гiт дi­во­чий, ве­се­лi їх ви­гад­ки, при­по­вiст­ки… а тут у ха­тi ти­хо, аж сум­но; ма­ти та­ка по­ну­ра. Сi­ли роз­гов­ля­тись, а Прiська - за сльози.


    Весело про­хо­дить свя­то при щас­тi, при дос­тат­ках, а ко­ли го­ре на­ляг­ло на ду­шу, ко­ли ту­га за сер­це ку­сає - то­дi i свя­то не в свя­то! Час, як без­но­гий чо­ло­вiк, лi­зе, ту­га та го­ре га­дю­кою в'ється бi­ля сер­ця, бе­зод­рад­нi дум­ки обiй­ма­ють го­ло­ву. У бу­день хоч бу­ден­нi кло­по­ти ро­зiб'ють їх, а в свя­то нi­що не за­бо­ро­не­не - прос­тiр їм, роз­кiш. I ра­дiс­ний ви­па­док при­не­се важ­ку спо­мин­ку: ко­лись то те бу­ло, ко­лись во­но ра­ду­ва­ло, а те­пер?.. Нi­ко­ли вже во­но не вер­неться уд­ру­ге… Пла­че чо­ло­вiк гiр­ки­ми сльоза­ми. Пла­ка­ла i Прiська.

    Пiсля обiд на хви­лин­ку при­бiг­ла Одар­ка Здо­ри­ха. Мо­ло­да та здо­ро­ва, во­на, як пташ­ка, на­ще­бе­та­ла пов­ну ха­ту i, як пташ­ка, ум­ча­ла­ся.

    "Щаслива, здо­ро­ва, - ду­ма­ло­ся Прiсьцi. - А тут нi щас­тя, нi здо­ров'я…"

    Вона ляг­ла спо­чи­ти, та їй не спа­ло­ся.

    Христя теж нудьгує, не знає, де дi­ти­ся. Оце по­си­дить у ха­тi, пог­ля­не на ма­тiр, сум­ну та мов­чаз­ну, i по­бi­жить за двiр, на ву­ли­цю, по­ди­ви­ти­ся на лю­дей, що то в па­рi, то оди­но­ко сну­ють: тi в гос­тi, тi з гос­тей… Десь да­ле­ко чут­но дi­воцьку пi­сяю; до­но­ситься крик­ли­вий па­ру­бо­чий го­мiн… Во­на ту­ди б по­бiг­ла, нез­чу­ла­ся там, як i час ми­не, - так ма­ти не пус­кає. Ще га­разд, що ко­ля­ду­ва­ти обi­ця­ла пус­ти­ти, а то хi­ба дав­но во­на ка­за­ла: чо­го ти пi­деш? Чи слiд ту­ди то­бi хо­ди­ти? Ще он заш­по­ри не одiй­шли, а то­бi спi­ви та жар­ти в го­ло­вi… Ту­пим но­жем рi­за­ли тi не­до­го­во­ре­нi ре­чi за сер­це Хрис­тю; крадько­ма, сти­ха во­ни на­га­ду­ва­ли їй про смерть батько­ву, про їх си­рiтську до­лю… їй учу­вав­ся до­кiр людський: ото, не вспi­ла ще батька заг­реб­ти, а вий­шла гор­ла­ни­ти!.. Сум­ною та ос­то­гид­лою їй здається i пiс­ня дi­воцька. А тут, як на те - хви­ля дзвiн­ких го­ло­сiв до­но­ситься до її ву­ха… знай­ома i лю­ба їй пiс­ня ллється… го­лос бри­нить у її сер­цi, по­ри­ває вик­рик­ну­ти, пiд­хо­пи­ти… Во­на од­вер­тається, щоб не чу­ти, дос­лу­хається до го­мо­ну людсько­го, кот­рий уже, пос­та­но­вив­ши свя­то, пле­теться до­до­му i вго­лос ви­мов­ляє свої таємнi дум­ки… А прой­дуть лю­ди - i їй зно­ву сум­но. "Гос­по­ди! хоч би день ми­нав ско­рi­ше!" - скар­житься во­на, iду­чи у ха­ту.

    Надвечiр Гор­пи­на за­бiг­ла по Хрис­тю.

    - Скорiше, Хрис­те, одя­гай­ся; уже на­ша че­лядь у збо­рi!

    - Куди се? - пи­та Прiська.

    - Колядувати, ма­мо.

    - Ти б кра­ще не йшла, доч­ко. Хрис­тя гля­ну­ла на Гор­пи­ну…

    - Тiточко, го­лу­боч­ко, - за­то­рох­тi­ла та. - Пус­тiть її. Хай во­на хоч тро­хи про­вiт­риться. Ви ж ба­чи­те, на що во­на пе­ре­ве­ла­ся. Прiська тiльки мах­ну­ла ру­кою:

    - Та йди вже… Що з ва­ми по­дiєш? Не пус­туй тiльки там. Под­ру­ги, ра­дi, заб­рав­шись за ру­ки, не пiш­ли - по­бiг­ли з дво­ру. Прiська зос­та­ла­ся са­ма. Нуд­но їй та тяж­ко у своїй ха­тi, i все дум­ки не­ра­дiс­нi кло­по­чуть го­ло­ву. Во­на вий­шла про­хо­ди­ти­ся над­вiр.

    Смеркалося. Го­ло­си ма­лих ко­ляд­ни­кiв уже роз­ти­на­ли­ся по се­лу; гос­тю­вальни­ки вер­та­лись до­до­му; чу­ла­ся дрiб­на жi­но­ча рiч, гру­ба чо­ло­вi­ча мо­ва. Се­ло пе­ред ве­чо­ром за­го­мо­нi­ло, за­гу­ло; во­но мов зна­ло, що нас­ту­па­юча нiч не­за­ба­ром усiх упо­кое, i пос­пi­ша­ло на­го­во­ри­ти­ся: там скли­ка­ли сви­ней го­ду­ва­ти; там рев­ла ско­ти­на по за­го­ро­дах; по дво­рах жiн­ки сну­ва­ли з дiй­ни­ця­мя. "Тур­бу­ються лю­ди, а ме­нi i то­го кло­по­ту не­має; нi над чим кло­по­та­ти­ся", - ду­ма­ла Прiська, ви­хо­дя­чи за хвiрт­ку. Ко­ло Здо­ро­во­го дво­ру сто­яла Одар­ка i ди­ви­ла­ся на ву­ли­цю.

    - Здрастуйте, тiт­ко! - гук­ну­ла во­на на Прiську. - Вий­шли про­вiт­ри­ти­ся?

    - Оце, як ба­чиш… Хрис­тя пiш­ла ко­ля­ду­ва­ти, а ме­не нудьга ви­жи­ла З ха­ти. Пi­ду, ду­маю, хоч по­див­лю­ся на лю­дей.

    - Ви б, тi­точ­ко, до нас iш­ли по­си­дi­ти. Кар­по пiс­ля обi­ду як пi­шов ку­дись, та й до­сi не­має. Дiт­во­ра у ха­тi кло­по­четься: де батько? Оце вий­шла виг­ля­ну­ти. Десь, вид­но, за­ба­рив­ся… Iдiть до нас, тiт­ко! Уже Ми­кол­ка за ва­ми так ску­чає. "Чо­му се, ма­мо, ба­бу­ся до нас не хо­де?" - усе до­пи­тується.

    - Спасибi то­бi, Одар­ко. Я б i прий­шла, так нi на ко­го ха­ти ки­ну­ти.

    - А ви зап­рiть ха­ту. Хто там прий­де? Iдiть, тiт­ко: по­си­ди­мо, по­гу­то­ри­мо. Прiська не за­ба­ри­ла­ся. За­пер­ти бу­ло нi­чим ха­ту; га­разд, що хоч до скри­нi за­мок є, а то ще й ха­ту за­ми­ка­ти. Та й вiд ко­го? У се­лi все свої лю­ди, знай­омi, вi­до­мi, на­пе­ре­чо­тi, на ви­ду; а чу­же? хто те­пер чу­же заб­ре­де на се­ло? Зак­ру­ти­ла Прiська две­рi ло­ма­кою - от i все. Дiт­во­ра нес­ка­зан­но зра­дi­ла ста­рiй Прiсьнi.

    - Бабуся, ба­бу­ся йде! ба­бу­ся прий­шла! - вик­рик­нув ра­дий Ми­кол­ка i поб­рав­ся на ру­ки до Прiськи.

    - Ба-ба, ба-ба-ба… - своїм нет­вер­дим ще язи­ком ви­мов­ля­ла не­ве­лич­ка дiв­чин­ка Олен­ка, прос­тя­га­ючи до Прiськи ку­ла­ча­та.

    Дiтвора страх лю­би­ла Прiську. Во­на завж­ди умi­ла з нею обiй­ти­ся; то, ди­вись, шма­то­чок хлiб­ця при­не­се i дає: "Це вiд зай­ця вiд­ня­ла", - ска­же. А дiт­во­ра за­ти­нає так ча­сом i су­хий шма­ток, на­че со­лод­кий ме­дя­ник. I на сей раз Прiська за­хо­пи­ла з со­бою два пи­рiж­ки з ква­со­лею - i дiт­во­ра, ра­да гос­тин­це­вi, прий­ня­ла­ся їх уми­на­ти. Одар­ка са­ма не мен­ше зра­дi­ла: раз - що уга­му­вав­ся ди­тя­чий крик та до­куч­ли­ве до­пи­ту­ван­ня про батька, а дру­ге - є з ким i са­мiй сло­вом пе­ре­ки­ну­тись, по­го­мо­нi­ти.

    Розмова зав'яза­ла­ся. Одар­ка при­га­дує своє жит­тя, Прiська своє. Не­ра­дiс­нi то бу­ли ре­чi для роз­мо­ви; от­же нез­чу­ли­ся, ко­ли i як стем­нi­ло. Дiт­во­ра, наг­рав­шись, за­хо­тi­ла спа­ти. Прiська ма­ла бу­ла до­до­му йти, та Одар­ка на­мог­ла­ся.

    - Посидьте, тiт­ко. По­го­мо­ни­мо ще. Я ков­ба­су ро­зiг­рiю, пiд­ку­си­мо; а тим ча­сом, мо­же, i Кар­по на­дiй­де.

    Чогось у Прiськи сер­це за­бо­лi­ло, ко­ли Одар­ка зга­да­ла про Кар­па. Чо­го? Їй при­га­дай­ся її Пи­лип, кот­ро­го при­хо­ди­лось, от як i Одар­цi, до­жи­да­ти… Те­пер во­на йо­го вже до­вi­ку не дiж­де! Сер­це її на­че хто об­ценька­ми зда­вив.

    Одарка не за­ба­ри­ла­ся ро­зiг­рi­ти ков­ба­су, спряг­ла ще яеш­ню i про­ха­ла Прiську пiд­ку­сю­ва­ти. Тiльки що Прiська взя­ла шма­ток ков­ба­си i на­мi­ря­ла­ся їсти, як ко­ло две­рей щось за­ниш­по­ри­ло.

    - Це, ма­буть, Кар­по, - уга­ду­ва­ла Одар­ка i не по­ми­ли­ла­ся. То був справ­дi Кар­по.

    Карпо, мо­ло­дий ще чо­ло­вiк, осад­ку­ва­тий, ши­ро­коп­ле­чий, ши­ро­ко­кос­тий: го­ло­ва здо­ро­ва, круг­ла, на­че гар­буз; очi сi­рi i завж­ди яс­нi, по­кiй­нi: їх, здається, нi­ко­ли зро­ду нi­яке ли­хо не му­ти­ло. I го­лос у йо­го рiв­ний, i сам виг­ля­дає Завж­ди доб­рим, завж­ди за­до­во­ле­ним.

    - Здоровi, тiт­ко! - при­вi­тав­ся вiн. - Скiльки лiт, скiльки зим? Дав­но" дав­но ви в мою ха­ту заг­ля­да­ли. Я вже на Одар­ку гри­маю: мо­же, ка­жу, роз­сер­ди­ла чим?

    - Бог з то­бою, Кар­пе! Хi­ба твоя Одар­ка та­ка, як дру­гi? Тiльки з нею i ду­шу од­ве­деш. А не хо­ди­ла, то ти i сам га­разд знаєш, чо­му. Як та­ке щас­тя, то i мiж лю­дей не­ма охот­ки iти: си­дi­ла б усе до­ма, як кам'яна… Во­но б, мо­же, ще кра­ще бу­ло, як­би вiд­ра­зу ска­ме­нi­ла!

    - Хай бог ми­лує! Я оце вас усе одс­то­ював, за вас роз­пи­нав­ся, - ска­зав Кар­по.

    У Прiськи - на­че очi по­бiльша­ли, так во­на по­ди­ви­ла­ся на Кар­па ни­ми.

    - Що там та­ке? - за неї спи­та­ла Одар­ка.

    - Та нi­чо­го ще по­ки. Дур­ний Грицько. Чо­го це вiн на вас уївся?

    - Супруненко? - уга­да­ла Прiська. - I са­ма не знаю. От як пе­ред ва­ми вин­на! Нi, їсть же та й їсть… Та­ка вже, вид­но, йо­го не­на­висть до ме­не. Як­раз уче­питься чо­го, то так - як реп'ях до ко­жу­ха… Од­но то­чить, як ша­шiль де­ре­во, як iр­жа за­лi­зо.

    - Звик ще за пан­щи­ни лю­дей пiд­ку­шу­ва­ти та й до­сi не ки­да своєї вда­чi, - увер­ну­ла Одар­ка.


    - А вже чо­ло­вiк! Нi бо­га не боїться, нi лю­дей не со­ро­миться! Те­пер ку­ди вер­не - щоб зем­лю вiд вас одiб­ра­ти… За­ход­жу у ши­нок, а вiн си­дить з на­ши­ми ду­ка­ча­ми: Го­роб­цем, Вер­бою та Ма­леньким. Си­дять, п'ють. Грицько, зузд­рiв­ши - за­раз до ме­не: "Оце, Кар­пе, за твою су­сiд­ку трах­ту­ва­ли­ся". - "За яку су­сiд­ку?" - пи­таю. "Та вже ж не за яку, за Прiську". - "А що там?" - до­пи­ту­юся. "Чи ти б, - ка­же, - не зго­див­ся узя­ти на се­бе її зем­лю?" - "На­вi­що?" - ка­жу. "Як на­вi­що?" - I по­чав вик­ла­да­ти, що ко­ли вiд неї зем­лi не одiб­ра­ти, то i зем­ля за нею бу­де, i пла­ти­ти за неї дру­гi бу­дуть. "А чим же їй, - пи­таю, - жи­ти, ко­ли зем­лю одiб­ра­ти?" - "Пе­ре­жи­ве, глад­ка! Хi­ба са­ма не при здо­ров'ї ще? I доч­ка у неї - як ко­би­ла, хоч за­раз у вiз зап­ря­гай! До хлоп­цiв, не­бiй­сь, умiє iр­жа­ти, а дi­ла ро­би­ти - не ро­бить". - "Нiх­то, - ка­жу, - не вi­да, як хто обi­да! А я доб­ре знаю, що оце не ста­ло Пи­ли­па, то Прiсьцi не ме­дя­но прий­деться про­жи­ти. Ко­ли ж ще вiд неї зем­лю одiб­ра­ти, то то­дi хоч у стар­цi иди…" Як стриб­не ж мiй Грицько, як гу­ко­не: "Так i ти з нею за­од­но? Га­разд же! Ми оце по­рi­ши­ли ту зем­лю то­бi вiд­да­ти, а не хоч - я й сам вiзьму. Все пла­ти­ти­му, та зна­ти­му, за що хоч". - "То ще, - ка­жу, - як мир ска­же". - "Мир?! Ти знаєш, що твiй мир у нас у ру­ках? Отут у жме­нi си­дить! Схо­че­мо - пус­ти­мо жи­ти, схо­че­мо - За­да­ви­мо. Що твiй мир? Та вiн ось Па­на­со­вi, - ука­зує на Го­роб­ця, - по­ви­нен у но­гах ла­зи­ти та дя­ку­ва­ти, що по­душ­не все до ко­пiєчки зап­ла­тив. П'ять со­тень вiд­ра­зу вий­няв. А ко­ли ви, бi­со­вi лан­цi, вiд­дас­те? Свої гро­шi за­раз по­ло­жи, а з вас ко­пiй­ку по ко­пiй­цi зби­рай та вiд­да­вай… Уже ко­ли на мир пiш­ло, то ми твiй мир i в чор­ну зап­ре­мо, хай там по­цо­ко­тить зу­ба­ми!.." Як нас­кi­пав­ся на ме­не - так ку­ди то­бi!.. Будь ти, ду­маю, не­лад­ний!.. Взяв шап­ку - та з шин­ку, та се пря­мi­сiнько до­до­му.

    Прiська чим бiльше дос­лу­ха­ла­ся, тим бiльше хи­ли­ла­ся. Як, її зем­лю вiд неї одiб­ра­ти? Хто ж вiд неї од­бе­ре її? Та як же се мож­на? А во­на при чо­му бу­де?! їй з го­ло­ду хi­ба про­па­да­ти?

    Тяжкi та не­ра­дiс­нi дум­ки сну­ва­ли у її го­ло­вi, од­на по­пе­ред дру­гої щи­па­ли за сер­це, чор­ни­ми хма­ра­ми ук­ри­ва­ли ду­шу. Во­на сi­ла за стiл за­ку­шу­ва­ти; по­ло­ви­на пи­ро­га зак­ляк­ла в ру­ках, а не­ве­лич­ка крих­та гнi­том ле­жа­ла у ро­тi, на язи­цi i не да­ва­ла сло­ва ви­мо­ви­ти.

    - Не жу­рiться, тiт­ко! - утi­шає Кар­по. - Хай во­ни потк­нуться до ми­ру… Я пер­ший поч­ну гу­ка­ти! Не їх, ду­ка­чiв, мир пос­лу­хає, їм доб­ре - гро­шей наз­ди­ра­ли з на­шо­го бра­та, ба­га­тi­ють; а ми знаємо, як то во­но з го­ли­ми ру­ка­ми про­жи­ти… Не пос­лу­хає їх мир. Нi­ко­ли! Як то во­ни ду­ма­ють п'яни­ми го­ло­ва­ми так з ми­ром пра­ви­тись? Як то так з людьми жи­ти? Ще по­ба­чи­мо, чий батько стар­ший! Їх три, а нас сот­ня. Хай не чi­па­ють, ко­ли хо­тять у ми­ру жи­ти… Не жу­рiться!

    Не слу­хає Прiська ре­чей, утi­хи не чує. Пе­ред нею Грицько з йо­го нах­вал­ка­ми. Грицько мо­гу­чий чо­ло­вiк; вiн як за­хо­че, так i по­вер­не дi­ло; схо­че доїсти ко­го - то доїде.

    Як смерть та жов­та, як тiнь тем­на, Прiська ус­та­ла з-за сто­лу, поп­ро­ща­ла­ся й пiш­ла до­до­му.

    Ще важ­чi, ще чор­нi­шi дум­ки обс­ту­пи­ли її у своїй ха­тi; кло­по­чуть її ста­ру го­ло­ву, жу­рять i без то­го зом­лi­ле сер­це. Во­на у ха­тi од­на, Хрис­тi не­має. Ка­га­нець на при­пiч­ку го­рить, лед­ве тлiє не­ве­лич­кий гнiт у ри­жiєвiй олiї, лег­кi тi­нi сну­ють по сi­рих вог­ких стi­нах, по за­ку­ре­нiй осе­лi… Хи­литься ста­ра Прiсьчи­на го­ло­ва на гру­ди, а пе­ред очи­ма її гiр­ка вдо­ви­на до­ля: убо­жест­во, не­дос­та­чi та на­пас­тi людськi… Не кри­ком неж­да­но­го го­ря ви­ли­вається її лю­та ту­га, не га­ря­чи­ми слiзьми роз­ли­вається во­на по змар­нi­ло­му об­лич­чю, а нi­ма­мов­чаз­на - во­на про­ни­зує її наск­рiзь, як хо­лод, зе­ле­нить ста­ре жов­те ли­це, гiр­ким по­ли­нем на­пу­ває ду­шу i сер­це… "От то­бi й свя­то! У сей день, ка­жуть, ко­лись Хрис­тос на­ро­див­ся… но­ве жит­тя за­ча­ло­ся… а для ме­не - но­ве го­ренько!" - ду­ма­ло­ся Прiсьцi. v

    Де ж Хрис­тя за­ба­ри­ла­ся? Чо­му не при­хо­дить утi­ша­ти ма­те­рi ста­рої, дi­ли­ти З нею її ту­гу за­пек­лу?

    Христя ра­да, що вир­ва­ла­ся… Бi­гає з дiв­ча­та­ми по се­лу вiд дво­ру до дво­ру, вiд ха­ти до ха­ти. Хо­лод­на рiзд­вя­на нiч не при­по­на мо­ло­де­чi, тiльки зас­тав­ляє швид­ше бi­га­ти. Ри­по­тять швид­кi ступ­нi по ус­ла­нiй бi­лим снi­гом зем­лi; мо­ло­да кров, роз­го­ря­ючись, грiє, б'є у ли­це; го­вiр-кле­кiт роз­дається по опус­тi­лих ули­цях; з усiх країв се­ла до­но­ситься ко­ляд­ка… Ра­дiс­тю i ве­се­ло­ща­ми б'ється сер­це у Хрис­тi, очi гра­ють, як тi зо­рi на хо­лод­но­му не­бi. Те ли­хо, що їх ту­ма­ни­ло, що важ­ким ка­ме­нем ле­жа­ло на ду­шi, ско­ти­ло­ся, ко­ли во­на пе­рес­ту­пи­ла за свiй двiр.

    - Уже ж i роз­пу­щу я свiй го­лос сьогод­нi! - хва­ли­ла­ся во­на Гор­пи­нi. - Дов­го я дер­жа­ла­ся, та оце й вир­ва­ла­ся… А не­доб­рi ви, дiв­ча­та: хоч би та­ки од­на прий­шла про­вi­да­ти, роз­ка­за­ти, що ро­биться на се­лi, що чується мiж ва­ми? - ще­бе­та­ла Хрис­тя, пос­пi­ша­ючи за под­ру­гою на збiр­ку до дос­вiт­ча­ної ма­те­рi.

    Досвiтчана ма­ти, ста­ра Вов­чи­ха, ра­до стрi­ла Хрис­тю.

    - Здорова, доч­ко! Та й дав­но ж ти у нас бу­ла! I Пи­ли­пiв­на зiй­шла - не при­хо­ди­ла… Стид­но, дiв­ко… Там у вас не­щас­тя тра­пи­ло­ся… У ко­го то­го не­щас­тя не трап­ляється? День наш - вiк наш: сьогод­нi жи­вий-здо­ро­вий, а на завт­ра, ди­вись, уже й не ста­ло. Усi пiд бо­гом хо­ди­мо. Йо­го свя­тая во­ля!.. Ну ж, я на те­бе хоч по­див­лю­ся. Iди ближ­че до свiт­ла.

    I ста­ра, кур­но­са, мов со­ва, Вов­чи­ха по­ча­ла по­вер­та­ти Хрис­тю на всi бо­ки, заг­ля­да­ти у її ли­це, у вi­чi:

    - Змарнiла, дiв­ко, спо­га­нi­ла… Жу­ри­ла­ся? Нi­чо­го: мо­ло­да - пе­ре­тер­пиш… А тут не­ма ме­нi од­бою вiд хлоп­цiв за те­бе: чо­му та й чо­му, тiт­ко, Хрис­тя до вас не при­хо­дить? А я по­чiм знаю - чо­му? Пi­дiть, ка­жу, до­вi­дай­тесь. I сьогод­нi за­бi­гав один… Чи бу­де Хрис­тя хоч у ко­ляд­цi?

    - Я знаю, хто за­бi­гав, - умi­ша­ла­ся Гор­пи­на.

    - Нi, не знаєш.

    - Так ска­жи хто? - спи­та­ла­ся Хрис­тя.

    - Ага, хо­четься зна­ти… хо­четься? Не ска­жу ж за те, що не при­хо­ди­ла.

    - Як же йо­го хо­ди­ти? - вип­рав­ля­ла­ся Хрис­тя. - I грiх, i ма­ти не пус­ка­ють.

    - Потурай грi­хо­вi… А ма­те­рi ска­жи: хi­ба во­на не бу­ла мо­ло­дою? Роз­мо­ву пе­рер­ва­ли три-чо­ти­ри дiв­ки, що, за­пи­хав­шись, убiг­ли у ха­ту.

    - Бач! Во­ни уже тут; а ми, дур­нi, за ни­ми бi­га­ли. При­бi­гаємо до Гор­пи­ни, ка­жуть - пiш­ла до Хрис­тi. При­хо­ди­мо до Хрис­тi - аж у неї i ха­та Зак­ру­че­на. По­цi­лу­ва­ла Хим­ка у ло­ма­ку та й на­зад вер­ну­ла­ся.

    - Брешеш! Са­ма цi­лу­ва­ла, а на дру­гих звер­тає, - од­рi­за­ла Хим­ка.

    - Та то Ма­ру­ся цi­лу­ва­ла, - до­да­ла тре­тя дiв­чи­на, ще пiд­лi­ток, ука­зу­ючи на свою стар­шу сест­ру.

    Маруся тiльки за­ко­пи­ли­ла гу­бу. Дi­во­чий кле­кiт на хви­ли­ну зат­нув­ся.

    - Чи ще ба­га­то на­ших не­має? - спи­та­ла, об­див­ля­ючись гурт, Гор­пи­на. - Не­має Ониськи та Ївги. Знаєте що? По­ки во­ни прий­дуть, за­ко­ля­дуй­мо ма­те­рi!

    - Давайте! да­вай­те! - пiд­хо­пи­ли дру­гi. Гор­пи­на вис­ко­чи­ла упе­ред.

    - Благословiть ко­ля­ду­ва­ти! - гук­ну­ла.

    - Колядуйте! - вiд­ка­за­ла Вов­чи­ха.

    Дiвчата ста­ли в ко­ло; од­нi пи­та­ли: "Якої?", - дру­гi вiд­каш­лю­ва­ли­ся. Гор­пи­на по­ча­ла…

    Зично її го­лос роз­дав­ся се­ред ха­ти, мов бренькiт го­лос­ної стру­ни або За­бiй у дзво­на… Зда­ва­ло­ся, то чер­ни­ця скли­ка­ла на мо­лит­ву своїх то­ва­ри­шок. Усi при­тих­ли, слу­ха­ючи то­го ви­гу­ку…

    Це зра­зу усi­ма го­ло­са­ми пiд­хо­пи­ли:

    Славен єси,

    Он, сла­вен еси!

    Наш ми­лий бо­же,

    На не­бе­си!

    I зно­ву ви­гук, i зно­ву "сла­вен"… Ко­ляд­ка бу­ла дов­га-дов­га. На кi­нець нас­пi­ли i жда­нi: Ониська - ми­шас­та i Ївга - товс­ту­ха.

    - Оце на­си­лу вир­ва­ли­ся! - вип­рав­ля­ла­ся Ївга. - За­бi­гаємо до од­нiї - пiш­ла, ка­жуть, ту­ди; до дру­гої - у дру­гий край. Як пiш­ли шу­ка­ти, як пiш­ли бi­га­ти - на­си­лу до­пи­та­ли­ся. А тут iде­мо до вас - стрi­ва­ють па­руб­ки: "Ку­ди, дiв­ча­та, че­ше­те?" Ми вiд їх, а во­ни - за на­ми… На­си­лу втек­ли!

    - А Ти­мо­фiя б то i не ба­чи­ла? - спи­та­ла, ус­мi­ха­ючись, Гор­пи­на. Ши­ро­ке, чор­не ли­це Ївги ще дуж­че по­чор­нi­ло; очi заб­ли­ща­ли.

    - Хай вiн то­бi на шиї по­вi­ситься! - сер­ди­то од­ка­за­ла Ївга.

    - Тю-тю, дур­на! Я жар­тую, а во­на - навсп­равж­ки, - вип­рав­ляється Гор­пи­на.


    - От ще пог­ри­зуться… А - грiх! - умi­ша­ла­ся Вов­чи­ха. - Свої, та й не ми­ри­те­ся… ион, ион, ион! - I ста­ра за­хи­та­ла си­вою го­ло­вою.

    - Чого ж во­на ме­нi очi ви­би­ває Ти­мо­фiєм? - не вга­мо­вується Ївга.

    - Ївго! го­дi! - умi­ша­ло­ся де­кiлька дiв­чат.

    - Годi вам зма­га­ти­ся; по­ра зби­ра­тись! - пiд­ка­за­ли дру­гi.

    - Пора, по­ра… Про­ща­вай­те, ма­мо.

    - З бо­гом, дi­ти, щас­ли­во. А ко­ляд­ку про­пи­ва­ти - до ме­не.

    - До вас! до вас! - I цi­лим гур­том по­ва­ли­ли з ха­ти.

    Нiч яс­на, мо­роз­на. Пiв­мi­сяць ви­со­ко пла­ває у чис­то­му не­бi, го­рить; кру­гом йо­го стов­пи­лись зо­рi: як рiй ко­ло мат­ки, як го­рiш­ки ко­ло доб­ро­го край­ця хлi­ба, так во­ни ви­танцьову­ють та виб­лис­ку­ють кру­гом йо­го; а вiн, зра­дiв­ши, так вис­вi­чує на все не­бо, так вис­ти­лає своїм свi­том ук­ри­ту бi­лим снi­гом зем­лю, го­рить в од­нiм мiс­цi си­зим ог­нем, у дру­гiм зе­ле­ним, у тре­тiм чер­во­ним, аж жов­то­га­ря­чим, - мов хто роз­ки­дав до­ро­ге на­мис­то по зем­лi. В по­вiт­рi ти­хо, хо­лод­но, i мо­роз­не стоїть во­но й не по­во­рух­неться, тiльки да­вить своїм хо­ло­дом, аж ди­ха­ти важ­ко, аж всто­яти не дає. По се­лу скрип, луск, гвалт­ле­мент… Там ри­пить бiльше де­е­ят­ка нiг, пе­ре­бi­га­ючи ву­ли­цю; пiд ха­тою чується: "Бла­гос­ло­вiть ко­ля­ду­ва­ти!", а там, з да­ле­ко­го краю, до­но­ситься i са­ма ко­ляд­ка… Че­рiд­ка ви­со­ких го­ло­сiв мчиться по­над се­лом, бу­дить зас­тиг­ле хо­лод­не по­вiт­ря, ве­се­лить кри­вi ули­цi, дра­тує со­бак по дво­рах… Жи­ве, гу­ляє Мар'янiв­ка! Свiт­ло го­рить у кож­нiй ха­тi; у кож­но­го свої гос­тi, а не гос­тi - то свя­то.

    Дiвчата, вис­ко­чив­ши з дво­ру Вов­чи­хи, роз­ки­ну­лись на не­ве­лич­кi ку­пи. Гор­пи­на i Хрис­тя - од­на ко­ло дру­гої.

    - Про ко­го то ма­ти на­тя­ка­ла? - спи­та­ла Хрис­тя.

    - Про ко­го? Зи­iсио, про Фе­до­ра! - од­ка­за­ла та й од­бiг­ла до дру­гих. Хрис­тя тро­хи одс­та­ла. "Та нев­же той Фе­дiр так уби­вається за мною? - ду­ма­ла во­на. - Пи­тав, чи бу­ду я? Пi­дож­ди, стрi­ну я те­бе де-не­будь, уже ж прав­ди до­пи­та­юся; та вже ж i за нiс по­по­вод­жу!.. Ко­ли ка­же твiй батько, що З ума те­бе зве­ла, - хай не­дур­но ка­же!" - нах­ва­ля­ла­ся Хрис­тя. їй так гар­но, так ра­дiс­но на ду­шi, лег­ко на сер­цi… 6 той, що i за нею по­би­вається, її лю­бить… Во­на не зро­бить так, як чор­на Ївга зро­би­ла, та й ще сер­диться, ко­ли їй на­тя­ка­ють на Ти­мо­фiя. Нi, во­на не са­ма од­дасться до рук, а вiзьме йо­го в свої ру­ки. Хрис­тя ус­мiх­ну­ла­ся, при­га­ду­ючи, що б йо­го зро­би­ти та­ке Фе­до­ро­вi, як стрi­неться? На неї най­шла та дi­воцька жар­тiв­ли­вiсть, якої во­на дав­но вже не звi­ду­ва­ла.

    - Чи пi­де­мо, дiв­ча­та, до Суп­ру­нен­ка ко­ля­ду­ва­ти, чи ми­не­мо? - спи­та­ла во­на, на­га­ня­ючи гурт.

    - Пiдемо. Чо­го ми­на­ти? Цей край обiй­де­мо та то­дi й на дру­гий.

    - Ви йдiть, а я не пi­ду, - ска­за­ла Хрис­тя.

    - Чому?

    - Боїшся, щоб Грицько цiп­ка не дав? - цвiрк­ну­ла Ївга.

    - Ось пi­ди, пi­ди!.. Чи й са­ма вiд цiп­ка вик­ру­тиш­ся?

    - А ме­нi за що?

    - За те, що й ме­нi.

    - Ти ж, - ка­жуть, - йо­го Фе­до­ра при­ча­ру­ва­ла, - пле­ще Ївга.

    - Чого не на­ка­жуть. Он i про те­бе ка­жуть.

    - Що ж про ме­не ка­жуть?

    - Казаному кiн­ця не­ма, - од­ка­за­ла Хрис­тя, щоб не роз­во­ди­ти свар­ки. А тут i Суп­ру­нен­ко­ва ха­та виг­ля­ну­ла з-за ко­мо­ри. Дiв­ча­та пi­дiй­шли до во­рiт.

    - Нумо, хо­дi­мо! - скрик­ну­ла Гор­пи­на.

    - А як справ­дi цiп­ка дасть, та ще й со­ба­кою нацькує? Вiд нього усього тре­ба жда­ти. Та ди­вiться, уже, ма­буть, i спа­ти повк­ла­да­лись - свiт­ла не вид­но, - обiз­вавсь хтось з дiв­чат.

    - Слiпа, не бач! - крик­ну­ла Гор­пи­на. - Он же свi­титься. Дiв­ча­та пос­пи­на­ли­ся аж на тин.

    - Свiтиться, справ­дi свi­титься!

    - Заходь! - ско­ман­ду­ва­ла Гор­пи­на i вско­чи­ла у двiр. Ря­ба здо­ро­вен­на со­ба­ка на прив'язi бi­ля ко­мо­ри по­ча­ла гав­ка­ти.

    - От роз­гав­кав­ся! Ха­зяїн кра­щий вiд те­бе, та не гав­кає! -ска­за­ла Ма­ру­ся, пос­пi­ша­ючи за Гор­пи­ною.

    Другi за­ре­го­та­ли­ся i со­бi - бi­гом. Пе­ред­нi вже бу­ли бi­ля вiк­на, то­дi як зад­нi туп­цю­ва­ли­ся ко­ло фiрт­ки, ла­ма­ли ло­ма­ку з ти­ну.

    - Благословiть ко­ля­ду­ва­ти! - крик­ну­ла Гор­пи­на, за­зи­ра­ючи у вiк­но. Во­но на­мерз­ло i, ок­рiм жов­тої пля­ми вiд свiт­ла, нi­чо­го не бу­ло вид­но.

    - Благословiть ко­ля­ду­ва­ти! - гук­ну­ла уд­ру­ге Гор­пи­на, дов­го до­жи­да­ючись од­ка­зу.

    - Хто там? - до­нiс­ся з ха­ти го­лос.

    - Колядники. Бла­гос­ло­вiть ко­ля­ду­ва­ти.

    - Ось я вас по­ко­ля­дую! Ге­монськi дi­ти! Де б спа­ти, а во­ни хо­дять по­пiд чу­жи­ми вiк­на­ми, со­бак драж­нять.

    Декiлька дiв­чат за­ре­го­та­ли­ся, дру­гi ки­ну­лись геть нав­тi­ка­ча; зос­та­ла­ся Гор­пи­на з трьома дiв­ка­ми.

    - Та цитьте! - скрик­ну­ла Гор­пи­на, дос­лу­ха­ючись до го­мо­ну в ха­тi.

    - Ось я за­раз! Пi­дож­дiть тро­хи! - по­чув­ся го­лос Грицькiв.

    - О-о, бач­те: "Пi­дож­дiть". Вiн та­ки впус­те, - пi­до­хо­чу­ва­ла Гор­пи­на дiв­чат, що ма­ли бу­ли утi­ка­ти.

    Чутно - две­рi рип­ну­ли, щось за­ша­мо­тi­ло у сi­нях.

    Собака на прив'язi - як не ро­зiр­веться! То ки­неться в один бiк, то стри­бо­не упе­ред, аж вiрьовка трi­щить.

    Сiнешнi две­рi роз­чи­ни­ли­ся i - ви­су­ну­ла­ся ко­чер­га… Дiв­ча­та, за­ба­чив­ши - дай, бо­же, но­ги! - не зна­ли, ко­ли за дво­ром опи­ни­ли­ся; дру­гi, бо­яз­кi­шi, пом­ча­ли­ся впо­довж ули­цi. Од­на Хрис­тя сто­яла се­ред шля­ху i за­ли­ва­ла­ся З ре­го­ту:

    - А що, здо­бу­лись?

    - Я вас! Я вас, бi­со­вi стар­цi!.. - гу­кав Грицько. - Бог свя­то дав, нi, де за цi­лий день на­гу­ляв­шись, спо­чи­ва­ти, а во­ни хо­дять, ро­ти де­руть та доб­рим лю­дям не да­ють спо­кою. Ряб­ко! ку­си їх!

    - Куси, Ряб­ко, ли­со­го! - од­гу­ку­ва­лись дiв­ча­та.

    - А що, за­ро­би­ли? - кри­ча­ла од­на.

    - Заробили, аж тор­ба прод­ра­лась! - од­ка­зує дру­га.

    - Заробили - на­си­лу но­ги дом­ча­ли! - до­дає тре­тя.

    - Ще й у та­ко­го ба­га­ти­ря за­ро­биш! - сер­диться Гор­пи­на. А чор­на Ївга кри­вить Гор­пи­ну:

    - Благословiть ко­ля­ду­ва­ти! Бла­гос­ло­вiть ко­ля­ду­ва­ти! - но­ситься її гук впо­довж ули­цi.

    У той са­ме час Грицько спус­тив Ряб­ка з це­пу. Лю­та со­ба­ка, як вi­тер, пом­ча­ла­ся впо­довж го­ро­ду, стри­ба­ючи на тин, та аж виє, гав­ка­ючи.

    - Тю! тю! - тю­ка­ли дiв­ча­та, уди­ра­ючи впе­ред.

    - Благословiть ко­ля­ду­ва­ти! - од­но же­лi­пае Ївга.

    - Хай вам бiс! Ме­нi й Ряб­ко за­ко­ля­дує, - пе­рек­рив­ля­ючи Грицька, товс­то гук­ну­ла Хрис­тя.

    Нестямний крик ре­го­ту зiр­вав­ся i, як бу­ря, пом­чав­ся по всiй ву­ли­цi:

    - Xa-xa-xa! xa-xa-xa!

    Уже и да­ле­ко од­бiг­ли вiд дво­ру, уже по­вер­ну­ли й в дру­гу ву­ли­цю, а ре­гiт З смiш­ної Хрис­ти­ної ви­гад­ки не вга­вав. Ве­се­лим гу­ком та кри­ком но­сив­ся вiн у мо­роз­но­му по­вiт­рi, бун­ту­ючи со­бак по дво­рах.

    Вiд Суп­ру­нен­ка по­вер­ну­ли до ба­га­то­го ко­за­ка Оч­ку­ра. Ста­ра Оч­ку­ри­ха з по­чо­том прий­ня­ла до­ро­гих гос­тей, ва­ре­ною час­ту­ва­ла, пи­ро­га­ми го­ду­ва­ла, ще й со­ро­кiв­ку да­ла ко­ляд­ни­цям. Бадьорнi­шi й ве­се­лi­шi вий­шли дiв­ча­та з Оч­ку­ро­во­го дво­ру й нап­ря­ми­ли­ся до ба­тюш­ки. Там прий­шло­ся ра­зiв з шiсть ко­ля­ду­ва­ти: ба­тюш­цi, ма­туш­цi, ба­тю­щи­ним дi­тям. Хоч ба­тюш­ка за те гро­шей не дав, за­те ма­туш­ка доб­ре на­го­ду­ва­ла й на­поїла; де­якi вий­шли уже й геть-то з гу­дю­чою го­ло­вою. Ївга тро­хи не згу­би­ла кни­ша, яким ма­туш­ка об­да­ри­ла; Ївга, як здо­ро­вi­ша, бу­ла за мi­хо­но­шу. Прий­шло­ся пе­ре­мi­ни­ти дру­гiй, а чор­не ївжи­не ли­це, жар­ту­ючи, на­ти­ра­ли дiв­ча­та снi­гом, щоб про­чу­ня­ла­ся… Смiх, ре­гiт, жар­тiв­ли­вi ви­гад­ки… i зно­ву смiх, ре­гiт.

    Весела по­ра - ко­ляд­ки. Не­да­ром кож­на дiв­чи­на, як бо­га, до­жи­дає їх: i нас­пi­ваєшся, i на­гу­ляєшся, i на­ре­го­чеш­ся…


    На Хрис­тю - як на­сi­ло: не бу­ло то­го дво­ру, з яко­го во­на, вий­шов­ши, не кри­ви­ла ха­зяїв, не смi­яла­ся з под­руг, не дра­ту­ва­ла ло­мач­кою об тин со­бак.

    - Це то­бi, Хрис­те, не пе­ред доб­ром. Щось то­бi бу­де та­ке, - ка­за­ли дiв­ча­та.

    - Гляди, сiї но­чi не на­ло­ви ра­кiв, бо ду­же щось ре­го­чеш, - зло увер­ну­ла Ївга.

    - Не твоєї звич­ки, - ре­го­та­ла Хрис­тя.

    - Або, як до­до­му вер­неш­ся, ма­ти ви­лає, - од­га­ду­ва­ла не­ве­лич­ка Прiська.

    - Хай лає, за­те на­гу­ля­юся! - од­ка­за­ла Хрис­тя i зно­ву по­ча­ла ре­го­та­ти. З про­тив­ної ву­ли­цi до­но­сив­ся па­ру­бо­чий го­мiн.

    - Дiвчата! па­руб­ки… - хтось ска­зав.

    - Хлопцi-поганцi! Бi­со­ва ма­ти то­го, хто в шап­цi! - же­лiп­ну­ла Хрис­тя.

    - Тю!.. - од­гук­ну­ли­ся па­руб­ки.

    - Тю-ю-ю! - гу­ко­ну­ла Хрис­тя.

    - Христе! Не зай­май: мо­же, чу­жi! - обiз­ва­лась Гор­пи­на.

    - А як чу­жi, так що?.. - I ще дуж­че гу­ко­ну­ла: - Тю-ю!

    - Трррр!.. - роз­да­ло­ся го­лос­не й ви­со­ке тир­кан­ня впо­довж ву­ли­цi. Хрис­тя ма­ла пе­рек­ри­ви­ти, та язик зат­нув­ся… За пер­шим тир­кан­ням пром­ча­ло­ся дру­ге, там тре­те. Чи­ма­ла вал­ка па­руб­кiв по­ка­за­ла­ся з ули­цi - у здо­ро­вен­них бi­лих ко­жу­хах, у си­вих шап­ках, ла­вою йшли во­ни че­рез ули­цю, поск­ри­пу­ючи по снi­гу но­га­ми. Дiв­ча­та вда­ри­ли­ся вроз­тiч.

    - Лови! ло­ви! - гук­ну­ли па­руб­ки на всю ву­ли­цю. Пiд­няв­ся го­мiн та бi­га­ни­на. Па­руб­ки ло­ви­ли дiв­чат, здо­ров­ка­ли­ся, жар­ту­ва­ли. То бу­ли усе знай­омi па­руб­ки - свої: Ти­мо­фiй, Iван, Грицько, Онисько, Фе­дiр… Фе­дiр так i ки­нув­ся до Хрис­тi.

    - Ти ку­ди так ро­зiг­нав­ся, роз­зя­во? - скрик­ну­ла та.

    - За то­бою. А ти ку­ди вте­чеш?

    - Чого я бу­ду тi­ка­ти? Хi­ба i ти та­кий, як твiй батько? Прий­шли до йо­го за­ко­ля­ду­ва­ти, а вiн со­ба­кою нацьку­вав… Ба­га­ти­рi, ду­ки, ка­же­те!

    - Христе! Не спо­ми­най ме­нi про дiм, не ка­жи нi­чо­го за батька. Хi­ба йо­го нiх­то не знає? - по­чав жа­лiб­но Фе­дiр.

    - А про ме­не що вiн ка­же? I не грiх та­ке плес­ти!

    - Хай ка­же… Ка­за­но­му кiн­ця не­має.

    - Немає! А со­вiсть е? Осо­руж­нi! - скрик­ну­ла Хрис­тя i по­бiг­ла до гур­ту. Фе­дiр, на­су­пив­шись, по­тяг за нею.

    Там уже нас­тав мир; хлоп­цi, зiй­шов­шись з дiв­ча­та­ми, ве­ли жар­тiв­ли­ву роз­мо­ву.

    - Так пi­де­мо куп­но ко­ля­ду­ва­ти? - пи­та­ли хлоп­цi.

    - Не тре­ба, не хо­че­мо вас. Ви гу­каєте ду­же, - од­ма­га­ли­ся дiв­ча­та.

    - А ви не ду­же?

    - Все ж не так, як ви.

    - Та ну! Гля­дiть лиш, чи не пе­рек­ри­чи­те.

    - Хоч i кри­чи­мо, та не хо­че­мо. Ми пi­де­мо са­мi.

    - А ми - за ва­ми. Ку­ди ви - ту­ди й ми.

    - А ми вте­че­мо.

    - А ми до­же­не­мо.

    - Зугарнi! Зап­лу­таєтесь у своїх по­лах та й по­па­даєте.

    - Побачимо.

    Змагалися, аж по­ти не пос­хо­ди­ли­ся всi до гур­ту. То бу­ло завж­диш­не зма­ган­ня; дiв­ча­та бу­ли ще ра­дi, що па­руб­ки з ни­ми - i ве­се­лi­ше, i ох­вiт­нi­ше: чи п'яне на­па­деться, чи со­ба­ка ки­неться - є ко­му одс­то­яти й обо­ро­ни­ти. Усi ра­зом по­су­ну­ли да­лi, дех­то гур­том, дех­то в па­рi. Ївга на­че при­лип­ла до Ти­мо­фiя, хоч той бiльше ба­ла­кав з дру­ги­ми дiв­ча­та­ми. Фе­дiр по­ну­ро тяг­ся за Хрис­тею. Так i хо­ди­ли по всьому се­лу, за­бi­га­ючи тро­хи не у ко­жен двiр.

    Уже по дру­гих кра­ях се­ла стих­ла ко­ляд­ка, уже i свiт­ло де-не-де тiльки го­рi­ло, а на­шi ко­ляд­ни­ки все ще бi­га­ли та вiд­шу­ку­ва­ли, ко­му б за­ко­ля­ду­ва­ти.

    - Чи бу­ли, дiв­ча­та, у ма­те­рi?

    - Були.

    - Бач, а ми не бу­ли.

    - Гарнi!

    - Певно, во­на не спить. Хо­дi­мо.

    - А хо­дi­мо, справ­дi, ще раз до ма­те­рi, - ска­за­ла Гор­пи­на.

    - Пiзно бу­де. Он уже мi­сяць сi­дає, - од­ка­за­ла Хрис­тя.

    - Хай сi­дає. Хi­ба i без йо­го не вид­ко шля­ху? Ко­ли боїшся - про­ве­де­мо, - ка­жуть па­руб­ки.

    Христя про­ти­ви­ла­ся, одс­ту­пає на­зад.

    - Як Хрис­тя не пi­де, то й ми не хо­че­мо! - упи­ра­ються дiв­ча­та. Два па­руб­ки пiд­бiг­ли до Хрис­тi i, взяв­ши за ру­ки, по­во­лок­ли за гур­том. Мi­сяць зов­сiм спус­тив­ся над го­ру, на­че пiвх­лi­ба ле­жа­ло над зем­лею; з яс­но­го та блис­ку­чо­го вiн став мут­ним-чер­во­ним; по не­бу тiльки виб­лис­ку­ва­ли зо­рi та зем­ля свi­ти­ла своїм бi­лим снi­гом. Уже не тiльки лю­ди - й со­ба­ки утих­ли; тiльки ти­ми ву­ли­ця­ми, де про­хо­ди­ли ко­ляд­ни­ки, чу­ли­ся ще со­ба­чi за­во­ди…

    Поти дiй­шли до Вов­чи­хи, мi­сяць зов­сiм скрив­ся, i ха­та Вов­чи­хи сто­яла тем­на та сум­на.

    - Бач, я ка­за­ла - не йдi­мо, - ма­ти вже спить, - обiз­ва­ла­ся Хрис­тя.

    - Хiба не мож­на збу­ди­ти? - ска­зав Ти­мо­фiй i нап­ря­мив­ся в двiр.

    - Тимофiю! Ти­мо­фiю! - за­гу­ка­ли дiв­ча­та. - Не бу­ди! Вер­ни­ся! Ти­мо­фiй став. Па­руб­ки нас­то­юва­ли - збу­ди­ти ма­тiр, дiв­ча­та ка­за­ли - не тре­ба.

    - Хай ста­ра хоч у свя­то вис­питься. Ми їй i так не даємо спа­ти, - до­во­ди­ли дiв­ча­та.

    Парубки зго­ди­лись, хоч ще прис­то­юва­ли.

    - Годi! По­ра до­до­му, - ска­за­ла Ївга. - Ти, Ти­мо­фiю, iдеш? Ти­мо­фiй мов­чав.

    - Хiба Ти­мо­фiєвi по ру­цi з то­бою йти? - обiз­ва­ла­ся Прiська, да­ле­ка Ти­мо­фiєва ро­дич­ка.

    - А твоє яке дi­ло? - виз­вi­ри­ла­ся Ївга.

    - Я Хрис­тю од­ве­ду, - ска­зав Ти­мо­фiй.

    - Я не хо­чу з то­бою. Он Ївга то­бi, - од­ка­за­ла Хрис­тя.

    - Тимофiєвi Ївга! - гук­ну­ли дiв­ча­та.

    - Так, так! - зго­ди­ли­ся хлоп­цi. - Ти­мо­фiй Ївгу ве­де, Грицько - Ма­ру­сю, Онисько - Гор­пи­ну, Фе­дiр - Хрис­тю, - дi­ли­ли хлоп­цi мiж со­бою дiв­чат.

    - Становись, брат­ця!

    I ко­жен, пi­дiй­шов­ши до своєї, по­вер­ну­ли на­зад. Де­яким тре­ба бу­ло йти у лi­ву ру­ку, дру­гим - у пра­ву, тре­тiм - пря­мо. Гор­пи­нi й Хрис­тi до церк­ви ра­зом, а там ще чи­ма­лий май­дан зос­та­вав­ся Хрис­тi до­до­му. Гурт роз­си­пав­ся, роз­бив­ся, i, на хо­ду про­ща­ючись, ро­зiй­шла­ся кож­на куп­ка своєю до­ро­гою.

    Горпина i Хрис­тя - од­на бi­ля дру­гої; ко­ло їх з обох бо­кiв хлоп­цi. Онисько, не­ве­лич­кий, у своєму дов­го­му ко­жу­сi, кот­рий тро­хи не во­ло­чив­ся по зем­лi, смi­шив дiв­чат: то ви­гад­ку увер­не яку, то ко­лiн­це ви­ки­не. Ре­гiт i жар­ти не сти­ха­ють. За­те Фе­дiр, по­ну­рив­шись, тяг­не ко­ло Хрис­тi, нi­мий-мов­чаз­ний. Йо­му мов i гар­но ко­ло неї йти, i ра­зом бо­яз­ко; йо­му хо­четься i со­бi що-не­будь ска­за­ти, чим-не­будь дiв­чат пос­мi­ши­ти, та по­ки на­ду­мається, ди­вись - Онисько уже й розс­мi­шив. Аж плач йо­го бе­ре, який вiн нес­мi­лий та не­зу­гар­ний. Не­да­ром батько ка­же - дур­ний. "Дур­ний i е", - ду­має вiн, мовч­ки бей­ка­ючись.

    Аж ось i церк­ва по­ка­за­ла­ся, чор­нiє у сi­ро­му мо­ро­цi но­чi; кру­гом неї ти­хо­сум­но.

    - Дивись, як ме­нi страш­но, - струс­нув­шись, ка­же Хрис­тя. - Оце то­бi, Гор­пи­но, вже й до­ма, а ме­нi ще май­да­ном скiльки йти. Мо­же б, ти про­ве­ла?

    - Е, нi, сест­ри­це: спа­ти вже хо­четься. Та те­бе он Фе­дiр та Онисько аж до­до­му до­ве­дуть.

    - Чого там Онисько, я i сам! - обiз­вав­ся Фе­дiр.

    Дiвчата поп­ро­ща­ли­ся, ро­зiй­шлись. Онисько, по­вер­нув­ши за церк­ву, став.

    - То ти, Фе­до­ре, сам?

    - Атож.

    - Так про­ща­вай­те. На доб­ра­нiч!

    - Прощай. Доб­ра­нiч!

    Христя i Фе­дiр зос­та­ли­ся уд­вох. Де­кiлька ча­су йшли мовч­ки. Фе­дiр ду­мав, що 6 йо­го Хрис­тi ска­за­ти; Хрис­тя мовч­ки вис­ту­па­ла i раз по раз стру­шу­ва­лась.

    - Ти, Хрис­те, за­мерз­ла? - на­ду­мав­ся Фе­дiр.

    - I са­ма не знаю, що це зо мною: на­че тряс­ця тря­се.

    - Коли хоч… - нес­мi­ло по­чав Фе­дiр, - у ме­не ко­жух доб­рий i дов­гий.


    - То що, ски­неш? А сам у со­роч­цi зос­та­неш­ся?

    - У ме­не сви­та… А хо­чеш - по­ли ши­ро­кi - по­лою прик­рию.

    I в од­ну мить розс­теб­нув ко­жух.

    Христя ус­мiх­ну­ла­ся. Фе­дiр по­ба­чив, як у Хрис­тi очi блис­ну­ли… Йо­го сер­це тьохну­ло… Не при­га­дає, як i ко­ли Хрис­тя опи­ни­ла­ся пiд йо­го ко­жу­хом, ко­ло йо­го бо­ку. Йо­му гар­но так i теп­ло, ра­дiс­но. Прос­ту­ють обоє мовч­ки.

    - Що, ко­ли б се твiй батько по­ба­чив, що ми так iде­мо? - спи­та­ла Хрис­тя i за­ре­го­та­ла­ся.

    - Христе! - скрик­нув Фе­дiр, при­да­вив­ши її до бо­ку.

    - Ти ж не да­ви­ся, - лас­ка­во обiз­ва­лась Хрис­тя. Фе­дiр зат­рем­тiв.

    - Поки свi­ту сон­ця, - по­чав вiн, - по­ки зем­ля стоїть… по­ки сам про­па­ду - не за­бу­ду я сього, Хрис­те. Хрис­тя дзвiн­ко за­ре­го­та­ла­ся.

    - Чого ее так? - спи­та­ла.

    У Фе­до­ра дух спер­ло у гру­дях, ог­нем пек­ло ко­ло сер­ця.

    - Ти смiєшся, Хрис­те… То­бi бай­ду­же, - зно­ву по­чав вiн, - а я? я… Батько ме­не лає: дур­ний - ка­же. Я сам чую, що оду­рiв. А то­бi бай­ду­же, ти смiєшся… Го­луб­ко моя! - ти­хо про­шеп­тав Фе­дiр i мiц­но при­тiїс Хрис­тю до сво­го сер­ця.

    Вона чу­ла, як во­но у йо­го не­са­мо­ви­то ко­ло­ти­ло­ся, як йо­го га­ря­че зiт­хан­ня грi­ло ли­це їй.

    - Не пус­туй, Фе­до­ре, - су­во­ро ска­за­ла во­на.

    - Без те­бе ме­нi свiт - не свiт i лю­ди - не лю­ди! - крiзь плач скрик­нув вiн. - Я не знаю, чо­го ти моєму батько­вi не­лю­ба… Та хто йо­му лю­бий? Усi - то дур­нi, то во­ро­ги… I за­дасться та­ке! - жа­лiв­ся Фе­дiр.

    Христя важ­ко зiтх­ну­ла… "Цей Фе­дiр справ­дi ко­хає її i щи­ро ко­хає. Грiх i те ска­за­ти, щоб вiн був i не­пу­тя­щий який. I з се­бе кра­си­вий i доб­рий", - ду­ма­ло­ся їй. То бу­ла хви­ли­на, ко­ли i Хрис­тi сер­це обiз­ва­ло­ся. Щи­рий i жа­лос­ли­вий го­лос Фе­до­рiв ура­зив йо­го. Мовч­ки во­ни прой­шли ще чи­ма­ло. Во­на чу­ла, як Фе­до­ро­ва ру­ка вже важ­че та важ­че об­ви­ва­ла­ся ко­ло її ста­ну, да­ви­ла її до йо­го… Во­на не про­ти­ви­ла­ся, їй пле­че чер­ка­ло­ся з йо­го пле­чем, її бiк при­хо­див­ся ко­ло йо­го сер­ця.

    - Хоч би i вiк отак, Хрис­те, - шеп­тав вiн. - Хоч би i вмер­ти отак. Во­ни ста­ли. Хрис­тя мов­ча­ла.

    - Ось уже i двiр твiй! - жур­ли­во про­мо­вив Фе­дiр. - Гос­по­ди, як швид­ко! Во­на зiтх­ну­ла i од­ки­ну­ла по­лу. Фе­дiр по­ба­чив її ли­це, блi­де, за­ду­ма­не.

    - Спасибi то­бi, Фе­до­ре, - ти­хо по­дя­ку­ва­ла во­на. - Про­щай! - I нап­ря­ми­ла­ся у хвiрт­ку.

    - Христе! - обiз­вав­ся вiн. Во­на озир­ну­ла­ся. Фе­дiр ки­нув­ся:

    - Хоч од­но сло­во… Лю­ба моя, ми­ла моя!

    Вiн об­хо­пив її i хо­тiв по­цi­лу­ва­ти. Хрис­тя мот­ну­ла­ся i в од­ну мить опи­ни­ла­ся за хвiрт­кою. Во­на са­ма не знає, чо­го їй ста­ло смiш­но-смiш­но… Роз­дав­ся ти­хий ре­гiт.

    - Ти смiєшся, Хрис­те?.. Смiєшся?.. - пи­тає, трем­тя­чи увесь, Фе­дiр.

    - Iди вже со­бi, - з-за хвiрт­ки ска­за­ла Хрис­тя.

    - Господь з то­бою! - про­мо­вив Фе­дiр i, на­че п'яний, по­вер­нув на­зад май­да­ном.

    У Хрис­тi жаль так зда­вив сер­це, що аж сльози вис­ту­пи­ли на очах. Во­на вже ма­ла бу­ла гук­ну­ти на Фе­до­ра, щоб вер­нув­ся, та не гук­ну­ла. Схи­лив­шись на во­ро­та, во­на ди­ви­лась, як нет­вер­дою сту­пою по­тяг вiн вiд неї, кри­ючись у сi­рих по­мер­ках но­чi. Йо­го бi­лий ко­жух то блис­не, то зник­не. Ось уже не ста­ло й вид­но; чут­но тiльки, як ступ­нi ри­по­тять у ти­хо­му мо­роз­но­му по­вiт­рi. Да­лi i ступ­нi за­тих­ли.

    Христя ще пос­то­яла, озир­ну­лась навк­ру­ги, гля­ну­ла у не­бо на зо­рi… Ти­хо та яс­но виг­ра­ють во­ни. Хрис­тя важ­ко i гли­бо­ко зiтх­ну­ла i, пох­ню­пив­шись, по­вер­ну­ла до ха­ти.

    

VI

    

    Сумно ми­на­ли праз­ни­ко­вi днi, важ­ко тяг­ли­ся дов­гi рiзд­вя­нi но­чi, при­но­ся­чи i про­но­ся­чи не­од­рад­нi дум­ки. Од­нiї тiльки не про­но­си­ли во­ни з за­ду­ре­ної Прiсьчи­ної го­ло­ви: на­че цвя­шок, за­би­ла­ся во­на у ду­шу, за­го­ро­ди­лась у сер­це. Що, ко­ли справ­дi од­бе­руть вiд неї її зем­лю? Во­на при­га­да­ти не змо­же, що то­дi бу­де з нею? На ту зем­лю вся її на­дiя, там - її доб­ро, її жит­тя; без зем­лi - го­лод­на смерть! А Грицько та­кий. Уже ко­ли вiн на­мi­рив­ся що зро­би­ти, то зро­бить. Кар­по ка­же: не жу­рiться - за нас мир. Та що той мир - сот­няд­ру­га бiд­но­ти? Що во­ни по­роб­лять, ко­ли ба­га­ти­рi зат­нуться? Не всту­пить гро­ма­да за зем­лю, ба­га­ти­рям що? Бе­рiть, ска­жуть, зем­лю, тiльки не ждiть вiд нас нi­якої по­мо­чi. До­сi ми i тим, i дру­гим гро­ма­дi слу­жи­ли, а з сього ча­су - моя ха­та скраю, я нi­чо­го не знаю!.. Ко­жен будь сам со­бi. I пi­де мiж людьми роз­лад­дя, во­рож­не­чi. Чи варт во­на, без­вiс­на Прiська з своєю без­вiс­ною нуж­дою, тiї спiр­ки? I гро­ма­да ска­же: що нам Прiська та­ке, у якiй во­на по­мо­чi ста­не, що ми роз­пи­наємось за неї? Ба­га­то нас ги­бiе i так… Гос­по­ди! як же без зем­лi бу­ти? Доб­ре тим па­нам: у їх її не ора­но, не мi­ря­но, а в нас той не­ве­лич­кий шма­то­чок, а скiльки то очей зазд­риться на йо­го? Скiльки рук тяг­неться за нею? Кож­но­му хо­четься схо­пи­ти, бо в зем­лi - хлi­бо­робська си­ла!

    А в па­нiв зем­ля. I чо­му гос­подь бог так не дав, як у па­нiв, - дру­ге дi­ло. Па­ни тiльки зна­ють па­ну­ва­ти. Во­ни са­мi ко­ло зем­лi не хо­дять, її не роб­лять, дру­гi за них топ­чуться ко­ло неї. Чо­го ж во­но так у свi­тi? На­що гос­подь бог так дав, що ко­му зем­лi i не тре­ба - в нього зем­лi нес­хо­ди­ме, а в ко­го її жме­ня, на ту жме­ню сот­ня ро­тiв роз­зя­ви­ла­ся. Чи не зро­би­ти б ца­ре­вi чи ко­му там та­ко­го: одiб­ра­ти зем­лю вiд то­го, хто ко­ло неї сам не хо­дить, та й роз­да­ти б то­му, хто у їй риється, - скiльки б нуж­ди з свi­ту зник­ло, скiльки б слiз об­су­ши­ло­ся, дос­тат­ку та щас­тя при­бу­ло.

    Кругом го­ло­ва йшла у Прiськи вiд тих ду­мок, i всi во­ни схо­ди­ли­ся з од­нiєю; що бу­де, ко­ли в неї зем­лю од­бе­руть? Не зна­ючи, як її роз­га­да­ти, во­на ремст­ву­ва­ла на лю­дей, ремст­ву­ва­ла i на Кар­па: на­вi­що вiн по­вi­дав їй ра­нi­ше про те? Ще, мо­же, i не од­бе­руть, а од­бе­руть - то хоч би зра­зу одiб­ра­ли: зра­зу б во­на дiз­на­ла­ся, що у неї не­має зем­лi. Уже б то­дi i при­га­ду­ва­ла, що їй ро­би­ти, як їй бу­ти. А от те­пер - тiльки му­ка тяж­ка, нес­по­дi­ва­не по­чут­тя но­во­го го­ря… Ну, вже й жит­тя! Кра­ще тем­на мо­ги­ла, нiж та­ке жит­тя! - ка­за­ла во­на, до­жи­да­ючи зо дня на день сiльсько­го схо­ду, виг­ля­да­ючи, чи не йде хто кли­ка­ти її.

    Пройшов тиж­день. Нас­тав Но­вий рiк. Що то їй но­вий рiк при­не­се? Сер­це її не­по­кiй­но би­ло­ся. На тре­тiй день но­во­го ро­ку зран­ку за­бi­гав Кар­по ска­за­ти, що пiс­ля во­дос­вят­тя збiр­ка. "Мо­же, й про вас бу­дуть ба­ла­ка­ти. Ви­ходьте пiс­ля обi­ду", - до­дав.

    "Чи йти, чи нi? - ду­ма­ла Прiська. - Пi­ти, а ко­ли не бу­дуть за неї го­во­ри­ти, - чо­го, ска­жуть, прий­шла? А не пi­ти - рi­шать без неї. Ко­ли б во­на там бу­ла, все б яке сло­во за се­бе за­мо­ви­ла".

    Непокiйна i аж зе­ле­на, швен­дя­ла Прiська по ха­тi i не зна­ла, що їй ро­би­ти. Во­на при­га­ду­ва­ла всi сни, якi тiльки сни­ли­ся їй за той час, ко­ли во­на по­чу­ла ту прок­ля­ту звiст­ку, - чи на доб­ро во­ни, чи на ли­хо?.. Та й сни бу­ли, як i жит­тя, - страш­нi та не­од­рад­нi: всi по­кiй­нi сни­ли­ся їй, но­ве ли­хо верз­ло­ся… Що во­ни вi­щу­ють, що про­ро­ку­ють? Не роз­га­дає во­на своєю го­ло­вою, не прог­ля­не зом­лi­лою ду­шею, на­бо­лi­лим сер­цем.

    Прийшов день збо­ру. Хрис­тя ра­нi­ше i обiд зва­ри­ла, щоб не ба­ри­ти ма­те­рi. Во­на, див­ля­чись на неї, i са­ма жу­ри­ла­ся i не зна­ла, чим би їй роз­ве­се­ли­ти ма­тiр. Прiська не обi­да­ла. Де вже та стра­ва iти­ме на ду­шу, ко­ли, мо­же, з завт­рашнього дня нi­чо­го бу­де ку­са­ти? Уки­ну­ла Прiська лож­ку ка­шi у рот; не по­жу­вав­ши, ковт­ну­ла та й уда­ви­ла­ся. З тим ус­та­ла i з-за сто­лу.

    Крик i гвалт зас­та­ла Прiська на май­да­нi ко­ло во­лос­тi, де зiб­ра­лась гро­и­ада. Стар­ши­на, за­сi­да­те­лi, пи­сар, ста­рос­та сто­яли на рун­ду­цi i мовч­ки по­зи­ра­ли на мо­ре ша­пок, що ко­ли­ха­ло­ся по май­да­ну. Лю­ди схо­ди­ли­ся у ку­пи, го­мо­нi­ли i зно­ву роз­хо­ди­лись. Од­нi кри­ча­ли: "Не хо­че­мо так! чо­го та­ка прав­да у свi­тi?" Дру­гi роз­ма­ху­ва­ли ру­ка­ми i го­лос­но гу­ка­ли: "Не бу­де по-ва­шо­му!" Ко­жен ка­зав своє, i на май­да­нi сто­яв та­кий го­мiн, що не роз­бе­реш, хто чо­го хо­че, хто за ко­го го­во­ре. Прiська, по­ба­чив­ши куп­ку жi­нок, що сто­яли в сто­ро­нi, по­вер­ну­ла до їх. Тут бу­ли: Феська Ла­зор­чи­ши­на, Ки­ли­на Чо­пiв­на, Гор­пи­на Тка­ле­ва, Мар'я Бу­бир­ка - все то свої, знай­омi.

    - Здоровi! - при­вi­та­ла­ся Прiська.

    - Здорова. I ти, Прiсько, прий­шла по­ди­ви­ти­ся? - спи­та­ла Мар'я Бу­бир­ка, ог­ряд­на, чер­во­но­пи­ка мо­ло­ди­ця.

    - Знайшла Ди­во, - ска­за­ла Прiська. - Уже ме­нi, ста­рiй, на ди­во ди­ви­ти­ся, ко­ли б не бу­ло сво­го дi­ла?

    - Що ж у те­бе за дi­ло та­ке?


    Прiська роз­ка­за­ла. Мо­ло­ди­цi ззир­ну­лись од­на з дру­гою.

    - А от ми вий­шли по­ди­ви­ти­ся, - жар­тiв­ли­во по­ча­ла Мар'я. - Тка­ли­ха - як її чо­ло­вi­ка у стар­ши­ну бу­дуть ви­би­ра­ти; Феська - з жа­ло­бою на сво­го - хай по­са­дять на тиж­день у чор­ну, щоб знав, як їй бо­ки тро­щи­ти; Чо­пiв­на - жа­лi­ти­ся на хлоп­цiв, що ЇЇ п'яти­лiтньої доч­ки нiх­то до­сi не сва­тає.

    Жiнки ре­го­та­ли з Мар'їних ви­га­док. Прiська тiльки по­ду­ма­ла: "Мо­ло­дi, здо­ро­вi, при дос­тат­ках… Чо­му їм не ре­го­та­ти?" I, зiтх­нув­ши важ­ко, геть одiй­шла вiд них.

    Вона зо­ба­чи­ла Здо­ра, що, зiб­рав­ши бi­ля се­бе чи­ма­лу ку­пу лю­дей, щось га­ря­че роз­ка­зу­вав i до­во­див, зо­ба­чи­ла Суп­ру­нен­ка, що, за­ки­нув­ши шап­ку аж на по­ти­ли­цю, га­няв по май­да­ну вiд од­нiї ку­пи до дру­гої; там стрiв­ся з Пе­ре­пе­ли­цею: "Гля­ди ж!" - гу­кав, по­тiм - з Ва­сю­тою: "А ви ж пiд­держ­те!", а да­лi - з Кiб­цем, там - з Ми­леньком… Вiн лi­тав, як му­ха, i кож­но­му го­во­рив яке-не­будь ко­ро­теньке сло­во. Тi мовч­ки од­ма­ху­ва­ли­ся го­ло­ва­ми, - доб­ре, мов! - i або йшли да­лi, або сто­яли на мiс­цi.

    "Це, вид­но, про ме­не трах­ту­ють, вид­но, про мою зем­лю Грицько за­миш­ляє. Гос­по­ди! Та й не­доб­рий же який цей Грицько. Що йо­му з моєї зем­лi? У са­мо­го - лю­дям ще вiд­дає, нi - ще й на мою зазд­риться. I за­ро­диться та­ке ли­хе, i зав­дасться та­ке лю­те!" - Прiська тро­хи не зап­ла­ка­ла.

    - Ну, що, на­ба­ла­ка­ли­ся? - гук­нув стар­ши­на з рун­ду­ка. - Ка­жiть ско­рi­ше: ще ба­га­то зос­та­ло­ся дi­ла кiн­ча­ти, а вже не­ра­но.

    Ближчi до рун­ду­ка ря­ди щось за­белько­та­ли; Прiська не вчу­ла - що.

    - Так як, за Омельком ста­ви­ти? - спи­тав­ся стар­ши­на.

    - За Омельком! За Омельком!

    - Хай тiльки за те вiд­ро го­рiл­ки пос­та­ве! - обiз­ва­ло­ся де­кiлька го­ло­сiв.

    - З якої ре­чi? - гук­нув Омелько Тхiр, що дер­жав стан­цiю при во­лос­тi.

    - Як з якої ре­чi? Хi­ба ма­лi гро­шi ко­лу­паєш?

    - А роз­гон ма­лий? Це не то, що в Сви­нарськiй во­лос­тi, ку­ди ста­но­вий хi­ба три­чi на рiк заг­ля­не; а в нас ку­ди не їде - та все че­рез Мар'янiв­ку. От i го­туй трой­ку ко­ней. То­рiк па­ру заг­на­ли - от то­бi i за­ро­бi­ток! - вип­рав­ляв­ся Омелько.

    Прiська то­дi тiльки роз­чов­па­ла, що то ба­ла­ка­ли про стан­цiю. Щоб бу­ло чут­нi­ше, во­на тро­хи наб­ли­зи­ла­ся до рун­ду­ка.

    - Так усi згод­нi? За Омельком? - гу­кає втре­те стар­ши­на.

    - Усi! усi… За ним!

    - Ну, а те­пер бу­де­мо ба­ла­ка­ти про на­дi­ли. Дех­то з ха­зяїнiв по­мер, дру­гi - не­доїмки по збо­ру по­за­во­ди­ли… Що йо­го ро­бить, як гро­ма­да по­су­де?

    - Та хто ж там? Про ко­го су­ди­ти?

    - А ось. Про­чи­тай­те, Де­нис Пет­ро­вич, - по­вер­нув­ся стар­ши­на до пи­са­ря. Той по­чав, за ним стар­ши­на ви­гу­ку­вав.

    - Кобила На­зар! Iван Швець! Да­ни­ло Вер­ни­го­ра! Ва­силь Во­ля! Пи­лип При­ти­ка…

    Прiська вся за­тi­па­ла­ся, по­чув­ши те сло­во. Хо­лод її прой­няв вiд го­ло­ви аж до нiг, i во­на са­ма не знає - ко­му i чо­го ук­ло­ни­ла­ся. На­род, по­чув­ши ви­гу­ки стар­ши­ни, по­чав пiдс­ту­па­ти до рун­ду­ка. Де­кiлька чо­ло­вi­кiв, товп­ля­чись, штовх­ну­ли Прiську.

    - I чо­го ше тут ся ба­ба уст­ря­ла? - пос­пи­тав­ся ру­до­усий мо­ло­дий чо­ло­вiк, пос­пi­ша­ючи за дру­гим на­пе­ред.

    Прiська одiй­шла геть i нас­та­ви­ла ву­хо. Гро­ма­да го­мо­нi­ла, кле­ко­тi­ла, чу­ли­ся жар­ти, ре­гiт. "Ку­ди вже йо­го ре­го­та­ти­ся? - ду­ма­ла Прiська. - Чи хто га­дає про те, що тут до­ля людська рi­шається? Цi­ле жит­тя бе­реться? Нi, ма­буть. Не ре­го­та­ли б так, ко­ли б га­да­ли".

    Далi чу­ла Прiська вик­ри­ки стар­ши­ни, ви­гу­ки гро­ма­ди: "Одiб­ра­ти!" - "Не тре­ба! Да­ти йо­му рiк одст­роч­ки: не поп­ра­виться - то­дi й одiб­ра­ти". Або:

    "Дiти у йо­го ма­лi, прий­ня­ти на гро­ма­ду".

    Аж ось стар­ши­на гук­нув:

    - Ну, а за Пи­ли­па При­ти­ку?

    - За Пи­ли­па? - спи­та­ло де­кiлька го­ло­сiв. Прiська при­ки­пi­ла на мiс­цi.

    - Одiбрати! - крик­нув пер­ший Грицько; за ним хтось дру­гий… тре­тiй. У Прiськи в очах по­тем­нi­ло.

    - Пiдожди кри­ча­ти - одiб­ра­ти! -чує Прiська Кар­пiв го­лос. - Це дi­ло тре­ба роз­су­ди­ти.

    Далi скоївся гвалт… Слiв не чут­но, чує тiльки Прiська - хтось десь бу­бо­нить, хтось кри­чить: "А доч­ка? а са­ма?" I зно­ву дру­гий го­лос: "Бре­шеш! ба­га­ти­рi! звик­ли тiльки се­бе гля­дi­ти, а дру­гi не­хай з го­ло­ду пух­нуть, хай зди­ха­ють!"

    Гвалт, го­мiн i крик та­кий зняв­ся, яко­го ще i не чут­но бу­ло. Гро­ма­да зно­ву роз­си­па­лась на скiльки куп. Кож­на ку­па го­мо­нi­ла, од­на дуж­че, дру­га тих­ше. Од ку­пи до ку­пи, знай, бi­гав Кар­по i гу­кав:

    - Пiддержте, брат­ця! Що се та­ке? За бi­со­ви­ми ду­ка­ми швид­ко не мож­на бу­де бiд­но­му чо­ло­вi­ко­вi i дих­ну­ти. Як се мож­на? Де се ви­да­но? Ко­ли б ви ба­чи­ли тiльки її… та ось i во­на! - I Кар­по, ухо­пив­ши Прiську за ру­кав, по­тяг за со­бою до Грицька.

    - Оце та глад­ка! Оце та здо­ро­ва! - гу­кав Кар­по Грицько­вi. - Ди­вись! Ди­вiться, доб­рi лю­ди: ось во­на! Оце та Прiська! Зду­жає во­на са­ма ўо ро­би­ти?

    - У неї доч­ка глад­ка! - гу­кає у свою чер­гу Грицько. - Хай най­ме доч­ку. Чо­го ж дру­гi най­ма­ються, а їй не мож­на?

    - У неї од­на доч­ка. Як най­ня­ти її, то i в ха­тi нi­ко­му по­ра­тись! - кри­чить Кар­по.

    - Та цитьте! цитьте! Пiд­ня­ли та­ке - ро­зiб­ра­ти нi­чо­го не мож­на! - гук­нув стар­ши­на.

    Громада пот­ро­ху по­ча­ла сти­ха­ти.

    - Ну, то як зем­ля: за вдо­вою зос­тається?

    - За нею! за нею! - рев­ну­ла бiльша по­ло­ви­на гро­ма­ди. Грицько чер­во­ний, як рак, мах­нув ру­кою i геть одiй­шов. Це зра­зу - на­че йо­го опек­ло - зно­ву по­су­нув­ся впе­ред.

    - Ну, доб­ре. Зем­ля, ка­же­те, за нею зос­тається. А по­дат­ки хто бу­де пла­ти­ти? хто ви­куп­не да­ва­ти­ме?

    - Податки? По­дат­ки, звiс­но, на гро­ма­ду, а ви­куп­не - на зем­лю, - пiд­ка­зав Кар­по.

    - Бач, тряс­ця йо­го ма­те­рi! - же­лiп­нув Грицько. - I зем­лю їй дай, ще й по­дат­ки за неї пла­ти.

    - Не тря­си, ли­шень, бо тряс­ця не роз­би­рає, на ко­го на­пас­тись. Ча­сом як трус­не те­бе, - вiд­ка­зує Кар­по.

    - Так де ж се ви­да­но? Як се мож­на? I по­дат­ки пла­ти, i зем­лю вiд­дай.

    - Правду Грицько ка­же, - обiз­ва­ло­ся де­кiлька го­ло­сiв. - Ко­ли зем­лю бе­ре - хай i по­дат­ки пла­те.

    - Люди доб­рi! - гук­нув Кар­по, наб­ли­жа­ючись до гро­ма­ди. - Пос­тiй­те! Пi­дож­дiть!.. Як же ее так? При­ти­цi при­хо­ди­лось тiльки за од­ну ду­шу пла­ти­ти; вiн один у ре­вi­зiї. Ко­ли б у йо­го син був - дру­ге дi­ло, а то вiн один. Те­пер вiн умер, - хто, як не гро­ма­да, за йо­го по­вин­на пла­ти­ти?

    - Брешеш! Не вмер, а око­лiв! - гук­нув Грицько.

    - Не вмер Да­ни­ло, так бо­ляч­ка вду­ши­ла! - хтось ска­зав з гро­ма­ди. Дех­то за­ре­го­тав­ся. Грицько не вга­вав…

    - Усе на гро­ма­ду та на гро­ма­ду. Що ж гро­ма­да та­ке, як не ми? Ко­му при­хо­диться тяг­ти­ся, як не нам? - гу­кав вiн, ма­ючи на­дiю доїха­ти Прiську не од­ним, то дру­гим.

    Громада по­ча­ла схи­ля­ти­ся на руч Грицько­ву.

    - Та пос­тiй­те, пi­дож­дiть! - гу­ка зно­ву Кар­по. - Во­на по за­ко­ну по­дат­кiв не по­вин­на пла­ти­ти. Де се ви­да­но, щоб удо­ва да­ва­ла по­дат­ки за по­мер­шо­го чо­ло­вi­ка? З то­го їх узя­ти?

    - А зем­ля? зем­ля? - же­лi­пае Грицько.

    - Що ж зем­ля? За зем­лю ви­куп­не тре­ба да­ти. Ну, ви­куп­не й бу­де да­ва­ти, а по­дат­ки з якої ре­чi?

    - Так! так! - рев­ну­ла гро­ма­да. - По­дат­ки на гро­ма­ду, а ви­куп­не - хто Зем­лею во­ло­дiє.

    - Писать? - пи­та стар­ши­на.

    - Пишiть! - гу­ка гро­ма­да.

    Грицько з сер­ця плю­нув, поск­ро­ма­див по­ти­ли­цю i геть вi­дiй­шов вiд гро­ма­ди. Ли­це йо­го бу­ло чер­во­не, лю­те; очi стра­ти­ли свою гост­ру ко­лю­чiсть i якось пох­му­ро ди­ви­лись, не­мов ка­за­ли: ну, те­пер все про­па­ло! Вiн справ­дi бур­чав сам со­бi пiд нiс, що те­пер все про­па­ло, ко­ли го­лод­раб­цi поч­нуть вер­хо­во­ди­ти гро­ма­дою… Скривд­же­ний i по­би­тий вiн вий­шов з то­го зма­ган­ня, яке сам за­вiв. Нi од­на йо­го дум­ка не справ­ди­ла­ся, нi од­на на­дiя не зве­се­ли­ла… Пох­му­рий пi­шов вiн до­до­му.

    Зате Кар­по нес­ка­за­но зра­дiв. Бi­гав од ку­пи до ку­пи i ра­до гу­кав:


    - А що, взяв? Вер­тiв, вер­тiв хвос­том, бi­сiв Суп­ру­нен­ко, та й до­вер­тiв­ся! Так вам i тре­ба, гас­пидськi ду­ки! Спа­си­бi вам, па­но­ве, що пiд­дер­жа­ли.

    - Тепер твiй, Кар­пе, мо­го­рич! - жар­ту­ючи, ска­зав йо­му ви­со­кий уса­тий чо­ло­вiк.

    - Твiй! твiй! - гук­ну­ло ще два-три го­ло­си…

    - На чор­та й кра­ще! Хто кис­ли­цi поїв, а ко­го ос­ко­ма на­па­ла. Хто зем­лею во­ло­дi­ти­ме, а ко­му мо­го­рич ста­ви­ти, - умi­шав­ся Гуд­зен­ко, не­пи­ту­щий Зро­ду.

    - Чого? - гук­нув Кар­по. - За се i мо­го­ри­чу слiд. Є се­миг­ри­ве­ник у ки­ше­нi… хо­дi­мо, про­гу­ляємо!

    - От доб­ря­чий цей Кар­по! Пос­лiд­нiм дi­литься… Хо­дi­мо, хо­дi­мо, - вiд­ка­зав пер­ший усач, вид­но, го­лiн­ний до скля­но­го бо­га.

    Валка душ з п'ять вiд­дi­ли­ла­ся вiд гро­ма­ди i нап­ря­ми­ла­ся до шин­ку, що ту­та ж, тiльки че­рез май­дан, сто­яв, чер­во­нi­ючи своїми вiк­на­ми.

    Карпо, прос­ту­ючи мiж на­ро­дом, зно­ву стрi­нув Прiську, що плу­та­ла­ся i не зна­ла, ку­ди i як їй вий­ти.

    - Ви ще й до­сi тут туп­цюєтесь? - обiз­вав­ся вiн. - Iдiть до­до­му. Ва­ше дi­ло на лад пiш­ло. Поз­до­ров, бо­же, гро­ма­ди, зем­ля зос­та­ла­ся за ва­ми. Iдiть до­до­му.

    - Спасибi вам, доб­рi лю­ди! - про­мо­ви­ла ти­хо Прiська, низько ук­ло­нив­шись на всi бо­ки гро­ма­дi. - А то­бi, Кар­пе, най­бiльше!

    - Нi за що. Бо­гу дя­куй­те. Iдiть до­до­му та, як­що по­ба­чи­те Одар­ку, ска­жiть - хай не жде ме­не, мо­же, я й за­ба­рю­ся.

    Прiська, ще раз по­дя­ку­вав­ши, по­ди­ба­ла ву­ли­цею.

    Вечорiло. Сон­це, цi­лий день зак­ри­те хма­ра­ми, над­ве­чiр ви­би­ло­ся з своєї не­во­лi i, сi­да­ючи за го­ру, об­ли­ва­ло чер­во­ним свi­том усе се­ло. Свiт, па­да­ючiї на снiг, знi­мав­ся ви­со­ко вго­ру, кра­ся­чи хо­лод­не зим­не по­вiт­ря: зда­ва­ло­ся, во­но па­ла­ло-го­го­тi­ло. По не­бу шмат­ка­ми ро­зiс­ла­ли­ся хма­ри тем­но-зе­ле­нi, аж чор­нi, i до­да­ва­ли ще бiльшої кра­си про­зо­ро­му по­вiт­рю. Мо­роз дуж­чав. З се­ла до­но­си­ли­ся оди­но­кi вик­ри­ки жi­нок, з май­да­ну чув­ся не­угав­ний кле­кiт чо­ло­вi­кiв. Якось чуд­но бу­ло, якось сум­но, як тiльки бу­ває зимнього ве­чо­ра. Прiська ди­ба­ла та ди­ба­ла, пос­пi­ша­ючи до­до­му. Во­на не при­мi­ча­ла тiї кра­си свi­то­вої; її по­хи­лу го­ло­ву кло­по­та­ли свої дум­ки. Во­ни не бу­ли гiр­кi; ко­ли б Прiська не за­бу­ла ра­дi­ти, во­ни б бу­ли, мо­же, i ра­дiс­нi; а те­пер во­ни - тiльки ти­хо­сум­нi, як i її зом­лi­ла ду­ша. Во­на ду­ма­ла про зем­лю, за кот­ру стiльки бо­лi­ла сер­цем, кот­ру на­мi­ря­ли­ся ли­хi лю­ди од­ня­ти… I от та зем­ля - зно­ву її. Поз­до­ров, бо­же, Кар­па, вiн од­тя­гав її. "Свiт, вид­но, не без доб­рих лю­дей… не без доб­рих лю­дей", - шеп­та­ла во­на. Сер­це час­тi­ше сту­ка­ло, очi на­ли­ва­лись слiзьми.

    Уже ко­ло дво­ру во­на ста­ла пе­ре­вес­ти дух i озир­ну­ла­ся на­зад. Сон­це як­раз про­ти неї сi­да­ло; чер­во­не, ог­нис­те йо­го ко­ло так i iск­ри­ло свi­том. "I во­но ра­дiє доб­ро­му дi­лу", - по­ду­ма­ло­ся їй.

    - Ох, не­хай йо­му! як я умо­ри­ла­ся, - ви­мо­ви­ла Прiська, увiй­шов­ши у ха­ту i опус­ка­ючись на ла­ву. Во­на вся тру­си­ла­ся, важ­ко ди­ха­ла.

    Христя прик­ро по­ди­ви­ла­ся на ма­тiр; по об­лич­чю пiз­на­ва­ла, чи доб­ру звiст­ку ма­ти при­нес­ла за ту зем­лю, чи ли­ху. I її сер­це бу­ло не­по­кiй­не; див­ля­чись на ма­тiр - i во­но в неї бо­лi­ло.

    - Нуте, я вам по­мо­жу хоч ко­жу­ши­ну ски­ну­ти, - ска­за­ла Хрис­тя, зап­ри­мi­тив­ши на­мiр ма­те­рi роз­дяг­тись.

    - Поможи, доч­ко… Скинь, доч­ко… Ох! як я на­мо­ри­ла­ся, - кво­ли­ла­ся Прiська. - Ска­за­но, не­ма си­ли, не ста­ло здо­ров'я… Хто ж то ко­ло тiї зем­лi бу­де хо­ди­ти, як i влiт­ку так бу­де?

    - А зем­ля хi­ба за на­ми зос­та­ла­ся? - бо­яз­ко спи­та­ла Хрис­тя.

    - О-ох! Поз­до­ров, бо­же, доб­рих лю­дей. За на­ми, доч­ко, - ка­за­ла Прiська, спи­на­ючись на пiч.

    Христя пе­рех­рес­ти­ла­ся. "Сла­ва бо­гу! Сла­ва бо­гу!" - шеп­та­ла во­на.

    - Як не кри­чав Грицько, як не гу­кав, як не пiдст­рун­чу­вав гро­ма­ду, а по йо­го не ста­ло­ся… Спа­си­бi Кар­по­вi… Бач, я й за­бу­ла. По­бi­жи, доч­ко, до Одар­ки, ска­жи: Кар­по пе­ре­ка­зу­вав, щоб не жда­ли йо­го, бо, мо­же, вiн i за­ба­риться. Дур­на го­ло­ва, по­ки дiй­шла i за­бу­ла! Га­разд, хоч те­пер зга­да­ла… Ох, що то за доб­рий чо­ло­вiк, спа­си­бi йо­му! - го­мо­нi­ла Прiська, не при­мi­ча­ючи, що Хрис­тя вже дре­ме­ну­ла з ха­ти. Хрис­тя не за­ба­ри­ла­ся вер­ну­тись.

    - Питалася Одар­ка: де ж Кар­по зос­тав­ся? Ка­жу - не знаю, - док­ла­да­ла Хрис­тя ма­те­рi.

    - На ра­до­щах зай­шли у ши­нок. Спа­си­бi їм! - од­но дя­ку­ва­ла ма­ти.

    - Та ще пи­та­ла­ся: чи зем­лю за ма­тiр'ю зос­та­ви­ли? За ма­тiр'ю, - ка­жу. А во­на так зра­дi­ла, аж пiдс­ко­чи­ла.

    - Господи! i за що цi лю­ди ме­не так люб­лять? - зди­ву­ва­ла­ся Прiська. - Учи­ся у них, доч­ко… во­ни кра­ще рiд­них, при­хильнi­ше са­мих близьких. Пош­ли їм, гос­по­ди, всього, чо­го во­ни тiльки ба­жа­ють! I не до­ве­ди, бо­же, ко­ли б усi бу­ли та­кi, як отой Грицько: поїли б, здається, од­но од­но­го. I зав­дасться ж та­ке зле та не­ми­ло­серд­не! Хоч би ска­зав - у са­мо­го ма­ло, у са­мо­го нуж­да та не­дос­та­ча: а то доб­ра то­го - на де­сятьох би ста­ло! Нiт же, йо­му ще тро­хи, су­хий шма­ток чу­жо­го хлi­ба йо­му ва­дить!.. За­те ж i пров­чи­ли йо­го… Вiн - сло­во, а Кар­по йо­му - де­ся­те­ро… Та та­ки не йо­го пос­лу­ха­ла гро­ма­да, а Кар­па… Чер­во­ний та хму­рий пi­шов вiн iз збiр­ки, - пе­ре­ка­зу­ва­ла Прiська доч­цi свою ра­дiсть, грi­ючи на пе­чi по­си­нi­лi ру­ки.

    Христя слу­ха­ла ма­тiр, а са­ма ду­ма­ла: от i пiй­май­ся та­ко­му в не­вiст­ки, - усi з те­бе киш­ки ви­мо­тає… бу­де гриз­ти, по­ти заг­ри­зе. Не­хай йо­му з йо­го ба­га­тирст­вом! Чо­го ж той Фе­дiр ла­буз­ниться? Чо­го йо­му тре­ба? Гос­подь

    3 ним! Вiн i доб­рий па­ру­бок, та що змо­же з ота­ким батьком?

    Ще й не до­ду­ма­ла Хрис­тя своїх ду­мок, як по­чу­ла, що в сi­нях щось за­ша­мо­тi­ло. Во­на ки­ну­ла­ся по­зир­ну­ти, хто там, i на по­ро­зi стрi­ла­ся… з Фе­до­ром.

    - Здоровi бу­ли! - при­вi­тав­ся вiн, ус­ту­пив­ши в ха­ту.

    - Хто там? - до­див­ля­ючись з пе­чi, спи­та­ла Прiська. - Зас­вi­ти, Хрис­те, - нi­чо­го не вид­но.

    - Та се я… Фе­дiр, - од­ка­зав той, тру­чись ко­ло по­ро­га. "Фе­дiр! Чо­го се?" - по­ду­ма­ла Прiська.

    - Засвiти, Хрис­те! - уд­ру­ге ска­за­ла во­на.

    - Та я свi­чу.

    Незабаром не­ве­лич­кий ка­ган­чик ос­вi­тив сум­ну ха­ту; жов­то­га­ря­чий свiт роз­лив­ся се­ред ве­чiрнього мо­ро­ку i об­дав Фе­до­ра, що туп­цю­вав­ся ко­ло по­ро­га.

    - Чого ж ти стоїш, Фе­до­ре? - спи­та­ла Прiська. - Сi­дай! Що ска­жеш доб­ро­го?

    Федiр, зирк­нув­ши по ха­тi, пох­ню­пив­ся.

    - Та я се до вас… - рву­чи сло­ва, нес­мi­ло по­чав вiн. Го­лос йо­го бри­нiв, як пе­рер­ва­на стру­на: йо­му, вид­но, важ­ко бу­ло го­во­ри­ти.

    "Чи не сва­та­ти, бу­ва?" - по­ду­ма­ла Хрис­тя i гля­ну­ла на Фе­до­ра. Той, блi­дий, сто­яв край по­ро­га i, мну­чи шап­ку в ру­ках, трем­тiв. Те зап­ри­мi­ти­ла i Прiська… Нас­та­ло важ­ке мов­чан­ня, ще важ­че ждан­ня.

    - Батько прис­ла­ли, - зно­ву про­мо­вив Фе­дiр, i зно­ву йо­го го­лос обiр­вав­ся. - Батько сер­ди­тi прий­шли до­до­му. На­па­ли на ме­не… Хо­тi­ли би­ти… а да­лi: "Пi­ди, - ка­жуть, - до… ска­жи: я їй цього не за­бу­ду!.." - лед­ве-лед­ве ви­мо­вив Фе­дiр, i сльози за­ка­па­ли з йо­го очей.

    Дочка i ма­ти ззир­ну­ли­ся… Прой­шла хви­ли­на мов­чан­ня, на­че сон най­шов на всiх… Нес­тям­ний стук да­лi їх роз­бу­див. Ко­ли во­ни прий­шли в се­бе - Фе­до­ра вже не бу­ло.

    Чи сон то справ­дi, чи бу­вальщи­на? Доч­ка i ма­ти ззи­ра­ли­ся, ди­ву­ючись, здiй­ма­ли пле­чи­ма, i зно­ву ззи­ра­ли­ся, i зно­ву здiй­ма­ли пле­чи­ма, по­ки Хрис­тя не роз­ре­го­та­ла­ся… Во­на са­ма не знає, чо­го їй ста­ло так смiш­но… Дзвiн­кий її ре­гiт роз­ко­чу­вав­ся по всiй ха­тi.

    - Чого ти? - сер­ди­то спи­та­ла ма­ти.

    - Чи не дур­ний вiн! Чи не бо­же­вiльний! - скрик­ну­ла Хрис­тя i зно­ву за­ли­ла­ся…

    То був не­пев­ний смiх, нес­тям­ний ре­гiт: так смiється са­мо ли­хо або по­чут­тя йо­го. Мо­ро­зом об­дав той смiх Прiську, а во­на, див­ля­чись три­вож­ни­ми очи­ма на доч­ку, трем­тi­ла, їй так зра­зу гiр­ко ста­ло, так важ­ко, ли­хо зно­ву так на­да­ви­ло на її ду­шу - мов не­давньої ра­дос­тi i не бу­ло. "Я їй цього не за­бу­ду!" - учу­ва­ло­ся ти­хе Фе­до­ро­ве шеп­тан­ня… "Си­на прис­лав ска­за­ти, - ду­ма­ло­ся їй, - щоб не за­бу­ли… Бо­же! що за при­че­па Грицько той, що за ли­хий чо­ло­вiк!"


    

VII

    

    Грицько при­бiг до­до­му го­лод­ний i лю­тий. Та зем­ля При­ти­чи­на не од­ну вже нiч не да­ва­ла йо­му спа­ти, бо­ляч­кою на сер­цi си­дi­ла, спич­кою ув оцi стри­мi­ла. "Хай во­на не дос­та­неться ме­нi, а дру­го­му… тiльки аби одiб­ра­ти! Чо­го їй то­дi жи­ти у се­лi? З чо­го во­на про­жи­ве? Опух­не з го­ло­ду… Iди, го­лу­боч­ко, в най­ми… в най­ми iди на ста­рiсть лiт… i доч­ку свою, пиш­ну пан­ноч­ку, ве­ди За со­бою, хай ли­шень ко­ло чу­жої ро­бо­ти по­ма­же-по­ка­ляе свої бi­лi ру­ченьки, а то ви­бi­ли­ли­ся… Тiльки хлоп­цiв i гля­дить, тiльки їх i знає з ума зво­ди­ти… Зiй­деш са­ма ско­рi­ше!.. Аби вас випх­ну­ти з се­ла, а то ви ме­нi i за ву­хом не свер­би­те. А випх­ну­ти тре­ба, бо зов­сiм про­па­де Фе­дiр. Ду­мав, як по­лаю - оха­неться… Кий бiс! Як ду­рень той хо­де. Цi­лу нiч з ко­ляд­ка­ми, ка­жуть, во­див­ся… Ко­ли б не ду­рень, на­во­див би їй та­ко­го, щоб ма­ти зна­ла, як пус­ка­ти доч­ку на всю нiч… Так ду­рень же, ду­рень! Нi­чо­го не по­ро­биш… випх­ну­тiї тре­ба… i випх­ну! Уже хоч по сю, а випх­ну!" - ду­мав тро­хи не всю ту нiч пе­ред збо­ром Грицько. При­га­ду­вав, ко­го вiн про­хав, ко­го б ще тре­ба поп­ро ха­ти, що ка­за­ти пе­ред гро­ма­дою, якi до­во­ди да­ва­ти? Вiн i не- га­дав, щоб гро­ма­да не зго­ди­ла­ся. Чи ста­теч­не та­ке дi­ло, щоб гро­ма­да са­ма на се­бе i по­дат­ки взя­ла, i зем­лю вiд­да­ла? Цього нi­ко­ли не бу­де, цього не мо­же бу­ти.

    I от те­пер… на то­бi, та цить! Вiн ви­ну­ва­тив усiх ба­га­ти­рiв, що за йо­го як слiд не сто­яли, i гро­ма­ду, що з глуз­ду зсу­ну­ла­ся та та­ке ви­ки­ну­ла. А гiр­ше всього Прiська ся… не­на­вис­на Прiська з своєю доч­кою зос­тається у се­лi!.. I от те­пер поч­нуть во­ни як у дзво­ни дзво­ни­ти: а що, здо­був­ся? а що, взяв? по­ку­рив?..

    - Їсти! - гук­нув вiн, не ски­да­ючи шап­ки i во­дя­чи грiз­но очи­ма по ха­тi. Вiн шу­кав за що-не­будь при­че­пи­ти­ся, ви­ла­ятись, зiр­ва­ти на ко­му-не­будь своє на­ки­пi­ле зло. У ха­тi не знай­шло­ся нi­чо­го та­ко­го, щоб не по йо­го сто­яло або ле­жа­ло. З сер­ця вiн ски­нув шап­ку, швир­го­нув на пiл, а сам по­су­нув­ся за стiл. Хiв­ря, зап­ри­мi­тив­ши, що Грицько па­ле­ний, мер­щiй ви­су­ну­ла борщ з пе­чi i пос­та­но­ви­ла ко­ло йо­го. Вiн зо­па­лу сьорбнув i - опiк­ся.

    - Вогню пiдс­та­ви­ла! - крик­нув вiн, ки­нув­ши лож­ку.

    - А що б бу­ло, ко­ли б хо­лод­но­го пiд­нес­ла? - ти­хо ог­риз­ну­ла­ся Хiв­ря.

    - I без то­го ме­не пе­чуть усi… а тут ще i ти з своїм бор­щем!

    - Дивись - я вин­на! - ус­мiх­нув­шись, ска­за­ла Хiв­ря.

    Грицько мов­чав, со­пiв та ждав, по­ки хоч тро­хи борщ про­хо­ло­не.

    - У нас десь го­рiл­ка бу­ла? - неш­вид­ко спи­тав­ся вiн. Хiв­ря знай­шла пляш­ку i пос­та­но­ви­ла пе­ред ним. Грицько ви­пив чар­ку i знов прий­нявсь до бор­щу. Хiв­ря ди­ви­ла­ся, як вiн гли­тав лож­ку за лож­кою.

    - Та що там те­бе так роз­сер­ди­ло? - пос­пи­та­ла во­на, див­ля­чись, що Грицько i тро­хи не од­хо­див. То, бу­ва­ло, i сер­ди­тий прий­де: тiльки поїв - уже й пом'якшав, а те­пер - i тро­хи нi.

    - Ще е що їсти? - по­ну­ро спи­тав­ся вiн.

    Хiвря пос­та­ви­ла пе­че­не по­ро­ся. Грицько прий­няв­ся за по­ро­ся мовч­ки, со­пу­чи. Хiв­ря бiльше не до­пи­ту­ва­ла­ся; Грицько мов­чав. Поївши, вiн ус­тав з-за сто­лу, пе­рех­рес­тив­ся i лiг на по­лу, од­вер­нув­шись ли­цем до стi­ни. Хiв­ря ми­ла мис­ки, i тiльки їх глу­хий бренькiт по­ру­шав нi­му мов­чаз­нiсть у ха­тi.

    З Грицько­вої го­ло­ви нi­як не ви­хо­ди­ла сьогод­нiш­ня ра­да, йо­го зне­ва­га гро­ма­дою. Йо­му бу­ло важ­ко, сер­це би­ло­ся все дуж­че та дуж­че, на­че га­ди­на кру­ти­ла­ся ко­ло йо­го, не да­ва­ла по­кою. Своїх на­мi­рiв вiн не спо­вi­ряв до­ма нi­ко­му; вiн мав на­дiю, скiн­чив­ши дi­ло, гiр­ко пос­мi­яти­ся… а от те­пер… з йо­го нас­мi­яли­ся! Ко­ли вiн му­читься - Прiська, пев­но, ра­дiє… А ще як до­ма доз­на­ються, Фе­дiр по­чує… Вiн, йо­го син… йо­го кров… Бу­де ра­дi­ти ра­зом З Прiською?.. Нi, пос­тiй!

    Вiн схо­пив­ся i оки­нув бист­рим пог­ля­дом усю ха­ту.

    - Де Фе­дiр? - спи­тав­ся вiн.

    - Не знаю. Ми дов­го до­жи­да­ли те­бе обi­да­ти, та, не дож­дав­шись, по­обi­да­ли са­мi. Фе­дiр за­раз пi­шов пiс­ля обi­ду.

    - Чи не до своєї бi­со­вої те­щi! - скрик­нув Грицько. - Нi­ко­ли йо­го до­ма не­має. Так i шляється, бi­со­ва за­во­ло­ка!

    - Так вiн не­дав­но й пi­шов, - од­ка­за­ла Хiв­ря.

    - Недавно… А чо­го швен­дя­ти? Ку­ди шля­ти­ся? Ве­чiр над­во­рi. Пев­не, ско­ти­на не на­по­ва­на.

    - То, мо­же, вiн i пог­нав її на­пу­ва­ти.

    Грицько зно­ву лiг; Хiв­ря вий­шла з ха­ти i швид­ко вер­ну­ла­ся.

    - Федiр ско­ти­ну на­пу­вав. За­раз увiй­де, - ска­за­ла во­на. Прой­шло не­ба­га­то ча­су, i Фе­дiр ус­ту­пив в ха­ту.

    - Ви ме­не кли­ка­ли, та­ту? Грицько ус­тав i аж на ли­цi зблiд.

    - Пiди ме­нi за­раз… - трем­тя­чи, по­чав вiн. - Пi­ди до своєї те­щi… знаєш? Ска­жи вiд ме­не… ска­жи: "Я їй цього не за­бу­ду!" Хай во­на це за­пи­ше со­бi на ло­бi!.. Чув?

    Федiр, же­ну­чи ху­до­бу од во­до­пою, чув вiд хлоп­цiв, як йо­го батька гро­ма­да зне­ва­жи­ла, зос­та­вив­ши зем­лю за Прiською.

    - Це на­щот зем­лi? - ти­хо спи­тав­ся вiн.

    Грицька на­че що уш­пиг­ну­ло: в ти­хо­му пи­тан­нi си­на вiн по­чув i до­кiр со­бi, i гiр­кий ре­гiт. Вiн увесь за­тi­пав­ся.

    - А твоє яке дi­ло? - гук­нув вiн, аж Хiв­ря зат­рем­тi­ла. - Твоє яке дi­ло, пи­таю? То­бi ска­за­но iди - iди i ска­жи… Став ще до­пи­ту­ва­тись! То­бi ра­дiс­на, учий си­ну, батько­ва нев­да­ча? Ра­дiс­на, га?

    Федiр пе­рес­ту­пав з но­ги на но­гу.

    - Накладаєте уд­вох з сво­ею лю­без­ною на батько­ву го­ло­ву?.. - i зно­ву по­чав Грицько гу­ка­ти на всю ха­ту, пе­ре­ти­ра­ючи та пе­ре­ми­на­ючи на зу­бах не тiльки Прiську з Хрис­тею, а й увесь рiд їх, усiх зас­туп­ни­кiв. Вiн ла­яв­ся, хва­лив­ся, що всiх їх зни­щить, всiм їм од­дя­чить.

    - Роздратували ме­не - хай же зна­ють, який Грицько сер­ди­тий! А ти йди до неї i ска­жи: "Я їй цього не за­бу­ду!" Тiльки й ска­жи… I за­раз до­до­му вер­тай­ся. Чув?

    Грицько од­вер­нув­ся i зно­ву лiг.

    Федiр сто­яв, пох­ню­пив­шись, у по­ро­га, м'яв шап­ку в ру­ках. Йо­го сер­це роз­ри­ва­ло­ся, йо­го сльози да­ви­ли. Як йо­му йти, як йо­го ска­за­ти? Ще хоч би там Хрис­тi не бу­ло. А то… чи дав­но во­ни уд­вох пiд йо­го ко­жу­хом прос­ту­ва­ли? Хрис­тя то­дi, прав­да, об­ра­зи­ла йо­го… те­пер по­ду­ма, що вiн їй вiд­дя­чує. Вiн? Хрис­тi!.. - У Фе­до­ра ув очах по­му­ти­ло­ся, зiт­хан­ня у гру­дях спер­ло.

    - Чув? - гук­нув, озир­нув­шись, Грицько. - Ко­му я ка­жу? Фе­дiр зат­ру­сив­ся вiд то­го гу­ку i, на­че п'яний, пi­шов з ха­ти. Вiн вий­шов на ву­ли­цю и став… "Чи йти, чи нi?" - по­ду­мав. Йо­го сер­це мо­лот­ком сту­ка­ло в гру­ди, го­ло­ва на­че у вог­нi го­рi­ла, i ве­чiр­нiй мо­роз не про­хо­лод­жав її, тiльки дуж­че спи­ра­ло­ся зiт­хан­ня у гру­дях.

    - Чи йти? - уже вго­лос про­мо­вив вiн i, мах­нув­ши ру­кою, поч­ва­лав впо­довж ву­ли­цi… Прой­шов од­ну ву­ли­цю, по­вер­тає у дру­гу. Он i церк­ва чор­нiє… Пi­дiй­шов­ши до цвин­та­ря, вiн зно­ву став… Кра­ще по­вi­си­тись йо­му на дзвi­ни­цi, нiж iти ту­ди! Хi­ба вер­ну­ти­ся?.. "Гос­по­ди! прий­ми ме­не, чим ота­ку му­ку тер­пi­ти, ота­ку на­ру­гу прий­ма­ти!" - ска­зав i, вхо­пив­шись за ли­це ру­ка­ми, при­ту­лив­ся до бар­ка­ну… Сльози бiг­ли на ру­ки, про­бi­га­ли крiзь пальцi, хо­ло­ли-за­мер­за­ли. Вiн не чув: но­вi роз­топ­лю­ва­ли за­мерз­лi i - ли­лись-ли­лись… Зда­ва­ло­ся, їм кiн­ця не бу­де!

    - Хто там? - обiз­вав йо­го сто­рож, уда­рив­ши в бряз­ка­ло.

    Федiр, на­че зло­дiй, ки­нув­ся, од­бiг вiд цвин­та­ря i, сам не зна­ючи ку­ди, по­чим­чи­ку­вав май­да­ном.

    Вiн спи­нив­ся, по­ба­чив­ши пе­ред со­бою При­ти­чи­ну ха­ту. Не свi­ти­ло­ся. Йо­му по­лег­ша­ло. "Мо­же, не­має до­ма", - по­ду­мав вiн i мер­щiй ус­ко­чив у двiр… Вiн не пам'ятав, що там ка­зав, не пам'ятав, як зно­ву опи­нив­ся се­ред у ли­цi. Зно­ву йо­го церк­ва зос­та­но­ви­ла; зно­ву вiн ко­ло неї про­чу­мав­ся. По­чав при­га­ду­ва­ти, де був, що ро­бив? Вiн ще пам'ятає, як до­хо­див до ха­ти, як увiй­шов… пам'ятає свiт­ло… ли­це Прiсьчи­не вис­та­ви­лось з-за пе­чi - страш­не, Зму­че­не… Ли­це Хрис­тi свi­ти­ло, на­че зо­ря­ми, очи­ма… да­лi… зем­ля пiд ним на­че по­су­ну­ла­ся, свiт за­хо­див хо­до­ром… вiн щось ка­зав… що вiн ка­зав?.. Огонь па­лив йо­му го­ло­ву, сер­це на­че цi­пом мо­ло­ти­ло… Вiн чув чийсь ре­гiт… I от те­пер вiн ба­че церк­ву зно­ву… Чи не сни­ло­ся йо­му те все? Чи вiн справ­дi був у При­ти­ки, ба­чив Прiську, ба­чив Хрис­тю, ка­зав, що йо­му батько на­ка­зу­вав?.. Так, так… вiн чує, що ка­зав. Вiн чув свiй го­лос: "Я їй сього не за­бу­ду!"

    Наче но­жем хто шпи­го­нув зра­зу у сер­це Фе­до­ра, ко­ли вiн при­га­дав те.


    - Що я на­ро­бив, ка­торж­ний? Що я на­дi­яв, осо­руж­ний? - скрик­нув вiн, ухо­пив­шись за го­ло­ву ру­ка­ми. Сльози зно­ву по­тек­ли з йо­го очей; зно­ву вiн, при­хи­лив­шись до бар­ка­ну, по­чав гiр­ко i крев­но ри­да­ти. Те­пер усе про­па­ло, все! Те­пер йо­му - кра­ще в опо­лон­ку, нiж по­ка­за­ти­ся на очi Хрис­тi… Чи не дур­ний вiн? Ну, пос­то­яв би де го­ди­ну-дру­гу, вер­нув­ся i ска­зав батько­вi: хо­див, не­має нi­ко­го до­ма. Так нiт же!.. "Пi­шов… по­нес­ла ме­не ли­ха го­ди­на, поп­ха­ла якась не­чис­та си­ла!.. I те­пер все, що бу­ло ме­нi най­до­рож­че, сам своїми ру­ка­ми за­да­вив… О, прок­ля­тий я, прок­ля­тий!" Вiн да­вив се­бе за го­ло­ву i пла­кав-пла­кав.

    Коли Фе­дiр пiд церк­вою му­чив­ся, Грицько, ле­жа­чи на по­лу, ду­мав: "Га­разд, що я та­ке при­га­дав. Це оду­чить бi­со­во­го дур­ня бi­га­ти за тiєю хльоркою: ко­ли пi­де вдру­ге - са­мi про­же­нуть. Га­разд-га­разд… спа­си­бi ме­нi!" I Грицько таємно ус­мi­хав­ся.

    Федiр пiз­но вер­нув­ся до­до­му, роз­куй­да­ний, без шап­ки.

    - Був? - спи­тав йо­го батько.

    Федiр по­нiс та­ке, що Хiв­ря, прос­лу­хав­ши, аж пе­рех­рес­ти­ла­ся. Грицько ско­чив на но­ги i грiз­но зир­нув на си­на.

    - Був, пи­таю? - гук­нув вiн.

    Федiр сто­яв про­ти йо­го й цо­ко­тiв зу­ба­ми.

    - Ти збо­же­во­лiв? - спи­тав­ся батько.

    - Та не руш йо­го! - обiз­ва­ла­ся Хiв­ря. - Хi­ба не бач, вiн не схо­жий на се­бе.

    Грицько прик­ро по­ди­вив­ся… Блi­дий, з мут­ни­ми очи­ма, сто­яв про­ти йо­го Фе­дiр i тру­сив­ся.

    - А шап­ка твоя де?

    - Там… там… - мах­нув­ши ру­кою, глу­хо про­мо­вив Фе­дiр i мер­щiй поб­рав­ся до пе­чi. Хiв­ря ки­ну­лась до йо­го.

    - Федоре, си­ну! Що з то­бою? Оха­ни­ся!

    - Вiн п'яний! - уга­ду­вав, лю­ту­ючи, батько.

    - Геть, не руш йо­го! - ска­зав вiн Хiв­рi. - Iди сю­ди! Дих­ни на ме­не.

    - Та не в'язни! Чо­го ти прис­тав до йо­го? Ди­вись - хло­пець не при со­бi, а вiн та­ки своєї! - грим­ну­ла вже на Грицька Хiв­ря.

    - Чого ж вiн не при со­бi? Хi­ба об­ку­ри­ли або об­поїли чим вра­жi доч­ки? - не то по­ну­ро, не то бо­яз­ко ска­зав Грицько. Вiн сiв i ди­вив­ся, як Хiв­ря по­ма­га­ла си­но­вi роз­дя­га­ти­ся, як, пос­лав­ши на пе­чi, поп­ро­ва­ди­ла йо­го ту­ди спа­ти. Фе­дiр, ук­лав­шись, стог­нав, пе­ре­ки­дав­ся, ча­сом го­во­рив щось, за­во­див якусь пiс­ню, вiд кот­рої мо­роз хо­див по­за спи­ною у са­мо­го Грицька. Хiв­ря жа­ха­ла­ся, хрес­ти­лась.

    - Що це з ним по­ро­би­ло­ся, гос­по­ди? - таємно до­пи­ту­ва­лась во­на, ко­ли вiн за­ти­хав.

    - Що? Кров, вид­но, на­па­ла. Тре­ба завт­ра ще­пiя пок­ли­ка­ти, хай ки­не кров… Хму… Де ж вiн шап­ку дiв? - тур­бу­вав­ся Грицько. - А шап­ка ще но­ва: тiльки дру­га зи­ма iде, як спра­вив.

    Цiлу нiч не да­вав Фе­дiр по­кою своїми ви­гу­ка­ми, вик­ри­ка­ми, жа­хан­ням. Грицько, спер­шу ду­ма­ючи, що син при­ки­дається, на­реш­тi дой­няв вi­ри… "Що ж се з ним i вiд чо­го? - ду­мав Грицько. - Нез­вiс­но, чи хо­див вiн до Прiськи. Ко­ли хо­див - то, мо­же, справ­дi на­поїли чим бi­со­вi вiдьми; ко­ли нi - то, пев­но, кров. Па­ру­бок здо­ро­венький, зга­ря­чу смик­нув де хо­лод­ної во­ди - ну, i про­хо­ло­див­ся, кров на­па­ла. Тре­ба до ще­пiя".

    Удосвiта вiн зра­зу й зiб­рав­ся. Прий­шов ще­пiй, об­ла­пав, об­ди­вив­ся.

    - Кров, кров, - ска­зав. Ки­нув кров, узяв за те со­ро­кiв­ку гро­шей, ви­пив з чверт­ку го­рiл­ки й пi­шов до­до­му.

    Федiр на який час за­тих, а з пiвд­ня зно­ву по­чав та­ке ви­гу­ку­ва­ти, що й на го­ло­ву не злi­зе. Грицько за­ду­мав­ся: чи кров лиш се справ­дi? Чи не оду­рив, бу­ва, йо­го ще­пiй, узяв­ши дур­но гро­шi?

    Хiвря на­пи­ра­ла, що з очей, i пос­ла­ла за зна­хур­кою. Прий­шла i зна­хур­ка.

    - Або ж з ля­ку, або з прист­рi­ту, або ж да­ва­но йо­му чо­го, - ска­за­ла во­на i по­ча­ла го­ту­ва­ти­ся ви­ли­ва­ти пе­ре­по­лох.

    Лили з вос­ку. Дов­го зна­хур­ка ви­шiп­ту­ва­ла i над Фе­до­ром, i над вос­ком, i над во­дою. Роз­то­пи­ли вiск, ли­ну­ли. По то­му кор­жi, що пла­вав по­верх во­ди у мис­цi, уга­ду­ва­ла зна­хур­ка, вiд чо­го те ли­хо прик­лю­чи­ло­ся.

    - Оце ж ди­вiться, моя ма­тiн­ко! Оце церк­ва ви­хо­де… а це чо­ло­вiк з Дрю­чи­ною, то дiв­чи­на якась… а це ж - со­ба­ка. Нi, вовк: ба­чи­те, якi уш­ка гост­ренькi. Так, так… пе­ре­ля­кав­ся вов­ка, - рi­ши­ла зна­хур­ка.

    I Хiв­ря по­вi­ри­ла. По­вi­ри­ла ще тим, що дру­го­го дня цер­ков­ний сто­рож дос­та­вив у во­лость чи­юсь шап­ку, кот­ра ле­жа­ла ко­ло бра­ми. Шап­ка бу­ла Фе­до­ро­ва.

    - Так, так… Де ж уно­чi роз­но­си­ла йо­го ли­ха го­ди­на? Пос­лав се­ред но­чi хлоп­ця. Пi­шов - i стрiв­ся з вов­ком, - пла­ка­лась Хiв­ря.

    Грицько мов­чав, хо­див, як нiч, смут­ний, як ске­ля, нi­мий. Йо­му хо­тi­лось доз­на­ти­ся, чи хо­див Фе­дiр до Прiськи, що ка­зав i як йо­го прий­ма­ли там?

    Прiська на дру­гий день ра­ненько пiш­ла пох­ва­ли­ти­ся Кар­по­вi своєю при­го­дою.

    - Ув'язався Грицько до ме­не та й ув'язав­ся… - жа­лi­ла­ся во­на. - Учо­ра си­на прис­лав на­га­ду­ва­ти, щоб я не за­бу­ва­ла… I що я йо­му зро­би­ла та­ке? Чим пе­ред ним пе­рес­ту­пи­ла? Я ж не йо­го зем­лю од­тя­га­ла, за свою кло­по­та­ла­ся.

    - Знаєте, Що я вам по­раю? - ка­же Кар­по. - Плюньте ви на йо­го пох­вал­ки i на все… Вам гро­ма­да од­су­ди­ла - гро­ма­да i знає про те. А вiн чим вам страш­ний? Що має очi не­на­жер­ли­вi? Нап­люй­те на йо­го, та й го­дi!

    I Кар­по роз­пус­тив по се­лу чут­ку, як Грицько мав був на­ля­ка­ти Прiську. Та чут­ка дiй­шла й до Грицька.

    - Так, так!.. Во­ни пiд­да­ли! Во­ни! - гу­кав Грицько. - Хай же тiльки пом­ре син або ста­неться що йо­му, я їх на суд пок­ли­чу, у тюр­му зап­ру, на Си­бiр заш­лю! Я їм по­ка­жу, як за­ма­ню­ва­ти чу­жих хлоп­цiв та об­по­юва­ти їх зiл­лям. Вiдьми!

    Люди, не роз­би­ра­ючи нi­чо­го, пiд­хо­пи­ли ту чут­ку i вип­ле­ли, що бу­цiм Прiська на­поїла Фе­до­ра ко­ша­чим моз­ком. Дех­то i ба­чив, як во­на ко­та патрб­ши­ла уд­вох з доч­кою. Пiш­ла чут­ка-по­го­вiр­ка по всьому се­лу. Усi ви­ну­ва­тять Прiську: то во­на ме­титься на Фе­до­ро­вi за доч­ку. Хрис­тя ду­же го­лiн­на до хлоп­цiв, на­че­пи­ла­ся на Фе­до­ра. Мо­ло­дий па­рень не ви­тер­пiв… i от те­пер за те, що Фе­дiр од­ки­дається, Прiська i ме­титься…

    Один Кар­по зас­ту­пається за неї.

    - На суд йо­го, ба­га­ти­ря, бре­ху­на! - рає Кар­по. - Що вiн сла­вить вас на все се­ло? На суд йо­го тяг­нiть!

    Прiська пос­лу­ха­ла­ся i пiш­ла жа­лi­ти­ся на Грицька. Хоч на су­дi i ви­яви­ло­ся, що Грицько плiв тi нi­се­нiт­ни­цi, тiльки Грицька не об­ви­ну­ва­ти­ли. Чут­ка хо­ди­ла, що вiн ве­че­ряв з суд­дя­ми у шин­ку.

    - Ну, що то­бi ста­ло­ся вiд то­го, що, мо­же, i ска­зав усер­цях яке сло­во чо­ло­вiк? - пи­тав­ся суд­дя.

    - Усерцях чо­го не ска­же! - пiд­да­ку­вав дру­гий.

    - А сла­ва? - до­во­ди­ла Прiська.

    - I не про те­бе, баб­ко, го­во­рять. I про нас пле­щутьПо­го­во­рять та й пе­рес­та­нуть.

    Так Прiська i вер­ну­ла­ся нi з чим. А Грицько гу­кав по се­лу:

    - А що, взя­ла? взя­ла? А що? Ще й су­ди­ти­ся зо мною? По­гань!

    Люди не чу­ли то­го, що бу­ло на су­дi. Во­ни зна­ли од­но - чим суд кiн­чив­ся, i по то­му су­ди­ли. "Уже б си­дi­ла та мов­ча­ла, ко­ли ви­ну­ва­та, - ка­за­ли їх гост­рi язи­ки, - а то ще i на суд! Дрюкр­ва­на ста­ла: хто там що не ска­же - за­раз на суд!"

    Прiська пла­ка­ла, Грицько смi­яв­ся. Тiльки то був смiх чо­ло­вi­ка зло­го, об­ра­же­но­го. Смi­ючись, у йо­го сер­це ки­пi­ло, що Прiська по­зи­ва­ла йо­го. Як во­на смi­ла по­зи­ва­ти?.. Вiн тiльки тим i жив, що шу­кав ви­пад­ку, як би Прiсьцi вiд­дя­чи­ти, як би за­по­пас­ти її так, щоб во­на вже не вир­ва­лась з йо­го ла­пок.

    Час iшов. Прiська жи­ла со­бi на дру­го­му краї се­ла i не вi­да­ла, що Грицько за­мi­ряв, що при­га­ду­вав. Людський по­го­вiр пот­ро­ху сти­хав: вид­но, i лю­дям наб­рид­ло од­но про од­но щод­ня товк­ти. Тим ча­сом Фе­дiр ви­ду­жу­вав: у йо­го бу­ла про­пас­ни­ця.

    Минули м'ясни­цi i мас­ля­на, нас­тав пiст. На се­ре­дох­рес­нiй у мiс­тi яр­ма­рок. Се­ля­ни зно­ву, як той плав, ки­ну­лись ту­ди. Поїхав i Грицько; так, без Дi­ла поїхав, а про­був дов­ше всiх. Вiн вер­нув­ся у вiв­то­рок на пох­вальнiй - ра­дий, ве­се­лий та­кий. Ко­ли зос­тав­ся вiн на са­мо­тi з Хiв­рею, то ви­тяг з га­ма­на який­сь па­пi­рець i, по­ка­зу­ючи, ра­до про­мо­вив: "Оце їх доїде! оце! Зай­ня­ли ме­не, хай же зна­ють!"

    Хiвря до­пи­ту­ва­ла­ся, що то, та Грицько тiльки мах­нув ру­кою i мер­щiй поб­рав­ся до во­лос­тi.

    

VIII

    


    Починалася вес­на; хоч ще зве­чо­ра й дер­жа­ло за­мо­роз­ка­ми, а про­те вдень так свi­ти­ло, так грi­ло яс­не со­неч­ко! Бi­гу­чi рi­чеч­ки спус­ка­ли­ся з гiр, ри­ли га­лий снiг, роз­топ­лю­ва­ли; у по­лi мо­гил­ки по­ка­за­ли­ся; жай­во­рон­ки зран­ку ще­бе­та­ли; дiв­ча­та ве­чо­ра­ми зби­ра­ли­ся вес­ну зак­ли­ка­ти… Ра­дi­ли лю­ди. Уже во­ни тур­бу­ва­ли­ся об тiм, ко­ли ора­ти, ко­ли за­сi­ва­ти; при­го­до­ву­ва­ли ско­тин­ку на важ­ку польову ро­бо­ту, об­див­ля­ли­ся снас­тi у во­зiв, у плу­гiв, що несп­рав­не - справ­ля­ли. Прiська жу­ри­ла­ся, чим йо­го свою зем­лю за­сi­ва­ти i як йо­го за­сi­ва­ти. Во­на скла­да­ла всi свої на­дiї на Кар­па. Кар­по зго­див­ся: "Не жу­рiться, усе га­разд бу­де!" Та Прiська, вид­но, вже звик­ла­ся з жур­бою: бiльше жу­риться, чим ра­дiє. До то­го i сни їй що­но­чi сняться, все страш­нi та­кi сни. Най­бiльше во­на пам'ятає один.

    То бу­ло як­раз про­ти пох­ва­ли. До пох­ва­ли во­на завж­ди го­вiє. Вис­по­вi­дав­шись, прий­шла во­на з церк­ви i, щоб не грi­ши­ти, ляг­ла мер­щiй спа­ти, їй дов­го не спа­ло­ся; дум­ки во­ро­ча­ли з бо­ку на бiк, а геть да­лi їй так їсти за­хо­тi­ло­ся. Во­на аж зди­ву­ва­ла­ся… Нi­ко­ли сього зро­ду не бу­ло, а се - як на грiх! Во­на геть гна­ла вiд се­бе ту лу­ка­ву дум­ку i нез­чу­ла­ся, ко­ли зас­ну­ла.

    I сниться їй: ку­дись во­на iде, яко­юсь зе­ле­ною та гли­бо­кою до­ли­ною; i по сей бiк го­ра, i по той бiк - дру­га. Го­ри пок­ри­тi тем­ним лi­сом, а до­ли­на - як ру­та зе­ле­на. Сон­це свi­те, зо­ло­тить i го­ри, i лi­си, i до­ли­ну. Там, на пра­ву руч, на го­рi, на са­мо­му шпи­леч­ку, стоїть, як ля­леч­ка, бi­ла цер­ков­ця й не­на­че хи­тається, ся­ючи зо­ло­тим хрес­том i ба­ня­ми. "Що це за мiс­це? Чи не Київ, бу­ва?" - ду­мається їй. I от во­на прос­тує до церк­ви. Ви­со­ка го­ра, i схiд на неї кру­тий, змiєю кру­гом шпи­ля так i об­вив­ся. Та нев­же ж во­на не збе­реться? Пi­дiй­де тро­хи, спо­чи­не та й зно­ву пi­дiй­де. Тiльки що пiд­ня­ла­ся ви­со­ченько, ба­чить - мiж де­ре­вом щось за звiр ле­жить i прик­ро-прик­ро ди­виться на неї… Очi йо­го, як жар, го­рять, а сам страш­ний та лю­тий. Во­на так i при­ки­пi­ла до мiс­ця, а звiр - анi змельне… "Гос­по­ди! - ду­має Прiська. - Де ж ме­нi дi­ти­ся? Ку­ди схо­ва­ти­ся?" Тiльки що во­на хо­тi­ла сту­пи­ти, а звiр так i ки­нув­ся на неї… "Се ж вовк!" - на­че блис­кав­ка, мелькну­ла дум­ка в її го­ло­вi, i ра­зом з дум­кою її кольну­ло i в сер­це, i в го­ло­ву, i у но­ги… Во­на жах­ну­ла­ся-ки­ну­лась.

    Тiло її трем­тi­ло, а сер­це так би­ло­ся, ко­ли во­на прий­шла до пам'ятi. Гос­по­ди! Що се за сон? Що вiн вi­щує? Во­на зна­ла, що ко­ли со­ба­ка сниться- то на­пасть. А вовк же то? То вже, вид­но, го­ре, ве­ли­ке го­ре.

    Вона пох­ва­ли­ла­ся Хрис­тi й Одар­цi.

    - То вам од уся­ких кло­по­тiв та й сни та­кi сняться, - зас­по­ко­юва­ла Одар­ка.

    Та Прiська не зас­по­коїлась. Той сон так i стоїть пе­ред нею як жи­вий: во­на йо­го нi­як не за­бу­де…

    Минув тиж­день. Бу­ла верб­на не­дi­ля. День обi­ця бу­ти по­го­жий: на не­бi нi хма­роч­ки, нi пля­моч­ки - чис­те, гли­бо­ке, ши­ро­ке. Сон­це так сяє i грiє, у по­вiт­рi теп­ло. Ка­люж­ки, що зве­чо­ра по­за­мер­за­ли, од­та­ли, ти­хо во­да дзюр­чить по­мiж та­лим снi­гом.

    - Ну, вже ж, ма­мо, сьогод­нi за­ра­нi упо­ра­юся, за­ра­нi по­обi­даємо, та пi­ду хоч раз по­гу­ляю. Я ще сiї вес­ни i не гу­ля­ла, - ка­же зран­ку Хрис­тя.

    Прiська не пе­ре­чи­ла: хай пi­де, хай по­гу­ляє! Тiльки що з церк­ви вий­шли, Зра­зу во­ни i сi­ли обi­да­ти. Ще i обi­ду не до­обi­да­ли, як чує Прiська - щось ша­мо­тить у сi­нях.

    - Кого ж то бог не­се? - спи­та­ла во­на, кла­ду­чи лож­ку.

    У ха­ту ус­ту­пив соцький Кар­пен­ко. При­вi­тав­ся, з не­дi­лею поз­до­ро­вив.

    - Спасибi, - од­ка­зує Прiська, а в са­мої сер­це так i за­тi­па­ло­ся. "Чо­го се?.. Вид­но, щось та­ке…"

    - А що ска­же­те? - до­пи­тується.

    - До вас. За ва­ми, - од­ка­зує Кар­пен­ко.

    - Чого се?

    - Не знаю. Стар­ши­на зве­лiв: "Пi­ди, - ка­же, - ска­жи, щоб прий­шла у во­лость".

    - Що ж там у во­лос­тi ва­шiй?

    - Суд який­сь. Не знаю. Бач­те, во­но як не до ме­не, то й не дос­лу­хаєшся. Чуд­но Прiсьцi i страш­но. Во­на нi­ко­го не по­зи­ва­ла, i на неї, здається, нi­ко­му пе­ня­ти, а в суд ка­жуть. Хi­ба Грицько що пiдст­роїв?

    I не до­обi­да­ла - пiш­ла, їй так важ­ко, так гiр­ко. Сер­це так нес­по­кiй­но б'ється… На­че на му­ку або за ли­хом яким iде во­на - так важ­ко iти. Та хоч би зна­ла чо­го; а то тем­но, як уно­чi. А сер­це так i то­ко­че… чує, чує ли­хо…

    Насилу до­ди­ба­ла.

    Волость уся в збо­рi: стар­ши­на, пи­сар, ста­рос­та, суд­дi, соцькi.

    - Привiв, - до­вiв Кар­пен­ко стар­ши­нi.

    - Де во­на?

    Прiська вис­ту­пи­ла впе­ред.

    - Ось на те­бе жа­лiється Заг­ни­бi­да, - ка­же стар­ши­на.

    - Який Заг­ни­бi­да?

    - Не знаєш? Що у нас ко­лись пи­са­рем був. Вiн те­пер у го­ро­дi жи­ве.

    - Пам'ятаю.

    - Пам'ятаєш? Так он вiн i жа­лiється, що ти до­сi йо­му своєї доч­ки не дос­та­ви­ла.

    - Якої доч­ки? З якої ре­чi? - гнiв­но вiд­ка­за­ла Прiська.

    - Ти ж най­ня­ла її, чи що.

    - Коли? Та я йо­го лiт де­сять, як i в вi­чi ба­чи­ла.

    - Не так тро­хи, - умi­шав­ся пи­сар.

    - Та я до­пев­не не знаю. Що вiн там пи­ше - про­чи­тай­те, - ска­зав стар­ши­на.

    Писар по­чав чи­та­ти. Склад­но, по-пи­сарськiй бу­ла на­пи­са­на бу­ма­га, що Заг­ни­бi­да ще об Ми­ко­лi до­го­во­рив­ся з Пи­ли­пом При­ти­кою най­ня­ти у йо­го, При­ти­ки, доч­ку Хрис­тю за де­сять руб­лiв у рiк на йо­го, Заг­ни­бi­ди, оде­жi; що При­ти­ка, вельми нуж­да­ючись у гро­шах, узяв у нього п'ять руб­лiв за пiв­ро­ку впе­ред, ви­дав­ши роз­пис­ку не як за най­ми, а як за по­зи­ку, що, до­вi­дав­шись об При­ти­чи­нiй смер­тi, вiн, Заг­ни­бi­да, про­се те­пер во­лость зас­та­ви­ти При­ти­кiв­ну Хрис­тю або гро­шi за пiв­ро­ку одс­лу­жи­ти, або ж вiд­да­ти сiм руб­лiв, бо вiд ча­су по­зи­ки прой­шло уже бiльше трьох мi­ся­цiв i вiн, Заг­ни­бi­да, яко кра­мо­вий чо­ло­вiк, поз­був­ся рос­ту не мен­ше як на два кар­бо­ван­цi.

    Прiська слу­ха­ла i нi­чо­го не ро­зiб­ра­ла. У її го­ло­вi, на­че гвiзд­ки, стир­чать сло­ва: "Заг­ни­бi­да… п'ять руб­лiв… Пи­лип… доч­ка…"

    Ув очах у неї жов­то, аж тем­но, свiт ви­туш­кою йде кру­гом неї.

    - Розiбрала? - спи­тав­ся стар­ши­на. Прiська ус­та­ви­ла­ся очи­ма у йо­го.

    - Розiбрала? - до­пи­тується стар­ши­на. - То­бi не ка­зав чо­ло­вiк?

    - Який? - на­че вi­тер про­шу­мiв по­мiж сох­лою тра­вою, пос­пи­та­ла Прiська.

    - Твiй! - гук­нув стар­ши­на.

    - Коли?

    - Тьху! - роз­сер­див­ся стар­ши­на. - Ко­ли?! Ти зду­рi­ла, чи що? Ко­ли при­хо­див до­до­му!

    Прiська не ви­дер­жа­ла: сльози гра­дом по­ли­ли­ся з її очей, i з гiр­ким кри­ком пла­чу вир­ва­лись у неї сло­ва:

    - Я йо­го не ба­чи­ла… Як пi­шов… поїхав… ту­ди… у те трик­ля­те мiс­то… Там i смерть йо­го спос­тиг­ла… Я нi­чо­го не знаю.

    Суддi пох­ню­пи­лись. Плач гiр­кий Прiсьчин прой­няв їх жа­лем. Стар­ши­на за­мовк, соцькi на­че по­мер­ли. У во­лос­тi ста­ло ти­хо-сум­но. Один ле­мент Прiсьчин роз­да­вав­ся се­ред неї.

    - Що ж йо­го ро­би­ти? - на­хи­лив­шись до пи­са­ря i до суд­дiв, по­пи­тав стар­ши­на. Тi мов­ча­ли.

    - У те­бе е, баб­ко, гро­шi? - обiз­вавсь, пiд­вiв­ши го­ло­ву, один суд­дя.

    - Грошi? Де в ме­не тi гро­шi! - i Прiська ще дуж­че за­ри­да­ла.

    - Коли е гро­шi, то кра­ще їх вiд­да­ти Заг­ни­бi­дi. Уже ж тре­ба вер­ну­ти,'- роз­пис­ку прис­та­вив.

    - У ме­не нi ше­ля­га… - пла­че Прiська.

    - То хай доч­ка одс­лу­же.

    - У ме­не од­на во­на… Я ста­ра, не­мощ­на. Хто ме­нi по­ма­га­ти бу­де? Зно­ву нi­ма нi­мо­та об­ня­ла ха­ту. Ко­ли б Прiська мов­ча­ла, а то во­на й не пе­рес­тає - ле­мен­тує.

    - Ти не плач, - по­чав стар­ши­на. - Ти роз­бе­ри, як са­ма кра­ще знаєш. Мо­же, у ко­го по­зи­чиш гро­шей та вiд­да­си. Тре­ба ж їх вiд­да­ти!..

    Прiська пла­ка­ла.

    - Ну, рi­шай, - ска­зав суд­дя, - вiд­да­си гро­шi, чи доч­ка вiдс­лу­же?

    - У ме­не не­має гро­шей… У ме­не од­на доч­ка… - од­но тов­че Прiська.

    - Та то в неї тiльки по­вад­ка та­ка - сльоза­ми дой­ма­ти, - обiз­вавсь зза­ду неї чийсь гру­бий го­лос.


    Прiська озир­ну­ла­ся - то го­во­рив Грицько… Очi в йо­го гра­ли, ли­це ра­дiс­тю па­шi­ло.

    - Не зiг­неться й вiд­да­ти! - ка­зав да­лi Грицько. - У неї ха­та своя, на­дiл За нею зос­тав­ся… Чо­го ж їй? I доч­ка в не! ко­би­ла; i са­ма - то тiльки збiд­ни­ла­ся.

    З гiр­ким до­ко­ром гля­ну­ла Прiська на Грицька. Не тiльки сло­ва - сльози в неї за­нi­мi­ли вiд­ра­зу. Очi бли­щать, а са­ма блi­да, тру­ситься… Так звiр трем­тить, зас­ту­ка­ний в тiс­но­му кут­ку.

    - Ти хi­ба знаєш її? - спи­тав­ся суд­дя.

    - Ще б не знав! У ме­не в су­сi­дах жи­ла. I чо­ло­вi­ка її знаю… Так, ле­да­чий… п'янчуж­ка був, - ве­се­ло мо­вив Грицько.

    - Грицьку! Бо­га по­бiй­ся… Вiн уже на то­му свi­тi, а то­бi ще тре­ба зби­ра­ти­ся ту­ди ко­лись… - рву­чи сло­ва, про­мо­ви­ла Прiська.

    - I доч­ку знаю, - не слу­ха­ючи, мо­вив да­лi Грицько. - Здо­ро­ва дiв­ка. Та­ким би тiльки ро­би­ти та слу­жи­ти, а во­но дур­но у ма­те­рi хлiб пе­ре­во­де.

    - Трясця то­бi! - не ви­дер­жа­ла Прiська i гук­ну­ла на всю ха­ту.

    - Бабко, баб­ко, тут не мож­на ла­ятись! - ска­зав стар­ши­на.

    - Бачте… бач­те, - ра­дiв Грицько. - От яка во­на не­мощ­на! Збiд­ни­лась - ку­ди то­бi! Ти­ха та смир­на.

    - Ти ж ме­не без но­жа рi­жеш! Пря­мо по сер­цю пи­ляєш! - гiр­ко од­ка­за­ла Прiська.

    - Годi вам зма­га­ти­ся! Го­дi! За­мов­чи, Грицьку, - при­ка­зав стар­ши­на.

    - Так як рi­шаєш? - че­рез скiльки ча­су спи­тав вiн Прiську.

    Грицько сто­яв, ус­мi­хав­ся; суд­дi, пох­ню­пив­шись, си­дi­ли.

    - Як хоч­те! - з сер­цем ви­мо­ви­ла Прiська. - Хоч ро­зiр­вiть ме­не та й з'їжте!

    - Та ти не бриш­кай! - крик­нув стар­ши­на. - Ди­ви­ся, її як кра­ще до­пи­туєшся, як їй хо­четься, а во­на ще й бриш­ка! Ти знаєш, що се суд: як схо­че, так i пос­та­но­ве.

    - Для ме­не все рiв­но! - зно­ву ог­риз­ну­лась Прiська. - Що ж ме­нi ка­за­ти? Ви всi про­ти ме­не… На­мог­ли­ся з'їсти - ну й їжте! Я по­чiм знаю, що там у мiс­тi бу­ло? Чи ро­бив мiй чо­ло­вiк з з ни­бi­дою яке дi­ло, чи нi? Я йо­го не ба­чи­ла, вiн ме­нi не ка­зав. Я нi­чо­го не знаю.

    - То i гро­шей не вiд­да­си?

    - У ме­не не­має гро­шей!..

    - То хай доч­ка одс­лу­же, - ска­за­ли уго­лос суд­дi.

    - Запишiть, - по­вер­нув­ся стар­ши­на до пи­са­ря.

    Писар по­чав пи­са­ти. У Прiськи на­че му­раш­ва бi­га­ла по тi­лу, пи­са­ре­ве пе­ро кре­ме­нем дра­ло її по сер­цю… Прiська оки­ну­ла бист­рим пог­ля­дом ха­ту - Грицька уже не бу­ло.

    - Уже, - ска­зав пи­сар.

    - Так от то­бi рi­ше­нець: тi гро­шi, що твiй чо­ло­вiк за­зи­чив у З^ни­бi­ди, хай доч­ка одс­лу­же. Чуєш?

    Прiська сто­яла, мов­ча­ла - мов не до неї бу­ла та рiч.

    - Iди со­бi, - ска­зав стар­ши­на. Прiська сто­яла.

    - Чого ж ти стоїш? Iди до­до­му! - зно­ву ска­зав стар­ши­на i морг­нув ву­сом на соцько­го. Той пi­дiй­шов до Прiськи i взяв її за ру­ку. На­че п'яна, ко­ли­ва­ючись i плу­та­ючи но­га­ми, пiш­ла Прiська за соцьким з во­лос­тi. На рун­ду­ку у неї го­ло­ва зак­ру­ти­ла­ся, ув очах по­тем­нi­ло, i… як снiп, во­на по­ва­ли­ла­ся до­до­лу.

    Вона опам'ята­ла­ся вже до­ма… Над нею сто­яла Хрис­тя i, ла­ма­ючи ру­ки, ту­жи­ла; Одар­ка умов­ля­ла Хрис­тю i все, знай, змо­чу­ва­ла хо­лод­ною во­дою смаж­нi Прiсьчи­нi вус­та.

    Де се во­на? Що з нею дiється?.. По­мерк­лим пог­ля­дом во­на об­ве­ла кру­гом ха­ту… Це її ха­та… i плач - Хрис­тi, i го­мiн - Одар­ки.

    - Де я? - бу­ло її пер­ше сло­во.

    - Дома, тi­точ­ко, до­ма, - од­ка­за­ла Одар­ка.

    - Це ти, Одар­ко… Ти, Хрис­те… Ти ще ко­ло ме­не… Сла­ва бо­гу… - шеп­та­ла во­на, то зак­ри­ва­ючи, то вiдк­ри­ва­ючи очi. - О, як ме­нi труд­но! Як ме­нi труд­но! I чо­му я не вмер­ла! На­що я про­ки­ну­ла­ся? - да­лi вже з пла­чем по­ча­ла Прiська. - От то­ба й сон… Оце той сон!.. оце та на­пасть… оце те ли­хо… Доч­ко, го­луб­ко моя! На­що ж я ро­ди­ла те­бе, на­що го­ду­ва­ла?

    - Мамочко, я тут! Ма­му­неч­ко, я ко­ло вас! - при­па­да­ючи до ма­те­рi, утi­ша­ла її Хрис­тя.

    - Ти тут, тут… - ше­по­че Прiська. - Нi, те­бе вже тут не­має. Ти вже не моя… Од­ня­ли те­бе вiд ме­не.

    Христя прик­ро на ма­тiр ди­ви­ла­ся, ду­ма­ючи, чи не по­му­ти­ла­ся, бу­ва.

    - Я ж тут, ма­мо. Хто ме­не од­нi­ме вiд вас?

    - Добрi лю­ди, доч­ко… їм за­вид­но, що ти в ме­не рос­теш… Су­дом те­бе од­ня­ли. Ти те­пер не ха­зяй­ська доч­ка… ти - най­мич­ка… Чи твiй батько то­му ви­ною, чи доб­рi лю­ди - не знаю. Заг­ни­бi­да з мiс­та од­нi­має те­бе вiд ме­не за якiсь п'ять руб­лiв, кот­рi то в по­душ­не пiш­ли, то Грицько ук­рав… 3а їх те­бе бе­руть вiд ме­не одс­лу жу­ва­ти… Оце той сон… Оце той прок­ля­тий сон! - пла­че та роз­ка­зує Прiська.

    Христя схли­пує, а Одар­ка - тiльки по­хи­ли­ла­ся… Слу­хає рва­ну Прiсьчи­ну рiч, i враз­ли­вi сму­ги бi­га­ють по їi ши­ро­ко­му зблiд­ло­му ви­ду. Са­ма ма­ти, во­на по­ня­ла Прiсьчи­не ли­хо, во­на по­ня­ла, що з Прiською бу­ло, чо­го її при­нес­ли до­до­му об­мер­лу… Страш­ною сто­ро­ною ста­ло про­ти неї людське жит­тя; гiр­кi, як по­линь, дум­ки, бу­ди­ло во­но у її го­ло­вi, дум­ки про ро­зор сiм'ї… От i в неї рос­туть дi­ти - i в неї по­од­нi­ма­ють їх… I нiх­то не згля­не, нiх­то не по­ди­виться, як бо­лi­ти­ме ма­те­ри­не сер­це… Во­на наз­на­рош­не пiд­ня­ла го­ло­ву, щоб ще раз по­ди­ви­ти­ся на Прiську, по­ба­чи­ти i на­вi­ки за­пам'ята­ти її му­че­не ли­це…

    Сонце са­ме сi­да­ло; у ха­тi чер­во­но-чер­во­но… Прiсьчи­не ли­це се­ред то­го чер­во­но­го свi­ту ще виг­ля­да­ло страш­нi­шим: блi­де, жов­те, зда­ва­ло­ся, во­но пла­ва­ло у кро­вi.

    Одарка аж жах­ну­ла­ся: то сон­це по­ка­зу­ва­ло, як ма­те­ри­не сер­це об­ли­вається кров'ю вiд жа­ло­щiв… "А лю­дям усе бай­ду­же, - по­ду­ма­ла во­на. - Чи варт же во­но отак жи­ти, отак му­чи­тись-бо­лi­ти?"

    У той са­ме час Грицько вер­нув­ся до­до­му.

    - Слава бо­гу! - увiй­шов­ши у ха­ту, ра­до ви­мо­вив вiн, - зди­хав­ся-та­ки чор­та!

    - Якого? - пи­та­ла­ся Хiв­ря.

    - Притикiвну ви­пер суд у мiс­то слу­жи­ти.

    - Цссс… - за­си­ча­ла Хiв­ря, вка­зу­ючи очи­ма на Фе­до­ра, що си­дiв неп­ри­мiт­но в кут­ку на ла­вi.

    Грицько гля­нув - Фе­дiр блi­дий, як крей­да, дер­жав­ся за ла­ву ру­ка­ми i ог­нен­ни­ми очи­ма ди­вив­ся на батька, важ­ко ди­шу­чи.

    Грицько зам'явся, прой­шовсь по ха­тi, ви­тяг люльку, на­бив, за­па­лив i мовч­ки по­тяг з ха­ти.

    Федiр про­вiв очи­ма батька, пе­ре­вiв на ма­тiр… Хiв­ря си­дi­ла на по­лу i низько-низько схи­ли­ла­ся. Вид­но бу­ло, як во­ни обоє за­со­ро­ми­ли­ся си­на… Фе­дiр гiр­ко та гли­бо­ко зiтх­нув, ус­тав i мовч­ки поб­рав­ся на пiч.

    - I як-та­ки то­бi так, не роз­ди­вив­шись, та зра­зу i бряк­ну­ти! - пок­лав­шись спа­ти, ви­мов­ля­ла Хiв­ря Грицько­вi.

    - Та кат йо­го знає! - ви­вер­тав­ся той. - Ве­чо­рi­ло - i не ба­чив нi­чо­го.

    - Розкажи ж, як се во­но так вий­шло?

    - А Фе­дiр спить?

    - Спить. Не бiй­ся.

    Грицько по­чав роз­ка­зу­ва­ти, як вiн у мiс­тi по­ба­чив Ззгни­бi­ду, як з ним та­ки доб­ре пiд­пи­ли i по­ча­ли хва­ли­ти­ся своїми вда­ча­ми i нев­да­ча­ми. Заг­ни­бi­да го­во­рив про свої кра­марськi дi­ла, ко­го i ко­ли нак­рив, як i йо­го нак­ри­ва­ли… Грицько роз­ка­зав за Фе­до­ра i про­хав по­ра­ди­ти, як йо­го за­по­мог­ти. "Це При­ти­кiв­на - то­го При­ти­ки, що за­мерз?" - пи­тає. "То­го са­мо­го". - "Гро­шi пiс­ля йо­го зос­та­ли­ся?" - "Зос­та­ло­ся п'ять руб­лiв". - "Га­разд! Усе га­разд бу­де. Я на­пи­шу вiд йо­го роз­пис­ку, що вiн за­зи­чив бу­цiм у ме­не. Прис­та­ви­мо у суд. Як зап­ла­ти­ти нi­чим бу­де - суд i на­ка­же: одс­лу­жи­ти доч­цi. От ти так i зди­хаєшся, по­ки син оду­жає".

    Важке зiт­хан­ня i ще важ­чий плач роз­дав­ся по ха­тi. То, слу­ха­ючи страш­нi батько­вi пе­ре­ка­зи, зап­ла­кав Фе­дiр. Грицько штовх­нув Хiв­рю пiд бiк - пiд­ве­ла, мов! - i по­чав щось сам со­бi бур­мо­та­ти, на­че спро­сон­ня.

    

ЧАСТИНА ДРУГА

    

У ГОРОДI

    

I

    


    Красно грає вес­ня­не сон­це на чис­то­му не­бi; ве­се­ло стри­бає но­го дов­ге про­мiн­ня в про­зо­ро­му по­вiт­рi; теп­лий з по­луд­ня вi­тер вiє по­над зем­лею i до­по­ма­гав сон­цю у йо­го ро­бо­тi… Всю­ди по­чор­нi­лий снiг бе­реться во­дою. Бi­жить во­на з кру­тих бурт у гли­бо­кi до­ли­ни, риє за­ду­бi­лу ко­ру зем­лi i мчиться яра­ми до рiч­ки. Там уже її так пов­но, що й кри­ги не вид­но. Ще та­кий один день i - во­да здiй­ме ту кри­гу уго­ру, пор­ве-по­ла­має i по­не­се впо­довж се­бе, б'ючи од­ну об од­ну… За­гу­де-зак­ле­ко­че во­да, ла­ма­ючи мiст­ки, зно­ся­чи хист­кi пе­ре­по­ни, не­су­чи за со­бою лю­дям шко­ди та втра­ти. Сiлькiсь! Во­да бу­де - та й убу­де; аби мер­щiй снiг з зем­лi, аби швид­ше сон­це та теп­лi до­щi спа­ри­ли її, зе­ле­на рос­ли­на пок­ри­ла чор­ну тру­ду… То­дi тiльки хлi­бо­робське сер­це зра­дiє, ожи­ве у йо­му на­дiя! То­дi тiльки по­ве­де роз­щот чо­ло­вiк - як йо­му бу­ти: чи го­лод­но­му зи­му си­дi­ти, чи ще й на про­даж дос­та­не?.. Гiр­ка та важ­ка ти, хлi­бо­робська до­ле! Ран­нi­ми ту­ма­на­ми вкри­та, дрiб­ни­ми до­ща­ми по­ли­та, по­том та кри­ва­ви­цею при­мо­че­на! А до то­го ще й тяж­ка ва­га гiр­ко­го жит­тя те­бе при­да­ви­ла: по­дат­ка­ми те­бе при­му­че­но, важ­кою пра­цею прик­ру­че­но, зем­ле­юма­тiн­кою об­дi­ле­но!.. А все кож­ну вес­ну сер­це ра­дiє, бо ожи­ває в йо­му ду­рис­вiт­ка-на­дiя…

    Не зра­дi­ло сiєї вес­ни тiльки Прiсьчи­не сер­це, ви­ряд­жа­ючи Хрис­тю у мiс­то, у най­ми. На­вi­що те­пер ся вес­на, ко­ли їй нi з ким стрi­ча­ти? На­вi­що те теп­ло, оте яс­не со­неч­ко, ко­ли во­но вже не грiє за­ко­лi­лої ду­шi, зак­ляк­ло­го сер­ця? На­що тi зе­ле­нi ла­ни, гус­то за­рос­лi пiд­ме­ти, ко­ли їй по їх не хо­ди­ти, доб­ра з їх не зби­ра­ти?! Бу­ло у неї од­но доб­ро, зад­ля кот­ро­го во­на й до­сi ро­би­ла-пра­цю­ва­ла, рук не пок­ла­да­ла… Те­пер i те доб­ро од­ня­ли вiд неї! Прий­шли, си­ло­мiць взя­ли… i по­ве­дуть її, i од­да­дуть чу­жим лю­дям на пра­цю важ­ку та не­вiльну, на до­га­ну гiр­ку та об­рид­лу, на лай­ку-до­ко­ри за­пек­лi!.. За йо? Че­рез вi­що? Що ко­му во­на за­по­дi­яла?.. Пе­ред ким про­ви­ни­лась, що на неї та­ка на­пасть?!

    Не ра­дi­ло й Хрис­ти­не сер­це, ко­ли во­на ще до схо­ду сон­ця, поп­ро­щав­шись з ма­тiр'ю, з се­лом, чим­чи­ку­ва­ла ши­ро­ким шля­хом на мiс­то… За нею - плач та го­ре ма­те­ри­не; пе­ред нею - не­вi­до­ма най­митська до­ля… Яка во­на: чи доб­ра, чи ли­ха?.. Де вже доб­ра?.. Хi­ба вiд доб­ра ки­да лю­ди­на рiд­ну сто­ро­ну i йде мiж чу­жi лю­ди на їх ро­би­ти, їм слу­жи­ти?.. Хи­литься го­ло­ва Хрис­ти­на все ниж­че та ниж­че; па­да­ють сльози з очей все час­тi­ше та ряс­нi­ше… Хрис­тя, не при­мi­ча­ючи їх, на­ля­гає на но­ги: не йде, а пiд­тюп­цем трю­ха…

    Не са­ма во­на йшла. Соцько­го Ки­ри­ла прис­ла­но з во­лос­тi за нею, щоб дос­та­вив на мiс­це - про­вiв i обе­рiг її в до­ро­зi. То вже Грицько Суп­ру­нен­ко так ста­рав­ся для неї!

    Кирило - не­мо­ло­дий чо­ло­вiк; не­ви­со­ко­го зрос­ту, на­топ­ту­ва­ний, з круг­лим об­лич­чям, ру­ди­ми ву­са­ми, нас­тов­бур­че­ни­ми бро­ва­ми, з-пiд кот­рих при­яз­но ви­зи­ра­ли доб­рi ка­рi очi. Хрис­тя йо­го знає дав­но. Як нас­та­нов­ля­ли соцьких та виб­ра­ли Ки­ри­ла, то вiн нi­ко­ли й не пе­ре­мi­няв­ся. Дру­гi аби рiк ви­бу­ти - за­раз i одп­ро­ху­ються; а вiн - нi. Вий­шов­ши з дво­ро­вих на во­лю, не ма­ючи на­дi­лу, вiн сяк-так спра­вив­ся на ха­ту, при­пи­сав­ся до мар'янiвської гро­ма­ди, та як став соцьким - та й до­сi… З гро­ма­ди спа­да­ло на йо­го до­лю скiльки там жи­та, пше­ни­цi, яч­ме­ню, греч­ки… Хоч i не­ве­лич­кi бу­ли тi по­дат­ки, та вiн нi­ко­ли не скар­жив­ся, що ма­ло; за­те жiн­ка йо­го, Ориш­ка, ста­ра га­рик­ли­ва ба­ба, не раз ви­би­ва­ла ни­ми гро­ма­дi очi… Усi зна­ли Ориш­ку як вiдьму i пот­ро­ху по­бiльшу­ва­ли пла­ту, ос­те­рi­га­ючись, щоб во­на, бу­ва, не за­по­дi­яла чо­го ли­хо­го. З то­го i жив Ки­ри­ло - бiльше у во­лос­тi та при во­лос­тi, нiж до­ма. Ту­ди вiн не час­то за­бi­гав; хi­ба вже до скру­ту чо­го тре­ба, то зай­де. Не лю­бив вiн гриз­нi; а Ориш­ка, нав­па­ки, лю­би­ла доїда­ти. Вiн тi­кав вiд неї у во­лость або до ко­го з гро­ма­дян. Хрис­тя час­то ба­чи­ла йо­го у батька. Ко­ли то­му лу­читься яка на­пасть або при­го­да - вiн за­раз шу­кає Ки­ри­ла: пер­ше всього йо­му пох­ва­ли­тись. Скар­житься, бу­ва­ло, на зли­ден­ну до­лю, на ли­хих лю­дей; а Ки­ри­ло здер­жує: "Все то дур­ни­ця, ок­ре­ме прав­ди свя­тої, - ка­же, бу­ло, Ки­ри­ло. - Хоч нам i го­ре, дой­ма­ють нас злид­нi та во­ро­ги, - та за на­ми прав­да… Не жу­ри­ся, бра! Пом­руть, як i ми, грiш­нi, на­шi на­пас­ни­ки… Пом­руть - та нi­чо­го з на­гар­ба­но­го не вiзьмуть з со­бою! Всiх нас си­ра зем­ля по­рiв­няє…"

    Тиха Ки­ри­ло­ва мо­ва, щи­ра та теп­ла по­ра­да, роз­суд­ли­вi до­во­ди не раз спи­ня­ли гiр­кi батько­вi скор­бо­ти, не раз на­но­си­ли спо­кiй у йо­го об­ра­же­не сер­це.

    Чого ж те­пер Ки­ри­ло мов­чить? Чо­му не за­го­во­рює гiр­ких слiз си­рот­ли­вої доч­ки сво­го без­та­лан­но­го то­ва­ри­ша?.. Вiн лед­ве всти­гає за нею, так во­на че­ше впе­ред, пох­ню­пив­шись. - Лег­ше… лег­шенько, доч­ко, - обiз­вав­ся вiн. - Не на­ля­гай так на но­ги! День ве­ли­кий, та й шлях чи­ма­лий, пi­дiб'ємо­ся… Аби над­ве­чiр до мiс­та доб­рес­ти. Пош­ко­дуй моїх нiг ста­рих та й своїх по­бе­ре­жи - їм ще дов­го прий­деться топ­та­тись!..

    Христя тро­хи вко­ро­ти­ла хо­ди. Ки­ри­ло, по­рiв­няв­шись з нею, ви­тяг люльку i по­чав на­би­ва­ти. Iш­ли мовч­ки. Снiг де­да­лi все бiльше тав, брав­ся во­дою; но­ги груз­ли, а в дру­го­му мiс­цi при­хо­ди­лось пря­мо брес­ти. Сон­це ви­ще та ви­ще пiдп­ли­ва­ло, дуж­че та дуж­че уг­рi­ва­ло, ус­ти­ла­ючи мо­гил­ки зо­ло­тим свi­том, гра­ючи по ка­люж­ках та­лоi во­ди… Ро­би­ло­ся теп­ло, аж жар­ко. Пiт вис­ту­пив у Ки­ри­ла на ло­бi, пiд очи­ма. За­ки­нув­ши шап­ку аж на по­ти­ли­цю i роз­пус­тив­ши сi­ря­ка по во­лi, вiн плiв­ся за Хрис­тею, роз­хи­ту­ючи дов­гим цiп­ком на всi бо­ки, об­ми­на­ючи об­нiж­ка­ми ка­лю­жi. Люлька йо­го ку­ри­лась, ос­тав­ля­ючи по­зад се­бе си­зий слiд у чис­то­му, про­зо­ро­му по­вiт­рi… Хрис­тя пря­мо чим­чи­ку­ва­ла шля­хом.

    - Ну, сьогод­нi снi­гу убу­де! - обiз­вав­ся зно­ву Ки­ри­ло, ба­жа­ючи зав'яза­ти роз­мо­ву. - Iч, як драг­лi тi, став - так во­дою i взяв­ся!.. Ко­ли б да­ло хоч до мiс­та доб­ра­ти­ся… Пев­но, там, на гни­лiм пе­ре­хо­дi, во­ди те­пер по ко­лi­на. Чо­го доб­ро­го, й не пе­рей­де­мо. I вто­пи­тись мож­на, - до­дав по­ну­ро на­реш­тi Ки­ри­ло, те­ря­ючи на­дiю вир­ва­ти хоч сло­во вiд Хрис­тi.

    - Та ко­ли б! - гiр­ко про­мо­ви­ла та.

    - Що ко­ли б? - спи­тав­ся Ки­ри­ло. - Уто­пи­тись?

    - Атож! - рiз­ну­ла Хрис­тя, ути­ра­ючи сльозу.

    - Хай бог ми­лує! Чо­го йо­го то­пи­тись! Як iно­дi бу­ває не гiр­ко, а все кра­ще жи­ти… То­бi, мо­ло­дiй, i не варт та­ко­го ка­за­ти. Хай уже ма­ти жу­риться, що са­ма без­по­мiч­на зос­тається до­ма, а то­бi чо­го? Мо­ло­да, здо­ро­ва… Хi­ба то­бi ро­бо­та страш­на? Та як у го­ро­дi ро­бо­та, - то в се­лi уде­ся­те­ро важ­че. Що там за ро­бо­та? На по­ле то­бi не хо­ди­ти, не жа­ти, не в'яза­ти… Хат­ня ро­бо­та. Як там ка­жуть: по­мий, по­маж та й спа­ти ляж! Не жу­ри­ся, дiв­ко. Аби здо­ро­ва, а ро­бо­та - що?! Я сам, ти­ня­ючись по свi­ту, слу­жив там i все доб­ре знаю. Ко­ли б не своя ха­та та не гро­ма­дi пос­лу­га - пi­шов би й те­пер слу­жи­ти… їй-бо­гу, не бре­шу! Там уже те доб­ре, що ба­га­то лю­ду. Хоч i чу­жi, оже не бий ти на те, що чу­жi. Мiж чу­жи­ми iно­дi кра­ще, нiж мiж своїми: ти їх не знаєш, во­ни те­бе не зна­ють - не ста­нуть до­пi­ка­ти… Не те що тут!

    Христя не пер­ше це чує про мiську ро­бо­ту, не вiд Ки­ри­ла во­на чу­ла про неї. Ку­че­ря­вен­ко­ва Ма­ри­на, її под­ру­га, тре­тiй рiк як у мiс­тi слу­же. При­хо­ди­ла якось свят­ка­ми в се­ло i хва­ли­ла­ся, що як у мiс­тi слу­жи­ти, то й кра­що­го не тре­ба: i ро­бо­ти не­ба­га­то, i ро­бо­та не­важ­ка; i лю­ди та­кi ввiч­ли­вi, i пла­та доб­ра… За два ро­ки Ма­ри­на над­ба­ла пов­ну скри­ню уся­ко­го доб­ра: i плат­кiв, i руш­ни­кiв, i юпок, i пла­хот, ще й ко­жу­шан­ку доб­ру. У се­лi й за де­сять лiт не прид­баєш то­го… Чо­го ж ма­ти пла­че? Чо­го так по­би­вається? Цi­лий тиж­день прой­шов пiс­ля су­ду; цi­лий тиж­день, день у день, нiч у нiч, не пе­рес­та­ва­ла ма­ти пла­ка­ти, ви­чи­ту­ючи та на­ка­зу­ючи їй про гiр­ку не­вiльну служ­бу у чу­жих лю­дей… Нiх­то до те­бе сло­вом доб­рим не обiз­веться; чи зо­би­де хто - не зас­ту­питься; чи бо­лить що - не спи­тає; а до ро­бо­ти при­га­няє… Най­няв­ся - про­дав­ся!.. I та­ким без­на­дiй­ним та страш­ним го­ло­сом все те ма­ти роз­ка­зу­ва­ла, так гiр­ко кож­не сло­во при­ли­ва­ла па­лю­чи­ми слiзьми!.. А Ки­ри­ло он зов­сiм нав­па­ки спi­ває… i Ма­ри­на не те ка­за­ла… Де ж прав­да, де брех­ня?.. I ма­ти слу­жи­ла мо­ло­до­го вi­ку; i ма­ти доб­ре все те знає… Та й лю­ди ж слу­жи­ли i те­пер он слу­жать… Хi­ба то­дi, як ма­ти слу­жи­ла, гiр­ше бу­ло, важ­че жи­ло­ся?.. Як у ту­ма­нi Хрис­тя, як тем­ної осiнньої но­чi се­ред ве­ли­кої пус­ти­нi!.. А мо­же - як у ко­го: у од­но­го - доб­ро, у дру­го­го - ли­хо. Ну, а в Заг­ни­бi­ди?

    - Дядьку! - обiз­ва­лась во­на. - Ви знаєте Заг­ни­бi­ду? Що во­но за чо­ло­вiк? Яка в йо­го служ­ба? Яка ро­бо­та?


    - Загнибiду? Ххе!.. - вий­няв­ши з ро­та люльку i сплю­нув­ши, мо­вив Ки­ри­ло. - Заг­ни­бi­ду? Як же ме­нi йо­го не зна­ти, ко­ли вiн у нас у во­лос­тi пи­са­рем був! Доб­ре знаю. Ще й йо­го батька заз­нав тро­хи. Пу­за­тий та­кий; го­ло­вою слу­жив… I лю­тий, крий бо­же! За по­да­тi лю­дей, бу­ва­ло, го­лих на мо­роз ви­во­див, та ще й во­дою об­ли­вав. Ну, та й син ця­ця! Цей, прав­да, лю­дей на мо­ро­зi не об­ли­вав, за­те драв з жи­во­го й мерт­во­го… П'явка - не чо­ло­вiк був, по­ки пи­са­рем був! Ну, а те­пер - не знаю; мо­же, й пе­ре­мi­нив­ся. На­шi ж та­ки се­ля­ни роз­ка­зу­ва­ли, що вiн ду­же ра­дий, ко­ли ко­го з своїх у го­ро­дi стрi­не - i на­пое, й на­го­дує… Звiс­но, не нас - го­ло­ту, а ду­ка­чiв… - роз­ка­зу­вав Ки­ри­ло, рву­чи рiч, при­дав­лю­ючи то на то­му сло­вi, то на дру­го­му.

    - Ну, а служ­ба в йо­го, - по­чав зно­ву Ки­ри­ло, - яка ж у йо­го служ­ба? Вiн, ки­нув­ши пи­сарст­во, кра­мує там чи пра­со­лує… кат йо­го знає!.. От i ди­вись ти, яка по­вин­на бу­ти у йо­го служ­ба. Хат­ня служ­ба… Жiн­ка, ка­жуть, у йо­го нев­си­пу­ща ха­зяй­ка i доб­ра лю­ди­на; а про­те - я її не кош­ту­вав… Дi­тей не­має й не бу­ло… Ко­му тiльки все те доб­ро дос­та­неться?.. А доб­ра - чи­ма­ло… Хi­ба що вiн про­гу­ляє; ка­жуть - чер­кає доб­ре… Та не вiр, дiв­ко, то­му: ка­за­но­му кiн­ця не­має… Чо­го лю­ди не на­ка­жуть? Вiр то­му, що са­ма по­ба­чиш… От як пос­лу­жиш, то й по­ба­чиш, який то Заг­ни­бi­да… Ли­хий, ка­жу, був, по­ки пи­са­рем був, - без кар­бо­ван­ця за паш­пор­том i не йди… "Ви, - ка­же, - на за­ро­бiт­ки йде­те, гро­шi лу­пить: а тут - з го­ло­ду зди­хай… Ло­жи кар­бо­ван­ця!" Ну, й ло­жи; та ще й у ши­нок по­ве­ди, доб­ре на­пiй… Та­кий-то був; а те­пер - не знаю…

    Христя гли­бо­ко-важ­ко зiтх­ну­ла.

    - А ти не зди­хай! Чо­го то­бi? Не га­разд бу­де - не тiльки свi­ту, що в вiк­нi, - за вiк­ном бiльше… Аби ти бу­ла доб­ра, то там доб­рою слу­гою до­ро­жаться… Це то­бi не се­ло… А це то­бi й гни­лий пе­ре­хiд! - скрик­нув Ки­ри­ло, спус­ка­ючись з го­ри в бал­ку, по­се­ред кот­рої про­бi­гав не­ве­лич­кий про­тi­чок.

    - Ххе!.. Ще не бi­да. Во­ди не­ба­га­то - i пе­рест­риб­ну­ти мож­на! - гук­нув Ки­ри­ло, роз­бi­га­ючись, щоб пе­рес­ко­чи­ти ту те­чiю. Тiльки що плиг­нув на гор­бик - так зра­зу й заг­руз по по­яс.

    - Отака ло­вись! - скрик­нув вiн, ви­ка­раб­ку­ючись. - Бiс йо­го батько­вi, пов­нi чо­бо­ти наб­рав.

    Христя сто­яла по сей бiк те­чiї та аж за­тi­па­лась, як Ки­ри­ло про­ва­лив­ся. їй зда­ло­ся, що вiн по­то­пає. Ко­ли ж Ки­ри­ло ви­ка­раб­кав­ся увесь мок­рий, її смiх ро­зiб­рав.

    - Хотiли, дядьку, по-мо­ло­децькiй? - спи­та­ла Хрис­тя з ус­мiш­кою.

    - А вий­шло - ли­ха 6 йо­го го­ди­на взя­ла! - мо­вив Ки­ри­ло, прос­ту­ючи на мiс­ток, щоб пе­ре­бу­тись. Во­да в йо­го чо­бо­тях чвях­ко­тi­ла.

    Христя со­бi зiй­шла на мiс­ток i, схи­лив­шись на пе­ри­ла, пiд­жи­да­ла, по­ки Ки­ри­ло пе­ре­бується.

    - От то­бi пе­рей­шов i не за­мо­чив­ся! - сер­див­ся Ки­ри­ло. - I пiд­ду­ри­ло ж, бi­си йо­го батько­вi! Дум­ка - бу­го­рок; де там во­да вiзьметься?.. А во­но на­вер­ну­ло звер­ху снi­гом, а там во­да - дна не дос­та­неш…

    - Ви б, дядьку, пi­дож­да­ли тро­хи, про­су­ши­ли­ся, - ра­яла Хрис­тя, - а то як йо­го в мок­ре но­ги об­гор­та­ти?

    - Як? Отак! - скрик­нув Ки­ри­ло, угор­та­ючи но­гу.

    - Коли б ще чо­го не пiд­ки­ну­лось…

    - А пiд­ки­неться - що ж ти зро­биш? Раз ро­див­ся - раз i по­ми­рай! Хрис­тя за­мовк­ла, щоб, чо­го доб­ро­го, Ки­ри­ло ще не ви­ла­явсь. За­мовк i Ки­ри­ло i, пе­рев­зув­шись, ус­тав, по­ди­вив­ся на но­ги, на­тяг сi­ряк у ру­ка­ва i, взяв­ши цi­пок, зно­ву по­тяг шля­хом.

    Iшли мовч­ки. Хрис­тя бо­ялась пер­ша за­чи­на­ти роз­мо­ву; Ки­ри­ло со­бi мов­чав. Iду­чи, вiн, знай, пог­ля­дав на чо­бо­ти, мов до­вi­ду­вав­ся, чи цi­лi ще; хе­кав, спльову­вав…

    - Отут стiй! - ска­зав вiн, до­хо­дя­чи до Йо­си­пен­ко­вих ху­то­рiв. - Спо­чи­не­мо, пiдк­рi­пи­мо­ся. По­ло­ви­ну шля­ху увiй­шли - бу­де!

    Кирило по­вер­нув до дво­ру. Хрис­тя ста­ла, не зна­ючи, чи йти їй за Ки­ри­лом, чи на шля­ху пi­дож­да­ти.

    - А ти чо­го зос­таєшся? Iди й ти. Лю­ди доб­рi - не ви­же­нуть з ха­ти. Двi здо­ро­вi со­ба­ки ки­ну­лись на їх з-пiд ко­мо­ри. Ви­со­ка та струн­ка мо­ло­ди­ця ви­бiг­ла їх про­вес­ти.

    - Вон, прок­ля­тi! - скрик­ну­ла во­на, ки­да­ючи на со­бак груд­кою снi­гу. Бi­ле-бi­ле, на­че з крей­ди вист­ру­га­не, ли­це мо­ло­ди­цi злег­ка за­ша­рi­лось; очi, як ок­са­мит, на хви­ли­ну спа­лах­ну­ли.

    - Здорова, Мар'є! Чи ще ти ще? - спи­тав­ся Ки­ри­ло. Мо­ло­ди­ця не то ус­мiх­ну­ла­ся, не то очи­ма заг­ра­ла.

    - Та ще! - вiд­ка­за­ла во­на, зiтх­нув­ши.

    - А Си­дiр до­ма? - роз­пи­ту­вав­ся Ки­ри­ло.

    - Немає. У го­род поїхав. Од­на ма­ти… роз­по­ча­ла лай­ку та нi­як не вга­мується… Iдiть же в ха­ту!

    У ха­тi во­ни зас­та­ли ста­ру кре­мез­ну ба­бу. Ши­ро­ке ли­це її по­рi­за­не гли­бо­ки­ми зморш­ка­ми; гу­би товс­тi, од­вис­лi; нiс гу­лас­тий, з чор­ною бо­ро­дав­кою на кiн­цi; очi злi, аж зе­ле­нi, на­че iск­ри, жев­рi­ли з-пiд її на­суп­ле­них брiв… Хрис­тi зда­ла­ся во­на вiдьмою.

    - Здорова, Яв­до­хо! - при­вi­тав­ся Ки­ри­ло.

    Явдоха, си­дя­чи на ла­вi, тiльки блик­ну­ла на Ки­ри­ла очи­ма.

    - Як жи­веться? Як мо­жеться?

    - Ат, жи­веться! - га­рик­ну­ла ста­ра, мов у роз­би­то­го дзво­на вда­ри­ла, аж Хрис­тя струс­ну­лась. - Уже ж не як у нас жи­веться!.. Поїхав оце Си­дiр З до­му, то ми й руч­ки скла­ли, - го­мо­нi­ла во­на, бли­ма­ючи зе­ле­ни­ми очи­ма на Мар'ю.

    Лице Мар'ї ще дуж­че зблiд­ло, а очi бiльше роз­го­рi­ли­ся. Мар'я прик­ро по­ди­ви­ла­ся на Яв­до­ху, скрут­ну­ла го­ло­вою i мовч­ки вий­шла з ха­ти.

    - Отак завж­ди! - га­рик­ну­ла ста­ра. - Хоч би то­бi сло­вом обiз­ва­ла­ся: мов зро­ду нi­ма або їй - прос­ти гос­по­ди! - рiч одiб­ра­ло… А зай­дуть чу­жi лю­ди у ха­ту - во­на з ни­ми хи-хи та ре­го­ти справ­ляє; цi­лий би день жар­ту­ва­ла! А до ма­те­рi - сло­ва не знай­де! Ну, вже взяв Си­дiр со­бi жiн­ку! Уже виб­рав па­ру! Ка­за­ла: не бе­ри отих го­ро­дя­нок, то - прок­ля­ту­щий на­род!.. Там, у го­ро­дi, роз­кiш їм, во­ля, стра­ху не­має… От во­но i звик­не без дi­ла си­дi­ти, по сiм не­дiль на тиж­день справ­ля­ти! А прий­де на гос­по­дарст­во - аби бу­ло пiдс­тав­ле­но їсти та пи­ти; а са­мо, бi­си йо­го батько­вi, не по­тур­бується… Де вже з най­мич­ки та доб­ра жда­ти? При­вик­не чу­же нех­ту­ва­ти, та так i бi­ля сво­го… Ка­за­ла Си­до­ро­вi: не бе­ри, си­ну! Возьми кра­ще Га­ма­нен­ко­ву Прiську, во­на то­бi бу­де жiн­ка, а ме­нi не­вiст­ка… При­ше­ле­пу­ва­тий же, прос­ти гос­по­ди!.. Як не з нею в па­рi, то й нi з ким ме­нi вже не бу­ти… Обiй­шла, вид­но, дур­ня; об­поїла чор­то­вим зiл­лям го­родська най­ми­тю­га!.. Не пос­лу­хав­ся… А те­пер - i бий­ся з нею, i во­ло­водься!.. Вiн же нi­ко­ли не си­дить до­ма: то сю­ди, то ту­ди веш­тається - не ба­че, що ма­те­рi дос­тається!.. От по­би­ла ме­не ли­ха та не­щас­ли­ва го­ди­на! Спо­дi­ва­ла­ся на ста­рiсть спо­чи­ти - от i спо­чи­ла! - за­кiн­чи­ла ста­ра, важ­ко со­пу­чи.

    На який час у ха­тi ста­ло ти­хо. Ки­ри­ло си­дiв ко­ло сто­лу й об­див­ляв­ся ха­ту; Хрис­тя сто­яла у по­ро­га.

    "Он що во­но про на­шо­го бра­та спi­ва­ють… - ду­ма­ла во­на. - I най­ми­тю­га, i не­тi­пан­ка, i ся­ка, i та­ка… Гос­по­ди!" - Сер­це її на­че хто у жме­нi да­вив; сльози по­ри­ва­ли­ся з очей.

    - А тут, ко­ли б ти зна­ла, Яв­до­хо, яка нам при­го­да тра­пи­лась, - пе­рер­вав Ки­ри­ло нуд­не мов­чан­ня. I по­чав роз­ка­зу­ва­ти, як об­ва­лив­ся на гни­ло­му пе­ре­хо­дi.

    Мар'я увiй­шла у ха­ту з обе­рем­ком дров у ру­ках. Вид­но, во­ни бу­ли їй не по си­лi, бо во­на аж зiг­ну­ла­ся, - блi­де ли­це по­чер­во­нi­ло.

    - Та й важ­кi якi! - прос­тог­на­ла Мар'я i ки­ну­ла обе­ре­мок з рук. Дро­ва З грю­ком упа­ли до­до­лу. Ста­ра ки­ну­лась-ско­чи­ла.

    - Ще ти го­ло­ви моєї не нак­ло­по­та­ла? - скрик­ну­ла во­на. - Наб­ра­ла дров, що й чор­то­ва го­ло­ва твоя не зне­се, та й вер­гаєш ни­ми… Пiч к бi­со­вiй ма­те­рi роз­ва­лиш!

    - Де та пiч, а де дро­ва… - сти­ха од­ка­за­ла Мар'я.

    

    Стара аж по­тем­нi­ла:

    - А до­лiв­цi що ото зро­би­ла? Дав­но ма­за­ла? Де­сять раз на тиж­день ма­жеш­ся…

    - Та бу­де вже вам. Хай ще на завт­ра тро­хи, - не то ус­мi­ха­ючись, не то з до­ко­ром про­мо­ви­ла Мар'я. Ста­ра скрут­ну­ла го­ло­вою i сплю­ну­ла.

    - Чого ти, дiв­ко, стоїш? Чо­му не ся­деш? - по­вер­ну­ла­ся Мар'я до Хрис­тi. - Сi­дай, спо­чинь. Ку­ди се вас бог не­се?

    - У мiс­то, - од­ка­зав Ки­ри­ло, по­ки Хрис­тя бо­яз­ко при­сi­да­ла на ла­вi.


    - Чого? На ба­зар?

    - На ба­зар же. Про­да­ва­ти он її… - жар­ту­вав Ки­ри­ло, мот­нув­ши го­ло­вою на Хрис­тю.

    - Її? - спи­та­ла, гра­ючи очи­ма.

    - Атож! - од­ка­зав Ки­ри­ло.

    - Ви ж гля­дiть, дядьку, не про­де­ше­вiться. За та­ку мо­ло­ду та хо­ро­шу дiв­чи­ну прав­те доб­ру цi­ну! - жар­ту­ва­ла Мар'я.

    Стара за­со­ва­ла­ся на мiс­цi, мов її що вку­си­ло, i, ус­тав­ши, нап­ря­ми­ла­ся З ха­ти.

    - Куди се ти, Яв­до­хо? - спи­тав­ся Ки­ри­ло.

    Явдоха мов­ча­ла, не ози­ва­ла­ся; тiльки за­соп­ла, про­хо­дя­чи по­бi­ля Мар'ї.

    - Чого се во­на та­ка сер­ди­та? - спи­тав­ся Ки­ри­ло, як Яв­до­ха скри­ла­ся в сi­нях.

    Мар'я мот­ну­ла го­ло­вою.

    - Вона завж­ди та­ка! Хi­ба в нас бу­ває ко­ли, як у лю­дей? На­че у то­му пек­лi - так i ки­пить!

    - Куди ж се во­на?

    - Пiде дру­гу не­вiст­ку зо­ли­ти. Ме­не оце то­чи­ла, а то ще по дру­гу пiш­ла. Рiч зно­ву пе­рер­ва­ла­ся. Мар'я пiд­ки­ну­ла у пiч дро­ва.

    - От що, Мар'е, - по­мов­чав­ши, обiз­вав­ся Ки­ри­ло, - чи не­має у вас чар­ки го­рiл­ки? Не то­бi ка­жу­чи, iду­чи сю­ди, про­ва­лив­ся… за­мо­чив­ся; а те­пер не­мов по­чи­нає тер­ти.

    - Я за­раз.

    I Мар'я, пiд­ки­нув­ши дров у пiч, ви­бiг­ла з ха­ти i не за­ба­ри­ла­ся вер­ну­ти­ся З пляш­кою.

    - Оце га­разд! Оце доб­ре!.. Ач, як по жи­во­ту пiш­ла! - хва­лив­ся Ки­ри­ло, ви­пив­ши од­ну.

    - Та все ж та­ки - чо­го ви у мiс­то йде­те? - до­пи­ту­ва­ла­ся Мар'я. Ки­ри­ло по­чав роз­ка­зу­ва­ти. Хрис­тю так той пе­ре­каз ура­зив, що во­на не ви­дер­жа­ла - зап­ла­ка­ла.

    - Чого ти, дiв­ко, пла­чеш? Не плач, не жу­ри­ся. У го­ро­дi доб­ре жи­ти. Я са­ма там слу­жи­ла i кле­ну свою дур­ну го­ло­ву, що пок­ва­пи­ла­ся на за­мiж­жя… Що тут? Од­на не­во­ля… А гриз­нi скiльки?! Ви от на хви­ли­ну зай­шли, та й то її не ми­ну­ли. А ме­нi ж то те день у день, нiч у нiч слу­ха­ти!.. Бий йо­го си­ла бо­жа! Пок­рiп­лю ще, по­терп­лю тро­хи, - не вга­мується - иоки­ну! - мах­нув­ши ру­кою, ска­за­ла Мар'я.

    - От i на­ду­ма та­ке дур­не! - обiз­вав­ся Ки­ри­ло. - А Си­дiр же як? А ха­зяй­ст­во?

    - Хай їм… з їх ха­зяй­ст­вом! А Си­дiр i дру­гу, як схо­че, знай­де!

    - Отаке! - по­ну­ро од­ка­зав Ки­ри­ло. - На­що ж вiн те­бе брав, ко­ли дру­гу шу­ка­ти?

    - Нема моєї мо­чi да­лi тер­пi­ти! - гiр­ко про­мо­ви­ла Мар'я. - Не­ма мо­чi, та й го­дi! Уже ж я на своєму вi­ку не ма­ло вист­раж­да­ла; знаю, що во­но - не са­хар…

    - Та то во­но за­бу­ло­ся.

    - Нi, не за­бу­ло­ся, - гли­бо­ко зiтх­нув­ши, од­ка­за­ла Мар'я. - Та­ке не за­бу­вається.

    Помовчавши тро­хи, во­на зно­ву по­ча­ла.

    - У го­ро­дi? Та в го­ро­дi тiльки й жи­ти! Там вiльно, там люд­но… Нiх­то те­бе не при­мi­чає, нiх­то не пи­ляє, не то­чить та зо­лить, як ту­та… I сон­це вста­не, i сон­це ля­же, а то­бi все од­но - як: га-ри та й га-ри!.. Та я, як упос­лiд­не на мiс­цi бу­ла - як сир у мас­лi ку­па­ла­ся… Ро­бо­та моя не­важ­ка - ви­топ­лю пiч, зва­рю їсти, вiд­дам - i вiльна на увесь день i на всю нiч… Нiх­то те­бе не спи­тає: де бу­ла, ку­ди хо­ди­ла?.. А тут?.. Та про­па­дай во­но про­па­дом! - аж скрик­ну­ла Мар'я, i чор­нi очi їй заб­ли­ща­ли сльоза­ми.

    - Така вже ти, Мар'е, го­ро­дян­ка вда­ла­ся, - зiтх­нув­ши ска­зав Ки­ри­ло.

    - Отакою i про­па­ду! - од­рi­за­ла Мар'я. I всi на­дов­го за­мовк­ли.

    - А що, дiв­ко: си­дять-си­дять та й iдуть? - обiз­вав­ся нес­ко­ро Ки­ри­ло, пiд­нi­ма­ючись з-за сто­лу. Хрис­тя со­бi вста­ла.

    - Прощавай, Мар'є! Та ви­кинь ти дум­ки з го­ло­ви, - ска­зав Ки­ри­ло.

    - Прощайте! Щас­ти вам бо­же!.. Мо­же, стрi­не­мо­ся ко­ли в го­ро­дi, то приз­на­вай­тесь, - по­вер­ну­ла­ся во­на до Хрис­тi, од­ка­зу­ючи на пос­лiд­ню Ки­ри­ло­ву рiч.

    Христя Мар'ї, а Мар'я Хрис­тi од­на дру­гiй вiд­ра­зу по­до­ба­ли­ся; кож­на у дру­гiй по­чу­ла щось со­бi близьке, рiд­не.

    - Що во­но за лю­ди? - пос­пи­та­ла Хрис­тя в Ки­ри­ла, одiй­шов­ши з го­ни вiд ху­то­ра.

    - Де лю­ди? - гля­нув­ши упе­ред, спи­тав­ся Ки­ри­ло.

    - Там… де ми бу­ли… У ху­то­рi.

    - Люди?.. Йо­си­пен­ки… Во­ни якiсь ме­нi да­ле­кi ро­ди­чi до­во­дяться… Нi­чо­го - доб­рi лю­ди. Ко­ли б не ста­ра гар­га­ра, а то всiх, як iр­жа за­лi­зо те, то­чить… Най­бiльше дос­тається цiй Мар'ї. Во­на й Мар'я ця, бог йо­го знає, якась чуд­на!

    Христя не до­пи­ту­ва­лась, чо­го Мар'я чуд­на; Ки­ри­ло не роз­ка­зу­вав да­лi. Обоє, пох­ню­пив­шись, мовч­ки тяг­ли - но­га за но­гою. Що ду­мав Ки­ри­ло - гос­подь йо­го знає, а Хрис­тя… Хрис­тя ду­ма­ла про чуд­ну Мар'ю, про свою ма­тiр, про се­ло… Тi дум­ки, мов го­лу­би, об­ля­га­ли їй го­ло­ву; сум щи­пав пот­ро­ху за сер­це.

    Сонце спус­ка­ло­ся все ниж­че та ниж­че. Шлях де­да­лi все чор­нiв, брав­ся во­дою. По йо­му час­тi­ше та час­тi­ше по­па­да­ли­ся проїжджi-про­хо­жi: Ки­ри­ло й Хрис­тя мовч­ки їх ми­на­ли. Аж ось на го­рi за­си­нiв лi­сок; дим i ку­ри­ще здiй­ма­ло­ся з-за лi­су; якiсь глу­хi кле­ко­ти до­но­си­лись до їх. Ту­га у Хрис­ти­но­му сер­цi рос­ла все бiльше та бiльше.

    Дiйшовши до лiс­ка, во­ни по­вер­ну­ли у пра­ву руч. Шлях ши­ро­кий, пок­ри­тий та­лим снi­гом, га­дю­кою поп'явся на го­ру. Мовч­ки, пох­ню­пив­шись, во­ни пiд­нi­ма­ли­ся все ви­ще та ви­ще.

    - Оце то­бi й го­род! - ска­зав Ки­ри­ло, ко­ли во­ни зiб­ра­ли­ся на го­ру. Пе­ред ни­ми у до­ли­нi ро­зiс­ла­ло­ся мiс­то. Ши­ро­кi ули­цi, на­че рiч­ки, по­пе­ре­рi­зу­ва­ли йо­го i вздовж, i вшир, i впо­пе­рек. По ули­цях сто­ро­жа­ми вис­та­ви­лись ви­со­кi кам'янi бу­дин­ки, чер­во­нi­ючи цег­лою, виб­лис­ку­ючи ви­бi­ле­ни­ми бо­ка­ми. Се­ред не­ве­лич­ких май­да­нiв тяг­нуться уго­ру гост­ри­ми шпи­ля­ми церк­ви: кру­гом їх ла­вою обс­ту­пи­ли крам­ни­цi… На­че ко­маш­ня, сну­ють-ме­ту­шаться лю­ди. Всю­ди гам та гук, не­яс­ний го­мiн та кле­кiт…

    Западаюче сон­це об­си­пає все те своїм чер­во­ним свi­том, не­на­че кров'ю по­ли­ває…

    Христi зро­би­ло­ся страш­но… Мiс­то зда­ло­ся їй хи­жим звi­ром, що, при­таївшись у ямi, роз­зя­вив сво­го кри­ва­во­го ро­та з бi­ли­ми гост­ри­ми зу­ба­ми, на­мi­ря­ючись ки­ну­тись на неї.

    - Ану, дiв­ко, го­дi сто­яти - ру­шай­мо! - мов у дзво­на вда­рив, ви­мо­вив­Ки­ри­ло.

    Христя, на­че пiдст­ре­ле­на, струс­ну­лась… Сльози, як го­рох, по­ко­ти­лись з її очей до­до­лу.

    

II

    

    - Коли б сам чор­тя­ка ви­га­ду­вав, то не ви­га­дав би та­ко­го, як оце вий­шло!.. Пiст на схо­дi, а в ме­не од­нiї щу­ки цi­лий вiз не розп­ро­да­но, че­хо­нi двi боч­ки… ко­ло­ди. Та ще й од­ли­га… Тьфу! У крам­ни­цю хоч не по­ти­кай­ся… - гук­нув Звгни­бi­да, увi­хо­дя­чи то­го ве­чо­ра у ха­ту.

    У Хрис­тi аж у пальцях по­хо­ло­ну­ло, як во­на йо­го вздрi­ла… Ви­со­чен­но­го Зрос­ту, дов­гоб­ра­зий, з стра­шен­ни­ми ру­ди­ми ву­са­ми, гост­рим гор­ба­тим но­сом, нах­му­ре­ни­ми бро­ва­ми, з-пiд кот­рих, мов двi жа­ри­ни, бли­ща­ли жов­тi, аж чер­во­нi, мов у кро­ля, очi. Одi­тий вiн був по-мi­щансько­му: у дов­го­му сук­ня­но­му чек­ме­нi, що спа­дав аж до са­мих чо­бiт, у ши­ро­кiй сму­ше­вiй шап­цi - кни­шем, кот­ра, на­че ско­во­ро­да, прик­ри­ва­ла йо­го стов­бо­ва­ту го­ло­ву. Йо­го об­лич­чя, йо­го пос­тать, йо­го пос­туп ка­за­ли, що це чо­ло­вiк си­лю­щий, рi­шу­чий: нi­чо­го вiн не зля­кається, нi пе­ред чим не зос­та­но­виться. А чер­во­нi кро­ля­чi очi ви­да­ва­ли лу­ка­ву ду­шу, єхид­нi за­мi­ри: пи­сарська ка­вер­за поб­ра­та­ла­ся у них з кра­марськи­ми хит­ро­ща­ми.

    - А це хто та­кий, Оле­но? - ки­нув­ши на Хрис­тю, не­на­че жа­ром, бист­ри­ми очи­ма, спи­тав­ся вiн своєї жiн­ки, мо­ло­дої змар­нi­лої мо­ло­ди­цi з блi­дим ли­цем i бла­кит­ни­ми очи­ма. Зда­ва­ло­ся, са­мо не­бо вiд­би­ва­ло­ся у її яс­них Зрач­ках.

    - Се ж най­мич­ка, - од­ка­за­ла та ти­хим та при­вiт­ним го­ло­сом, мов на стру­нi злег­ка заб­ри­нi­ла.

    Загнибiда став се­ред ха­ти, ски­нув пог­ляд на жiн­ку, гля­нув на Хрис­тю, що, пох­ню­пив­шись, сто­яла у по­ро­га; по­тiм зно­ву на жiн­ку i зно­ву на Хрис­тю… Так орел з ви­со­кос­тi за­див­ляється на свою здо­бич, ви­би­рає - яка смач­нi­ша.


    Невисока Хрис­тя, з пов­ним ро­же­вим ли­цем, мо­ло­ди­ми яс­ни­ми очи­ма, чор­ни­ми бро­ва­ми, так од­рiз­ня­ла­ся вiд змар­нi­лої Оле­ни. Ся - блi­да та за­жовк­ла, на­че зов'яла квiт­ка; а та - тiльки що роз­пус­ти­ла­ся… У Заг­ни­бi­ди аж очi за­го­рi­ли­ся, як гля­нув вiн на її низький круг­лий стан.

    - Насилу дiж­да­ли­ся ва­шої ми­лос­тi!.. - не­лас­ка­ве при­вi­тав вiн її. - Ти чо­го так дов­го ба­ри­ла­ся? - по­пи­тав да­лi ще не­лас­ка­вi­ше. У Хрис­тi у ду­шi по­хо­ло­ну­ло, за­ря­бi­ло в очах…

    - Петре! - ска­за­ла Оле­на, скрут­нув­ши го­ло­вою. Заг­ни­бi­да з ус­мiш­кою гля­нув на Хрис­тю, по­тiм на жiн­ку i мовч­ки пi­шов у кiм­на­ту.

    - Давай, дiв­ко, са­мо­вар, - ска­за­ла Оле­на i по­лiз­ла до ша­фи.

    Христя не пам'ятає, як ус­ко­чи­ла в сi­ни, як ухо­пи­ла кип'ячий са­мо­вар, як ум­ча­ла йо­го у ха­ту.

    - Туди, ту­ди… У кiм­на­ту не­си, Хрис­те, i пос­та­но­ви он на то­му сто­лi, - по­ряд­ку­ва­ла Оле­на, вий­ма­ючи по­су­ду з ша­фи.

    Христя зас­та­ла Заг­ни­бi­ду вже за сто­лом. Роз­вер­нув­шись на стульцi, си­дiв вiн i во­див бист­рим пог­ля­дом по ха­тi. Як Хрис­тя увiй­шла з са­мо­ва­ром, вiн так i упив­ся в неї своїми гост­ри­ми очи­ма. Во­на чу­ла, як той прик­рий пог­ляд про­ни­зу­вав її наск­рiзь, до­би­рав­ся до сер­ця, му­тив ду­шу… У неї тi­ло трем­тi­ло й са­мо­вар у ру­ках тi­пав­ся, - не пос­пi­ши пос­та­но­ви­ти - пев­но б, во­на йо­го бу­ла б ки­ну­ла. Ста­нов­ля­чи, во­на все-та­ки не здер­жа­лась - схлюп­ну­ла. Га­ря­чий кип'яток по­бiг по її ру­цi на стiл… Не­ви­раз­на бо­лiсть ущип­ну­ла за пальцi; во­на хоч би пис­ну­ла або скри­ви­ла­ся - тiльки за­го­рi­ла­ся вся, як огонь.

    Загнибiда ди­вив­ся на стiл, де ка­люж­ка ку­ри­ла­ся па­ром, а во­на сто­яла i млi­ла… "Що се я на­ро­би­ла?.. що бу­де ме­нi?" - ду­ма­лось їй… Заг­ни­бi­да мов­чав, во­на сто­яла, на­че кам'яна.

    - Бач, й на­ли­ла на сто­лi! - ти­хо ска­за­ла ха­зяй­ка, увi­хо­дя­чи з по­су.дою. - Возьми ж он там ган­чiр­ку та вит­ри. Хрис­тя му­хою по­вер­ну­ла­ся.

    - Проворна! - бурк­нув їй ус­лiд Заг­ни­бi­да, ко­ли во­на, спра­вив­шись, ви­хо­ди­ла з кiм­на­ти.

    - Нiчого - дiв­ка ско­ра, - до­да­ла Оле­на.

    Далi Хрис­тя нi­чо­го не чу­ла… Ог­нен­на, пе­ку­чо-огнен­на бо­лiсть да­вить їй пальцi, її по­ри­ва­ло кри­ча­ти вiд тiї бо­лi, а во­на бо­яла­ся i зiтх­ну­ти. Га­ря­чi сльози об­ми­ли їй ли­це… То во­на при­гор­та­ла до сер­ця обш­па­ре­ну ру­ку, то трi­па­ла нею, то при­во­ди­ла до ро­та, ху­ка­ла - бо­лiсть не нi­мi­ла. З дру­гої ха­ти до­но­сив­ся до неї бряз­кiт по­су­ди та смок­тан­ня чаю.

    - А на­лий ще, - ска­зав Заг­ни­бi­да уже вчет­вер­те. - Мов i со­ло­но­го не їв нi­чо­го, а чай доб­ре п'ється.

    "Вони п'ють, сма­ку­ють, а я со­бi ру­ки не чую!" - ду­ма­ла Хрис­тя, схли­пу­ючи.

    - А цить… - обiз­ва­ла­ся, прис­лу­ха­ючись, Оле­на. - Ми­шi скре­буться? Заг­ни­бi­да здер­жавсь, та не здер­жа­лась Хрис­тя. Важ­ке зiт­хан­ня з пла­чем вир­ва­лось як­раз у ту мить, ко­ли зро­би­ло­ся ти­хо.

    - Плаче? - вга­ду­вав Заг­ни­бi­да. Хрис­тя за­мовк­ла, за­та­ю­ючи у со­бi дух.

    - Христе! - обiз­ва­ла­ся Оле­на.

    - А во­на Хрис­тя? Хрис­тя в на­мис­тi! - ска­зав Заг­ни­бi­да.

    - Христе! - скрик­ну­ла вдру­ге Оле­на, не дiж­дав­шись од­ка­зу вiд неї.

    - Чо-о-го? - з пла­чем обiз­ва­лась Хрис­тя.

    - То ти пла­чеш? Чо­го? Iди сю­ди.

    Христя увiй­шла вся зап­ла­ка­на, дер­жа­чи в дру­гiй ру­цi спе­че­ну ру­ку.

    - Чого ти? - до­пи­ту­ва­лась Оле­на.

    - Та нi­чо­го! - не­терп­ля­че од­ка­за­ла Хрис­тя й нап­ря­ми­ла­ся з ха­ти.

    - Як нi­чо­го? Ка­жи - чо­го пла­чеш?

    - Пальцi по­пек­ла.

    - Чим?

    Тiльки що Хрис­тя зiб­ра­ла­ся вiд­ка­за­ти, як щось булькну­ло, прис­ну­ло­по­чу­ло­ся за­лив­не ре­го­тан­ня.

    То Заг­ни­бi­да, сьорбнув­ши чаю, не ви­дер­жав i, прис­нув­ши, за­ре­го­тав­ся.

    - Ну, чо­го ти? - ди­ву­ючись, спи­та­ла Оле­на.

    Загнибiда ре­го­тав­ся… Йо­го тi­ло трем­тi­ло, а ли­це аж по­си­нi­ло з на­ту­ги. Той ре­гiт гост­рим но­жем упи­вав­ся Хрис­тi у сер­це, ве­ре­див i без то­го не­терп­ля­чу бо­лiсть ру­ки. Ось Заг­ни­бi­да пох­ли­нув­ся, за­каш­ляв­ся…

    - Знаю… О, бо­дай йо­го! - скрик­нув вiн, про­каш­лю­ючись; i по­чав роз­ка­зу­ва­ти, як Хрис­тя обш­па­ри­ла ру­ку.

    - I терп­ля­ча ж яка, та не ви­дер­жа­ла! - до­дав, ус­мi­ха­ючись. Хрис­тi ще тяж­че, ще труд­нi­ше ста­ло: то над нею нас­мi­ха­ються, з неї ре­го­чуть! "За­лив­ся б ти на кут­нi, прок­ля­тий!" - по­ду­ма­ла во­на, об­ли­ва­ючись слiзьми.

    - Ти б же що зро­би­ла, дур­на. Рi­пи тер­тої при­ло­жи­ла або­що, - ра­яла Оле­на, ви­бi­га­ючи у кух­ню. Во­на знай­шла рi­пу, на­тер­ла на тер­туш­ку i об­лi­пи­ла Хрис­тi чер­во­нi пальцi.

    Христi тро­хи по­лег­ша­ло: рве, сi­па, го­рить, та хоч не так бо­лить не­са­мо­ви­то. А Заг­ни­бi­да у кiм­на­тi не вга­мується та й не вга­мується… Оце на хви­ли­ну i за­тих­не та й зно­ву заллється ре­го­том.

    - Ну, чо­го ти ре­го­чеш? - грим­ну­ла на йо­го Оле­на. - Збо­же­во­лiв, чи що? Дiв­ка мiс­ця не знай­де, а вiн - ре­го­че…

    - Та ко­ли б же ти зна­ла… Ко­ли б же ти ба­чи­ла… Це ж при ме­нi бу­ло… На моїх очах бу­ло… Як во­на схлюп­ну­ла кип'ятку на ру­ку… Зра­зу як огонь ста­ла! А нi сло­вом не обiз­ва­ла­ся… От дур­на! Ска­за­но: з се­ла во­но - як та де­ре­ви­на не­об­те­са­на!

    То бу­ло Хрис­тi до­сад­но, а то зро­би­ло­ся ще до­сад­нi­ше, ко­ли во­на по­чу­ла гiр­ку прав­ду Заг­ни­бi­ди­ної ре­чi… Справ­дi: чо­му їй бу­ло зра­зу не пох­ва­ли­ти­ся, що опек­ла­ся? При­ло­жи­ли б тер­тої рi­пи - i во­на б не тер­пi­ла так дов­го, що аж до пла­чу дiй­шло… Нiт же, по­бо­яла­ся… Ко­го?.. Чо­го?.. Всього!.. I то­го, що на­ли­ла на стiл, i то­го, що ха­зяїн ди­вив­ся на неї… Бо - з се­ла во­на, бо - де­ре­ви­на не­об­те­са­на!

    Тут зно­ву по­чув­ся їй за­лив­ний Заг­ни­бi­дин ре­гiт. "Та й гiр­кий же цей Заг­ни­бi­да! та й уїдли­вий який! Ко­му сльози, а йо­му смiш­ки…" їй при­га­да­ли­ся Ки­ри­ло­вi сло­ва: п'явка не чо­ло­вiк! "П'явка, п'явка i є!" -ду­ма­ло­ся їй. П'явкою був, п'явкою i зги­не! А їй же прий­деться тут цi­лих пiв­ро­ку бу­ти, пiв­ро­ку слу­ха­ти доїдли­вих ре­чей, єхид­но­го ре­го­ту… Гос­по­ди! сьогод­нiш­нiй ве­чiр їй вi­ком здав­ся, а то ж - пiв­ро­ку! Вiн же з ме­не i кров вис­се… Не­да­ром йо­го жiн­ка та­ка зам­лi­ла та за­не­па­ла… Ви­пи­ла, вид­но, не­ма­лу, доб­ра ду­ша, на своєму вi­ку!"

    Такi дум­ки кло­по­та­ли Хрис­ти­ну го­ло­ву. Плу­та­ючись од­на за од­ну, за­чi­па­ючись од­на за дру­гу, во­ни од­но­си­ли її звiд­си геть - у се­ло… до ма­те­рi… Що то те­пер там? Пла­че, вид­но, ма­ти. I не спить - пла­че… Не­щас­на!.. Упер­ше зро­ду во­на звi­да­ла та­кий рi­зу­чий, та­кий тяж­кий жаль по ма­те­рi, її тяг­ло, рва­ло ту­ди, до неї, до своєї рiд­ненької жа­лiб­ни­цi, до своєї єди­ної по­рад­ни­цi… Все б во­на да­ла, що тiльки має, аби бу­ти те­пер ко­ло неї, ко­ло своєї не­нi ста­рої… Що ж дасть во­на? Що е у неї?..

    Життя упер­ше по­вер­та­ло­ся до неї своїм су­во­рим бо­ком; во­на упер­ше по­чу­ла на со­бi йо­го важ­ке яр­мо… "Нi, не­має щас­тя й та­ла­ну бiд­ним на сьому свi­тi i не бу­де нi­ко­ли!" - рi­ши­ла во­на.

    - Христе! ти б по­ту­ши­ла свiт­ло; на­що во­но дур­но бу­де го­рi­ти? - ска­за­ла їй з дру­гої ха­ти Оле­на. - Сьогод­нi вже нi­чо­го не бу­де­мо роз­по­чи­на­ти.

    Христя по­ту­ши­ла… Що ж їй те­пер ро­би­ти? Ля­га­ти? Во­на б ляг­ла, спо­чи­ла. Де ж те мiс­це, що їй прий­деться спа­ти? Тут нi­чо­го не роз­бе­реш.

    Вона притк­ну­ла­ся го­ло­вою на сто­лi на ку­ла­цi. Сла­ва бо­гу, ру­ка її за­нi­мi­ла; тiльки щось пiд сер­цем пе­че, за пе­чiн­ку тяг­не… Ба, во­на сьогод­нi не обi­да­ла! Вий­шла з до­му ра­но, прий­шла сю­ди пiз­но, її нiх­то не пи­тав, чи їла во­на; во­на нi­ко­му не ка­за­ла. Та їй i їсти не хо­тi­ло­ся. I те­пер їй не то що хо­четься - ну­дить тiльки…

    У кiм­на­тi по­ча­ла­ся роз­мо­ва.

    - Коли ж ти ду­маєш пас­ки пек­ти? - пи­тав­ся Заг­ни­бi­да.

    - З завтрього поч­ну, - од­ка­за­ла Оле­на. - Я не знаю, чи ба­га­то йо­го на­пi­ка­ти?

    - Щоб ста­ло, - од­ка­зав вiн.

    - Ти все ка­жеш так: щоб ста­ло. А скiльки йо­го тре­ба? I то­рiк, i по­за­то­рiк пек­ла рiв­но. По­за­то­рiк же - ще й зос­та­ло­ся, а то­рiк - як нак­ли­кав гос­тей, то все в один раз поїли.

    - Ну, от i вга­дуй так… Щоб ста­ло, та й го­дi!


    Розмова за­тих­ла. Че­рез кiлька хви­лин во­на зно­ву по­ча­ла­ся.

    - Ти от жу­риш­ся пас­ка­ми, - по­чав Заг­ни­бi­да, - а ме­не дру­ге жу­рить. Он на од­нiй че­хо­нi руб­лiв двiс­тi убит­ку бу­де. Пiд­сiв ме­не сен рiк Ко­лiс­ник! "Ку­пи, - ка­же, - по­по­лам вiзьме­мо". Я й ку­пив; а вiн, бiс йо­го батько­вi, вiд своєї по­ло­ви­ни i од­ки­нув­ся. Те­пер i пiд­ки­дай­ся! Прий­деться у рiв ви­вер­ну­ти, та ко­ли б ще i по­лi­цiя не нак­ри­ла. Сьогод­нi ба­зар­ний про­хо­див. "Пет­ро Лу­кич! Пет­ро Лу­кич! - гу­кає. - Що це з ва­шої лав­ки важ­ким ду­хом не­се?" - "То, - ка­жу йо­му, ус­мi­ха­ючись, - че­рез те, що ви нi­ко­ли у неї не зай­де­те". - "Ну-ну, - од­ка­зує, - не шут­куй­те!.. Од­бе­рiть, ли­шень, з де­ся­ток доб­рої щу­ки, я де­сят­ни­ка заш­лю".

    - Що ж, ти й одiб­рав?

    - Авжеж. Ще й то доб­ре!.. Ко­ли б зай­шов у лав­ку та роз­во­ру­шив ту гни­ля­ти­ну!.. Я вже й не знаю, як її оте му­жич­чя їсть. Ну, стер­во ж стер­вом!.. Сьогод­нi за­хо­де один: "Щось во­на, - ка­же, - тро­хи при­па­хає". - "То, - од­ка­зую, - по­чу­ла од­ли­гу, а ри­ба - зо­ло­то…" Ви­тя­гаю спiдс­по­ду, щоб по­ка­за­ти, а во­на так i роз­па­дається… Нi­чо­го - бе­ре… От ко­ли б Ло­ша­ков на за­вод узяв - га­разд би бу­ло. На днях за­бi­гав: "Боч­ку тре­ба". - "Не зов­сiм, - ка­жу, - гар­на". - "Та кат її бе­ри! у ме­не ро­бо­чi, - поїдять!.." Так от тре­тiй день сьогод­нi, а щось не шле. Ко­ли б узяв боч­ку - пе­ре­вiз би! Си­ми дня­ми спо­дi­ва­юся боч­ку розп­ро­да­ти; а там ко­ли з пiв­боч­ки й про­па­де - не­ве­ли­ка ут­ра­та… Де на­ше не про­па­дає!

    - А ти знаєш, що тре­ба Хрис­тi ши­ти оде­жу, - увер­ну­ла Оле­на.

    - Пiдожде! - од­рi­зав Заг­ни­бi­да. - Ми її бiльше жда­ли… Хто те­пер, си­ми дня­ми, бу­де ши­ти? Са­мiй же - нi­ко­ли бу­де. Пiс­ля праз­ни­ка хай. Ще по­ба­чи­мо, яка з неї ро­бiт­ни­ця бу­де.

    - Та цить! - про­мо­ви­ла Оле­на.

    - Чого цить?

    Христя аж дух за­таїла, щоб не про­пус­ти­ти i сло­ва, що про неї да­лi бу­дуть ка­за­ти.Та дар­ма!.. Роз­мо­ва на то­му й обiр­ва­ла­ся. А ко­ли зно­ву по­ча­ла­ся, то про нез­най­омих їй лю­дей, про на­жи­ву, про плут­нi кра­марськi: хто ко­го об­ду­рив, пiд'їхав, пiд­сiв…

    Сумно ста­ло Хрис­тi й важ­ко те слу­ха­ти. Де вже йо­го в ка­та тут шу­ка­ти тiї жа­лос­тi, ко­ли тiльки й дум­ки - як би з дру­го­го жи­ли ви­мо­та­ти, на дру­го­му поїзди­ти!

    - Христе! при­би­рай са­мо­вар, - нес­ко­ро клик­ну­ла Оле­на.

    Христя поп­рий­ма­ла, поп­ри­би­ра­ла. А там ще Заг­ни­бi­дi за­ма­ну­ло­ся по­ве­че­ря­ти, - ве­че­рю да­ва­ла. По­ти пiс­ля ве­че­рi по­ми­ла по­су­ду, са­ма по­ве­че­ря­ла - бра­ло­ся вже до пiв­но­чi. А ха­зяй­ка, йду­чи спа­ти, на­ка­за­ла, щоб до свi­ту са­мо­вар ста­но­ви­ти: "Бо завт­ра день ба­зар­ний, Пет­ру Лу­ки­чу тре­ба ра­но в крам­ни­цi бу­ти".

    "Людей труїти гни­лою че­хо­нею!" - по­ду­ма­ла Хрис­тя, важ­ко зiтх­нув­ши. По­мос­ти­лась на ла­вi, за­га­си­ла свiт­ло й со­бi ляг­ла.

    Темна, неп­рог­ляд­на тем­но­та об­ня­ла її зра­зу; хоч око ви­ко­ли - нi­чо­го не вид­но. Чут­но тiльки глу­хе ше­по­тан­ня з третьої ха­ти… То ха­зяїни бо­гу мо­ляться чи ше­по­чуться про ба­ри­шi? їй яке дi­ло? Во­на, на­мо­ре­на хо­дою тро­хи не цi­ло­го дня, ви­пад­ка­ми сьогод­нiшнього ве­чо­ра, зра­зу зак­ри­ла на­том­ле­нi очi. Сон­не за­бут­тя об­хо­пи­ло, об­ня­ло її.

    Христя вiд­ра­зу зас­ну­ла. I не сни­лось їй нi­чо­го, нi­що не три­ма­ло її ти­хо­го по­кою. При­гор­нув­ши бо­ля­чу ру­ку до гру­дей, во­на спа­ла. На те й нiч, щоб усiм спо­чи­ва­ти. Та чи усiм? А то що за свiт ко­ли­шеться у ма­лiй ха­ти­нi? Ось вiн уже в кiм­на­тi, се­ред йо­го яс­ної хви­лi чор­нiє чи­ясь пос­тать ви­со­ка… Хто то? Чо­го? То Заг­ни­бi­да, бо­сий, роз­дi­тий, з свiч­кою у ру­ках, ти­хо, на­че кiт той, вик­рав­ся з кiм­на­ти, увiй­шов у кух­ню i, ози­ра­ючись на всi бо­ки, пок­рав­ся у сi­ни. Злег­ка на­да­вив вiн клям­ку, щоб не стук­ну­ла, од­чи­нив две­рi, ви­со­ко над го­ло­вою дер­жа­чи свiт­ло.

    У кут­ку на ла­вi ле­жить Хрис­тя, спить. Тем­на тiнь вiд неї хо­де-тру­ситься по стi­нi… У Заг­ни­бi­ди очi заб­ли­ща­ли, як вiн її зо­ба­чив. Ти­хо на пальчи­ках пi­дiй­шов вiн до неї, пiд­няв свiт­ло уго­ру так, щоб свiт па­дав са­ме на го­ло­ву Хрис­тi… З тем­но­ти вий­шло круг­ле по­кiй­не ли­це її з чор­ни­ми бро­ва­ми, з зак­ри­ти­ми очи­ма, з тро­хи розк­ри­тим ро­том. Ти­хе зiт­хан­ня лед­ве-лед­ве по­чу­вається, то пiд­нi­має, то опус­кає її ви­со­кi гру­ди. Очi у Заг­ни­бi­ди аж зас­вi­ти­ли, ру­ка злег­ка за­тi­па­ла­ся… Дов­го вiн сто­яв над нею, ди­вив­ся, на­пу­вав­ся ча­ра­ми крас­ної вро­ди. Се… ти­хо пос­лав упе­ред ру­ку, по­дер­жав над нею, як дер­жать над жа­ром, ко­ли змерз­не, i… ти­хо опус­тив… Хрис­тя ки­ну­лась. Свiт­ло в од­ну мить згас­ло… Тем­но­та зно­ву об­ляг­ла кру­гом. Спро­сон­ня Хрис­тя не ро­зiб­ра­ла, чи то їй сни­ло­ся, чи справ­дi во­на ба­чи­ла свiт­ло. На­том­ле­на, во­на пе­ре­ки­ну­лась на бiк i зно­ву зас­ну­ла. Во­на не чу­ла, як неш­вид­ко пiс­ля то­го щось в тем­ря­вi за­ша­мо­тi­ло; як стук­ну­ли две­рi в ха­ти­нi; як Оле­на, про­ки­нув­шись, спи­та­ла: "Хто то?" - "Се я", - важ­ко ди­шу­чи, од­ка­зав Заг­ни­бi­да.

    - Чого ти?

    - Ходив до­вi­да­тись, чи за­су­не­но.

    Грузько вiн лiг на лiж­ко, аж во­но за­ри­пi­ло, дов­го во­ро­чав­ся, по­ки не зас­нув. За­те Оле­на цi­лу нiч не спа­ла.

    

III

    

    "Христос воск­рес! Хрис­тос воск­рес! Хрис­тос воск­рес!" - од­но но­си­ло­ся, од­но хо­ди­ло по ха­тах у Заг­ни­бi­ди на дру­гий день ве­ли­код­нiх свят.

    На сей день у Заг­ни­бi­ди завж­ди бен­кет… Цi­лий рiк тур­бо­ти та кло­по­ти, ку­пу­ван­ня та пе­реп­ро­ду­ван­ня, свар­ка та зго­ди… Три днi ве­ли­код­нiх свят та гри днi рiзд­вя­них - тiльки й свя­та. Та й то че­рез те, що нiх­то у сi три днi не тор­гує. Злiсть спо­чин­ку справ­ля­ються бен­ке­ти то в то­го, то в дру­го­го… Цi­ла зграя наз­би­рається лю­дей з близьких i да­ле­ких країв; су­нуть усi до од­но­го в гос­по­ду; наб'ється - пальця про­су­ну­ти нi­ку­ди; го­вiр-го­мiн - на­че во­да в ло­то­ках шу­мує й кле­ко­че; спiр­ка i ре­гiт; ви­пи­ван­ня та пiд­ку­шу­ван­ня… Так во­но здав­на за­ве­де­но, так i до­сi ве­деться.

    Другий день ве­ли­код­нiх свят - Заг­ни­бi­дин день. Про те зна­ли i свої близькi, i сто­рон­нi, i са­мi ха­зяїни. Зби­ра­ли­ся зав­го­дя. Зав­го­дя ску­по­ву­ва­лись, пек­ли-ва­ри­ли… Цi­лий тиж­день Хрис­тя за при­во­дом ха­зяй­ки, на­че в ка­торж­нiй ро­бо­тi, ко­ло пе­чi кру­ти­ла­ся, ури­ва­ючи пiс­ля­обiд­нiй зай­вий час на пiд­ма­зу­ван­ня, вит­ру­шу­ван­ня, пiд­мив­ку-по­бiл­ку. У су­бо­ту усi ха­ти на­че в со­роч­ки бi­лi на­ря­ди­ли­ся; по кут­ках з-за обе­рем­кiв роб­ле­них квi­ток у блис­ку­чих ша­тах ви­зи­ра­ють об­ра­зи; об­лич­чя свя­тих аж ус­мi­ха­ються; не­ве­лич­кi лам­пад­ки кру­тяться пе­ред ни­ми на то­неньких лан­цюж­ках; по вiк­нах узор­ча­тi за­по­ни; сон­це про­би­вається крiзь їх не­ве­лич­кi кру­жальця… По сто­лах, нак­ри­тих бi­ли­ми, як снiг, ска­тер­ти­на­ми, наїдкiв-на­пит­кiв - нiж­ки гнуться… Всю­ди дос­та­ток, роз­кiш, ба­гатст­во…

    Христю ди­ву­ва­ли та­кi за­па­си… "Гос­по­ди! - ду­ма­ла во­на. - Од­но­му даєш он скiльки, а дру­го­му… Ко­ли б моїй ма­те­рi хоч де­ся­та час­ти­на то­го, що тут е, яка б во­на бу­ла щас­ли­ва!.. А то?.."

    Вона гля­ну­ла кру­гом се­бе. Ви­хо­дя­чи з се­ла i спо­дi­ва­ючись на ха­зяй­ську оде­жу, во­на свою но­вi­шу зос­та­ви­ла до­ма. I от те­пер, у чо­му прий­шла - у то­му i свя­то справ­ляє… Ста­ренька дер­га - по­ко­рот­ку­ва­та, за­яло­же­на кер­сет­ка на пле­чах роз­лiз­ла­ся. Спе­че­на ру­ка не пiд­жи­ла. Щоб не роз'ятрю­ва­ти, Хрис­тя пов'яза­ла її ли­хенькою ган­чiр­кою; ган­чiр­ка та ко­ло ко­черг та ро­га­чiв за­ма­за­ла­ся, са­жею взя­лась… I ото во­на, обiр­ва­на, об­шар­па­на, се­ред та­кої ба­га­тої обс­та­ви­ни! Їй са­мiй у вi­чi б'є все те. А ха­зяїнам бай­ду­же! Ха­зяй­ка якось спи­та­ла:

    - Ти не бра­ла но­вої оде­жi з до­му?

    - їй i у цiй доб­ре, - од­ка­зав ха­зяїн, ус­мi­ха­ючись… i бiльше нi­чо­го. "Най­мич­ка! Най­мич­ка!" - ду­ма­ла Хрис­тя, i ко­ло сер­ця її як ог­нем пек­ло. Дiж­да­ли ве­ли­код­ня. Ко­ли б се на се­лi бу­ло - зна­ла б Хрис­тя, що їй ро­би­ти, ку­ди пi­ти, де по­гу­ля­ти. А тут?.. Ти­няється по дво­ру; слу­хає го­мо­ну, що до­но­ситься з ули­цi; вий­де й за хвiрт­ку; по­ди­виться на лю­дей… Ро­зо­дi­тi та на­ряд­же­нi йдуть во­ни на гу­лян­ки та на ко­лис­ки - її ми­на­ють. А ко­ли хто й зап­ри­мi­те, то хi­ба на те, щоб пог­лу­зу­ва­ти.

    - Де се та­ка чор­но­гуз­ка взя­ла­ся? - пи­та па­ру­бок у мi­щансько­му убо­рi дру­го­го, вит­рi­щив­ши на неї баньки.

    - З се­ла! не бач? - од­ка­зує йо­го то­ва­риш.

    Христя мер­щiй тi­кає у двiр; а за нею слi­дом по­гу­ку­ван­ня та ви­гу­ку­ван­ня…

    - А кри­жас­та яка! Чи бач, як ви­вiр­чує… - I не­са­мо­ви­тий ре­гiт не­сеться ули­цею.


    "Чужi, чу­жi!" -ду­має Хрис­тя, тi­ка­ючи в ха­ту. А там - ти­хо, ха­зяїни по­ля­га­ли спа­ти. Ти­хо та сум­но, як у до­мо­ви­нi. А в се­лi те­пер? - дiв­ча­та гу­ля­ють, спi­ва­ють; пiд­хо­дять хлоп­цi, до­ма­га­ються хрис­то­са­тись… Спiр­ка, жар­ти, ре­гiт… На­си­лу дiж­да­ла ве­чо­ра.

    - Лягай ра­нi­ше, ви­сип­ляй­ся, бо завт­ра чи i вно­чi до­ве­деться спа­ти, - ка­же їй ха­зяй­ка.

    "О, доб­рi якi!" - ду­мається їй. I про неї та­ки зга­да­ли, i її не за­бу­ли! На дру­гий день по­ча­ла­ся збiр­ка з са­мо­го ран­ку. Пер­шi прий­шли близькi су­сi­ди - пiд­га­ня­ти ха­зяїнiв до церк­ви.

    - Пора до бо­жо­го до­му! - гу­ка­ли, заг­ля­да­ючи в ха­ту.

    - Ще пос­пiємо. За­ходьте! За­ходьте! - зап­ро­ху­вав Заг­ни­бi­да. По­ки зби­ра­лись-на­ряд­жа­лись, по­чи­на­лась роз­мо­ва. Роз­ка­зу­ва­ли, як хто стрi­вав свя­то, як про­вiв пер­ший день, що чут­но по го­ро­ду. Жiн­ки тим ча­сом об­див­ля­ли­ся за­па­си, ди­ву­ва­лись хлi­бо­вi свя­то­му, що вiн у Оле­ни Iва­нiв­ни завж­ди i пух­кий i ви­со­кий; роз­пи­ту­ва­ли­ся - у ко­го бра­ли бо­рош­но, як учи­ня­ли, чим зав­да­ва­ли… Звiс­нi праз­ни­ко­вi ре­чi!

    Аж ось i ха­зяїни зiб­ра­ли­ся. Заг­ни­бi­да на­ря­див­ся у но­вий сук­ня­ний убiр, на­дiв со­роч­ку з ман­же­та­ми, пов'язав шию шов­ко­вим плат­ком, чо­бо­ти до вак­си, на ри­пу - пан па­ном! Оле­на Iва­нiв­на одяг­лась у бла­кит­не шерс­тя­не плат­тя,, пок­ри­ла пле­чi тон­ким ка­ше­мi­ро­вим плат­ком, вив'яза­ла го­ло­ву шов­ко­вою хуст­кою; у ву­хах се­реж­ки бли­щать, на ру­ках - зо­ло­тi перс­нi…

    - Готовi?

    - Готовi.

    I ха­зяїни, i гос­тi ра­зом пiш­ли до церк­ви.

    Недавно пiш­ли, та швид­ко й вер­та­ються: у та­кi днi не­за­бар­на служ­ба… Пер­шi ха­зяїни ус­ту­пи­ли у двiр, а за ни­ми - й чу­жi. Чо­ло­вi­ки, жiн­ки, мо­ло­дi й ста­рi; як боч­ки товс­тi, як ши­ла тон­кi; низькi - тро­хи не при зем­лi; ви­со­кi, як ду­би гiн­кi… А убо­ри-на­ря­ди? Чер­во­нi плат­тя, зе­ле­нi ку­ци­ни, ря­бi спiд­ни­цi, жов­тi шу­шо­ни, блис­ку­чi лас­ти­ко­вi ба­ла­хо­ни, чор­нi сук­ня­нi кап­та­ни - аж у вi­чi б'є! I все те су­не у двiр, у ха­ту; вi­тається, за­чи­нає роз­мо­ву. По сло­ву: де­сять душ - де­сять слiв… а то стiльки на­ро­ду?.. Го­мiн пiд­няв­ся у ха­тах, на­че у жи­дiвськiй шко­лi, стов­пом стоїть i не вга­ває, на­че во­да кле­ко­че у по­то­ках…

    А ще не всi; то той, ди­вись, на­дiй­де, то дру­гий. У ха­тах уже й про­су­ну­ти­ся нi­ку­ди; кiм­на­та й свiт­ли­ця пов­ним пов­нi: од­нi на­чiп­ля­ли­ся на стульцях, на кро­ва­тях; дру­гi товп­ляться, шу­ка­ючи мiс­ця. Всi по­зи­ра­ють на сто­ли, де ряд­ком нас­та­нов­ле­нi пляш­ки гра­ють про­ти сон­ця своїми цвiт­ни­ми нас­той­ка­ми; пе­ред пляш­ка­ми на здо­ро­вен­но­му пiд­но­сi чор­нiє пе­че­на гус­ка, стоїть пiд­жа­ре­не по­ро­ся, дер­жа­чи у зу­бах шма­ток хрi­ну; не­ве­лич­ке яг­нят­ко, зiг­нув­шись у каб­луч­ку, вис­та­ви­ло своє гост­реньке рильце з рiд­ки­ми зу­ба­ми; там ле­жить вут­ка, Зад­рав­ши но­ги вго­ру; там бi­лiє товс­те мо­ло­де са­ло, жов­тiє мас­ло, чер­во­нi­ють кра­шан­ки; а над цим усiм в кiн­цi сто­лу, на­че сто­ро­жi, сто­ять ви­со­кi пас­ки З бi­ли­ми го­ло­ва­ми, при­си­па­нi цвiт­ним го­рош­ком… Все так i бе­ре очi на се­бе; все дра­тує смак! Не­дар­ма вся­ке, гля­нув­ши на те, тiльки спльовує.

    - Кого ми ще жде­мо? - спи­тав­ся ви­со­кий ог­ряд­ний чо­ло­вiк з ве­се­ли­ми ка­ри­ми очи­ма, чер­во­ним ли­цем, чор­ним ву­сом, пiд­хо­дя­чи до товс­то­го кра­ма­ря, що си­дiв у кут­ку, по­том об­ли­ва­ючись. - Чи так - по­хо­ди­мо, по­ди­ви­мо­ся на оцi за­па­си та й до­до­му по­роз­хо­ди­мо­ся? - ви­мо­вив вiн да­лi, скрут­нув­ши сво­го чор­но­го ву­са.

    - Петро Лу­кич! Пет­ро Лу­кич! - гук­нув на Заг­ни­бi­ду кра­мар.

    - А що?

    - Пора, бра­ти­ку. Жи­во­ти пiд­ве­ло, - мо­вив вiн, скри­вив­шись, мов i справ­дi жи­вiт у йо­го за­бо­лiв.

    - Та… Ру­бець з Кни­шем обi­ця­ли зай­ти, - ска­зав, чу­ха­ючи по­ти­ли­цю, Заг­ни­бi­да.

    - А по-моєму: де два - там третього не ждуть! - од­ка­зав ви­со­кий чо­ло­вiк з чор­ни­ми ву­са­ми.

    - I ба­тюш­ки не­має, - до­дав Заг­ни­бi­да.

    - Отi ще бо­ро­да­тi! - про­цi­див кра­мар.

    - I на­що тих бо­ро­да­тих жда­ти? - гра­ючи очи­ма, пи­тає ви­со­кий чо­ло­вiк. - Хi­ба ми й са­мi бо­ро­ди не при­че­пи­мо? У Оле­ни Iва­нiв­ни, пев­но, за­ва­ля­ло­ся де по­вiс­мо пря­ди­ва… От i бо­ро­да го­то­ва!

    Кругом зняв­ся ре­гiт.

    - Уже Ко­лiс­ник пус­тив­ся на ви­гад­ки! - ска­зав хтось.

    - На якi там ви­гад­ки? - пра­ву­вав­ся Ко­лiс­ник. - Тут го­ло­су не од­тяг­неш, а во­ни - ви­гад­ки!.. Я ка­жу: по­ки ба­тюш­ки, та се, та те, то во­но 6 по од­нiй слiд про­пус­ти­ти. Пан­ти­ку­ляр­но, як ка­жуть па­ни.

    - Слiд, слiд! - хтось од­ка­зав, спльову­ючи.

    - Та щось Пет­ро Лу­кич не теє… - див­ля­чись на ха­зяїна, мо­вив Ко­лiс­ник. Заг­ни­бi­да мот­нув го­ло­вою.

    - Там, у ма­лiй ха­ти­нi, - ти­хо ска­зав вiн, ука­зу­ючи на две­рi.

    Колiсник, кра­мар i ще дех­то зня­ли­ся й один за од­ним по­су­ну­ли в ха­ти­ну.

    - Батюшка йде! - хтось крик­нув у свiт­ли­цi.

    - Батюшка! ба­тюш­ка! - за­хо­ди­ло по ха­тах.

    - Постiйте! За­раз ба­тюш­ка бу­де, - гук­нув Заг­ни­бi­да, про­товп­лю­ючись упе­ред стрi­ти ба­тюш­ку.

    Колiсник з сер­ця мах­нув ру­кою i сплю­нув.

    - Утрiться ж, Кос­тян­тин Пет­ро­вич, щоб, бу­ва, бо­ро­да­тий не при­мi­тив! - хтось ска­зав йо­му.

    - Утрiться! Чар­ка бi­ля ро­та бу­ла - i тут од­ня­ли! - мо­вив вiн сер­ди­то.

    - Та так тiльки й до­ве­лось по­ди­ви­тись?

    - Атож!

    Дехто за­ре­го­тав­ся.

    - Коло ро­та бу­ло, та в рот не по­па­ло.

    - Та хоч не зав­да­вай жа­лю, - про­хав Ко­лiс­ник, чу­ха­ючи по­ти­ли­цю. Ре­гiт ще дуж­чий зняв­ся.

    - Тесе!.. - за­гу­ло кру­гом.

    Гучно i зич­но роз­да­ло­ся се­ред ха­ти свя­те пос­пiв'я. Сла­ви­ли воск­рес­ше­го З гро­ба, сла­ви­ли йо­го пре­чис­ту ма­тiр… Мо­ло­дий, бi­ло­ли­ций та чор­но­во­ло­сий ба­тюш­ка з хрес­том у ру­ках вис­ту­пив упе­ред, за­во­див го­лос­ним те­но­ром. За ним ди­якон, товс­тий, ог­ряд­ний, з ри­жою по по­яс бо­ро­дою, вит­рi­щив­ши булька­тi очi, пер, на­че з боч­ки, товс­то­го ба­са. Сти­хар­ний дяк, у ко­сi з си­во­го, аж жов­то­го, во­ло­су, ста­рий - аж тру­ситься - де­рен­чав, мов ма­леньке яг­нят­ко; за ним ви­со­кий та­ран­ку­ва­тий па­ла­мар, на­су­пив­шись, гув оче­ре­тя­но­го бас­ка… Ха­зяїн, ха­зяй­ка, звiв­ши до об­ра­зiв очi, хрес­ти­ли­ся; гос­тi з усiх бо­кiв нав­ко­ло об­лi­пи­ли при­чет; пе­ред­нi ще та­ки ви­ма­ху­ва­ли ру­ка­ми, за­те зад­нi так стов­пи­лись - пальця про­су­ну­ти нi­ку­ди.

    Тiльки що ба­тюш­ка, прос­пi­вав­ши, пiд­нiс ха­зяїнам хрес­та цi­лу­ва­ти, як у ха­ту увiй­шли два пан­ки. Один - се­реднього рос­ту, на­топ­ту­ва­ний, з круг­лим чер­во­ним ли­цем, так гла­де­сенько ви­го­ле­ним, що во­но у йо­го аж ви­лис­ку­ва­лось, з не­ве­лич­ки­ми блис­ку­чи­ми очи­ця­ми, кот­рi, як ми­ше­ня­та, бi­га­ли в йо­го то сю­ди, то ту­ди. Дру­гий - ви­со­кий, су­хий, з одс­тов­бур­че­ни­ми бро­ва­ми, пох­му­рим пог­ля­дом, ру­ди­ми ба­ка­ми, що, на­че ков­ту­ни, спус­ка­ли­ся з йо­го кiст­ля­вих ще­ле­пiв.

    Обидва на пальчи­ках пок­ра­ли­ся упе­ред, злег­ка три­ма­ючи за пле­чi ог­ряд­них мi­щан, що стов­пи­ли­ся зза­ду. Тi, ози­ра­ючись i кла­ня­ючись, пос­ту­па­ли­ся, да­ва­ли до­ро­гу. Па­ни поп­рос­ту­ва­ли до сто­лу.

    - Хто се? - по­чу­ло­ся у зад­нiх ря­дах.

    - Не знаєш хi­ба?

    - Авжеж, не знаю.

    - Ото су­хий, ви­со­кий - Ру­бець, сек­ре­тар з ду­ми; а то чер­во­но­пи­кий - Книш, з по­лi­цiї.

    - Чи бач! Пi­шов наш Заг­ни­бi­да вго­ру: з па­на­ми во­диться!.

    - А-а! Ан­тон Пет­ро­вич! Фе­дiр Гав­ри­ло­вич! - скрик­нув Заг­ни­бi­да, зап­ри­мi­тив­ши Руб­ця i Кни­ша. - Хрис­тос воск­рес!

    Почали хрис­то­са­тись. Ру­бець, су­во­ро пох­рис­то­сав­шись з ха­зяїном, пi­дiй­шов до ба­тюш­ки, по­цi­лу­вав хрес­та i щось ти­хенько за­мо­вив. Ба­тюш­ка за­ме­ту­шив­ся, по­дав Руб­це­вi ру­ку.

    - Несказанно ра­дий! нес­ка­зан­но! - глу­хо бу­бо­нiв Ру­бець. - На мiс­це от­ця Гри­го­рiя? Царст­во не­бес­не по­кiй­но­му! При­яте­лi з ним бу­ли.


    Батюшка сто­яв i, не зна­ючи, що ка­за­ти, тер ру­ки. Ру­бець щось бу­бо­нiв. Ко­лiс­ник пiд­бiг до Руб­ця i, гра­ючи очи­ма, ни­зенько ук­ло­нив­ся. Ру­бець прос­тяг йо­му два пальцi. Ко­лiс­ник злег­ка пот­ри­мав їх, пос­ту­пив­ся на­зад i нас­ту­пив ди­яко­но­вi на но­гу. Той з усього роз­го­ну заг­нав Ко­лiс­ни­ко­вi ку­ла­ка у бiк. Ко­лiс­ник хит­нув­ся, мов прост­рi­ле­ний.

    - На но­гу! - гук­нув йо­му ди­якон ба­сом i, ус­мi­ха­ючись, по­дав ру­ку. Ко­лiс­ник бо­лiс­но ус­мiх­нув­ся i пос­ту­пив­ся на­зад.

    Поки се ро­би­ло­ся бi­ля од­но­го бо­ку сто­лу, на дру­го­му - Книш сто­яв пе­ред ха­зяй­кою i, гра­ючи очи­ма, мо­вив:

    - Для пер­шо­го знай­омст­ва поз­вольте пох­рис­то­са­тись.

    Олена Iва­нiв­на, завж­ди блi­да, аж жов­та, злег­ка пок­ри­ла­ся крас­кою, ко­ли по­чав Книш хрис­то­са­тись. Вiн своїм ши­ро­ким ли­цем ви­ма­ху­вав то на то­iг бiк, то на дру­гий, цi­лу­ючи смач­но тон­кi та зблiд­лi ус­та Оле­ни Iва­нiв­ни своїми товс­ти­ми, м'ясис­ти­ми.

    - Федiр Гав­ри­ло­вич! Лег­шенько з чу­жи­ми жiн­ка­ми ви­цi­ло­вуй­тесь, - мо­вив до йо­го Ко­лiс­ник зза­ду.

    - А-а!.. - по­вер­нув­ся той. - Це ви, Кос­тян­тин Пет­ро­вич? Це ж у рiк раз. Хрис­тос воск­рес! - i ки­нув­ся з Ко­лiс­ни­ком хрис­то­са­тись.

    - Отакого б нам сек­ре­та­ря! Ввiч­ли­вий, об­хiд­чис­тий! - мо­вив Ко­лiс­ник до мi­щан, одiй­шов­ши на­зад. - А то - гни­да гни­дою, а, не­бiй­сь, доб­ре знає ха­бис-га­ве­зен!

    Кругом йо­го зняв­ся ре­гiт, i вiн мер­щiй уд­рав да­лi.

    - Що вiн ска­зав?

    - Кат йо­го знає! по-жи­дiвсько­му, чи що; тоб­то, бач, про ха­ба­рi.

    - От про­ява!

    А про­ява так i но­си­ла­ся по­мiж людьми. Те­пер вiн сто­яв ко­ло ба­тюш­ки i, по­ти­ра­ючи ру­ки, мо­вив:

    - Та й за­мо­ри­ли ви нас, отець Ми­ко­лай.

    - Як са­ме?

    - Не по­вi­ри­те, у ро­тi пе­ре­сох­ло, аж то­рох­тить гор­лян­ка, мов та гу­ся­ча, що ба­би на неї клуб­ки мо­та­ють, - жар­ту­вав вiн, ве­се­ло гра­ючи очи­ма.

    - Що ти тут то­чиш?-пе­ре­бив йо­го Заг­ни­бi­да. - Чес­ний от­че! Бла­гос­ло­вiть сей хлiб-сiль.

    Отець Ми­ко­лай ус­тав i по­чав бла­гос­лов­ля­ти.

    - Починається… Чуєте! по­чи­нається! - вис­ко­чив­ши в дру­гу ха­ту, гук­нув Ко­лiс­ник.

    - Що по­чи­нається?

    - Он, - ука­зав вiн на свiт­ли­цю.

    Там бi­ля сто­лу хрис­то­са­ли­ся чар­ка­ми гос­тi з ха­зяїном: ба­тюш­ка, ди­якон, Ру­бець, Книш… Го­лос­но дзин­ча­ли ча­роч­ки; яс­но гра­ли у лю­дей очi… Ту­ди ки­нув­ся її Ко­лiс­ник.

    - Просимо, доб­рi лю­ди, хлi­ба-со­лi од­вi­да­ти, - зап­ро­ху­вав З^ни­бi­да. - Спа­си­бi вам, що не цу­раєтесь, не за­бу­ваєте.

    - А ви та­ки на­го­ту­ва­ли чи­ма­ло! - мо­вив до нього ба­тюш­ка.

    - Тiльки й на­шо­го, отець Ми­ко­лай! Тiльки й на­шо­го… Що нам зос­та­ло­ся з ста­рою? Дiт­ка­ми гос­подь не бла­гос­ло­вив… Отак доб­рi лю­ди зiй­дуться, по­го­мо­нять… Тiльки й на­шо­го… Хоч во­но те­пер усе ут­ри­до­ро­га ста­ло. Та по­ду­маєш: на­що нам те ба­гатст­во? для ко­го йо­го зби­ра­ти? Пом­ре­мо - не за­бе­ре­мо з со­бою… Про­си­мо ж по­кор­но… Отець Ми­ко­лай! Ан­тон Пет­ро­вич! Фе­дiр Гав­ри­ло­вич! Хто ж пiс­ля пер­шої за­ку­шує?.. А ви чо­го стоїте? - гу­кав Заг­ни­бi­да на дя­ка. - Гай-гай!

    Знову усi за­ко­ле­си­ли бi­ля сто­лу; по­мiж дру­ги­ми й ста­рий дяк тi­пає го­ло­вою.

    - А ти, гля­ди, ме­нi й сьогод­нi не на­ли­жись, як учо­ра! - га­рик­ну­ла до нього ви­со­ка су­ха ба­ба з бi­ли­ми, на­че олив'яни­ми, очи­ма, сiп­нув­ши так за ру­кав, що той аж по­то­чив­ся.

    - Єфросинiя Анд­рiївна! Єфро­си­нiя Анд­рiївна! - мо­вив дяк ти­хо. - Он - чу­жi… он - лю­ди…

    - А вчо­ра ба­чив лю­дей? А мо­ло­диць, не­бiй­сь, ба­чив?

    - Так йо­го, так! - умi­шав­ся Ко­лiс­ник у зма­ган­ня дя­ка з дя­чи­хою. - Од­зо­лiть йо­го, Єфро­си­нiя Анд­рiївна! Хай не бу­де та­кий го­лiн­ний до ва­шо­го бра­та. А то - апос­то­ла у церк­вi чи­тає, а на­бiк мо­ло­ди­цям "шер­денько" шеп­че.

    - I ви на ме­не! - мо­вив дяк, ви­хи­лив­ши чар­ку го­рiл­ки. - У ме­не он зу­бiв у ро­тi не­має!.. - I вiн по­ка­зав йо­му свої по­чор­нi­лi яс­на.

    - А на­що тут зу­би? Щоб по­цi­лу­ва­ти та ще й уку­си­ти! - жар­ту­вав Ко­лiс­ник.

    Люди аж роз­ляг­ли­ся кру­гом, а ста­ра дя­чи­ха на ли­цi мi­ни­ла­ся та очи­ма, як вiдьма, во­ди­ла. Дяк мер­щiй под­рав­ся по­мiж людьми у кух­ню.

    - Ви та­ки йо­го сте­ре­жiть, Єфро­си­нiя Анд­рiївна, - цьку­вав Ко­лiс­ник. - Ви не вда­ряй­те на те, що зу­бiв у йо­го не­має. Вiн i без зу­бiв нi­ко­му не дає спус­ку. А що, ко­ли б йо­му зу­би!

    - Хiба я не знаю? - грим­ну­ла дя­чи­ха. - Зя­яю! Про­жи­ла со­рок лiт з ним - знаю! Ска­за­но: як же­ре­бець той!

    Крик ре­го­ту зняв­ся кру­гом неї i роз­ко­тив­ся по всiх ха­тах. Лю­ди - лос­ком ля­га­ють, аж за жи­во­ти бе­руться; а Ко­лiс­ник - хоч би то­бi морг­нув - тiльки очи­ма грає.

    - Правду, свя­ту прав­ду мо­ви­те, Єфро­си­нiя Анд­рiївна, - клi­пає вiн, - нес­те­мен­ний же­ре­бець! От i те­пер: чо­ло­вiк у кух­ню тi­кає? Знаємо ми… Ста­рий, а хит­рий… Там у Пет­ра Лу­ки­ча но­ва най­мич­ка та ще, не взяв її во­рог, кри­жас­та та­ка… Он ку­ди йо­го тяг­не! Он ку­ди вiн стри­же!

    Дячиха аж за­пi­ни­ла­ся i, роз­пи­ха­ючи лю­дей, пом­ча­ла­ся у кух­ню. Лю­ди ре­го­та­ли; де­ко­му за­ма­ну­ло­ся пi­ти по­ди­ви­тись, що бу­де з дя­ком.

    - Ходiмо! - кли­ка­ли Ко­лiс­ни­ка.

    - Хан їм! - од­ка­зав той. - По­чу­да­чи­ли - хо­дi­мо зап'ємо. Хто по­тяг у кух­ню, хто пi­шов за Ко­лiс­ни­ком до сто­лу, де по­важ­но роз­сi­ли­ся ба­тюш­ка, ди­якон, Ру­бець, Книш.

    - Що те­пер на­ша служ­ба? якiї на­шiї до­хо­ди? - мо­вив ба­тюш­ка до Руб­ця. - Як у па­нiв хрес­тя­ни бу­ли - ото так! То­дi - до­хо­ди! Бог дав свя­то­За­раз i ве­зуть то­бi з еко­но­мiй: той - то­го, той - дру­го­го… цi­ли­ми ху­ра­ми… А те­пер що? З отих ша­гiв по­тяг­неш? Та ще й то як поч­нуть дi­ли­ти!

    - Господь не ос­ку дi­ває в своїй ми­лос­тi! - пiд­во­дя­чись, га­рик­нув ди­якон i по­тяг­ся до чар­ки.

    Молодий ба­тюш­ка тiльки го­ло­вою скрут­нув.

    - Любимець про­то­по­пiв, так йо­му нi­чо­го, - мо­вив ти­хо, зiтх­нув­ши.

    - А вже в нас про­то­поп! - до­дав Ру­бець.

    - Христос воск­рес! - на­че з ве­ли­ко­го дзво­на вда­рив ди­якон.

    - Воiстину! - од­ка­зав Ко­лiс­ник, пiд­хо­дя­чи до йо­го.

    - От!-зрадiв ди­якон. - Оце так! А то бiд­кається!.. До­хо­дiв не­має; мо­ло­дiй по­па­дi шиньйо­нiв справ­ля­ти нi з чо­го, - бу­бо­нiв вiн до Ко­лiс­ни­ка бу­цiм ти­хо, а так, що усi чу­ли. - Хай мен­ше по­па­дю пус­кає з па­ни­ча­ми ви­ход­жу­ва­ти, то й до­хо­ди бу­дуть, - до­дав i поб­рав­ся геть.

    За сто­лом по­ча­ли су­ди­ти про­то­по­па. Заг­ни­бi­да ка­зав, що не лю­бий вiн усiм па­ра­фi­янам, з жи­во­го й вми­ру­що­го де­ре: же­ни­ти­ся хто хо­че - як не двад­цять п'ять руб­лiв, то й не по­вiн­чає, уми­рає хто - ло­жи де­сять руб­лiв, а хрес­ти­ти - го­туй три кар­бо­ван­цi. Ру­бець ви­чи­ту­вав йо­го про­ви­ни пе­ред по­кiй­ним от­цем Гри­го­рiєм: вiн йо­го до то­го до­вiв! вiн йо­го у мо­ги­лу вло­жив! Книш чу­ду­вав усiх ти­ми бу­ма­га­ми, якi лу­ча­ло­ся йо­му стрi­ва­ти в по­лi­цiї… Отець Ми­ко­лай тiльки гли­бо­ко зiт­хав.

    А в кух­нi тим ча­сом сто­яв не­са­мо­ви­тий ре­гiт. Ре­го­та­ли з па­ла­ма­ря. Ря­бий та не­га­муз­ний, вiн ко­ли ски­нув чар­ку-дру­гу, за­раз до ко­го-не­будь i за­ли­цяється. Чи бу­де то ста­ра ба­ба, чи за­мiж­ня мо­ло­ди­ця, - в од­ну шку­ру - ви­ходь та й ви­ходь за нього за­мiж! У йо­го - i ха­та своя, i скри­ня е; у скри­нi су­воїв З де­сять по­лот­на. I зем­лi йо­му з ру­ги пе­ре­па­дає де­ся­тин до п'яти; з круж­ки до­во­диться руб­лiв п'ятде­сят: та ще не без то­го, що й за подз­вiн хто пе­ре­ки­не. Вiн один знає, по ко­му i як дзво­ни­ти. Хто скiльки дасть - так i дзво­ниш! Даєш ти грив­ню - на грив­ню задз­во­ню, со­ро­кiв­ку - на со­ро­кiв­ку, а за кар­бо­ван­ця - так одк­ле­паю, що аж плач роз­би­ра­ти­ме! Ка­жуть: лег­ко дзво­ни­ти - по­тяг за хвiст, та й усе! Та нi: i до дзво­на з нев­ми­тою пи­кою не йди!

    Усi зна­ли, що вiн жо­на­тий; один вiн не приз­на­вав, бо та­кий п'яний вiн­чав­ся, що й свi­ту не ба­чив. До то­го i жiн­ка не жи­ла з ним, а хи­ля­ла­ся по шин­ках, во­ло­чи­ла­ся з мос­ка­ля­ми. Тве­ре­зий - вiн був тих­ший во­ди, ниж­чий тра­ви; за­те, як ски­нув чар­ку-дру­гу - де те i зав­зят­тя вiзьметься: бадьориться, хвас­тається, сло­ва­ми, як го­ро­хом, сип­ле.


    От i те­пер. Чи дав­но вiн си­дiв у кух­нi на ла­вi са­мо­тою, звi­сив­ши на гру­ди свою по­ну­ру го­ло­ву? Йо­го нiх­то не про­хав ви­пи­ти-за­ку­си­ти, вiн нi­ко­му нi­чо­го не ка­зав. Хрис­тя, сто­ячи ко­ло пе­чi i по­зи­ра­ючи на йо­го, ду­ма­ла: чо­го сей чо­ло­вiк си­дить сам со­бi, не їсть, не п'є i нiх­то йо­го не прип­ро­хує? Так бу­ло, по­ти у кух­ню не на­вер­нув­ся товс­тий кра­мар.

    - Тимофiю! А ти чо­го си­диш тут, по­ну­рив­ся, не п'єш, не їси? - i, не­дов­го ду­мав­ши, ухо­пив йо­го за ру­ку й по­тяг до сто­лу.

    Недовго во­ни там про­бу­ли, та на­зад вер­нув­ся Ти­мо­фiй уже дру­гим чо­ло­вi­ком: ви­рiв­няв­ся-вип­ря­мив­ся, очi гра­ють, бро­ви так i хо­дять, ще й своїми то­неньки­ми ву­са­ми мор­гає. Хрис­тя нi­як не здер­жа­ла­ся, щоб не зас­мi­яти­ся.

    - Ти чо­го ре­го­чеш? Ти хто та­ка? - при­сi­кав­ся вiн до Хрис­тi, мор­га­ючи так чуд­но бро­ва­ми, що та аж на­ту­жується, щоб не смi­яти­ся, та нi­як не здер­житься.

    - Та се… - по­чав товс­тий кра­мар, лед­ве язи­ка у ро­тi по­вер­та­ючи, - дiв­чи­на!

    - А ко­ли дiв­чи­на, то чо­му за­мiж не йдеш? - пи­тає Ти­мо­фiй.

    - Та во­на б, мо­же, i теє… та, бач, не трап­ляється же­ни­ха.

    - Ху! - хук­нув Ти­мо­фiй. - Яко­го то­бi же­ни­ха тре­ба?

    - Сватай, Ти­мо­фiю, - хтось ска­зав з ку­пи, що по­ча­ла зби­ра­ти­ся кру­гом їх.

    - А що? Хi­ба не пi­деш? Ти не ди­вись, що заб­ро­дивсь, аби ха­ляв не по­ка­ляв! - скрик­нув вiн, туп­нув­ши но­гою, як пi­вень, i морг­нув усом так, що усi аж за жи­во­ти вхо­пи­ли­ся.

    Як грiм, гур­ко­тiв ре­гiт по ха­тi, та Ти­мо­фiй на те не вда­ряв. Вiн бли­зенько пi­дiй­шов до Хрис­тi, по­чав лю­бенько заг­ля­да­ти їй у вi­чi. Хрис­тi спер­шу бу­ло смiш­но, а як на­су­ну­ли лю­ди ди­ви­ти­ся, то їй i со­ром­но ста­ло, i страш­но… Опус­тив­ши у зем­лю очi, во­на геть по­да­ла­ся до ко­черг. Ти­мо­фiй за нею.

    - Серденько! - скрик­нув вiн тон­ко та го­лос­но i аж пiдс­ко­чив.

    - Чого ви прис­та­ли до ме­не? Гетьте! - об­раз­ли­во од­ка­за­ла Хрис­тя.

    - Панiкадило ду­шi моєї! - гук­нув вiн уд­ру­ге, уда­рив­ши сам се­бе ку­ла­ком у гру­ди.

    Люди так i по­ко­ти­ли­ся зо смi­ху, а Ти­мо­фiй стоїть пе­ред Хрис­тею, б'є се­бе в гру­ди та ви­чи­тує.

    - Се та, ко­го жаж­да­ла ду­ша моя! Прий­ди ж, ближ­няя моя, доб­рая моя, го­лу­би­це моя! Прий­ди в мої об'ятiя! - I, розс­та­вив­ши ру­ки, уже на­мi­ряв­ся був об­хо­пи­ти Хрис­тю.

    - Тимофiю! Що се ти! - роз­дав­ся зза­ду йо­го го­лос.

    Тимофiй озир­нув­ся - i ру­ки опус­тив: пе­ред ним сто­яв ба­тюш­ка.

    - Зовсiм за­со­ро­мив дiв­чи­ну, - ска­зав отець Ми­ко­лай, зирк­нув­ши на Хрис­тю, що, як та ма­кiв­ка, аж го­рi­ла у по­ро­га.

    Тимофiй на п'ятах пос­ту­пив­ся на­зад, да­ючи ба­тюш­цi до­ро­гу, кот­рий по­ри­вав­ся ви­хо­ди­ти, про­щав­ся з ха­зяїна­ми, гiстьми.

    - Отець Ми­ко­лай! А на ко­лiс­ни­цi хi­ба не тре­ба? - мо­вив Заї'яибi­да, при­яз­но заг­ля­да­ючи в очi.

    Отець Ми­ко­лай за­ре­го­тав­ся:

    - На ко­лiс­ни­цi? А щоб вас! Да­вай­те вже!

    - Я вам на­ли­воч­ки, - тур­бу­вав­ся Заг­ни­бi­да. - Та­кої на­ли­воч­ки - гу­боньки зли­па­ються! Оле­на Iва­нiв­на! на­ли­воч­ки сю­ди! по­за­то­рiшньої! -гу­кав вiн на жiн­ку.

    Олена Iва­нiв­на при­нес­ла пляш­ку.

    - Сама ж по­пот­чуй. Од те­бе смач­нi­ша! - ска­зав Заг­ни­бi­да. Оле­на Iва­нiв­на на­ли­ла.

    - Добра, доб­ра! - прих­ва­лю­вав отець Ми­ко­лай, сма­ку­ючи пот­ро­ху З чар­ки.

    - А вам, отець ди­якон? На­ли­воч­ки! - прип­ро­хує Заг­ни­бi­да.

    - Ет! сви­ня­чо­го пiй­ла! - гук­нув той. - Сiр­ка! ме­нi - сiр­ка!

    - А мо­же, ром­ку на по­ту­ху? У ме­не доб­рий ро­мок - у нiм­ця брав.

    - Не терп­лю я отих заг­ра­ниш­них пун­ди­кiв. Вiд їх тiльки в жи­во­тi булько­тить та го­ло­ва бо­лить. Не­ма кра­що­го зiл­ля, як наш рiд­ний сiр­ко! Чим бiльше йо­го п'єш, тим смач­нi­ше здається! Так? - скрик­нув вiн, уда­рив­ши Ко­лiс­ни­ка по пле­чi.

    - Правда ва­ша. Ро­мок до чаю - див­на шту­ка.

    - Ото-то-то! А так, на­го­ло - сiр­ка! Смик­нув за хвiст - та й все! Дер­зай, ча­до! - гук­нув вiн, пе­ре­ки­да­ючи чар­ку в рот, i мер­щiй нап­ря­мив­ся за ба­тюш­кою, кот­рий уже сто­яв на рун­ду­цi, до­жи­дав­ся.

    - О, бо­дай вам щас­тя слу­жи­ло! - ре­го­тав­ся Ко­лiс­ник.

    За ди­яко­ном ус­лiд вий­шли ха­зяїн, ха­зяй­ка, по­су­нув i дех­то з гос­тей.

    - Пропустiть! про­пус­тiть! - ша­мо­тiв без­зу­бим ро­том дяк, про­тис­ку­ючись по­мiж на­ро­дом.

    - Ти ж чув, що я то­бi на­ка­зу­ва­ла, ста­рий чор­те! - гук­ну­ла дя­чи­ха, смик­нув­ши йо­го зза­ду за ко­су.

    - Чув, чув! - ви­ри­ва­ючись, мо­вив дяк i скрив­ся в сi­нях.

    - Ох ти, моя не­пи­са­на! - скрик­нув Ти­мо­фiй, ущип­нув­шiї ка ви­хо­дi Хрис­тю за ру­ку.

    Та не ви­дер­жа­ла i зо всього ма­ху вса­ди­ла ку­ла­ка в Ти­мо­фi­еву спи­ну, аж по ха­тах за­гу­ло.

    - Ото пос­ва­та­ла! Мо­ло­дець! - хтось про­мо­вив.

    - Хто ко­го? - спи­тав­ся Ко­лiс­ник.

    - Он та дiв­ка Ти­мо­фiя.

    Колiсник ски­нув на Хрис­тю очi. Чер­во­на i гнiв­на сто­яла во­на у по­ро­га ко­ло пе­чi.

    - Де ти, сер­денько, бу­ла? - спи­тав­ся вiн, пiдс­ту­па­ючи до неї. - Я ж з то­бою й не хрис­то­сав­ся! Хрис­тос воск­рес!

    Поки Хрис­тя зiб­ра­ла­ся, що їй од­ка­за­ти, як Ко­лiс­ник уже й об­няв її.

    - Не ду­же, Кос­тю, не ду­же! Щоб, бу­ва, губ не по­пiк! - гу­кав зза­ду йо­го товс­тий кра­мар.

    - I я не хрис­то­сав­ся! - десь ви­рис­кав­ся гни­ло­зу­бий мир­ша­вий чо­ло­вi­чок i - цмок Хрис­тю в що­ку.

    Товстий кра­мар i со­бi при­ло­жив жир­ню­чi та сли­ня­вi гу­би. Хрис­тя по­вер­та­ла­ся то сю­ди, то ту­ди, со­ро­ми­ла­ся, млi­ла. Во­на не зна­ла - чи їй плю­ва­ти в очi сiй п'янiй зграї, чи ла­яти­ся, чи пла­ка­ти.

    - Стiй! - гук­нув Звi'чнбi­да, вер­та­ючись у ха­ту й по­ба­чив­ши, як Хрис­тя по­би­вається у мiц­них Ко­лiс­ни­ко­вих обiй­мах.

    - Костянтине! Що се ти? Пi­дож­ди ж, я жiн­цi пох­ва­лю­ся, - по­вер­нув­ся вiн до Ко­лiс­ни­ка.

    - Нема, бра­ти­ку, до­ма, - од­ка­зав той, ви­пус­ка­ючи Хрис­тю. Та про­жо­гом ки­ну­ла­ся з ха­ти i тро­хи в сi­нях не зби­ла з нiг ха­зяй­ки.

    - Куди се, як бо­же­вiльна, не­сеш­ся? - спи­та­ла Оле­на Iва­нiв­на.

    - Та он… во­ни… Хай їм! - з пла­чем жа­лi­ла­ся Хрис­тя. - Ко­ли так, то я й ки­ну.

    - Що там та­ке? - спи­та­ла­ся Оле­на Iва­нiв­на.

    - Цссс!.. - за­хо­ди­ло в кух­нi.

    - Не руш ха­зяй­сько­го доб­ра! - вий­шов­ши се­ред ха­ти, гу­кав Заг­ни­бi­да. - Не руш.

    - Чого ти же­лi­паєш? - ска­за­ла во­на чо­ло­вi­ко­вi. - Он - лю­ди, он - бла­го­род­нi! - I гнiв­на прой­шла у свiт­ли­цю.

    - Отак, як бач! Хто кис­лич­ки поїв, а ко­го ос­ко­ма на­па­ла, - ска­зав Заг­ни­бi­да, чу­ха­ючи по­ти­ли­цю.

    - Отак i в ме­не, - хи­та­ючи го­ло­вою, од­ка­зав Ко­лiс­ник.

    - Лихо, брат, - не жiн­ки сi! - мо­вив Заг­ни­бi­да.

    - Лихо, - пiд­ка­зує Ко­лiс­ник.

    - А ко­ли ли­хо, то йо­го й за­ли­ти, - умi­шав­ся товс­тий кра­мар.

    - А справ­дi! - до­дав Ко­лiс­ник.

    - Ходiмо, - ска­зав Заг­ни­бi­да.

    - Пiдожди. Отi па­ни нам! I на­що ти їх нап­ро­сив до се­бе? - ка­же кра­мар.

    - Хiба я їх про­сив? Са­мi на­би­ли­ся. Не плю­ва­ти ж ме­нi їм у вi­чi! Тiльки що про­ка­зав се Заг­ни­бi­да, як з свiт­ли­цi ви­хо­дять Ру­бець i Книш.

    - Попили, поїли у вас, Пет­ро Лу­кич, - ска­зав Ру­бець. - По­ра й до­до­му.

    - Куди? Так ра­но? Та я не ба­чив, чи ви що й вжи­ва­ли.

    - Вживали, вжи­ва­ли i геть-то! - прос­тя­га­ючи ру­ку, мо­вив Книш.

    - Боже ж мiй! Та, мо­же б, ще трош­ки по­си­дi­ли?

    - Нi-нi! Жiн­ки до­ма ждуть. Ми, знаєте, пе­рельотнi пти­цi.

    - Скажи, хай не за­дер­жує, - мо­вив ти­хо товс­тий кра­мар Ко­лiс­ни­ко­вi на ву­хо.


    - Та хоч на до­ро­гу! - по­би­вається Заг­ни­бi­да. - Ан­тон Пет­ро­вич! Фе­дiр Гав­ри­ло­вич! По од­нiй, на­ли­воч­ки. Жiн­ко, го­луб­ко моя! До­ро­гим гос­тям на до­ро­гу на­ли­воч­ки.

    - Од те­бе не од­че­пиш­ся! - ска­зав Ру­бець.

    - Звинiть. Ви­бач­те, бо­га ра­ди! Мо­же, що й не так. У ме­не, знаєте, все по-прос­то­му. Пнись - не пнись, а до па­нiв да­ле­ко. Зви­нiть.

    - Дай, бо­же, i нам те ма­ти, що у вас! - утi­шав Книш, бе­ру­чи чар­ку на­лив­ки.

    - Бувайте ж здо­ро­вi! - при­вi­тав­ся Ру­бець. Ви­пив, од­дав чар­ку i, по­дав­ши на про­щан­ня од­но­му Заг­ни­бi­дi ру­ку, мер­щiй по­дав­ся у сi­ни. Книш, про­ща­ючись за­уряд iз знай­оми­ми й нез­най­оми­ми, со­бi по­хи­лив за ним. Заг­ни­бi­да пi­шов про­вод­жа­ти.

    - I сла­ва бо­гу! -лег­ко зiтх­нув товс­тий кра­мар.

    - Та вей Книш ще нi­чо­го: об­хiд­час­тий чо­ло­вiк, - ска­зав Ко­лiс­ник, - а ще наш сек­ре­тар - о-о! то ця­ця!

    Обидва од­ним ми­ром ма­за­нi! Обид­ва на ру­ку охул­ки не кла­дуть! Той тiльки бе­ре та кла­няється, а наш бе­ре та ще й батька де­ре!

    - Випровадив, сла­ва то­бi бо­же! - ска­зав Заг­ни­бi­да, вер­та­ючись. - Ну, те­пер хо­дi­мо до сто­лу. Те­пер на­ша чер­га. А вже ме­нi сi па­ни! - I всi ра­зом по­ва­ли­ли у свiт­ли­цю. Там за сто­лом си­дi­ла вся жi­но­ча кум­па­нiя.

    - Iдiть ли­шень до нас, - мо­ви­ла ог­ряд­на мо­ло­ди­ця, гни­ло­зу­бо­го чо­ло­вi­ка жiн­ка, чер­во­на, як та на­лив­ка, що дер­жа­ла в ру­ках. - Го­дi вам усе з па­на­ми та з па­на­ми. Чи бач, як па­на­ми про­па­ха­ли­ся! - до­да­ла во­на, стрiльнув­ши на Ко­лiс­ни­ка своїми мас­ля­ни­ми очи­ма.

    - З ва­ми, ку­мо, ви­пи­ти? От доб­ра ку­ма! - мо­вив Ко­лiс­ник, пiд­хо­дя­чи до мо­ло­ди­цi, i опус­тив­ся ко­ло неї на ла­вi.

    - Та во­но-то ку­ма - ку­ма, а хрис­то­са­ти­ся з ку­мою й не­ма! - уко­ри­ла ви­со­ка дов­гоб­ра­за кра­ма­ри­ха, товс­то­го кра­ма­ря жiн­ка.

    - Чого не­ма? I те­пер ще мож­на! - мо­вив Ко­лiс­ник.

    - Огледiлись, як наїлись! - од­ка­за­ла, за­пи­шав­шись, ку­ма.

    - От i опiз­ни­лись! Са­ме те­пер в смак! - вип­рав­ляється жар­та­ми Ко­лiс­ник.

    - Не в ва­шу дя­ку! - уко­ряє кра­ма­ри­ха.

    - З най­мич­ка­ми йдiть спер­шу хрис­то­са­тись! - уко­ло­ла дя­чи­ха, сверк­нув­ши зли­ми очи­ма.

    - З най­мич­ка­ми бу­ває ча­сом кра­ще, нiж з ким дру­гим, - до­дав гни­ло­зу­бий чо­ло­вiк.

    - Ще й ти ту­ди! Ще й ти! Не гнi­ви вже хоч бо­га! - приз­ро од­ка­за­ла йо­го жiн­ка.

    Гнилозубий чо­ло­вiк змор­щив­ся, скри­вив­ся й ще мир­ша­вi­ший здав­ся, нiж був до сього.

    - Що ж я? Я нi­чо­го. Не лич­ком же, бач, ши­тий! - вип­рав­ляв­ся вiн.

    - Коли не ли­ком, то ва­лом! - скрик­ну­ла, за­ли­ва­ючись ре­го­том, кра­ма­ри­ха. Дру­гi жiн­ки теж за­ре­го­та­ли­ся.

    - Коли ж так, - мо­вив Заг­ни­бi­да, - ко­ли во­ни нас не прий­ма­ють, - не хо­че­мо ж i ми бу­ти з ни­ми! Хай во­ни со­бi осiб­но, а ми - осiб­но. Хо­дi­мо. - I, взяв­ши за по­пе­рек гни­ло­зу­бо­го чо­ло­вi­ка, Заг­ни­бi­да нап­ря­мив­ся в кух­ню.

    - Куди ж ви? - нес­по­кiй­но на них зирк­нув­ши, спи­та­ла Заг­ни­бi­ди­ха.

    - На прос­то­ре… Хай вам! - мо­вив Заг­ни­бi­да. Оле­на Iва­нiв­на, мов ужа­ле­на, опус­ти­ла­ся, ли­це їй поб­лiд­ло, очi пох­му­ри­ли­ся.

    - Куме! ку­ме! - крик­ну­ла навз­до­гiн­цi кра­ма­ри­ха i за­ве­ла:

    - Ой ку­ме, ку­ме, Доб­ра го­рiл­ка.

    - Випиймо, ку­ме, для по­не­дiл­ка, - товс­то од­ка­зав Заг­ни­бi­да, вер­та­ючись на­зад до ку­ми, кот­ра уже й мiс­це для йо­го одiб­ра­ла. Заг­ни­бi­да сiв.

    - Отак бу­де кра­ще! По­сi­дай­мо ряд­ком та по­ба­ла­кай­мо лад­ком; по­сi­дай­мо бли­зенько та вип'ємо по ча­роч­цi пов­ненько! - ска­за­ла гни­ло­зу­бо­го чо­ло­вi­ка жiн­ка, Ко­лiс­ни­ко­ва ку­ма.

    - Сам бог гла­го­ле ва­ши­ми ус­та­ми! - скрик­нув Ко­лiс­ник, опус­ка­ючись ко­ло неї. Товс­тий кра­мар i гни­ло­зу­бий чо­ло­вiк со­бi при­мос­ти­ли­ся до гур­ту.

    - Жiнко-голубко! - мо­вив Заг­ни­бi­да. - Ти ж у ме­не пер­ша, ти ж у ме­не й ос­тан­ня! По­пот­чуй доб­рих лю­дей. Страх мiй, люб­лю по­си­дi­ти з доб­ри­ми людьми, по­го­мо­нi­ти, пос­пi­ва­ти.

    - Уже ж ко­ли спi­ва­ти, то бо­жест­вен­ної, - ска­за­ла дя­чи­ха.

    - Божественної! Бо­жест­вен­ної! - за­гу­ка­ли кру­гом.

    Крамариха за­ве­ла "Хрис­тос воск­ре­се!"; дру­гi пiд­хо­пи­ли. Жi­но­чi го­ло­си тон­ко-тон­ко ви­во­ди­ли; чо­ло­вi­чi, мов жу­ки, гу­ли; один Ко­лiс­ник гу­кав товс­то­го ба­са, аж вiк­на бряж­ча­ли, за що йо­го ку­ма раз по раз са­ди­ла ку­ла­ком у спи­ну. Ко­лiс­ник мов i не чув тих ду­хо­пе­ли­кiв - спi­вав; за­те на кiн­цi так при­да­вив, що ку­ма не здер­жа­ла­ся i з усього ма­ху сту­со­ну­ла Ко­лiс­ни­ка ме­жи пле­чi; той век­нув. Усi за­ре­го­та­ли­ся, а Ко­лiс­ник, по­вер­нув­ши на­зад се­бе ру­ку, ущип­нув ку­му. Та скрик­ну­ла, по­то­чи­ла­ся на стiл… Пляш­ки й чар­ки за­хи­та­ли­ся, по­па­да­ли… По­чув­ся бряз­кiт би­то­го скла.

    - Стiйте! стiй­те! не бий­те! - хтось скрик­нув.

    - Нiчого, нi­чо­го. Де п'ють, там i б'ють! - од­ка­зав Заг­ни­бi­да. - Жiн­ко! по­пот­чуй ще.

    Пiсля сiєї уже не при­мi­ча­ли, як слiд спi­ва­ти, якої дер­жа­тись. Дя­чи­ха за­ве­ла "Удi­воньки"; кра­ма­ри­ха - "Ку­ми"; чер­во­но­пи­ка Ко­лiс­ни­ко­ва ку­ма - "Не чi­пай­те ме­не, хлоп­цi, - по те­ля­та я йду"… Товс­тий кра­мар, схи­лив­шись на пле­че до дя­чи­хи, пла­кав; Заг­ни­бi­да, слу­ха­ючи кра­ма­ри­ху, со­вав но­га­ми то сю­ди, то ту­ди; гни­ло­зу­бий чо­ло­вiк, притк­нув­шись до стi­ни го­ло­вою, хро­пiв на всю ха­ту; Ко­лiс­ник пiд­гу­ку­вав Заг­ни­бi­ди­нiй ку­мi. Од­на Заг­ни­бi­ди­ха, бi­ла­бi­ла, як крей­да, по­зи­ра­ла на всiх пал­ки­ми очи­ма та бо­лiс­но ус­мi­ха­ла­ся…

    Христя, по­чув­ши нес­тям­ний га­лас, пi­дiй­шла до две­рей по­ди­ви­ти­ся. Во­на Зро­ду-вi­ку не ба­чи­ла нi­чо­го та­ко­го! "Це по­ду­рi­ли лю­ди, по­ка­зи­ли­ся! Один на од­но­го лi­зе, один дру­го­го не ба­чить. I це ба­га­ти­рi, ду­ки гу­ля­ють-бен­ке­ту­ють! З жи­ру не зна­ють, що ро­би­ти, та ка­зяться", - по­ду­ма­ла Хрис­тя й мер­щiй прос­ко­чи­ла повз две­рi до сто­лу, щоб хто не при­мi­тив; узя­ла шма­то­чок пас­ки й по­ча­ла жу­ва­ти. Во­на ще сьогод­нi не їла; у ро­тi засх­ло; за­черст­вi­ла пас­ка ста­но­ви­ла­ся ру­ба. Пiд гам, го­мiн i чу­жi спi­ви їй сум­но-сум­но ста­ло. Сон­це од­хо­ди­ло до спо­кою, чер­во­ним свi­том об­да­ючи зем­лю. Об­пер­шись на стiл i по­зи­ра­ючи в вiк­но, во­на за­ди­ви­ла­ся на те кри­ва­ве по­лум'я та й за­ду­ма­ла­ся…

    Страшенний грюк зля­кав її. Во­на ки­ну­лась до свiт­ли­цi. Там се­ред ха­ти ко­пи­цею ле­жав кра­мар. Вiн по­ри­вав­ся бу­ло ус­та­ти, та не здер­жав­ся - по­то­чив­ся i - як два зня­ло! - розп­лас­тав­ся се­ред ха­ти. Заг­ни­бi­ди­ха скрик­ну­ла.

    - Не ля­кай­те­ся, Оле­но Iва­нiв­но; не вiзьме йо­го ли­ха го­ди­на! - ска­зав Ко­лiс­ник i, ухо­пив­ши кра­ма­ря за но­гу, по­во­лiк йо­го в кiм­на­ту.

    - А цей чо­го тут ку­няє? - за­ба­чив­ши гни­ло­зу­бо­го чо­ло­вi­ка, ка­же Ко­лiс­ник i, взяв­ши на обе­ре­мок, по­нiс до кра­ма­ря.

    - Очищайте, очи­щай­те мiс­це! - гу­кає йо­му ус­лiд гни­ло­зу­бо­го жiн­ка i, ко­ли той вер­нув­ся, на­дi­ляє йо­го по­цi­лун­ком.

    - Отакого б ме­нi чо­ло­вi­ка! А не гни­ло­зу­бо­го та соп­ли­во­го! - цi­лу­ючи, шеп­че во­на, так що всi чу­ють.

    - О, ма­те­рi йо­го ду­ля! Во­ни цi­лу­ються, а ме­нi й не мож­на! - скрик­ну­ла кра­ма­ри­ха й ки­ну­ла­ся до Ко­лiс­ни­ка з Дру­го­го бо­ку.

    Обаранили Ко­лiс­ни­ка; од­на в од­ну що­ку цi­лує, дру­га - в дру­гу. Ко­лiс­ник гук­нув, ухо­пив обох на обе­ре­мок i по­нiс по свiт­ли­цi. Жiн­ки, як га­дю­ки, ви­ли­ся кру­гом йо­го, пха­ючись та не да­ючи од­на од­нiй Ко­лiс­ни­ка цi­лу­ва­ти.

    Загнибiда си­дiв i пох­му­ро ди­вив­ся на Ко­лiс­ни­ка: до­са­да щи­па­ла йо­го за сер­це.

    - Костянтине; - гук­нув вiн, за­со­вав­шись на мiс­цi. - По­кинь! Ко­лiс­ник пiд­няв жi­нок аж пiд сте­лю, звiв до­ку­пи i зра­зу опус­тив на зем­лю. Во­но б, мо­же, тим i скiн­чи­ло­ся, ко­ли б Ко­лiс­ни­ко­ва ку­ма нез­на­рош­не не зби­ла з Заг­ни­бi­ди­ної ку­ми очiп­ка.

    - За що ти, суч­ко, зби­ла з ме­не очi­пок? - скрик­ну­ла та, упи­на­ючись у пат­ли гни­ло­зу­бо­го жiн­цi. Дру­гий очi­пок по­ле­тiв до­до­лу. Ко­лiс­ни­ко­ва ку­ма, не дов­го ду­мав­ши, маз­ну­ла кра­ма­ри­ху з усього ма­ху по що­цi ру­кою, аж ви­ляс­ки пiш­ли!


    - Так ти ще й би­тись! - скрик­ну­ла кра­ма­ри­ха, ки­да­ючись на не­дав­ню свою то­ва­риш­ку.

    - Що це ви! Гос­подь з ва­ми! - ска­зав Ко­лiс­ник, ста­нов­ля­чись мiж ни­ми.

    - Матерi твоїй тряс­ця! Як са­ма розт­ри­бу­ха, то, ду­маєш, i всi та­кi! - кри­ча­ла од­на.

    - Ти са­ма розт­ри­бу­ха! Ти! Тьфу на те­бе! - од­ка­за­ла дру­га, плю­ючи на свою суп­ро­тив­ни­цю.

    - Бач! Це ти, Кос­тян­ти­не, на­ро­бив! - скрик­нув Заг­ни­бi­да, уда­рив­ши ку­ла­ком по сто­лу, аж пляш­ки заб­ряж­ча­ли. Ко­лiс­ни­ка не так той гук, як стук ура­зив.

    - А по ка­кой та­кой при­чи­нi я? - бе­ру­чись у бо­ки, спи­тав­ся Ко­лiс­ник.

    - Ти!.. ти!.. Ти всьому ви­ною! - гу­кав Заг­ни­бi­да, мо­та­ючи п'яною го­ло­вою.

    - Та го­дi вам… Пет­ре! - мо­ви­ла жа­лiб­но Заг­ни­бi­ди­ха.

    - Вiн! - гук­нув зно­ву Заг­ни­бi­да. - Вiн всьому ви­ною! Ку­ди вiн не встря­не - доб­ра не­має!

    - Що ж я, по-твоєму: чор­тя­ка, ви­ро­док який? Га?

    - Виродок! Ви­ро­док! - лед­ве по­вер­та­ючiї язик у ро­тi, мо­вив Заг­ни­бi­да.

    - Трясця то­бi в пуп! - гук­нув, чер­во­нi­ючи, як бу­ряк, Ко­лiс­ник. Заг­ни­бi­да, по­хи­ту­ючись, пiд­вiв­ся. Очi в нього, як гост­рi но­жi, бли­ща­ли.

    - Так це ти до ме­не прий­шов бу­чу зби­ва­ти?.. Вон з моєї ха­ти, щоб i твiй дух по­га­ний не во­няв! - крик­нув не­са­мо­ви­то Заг­ни­бi­да. Ко­лiс­ник прик­ро по­ди­вив­ся йо­му у вi­чi.

    - I-i, ха­зяїн пар­ши­вий! - приз­ро мо­вив i, сплю­нув­ши, по­чав шу­ка­ти шап­ки.

    - Брешеш! - скрик­нув Зяг­ни­бi­да. - У ме­не чес­нi лю­ди бу­ва­ють, бла­го­род­нi; один ти з усiх єхи­да ви­рис­кав­ся.

    - Який же я єхи­да? Ану, ска­жи… - пiдс­ту­па­ючи, до­пи­ту­вав­ся Ко­лiс­ник.

    - Який? Ось який. Ти пам'ятаєш наш уго­вiр за ри­бу пе­ред рiзд­вом?

    - Ну, пам'ятаю… То що?

    - Що ж ти - узяв її у ме­не? Узяв?.. О-о-о, єхи­до! Аби пiд­вес­ти чо­ло­вi­ка, аби шко­ди дру­го­му на­ро­би­ти!.. Та ще й смiєшся…

    - То ти он про що?! Та й дур­ний же ти, а ще пи­са­рем був. Це, брат, ко­мер­цiя зо­веться, щоб ти знав: не ти нак­риєш - те­бе пiд­ве­дуть.

    - В усьому ти та­кий! - гу­ка Заг­ни­бi­да.

    - А ти кра­щий.

    - Що ж я?

    - Що? А роз­пис­ки якi там пи­са­ли? Га?

    - Якi роз­пис­ки?

    - Не знаєм? За­був? А ха­зяїном зо­веш­ся. Кра­ма­рюєш на ти­ся­чi, а па пять руб­лiв бiд­ної дiв­чи­ни по­лес­тив­ся!

    - Що це ти па­тя­каєш?

    - Що? Он ко­го спи­тай, що. Он! - ука­зу­ючи на Хрис­тю, мо­вив Ко­лiс­ник. - Вас за се у тюр­му по­са­ди­ти слiд. Пiв­ро­ку служ­би чу­жої за­кор­тi­ло? Знаємо ми, на­що ся служ­ба, до­га­дуємо­ся… У-у, ха­зяїн! Но­га моя не бу­де пiс­ля сього у твоїй ха­тi! - скрик­нув Ко­лiс­ник, сплю­нув­ши, i по­бiг iз ха­ти.

    - Постiй… пос­тiй! - мо­вив Заг­ни­бi­да, по­то­чу­ючись, i опус­тив­ся на ла­ву. Го­ло­ва йо­го не дер­жа­ла­ся на в'язах, як вiн не мо­тав нею, як не сил­ку­вав­ся вдер­жа­ти. Аж ось вiн пiд­вiв-та­ки її, по­зир­нув по ха­тi… Кру­гом - нi ду­ху: гос­тi, по­чув­ши зма­ган­ня i ду­ма­ючи, що до бiй­ки дiй­де, усi пов­тi­ка­ли… Ззгни­бi­ду до­са­да їла.

    - Жiнко! - скрик­нув вiн.

    Блiде ли­це з бла­кит­ни­ми очи­ма ви­зир­ну­ло з кiм­на­ти.

    - Чого то­бi?

    - Ти чу­ла?

    - Що чу­ла? По­пи­лись - по­ла­ялись; завт­ра зiй­де­тесь - по­ми­ри­тесь.

    - Хто? Я? Я? З ним? Ско­рi­ше во­да з ог­нем поб­ра­тається, нiж я з ним по­ми­рю­ся! Ме­не при­люд­но отак шпе­ту­ва­ти? При­люд­но?!

    Загнибiда схи­лив­ся i дов­го си­дiв пох­ню­пив­шись. Що йо­го схи­ли­ло? Хмiль, об­ра­за чи, мо­же, про­ки­ну­лась со­вiсть?.. Дов­го вiн си­дiв так сум­ний-по­хи­лий. Це зно­ву пiд­вiв го­ло­ву i хи­жо про­вiв очи­ма по ха­тi.

    - Лягай кра­ще спа­ти, - мо­ви­ла до йо­го Оле­на Iва­нiв­на.

    - Хто? Я?.. Усi ля­гай­те, усi спiть. Один я не бу­ду… Пiс­ля сього та ме­нi спа­ти? - Вiн зат­ру­сив го­ло­вою.

    - Яке йо­го дi­ло, хто як най­ми­чок най­має? - по­мов­чав­ши, за­мо­вив вiн зно­ву. - Яке йо­го дi­ло? Я не йду до йо­го справ­ля­тись, чи вiн за гро­шi най­ма, чи без гро­шей? Мо­же, я i без гро­шей най­няв, та вiзьму й зап­ла­чу Зра­зу… Хрис­те! - гук­нув вiн на всi ха­ти.

    Христя бу­ла в кух­нi, як зма­га­ли­ся Ко­лiс­ник з Заг­ни­бi­дою. Спер­шу во­на не ро­зiб­ра­ла, про ко­го та рiч ве­деться; те­пер їй, як удень, ста­ло вид­но. То її З ма­тiр'ю оп­лу­та­ли, он як обiй­шли цi ду­ки-ба­га­ти­рi!.. Сер­це її на­че хто у жме­нi да­вив, - так во­но за­бо­лi­ло… Прос­ну­ла­ся ту­га, ус­та­ла не­на­висть… Ко­ли її клик­нув Заг­ни­бi­да, во­на наз­на­рош­не не пiш­ла, не ок­лик­ну­лась.

    "Нi, не тре­ба! - рi­шив Заг­ни­бi­да. - П'ять руб­лiв - гро­шi! Та ще й до стро­ку да­ле­ко. Я їй i то­дi вiд­дам… Вiд­дам та ще й одiш­лю до йо­го, щоб по­ка­за­ла то­му iро­до­вi. Ось, мов, як чес­нi ха­зяїни роб­лять!" - I Заг­ни­бi­да сам со­бi ус­мiх­нув­ся.

    Сонце сi­ло; на­су­ну­ла тем­на тiнь но­чi; в ха­тi ще бiльше по­тем­нi­ло: стi­ни - му­рi, у кут­ках - як са­жа чор­на, тiльки крiзь шиб­ки ури­ва­ються жов­ту­ва­тi пбмер­ки.

    - О-ох! хоч ви­пи­ти, - по­чув­ся го­лос Заг­ни­бi­ди; да­лi - ма­цан­ня ру­ки по сто­лу, бряз­кiт би­то­го скла.

    - Чорт би ва­шо­го батька взяв! - крик­нув Заг&sshy;зав той, виhy;ни­бi­да. - Свiт­ла да­ти! Чо­му свiт­ла й до­сi не­має!

    Загнибiдиха, вис­ко­чив­ши з кiм­на­ти, ки­ну­ла­ся свi­ти­ти. По­ти знай­шла сiр­ни­ки, по­ти зас­вi­ти­ла, Заг­ни­бi­да си­дiв i ла­яв­ся. Як зас­вi­ти­ла - то аж скрик­ну­ла: но­ва ска­тер­ти­на тро­хи не вся за­ли­та на­лив­кою, роз­би­те скло ва­ля­ло­ся по сто­лу.

    - Господи! Чи не мож­на б спер­шу зас­вi­ти­ти, та то­дi ви­пи­ти, ко­ли так за­ма­ну­ло­ся, - ска­за­ла во­на.

    - Мовчи! - гук­нув Заг­ни­бi­да, хи­жо сверк­нув­ши очи­ма. - Ще ме­нi не за­ли­ли за шку­ру са­ла? Ще й ти ту­ди?

    Загнибiдиха гля­ну­ла до­кiр­ли­во на нього, по­ве­ла пле­чи­ма i вий­шла в кух­ню.

    - Христе, го­луб­ко! Ди­ви­ся, по­жа­лус­та, за ним, щоб вiн, бу­ва, ха­ти не спа­лив, а я пi­ду та тро­хи спо­чи­ну, бо це вже жди всю­ноч­ної… Ох, по­би­ла ме­не ли­ха та не­щас­на го­ди­на! - зiтх­нув­ши важ­ко, ти­хо ска­за­ла во­на i пiш­ла в кiм­на­ту.

    Гiркi дум­ки зня­ли­ся в Хрис­ти­нiй го­ло­вi… "Обiй­шли-окру­ти­ли, як са­мi зна­ли, та ще й го­луб­кою ве­ли­ча­ють… Ой, доб­рi та лю­бi!" - ду­ма­ло­ся їй, а в сер­цi по­чу­вав­ся який­сь жаль до Заг­ни­бi­ди­хи. Якась таємна дум­ка, що ця жiн­ка нi в чо­му не ви­ну­ва­та, що во­на са­ма не­ма­лу ви­пи­ла на своєму вi­ку та ще й ви­пи­ває, во­ру­ши­ла­ся у її ду­шi. Гли­бо­ко та важ­ко зiтх­нув­ши, во­на сi­ла на ла­вi так, щоб вид­ко бу­ло, що Зяг­ни­бi­да бу­де ро­би­ти. Заг­ни­бi­да си­дiв за сто­лом про­ти неї i, уп'явши очi у кi­нець гно­та, бо­же­вiльне ди­вив­ся на свiт­ло.

    Нешвидко пе­ре­вiв вiн їх на роз­ли­ту по сто­лу на­лив­ку, пiд­няв ру­ку, умо­чив пальцi й по­чав мас­ти­ти го­ло­ву… Хрис­тя ти­хо за­ре­го­та­лась - та­кi смiш­нi їй зда­ли­ся тi вит­ре­беньки п'яно­го ха­зяїна… Пал­кий пог­ляд Заг­ни­бi­ди, до­ся­га­ючи до неї аж у кух­ню, пе­рер­вав її ре­гiт. Во­на за­тих­ла; Заг­ни­бi­да, нас­тав­ля­ючи ухо, слу­хав… Ста­ло ти­хо-ти­хо; Хрис­тя чу­ла, як у неї сер­це ки­да­ло­ся… Це Заг­ни­бi­да ус­тав, на­лив чар­ку, ви­пив i на пальчи­ках пок­рав­ся у кух­ню. Хрис­тя за­кам'янi­ла на мiс­цi. Во­на на­вiть не при­га­дає, як Заг­ни­бi­да опи­нив­ся бi­ля неї, при­гор­нув до се­бе i ти­хо по­цi­лу­вав у що­ку… Огонь - не огонь опiк її; якась ог­нен­на те­чiя роз­ли­ла­ся по її тi­лу.

    - Христе, го­луб­ко! - шеп­нув вiн, при­гор­та­ючись до неї. Во­на трiп­ну­ла­ся, мов ура­же­на.

    - Чого ви лi­зе­те? Гетьте! - скрик­ну­ла во­на на всю ха­ту, од­пи­ха­ючи йо­го вiд се­бе.

    - Цссс!.. - за­си­чав Заг­ни­бi­да i зно­ву по­чав дос­лу­ха­тись. Кру­гом, як у ву­сi, ти­хо, тiльки з кiм­на­ти до­но­ситься сап важ­кий.

    - Знаєш що, Хрис­те? - по­чав вiн. - Я то­бi зап­ла­чу тi гро­шi, що батько за­зи­чив у ме­не.

    - Чула я, як вiн за­зи­чив. Спа­си­бi вам з Суп­ру­ном! - вiд­ка­за­ла Хрис­тя.

    - Що ти чу­ла! То - брех­ня! їй-бо­гу, брех­ня… А от що я то­бi ска­жу… Хо­чеш бу­ти ба­гач­кою, хо­ди­ти у шов­ках, у зо­ло­тi? Хрис­тя мов­ча­ла.


    - Що твоя ду­ша за­ба­жає - все то­бi бу­де! Чи їсти то­бi, пи­ти… Ти ба­чи­ла оту здох­ля­ку? - ткнув­ши пальцем на кiм­на­ту, спи­тав­ся Заг­ни­бi­да. - їй день вi­ку, та й то­го я ще уко­ро­ти­ти маю… Стид­ка-брид­ка!.. А ти ме­нi як­раз пiд но­ров пi­дiй­шла…

    Христя мов­ча­ла, тiльки її сер­це не­по­кiй­но би­ло­ся.

    - Христе! - бла­гим го­ло­сом про­гув Заг­ни­бi­да й ки­нув­ся до неї. Очi йо­го свi­ти­ли­ся, як у ко­та, ру­ки трем­тi­ли; вiн увесь тру­сив­ся, мов у ли­хо­ман­цi: як ужа­ка той, хо­лод­ний i слизький, вiн об­ви­вав­ся кру­гом Хрис­ти­но­го ста­ну i п'яни­ми ус­та­ми цi­лу­вав її ли­це, очi, шию… Хрис­тя мовч­ки пру­ча­ла­ся, до­ки її бу­ло си­ли зма­га­тись; ко­ли ж ви­би­лась з мо­чi, а Заг­ни­бi­да на­лiг на неї, во­на скрик­ну­ла на всю ха­ту… Не встиг вiн од­хо­пи­тись, як на по­ро­зi по­ка­за­ла­ся Заг­ни­бi­ди­ха, блi­да, роз­пат­ла­на.

    - Вон, во­ню­ча! - скрик­нув.Заг­ни­бi­да i зно­ву ки­нувсь до Хрис­тi.

    - Тiкай, Хрис­те! - гук­ну­ла Заг­ни­бi­ди­ха.

    Христя, як стрi­ла, ки­ну­ла­ся над­вiр. Заг­ни­бi­да - за нею; та спiтк­нув­ся на по­ро­зi, упав… Хрис­тя з нес­тям­ки до­бiг­ла аж до ко­мо­ри. Не­за­ба­ром до­нiс­ся до неї нес­тям­ний крик Заг­ни­бi­ди: "Так тi­кай, во­ню­ча? Тi­кай, пас­куд­ню­ча?.." Гуп важ­ких ку­ла­кiв, гук, зiт­хан­ня i плач Заг­ни­бi­ди­хи.

    - Ох, уб'є ж вiн її, уб'є! - го­мо­нi­ла са­ма до се­бе Хрис­тя, ла­ма­ючи ру­ки. їй хо­тi­ло­ся ки­ну­ти­ся обо­ро­ни­ти не­щас­ну ха­зяй­ку i страш­но бу­ло Заг­ни­бi­ди; страш­но то­го не­пев­но­го кри­ку гос­по­ди­нi: "Тi­кай, Хрис­те!.." Во­на з ля­ку, не зна­ючи що ро­би­ти, за­би­ла­ся аж пiд ко­мо­ру. Вог­ка зем­ля, хо­лод­не по­вiт­ря - нi­що її не охо­лод­жа­ло; тi­ло її все вог­нем го­рi­ло, хоч її на­че ли­хо­ман­ка тру­си­ла; то па­лив її нес­тям­ний плач Звгни­бi­ди­хи, тру­сив не­пев­ний страх, що бу­де з нею…

    Аж ось i плач, i гук за­тих­ли. Зда­ле­ка по­чу­ва­ло­ся важ­ке не­моч­не зiт­хан­ня. Да­лi - щось рип­ну­ло две­ри­ма, щось, спо­ти­ка­ючись, ви­лiз­ло над­вiр… Роз­дав­ся гук i пос­вист… Так бо­же­вiльний гу­кає i сви­ще, ко­ли на­па­де йо­го сказ. Хрис­тя при­па­ла ли­цем до зем­лi, за­ту­ля­ючи ву­ха ру­ка­ми, щоб хоч не так до­хо­див до неї той рi­зу­чий пос­вист.

    - Христе! - по­чув­ся ох­рип­лий го­лос Заг­ни­бi­ди. - Де ти? Озо­ви­ся! Усе вiд­дам то­бi… Що е в ме­не - все твоє… У шов­ки на­ряд­жу, срiб­лом об­кую, зо­ло­том об­сип­лю! Чу­ла! Озо­ви­ся-бо… Бо най­ду - гiр­ше бу­де! - сва­рив­ся вiн.

    - Петре! По­бiй­ся бо­га, - лед­ве-лед­ве до­хо­див не­моч­ний го­лос Заг­ни­бi­ди­хи.

    - Ти зно­ву ус­та­ла? - скрик­нув Заг­ни­бi­да. - I не доб'єш прок­ля­ту! Ли­ха.го­ди­на те­бе не вiзьме вiд ме­не! Во­ню­ча, пас­куд­ню­ча, стид­ка-брид­ка!

    - Легше, лег­ше! - до­нес­ло­ся з ули­цi.

    - Ось не зай­май лиш, хай йо­му! - ка­зав дру­гий го­лос.

    - Чому? - до­пи­ту­вав­ся пер­ший.

    - То Заг­ни­бi­да бен­ке­тує. При­че­питься - не одв'яжеш­ся! Заг­ни­бi­да мов не чув тiї роз­мо­ви про­хо­жих, сто­яв се­ред дво­ру та, знай, кос­тить жiн­ку на чiм свiт стоїть; а та, об­ли­ва­ючись слiзьми, про­ха­ла йо­го iти спа­ти.

    Далеко-далеко за пiв­нiч, вид­но, вже при­то­мив­шись ла­ятись, вiн пi­шов до рун­ду­ка i сiв на крильцi. Ко­ли блi­да зо­ря зай­ня­ла­ся над сон­ною зем­лею i Хрис­тя ви­лiз­ла з-пiд ко­мо­ри, щоб пi­ти у ха­ту наг­рi­ти­ся, то пер­ше усього ки­нув­ся у вi­чi їй Заг­ни­бi­да. Си­дя­чи на рун­ду­цi i схи­лив­шись до стов­па го­ло­вою, вiн спав. Хрис­тя i сон­но­го йо­го зля­ка­ла­ся. Щоб, бу­ва, як не збу­ди­ти, во­на на пальчи­ках пок­ра­ла­ся за хвiрт­ку i сто­яла за во­рiтьми, чу­ма­нi­ючи, по­ти не по­чу­ла го­мо­ну у дво­рi. То го­мо­нi­ли товс­тий кра­мар та гни­ло­зу­бий чо­ло­вiк, тяг­ну­чи Заг­ни­бi­ду в ха­ту. їм не пiд си­лу бу­ло утяг­ти йо­го п'яне тi­ло - i ха­зяй­ка клик­ну­ла її до­по­мог­ти.

    

IV

    

    - Ти не по­ту­рай, Хрис­те, на те… Що п'яно­му не заб­ре­де у го­ло­ву? П'яний не пос­та­вить свiч­ки, а зва­лить, - уго­во­рю­ва­ла За­ги­ибi­ди­ха Хрис­тю, як кра­мар i гни­ло­зу­бий чо­ло­вiк пiш­ли з дво­ру.

    Христя мов­ча­ла, хоч її i зло бра­ло за вчо­рашнє: во­на за цi­лий день тiльки не­ве­лич­кий шма­то­чок хлi­ба з'їла; цi­лу нiч про­си­дi­ла пiд ко­мо­рою, пе­рем­лi­ла та пе­ре­мерз­ла - та що їй бу­ло ка­за­ти? I ко­му ка­за­ти? їй, ха­зяй­цi, йо­го жiн­цi? Хi­ба во­на са­ма не ба­чи­ла, са­ма не чу­ла? Хi­ба їй са­мiй не дос­та­ло­ся?

    - От тiльки чо­го бу­ду те­бе про­ха­ти, - по­мов­чав­ши тро­хи, зно­ву по­ча­ла Заг­ни­бi­ди­ха. - Що вiн то­бi бу­де ка­за­ти - не вта­юй вiд ме­не… - I Заг­ни­Сi­ди­ха зап­ла­ка­ла.

    Христi ста­ло жал­ко ха­зяй­ки. Во­на б ра­да її й утi­ши­ти, та чим же ти утi­шиш?

    Переплакавши, Заг­ни­бi­ди­ха зно­ву на­ча­ла гiр­ко-жур­ли­во:

    - Ну й жит­тя! Во­ро­го­вi своєму не ба­жа­ла б та­ко­го! Хоч би дi­ти бу­ли… Зрек­ла­ся б те­бе, до­пек­ло­го, осо­руж­но­го! Пий, гу­ляй, роз­пут­ни­чай - ма­ло б ме­нi бу­ло нуж­ди… Нiт же! Гос­подь i тим не бла­гос­ло­вив… Чи я вже уда­ла­ся та­ка не­щас­на, чи сог­рi­ши­ла пе­ред бо­гом, що на ме­нi все ли­хо око­ши­ло­ся!.. Нас троє бу­ло. Стар­ша сест­ра умер­ла дiв­кою, брат - оже­нив­шись, а я зос­та­ла­ся… На­вi­що?.. Он учо­ра, як со­ва та, як сич, цi­лу нiч прос­тог­на­ла та про­го­ло­си­ла; а бог знає, що ще сьогод­нi бу­де… Ота­ке моє щас­тя, Хрис­те! Зак­ли­наю те­бе усiм свя­тим на свi­тi: бу­деш iти за­мiж - не йди за кра­ма­ря, не йди за го­ро­дя­ни­на, - i в то­го, i в дру­го­го нi жа­лю, нi со­вiс­тi! Iди ти кра­ще за хлi­бо­ро­ба… Як зга­даю, як жи­ло­ся в се­лi у батька, що б те­пер да­ла, ко­ли б во­но вер­ну­ло­ся?.. По­вес­нi або влiт­ку ус­та­неш ра­но, пi­деш на по­ле - прос­то­ро то­бi та лю­бо. Со­неч­ко сти­ха грiє, вi­те­рок ле­генький ди­ше, польовi па­хо­щi: чеб­рець, жов­тоц­вiт; жай­во­ро­нок над го­ло­вою в'ється, ще­бе­че; а пе­ред то­бою дов­гi-дов­гi нив'я - так i хви­лю­ють, так i ко­ло­сяться… От тiльки хi­ба в жни­ва сон­це на­до­лу­жає; та ко­ли жнеш ви­со­ке ко­ло­сис­те жи­то або яру пше­ни­цю, та в гур­тi, та з пiс­ня­ми, то й те бай­ду­же. Нез­чуєшся, як той день дов­гий ми­не, як уже час i до­до­му йти. А там зно­ву - ско­ки та спi­ви, спi­ви та ско­ки, до са­мо­го до­му… Або зи­мою: збе­реться нас п'ять-шiсть дiв­чат, та все щи­рi под­ру­ги, вiр­нi то­ва­риш­ки… За спi­ва­ми та за жар­та­ми й ро­бо­та неп­ри­мiт­на… До­вi­ку б я ба­жа­ла та­ко­го жит­тя, Хрис­те! I пiд­нес­ла ж ли­ха го­ди­на цього Заг­ни­бi­ду!.. Бог йо­го знає, чо­го во­но свiт так мi­ниться. Здається, вiн то­дi зов­сiм не та­кий був. Як за­ру­чив­ся вiн, то то­ва­риш­ки, бу­ва­ло, за­ви­ду­ють ме­нi: "Щас­ли­ва ти, Оле­но, - же­них у те­бе кра­си­вий, та ще й письмен­ний!" Я й са­ма то­дi ду­ма­ла, що щас­ли­ва. А вий­шло… Кож­на з моїх то­ва­ри­шок за пос­лiд­нiм хар­па­ком щас­ли­вi­ша вiд ме­не! У них, мо­же, i дос­тат­ку бра­кує, та в їх - мир, у їх лад; а в ме­не i ба­га­то лишнього, та на­що во­но, ко­ли твоя ду­ша не на мiс­цi, ко­ли ди­ви­ти­ся на нього не хо­четься, не ра­дує во­но очей моїх, сер­ця зав'яло­го?!

    Загнибiдиха за­мовк­ла. Сiв­ши ко­ло сто­лу й пiд­пер­ши го­ло­ву ру­кою, во­на за­ди­ви­ла­ся у вiк­но, над­вiр. День був яс­ний, сон­це тiльки що пiд­би­ло­ся; про­ме­няс­тi па­си ко­со пе­ре­рi­зу­ють усю ха­ту, осi­да­ючи аж бi­ля по­ро­га зо­ло­тим пiс­ком; а там, за вiк­ном, над­во­рi, свi­ту-свi­ту - аж ди­ви­ти­ся бо­ля­че. А Ззгни­бi­ди­ха ж то й не змельне нi­ку­ди; як уп'яла свої бла­кит­нi очi в яс­не со­няч­не свiт­ло, та там во­ни й по­то­ну­ли… Що во­на ба­чи­ла там, що ви­див­ля­ла­ся? Своє мо­ло­де жит­тя, свою дi­воцьку до­лю?.. Хрис­тя ди­виться на неї, на її блi­де зас­му­че­не ли­це, на її бла­кит­нi за­ду­ма­нi очi. Сон­це пря­мо па­да на неї, об­дає й об­си­пає своїм iск­рис­тим свi­том; i здається Хрис­тi - то са­ма гос­по­ди­ня так свi­тить, са­ма го­рить тим яс­ним са­моц­вi­том…

    - Гей! - до­но­ситься ох­рип­лий з пе­ре­пою го­лос з кiм­на­ти. Заг­ни­бi­ди­ха струс­ну­лась, ско­чи­ла й по­бiг­ла. Хрис­тi зда­ло­ся, на­че чор­на хма­ра зра­зу на­су­ну­ла: i сон­це свi­те - та не так, як хви­ли­ну на­зад то­му свi­ти­ло; i ха­та мов не та, ти­ха та спо­кiй­на, - а вчо­раш­ня ха­та, де бен­кет, роз­вер­нув­шись, гу­кає п'яним гу­ком, де її мор­до­ва­но… У Хрис­тi сер­це за­би­ло­ся важ­ко та труд­но. Знi­чев'я во­на ки­ну­ла­ся до пе­чi: то од­ту­ле зас­лiн­ку, по­ди­виться в чор­нi че­люс­тi, то зно­ву за­ту­ле… Це - ухо­пи­ла вi­ник i по­ча­ла ви­мi­та­ти пiч.

    Загнибiда увiй­шов у кух­ню, по­то­чу­ючись. Одут­лу­ва­тий, за­куст­ра­ний, вiн став се­ред ха­ти, по­ну­ро ог­ля­да­ючи кру­гом се­бе. Заг­ни­бi­ди­ха ста­ла ко­ло пе­чi, зас­ло­ня­ючи вiд йо­го Хрис­тю.

    - А та де? - зич­но спи­тав­ся Заг­ни­бi­да.

    - Послала на ба­зар за буб­ли­ка­ми, - тор­ка­ючи ру­кою Хрис­тю, од­ка­за­ла Заг­ни­бi­ди­ха. Хрис­тя ко­ло пе­чi при­сi­ла.

    - Нащо? - га­рик­нув Заг­ни­бi­да, гост­ро гля­нув­ши на жiн­ку, i, по­хи­ту­ючись, по­вер­нув у свiт­ли­цю.


    У Хрис­тi аж дух спер­ло в гру­дях, по­ки Заг­ни­бi­да до­пи­ту­вав­ся; як же вiн пi­шов, а за ним i Оле­на Iва­нiв­на, во­на мер­щiй ти­хенько пок­ра­ла­ся у сi­ни, дос­лу­ха­ючись, що бу­де да­лi… "Ко­ли зно­ву здiй­меться бу­ча по-вчо­рашньому - ки­ну, уте­чу до­до­му!" - рi­ши­ла во­на.

    Скiльки хви­лин прой­шло не­за­мут­ної ти­шi. Це зра­зу на­че у дзво­ни вда­ре­но.

    - Жiнко! - гук­нув Заг­ни­бi­да.

    - Я тут, - по­чув­ся її ти­хий, бо­лiс­ний го­лос.

    - А-а… ти тут… А я ду­мав, пiш­ла ку­ди. Мо­же, ко­го кра­що­го знай­шла?.. Га?.. Кра­що­го?.. Сi­дай отут про­ти ме­не, ди­вись ме­нi у вi­чi… Тiльки й доб­ра у те­бе, що очi… а то все - кат знає що!.. Ди­вись на ме­не! - ве­ре­ду­вав Заг­ни­бi­да.

    - Та я ж див­лю­ся.

    - Дивишся?.. Ди­вись, по­ти я не зас­ну… Ко­ли ти вiр­на жiн­ка, бо­гом да­на, ну, i ди­вись, i дог­ля­дай сво­го чо­ло­вi­ка!.. Ти ба­чиш - я п'яний… Ну, i дог­ля­дай ме­не. I зас­ну - дог­ля­дай… I за сон не ру­чай­сь… Бо я й сон­ний ус­та­ну i пi­ду до дру­гих.

    - Що ж ме­нi ка­за­ти? Твоя во­ля, твоя й си­ла! Уже ж я те­бе не вдер­жу.

    - Не вдер­жиш? А дер­жиш… О-о, ви гар­нi! Всi ви гар­нi та ти­хi… А сто чор­тiв по сто гнiзд зви­ли у ва­шiй прок­ля­тiй ут­ро­бi!.. Нi са­мi не жи­ве­те, нi дру­гим не даєте жи­ти… Ма­ло вас би­то, ма­ло вас вче­но… он то що!..

    Далi йо­го го­лос обiр­вав­ся - за­тих. Хрис­тя дов­го дос­лу­ха­ла­ся, та вже бiльше нi­чо­го не вчу­ла; ко­ли-не-ко­ли тiльки до­но­си­ло­ся до неї важ­ке зiт­хан­ня та плач… Хрис­тя на пальчи­ках пок­ра­ла­ся з сi­ней у кух­ню, з кух­нi - до свiт­ли­цi. Две­рi з кiм­на­ти бу­ли тро­хи од­хи­ле­нi, i Хрис­тя за­зир­ну­ла в щi­ли­ну. Заг­ни­бi­да ле­жав на лiж­ку, зак­рив­ши очi й розк­рив­ши ро­та; йо­го ви­со­кi гру­ди важ­ко пiд­нi­ма­лись та опус­ка­лись… Заг­ни­бi­ди­ха си­дi­ла про­ти йо­го. На її зблiд­ло­му ли­цi ще вид­нi бу­ли слi­ди слiз; по­чер­во­нi­ли­ми очи­ма ди­ви­ла­ся во­на на йо­го; ту­га, скор­бо­та та не­са­мо­ви­та му­ка свi­ти­ли­ся ни­ми…

    Несподiвано вда­ре­но в цер­ков­но­го дзво­на. Зич­но i го­лос­но роз­ко­тив­ся йо­го товс­тий гук… Хрис­тя ки­ну­лась; ки­ну­лась i Заг­ни­бi­ди­ха; Заг­ни­бi­да тiльки розк­рив очi, блик­нув на жiн­ку - i од­вер­нув­ся до стi­ни. Хрис­тя мер­щiй пок­ра­ла­ся на­зад у кух­ню.

    Важкi дум­ки об­ня­ли її го­ло­ву, тяж­ка ту­га спо­ви­ла сер­це. Учо­рашнє ще сто­яло пе­ред нею; гiр­ке та об­раз­ли­ве, во­но ще не прой­шло, не утих­ло; а тут i сьогод­нiшнє пiд­но­ви­ло… Бо­дай ми не ро­ди­лись на свiт, ко­ли над на­ми отак Зну­ща­ти­ся!.. Он, ви­вер­нув­ся, як ка­бан, ве­ре­дує… А ти си­ди над ним, ди­ви­ся на йо­го за­ду­ту пи­ку, слу­хай йо­го вар­ня­кан­ня i, прок­ли­на­ючи, жди, по­ки зас­не вiн. Ко­ли б не грiх, прис­пав би те­бе - до­вi­ку не пiд­вiв­ся!..

    Все зле i гид­ке, що за­таюється у чо­ло­вi­чiй ду­шi на са­мо­му днi, сплив­ло на­верх, зня­ло­ся: i гид­ли­вiсть, i не­на­висть, i ще щось, чо­го Хрис­тя че­рез хви­ли­ну са­ма зля­ка­ла­ся. Во­на за­ба­чи­ла здо­ро­вен­ний кух­ня­ний нiж на сто­лi… "Отим би те­бе прис­па­ти!" - уда­ри­ло їй у го­ло­ву… Прий­шов­ши до пам'ятку, во­на пе­рех­рес­ти­ла­ся. "I збре­де ж та­ке на дум­ку, тьфу!" - сплю­ну­ла во­на i по­вер­ну­ла гад­ки на що­ден­нi кло­по­ти. "Що ж це во­но бу­де? Хi­ба сьогод­нi нi то­пи­ти­ме­мо, нi ва­ри­ти­ме­мо?" Якось озир­ну­ла­ся - пе­ред нею сто­яла ха­зяй­ка. її чер­во­нi очi ще не про­сох­ли вiд слiз, блi­де ли­це бу­ло аж жов­то-зе­ле­не, ска­зать би - во­на днiв з п'ять нi на во­ло­си­ну не спа­ла або не­ду­гу­ва­ла з мi­сяць.

    - Чи бу­де­мо сьогод­нi ва­ри­ти? - пи­тає Хрис­тя. А Заг­ни­бi­ди­ха бо­же­вiльне по­ди­ви­ла­ся на неї та як при­па­де до сто­лу, як за­ри­дає!.. На­че но­жем прой­ня­ла Хрис­тю наск­рiзь.

    - Та го­дi, хоч не плач­те! - скрiзь сльози ви­мо­ви­ла Хрис­тя. - I чо­му я не про­па­ла ма­лою! - скрик­ну­ла Заг­ни­бi­ди­ха i вся за­тi­па­ла­ся…

    З то­го ча­су мiж Заг­ни­бi­ди­хою i Хрис­тею нас­тав лад; ска­зать би, то­ва­рист­во, ко­ли б Хрис­тя бу­ла рiв­на; а то Хрис­тя завж­ди дер­жа­ла се­бе геть одс­то­ронь - i як чу­жа, i як мо­лод­ша, i як най­мич­ка. За­те Заг­ни­бi­ди­ха хо­ди­ла За Хрис­тею, як за своєю мен­шою сест­рою. Ко­ли Хрис­тя за­бу­де що зро­би­ти - Заг­ни­бi­ди­ха са­ма зро­бе, а не на­га­дає. Пiс­ля свят во­на не тiльки уб­ла­га­ла чо­ло­вi­ка наб­ра­ти най­мич­цi на оде­жу, а са­ма пiш­ла й наб­ра­ла ра­зом на двi: бу­ден­ну i праз­ни­ко­ву. Прий­шло­ся ши­ти, - у Хрис­тi хоч ру­ка тро­хи й пiд­жи­ла, та па­лець бо­лiв, - Заг­ни­бi­ди­ха са­ма ши­ла, а Хрис­тi на­ро­би­ла мас­тi i кла­ла до пальця, щоб ско­рi­ше пiд­жи­ва­ло. Як нас­та­ли бу­ден­нi днi, то Заг­ни­бi­да хi­ба обi­да­ти та на нiч на­вер­не до­до­му, а то все на ба­за­рi, у крам­ни­цi. Заг­ни­бi­ди­ха i Хрис­тя са­мi до­ма. Упо­рав­шись ко­ло пе­чi, по­сi­да­ють ряд­ком, роб­лять що, ве­дуть по ду­шi роз­мо­ву. Заг­ни­бi­ди­ха роз­ка­зує про своє жит­тя, Хрис­тя - про своє.

    - Невже ти нi­ко­ли не спi­ва­ла? - спи­та­ла її раз Заг­ни­бi­ди­ха. - От уже скiльки у нас, а я й до­сi тво­го го­ло­су не чу­ла.

    - Чому не спi­ва­ла? Спi­ва­ла. Тiльки тут якось не вiльно спi­ва­ти.

    - Чому не вiльно? Зас­пi­вай, на­га­дай ме­нi моє дi­ву­ван­ня. Хрис­тя зас­пi­ва­ла - i Заг­ни­бi­ди­ха своїм сла­бим роз­би­тим го­ло­сом пiд­тя­гу­ва­ла.

    Другого ра­зу Зяг­ни­бi­ди­ха поп­ро­ха­ла Хрис­тю роз­ка­за­ти про свiй рiд. Хрис­тя роз­ка­за­ла i про батька, i про ма­тiр, i про на­пас­тi Суп­ру­но­вi. Во­на нi­чо­го не втаїла вiд ха­зяй­ки. Та слу­ха­ла та тiльки гли­бо­ко зiт­ха­ла.

    - Знаєш що, - ска­за­ла во­на, ко­ли Хрис­тя за­мов­ча­ла. - Ти б пiш­ла в се­ло, ма­тiр про­вi­да­ла.

    - Коли ж ме­нi пi­ти? - пи­тає Хрис­тя.

    - Коли? Ось у се­ре­ду йо­го ви­не­се; аж до по­не­дiл­ка не бу­де. От i ви­бе­ри день - i пi­ди.

    - А ви ж са­мi як зос­та­не­тесь?

    - Про ме­не - бай­ду­же! Не пер­ви­на ме­нi са­мiй зос­та­ва­тись. От як­би ти пiш­ла, та ще й ма­тiр свою при­ве­ла сю­ди. Те­пер го­дин­ка i теп­ло, - хоч би я на неї по­ди­ви­ла­ся.

    - Та ма­ти та­кi, що са­мi не дiй­дуть сю­ди. Заг­ни­бi­ди­ха зiтх­ну­ла:

    - Ну, вже хоч про­вi­даєш.

    Христя за­ду­ма­ла­ся. "Ко­ли йо­го пi­ти? ко­ли зiб­ра­ти­ся? У се­ре­ду - ха­зяїн виїде; у чет­вер - поп­ри­би­ра­ти тре­ба де­що; хi­ба от у п'ятни­цю… Ра­ненько вий­ду - на обiд нас­пi­ну; там су­бо­ту пе­ре­бу­ду, а в не­дi­лю ра­но й на­зад", - роз­по­ла­гає са­ма со­бi Хрис­тя i ра­да-ра­да, ко­ли ха­зяй­ка зго­ди­ла­ся… Во­на ма­тiр по­ба­че, з под­ру­га­ми на­го­во­риться, вiзьме з со­бою й но­ву оде­жу. Як на­ря­диться, як по­ка­жеться у се­лi, то-то всiх зди­вує! А Суп­рун як по­ба­че - ото йо­го за­вiй­на ухо­пе! Во­на ж наз­на­рош­не аж повз вiк­на йо­го прой­де, а як Фе­до­ра по­ба­че - на­пе­ре­кiр поч­не з ним заг­ра­ва­ти.

    - Ти ж, Хрис­те, ра­нi­ше по­рай­ся та ра­нi­ше й ля­гай спа­ти, щоб вис­па­тись на завт­ра, бо не близький свiт то­бi йти, - рає їй ха­зяй­ка в чет­вер пiс­ля обi­ду.

    Христя до ро­бо­ти прис­та­ла - як не пе­рер­веться! Ди­витъся, по­ро­би­ла все. Нi, не все! На праз­ни­ки зос­та­ла­ся ко­мо­ра не­ма­за­на; те­пер го­дин­ка - са­ме ма­за­ти.

    - Та то ве­ли­ка ро­бо­та, не роз­по­чи­най, - ка­же їй ха­зяй­ка. - Хай уже як звер­неш­ся - та то­дi.

    Хоч i не ка­жи Хрис­тi. Як? Ко­мо­ра по­би­та зимньою не­го­дою, пош­пу­го­ва­на вес­ня­ни­ми до­ща­ми, по­лу­пи­ла­ся, та во­на її так ки­не? Нi­за­що! Уже дав­но во­на стир­чить спич­кою в оцi.

    Зараз пiс­ля обi­ду на­ря­ди­ла­ся Хрис­тя у ста­ру оде­жин­ку, за­мi­си­ла гли­ни й по­ча­ла шпа­ру­ва­ти. Ще й не ве­чiр - а вже й шпа­ру­ван­ня висх­ло; тiльки по­бi­ли­ти… О, це їй не зав­го­рить! По­ти сон­це ся­де, во­на й по­бi­ле…

    Щиро прий­ня­ла­ся Хрис­тя до ро­бо­ти. Теп­ле со­неч­ко їй до­по­ма­гає: тiльки прой­де щiт­кою - уже й сох­не - бi­лiє. Он зос­та­лось тiльки жов­тою гли­ною пiд­вес­ти… Мер­щiй, Хрис­те, мер­щiй! Уже ве­чо­рiє, - пiд­га­няє са­ма се­бе Хрис­тя.

    Коли се - щось за­то­рох­тi­ло ко­ло дво­ру… Тпррру! - при­вер­тає до во­рiт. "Оце так! - ду­має Хрис­тя. - Чо­го доб­ро­го, нес­по­дi­ва­но ха­зяїн вер­нув­ся. От i пi­ду до­до­му!"

    Розчиняється хвiрт­ка. Хрис­тя - гульк: ви­зи­рає Здiр. У Хрис­тi аж сер­це За­тi­па­ло­ся.

    - Дядько Кар­по… Здрас­туй­те!

    - Здорова, Хрис­те, - вi­тається Кар­по, увi­хо­дя­чи у двiр. - А я се пiд'їхав та бо­юсь iти, дум­ка: мо­же - со­ба­ки.

    - Та в нас їх не­має, - ще­бе­че Хрис­тя. - Як же там на­шi? Чи всi здо­ро­вi, виб­ри­ку­ють?

    - Та ще виб­ри­ку­ють, сла­ва то­бi бо­же!.. Ма­ти кла­няється, Одар­ка…

    - А ви ж, дядьку, на ба­зар?


    - На ба­зар же. Та не так, бач, на ба­зар, як ма­ти пла­че, ду­же жу­риться за то­бою… Щод­ня по­би­вається, не­має та й не­має нi­якої чут­ки про те­бе… Одар­ка утi­ша, так нi­що не по­ма­гає - пла­че! От я й ду­маю: поїду лиш на ба­зар, про­вiт­рю­ся i об то­бi звiст­ку при­ве­зу ма­те­рi.

    - Спасибi вам, - дя­кує Хрис­тя. - А я й са­ма зби­ра­юся у се­ло.

    - Як? Чо­го?

    - У гос­тi. Спа­си­бi ха­зяй­цi, пус­ка­ють.

    - То от i га­разд: я те­бе й пiд­ве­зу.

    А тут i Заг­ни­бi­ди­ха, за­чув­ши у дво­рi го­мiн, витк­ну­ла­ся з ха­ти.

    - Хто то? - пи­тає Хрис­тi.

    - Це наш су­сi­да, з се­ла.

    - От i га­разд: то завт­ра з ним i поїдеш.

    - Оце ж ми й раємо­ся, - ка­же Кар­по.

    - То чо­му ж ти чо­ло­вi­ка не зак­ли­чеш у ха­ту? Доб­ре гос­тей прий­маєш! - жар­тою ви­го­во­рює Заг­ни­бi­ди­ха Хрис­тi.

    - Спасибi вам, - кла­ня­ючись, дя­кує Кар­по. - Я тут не сам, - за во­рiтьми шка­па.

    - Ну, то що! Хi­ба й у двiр не мож­на за­вес­ти? Пе­ре­но­чуєш тут, а завт­ра й поїде­те. Заїзди, заїзди! - ка­же Заг­ни­бi­ди­ха.

    Христя ра­да, а Кар­по ще рад­нi­ший. То йо­му на ба­за­рi стiй i не спи цi­лу нiч; сте­ре­жи шка­пу та доб­ра, що на во­зi; а то вiн у ха­зяй­сько­му дво­рi за­но­чує.

    Поти Кар­по розп­ря­гав шка­пу та во­зив­ся ко­ло во­за, Хрис­тя скiн­чи­ла ро­бо­ту i клик­ну­ла йо­го в кух­ню. Увiй­шла до їх i ха­зяй­ка. Та­ка об­хiд­час­та, та­ка ввiч­ли­ва; роз­пи­тує про се­ло, про схо­ди, про Хрис­ти­ну ма­тiр; хва­литься не нах­ва­литься Хрис­тею.

    - Ти б зас­вi­ти­ла та ве­че­ря­ти гос­те­вi да­ла, - ска­за­ла во­на, ко­ли по­чал'о смер­ка­ти, i вий­шла в кiм­на­ту.

    Поти Хрис­тя зас­вi­ти­ла свiт­ло, по­ти ви­тяг­ла стра­ву з пе­чi, уже Заг­ни­бi­ди­ха i звер­ну­ла­ся, та ще й з не­по­рож­нi­ми ру­ка­ми: чар­ка го­рiл­ки тру­си­ла­ся i гра­ла про­ти свiт­ла у її ру­ках. Во­на пiд­нес­ла її Кар­по­вi. Той, щи­ро по­дя­ку­вав­ши, ви­пив i по­чав ве­че­ря­ти.

    - Добра у те­бе, Хрис­те, ха­зяй­ка, - ска­зав вiн, ко­ли Заг­ни­бi­ди­ха вий­шла З кух­нi.

    - Все рiв­но, що ма­ти, - од­ка­за­ла та ти­хо.

    - Значить, то­бi доб­ре! За се­лом бай­ду­же?

    - Всього бу­ває. Ча­сом - з ква­сом, по­рою - з во­дою… А у вас же на се­лi як? - I Хрис­тя по­ча­ла роз­пи­ту­ва­ти про знай­омих.

    Карпо роз­ка­зу­вав, що за нею жу­ряться дiв­ча­та.

    - Горпина скiльки раз за­бi­га­ла про­вi­да­ти ма­тiр, роз­пи­та­ти за те­бе; хва­литься, що те­пер без те­бе й ули­ця - не ули­ця; все зби­рається са­ма у го­род слу­жи­ти. Во­на б, мо­же, й зiб­ра­лась, так ма­ти спи­няє.

    - А Ївга? - спи­та­ла Хрис­тя.

    - Ївга за­мiж зби­рається.

    - За ко­го? Кар­по умiх­нув­ся:

    - Та вже ж не за ко­го - за Ти­мо­фiя! Там у них чу­да­сiя, та й го­дi. Во­на то хоч i за­раз, так вiн, бач, не хо­че. Дi­ло дiй­шло до су­ду, до поз­вiв… А це хтось ка­зав, що, ли­бонь, на­ла­ди­ло­ся. Не­за­ба­ром i ве­сiл­ля.

    - Нуте, а Суп­ру­нен­ко удо­вольнив­ся?

    - Удовольнився!.. Все на­ла­зить на ма­тiр за по­душ­не. Ко­ли б я не одс­то­ював, то хто йо­го знає, що б во­но й бу­ло. Ска­за­но - як оса та ув'яз! Та, вид­но, йо­му бог не по­пус­тив сього да­ром.

    - Як са­ме?

    - Колотиться з си­ном. То вiн був не­ду­жий, а то й оду­жав, та хто йо­го знає, що йо­му по­ро­би­ло­ся: хо­де, як дур­ний. А це пiс­ля свят на­ду­мав ки­да­ти батька, - пi­ду на за­ро­бiт­ки… Батько не пус­кає; так хоч у го­род пi­ду най­му­ся, а в од­ну шку­ру - не хо­чу до­ма бу­ти! Батько здер­жує, не пус­кає. Звiс­но, со­ром­но та­ко­му ба­га­ти­ре­вi си­на-єдин­ця у най­ми пус­ка­ти, а вiн рветься. До­хо­де до лай­ки й до бiй­ки. Грицько хва­лив­ся, - ли­бонь, п'яненький! Як­би, ка­же, знав та­ку свою ли­ху го­ди­ну, не бо­ро­нив би йо­му те­бе бра­ти.

    - Хай вiн пi­де три­чi умиється з своїм Фе­до­ром, - од­ка­за­ла гор­до Хрис­тя.

    Розмова на то­му i пор­ва­ла­ся. Кар­по, до­ве­че­ряв­ши, пi­шов до шка­пи до­вi­да­ти­ся, а Хрис­тi чо­гось так важ­ко на ду­шi ста­ло, їй на­че й шко­да Фе­до­ра, а зга­дає про пох­вал­ки Грицько­вi - До­са­да так i впнеться в сер­це. "Як то вiн но­ситься з своїм Фе­до­ром! Ду­ма, як ба­гач, то так усяк i по­бi­жить за йо­го…"

    Невесела ляг­ла во­на спа­ти i дов­го не спа­ла. То во­на во­ро­ча­лась; то дум­ки все та­кi неп­ри­вiт­нi сса­ли за сер­це - i во­на важ­ко зiт­ха­ла, їй зра­зу од­па­ла охо­та i до­до­му їха­ти. Чо­го во­на поїде? За ма­тiр Кар­по звiст­ку при­вiз - здо­ро­ва, тiльки жу­риться… А ко­го їй бiльше ба­чи­ти? Ще стрi­неться з дур­но­вер­хим Фе­до­ром, то зно­ву пi­дуть про неї по­го­во­ри… Нез­чу­ла­ся, ко­ли й зас­ну­ла. Про­ки­ну­лась - уже свiт бi­лий заг­ля­дав у вiк­на, i Кар­па не бу­ло в ха­тi. Во­на вий­шла до­вi­да­ти­ся - чи не­має на дво­рi, - i на дво­рi не бу­ло.

    Карпо мах­нув на ба­зар, щоб мер­щiй спра­ви­тись i, не га­яв­ши ча­су, по­вер­ну­ти до­до­му. Ко­ли вiн вер­нув­ся, Хрис­тя не тiльки зiб­ра­ла­ся в до­ро­гу, а й по ха­зяй­ст­ву - дров на­но­си­ла, овощ на стра­ву нак­ри­ши­ла.

    - А що, спра­ви­ла­ся? - пи­тає Кар­по.

    - Уже.

    - То й поїдьмо.

    - Зараз ха­зяй­ка з ба­за­ру вер­нуться.

    Загнибiдиха не за­ба­ри­ла­ся: про неї тiльки що го­во­ри­ли, а во­на i на по­рiг. Хрис­тi зда­ло­ся, що во­на на­че i на ли­пi тро­хи по­чер­во­нi­ла, i очi в неї ся­лиг­ра­ли.

    - Забарила я вас? - спи­та­ла.

    - Нi, я сам тiльки що в ха­ту, - од­ка­зує Кар­по.

    - Ну, й га­разд. А я ду­ма­ла - за­ба­ри­ла, та пос­пi­шаю-пос­пi­шаю… Оце, Хрис­те, по­ве­зи своїй ма­те­рi гос­тин­ця вiд ме­не, - по­вер­ну­ла­ся до Хрис­тi, вий­ма­ючи з ко­ши­ка пух­ку, ви­со­ку бул­ку.

    - Нащо?

    - Не твоє дi­ло. Бе­ри! - су­во­ро ска­за­ла Заг­ни­бi­ди­ха.

    Христя, по­дя­ку­вав­ши, взя­ла i за­вер­ну­ла бул­ку в но­ву хус­ти­ну.

    - А це вам на до­ро­гу, - вий­няв­ши па­ля­ни­цю i двi ри­би­ни, по­дає Кар­по­вi.

    - О гос­по­ди! - аж скрик­нув той. - Спа­си­бi вам, спа­си­бi! Я не знаю, як вам i дя­ку­ва­ти… I на нiч пус­ти­ли, а тут ще й це… Спа­си­бi вам.

    - Чому не одя­гаєшся теп­лi­ше? - по­вер­ну­ла­ся зно­ву до Хрис­тi. - Бе­ри сви­ту, бо те­пер ще хто знає, що бу­де до ве­чо­ра. Хрис­тя по­кiр­ли­во одяг­ла­ся, пiд­пе­ре­за­ла­ся.

    - Прощайте ж. Спа­си­бi вам! - дя­ку­ва­ли ра­зом Кар­по i Хрис­тя, ви­хо дя­чи з ха­ти…

    - Щасливо… Їдьте здо­ро­вi! Гля­ди тiльки, дядьку, - ус­мiх­нув­шись, ка­же Кар­по­вi, - не за­ве­зи зов­сiм дiв­ки, бо без неї i я тут про­па­ду.

    - Як же се мож­на! - од­ка­зав Кар­по. Уже во­ни й по­сi­да­ли. Кар­по узяв­ся за вiж­ки.

    - Христе, - клик­ну­ла Заг­ни­бi­ди­ха. - Iди лиш сю­ди на час, я маю щось ска­за­ти.

    Загнибiдиха од­ве­ла її геть i, див­ля­чись в очi, три­вож­но по­ча­ла:

    - Кланяйся, Хрис­те, вiд ме­не ма­те­рi, хоч я її й не знаю… Ска­жи, що гро­шi за служ­бу не про­па­дуть… Чуєш? Так i ска­жи. Не вiн вiд­дасть, са­ма вер­ну… Чуєш же? - ут­ретє до­пи­тується Заг­ни­бi­ди­ха.

    - Чую, чую. Спа­си­бi вам! - дя­кує Хрис­тя. Заг­ни­бi­ди­ха їх аж за во­ро­та про­ве­ла i, ще раз поп­ро­щав­шись, не зве­лi­ла Кар­по­вi з во­за ус­та­ти во­рiт за­чи­ни­ти.

    - Я й са­ма за­чи­ню… їдьте з бо­гом!

    Карпо смик­нув вож­жи­ну - i по­кiр­на шка­пи­на по­тю­па­ла. Заг­ни­бi­ди­ха сто­яла за хвiрт­кою i про­во­ди­ла очи­ма, аж по­ки во­ни не по­вер­ну­ли з ули­цi.

    V

    Ще по­ки во­ни їха­ли мiс­том, плу­та­ли­ся йо­го чор­ни­ми ву­ли­ця­ми, повз ви­со­кi кам'яни­цi, Хрис­тю кло­по­та­ли вся­кi дум­ки… "Як се чуд­но ста­ло­ся, що во­на їде… Ку­ди? Чо­го?.. У се­ло, у гос­тi, до ма­те­рi… То-то зра­дiє ма­ту­ся, не спо­дi­ва­ючись її ба­чи­ти!.. А що, як ха­зяїн, вер­та­ючись з яр­мар­ку, стрi­не їх i за­вер­не на­зад?.. Не до­ве­ди бо­же!.."

    Христя од­вер­тається вiд кож­но­го стрiч­но­го про­хо­жо­го i проїжджо­го: їй здається, що то ха­зяїн - i от-от приз­нає її… "Хоч би вже се мiс­то ско­рi­ше кiн­чи­лось, їде­мо, їде­мо, а йо­му й кiн­ця не­має!"


    Аж ось ми­ну­ли крам­ни­цi й ви­со­кi кам'янi бу­дин­ки. Да­лi пiш­ли обiд­ра­нi хат­ки убо­гих лю­дей. Спер­шу гус­то, мов їх од­ну до дру­гої хто поз­со­ву­вав, щоб бу­ло за­тиш­нi­ше i теп­лi­ше; да­лi рiд­ше та рiд­ше. Он край од­нiї й ти­ну не­має; у дру­гої й ди­мар роз­ва­лив­ся; тре­тя - зов­сiм на бiк по­хи­ли­ла­ся, з вi­кон, за­мiсть ши­бок, ви­зи­рає ган­чiр'я, по дво­ру-смiт­ни­ку бi­га­ють тро­хи не го­лi дi­ти… "Бо­же! якi злид­нi та не­дос­та­чi! Бi­со­вi кра­ма­рi та па­ни най­кра­щi мiс­ця пiд се­бе по­зай­ма­ли, все най­до­рож­че со­бi наз­ди­ра­ли, а бiд­но­ту ви­пер­ли аж на край мiс­та в смiт­ни­ки та пуст­ки", - ду­ма­ла Хрис­тя.

    Пiднялися на го­ру. Пе­ред ни­ми, роз­бi­га­ючись на всi бо­ки, роз­ля­га­ли­ся по­ля, ря­бi­ючи в очах то зе­ле­ни­ми по­яса­ми жи­та, то жов­ту­ва­ти­ми схо­да­ми пше­ни­цi, то чор­ною гру­дою рiл­лi… Хрис­тi на­че хто ка­мiнь зняв з ду­шi: зра­зу ста­ло i вiльно, i лег­ко… Сон­це, пiд­нi­ма­ючись уго­ру, при­вiт­но сяє-грiє; вi­те­рок ле­генький ди­ше; жай­во­рон­ки, в'ючись над до­ро­гою, ще­бе­чуть; там, у тем­но­му лi­соч­ку, ку­ють зо­зу­лi… Крас­но так усю­ди, прос­то­ро, вiльно!.. Хрис­ти­не сер­це не б'ється мов, а сти­ха то­ко­че; очi бi­га­ють з ни­ви на ни­ву, з од­но­го ла­ну на дру­гий, з синього лу­гу на тем­нi яри, з яру - на зе­ле­нiї бур­ти… Якiсь ти­хi та ра­дiс­нi по­чу­ван­ня про­хо­дять нею, ко­ли­шуть… Ой, та й гар­но ж тут як! Бо­же, гар­но!.. - тьохко­че її зра­дi­ле сер­це.

    Шкапiйчина тю­па; ко­ле­са тiльки гу­дуть, ко­тя­чись по су­хiй зем­лi. Кар­по, по­хи­ту­ючись, мовч­ки смок­че люльку i хi­ба ко­ли-не-ко­ли увер­не слiв­це про хлiб: тут, мов, доб­ре жи­то!.. Або: не­дав­но цю пше­ни­цю за­сi­ва­ли, а бач, як пiд­ня­ла­ся?.. Та й за­мовк­не на­дов­го. Хрис­тя i ра­да то­му мов­чан­ню: нi­що їй не за­бо­ро­няє ду­ма­ти про се­бе, нi­що її не роз­го­во­рює, не по­ру­шує нi­мої од­ра­ди. Во­на розг­ля­дає навк­ру­ги, пильно вдив­ляється в кож­ну мiс­ци­ну, лю­бується та ми­лується… Он яка хо­ро­ша до­ли­на: зе­ле­на-зе­ле­на, на­че ру­тою вкри­та! От би доб­ре на то­му зе­ле­но­му ки­ли­мi по­ле­жа­ти, на­ди­ха­ти­ся вiльно­го польово­го по­вiт­ря! А то що за хат­ки сто­ять над шля­хом? Си­зий ди­мок ви­ри­вається з чор­но­го ди­ма­ря i ку­че­ря­во роз­ви­вається в про­зор­ча­то­му по­вiт­рi… Що то за ху­то­ри? Нев­же Йо­си­пен­ко­вi? Так, во­ни… Во­ни, iду­чи в мiс­то, спо­чи­ва­ли там… I пе­ред нею, мов жи­ва, ста­ла блi­да Мар'я з чор­ни­ми очи­ма, ста­ра га­рик­ли­ва Яв­до­ха… Чи то ж то во­ни обид­вi жи­вi-здо­ро­вi? Яв­до­ха по­давньому гри­зе свою не­вiст­ку? А Мар'я мов­чить? Чи вже, чо­го доб­ро­го, у мiс­то удьори­ла? "Та­ка вже, - ка­за­ла во­на, - уда­лась я, та­кою i про­па­ду…" Го­ро­дян­ка!.. I що там, у то­му го­ро­дi, доб­ро­го? Дос­тат­кiв бiльше, дос­тат­ки кра­щi? У ко­го ж тi дос­тат­ки, то й доб­ре; а як бiд­но­му - то всю­ди по­га­но, Та ча­сом i при дос­тат­ках ли­хо: як не­ма до­лi, не­має та­ла­ну, то й дос­тат­ки не впо­ко­ять. Он ха­зяй­ка: i ба­га­та, а ну­диться се­ред сво­го ба­гатст­ва… Во­но як ко­му!

    Проїхали ще тро­хи… Це - Хрис­тя зра­зу за­ре­го­та­ла­ся. Кар­по озир­нув­ся i прик­ро по­ди­вив­ся на неї:

    - Чого ти?

    Христя за ре­го­том сло­ва не ска­же. Доїха­ли як­раз до гни­лої бал­ки, де соцький Ки­ри­ло про­ва­лив­ся. Хрис­тi, мов жи­ве, усе те ста­ло во­че­ви­дяч­ки: i як Ки­ри­ло крав­ся че­рез снiг, i як шурх­нув но­га­ми у рiв, як ви­ла­зив - ла­яв­ся… На­си­лу за ре­го­том роз­ка­за­ла про те Хрис­тя. Кар­по мовч­ки слу­хав. "Дiв­ча! - ду­мав вiн. - Все-то їй на дум­цi ре­го­ти та смi­хи".

    Це шка­пiй­чи­на, на­че що вку­си­ло її, ки­ну­лась, сiп­ну­ла й пiш­ла ско­ком. Кар­по мер­щiй ухо­пив­ся за вiж­ки.

    - Тпррру!.. Iч, по­чу­ла свою зем­лю та - ско­ком! - ска­зав вiн, здер­жу­ючи ко­ня­ку. - А не­бiй­сь, у мiс­то лед­ве но­ги во­лок­ла. Це вже на­ша зем­ля, - по­вер­нув­ся до Хрис­тi Кар­по i по­чав по­ка­зу­ва­ти, де чия. Не­ве­ли­кi все то клап­ти­ки бу­ли, од­нi свi­жо зас­ко­род­же­нi, дру­гi злег­ка прик­ри­тi зе­ле­ною рос­ли­ною.

    Христi зда­ло­ся, що тут i ла­ни бу­ли дрiб­нi­шi, i хлi­ба ниж­чi, нiж бi­ля мiс­та. Там - ши­ро­кi та дов­гi, гус­то, як щiт­ка, за­рос­ли; а тут - де-не-де зе­ле­нiє блi­де за­жовк­ле стеб­ло… Хрис­тя не ви­тер­пi­ла пох­ва­ли­ти­ся про те Кар­по­вi.

    - Достаткiв там бiльше, - по­чав той, - пе­ре­орю­ють кра­ще, та й зем­ля сит­нi­ша. Тут з гли­ною - ру­да, а там, як угiль, чор­на. Не­бiй­сь, го­ро­дя­ни хит­рi: все со­бi най­кра­ще заб­ра­ли. Во­но, бач, i тут нi­чо­го, ко­ли б хоч тро­хи бiльше зем­лi тiєї… А то - всього жме­ня, а ти кру­ти­ся бi­ля неї, тяг­ни звiд­ти i на по­дат­ки, i на про­жит­тя… - Кар­по важ­ко зiтх­нув, зiтх­ну­ла i Хрис­тя. Мовч­ки пiд­ня­ли­ся на го­ру. Хрест мар'янiвської церк­ви заб­ли­щав про­ти сон­ця; за­ся­ла ба­ня; да­лi й пок­рiв­ля за­зе­ле­нi­ла; по­ка­за­ли­ся сад­ки, ха­ти… Се­ло! се­ло! I сер­це Хрис­ти­не нес­по­кiй­но за­ко­ло­ти­ло­ся у гру­дях.

    Прiська то­го дня, по­по­рав­шись ко­ло пе­чi, сi­ла спо­чи­ти, їсти їй - ка­пельки не хо­тi­ло­ся. Дум­ки роз­би­ра­ли го­ло­ву… Як там у го­ро­дi? Що з Хрис­тею? Чи не звер­нув­ся, бу­ва, Кар­по? Прiську на­че за по­ли тяг­ло пi­ти до­вi­да­ти­ся.

    "Ох, хоч би там усе бу­ло щас­но. Хоч би Хрис­тя бу­ла здо­ро­ва. Кож­на най­мич­ка - лю­ба, по­ки здо­ро­ва… Здо­ров'я - усьому го­ло­ва", - ду­ма­ла Прiська, зби­ра­ючись до Здо­ра.

    Вона зас­та­ла Одар­ку за ро­бо­тою: та ку­па­ла дi­тей. Чор­но­ока Олен­ка, ви­ми­та-ви­бi­ле­на, ле­жа­ла на по­душ­цi i щось ве­се­ло са­ма з со­бою ще­бе­та­ла. Бi­ло­го­ло­вий Ми­кол­ка їздив у ноч­вах, хлю­пос­тю­чись у теп­лiй во­ди­цi. Все йо­му хо­тi­лось пур­ну­ти з го­ло­вою; i вiн то при­сi­дав, то при­ля­гав, до­пи­ту­ючись ма­те­рi - чи вид­но йо­го го­ло­ву. Одар­ка си­дi­ла на ла­вi й лю­бу­ва­ла­ся си­но­вою за­бав­кою, ще­бе­тан­ням доч­ки… Во­на й не ду­ма­ла ку­па­ти Ми­кол­ки, та той, по­ба­чив­ши, що сест­ру ку­па­ють, про­бi на­мiг­ся!

    - Води ж чис­тої не­має, - ка­за­ла Одар­ка.

    - Я i в тiй, що Олен­ку ку­па­ли.

    Поти Одар­ка ви­ти­ра­ла та зо­дя­га­ла Олен­ку, Ми­кол­ка мер­щiй со­ро­чи­ну З се­бе та - в ноч­ви…

    - Я не так, як Оле­ся, - кри­чав ра­дий Ми­кол­ка. - Я i пла­ва­ти, i пу­ри­на­ти вмiю!.. - I роз­хо­див­ся так, що аж во­да з но­чов вип­лiс­ку­ва­лась.

    - Що се ти, Одар­ко, дi­тей ку­паєш? - зди­ву­ва­ла­ся Прiська, мер­щiй за­чи­ня­ючи за со­бою две­рi.

    Одарка не вспi­ла од­ка­за­ти, як зак­ри­ча­ли дi­ти: "Ба­бу­ся! ба­бу­ся!" Олен­ка, прос­тя­га­ючи до неї свої пух­кi та бi­лi ру­че­ня­та, свi­ти­ла чор­ни­ми очи­ця­ми й нет­вер­до ви­мов­ля­ла: "Бач… бач… бi­ля… ку­па­ла­ся…" Прiська пi­дiй­шла до Олен­ки i, взяв­ши за руч­ку, цi­лу­ва­ла ма­лi пальче­ня­та. А Ми­кол­ка зза­ду на всю ха­ту ви­гу­ку­вав:

    - Бабусю! Ба­бу­сю! А ди­вiться, як я пур­ну… Ди­вiться - з го­ло­вою!

    - Гарно, гар­но, - пох­ва­ли­ла Прiська, при­па­да­ючи до Олен­ки.

    - Ви-бо не ди­ви­тесь, - гу­кав Ми­кол­ка. - Ди­вiться-бо. Прiська ма­ла по­вер­ну­ти­ся i до йо­го, по­ди­ви­ти­ся, як Ми­кол­ка, зап­лю­щив­ши очi й за­ту­ля­ючи но­са, при­ля­гав у ноч­вах.

    - А що, гли­бо­ко? - до­пи­ту­вав­ся.

    - Ух, гли­бо­ко! Ух, гли­бо­ко! Гля­ди, не вто­пи­ся ще…

    - Е-е, я не втоп­лю­ся. Я вмiю пла­ва­ти, - храб­ру­вав Ми­кол­ка, ви­ма­ху­ючи аж по­за ноч­ва­ми ру­ка­ми.

    Привiтавши дi­тей, Прiська по­вер­ну­ла­ся до Одар­ки:

    - Що, не бу­ло? Не вер­тав­ся?

    - Немає. Бог йо­го знає, що во­но за знак. Уже б час i бу­ти, а йо­го не­має… Сi­дай­те. Пi­дож­де­мо тро­хи, як не бу­де - по­обi­даємо ра­зом.

    - Спасибi то­бi. Я так тiльки, до­вi­да­тись… - зiтх­нув­ши, од­ка­за­ла Прiська i ма­ла бу­ла йти. Одар­ка не пус­кає.

    - Тiльки пi­де­те - роз­сер­дю­ся й нi­ко­ли до вас не прий­ду! - пос­ва­ри­ла­ся во­на.

    Прiська зос­та­ла­ся. Тiльки що всi­ла­ся, Ми­кол­ка, ви­по­лос­кав­шись, ви­лiз iз но­чов i Одар­ка по­ча­ла йо­го одя­га­ти, як у ха­ту до­нес­ло­ся: "Тпрру!"

    - Карпо! Кар­по! - скрик­ну­ла Прiська i мер­щiй над­вiр. Стрiв­ши Кар­па, во­на ра­зом i здо­ров­ка­ла­ся, i до­пи­ту­ва­ла­ся:

    - А що, як Хрис­тя? Чи жи­ва-здо­ро­ва?

    - Та Хрис­тя ту­та! - ка­же Кар­по.

    - Як ту­та?! - скрик­ну­ла зля­ка­на Прiська.

    - Тута… Приїха­ла.

    - Коли приїха­ла? Де приїха­ла? - бур­мо­че Прiська. По її ста­ро­му об­лич­чi бi­га­ють сму­ги i ра­дос­тi, i ра­зом нес­тям­ної му­ки; очi го­рять; вся во­на тру­ситься.

    - Христя пiш­ла до вас, - ка­же Кар­по.

    Прiська ки­ну­ла­ся до сво­го дво­ру i стрi­ла­ся з доч­кою ко­ло во­рiт.


    - Здрастуйте, ма­мо! - гу­кає Хрис­тя ве­се­лим дзвiн­ким го­ло­сом, пiд­бi­га­ючи до ма­те­рi. - Чи жда­ли? чи спо­дi­ва­ли­ся?

    Мати стоїть про­ти доч­ки, нi­ма-мов­чаз­на уп'яла в неї свої по­тух­лi очi.

    - Матiнко! Не пiз­наєте ме­не? - спи­та­ла Хрис­тя.

    - Христе! Ди­ти­но моя! - прос­тог­на­ла Прiська, об­нi­ма­ючи доч­ку, i зап­ла­ка­ла.

    Тут са­ме пiд­бiг­ла Одар­ка. Во­на пос­то­яла, по­ки вi­та­лись доч­ка з ма­тiр'ю, по­тiм пi­дiй­шла до Хрис­тi, поз­до­ров­ка­ла­ся, по­цi­лу­ва­ла­ся з нею.

    - Ач, яка мо­ло­дець Хрис­тя! - ка­же Одар­ка. - Ми тут за неї кож­ну чут­ку ло­ви­мо-пе­рей­маємо, а щоб ба­чи­ти - то й не спо­дi­ва­ли­ся.

    - А я так, нес­по­дi­ва­но, - ве­се­ло ще­бе­че Хрис­тя.

    - Молодець, мо­ло­дець! - од­но пле­ще Одар­ка, об­див­ля­ючись.

    - Чого ж ми стоїмо тут? Хо­дi­мо хоч у ха­ту, - опам'ята­ла­ся Прiська.

    - Iдiть, - ка­же Одар­ка, - по­ба­ла­кай­те та й нас не за­бу­вай­те. Чуєш, Хрис­те: грiх то­бi бу­де, як до нас не за­бi­жиш!

    - Забiжу, не за­бу­ду!

    Сусiди ро­зiй­шли­ся: Прiська i Хрис­тя пiш­ла до своєї ха­ти, Одар­ка - до своєї.

    - Як же ви тут жи­ве­те? - до­пи­тується доч­ка у ма­те­рi, увiй­шов­ши в ха­ту i об­див­ля­ючись ту осе­лю, де зрос­ла во­на. Пiс­ля мiських по­коїв їй своя ха­та зда­ла­ся та­кою тiс­ною-не­ве­лич­кою. Бач! во­на скiльки лiт про­жи­ла тут, а й не при­мi­ча­ла до­сi сього…

    - Як жи­ве­мо? Знiр­чо як жи­ве­мо, - бу­бо­нi­ла Прiська. - Жи­ве­мо, та й го­дi! Смер­тi до­жи­даємо, а смерть не при­хо­дить!.. Уже на­ше та­ке жит­тя: то з то­го бо­ку рвуть, то з дру­го­го - ску­буть. Ко­ли б не цi Здо­ри… Та го­дi! Хi­ба ти са­ма не знаєш, як жи­ли? Не пок­ра­ща­ло… Як ти там?..

    - Я? Про ме­не не тур­буй­те­ся, ма­тiн­ко. Доб­ре ме­нi там. Ха­зяїн тро­хи кру­тенький, за­те ха­зяй­ка, - дай їй, гос­по­ди, i щас­тя, i здо­ров'я! Доб­ра лю­ди­на. Во­на кла­ня­ла­ся вам. Пок­ло­нись, ка­же, ма­те­рi; ска­жи їй, хай не по­би­вається; зас­по­кой, що моя служ­ба не про­па­де дар­ма, не пi­де за­мар­но: я, ка­же, са­ма вiд­дам гро­шi… Про­ха­ла вас до се­бе в гос­тi. Ска­жи, ка­же, хай прий­де: як рiд­ну її прий­му. Та­ка доб­ра ду­ша! та­ка доб­ра! За­те ж i дос­тається ча­сом їй… Во­но, ма­буть, усiм доб­рим так дос­тається!

    Прiська важ­ко зiтх­ну­ла. Во­на за­ду­ма­ла­ся над пос­лiд­нi­ми доч­чи­ни­ми сло­ва­ми. Вiд­кi­ля во­ни в неї? До­сi во­на нi­ко­ли та­ко­го не ка­за­ла i в дум­ку їй та­ке не схо­ди­ло, а от не­дов­го прос­лу­жи­ла - доз­на­ла­ся своїм сер­цем чу­лим… Ох, не так во­но, вид­но, доб­ре, як роз­ка­зує… Криє вiд ма­те­рi свою ди­ху го­ди­ну, щоб не вра­зи­ти її сер­ця… I сльози по­ча­ли пiдс­ту­па­ти пiд гор­ло, да­ви­ти…

    - Ви пла­че­те? Ма­мо! - скрик­ну­ла Хрис­тя, зирк­нув­ши на ма­тiр.

    - Ох, тiльки гля­ну на те­бе - так i зал­лють сльози!..

    - То ви не вi­ри­те? - спи­та­ла Хрис­тя. - Так от же - хай ме­не хрест поб'є! - ко­ли я бре­шу. I чо­го б я ста­ла бре­ха­ти, ко­ли б ме­нi по­га­но там бу­ло?

    - Бог з то­бою, Хрис­те!.. Вид­но, вид­но, - ути­ра­ючи сльози, за­мо­ви­ла ма­ти. - Я не вiд то­го пла­чу; са­ма не знаю, чо­го сльози ллються. Гар­но то­бi там - i га­разд, доч­ко; а по­га­но - уже ж я нi­чим не за­по­мо­жу… Та що се я? Ти з до­ро­ги - їсти хо­чеш, а я й бай­ду­же. Бу­де­мо обi­да­ти, бо й я ще нi­чо­го не їла.

    Стара ху­тенько схо­пи­ла­ся i ки­ну­лась до пе­чi.

    - Не зна­ла, що ти бу­деш. Не спо­дi­ва­ла­ся… хоч би ку­роч­ку за­рi­за­ла та З нею борщ зва­ри­ла, а то - за­товк­ла са­лом, та й го­дi, - го­мо­нi­ла Прiська, на­си­па­ючи бор­щу у мис­ку.

    Сiли обi­да­ти. Хрис­тя взя­ла­ся за лож­ку… "От i сi­ли обi­да­ти, - гiр­кий наш обi­де!" - зга­да­ла Хрис­тя пiс­ню. I бу­ло вiд чо­го: борщ, на­че ок­рiп, па­ру­вав пе­ред ни­ми. Во­на по­куш­ту­ва­ла - нi со­лi до­сить, нi при­вар­ку не вид­но, од­нi бу­ря­ко­вi кри­жа­ла пла­ва­ють по­вер­ху. Хрис­тя по­куш­ту­ва­ла та зра­зу й лож­ку по­ло­жи­ла.

    - Недобрий, доч­ко? - спи­та­ла ма­ти. - Са­ма знаю, що не­доб­рий… З чо­го ти то­го доб­ра вiзьмеш? Пог­рiб у нас не­ви­со­кий, - кар­топ­ля зи­мою по­мерз­ла, а на вес­ну - так драг­ля­ми i взя­ла­ся; на­си­лу наз­би­ра­ла пiвк­лу­ноч­ка по­са­ди­ти. М'яса i в за­во­дi не во­диться… Бу­ряк та квас на­до­лу­жає, та й то­го вже не­ба­га­то… Со­лi зос­та­ло­ся жме­ня, - пот­ро­ху до всього ло­жу: бе­ре­жу, щоб на­дов­ше ста­ло. Ота­ке-то. А ти там, ма­буть, усе з м'ясом? Го­ро­дя­ни - шо-шо, а люб­лять ла­со поїсти.

    - Та стра­ва доб­ра, - од­ка­за­ла Хрис­тя.

    - Ти б хоч з ка­шею борщ їла, ко­ли так не хоч.

    Христя ки­ну­лась до ка­шi - i ка­ша прой­шла ди­мом. "Пос­та­рi­ла ма­ти, - по­ду­ма­ла во­на. - Ко­лись яку доб­ру ка­шу ва­ри­ла, а те­пер от не дог­ля­дi­ла, що й ди­мом прой­шла". I на­че що об­ценька­ми їй сер­це зда­ви­ло. Прiська со­бi, див­ля­чись на доч­ку, за­ду­ма­ла­ся. На ви­руч­ку прий­шла Одар­ка.

    - Ви са­ме обi­даєте. Пi­ду, - ду­маю, - хоч по­див­лю­ся на Хрис­тю, як там во­на.

    - Та ще ва­шої Хрис­тi i бiс не вiзьме! - жар­ту­ючи, од­ка­зуб Хрис­тя.

    - Оце, ди­вись!.. На­вi­що ти йо­му зда­ла­ся? Дай, бо­же, щоб i не брав. Щоб ти ско­рi­ше одс­лу­жи­ла своє та зно­ву до нас вер­ну­ла­ся, бо без те­бе i ма­ти он пла­че, та й ме­нi нi­яко­во: прий­ду до вас - пус­то, пi­де­мо до нас - не­дос­тае чо­гось. Отак зiй­де­мо­ся з тiт­кою, по­си­ди­мо, зга­даємо те­бе, - як там во­на по­вер­тається у свi­тоньку?.. А ти ж нас зга­ду­ва­ла хоч раз, Хрис­те? Чи там за го­ро­дянськи­ми кло­по­та­ми про се­лян уже го­дi зга­ду­ва­ти?

    - Було всього, - од­ка­зу­ва­ла, зiтх­нув­ши, Хрис­тя.

    - Правда, доч­ко, прав­да: всього ча­сом бу­ває.

    - Часом - з ква­сом, а по­рою - з во­дою? - ка­же Одар­ка.

    - Атож. Чо­го в свi­тi тiльки не бу­ває? На те й ли­хо, щоб з тим ли­хом би­тись! - од­ка­зує Прiська.

    Бiльше роз­мов­ля­ла Одар­ка з Прiською: Хрис­тя слу­ха­ла i мов­ча­ла, їй сум­но бу­ло слу­ха­ти ту важ­ку роз­мо­ву. Хi­ба тим, що по­ба­ла­каєш, за­по­мо­жеш го­рю? Хi­ба во­на приїха­ла до­до­му, щоб зга­ду­ва­ти те, що бу­ло ко­лись? Во­на приїха­ла, щоб йо­го за­бу­ти. Вер­неться на­зад - зно­ву йо­го зас­та­не; нi­де во­но не дi­неться. А тут, на­че зго­во­ри­ли­ся, - тiльки про те й рiч.

    - Чи Гор­пи­на до­ма? Хо­тi­ло­ся б ме­нi її ба­чи­ти, - спи­та­ла­ся Хрис­тя, щоб пе­рер­ва­ти роз­мо­ву.

    - Дома, доч­ко. По­обi­даємо, то, ко­ли хоч, i пi­деш.

    - Я вже не хо­чу їсти, - од­ка­за­ла Хрис­тя, ус­та­ючи i хрес­тя­чись.

    - Така ж ти, - сум­но ска­за­ла ма­ти, пiд­во­дя­чись, i по­ча­ла при­би­ра­ти З сто­лу.

    - Я на хви­ли­ну, ма­мо; тiльки по­ба­чу­ся з Гор­пи­ною та й вер­нусь. А ви, Одар­ко, щоб тут бу­ли, - ве­се­ло за­мо­ви­ла Хрис­тя, зби­ра­ючись ви­хо­ди­ти.

    - То вже бог йо­го знає, чи Одар­цi дов­го прий­деться по­си­дi­ти, - сум­но од­ка­за­ла Одар­ка, як Хрис­тя вий­шла з ха­ти.

    Прiська тiльки зiтх­ну­ла. Обох їх ура­зи­ло - чо­го так швид­ко утек­ла Хрис­тя?! "Приїха­ла до ма­те­рi в гос­тi, - ду­ма­ла Одар­ка, - i по­бiг­ла до чу­жих!"

    - Що ж, чим хва­литься Хрис­тя? Доб­ре їй там чи нi? - спи­та­ла, по­мов­чав­ши, Одар­ка.

    - Отак, як бач! - гiр­ко од­ка­за­ла Прiська. - Хва­литься: ха­зяй­ка - доб­ра лю­ди­на, а про­те - бог йо­го знає! Мо­же, та­ку ма­ну пус­ка: всi во­ни спер­шу доб­рi, по­ки не осiд­ла­ють; а на­сi­ли - ве­зи, не вги­най­ся!

    - Та й Кар­по хва­литься… Та­ка, ка­же, доб­ра лю­ди­на, та­ка доб­ра! I на нiч у двiр пус­ти­ла, i на­го­ду­ва­ла, на­поїла.

    - Гей, ти, дiв­ко! Дiв­ко! - до­нiс­ся знад­во­ру Кар­пiв го­лос. - Ку­ди се?

    - Прощайте! Пi­ду, - од­гу­ку­ва­лась Хрис­тя.

    - Бач - доб­ра: ма­тiр по­ки­ну­ла, а са­ма навдьори!

    - Хто се? - спи­та­ла­ся Прiська, дос­лу­ха­ючись.

    - Карпо йде. Вид­но, стрiв­ся з Хрис­тею. Не­за­ба­ром i Кар­по увiй­шов, не­су­чи в ру­ках клу­нок.

    - Здрастуйте в ха­ту! - при­вi­тав­ся вiн.

    - Здоров, Кар­пе!

    - Оце стрiв ва­шу, по­бiг­ла ку­дись. Ра­да, що вир­ва­лась…

    - То во­на до Гор­пи­ни. Мо­ло­да… ба­жа­еться усiх зра­зу об­бi­га­ти, - од­ка­за­ла ма­ти.

    - А я вам гос­тин­цi при­нiс. Ха­зяй­ка кла­ня­лась i гос­тин­ця пе­ре­да­ла. Очi у Прiськи заг­ра­ли, по­ба­чив­ши ви­со­ку бi­лу бул­ку i пух­ку па­ля­ни­цю. По­цi­лу­вав­ши, во­на прий­ня­ла хлiб з рук Кар­по­вих i по­ло­жи­ла на сто­лi.


    - Бач, як у го­ро­дi пе­чуть; у нас так не вмi­ють, - хва­ли­ла Одар­ка, розг­ля­да­ючи бул­ку.

    - Коло то­го хо­дять - од­но дi­ло зна­ють. Нам як не при­хо­диться то­го хлi­ба їсти, то й пек­ти не нав­чи­лись, - од­ка­за­ла Прiська.

    - Чого ж во­но так: як го­ро­дя­нам, то, не­бiй­сь, i бул­ка, а нам - чор­ний хлiб з ос­тю­ка­ми? - спи­та­ла Одар­ка.

    - Так во­но вже за­ве­ло­ся: го­род усе кра­ще со­бi бе­ре. При сiм сло­вi Одар­ка гли­бо­ко зiтх­ну­ла.

    - Пани та ба­га­чi! - неш­вид­ко до­да­ла во­на до сво­го зiт­хан­ня. її нiх­то не пiд­дер­жав. Кар­по по­вер­нув роз­мо­ву на iн­шу рiч: вiн по­чав роз­ка­зу­ва­ти про поїздку, про хлiб, про го­род, про Хрис­ти­ну ха­зяй­ку.

    - Ще й хва­ли­ти бо­га, що Хрис­тi так лу­чи­ло­ся, - зов­сiм-та­ки доб­ре! Ха­зяй­ка не як чу­жа, а як рiд­на ма­ти!

    Чималу го­ди­ну знов про­гу­то­ри­ли на сю рiч. I сер­це, i важ­кi Прiсьчи­нi дум­ки уга­му­ва­ли­ся. Сер­це пе­рес­та­ло ще­мi­ти; важ­кi дум­ки роз­тi­ка­ли­ся, зни­ка­ли, зас­по­коєнi ти­хи­ми на­дi­ями, роз­що­та­ми, роз­по­ло­га­ми… Сла­ва бо­гу, що Хрис­тi доб­ре… Ха­зяй­ка обi­цяє гро­шi вiд­да­ти… Вiд­дасть - спа­си­бi їй! - Хрис­тi но­вий убiр бу­де; бо в неї хоч оде­жин­ка i є, та лиш­ню ма­ти - все кра­ще. А й не вiд­дасть - хi­ба не все рiв­но?.. Про­па­де пiв­ро­ку служ­би, то хi­ба i так не про­па­дає?

    "Пiвроку, - ду­має Прiська, при­ля­га­ючи спо­чи­ти, ко­ли пiш­ли Кар­по й Одар­ка. - Уже ж поб'юся, пок­рiп­лю­ся то­го пiв­ро­ку… А там зно­ву за­жи­ву З нею… Зно­ву… Мо­же, знай­деться хто… Нев­же во­на та­ка без­та­лан­на?.. I кра­сою i здо­ров'ячком бог не обiй­шов - хi­ба от до­лею…"

    Старiй ма­те­рi не спа­ло­ся. Доч­чи­на до­ля, об­ра­зи людськi, свої злид­нi та не­дос­та­чi во­ро­ча­ли її з бо­ку на бiк, гна­ли сон i спо­кiй да­ле­ко вiд неї.

    Де ж доч­ка по­вер­тається, по­ки ма­ти та­кi важ­кi гад­ки ду­ма?

    Христя си­дить у своєї под­ру­ги Гор­пи­ни, кот­ра не вга­ває нi на хви­ли­ну. Гор­пи­на роз­ка­зує Хрис­тi про се­ло, про знай­омих дiв­чат, па­руб­кiв, що де скоїло­ся, про ко­го яка чут­ка пiш­ла - все вик­ла­дає под­ру­га под­ру­зi, ма­ле­не­ве­лич­ке iз-за нiг­тя ви­ди­рає та вик­ла­дає… Пе­ре­да­ла за Ївгу, що по­зи­ва­ла Ти­мо­фiя, про Ти­мо­фi­еву жур­бу; про те, як раз Ти­мо­фiй, стрiв­ши її, Гор­пи­ну, хва­лив­ся: ко­ли б не товс­та Ївга - вiн би при­си­лав ста­рос­тiв до неї!.. Про Фе­до­ра, що спер­шу ду­рiв та й те­пер ще не прий­шов у се­бе… "Все зга­дує те­бе та, зга­ду­ючи, пла­че… Ти та­ки йо­го в се­бе навсп­равж­ки за­ко­ха­ла!"

    Христя слу­хає таємну роз­мо­ву под­ру­ги - i сер­це її нес­по­кiй­но б'ється. Не­давнє жит­тя, вiд кот­ро­го одiр­ва­ли її, хви­лею плес­ну­ло на неї… Во­на зно­ву се­ред йо­го по­вер­тається, усе ба­чить, усе чує; во­но гли­бо­ко за­чi­пає її сер­це, бу­дить дум­ки…

    - А знаєш?.. Ме­нi шко­да йо­го, - зiтх­нув­ши, ска­за­ла Хрис­тя.

    - Кого?

    - Федора. Вiн гар­ний па­ру­бок. Вiн бу­де кра­щий i вiд Ти­мо­фiя, i вiд їх усiх. Тi тiльки гост­рi на язик, а се - пло­хий, мов­чаз­ли­вий… От за ко­го ви­ходь, Гор­пи­но, - не ка­яти­меш­ся.

    - Отаке! На то­бi, не­бо­же, що ме­нi не­го­же! - за­ко­пи­лив­ши гу­бу, од­ка­за­ла Гор­пи­на. - А чо­му ж ти не ви­хо­диш?

    - Я - дру­га рiч. Ме­не йо­го батько не хо­че за не­вiст­ку ма­ти.

    - А ме­не вiзьме? Он вiн шу­ка ба­гач­ки. Ду­ма, десь дур­ну знай­де… Та хай йо­му гас­пид! Ти кра­ще роз­ка­жи ме­нi про го­род. Як там у вас? - за­би­ває ба­ки Гор­пи­на. - Ба­чи­ла Ма­ри­ну? Як там во­на? Зов­сiм го­ро­дян­кою ста­ла. На се­ло i не заг­ля­не нi­ко­ли.

    - Не ба­чи­ла. Нi­ко­ли бу­ло до­вi­да­ти­ся, де во­на i як во­на.

    Христя по­ча­ла роз­ка­зу­ва­ти про го­род, про зви­чаї, про ха­зяїна, ха­зяй­ку.

    Подруга теж нi­чо­го не втаїла пе­ред под­ру­гою i роз­ка­за­ла, яка їй при­ти­чи­на бу­ла з ха­зяїном.

    Пореготалися те­пер уд­вох з то­го, що ко­лись до слiз до­во­ди­ло.

    - Тобi та­ки вдає на те ко­хан­ня! - до­да­ла, ре­го­чу­чи, Гор­пи­на, за­вис­ли­во гля­нув­ши на под­ру­гу.

    - Бажаю й то­бi так! - од­ка­за­ла Хрис­тя.

    - Не хо­чу, не тре­ба! - зат­рi­па­ла ру­ка­ми та. - Ста­рий, жо­на­тий та бу­де цi­лу­ва­ти? Цур йо­му! пек йо­му! оси­на йо­му! - i чер­во­нi­ючи, як той сап'янець, Гор­пи­на ре­го­та­ла­ся.

    А Хрис­тя ще по­ча­ла пе­рек­рив­ля­ти п'яно­го Заг­ни­бi­ду. Гор­пи­на аж за жи­вiт бе­реться та ре­го­че, а в Хрис­тi - очi гра­ють, смiх та жар­ти не схо­дять з язи­ка.

    Iшла на ча­сок Хрис­тя з до­му, а прий­шло­ся вер­та­ти­ся аж уве­че­рi, - так за­ба­ла­ка­ла­ся з под­ру­гою. Сон­це сi­ло; за­хiд го­рiв чер­во­ним вог­нем; не­бо по­тем­нi­ло; по­над се­лом ро­зiс­ла­ла­ся ве­чiр­ня тiнь. По ули­цях, грузько сту­па­ючи, вер­та­ла­ся ско­ти­на до­до­му: бiг­ли сви­нi, ове­ча­та. З дво­рiв до­но­сив­ся ха­зяй­ський ок­лик. Се­ло пе­ред спо­коєм за­го­мо­нi­ло-за­ме­ту­ши­ло­ся. I яким ра­дiс­ним, дав­но чу­ва­лим здається Хрис­тi той сiльський го­мiн!.. Як у лiт­ню спе­ку, на без­вод­дi, на­ди­бав­ши не­ве­лич­ку те­чiю бi­гу­чої во­ди в глу­хо­му яр­ку, при­па­дає чо­ло­вiк до неї, щоб за­га­си­ти свою пе­ку­чу зга­гу, так Хрис­тя з зга­гою прис­лу­ха­ла­ся до то­го ве­чiрнього кле­ко­ту… Зя­ай­оме та рiд­не вi­та­ло її лю­бим при­вi­том, ча­ру­ва­ло нес­по­дi­ва­ним ча­ром!

    Виходячи з ули­цi, ко­ло цвин­та­ря зап­ри­мi­ти­ла Хрис­тя па­ру­бо­чу пос­тать. Па­ру­бок йшов ти­хо, пох­ню­пив­шись, на­че про­ви­нив­ся в чо­му або, за­гу­бив­ши що - вiд­шу­ку­вав. Хрис­тя при­ди­ви­ла­ся. Знай­ома хо­да, оде­жа тро­хи в при­мiт­ку, а па­ру­бок на­че нез­най­омий. Хто б то се?.. Йо­го гост­ре схуд­ле ли­це на­га­ду­ва­ло ко­лишнє об­лич­чя Фе­до­ро­ве. Нев­же вiн?..

    - Федоре! - не здер­жа­лась Хрис­тя.

    Парубок на­че зля­кав­ся: струс­нувсь, пiд­вiв го­ло­ву; по­ди­вив­ся i, пох­ню­пив­шись, зно­ву по­ва­гом поч­ва­лав ули­цею.

    "Не пiз­нав", - по­ду­ма­ла Хрис­тя, по­вер­та­ючи до­до­му. Якась ти­ха до­са­да пiдк­ра­ла­ся до її сер­ця - i ущип­ну­ла… "Та нев­же я обiз­на­ла­ся? Нi, нi, Фе­дiр, то - вiн. Тiльки що ста­ло­ся з ним? Ще нi­ко­ли не до­во­ди­ло­ся ба­чи­ти ме­нi йо­го та­ко­го… Змар­нiв, опус­тивсь!.." Цi­лу до­ро­гу кло­по­та­ли Хрис­ти­ну го­ло­ву дум­ки про Фе­до­ра.

    Коло сво­го дво­ру стрi­ла ма­тiр.

    - Оце так! На ча­сок пiш­ла, а про­хо­ди­ла до ве­чо­ра, - з до­ко­ром стрi­ла її ма­ти.

    Христю об­ня­ла ще бiльша ту­га. "Чи я справ­дi збо­же­во­лi­ла? - по­ду­ма­ла во­на. - Приїха­ла до ма­те­рi, а по­вi­яла­ся до чу­жих, пiдг­ля­да­ла па­руб­кiв нез­най­омих".

    - А Одар­ка жда­ла-жда­ла те­бе… I Кар­по при­хо­див. Дов­го си­дi­ли, те­бе пiд­жи­да­ли. Над­ве­чiр зно­ву Одар­ка за­бi­га­ла… "Не­має?" - "Не­ма", - ка­жу. "Бач, - ка­же, - не­доб­ра яка; як до чу­жих, то i на увесь день, а до ме­не - i в ха­ту не нап­лю­ва­ла!"

    - Та я й са­ма не ра­да, що пiш­ла, - сум­но од­ка­за­ла Хрис­тя ма­те­рi. У ха­тi їй ще сум­нi­ше ста­ло. Ма­ти скiльки раз за­чи­на­ла роз­мо­ву, та роз­мо­ва плу­та­ла­ся, рва­лась: то Хрис­тя про­мов­чить на ма­тернє пи­тан­ня, то од­ка­же не те… Дiж­дав­ши, по­ки зов­сiм смерк­ло, во­на пос­ла­ла­ся i ляг­ла спа­ти. Їй не спа­ло­ся: сон десь да­ле­ко блу­кав вiд неї… Крiзь не­ве­ли­кi вiк­на про­би­ва­ються в ха­ту си­зi по­мер­ки но­чi; зо­рi, мов iс­кор­ки, жев­рi­ють се­ред тiї тем­ря­ви. Ти­хо-ти­хо… Хрис­тя ле­жить i ду­має… Уся­кi дум­ки хо­дять у її го­ло­вi. їй чуд­ним здається, що во­на до­ма. Чи дав­но бу­ла в го­ро­дi, а от те­пер - до­ма! Во­на по­ча­ла при­га­ду­ва­ти сьогод­нiш­нi ви­хо­деньки, роз­мо­ву з Гор­пи­ною. Ба­га­то во­на лишнього на­ка­за­ла їй. I на­вi­що б бу­ло хва­ли­ти­ся? Що, як Гор­пи­на не втаїть та роз­не­се все те по се­лу? Нi, Гор­пи­на не та­ка: во­на нi­ко­му не пох­ва­литься. Ану, як пох­ва­литься? То Хрис­тя ж, ко­ли так, усе роз­ка­же, що спо­вi­ри­ла їй под­ру­га… Ко­му? У го­ро­дi хто її знає? Хi­ба ха­зяй­цi?.. А що те­пер ха­зяй­ка дiє? Спо­чи­ва, пев­но. Хо­тi­ло­ся 6 їй її ба­чи­ти. От всього день не ба­чи­ла, а як ску­чи­ла за нею. А що, як ха­зяїн вер­нув­ся i по­чав ла­яти, на­що пус­ти­ла її до­до­му? I їй учу­ва­ла­ся та лай­ка, крик­ли­вий го­лос, па­лю­чий пог­ляд… Гос­по­ди! що б во­на да­ла, ко­ли б мож­на му­хою або пти­цею якою по­вер­ну­ти­ся й опи­ни­ти­ся там!.. Не да­но ж то­го чо­ло­вi­ко­вi… її сер­це нес­по­кiй­но по­ча­ло би­ти­ся. А тут зно­ву зiй­шов на дум­ку Фе­дiр - йо­го зом­лi­лий об­раз, йо­го зас­му­че­ний пог­ляд… До пiв­но­чi ка­ча­ла­ся Хрис­тя з бо­ку на бiк, по­ки не прий­шов сон i не зас­по­коїв її га­ря­чої го­ло­ви.


    Смутнi дум­ки прис­па­ли Хрис­тю, та не­ра­дiс­нi­шi й збу­ди­ли… їй щось i сни­ло­ся, та не при­га­дає во­на що. Щось таємне та страш­не зас­тав­ля­ло ду­же би­ти­ся її сер­це; якiсь не­вi­до­мi по­чу­ван­ня не­вi­до­мо­го ли­ха обiй­ма­ли її ду­шу. Во­на i ви­ми­ла­ся, i приб­ра­ла­ся, а тi по­чу­ван­ня все бiльше рос­ли, все глиб­ше за­па­да­ли в дум­ку… Тiс­ною i смут­ною здається їй своя ха­та; рiд­не се­ло на­че при­ниж­ча­ло, по­мир­ша­вi­ло; жит­тя йо­го спус­тi­ло; на­че по­же­жа прой­шла i спус­то­ши­ла са­мi най­кра­щi мiс­ця. Во­на рад­нi­ша ки­ну­ти йо­го за­раз i по­ле­тi­ти на­зад, у мiс­то… А ще ж тiльки сьогод­нi су­бо­та, до завтрього пiс­ля обi­ду їй бу­ти… Та­ка жур­ба роз­би­рає її, так їй важ­ко та труд­но.

    - Чого ти, доч­ко, су­муєш? - пи­тає ма­ти i рае: - Ти б пiш­ла до Одар­ки. Хрис­тя зiб­ра­лась - пiш­ла. Тiльки i в Одар­ки не кра­ще… Дiт­во­ра го­мо­нить; Одар­ка вi­тає i роз­пи­тує її; а їй - сло­ва важ­ко ска­за­ти: дум­ка про мiс­то не ви­хо­дить з го­ло­ви. Не за­ба­ри­ла­ся i ма­ти, упо­рав­шись бi­ля пе­чi, прий­ти до них. Ма­ти роз­мов­ляє з Одар­кою, а во­на си­дить - мов­чан­ку справ­ляє, а бi­ля сер­ця щось в'ється, якась га­ди­на уп'яла­ся у йо­го, ссе-ку­сає…

    - Вже я, ма­мо, ма­буть, сьогод­нi пi­ду од вас, - ка­же Хрис­тя ма­те­рi, вер­нув­шись до­до­му.

    - Чого ее так, доч­ко, пос­пi­шаєш? Одп­ро­ха­ла­ся до по­не­дiл­ка, а пос­пi­шаєш сьогод­нi. Хi­ба то­бi вже об­рид­ло у ма­те­рi рiд­ної?..

    - Я й са­ма не знаю, що зо мною… Так ме­нi важ­ко, так труд­но!.. Сер­це ще­мить чо­гось… Ме­нi все здається, що ха­зяїн вер­нув­ся.

    - То що? Хi­ба ти са­ма, своєю во­лею пiш­ла? Те­бе ж пу­ще­но… I не на­си­дi­лась я з то­бою, i не на­ба­ла­ка­лась, i не на­ди­ви­ла­ся на те­бе… - до­да­ла жа­лiб­но ма­ти.

    Христя утер­ла га­ря­чу сльозу, що ви­ко­ти­ла­ся з її очей, - i нi­чо­го не вiд­ка­за­ла ма­те­рi, тiльки са­ма со­бi рi­ши­ла завт­ра ра­нi­сiнько ру­ши­ти в до­ро­гу.

    I во­на здер­жа­ла своє сло­во. На дру­гий день ще до свi­ту ус­та­ла, зiб­ра­ла­ся, поп­ро­ща­ла­ся з ма­тiр'ю - i пiш­ла. При­хо­ди­ла Одар­ка по­ба­ла­ка­ти; при­бiг­ла Гор­пи­на узя­ти на ули­цю з со­бою; ще двi-три знай­омi дiв­ча­та за­бi­га­ли, та зас­та­ли тiльки зап­ла­ка­ну ма­тiр у ха­тi, а Хрис­тя вже да­ле­ко бу­ла.

    - Чого ж це во­на так швид­ко виб­ра­ла­ся? - спи­та­ла Гор­пи­на. - Хва­ли­ла­ся - до по­не­дiл­ка бу­ду, а сьогод­нi втек­ла.

    "Втекла… втек­ла!.. При­бiг­ла - на­че вог­ню вхо­пи­ла, i, як дим той, зник­ла… Втек­ла…" - ду­ма­ла ма­ти, об­ли­ва­ючи ста­ре ли­це гiр­ки­ми сльоза­ми.

    

VI

    

    Коли витк­ну­лось яс­неє со­неч­ко з-за го­ри й об­да­ло своїм свi­том безк­раї по­ля, усi­янi, мов сльоза­ми, ранньою ро­сою, Хрис­тя вже бу­ла да­ле­ко вiд се­ла. Пе­ред нею розс­ти­ла­ли­ся безк­раї ла­ни; за нею в си­зо­му ту­ма­нi кри­ло­ся се­ло. Во­на не озир­ну­лась нi ра­зу, не пог­ля­ну­ла на йо­го. Якiсь смут­нi та не­ра­дiс­нi по­чу­ван­ня тяг­ли її впе­ред. Там, за тим мо­рем яс­но­го свi­ту, на краю без­мiр­них ла­нiв, у ту­ма­нi ши­ро­ко­го прос­то­ру, се­ред чу­жих хат, стоїть ха­та її ха­зяїнiв… "Чи га­разд то там? Чи вер­нув­ся ха­зяїн з яр­мар­ку? А ха­зяй­ка що по­роб­ляє? Чо­гось моє сер­це так ниє, чо­гось во­но труд­но так б'ється… Ох, ско­рi­ше б, ско­рi­ше доб­ра­ти­ся!"

    I Хрис­тя все дуж­че та дуж­че на­ля­гає на но­ги. Нез­чу­ла­ся, як ми­ну­ла свої по­ля, як пе­ред нею опи­нив­ся мiс­ток на гни­лiм пе­ре­хо­дi - вiн як­раз на по­ло­виш шля­ху… Сон­це по­вер­ну­ло на пiвд­ня, сто­яло са­ме над го­ло­вою. "Ще ра­но, - ду­має Хрис­тя. - Дiй­ду до Йо­си­пен­ко­во­го ху­то­ра, зай­ду, во­ди нап'юся, спо­чи­ну тро­хи i Мар'ю про­вi­даю. Як то там во­на?"

    Думки про Мар'ю на який час од­вер­ну­ли її вiд мiс­та. Та не­на­дов­го… Мо­же, не­має Мар'ї; мо­же, во­на вже по­ки­ну­ла - пiш­ла у мiс­то… "Мiс­то! i вп'ять мiс­то?!" -по­ду­ма­ла Хрис­тя, i щось гiр­ке та не­ра­дiс­не ущип­ну­ло її за сер­це. "Ну, чо­го се я?!" - утi­ша са­ма се­бе, ути­ра­ючи знi­чев'я на­бiг­лу сльозу. I зно­ву на­ляг­ла на но­ги.

    Ось i Иоси­пен­ко­вi ху­то­ри. Щось бов­ва­нiє се­ред дво­ру; до­но­ситься до неї гук-крик. "Вид­но, свек­ру­ха роз­хо­ди­ла­ся. Нi­яко­во й за­хо­ди­ти", - ду­має Хрис­тя, при­мен­шу­ючи хо­ду. I не по­ми­ли­ла­ся: то справ­дi гу­ка­ла Яв­до­ха на не­ве­лич­ко­го чо­ло­вi­ка, що сум­ний си­дiв на прис­пi.

    - Казала: учи шку­ру! Бе­ри па­ли­цю до рук та бий! Так жал­ко то­бi? От­же те­пер i по­жа­лiв… Во­на то­бi ось чо­го пiд­нес­ла, - i, скру­тив­ши ра­зом двi ду­лi, ста­ра ткну­ла ни­ми в вi­чi чо­ло­вi­ко­вi.

    Той пох­ню­пив­шись си­дiв - мов­чав.

    - Мовчиш? мов­чиш? - за­ри­ва­ла зно­ву Яв­до­ха. - I що з те­бе за чо­ло­вiк? Як­би не раз, не два по­бив їй го­ло­ву, щоб i на в'язах не вдер­жа­ла, от би во­на те­бе i по­ва­жа­ла, во­на те­бе i по­чи­та­ла! А то - як з клоч­чя ба­тiг! Нес­те­мен­ний по­кiй­ний батько… То­го ж хоч я у ру­ках дер­жа­ла… А ти що? Тьфу!.. А те­пер от i си­ди - як сич на­дув­шись, жу­ри­ся та жди, по­ки вер­неться… До­жи­дай­ся - дiж­деш!

    - Ну, чо­го ви в'язне­те до ме­не? - гiр­ко про­мо­вив чо­ло­вiк. - Хто ж, як не ви, i виг­риз­ли її з дво­ру?

    - Так це я? Я? Ма­ти?! Це дя­ка та­ка ма­те­рi, що те­бе на ро­зум на­во­ди­ла? Я її виг­риз­ла?! Що ж я - со­ба­ка, по-тво­ему? Га?

    - Я не ка­жу, що ви со­ба­ка, а чо­го ви гри­зе­тесь? День не прой­де без то­го, щоб ви не заг­риз­ли­ся; хви­ли­ну ду­ша спо­кiй­но не по­бу­де на мiс­цi!.. Так i жди: от же ти­хо, а тут i схо­пи­ла­ся бу­ча!.. Хi­ба у та­кiм пек­лi, прос­ти гос­по­ди, про­жи­веш? Кам'яне - i те не здер­жа­ло б ва­шої гриз­нi!

    - А що ж, по-твоєму, - мов­ча­ти ме­нi їй? По­ган­цi, прий­ман­цi - мов­ча­ти? Що ж во­на та­ке? Во­на над­ба­ла, во­на на­вез­ла з со­бою? У чу­жiм доб­рi, та ще й стар­ши­ну­ва­ти бу­де? Нi, не дiж­де во­на з своїм ро­дом по­га­ним! Ме­нi нуж­да, що во­на в манд­ри вда­ри­лась? Ди­вись-яка жур­ба!!! Не пер­ви­на їй манд­ри справ­ля­ти… Звiд­ти, здається, i бра­ли…

    - То чо­го ж ви i кло­по­че­тесь?

    - Чого? чо­го? - аж стри­ба­ла ста­ра. - Ох, ти, го­ло­во дур­на! Чо­го кло­по­чу­ся? То­го, що наг­лу­ми­ла­ся во­на над на­ми, нас­мi­яла­ся над твоєю го­ло­вою дур­ною! Де ви­да­но, де пи­са­но, щоб жiн­ка жи­ла на­рiз­но вiд чо­ло­вi­ка? Я б її, ся­ку-та­ку по­ган­ку, че­рез по­лi­цiю до­до­му до­бу­ла… Я б її до стов­па на цi­лий мi­сяць, як ту со­ба­ку, прив'яза­ла… щод­ня си­ри­цею ма­нi­жи­ла!.. Я б з нгї ви­би­ла мiськi прим­хи! А вiн: кло­по­че­тесь?! Тьфу! на твою го­ло­ву дур­ну! - I, плю­нув­ши, во­на мер­щiй поб­ра­ла­ся у ха­ту. Чо­ло­вiк тiльки роз­вiв ру­ка­ми i ще ниж­че пох­ню­пив­ся.

    "Нi, не зай­ду, - по­ду­ма­ла Хрис­тя, сто­ячи за ко­мо­рою. - Чо­го? Мар'ї не­має до­ма, кра­ще тяг­ти да­лi", - рi­ши­ла во­на, по­вер­та­ючи на шлях.

    "Отже та­ки Мар'я пос­та­ви­ла на своєму, - лiз­ло їй у го­ло­ву, - ки­ну­ла… Ото ж її чо­ло­вiк. Як жаль йо­го, жiн­ка ки­ну­ла; а тут - i ма­ти лає. Не­щас­ний! я б, здається, пе­ре­тер­пi­ла… Не дру­гий же вiк ста­рiй жи­ти? А втiм - бог Знає! - не од доб­ра тi­ка­ють лю­ди. Вид­но, за­ли­ла ста­ра за шку­ру са­ла…" I Хрис­тя рiв­ня­ла се­бе до Мар'ї, зга­да­ла про свою до­лю. I її ви­жи­ли з се­ла, i її одiр­ва­ли вiд рiд­ної ха­ти, випх­ну­ли у най­ми на глум чу­жим лю­дям, а без­по­мiч­ну ма­тiр зос­та­ви­ли са­му на плач та жур­бу… Хто тiльки в свi­тi не пла­че, не про­ли­ває слiз крев­них? На­що от ха­зяй­ка - у доб­рi та в дос­тат­ках, а й та скар­житься на свою до­лю, на­рi­кає на неї… Жит­тя - як те ко­ле­со ко­тить: то­го униз не­се, дру­го­го уго­ру пi­дiй­має, щоб зно­ву у зем­лю втоп­та­ти… Де ж те щас­тя та до­ля, що ждеш й до­жи­даєшся, за­лу­чиш на хви­ли­ну, а там… тiльки на­то­миш се­бе дур­ни­ми на­дi­ями?

    Тяжко Хрис­тi та­кi дум­ки ду­мать од­нiй се­ред ши­ро­ко­го по­ля; важ­кi по­чу­ван­ня дав­лять, на­че об­ценька­ми, її сер­це: ще­мить во­но, ниє… "Хоч би вже до мiс­та швид­ше!" - ду­має, пос­пi­ша­ючи.


    Ось з-за го­ри заб­ли­щав на сон­цi хрест го­ро­дянської церк­ви; ось i лiс­ки за­бов­ва­нi­ли, на­че си­зий по­яс, роз­ляг­ли­ся кру­гом мiс­та. Ще три верс­ти зос­та­ло­ся. Хрис­тя зiй­шла з шля­ху на об­нi­жок, де се­ред бур­ти рос­ла ви­со­ка гiл­ляс­та ли­па, i сi­ла в хо­ло­доч­ку пе­ре­по­чи­ти. З то­го мiс­ця так вид­но усю­ди. Змiєю бi­жить-в'ється до­ро­га з го­ри в до­ли­ну, кру­то по­вер­тає то на один бiк, то на дру­гий; по сто­ро­нах то­го шля­ху пос­ла­ли­ся ла­ни чор­нi, жов­тi, зе­ле­нi, упи­ра­ються кра­ями в шлях… Сон­це, сi­да­ючи, ко­си­ми па­ру­са­ми об­дає тi ла­ни - i го­рять во­ни вся­ки­ми кольора­ми, ми­го­тять звер­ху зо­ло­тим блис­ком, то­нуть кра­ями в си­зiй до­ли­нi бла­кит­но­го не­боск­ло­ну; а ле­генькi тi­нi, мов неп­ри­мiт­нi хма­роч­ки се­ред чис­то­го не­ба, прос­тяг­ли­ся впо­довж то­го квiт­ча­то­го ки­ли­му, сти­ха пе­ре­со­ву­ються з мiс­ця на мiс­це… Чу­дов­на на­ди­во­ви­жу iг­раш­ка яс­но­го свi­ту з ве­чiрньою су­те­ни­ною! По­вiт­ря теп­ле та лег­ке, так i хи­лить до спо­кою, так i гне до дрi­мо­ти; а дзвiн­ка жай­во­рон­ко­ва пiс­ня сти­ха ко­ли­ше.по­том­ле­ну дум­ка­ми ду­шу… За­ти­ха­ють бо­лi i об­ра­зи; нi­мi­ють ли­ха i му­ки; зни­ка­ють кло­по­ти жур­ли­вi; по­чу­вається нес­по­дi­ва­на лег­кiсть. "От би ку­ди ха­зяй­ку, от би де їй, бiд­нiй, по­бу­ти! Тут би за­бу­ла во­на все на свi­тi, все… Як прий­ду, роз­ка­жу я їй; роз­ка­жу, де, як зга­ду­ва­ла", - по­ду­ма­ла Хрис­тя, лег­ко зiтх­нув­ши, зня­ла­ся i по­чим­чи­ку­ва­ла да­лi.

    Уже сон­це зов­сiм сi­ло, як во­на всту­пи­ла в ши­ро­ку i люд­ну ули­цю. На­род З усiх бо­кiв бi­гав, сну­вав; се­ля­ни пос­пi­ша­ли у ба­зар, на пiд­тор­жя; крик i гук но­сив­ся кру­гом неї.

    "Чи то ж то ха­зяїн звер­нув­ся?" - по­ду­ма­ла Хрис­тя, зир­нув­ши на ха­зяй­ську крам­ни­цю, i тро­хи не впа­ла: крам­ни­ця бу­ла вiд­чи­не­на… Мо­роз под­рав Хрис­тю по­за спи­ною, мо­роз сип­нув у но­ги, мо­роз ус­ту­пив у пальцi; сер­це так труд­но за­ко­ло­ти­ло­ся… Що ж то те­пер вiн їй зас­пi­ває?.. Не пе­рей­шла - пе­ре­ле­тi­ла во­на ба­зар i мер­щiй по­вер­ну­ла у свою ули­цю.

    Ось i дво­ри­ще… Ти­хо у йо­му, аж глу­хо, нiг­де жи­во­го не вид­но, тiльки ко­мо­ра бi­лiє се­ред дво­ру. Хрис­тя пос­пi­шає в ха­ту; їй див­но, що сi­неш­нi две­рi за­чи­не­нi. Чи не­ду­жа ха­зяй­ка, чи не­ма до­ма?.. З нес­по­кiй­ним сер­цем во­на мер­щiй вско­чи­ла в сi­ни.

    Через хви­ли­ну во­на зно­ву вис­ко­чи­ла… блi­да, тру­ситься i - як пус­титься З дво­ру!..

    - О бо­же, бо­же!.. - шеп­та­ла во­на, бi­жу­чи ули­цею. Про­хо­жi зос­та­нов­лю­ва­ли­ся, ди­ву­ва­ли­ся.

    - Чого ся дiв­чи­на так пе­ре­ля­ка­ла­ся? ку­ди мчиться? - до­пи­ту­ва­ли­ся од­но в од­но­го i, не доз­нав­шись, про­хо­ди­ли.

    Вона по­бiг­ла на ба­зар до крам­ни­цi - i тiльки бi­ля неї зап­ри­мi­ти­ла, що крам­ни­ця бу­ла за­чи­не­на.

    - А ха­зяїна не ба­чи­ли? - бо­же­вiльне до­пи­ту­ва­лась во­на у приїжджих.

    - Якого ха­зяїна? Шу­кай со­бi!

    Христя, ви­бi­гав­ши увесь ба­зар, по­бiг­ла зно­ву до­до­му. Сон­це зов­сiм сi­ло, ве­чiр­ня зо­ря по­гас­ла; над мiс­том спус­ка­ла­ся нiч; у хат­нiх вiк­нах заб­ли­ща­ло свiт­ло. Хрис­тя нес­лась, як не­са­мо­ви­та. При­бiг­ла до во­рiт, пос­то­яла-пос­то­яла, Зiтх­ну­ла важ­ко i зно­ву по­бiг­ла.

    У дя­ка в ха­тi йшла лай­ка, ко­ли Хрис­тя ту­ди ус­ко­чи­ла. Дя­чи­ха аж по­си­нi­ла, ла­ючи ста­ро­го, кот­рий, за­те­сав­шись у ку­ток, щось пе­ре­би­рав ниш­ком.

    - Здоровi! - при­вi­та­ла­ся Хрис­тя.

    їй нiх­то нi­чо­го не вiд­ка­зав, та во­на i не дос­лу­ха­ла­ся. Як бо­же­вiльна, во­на ки­ну­лась до дя­чи­хи.

    - Панiматко! iдiть до нас. Щось з ха­зяй­кою ста­ло­ся.

    - З якою ха­зяй­кою? - су­во­ро спи­та­ла дя­чи­ха.

    Христя тiльки ла­ма­ла ру­ки та тру­си­лась:

    - Iдiть, Хряс­та ра­ди.

    - Куди - до вас? - га­рик­ну­ла дя­чи­ха. - Ба­га­то вас у гас­пи­да е! Ку­ди я про­ти но­чi пi­ду?

    - Тут не­да­леч­ко, за­раз… до Заг­ни­бi­ди, - на­си­лу знай­шла­ся Хрис­тя.

    - Що ж там у вас?

    - Не знаю, па­нi­мат­ко. Я бу­ла до­ма, хо­ди­ла в се­ло… При­ход­жу у ха­ту" а ха­зяй­ка ле­жать… та­кi страш­нi… Бо­же мiй, бо­же! - i Хрис­тя зай­шла­ся пла­чем.

    - Ото вiн учо­ра звер­нув­ся… Пi­дож­ди, я за­раз, - ска­за­ла дя­чи­ха. По­ти дя­чи­ха вби­ра­ла­ся, Хрис­тя вис­ко­чи­ла у сi­ни. Сльози да­ви­ли її, страх тру­сив усю…

    В Заг­ни­бi­ди уже свi­ти­ло­ся в ха­тi, як во­ни увiй­шли у двiр.

    - Менi страш­но. Я не пi­ду ту­ди… Iдiть ви са­мi, - трем­тя­чи, ка­же Хрис­тя.

    - Чого боїшся? Ма­ленька! - скрик­ну­ла дя­чи­ха i, як та шу­лi­ка, по­су­ну­ла в ха­ту. Хрис­тя за нею.

    У кух­нi во­ни зас­та­ли Заг­ни­бi­ду. Пох­му­рий, за­ло­жив­ши ру­ки за спи­ну, вiн мi­ряв її i вздовж, i впо­пе­рек. Свiч­ка сто­яла на сто­лi i, на­го­рiв­ши, об­да­ва­ла ха­ту не­яс­ним свi­том.

    - I ти вер­ну­ла­ся? - гук­нув Заг­ни­бi­да, ки­нув­ши на Хрис­тю гост­рий пог­ляд. Та, зу­пи­нив­шись у по­ро­га, так i при­ки­пi­ла на мiс­цi.

    - А Оле­на Йва­нiв­на де? - спи­та­ла дя­чи­ха.

    - Нащо вам Оле­на Iва­нiв­на?

    - Нужно! - гост­ро од­ка­за­ла дя­чи­ха i пiш­ла да­лi в свiт­ли­цю. Заг­ни­бi­да узяв­ся за свiч­ку, щоб прис­вi­ти­ти. узяв був у ру­ки; по­тiм пос­та­вив; зiр­вав i, по­вер­нув­шись до Хрис­тi, пос­ва­рив­ся на неї ку­ла­ком; а да­лi - За свiт­ло, в кiм­на­ту.

    Ясний свiт ос­вi­тив по­жовк­ле ли­це Оле­ни Iва­нiв­ни, ко­ли увiй­шов ту­ди Заг­ни­бi­да. Во­на ле­жа­ла на спи­нi, схрес­тив­ши ру­ки на гру­дях, як схре­щу­ють по­мер­шо­му. Очi в неї бу­ли зак­ри­тi; пiд очи­ма - си­нi мiш­ки; рот скрив­ле­ний; Зiт­хан­ня важ­ке, хри­пу­че… Все ка­за­ло - то бу­ло пос­лiднє зма­ган­ня жит­тя зi смер­тю!

    - Олена Йва­нiв­на! Оле­на Йва­нiв­на! - сти­ха обiз­ва­ла її дя­чи­ха. Оле­на Iва­нiв­на, не розк­ри­ва­ючи очей, ти­хо схит­ну­ла го­ло­вою.

    - I сам не знаю, що з нею, - ка­зав Заг­ни­бi­да, пiд­нi­ма­ючи свiч­ку вго­ру, щоб яс­нi­ше ос­вi­ти­ти бо­ля­щу. - Ки­дав здо­ро­вi­сiньку; вер­нув­ся - отак, як ба­чи­те! - I вiн по­ло­жив свою ру­ку на її ру­ки. - Хо­лод­нi­сiнькi!

    Боляща розк­ри­ла очi, гля­ну­ла на чо­ло­вi­ка - i за­ме­та­ла­ся на пос­те­лi.

    - Не бу­ду! Не бу­ду! - за­бу­бо­нiв Заг­ни­бi­да й одiй­шов геть.

    - Ви б за ба­тюш­кою пос­ла­ли, - по­ра­яла дя­чи­ха. Заг­ни­бi­да мах­нув ру­кою i, опус­тив­шись на ла­ву, схи­лив­ся го­ло­вою на стiл.

    - О не­щас­тя, не­щас­тя! - за­мо­вив вiн.

    У ха­тi ста­ло ти­хо-ти­хо, мов у до­мо­ви­нi. Бо­ля­ща розк­ри­ва­ла очi, зво­ди­ла ру­ка­ми уго­ру, по­тя­га­ла­ся…

    - Чорного плат­ка! Чор­но­го плат­ка! - крик­ну­ла дя­чи­ха. - З^рч'гii очi…

    Христя ки­ну­ла­ся в кiм­на­ту. Ха­зяй­ка ме­та­ла­ся на пос­те­лi, ки­да­лась, страш­но во­ди­ла очи­ма. На її шиї, на ру­ках, не­на­че жа­би, по­роз­пи­на­лись чор­нi пля­ми: наб­ряк­лi жи­ли ки­да­ли­ся - би­лись; кор­чi гну­ли ру­ки, но­ги; бо­ля­ща стог­на­ла… Дя­чи­ха мер­щiй схо­пи­ла з се­бе пла­ток i ки­ну­ла на неї. Ще хви­ли­ну во­на за­би­ла­ся пiд плат­ком… по­чу­ло­ся на­че шеп­тан­ня, скрип зу­бiв - i зра­зу все за­тих­ло…

    Трохи зго­дом зня­ла дя­чи­ха пла­ток… Пiд ним ле­жа­ла вже не Оле­на Iва­нiв­на, а без­ди­хан­ний труп з страш­но вит­рi­ще­ни­ми очи­ма…

    Загнибiда пi­дiй­шов до нього, по­ди­вив­ся i, зат­ру­сив­шись, про­мо­вив: "Ти ме­не по­ки­ну­ла… по­ки­ну­ла… Як же ме­нi са­мо­му тут бу­ти без те­бе?"

    Дячиха взя­ла йо­го за ру­ку i ви­ве­ла з кiм­на­ти в кух­ню.

    - А ти бi­жи до су­сiд. Скли­кай - хай iдуть об­ми­ва­ти. Та за­бi­жи i до ста­ро­го - хай бе­ре псал­ти­рю чи­та­ти, - на­ка­зу­ва­ла дя­чи­ха Хрис­тi. Та сто­яла як уко­па­на.

    - Чого стоїш? Бi­жи! - гук­ну­ла дя­чи­ха.

    Христя, не знать ку­ди i чо­го, по­бiг­ла.

    Через го­ди­ну най­шло жi­нок, ба­бiв… Пiд­то­пи­ли в пе­чi, грi­ли ок­ро­пи. Хрис­тя ро­би­ла, що їй не ка­за­ли: но­си­ла во­ду, тас­ка­ла дро­ва, хоч i не пам'ята­ла то­го нi­чо­го. Во­на тiльки й зап­ри­мi­ти­ла, ко­ли об­ми­ва­ли по­мер­шу, що дя­чи­ха усе чо­гось ти­ка­ла пальця­ми на си­нi пля­ми та ти­хо шеп­та­ла: "Оце та смерть, оце! Во­на та­ки не втек­ла йо­го рук!" Жiн­ки мовч­ки хи­та­ли го­ло­ва­ми.


    Трохи не опiв­но­чi зна­ря­ди­ли по­кiй­ну й по­ло­жи­ли на сто­лi. Ста­рий дяк став у го­ло­вах ко­ло став­ни­ка i ох­рип­лим го­ло­сом ви­чи­ту­вав псал­ми. Лю­ди, хрес­тя­чись, увi­хо­ди­ли, ди­ви­ли­ся на по­кiй­ну i ти­хо ви­хо­ди­ли зно­ву, мов бо­яли­ся роз­бу­ди­ти її. Всiм не вi­ри­ло­ся, що во­на по­мер­ла.

    - Молода та­ка, - жи­ти б та бо­га хва­ли­ти - нiт же… - шеп­та­ли знай­омi й нез­най­омi.

    На Хрис­тю - як най­шло що: без­пам'ятна, на­че з-за уг­ла при­би­та, во­на веш­та­ла­ся по­мiж людьми, по­ки на неї дя­чи­ха не крик­ну­ла:

    - Чого ти тут туп­цюєшся? Iш­ла б со­бi ку­ди-не­будь!

    Мов п'яна, Хрис­тя вий­шла над­вiр i сi­ла на рун­ду­цi. Повз неї вхо­ди­ли в ха­ту i ви­хо­ди­ли лю­ди; час­то об неї чер­ка­ли­ся; а во­на не чу­ла, на­че ока­ме­нi­ла. Схи­лив­ши го­ло­ву, си­дi­ла во­на i слу­ха­ла, як там у неї сер­це, за­ми­ра­ючи, сту­ка…

    - Це ти си­диш? - по­чув­ся над го­ло­вою знай­омий го­лос. Хрис­тя гля­ну­ла - пе­ред нею сто­яв Заг­ни­бi­да.

    - Чуєш: тiльки сло­во ко­му - не жи­во­тi­ти­меш! - про­шеп­тав вiн i пi­шов З дво­ру.

    Христя мер­щiй втек­ла пiд ко­мо­ру.

    Нiч бу­ла хоч i зо­ря­на, та тем­на, як бу­ва­ють вес­ня­нi но­чi. У гус­то­му мо­ро­цi, вздрi­вається, сну­ють по дво­ру щось за тi­нi; чут­но го­мiн людський; а хто го­мо­не - не вид­но. У при­чiльне вiк­но свi­те свiт. Бо­ля­че вiн урi­зується у вi­чi, на­че важ­ким ка­ме­нем на­вер­тає на ду­шу; а од­вес­ти очей, одiр­ва­ти­ся вiд то­го свi­ту - во­на не змо­же. Оце й пох­ню­питься, а свiт ста­не над го­ло­вою i пе­че­пе­че… То вос­ко­ва свiч­ка го­рить у го­ло­вах по­кiй­ни­цi; там ле­жить во­на, схрес­тив­ши ру­ки, зак­рив­ши очi: не чує, не ба­чить… А чи дав­но ви­ряд­жа­ла во­на її в се­ло? Чи дав­но си­дi­ли во­ни ряд­ком, зга­ду­ючи, як хо­ро­ше жи­ти у се­лi, се­ред лу­гiв, на ши­ро­кiм прос­то­рi…

    Ще вер­та­ючись у мiс­то, Хрис­тя за­пам'ята­ла ту мiс­ци­ну пiд ли­пою, звiд­ки так усю­ди вид­но, щоб роз­ка­за­ти про те ха­зяй­цi. А прий­шла - що зас­та­ла?..

    Холодний страх прой­няв її наск­рiзь, на­че хто льоду при­ло­жив до сер­ця. їй при­га­дав­ся її не­дав­нiй при­хiд. Ось во­на у двiр ввi­хо­де… Пус­то; сi­неш­нi две­рi За­чи­не­нi. Во­на йде у кух­ню… Ти­хо, сум­но; сi­рi по­мер­ки ок­ри­ва­ють ха­ту… Де ж лю­ди? Пiш­ла в свiт­ли­цю - не­має, да­лi - в кiм­на­ту… Там на лiж­ку щось чор­нiє… Хрис­тя пiд­хо­де. То ж - ха­зяй­ка… Блi­да та бi­ла, мов з крей­ди вист­ру­га­на; од­нi очi го­рять - тлi­ють, мов роз­ду­та жа­ри­на… "Що це з ва­ми? не­ду­жi?" Во­на тiльки хи­тає го­ло­вою та щось шеп­че гу­ба­ми… Так ше­лес­тить су­ха тра­ва во­се­ни… "Не бу­ло… не бу­ло… Ох, смерть моя!" - тiльки Хрис­тя i ро­зiб­ра­ла з то­го ше­по­ту. По­тiм во­на пiд­ня­ла ру­ки, тем­нi, у сму­гах, i зра­зу опус­ти­ла; по­вер­ну­ла­ся, зiтх­ну­ла - i зак­ри­ла очi… Да­лi Хрис­тя нi­чо­го не при­га­дає… Чує го­мiн людський; ба­че ба­зар; зно­ву чує чи­юсь лай­ку… Дя­чи­ха хо­де; дя­чи­ха криє плат­ком бо­ля­щу… Зємля пiд но­га­ми у Хрис­тi за­хи­та­ла­ся­по­су­ну­лась, на­че поп­лив­ла ку­ди…

    Блiдий вра­нiш­нiй свiт сто­яв уже над зем­лею, ко­ли Хрис­тя про­ки­ну­ласьопам'ята­лась. Кру­гом нi­ко­го не вид­но, тiльки си­зий ту­ман хи­тається у по­вiт­рi. Крiзь йо­го ку­ри­ще ми­го­тить iс­кор­ка свi­ту: то жов­та пля­ма вiд свiч­ки гой­дається по шиб­цi. Хрис­тя зра­зу ро­зiб­ра­ла - що то за свiт i звiд­ки… Що ж їй те­пер ро­би­ти? Ку­ди ткну­ти­ся? Де пе­ре­си­дi­ти сю ли­ху го­ди­ну? Та й пе­ре­си­дiв­ши - що да­лi? Iти у се­ло до ма­те­рi? А ту­та ж як ки­нуть? Заг­ни­бi­да ж її i з-пiд зем­лi ви­де­ре!.. їй те­пер - як то­му чо­ло­вi­ко­вi, що в сте­пу заб­лу­див­ся: i ту­ди ткни­ся - пус­то, i ту­ди ник­ни - го­ло: кри­чи, гу­кай - тiльки твiй го­лос роз­хо­диться по нi­мiй пус­ти­нi!

    Христя за­ду­ма­лась. По­за спи­ною у неї мо­роз хо­де, го­ло­ва го­рить-па­лає; в очi - на­че хто пiс­ку по­на­си­пав. Во­на пiд­ве­ла­ся ус­та­ти, та зра­зу й сi­ла: но­ги мов хто ко­сою пiд­ко­сив. Сум­на, пох­ню­пив­шись, си­дi­ла во­на i слу­ха­ла, як у ву­хах гу­ло-дзво­ни­ло, як не­по­кiй­но би­ло­ся сер­це.

    - А ти тут спа­ла? - роз­да­лось ко­ло неї. То пи­тав­ся Заг­ни­бi­да.

    - Знаєш що? - по­чав вiн да­лi. - За те, що ти вiр­но слу­жи­ла, доб­ре ро­би­ла, - на то­бi та йди со­бi з бо­гомГ - i ткнув їй у ру­ки якусь бу­маж­ку.

    Христя гля­ну­ла на бу­маж­ку - сi­ра та но­ва, во­на ще та­кої зро­ду не ба­чи­ла; пом'яла в ру­ках - ло­по­че… "Чи гро­шi це, чи так - шма­ток па­пе­ру?.." Дов­го во­на ди­ви­ла­ся на неї, дов­го пе­ре­би­ра­ла ру­ка­ми. "Тре­ба по­ка­за­ти… роз­пи­та­тись…" I во­на схо­ва­ла бу­маж­ку за па­зу­ху. Гля­ну­ла - бi­ля неї нi ду­ху… Во­на си­дi­ла i ду­ма­ла, мов чу­ма­нi­ла…

    Сонце по­ча­ло ви­ко­чу­ва­тись з-за го­ри; пер­шi iс­кор­ки йо­го заст­ри­ба­ли по­над зем­лею; ту­ман рiд­шав, осi­дав на тра­ву гус­тою ро­сою; з ули­цi до­но­сив­ся го­мiн та гук… То лю­ди пос­пi­ша­ли на ба­зар.

    "Справдi: чо­го я тут си­дi­ти­му? - по­ду­ма­ла Хрис­тя. - Роз­щот да­но… пi­ду в ба­зар, мо­же, ко­го з своїх се­лян по­ба­чу - уп­ро­шу­ся, щоб пiд­вез­ли до­до­му".

    I, пiд­вiв­шись, во­на ти­хо вий­шла з дво­ру. На ули­цi чо­гось її страх на­пав. А що, як ки­неться Заг­ня­бi­да та вер­не її зно­ву? Мер­щiй, мер­щiй утi­кай, Хрис­те, до­до­му!

    I глу­хи­ми ули­ця­ми, об­ми­на­ючи ба­зар, во­на по­да­ла­ся з мiс­та.

    

VII

    

    Уже цi­лий тиж­день жи­ве Хрис­тя в се­лi i нi­як не поз­бу­деться сво­го нес­по­кою. Смерть ха­зяй­ки ма­рою стоїть пе­ред її очи­ма… її жов­те тi­ло з чор­ни­ми си­ня­ка­ми, її му­че­не ли­це з стра­шен­но вит­рi­ще­ни­ми очи­ма пов­сяк­час при­вид­жується їй, ко­ли во­на од­на зос­та­неться у ха­тi. Хрис­тя бо­яла­ся са­ма зос­та­ва­тись. Iде ма­ти ку­ди - i во­на за нею, а нас­та­не ве­чiр - во­на i з ма­тiр'ю боїться. На ули­цю, до дiв­чат - i не ка­жи! Уже Гор­пи­на з под­ру­га­ми з усiх бо­кiв за­бi­га­ла - не йде. По се­лу пiш­ла чут­ка, що во­но щось та зна­чить. До то­го Прiська якось раз по­нуж­да­ла­ся в гро­шах i поп­ро­ха­ла Кар­па роз­мi­ня­ти їй ту бу­маж­ку, що при­нес­ла Хрис­тя.

    - Та се аж пiв­сот­нi руб­лiв! - скрик­нув Кар­по.

    - Пiвсотнi? - зди­ву­ва­ла­ся Прiська. - Пiв­сот­нi! Се - ве­ли­кi гро­шi. Де та­кi гро­шi Хрис­тi взя­ти? - I важ­кi дум­ки об­ня­ли її сер­це.

    - Де се ти взя­ла цi гро­шi? - прик­ро див­ля­чись на доч­ку, спи­та­ла во­на Хрис­тi.

    - Хазяїн дав. - I Хрис­тя роз­ка­за­ла, як то бу­ло. Прiська дер­жа­ла бу­маж­ку, пильно див­ля­чись на доч­ку, i не при­мi­ча­ла, як та бу­маж­ка трi­па­лась у її ру­ках.

    - Ти - бре­шеш! - су­во­ро грим­ну­ла во­на i ще прик­рi­ше по­ди­ви­ла­ся доч­цi у вi­чi, не­на­че хо­тi­ла по­ди­ви­ти­ся їй у ду­шу.

    Христя змi­ни­ла­ся у ли­цi. Що ж це - i ма­ти не вi­рить?!

    - Це знаєш скiльки? - пи­та Прiська.

    - А по­чiм я знаю! - вiд­ка­зує нес­по­кiй­но Хрис­тя.

    - П'ятдесят руб­лiв… Де ти взя­ла? - прис­тає ма­ти. Хрис­тя зап­ла­ка­ла.

    - Боже! I ви не вi­ри­те ме­нi! - скрик­ну­ла во­на. - Не­да­ром тi гас­пидськi гро­шi на­че ог­нем пек­ли ме­не, не­да­ром я не хо­тi­ла їх бра­ти… I са­ма не знаю, як во­ни опи­ни­ли­ся в моїх ру­ках…,

    - Та я… вi­рю… Я - вi­рю… тiльки… ди­ти­но моя! - з пла­чем уже по­ча­ла Прiська. - Та­кi гро­шi дур­но не дос­та­ються… Уп'ять же - i смерть та… Не за­на­пас­ти ти своєї i моєї го­ло­ви! - зап­ла­ка­ла ма­ти.

    Христя не зна­ла, що ка­за­ти ма­те­рi, про що це во­на на­тя­кає їй.

    - Хай ме­не бог поб'є, ко­ли я кра­ла! - тiльки й од­ка­за­ла Хрис­тя.

    Прiсьцi жаль ста­ло доч­ки. "Нi, во­на не та­ка, - ду­ма­ло­ся їй… - I заб­ре­де та­ке в го­ло­ву? Ди­ти­на ж, зов­сiм ди­ти­на, - див­ля­чись, як пла­ка­ла Хрис­тя, жа­лi­ла Прiська. - Ско­рi­ше всього - ха­зяїн по­ми­лив­ся. Хi­ба йо­му ма­ло бу­ло кло­по­ту бi­ля по­мер­шої? Пев­но - по­ми­лив­ся. Не бу­ду я мi­ня­ти сих гро­шей; за­хо­ваю. Мо­же, вiн, як прий­де до пом­ки, ки­неться, то­дi вiд­дам йо­му. На­що нам та­кi гро­шi? Чо­ло­вiк по­ми­лив­ся, а ми за­таїмо… Гос­подь з ним, з йо­го гро­ши­ма! I то га­разд, що Хрис­тю од­пус­тив до стро­ку".

    I Прiська, хоч їй i нуж­да бу­ла в гро­шах, не пiш­ла мi­ня­ти їх, а за­хо­ва­ла глиб­ше в скри­нi.

    Здається, ко­му б зна­ти про тi гро­шi?

    Отже Кар­по не ви­тер­пiв i в шин­ку пох­ва­лив­ся, якi то доб­рi за­ро­бiт­ки в го­ро­дi. Лю­ди зра­зу пiд­хо­пи­ли ту чут­ку - i по­ле­тi­ла во­на стрi­лою вiд ха­ти до ха­ти, з од­но­го краю се­ла до дру­го­го.


    - От i пi­ди ти з При­ти­кiв­ною! За та­кий не­ве­ли­кий час та та­ку си­лу гро­шей при­нес­ти! I то ж тiльки од­ну бу­маж­ку по­ка­зу­ва­ла, а бог йо­го знає - мо­же, їх у неї з де­сять або й то­го бiльше! Див­но тiльки, як во­ни лег­ко до­бу­ли­ся… Не бу­ло нi ше­ля­га, а це зра­зу - та­ка си­ла! Тут щось не так; тут щось та е, - го­мо­нi­ли мiж со­бою лю­ди.

    - Що в? Я знаю, що е: ук­ра­ла або… там у го­ро­дi на та­ких ог­ряд­них ла­сi, - ка­зав Суп­ру­нен­ко.

    - Дивись, ко­ли дядько Грицько не од­га­дав? - пiд­дер­жу­ва­ли чо­ло­вi­ки.

    - Це зна­чить - на лег­кi хлi­ба пi­ти? - спи­тав­ся один.

    - Та во­но щось пiд­хо­же, - до­да­ва­ли жiн­ки, - бо не­да­ром во­на нiг­де не по­ка­зується. Бi­га­ли дiв­ча­та зак­ли­ка­ти на ву­ли­цю - не йде. Смут­на чо­гось, по­би­вається усе за ха­зяй­кою, що вмер­ла.

    - Чи не по­ма­га­ла лиш i вми­ра­ти? - пiдст­рун­чу­вав Грицько, ус­мi­ха­ючись. Кож­на до­гад­ка Грицько­ва вик­ли­ка­ла но­вi су­ди та пе­ре­су­ди. По се­лу за­хо­ди­ли страш­нi вiс­тi. Од­нi ка­за­ли, що Хрис­тя про­да­ла се­бе яко­мусь жи­до­вi; дру­гi - що обiк­ра­ла ха­зяїнiв та втек­ла; тре­тi - що зли­га­ла­ся з са­мим ха­зяїном i вку­пi уко­лош­ка­ли ха­зяй­ку та по­ти що прий­шла пе­ре­си­дi­ти до­до­му, а там зно­ву пi­де в го­род, та вже не слу­жи­ти, а гос­по­да­рю­ва­ти на по­кiй­ни­цi доб­рi… В чiм бу­ла прав­да, а в чiм брех­ня - нiх­то нi­чо­го не знав… Чу­ли, що є гро­шi, i до­би­ва­ли­ся, де б тим гро­шам узя­тись…

    - Та во­но не ок­риється! Во­но ко­лись ви­явиться! - го­мо­нi­ли лю­ди, цу­ра­ючись Прiськи. На­що Одар­ка - i та, по­пи­тав­ши у Прiськи, де Хрис­тя узя­ла гро­шi, i не до­бив­шись путнього вiд­ка­зу, по­ча­ла сто­ро­ни­тись. А бог йо­го знає! мо­же, то й справ­дi якi ли­хi гро­шi - кра­ще ос­то­ро­ни­тись, нiж i со­бi у бi­ду по­пас­ти.

    До Прiськи й Хрис­тi не до­хо­ди­ли всi тi по­го­во­ри та пе­ре­су­ди се­лян. Хрис­тя тiльки при­мi­ча­ла, що дiв­ча­та її сто­ро­няться, не за­бi­га­ють нi­ко­ли, а стрi­нув­ши де - чи пе­ре­ки­нуться сло­вом, чи нi - та й навтьоки!.. А Прiська? Прiська звик­ла­ся завж­ди од­на бу­ти, їй i нев­до­гад­ку нi­чо­го. Од­но тiльки чуд­но: чо­го ее Одар­ка нi­ко­ли не зай­де до неї в ха­ту? То, бу­ва­ло, або во­на в Прiськи, або Прiська в Одар­ки; а то - са­ма не йде, а Прiсьцi на­би­ва­ти­ся нi­яко­во.

    Минув ще тиж­день. Хтось був у го­ро­дi i при­вiз но­ви­ну: Заг­ни­бi­ду взя­ли в тюр­му за те, що жiн­ку за­да­вив. Ли­бонь, її од­ко­пу­ва­ли i знай­шли си­ня­ки по тi­лу.

    Цю но­ви­ну пе­ре­да­ла Одар­ка i Прiсьцi, по­ба­чив­ши якось раз 3 сво­го ого­ро­ду.

    - Чи чу­ла та­ке? - спи­та­ла Прiська доч­ки, вер­нув­шись у ха­ту, i роз­ка­за­ла, що по­вi­да­ла їй Одар­ка.

    Христя зро­би­ла­ся як крей­да… "Так, так; тож i пла­та бу­ла ме­нi та­ка ве­ли­ка за те, щоб мов­ча­ла", - по­ду­ма­ла Хрис­тя. От­же не пох­ва­ли­ла­ся ма­те­рi.

    Сумнi во­ни по­ля­га­ли спа­ти. Хрис­тi не спа­ло­ся; но­ви­на та не схо­ди­ла з дум­ки; сум­нi та не­ра­дiс­нi по­чу­ван­ня щи­па­ли за сер­це. А Прiська спа­ла? Бог знає: тем­но - не вид­но; Прiська мов­ча­ла.

    Серед тiєї ти­шi не­за­мут­ної роз­дав­ся зда­ле­ка глу­хий го­мiн, по­чу­ва­ло­ся топ­цю­ван­ня. Да­лi - ближ­че, чут­кi­ше… Ось уже в дво­рi со­ба­ка за­гав­ка­ла; чут­но го­мiн ко­ло ха­ти.

    - Гей! спи­те? Од­чи­нiть!

    Христя по­чу­ла Грицькiв го­лос. На­че хто но­жем уда­рив Їй у сер­це.

    - Хто там?

    - Вставайте. Свi­тiть свiт­ло та вiд­чи­няй­те! - гу­ка Грицько.

    - Не пус­кай­те, ма­мо! Не пус­кай­те… - зля­ка­на за­мо­ви­ла Хрис­тя.

    - Хто там, пи­таю? - до­би­вається Прiська.

    - Ось вiд­чи­ни - по­ба­чиш.

    - Не од­чи­ню, по­ки не ска­же­те хто, - ка­же Прiська.

    - Аттваряй! а то ху­же бу­дет, ес­ли са­ми ат­тво­рим! - за­мо­вив до неї чийсь не­вi­до­мий го­лос.

    "Господи! Роз­би­ша­ки це", - по­ду­ма­ла Прiська, вся тi­па­ючись.

    - Та вiд­чи­няй, - обiз­вав­ся Грицько. - Ста­но­вий ту­та. Прий­шли твою доч­ку при­вi­та­ти, - до­дав вiн.

    У Прiськи й ру­ки i но­ги по­терп­ли. На ве­ли­ку си­лу во­на зас­вi­ти­ла i лед­ве­лед­ве вiд­су­ну­ла две­рi.

    У ха­ту увiй­шло аж п'ять чо­ло­вi­ка: ста­но­вий, йо­го пи­сар, Грицько, Ки­ри­ло i Панько - дру­гий соцький.

    - Где она? - спи­тав­ся ста­но­вий, по­вер­та­ючись до Грицька.

    - Ото, мо­ло­да, - ука­зав той на Хрис­тю.

    - Ты Хрис­ти­на При­ты­ки­на? - пи­тає.

    Христя мов­чить - нi жи­ва нi мерт­ва стоїть пе­ред ста­но­вим.

    - Вона, во­на, - од­ка­зує Грицько, гра­ючи очи­ма.

    - Ты слу­жи­ла в го­ро­де?

    - Служила, ва­ше бла­го­ро­дiє, - вкло­ня­ючись у но­ги, вiд­ка­зує за Хрис­тю Прiська.

    - Не те­бя спра­ши­ва­ют!

    - Служила, - од­ка­за­ла й Хрис­тя.

    - У ко­го?

    - У ко­го ж я слу­жи­ла? У Заг­ни­бi­ди.

    - Ты не ви­де­ла или не рас­ска­зы­вал ли кто те­бе, как его же­на умер­ла?

    - Я тут бу­ла… - по­ча­ла нес­мi­ло Хрис­тя. - Ха­зяй­ка пус­ти­ла до­до­му на­вi­да­тись… Вер­та­юсь у не­дi­лю над­ве­чiр, - у ха­тi нi­ко­го не чут­но. Я - в кiм­на­ту: аж там ха­зяй­ка ле­жить уже без ре­чi.

    - Что же она - больна бы­ла?

    - Видно, больнi, бо не ба­ла­ка­ли.

    - Хм… - озир­нув­шись, чмих­нув ста­но­вий.

    - Так она больна бы­ла, как ты ухо­ди­ла до­мой?

    - Нi, здо­ро­вi; а як вер­ну­лась, то зас­та­ла хво­ру.

    - Она те­бе ни­че­го не го­во­ри­ла?

    - Нiчого. Во­ни i го­во­ри­ти не мог­ли.

    - А де­нег те­бе не да­ва­ли ни­ка­ких?

    - Нi, не да­ва­ли.

    - А у те­бя деньги есть?

    - У ма­те­рi…

    Прiська по­лiз­ла у скри­ню i, тi­па­ючись, вий­ня­ла бу­маж­ку, кот­ру пе­ре­да­ла їй Хрис­тя, i по­да­ла ста­но­во­му.

    - Так… так… - див­ля­чись на бу­маж­ку, ска­зав ста­но­вий. - Где ты ее взя­ла?

    - Хазяїн да­ли.

    - О, да ты мас­те­ри­ца врать… А больше у те­бя де­нег нет?

    - Немає.

    - Врешь, сво­лочь! - крик­нув ста­но­вий.

    - Їй-богу, не­має! - з пла­чем вiд­ка­за­ла Хрис­тя. А Прiська, трем­тя­чи вся, ди­ви­ла­ся на доч­ку своїми га­ря­чи­ми, на­че жар, очи­ма…

    - Дочко, доч­ко! Що се ти на­ро­би­ла? - скрик­ну­ла. - Приз­на­вай­ся ж, ко­ли знаєш що.

    Христя сто­яла, мов кам'яна.

    - Чому ж ти не ка­жеш? Чо­го мов­чиш?.. Бо­же наш, бо­же! - зло­мив­ши ста­рi пальцi, прос­тог­на­ла Прiська.

    - Що ж ме­нi ка­за­ти, ма­мо? - зап­ла­ка­ла Хрис­тя.

    - Как что? Ска­жи, где деньги взя­ла, - пе­респ­ро­сив ста­но­вий.

    - Хазяїн дав.

    - За что он те­бе дал их?

    - Я й са­ма не знаю. Усу­ну­ли ме­нi в ру­ку, та й го­дi. Грицько за­ре­го­тав­ся.

    - Малi гро­шi, бач, усу­нув! - ска­зав, смi­ючись.

    - Теперь уже позд­но, - хо­дя­чи по ха­тi, мо­вив ста­но­вий. - Взять ма­ла­дую у во­лость, а воз­ле ста­рой пос­та­вить соц­ких… I бо­же хра­ни ко­го пус­кать!.. Слышь? - по­вер­нув­ся до Грицька.

    - Слишу, ва­ше ви­со­коб­ла­го­ро­дiе. Ста­но­вий з пи­са­рем вий­шли з ха­ти.

    - Ти тут, Ки­ри­ло, будь, - по­чав по­ряд­ку­ва­ти Грицько, - а ми з Паньком од­ве­де­мо го­родську кра­са­ви­цю, де дав­но їй слiд бу­ти… Тiльки - чув? - нi­ко­го не пус­кать ме­нi… Я знаю, що ви бу­ли з по­кiй­ним теє… Гля­ди! Пус­тиш ко­го - за­мiсть їх ся­деш… За­су­неш за на­ми две­рi… та й не спать ме­нi… Дру­го­го на пiд­мо­гу приш­лю з во­лос­тi.

    - Розбираємо, - по­ну­ро од­ка­зав Ки­ри­ло.

    - Чого ж ти стоїш? чо­му не зби­раєшся? - по­вер­нув­ся Грицько до Хрис­тi, шо - як з крей­ди вист­ру­га­на - сто­яла i нi­ко­го, здається, не ба­чи­ла, нi­чо­го не чу­ла.

    - Чуєш? Ко­му ка­жу! - гук­нув уд­ру­ге Грицько. - Бач, яка нес­мi­ла, а лю­дей да­ви­ти знаєш?!


    Прiська, що до­сi сто­яла ко­ло пе­чi, на­че гро­мом по­би­та, при тiм сло­вi Грицько­вiм уся за­тi­па­ла­ся.

    - Брешеш! - стриб­нув­ши до Суп­ру­нен­ка, не своїм го­ло­сом крик­ну­ла во­на. Ли­це її бу­ло блi­де, ру­ки й но­ги тру­си­лись, очi як ву­гiл­ля тлi­ли.

    - Хе-е! Ще й брех­ню зав­дає! - ска­зав Грицько, хит­нув­ши го­ло­вою. - От то­бi й знай! Ти пож­ди, не за­би­вай ба­ки. Ми все роз­ко­паємо, усе роз­вi­даємо… Як i лю­дей ви з ума зво­ди­те, i на той свiт спо­ряд­жаєте… Все роз­ню­хаємо!

    - Брешшеш! - за­си­ча­ла Прiська, зно­ву су­нув­шись до Грицька. Ли­це її по­си­нi­ло; очi вит­рi­щи­лись - го­рять-па­ла­ють… Страш­на Прiська, на­че звiр ди­кий.

    - Ну-ну!.. Завт­ра по­ба­чи­мо. Завт­ра все роз­ка­же й по­ка­же, - вiдс­ту­па­ючи вiд Прiськи, вип­рав­лявсь Грицько. - Бе­ри, лиш, Паньку, оту ба­риш­ню та хо­дi­мо.

    Панько, ви­со­кий бi­ля­вий чо­ло­вiк, сти­ха пi­дiй­шов до Хрис­тi i, торк­нув­ши за пле­че, мо­вив:

    - Ходiмо, дiв­ко.

    - Та ти її зв'яжи, а то те­пер нiч, ще вте­че ку­ди, - при­ка­зав Грицько. Панько зняв з се­бе по­яс i по­ва­гом по­чав скру­чу­ва­ти Хрис­тi на­зад ру­ки. У ха­тi, на­че в до­мо­ви­нi, стих­ло… Хви­ли­на, дру­га… Це зра­зу - щось по­су­ну­лось, геп­ну­ло… Озир­нув­ся Ки­ри­ло - се­ред ха­ти, на­че вальок гли­ни, ле­жа­ла Прiська… Очi її зак­ри­лись, ли­це по­мерт­вi­ло, чор­не…

    - Ххее! - уда­рив вiн ру­ка­ми об по­ли. - Ота­ке!

    - Не ви­дер­жа­ла? Дай во­ди їй. Сприс­ни во­дою, - озир­нув­шись, ка­же Панько, за­тя­га­ючи узол. Ки­ри­ло ки­нув­ся у сi­ни.

    - Не здох­не! Ожи­ве… Жiн­ка - що кiш­ка: убий її та пе­ре­кинь на дру&sshy;воhy;гий бiк - i вста­не! - утi­шає Грицько, ви­хо­дя­чи з ха­ти.

    - А що ж ви ста­ли? Ве­ди її! - гук­нув че­рез хви­ли­ну знад­во­ру Грицько.

    - Ходiмо по­ма­лу, - ска­зав Панько, сiп­нув­ши за по­яс.

    Христя, на­че п'яна, за­хи­та­лась; ступ­ну­ла раз, уд­ру­ге i - зник­ла в тем­них сi­нях. А за нею й Панько, в од­нiй ру­цi дер­жа­чи по­яс, а дру­гою пос­пi­ша­ючи пок­ри­ти го­ло­ву шап­кою.

    Хата спус­тi­ла. Ка­га­нець, сто­ячи на сто­лi, бли­щить, ки­дає жов­тi пля­ми на до­лiв­ку. Од­на з плям ос­вi­чує страш­ну Прiсьчи­ну го­ло­ву. У роз­чи­не­нi две­рi, з сi­ней, з пе­чi, з кут­кiв ури­вається тем­но­та, не­на­че хо­че по­га­си­ти i без то­го не­яс­не свiт­ло. У сi­нях чут­но ше­лест: то в тем­но­тi Ки­ри­ло шу­кає во­дян­ки. А знад­во­ру до­но­сяться за­во­ди со­ба­чi… Страш­но, страш­но! У Ки­ри­ла аж во­лос­ся под­ра­ло­ся вго­ру. От­же вiн все-та­ки знай­шов во­дян­ку, наб­рав по­вен ку­холь во­ди i, увiй­шов­ши в ха­ту, ли­нув пря­мо на Прiську… Та - хоч би во­рух­ну­лась!.. Тiльки свiт э ка­ган­ця заг­рав у не­ве­лич­ких во­дя­них бриз­ках, що за­дер­жа­лись на ви­ду у Прiськи. Ска­зать би: на­че хто ог­нен­ни­ми iск­ра­ми об­си­пав її по­мерт­вi­ле об­лич­чя.

    - Отаке на­ше жит­тя! - мо­вив сам до се­бе Ки­ри­ло, пох­ню­пив­шись над Прiською.

    Пройшла хви­ли­на, дру­га… Прiсьчи­не об­лич­чя во­рух­ну­ло­ся; iз зцiп­ле­них уст вир­ва­лось глу­хе зiт­хан­ня. Ки­ри­ло, як опе­че­ний, ки­нув­ся зно­ву в сi­ни, зно­ву наб­рав по­вен ку­холь во­ди i ли­нув на Прiську. Та розк­ри­ла очi.

    - Матусю! ма­ту­сю! - при­па­да­ючи до неї, мо­вив Ки­ри­ло. У йо­го ка­рих доб­рих очах свi­тив­ся жаль; у лас­ка­во­му го­ло­сi по­чу­ва­ли­ся жа­ло­щi.

    - Матусю! - ок­лик­нув вiн уд­ру­ге, торк­нув­ши злег­ка за ру­ку.

    - О-ох! - прос­тог­на­ла Прiська. По її мерт­во­му ви­ду про­бiг­ла ура­за жит­тя; у її по­мерк­лих очах зас­вi­ти­ла­ся iс­кор­ка го­ря.

    - Нема її?.. - глу­хо спи­та­ла Прiська, пiд­во­дя­чись. - Де ж смерть моя? Де во­на хо­дить? - скрик­ну­ла ста­ра, об­хо­пив­ши го­ло­ву ру­ка­ми, - i за­го­ло­си­ла…

    Кирило по­чав утi­ша­ти:

    - Та не плач­те, ма­ту­сю, не вби­вай­те­ся. То ли­хi лю­ди наб­ре­ха­ли!.. Чо­го не вип­ле­туть злi язи­ки?

    Прiська не слу­ха­ла - го­ло­си­ла. Її страш­ний ураз­ли­вий ле­мент гiр­ким пла­чем роз­ли­вав­ся по ха­тi, важ­кою ту­гою бив­ся об стi­ни…

    - Ну, що ти їй ска­жеш? Чим утi­шиш? - пiд­во­дя­чись, про­мо­вив Ки­ри­ло i, мах­нув­ши ру­кою, опус­тив­ся на ла­ву.

    Прiська ту­жи­ла. Со­ба­ка, пi­дiй­шов­ши пiд вiк­но, по­ча­ла пiд­ви­ва­ти. Страш­нi со­ба­чi за­во­ди зли­ва­ли­ся з ох­рип­лим ле­мен­том ма­те­рi. У Ки­ри­ла сер­це роз­ри­ва­ло­ся.

    - О-о, служ­ба гас­пидська! - скрик­нув вiн i, як не­са­мо­ви­тий, ви­бiг з ха­ти.

    - Вон! вон! - гук­нув вiн на со­ба­ку знад­во­ру. - Хоч би то­бi, прок­ля­тiй, за­цi­пи­ло! - Щось важ­ке геп­ну­лось в тем­но­тi… То Ки­ри­ло пош­пу­рив на со­ба­ку груд­ку. Со­ба­ка, ки­нув­шись од вiк­на, по­ча­ла гав­ка­ти.

    - Краще гав­кай, нiж виєш, прок­ля­та! - об­ла­яв її Ки­ри­ло i зно­ву вер­нув­ся у ха­ту. Прiська, при­пав­ши го­ло­вою до до­лiв­ки, од­но - го­ло­си­ла.

    Кириловi сум­но, аж страш­но… То вiн за­су­не две­рi, ля­же на ла­вi, зак­риє го­ло­ву свит­кою, щоб не чуть бу­ло то­го ураз­ли­во­го пла­чу; то з нес­тям­ки ско­че, ви­бi­жить над­вiр, по­бi­жить аж до во­рiт до­вi­да­ти­ся - чи не йде хто, i, не дiж­дав­ши­ся, зно­ву вер­тає у ха­ту.

    Аж ось, од­но­го ра­зу вис­ко­чив­ши, вiн зо­ба­чив, що з тем­нiй тем­но­тi чи­ясь пос­тать ма­ячить, прос­ту­ючи у двiр.

    - Хто то? - обiз­вавсь Ки­ри­ло.

    - я.

    - Ти, Паньку?

    - Я. Оце иду до те­бе. Що тут - спо­кiй­но?

    - Спокiйно - i в ха­тi не вси­диш.

    - Так, бра­те, й там. Ду­мав - зду­рiю. Оце мов i за­тих­не на хви­ли­ну, та Зно­ву як поч­не - аж у зу­би за­хо­дить!

    - Там хоч, ка­жеш, за­ти­хає; а тут без­пе­рес­тан­ку, як: у-у-у! та й у-у!.. Ось пос­лу­хай.

    До їх уха до­нес­ло­ся глу­хе ох­рип­ле ле­мен­ту­ван­ня.

    - От то­бi й усю­ноч­на! - прис­лу­хав­шись, мо­вив Панько.

    - I пiп та­кої не вмiє… Та що це те­бе прис­ла­но, хi­ба не бу­ло ко­го дру­го­го?

    - Казали дру­го­му, та я пе­ре­бив. Ду­маю - хоч про­ход­жу­ся.

    - А я ду­мав: дру­го­го, свi­жi­шо­го, приш­лють. Хай би вiн по­си­дiв у ха­тi, а я хоч би пiд во­рiтьми при­корх­нув тро­хи.

    - Нi, цур йо­му - спа­ти. Уд­вох все-та­ки ох­вiт­нi­ше.

    - Так спа­ти ж - аж гiл­ля гне! - i Ки­ри­ло на весь рот по­зiх­нув.

    - В со­ло­му! - гук­нув Панько.

    - Е-е… доб­ро оце в со­ло­мi!

    - А во­но вже з пiв­но­чi є? - спи­тав­ся, по­мов­чав­ши, Панько.

    - Та, ма­буть. Вiз був се­ред не­ба, а те­пер - он як низько опус­тив­ся, - зир­нув­ши на не­бо, од­ка­зав Ки­ри­ло.

    Замовкли. Чу­ло­ся тiльки тяж­ке Прiсьчи­не ле­мен­ту­ван­ня.

    - Чого ж ми тут стоїмо? Хо­дi­мо до ха­ти, бо щоб чо­го там не тра­пи­ло­ся, - мо­вив Панько, по­ри­ва­ючись iти.

    - Ходiмо. Пос­лу­хаєш ще й ти! - не­хо­тя од­ка­зав Ки­ри­ло.

    - Добривечiр вам! - при­вi­тав­ся Панько, пе­рес­ту­па­ючи по­рiг. Прiська, по­чув­ши чу­жий го­лос, за­мовк­ла.

    - Здорова, тiт­ко! А чо­го се ти ва­ляєшся на до­лiв­цi? Хi­ба на по­лу не­має мiс­ця?

    - О-ох! не­ма… - зiтх­ну­ла Прiська i зап­ла­ка­ла.

    - Отак! Так ти се i пла­чеш? А доч­ка то­бi кла­няється. "Пе­ре­ка­жiть, - ка­же, - ма­те­рi: хай не жу­риться, не по­би­вається. То все, - ка­же, - на­го­во­ри людськi!"

    - Хiба ти ба­чив її? - пiд­вiв­шись, спи­та­ла Прiська.

    - Тiльки що з во­лос­тi.

    - Де ж во­на, моя ди­ти­на?

    - Там - у во­лос­тi,

    - Не пла­че, не вби­вається?.. О-ох! - i нез­на­рош­не ста­ра схлип­ну­ла. - Гос­по­ди! хоч би ме­нi ще хоч раз по­ба­чи­ти її, спи­та­ти - за що се на­пасть на нас та­ка?

    - За що на­пасть? Хi­ба во­на роз­би­рає? На­пасть не по де­ре­ву хо­де, а по лю­дях, - утi­ша Панько.

    - О-ох, прав­да твоя, чо­ло­вi­че. Сам бог ми­ло­серд­ний на­нiс, вид­но, те­бе… Я вже ду­ма­ла - i не по­чую за неї нi­чо­го…

    - Кланяється, кла­няється… Ка­за­ла, щоб не вби­ва­ли­ся…

    - Що ж се во­но та­ке? Чи не чув ти хоч сто­ро­ною, чо­ло­вi­че доб­рий, за що се нас гос­подь ка­рає?

    - Стороною?.. Рiз­но ка­жуть. Чо­го лю­ди не наб­ре­шуть!


    - Ох, бре­шуть, мiй го­лу­бе, бре­шуть!.. Та хi­ба вiд то­го нам лег­ше?

    - Я, бач, чув, - по­чав Панько, - ста­но­во­го пи­сар роз­ка­зу­вав на­шо­му­та­ки чо­ло­вi­ко­вi, що Ззгни­бi­ду хтось ба­чив, як вiн жiн­ку да­вив. Йо­го, ли­бонь, i в тюр­му вже за­сад­же­но. Так вiн, - звiс­но, та­ка вже ка­вер­за, - не­да­ром пи­са­рем був: по­чав ото кру­ти­ти. "Я, - ка­же, - не да­вив, а мо­же, хто дру­гий. Мо­же, най­мич­ка, бо тих гро­шей, що я дав їй за день пе­ред смер­тю до схо­ву, не ста­ло". Ну, звiс­но, ки­ну­лись гро­шей шу­ка­ти…

    - Христя ж бо­жи­ла­ся, що вiн сам дав їй тi гро­шi, - пе­ре­би­ла Прiська.

    - Може, й сам; а те­пер он, бач, ку­ди вер­не!

    - Боже, бо­же! - хи­та­ючись, по­ча­ла Прiська. - Ти ж усе ба­чиш, усе знан­нi… Чо­му ж ти не обiз­веш­ся, не ог­ля­неш­ся на нас, не­щас­них? - i Прiська зно­ву за­го­ло­си­ла.

    - Ось пе­рес­тань, тiт­ко, та пос­лу­хай, що я то­бi ска­жу. Го­дi то­бi пла­ка­ти та по­би­ва­ти­ся, - нi­чо­го слiзьми не за­по­мо­жеш! Ти вста­вай з до­лiв­ки, лiзь на пiч, ля­гай та кра­ще зас­ни. Мо­же, бог то­бi у снi пош­ле ро­зум, що зро­би­ти, як по­вер­ну­ти.

    I - ди­во! Прiська по­ду­ма­ла-по­ду­ма­ла, утер­ла сльози, пiд­ве­ла­ся i по­ди­ба­ла до по­лу.

    - Отак бу­де кра­ще! - мо­вив Ки­ри­ло не то до Прiськи, не то сам до се­бе, умо­щу­ючись со­бi на ла­вi.

    - А ме­нi ж де? Хi­ба до по­ро­га го­ло­вою… А що ти ду­маєш? Са­ме бу­де доб­ре! - ка­же Панько, прос­тя­га­ючись по­се­ред ха­ти.

    Усi троє по­ля­га­ли i по­мовк­ли, мов­би пос­ну­ли. Важ­ке тiльки Прiсьчи­не Зiт­хан­ня з го­ди­ни на го­ди­ну да­ва­ло оз­на­ку, що во­на ще не спа­ла. Оже й во­но за­тих­ло: ко­ли-не-ко­ли по­чується та й стих­не, по­ки й зов­сiм не за­тих­ло.

    - Заснула? - спи­тав­ся Ки­ри­ло, пiд­вiв­ши го­ло­ву.

    - Мабуть… бо щось не чут­но.

    - Ти та­ки утi­шив.

    - Та по­шеп­тав, бач…

    - А справ­дi: ти не чув, що це во­но за ока­зiя? Нев­же це за смерть Заг­ни­бi­ди­хи? Я не вi­рю, щоб Хрис­тя на та­ке пус­ти­ла­ся.

    - Та во­но, бач, i я не вi­рю. Тiльки… де тим ге­монським гро­шам узя­тись?! Не­ма­ло, бач, - п'ятде­сят руб­лiв! - од­ка­зав Панько.

    - Так вiн же, ли­бонь, дав. Сам дав…

    - Та хто йо­го знає? Ми ж там не бу­ли? Мо­же, й сам дав… Тiльки за вi­що йо­го та­ку си­лу да­ва­ти?

    Кирило мав був щось од­ка­за­ти, та не­са­мо­ви­тий крик гiр­ко­го пла­чу зу­пи­нив йо­го… Ди­ву­ючись, зир­нув вiн на Панька. Панько со­бi гля­нув на йо­го i поск­ро­ма­див по­ти­ли­цю. А Прiська як по­ча­ла - та вже до са­мо­го свi­ту…

    

VIII

    

    "Де смерть моя хо­де? де во­на по­дi­ла­ся?" - од­но го­ло­си­ла Прiська, мо­ля­чи у бо­га до­вiч­но­го од­по­чин­ку. Їй уже те­пер усе зне­вi­ри­ло­ся, спро­ти­ви­ло­ся. Од­на бу­ла на­дiя, од­на утi­ха, що дер­жа­ла її на свi­тi, кра­си­ла зли­ден­не жит­тя, - те­пер i та на­дiя її оду­ри­ла, на­ро­би­ла та­ко­го кло­по­ту, та­кої сла­ви… її кров, рiд­на кров, на та­ке пус­ти­ла­ся… чу­жу ду­шу за­гу­би­ла!.. Так ка­жуть лю­ди; то­го до­пи­ту­вав­ся у неї й ста­но­вий, пе­ре­ки­да­ючи та пе­ре­ри­ва­ючи усе у ха­тi, щоб знай­ти яку-не­будь оз­на­ку. Хоч у пеї бiльше нi­чо­го не знай­шли, ок­рiм тих прок­ля­тих гро­шей… Та де тим i гро­шам узя­тись? Пев­но, во­но щось тут є… Хрис­тя ка­же: ха­зяїн дав. Ко­ли б же не за­бо­ро­ни­ли їй з нею ба­чи­тись, во­на б до­пи­та­ла­ся, що во­но за гро­шi, де взя­ли­ся? Во­на б крiзь очi у са­му ду­шу про­ди­ви­ла­ся доч­цi, у са­ме сер­це… А то?..

    Христю на дру­гий день пог­на­ли в мiс­то, а з неї тiльки до­зор зня­ли, бо не знай­шли нi­чо­го та­ко­го, що б i її до то­го дi­ла в'яза­ло, хоч Грицько i гу­кав:

    - Та й ста­ра не без грi­ха! Пев­но, са­ма i пiд­су­ну­ла доч­цi та­ко­го зiл­ля, та мов­чить, за­пек­ла!

    Прiська мов­ча­ла, сло­вом не обiз­ва­ла­ся. Що їй ка­за­ти? Во­на зне­вi­ри­ла­ся тим сло­вом; i во­ни, як i лю­ди, тiльки од­но­го ли­ха їй на­но­си­ли, а утi­хи нi­якої. Єди­на у неї те­пер утi­ха - до­мо­ви­на, єди­не ба­жан­ня - ско­рi­шої смер­тi…

    - Боже! Де смерть моя хо­де? Пош­ли її ско­рi­ше! - здiй­ма­ючи ру­ки до бо­га, од­но го­ло­си­ла во­на i не пе­рес­та­ва­ла.

    Минуло три днi. Три днi слiз та ле­мен­ту; три днi не­утiш­но­го го­ря й пла­ку­чої скор­бо­ти… Прiська не пи­ла, не їла, за тi три днi i свi­ту бi­ло­го не ба­чи­ла. Що бу­ло учо­ра - те й сьогод­нi, те i на завт­ра; нi сну, нi вiд­по­чин­ку - од­нi гiр­кi сльози… Ус­та­не яс­не сон­це, i зай­де, i зно­ву ус­та­не; а Прiсьцi i не в при­мiт­ку. Як злiз­ла на пiл, пос­лу­хав­ши Панька, як скор­чи­ла­ся пiс­ля йо­го роз­мо­ви - так нi зла­зи­ла, нi розп­рав­ля­ла­ся!.. Вiд слiз свiт ув очах по­мерк, вiд ле­мен­ту го­лос спав i уха за­ло­жи­ло… Во­на не ба­че нi­чо­го, не чує: не чує на­вiть сво­го ох­рип­ло­го не­людсько­го пла­чу. Зов­сiм у- до­мо­ви­нi, глу­хiй тiс­нiй ямi… От тiльки - ще сер­це б'ється та дум­ка, що жи­ва во­на, ще гвiзд­ком стир­чить у го­ло­вi… I на­що? Ко­ли б мог­ла, во­на б те сер­це своїми ру­ка­ми за­да­ви­ла, щоб во­но на­вi­ки за­тих­ло… А дум­ку? дум­ку?.. Не­має во­лi над нею!.. Хоч би нiж та­кий гост­рий, щоб тiльки - чирк! - та й ка­пут вiд­ра­зу… або ди­му, ча­ду страш­но­го, щоб та дум­ка са­ма в ди­му за­да­ви­лась… Пiт же!.. Скри­пить дуп­ли­няс­та де­ре­ви­на вiд вiт­ру! зов­сiм, здається, зог­ни­ла: се­ре­ди­на вит­рух­ла, ви­па­ла, а не па­да - скри­пить. Так Прiська скри­пi­ла, за тi три днi її i не уз­на­ти: за­па­ли очi, наб­ряк­ли-роз­чер­во­нi­лись; за­па­лi що­ки - ще дуж­че по­за­па­да­ли; об­лич­чя по­чор­нi­ло; гу­би по­ре­па­ли­ся; не­че­са­не во­лос­ся у клоч­чя зби­лось i аж по­жовк­ло, як гич у пше­нич­ки: зiг­ну­та пос­тать - уд­воє пе­рег­ну­ласьскар­лю­чи­лась… То не лю­ди­на ле­жа­ла на го­ло­му по­лу, то са­ма смерть ля­ка­ла лю­дей своєю страш­ною маш­ка­рою!

    "Господи! що ста­ло­ся з нею?" - по­ду­ма­ла Одар­ка, прий­шов­ши че­рез три днi про­вi­да­ти Прiську. Во­на б, мо­же, i не прий­шла, та ба­чи­ла, що у Прiськи кру­гом ха­ти за тi три днi нiх­то нi за­ма­ня­чив, нi прой­шов; а сi­ни, як бу­ли пер­шо­го дня од­чи­не­нi, так i сто­яли… "Мо­же, вмер­ла Прiська?" - по­ду­ма­ла Одар­ка i, трем­тя­чи вiд стра­ху, пiш­ла до­вi­да­ти­ся.

    - Тiточко! Чи ще ви жи­вi ту­та? - сти­ха спи­та­ла Одар­ка, пi­дiй­шов­ши до Прiськи.

    Чи вiд то­го, що Прiська уже три днi, як не чу­ла людської мо­ви, чи в Одар­чи­но­му го­ло­сi чу­ло­ся щось рiд­не, при­вiт­не, - тiльки Прiська струс­ну­лась, на­че Зра­дi­ла, i розк­ри­ла за­пух­лi очi. Во­на по­ри­ва­ла­ся щось го­во­ри­ти; шеп­та­ла гу­ба­ми i, не скiн­чив­ши, без­на­дiй­но мах­ну­ла ру­кою.

    - А я оце на­си­лу до вас зiб­ра­ла­ся. Так за­нi­ко­ли­ло­ся, так за­нi­ко­ли­ло­ся! Кар­по у по­лi, по­ти упо­раєшся в гос­по­дi, а тут по­ра i обiд йо­му нес­ти… - вип­рав­ля­ла­ся Одар­ка пе­ред Прiською.

    Прiська мов­ча­ла.

    - Як же вас тут бог ми­лує? - зно­ву по­ча­ла Одар­ка. - Що це на вас за на­пасть та­ка?

    - Напасть? - про­гу­ла глу­хо Прiська. - Що це ти за сло­во та­ке ска­за­ла? Яка на­пасть? - i Прiська бо­же­вiльне во­ди­ла по ха­тi очи­ма.

    В Одар­ки мо­роз пi­шов по­за спи­ною вiд то­го го­ло­су i вiд то­го пог­ля­ду… Во­на пе­реж­да­ла тро­хи, по­ки Прiська зас­по­коїться, по­тiм спи­та­ла:

    - Тiтко! чи ви пiз­наєте ме­не?

    - Тебе? Як те­бе не пiз­на­ти! - з страш­ною ус­мiш­кою од­ка­за­ла Прiська.

    - Хто ж я та­ка?

    Прiська зно­ву са­ма со­бi ус­мiх­ну­ла­ся…

    - Хто ти та­ка? - ти­хо спи­та­ла­ся. - Лю­ди­на! - при­да­ви­ла Прiська на сьому сло­вi.

    Одарка пе­рех­рес­ти­ла­ся i, зiтх­нув­ши, мо­ви­ла:

    - Уже й не пiз­нає…

    - А ти чо­го прий­шла? - неш­вид­ко спи­та­ла­ся Прiська.

    - Як чо­го? Од­вi­да­ти вас: як жи­ве­те? Мо­же б, їсти вам зва­ри­ти?

    - їсти?.. Жи­ве­мо? То-то й ли­хо, що жи­ве­мо, - ска­за­ла, i ли­це її скри­ви­ло­ся-зат­рем­тi­ло. По­чув­ся який­сь писк, щось за глу­хий за­дав­ле­ний хрип - i сльози за­ли­ли очi.

    Одарцi на­че хто у жме­нi зда­вив сер­це, так во­но за­бо­лi­ло-за­ни­ло, по­ба­чив­ши Прiсьчи­ну му­ку.

    - Тiточко! Я ж су­сi­да ва­ша… Одар­ка, - не зна­ючи, що їй ка­за­ти, приз­на­ва­ла­ся Одар­ка, при­па­да­ючи до ста­рої. Та зно­ву за­тих­ла i зно­ву гля­ну­ла на неї зап­ла­ка­ни­ми очи­ма. Те­пер во­ни у неї на­че кров'ю на­ли­тi, а на зрач­ки по­лу­да на­су­ну­ла i зак­ри­ла їх страш­ний па­лю­чий огонь.

    - Я знаю, що ти Одар­ка, - зас­по­коївшись, по­ча­ла ста­ра. - Пiз­наю те­бе по го­ло­су… Спа­си­бi, що не за­бу­ла.

    - Може, вам чо­го тре­ба, тi­точ­ко? - спи­та­ла ра­да Одар­ка.


    - Що ж ме­нi те­пер тре­ба? Смер­тi тре­ба, так ти ж її не при­нес­ла i не при­не­сеш.

    - Бог з ва­ми, тi­точ­ко! Що це ви од­но за­ря­ди­ли: смер­тi та смер­тi… - Ну, а чо­го ж ме­нi тре­ба? Ска­жи - чо­го?

    - Чого? Ви їли що-не­будь?

    - Їла?.. Ав­жеж, їла, бо, бач, жи­ву… От тiльки у ме­не щось у гор­лi пе­ре­сох­ло, сма­га гу­би по­па­ли­ла…

    - Що ж вам - во­ди по­да­ти?

    - Подай, ко­ли твоя лас­ка.

    Одарка ки­ну­лась до во­дян­ки, а з неї уже затх­лим не­се. Хут­ко во­на ви­ли­ла во­ду з кух­ля i ще хут­че ки­ну­лась до се­бе у двiр. Не за­ба­ри­ла­ся швид­ка Одар­ка при­нес­ти цi­ле вiд­ро хо­лод­ної во­ди, тiльки що з ко­ло­дя­зя, i пiд­нес­ла по­вен ку­холь ста­рiй. Прiська, хи­та­ючись, пiд­ве­ла­ся, та як при­па­ла до кух­ля - не­на­че її ус­та до йо­го при­ки­пi­ли, та по­ти всього не ви­пи­ла - не пус­ти­ла­ся.

    - Ох! оце ти ме­не не­на­че на свiт на­ро­ди­ла! - прос­тог­нав­ши, мо­ви­ла во­на й по­ча­ла зно­ву умо­ща­ти­ся-ля­га­ти.

    - Пiдождiть, я вам пос­те­лю, - по­хо­пи­ла­ся Одар­ка i хут­ко по­мос­ти­ла по­душ­ку до стi­ни, а пiл зас­ла­ла ряд­ни­ною. Ста­ра не пе­ре­лiз­ла - пе­ре­ко­ти­ла­ся на те лiг­во.

    - Спасибi то­бi, Одар­ко, - по­дя­ку­ва­ла, умо­щу­ючись, Прiська. - Ти ме­не тiєю во­дою так i ожи­ви­ла… То в ме­не усе бо­лi­ло, а то зра­зу за­хо­ло­ло-за­нi­мi­ло… Отут тiльки, - i во­на вка­за­ла на сер­це, - не пе­рес­тає.

    - Може б, ви справ­дi чо­го поїли? Ска­жiть, - я зва­рю або вiд се­бе при­не­су. Мо­же б, бор­щу i ка­шi?..

    - Нi, не хо­чу… - i ста­ра за­ду­ма­ла­ся, зап­лю­щи­ла очi.

    Сон її роз­би­рав чи не­мiч очi зак­ри­ва­ла?.. Одар­ка, по­ба­чив­ши, що ста­ра де­да­лi по­ча­ла за­бу­ва­ти­ся, поп­ро­ща­ла­ся й пiш­ла.

    "Хай зас­не тро­хи, спо­чи­не; мо­же, i по­дуж­чає… Сла­ба, сла­ба ста­ла! Не дов­го вже, вид­но, їй тут плу­та­тись", - ду­ма­ла во­на, вер­та­ючись до­до­му.

    - А що? Що зас­та­ла? - спи­тав її Кар­по.

    - Що?.. Ба­га­то, як ще хоч три днi про­тяг­не.

    - Отаке! та нi­ко­му й по­па пок­ли­ка­ти… I обоє за­мовк­ли.

    - Напилася во­ди, - неш­вид­ко по­вi­да­ла зно­ву Одар­ка, - пе­ре­ки­ну­лась на дру­гий бiк… Я їй пос­ла­ла… та й по­ча­ла за­бу­ва­тись… Хай тро­хи спо­чи­не, а над­ве­чiр пi­ду до­вi­да­юсь.

    Сонце за­хо­ди­ло; в по­вiт­рi сто­яло йо­го чер­во­не за­ре­во. Во­но не вда­ря­ло у Прiсьчи­ну ха­ту, бо ха­та сто­яла вiк­на­ми на схiд сон­ця. Одар­ка зас­та­ла там якусь тем­ну тiнь, неп­ри­вiт­нi по­мер­ки; у вiк­на тiльки жов­тим кольором од би­ва­ло, не­на­че пiдс­лiп­лий чо­ло­вiк бли­мав своїми мут­ни­ми очи­ма. Прiська ле­жа­ла па по­лу вся жов­та, не­на­че вос­ком по­ли­та, i ти­ха-ти­ха, здається, i не ди­ха­ла. Одар­ка бо­яз­ко пi­дiй­шла до неї i наг­ну­ла­ся пос­лу­ха­ти - чи жи­ва ще во­на. Чи то та­кi очi у Одар­ки, чи чор­на тiнь, що упа­ла вiд неї на Прiську, роз­бу­ди­ла її?.. Прiська во­рух­ну­ла­ся, розк­ри­ла очi.

    - Спали?.. - спи­та­ла Одар­ка. - А я йду та й бо­юся, щоб не роз­бу­ди­ти. Прiська гля­ну­ла на неї.

    - Ти, Одар­ко?.. Сядь… - сти­ха про­ка­за­ла, ткнув­ши пальцем бi­ля се­бе. Одар­ка сi­ла.

    - О-ох! - прос­тог­нав­ши, ще тих­ше по­ча­ла Прiська. - Оце я ле­жа­ла, зак­рив­ши очi… I так ме­нi лю­бо, так ти­хо… су­по­кiй­но… Усе­ре­ди­нi, чую, не­на­че їло хо­ло­не - мерз­не… а лю­бо… Не по­вi­риш, Одар­ко, як ме­нi об­рид­ло жи­ти!.. Бу­де вже, всьому край є!.. Я ско­ро ум­ру. Мо­же 6, до­сi i вмер­ла, та те­бе до­жи­да­ла… Ти ще од­на до ме­не при­хильна зос­та­ла­ся… Ти та­кої ме­нi цi­лю­щої во­ди сьогод­нi да­ла, що в ме­не вiд неї усе зра­зу за­тих­ло… Спа­си­бi то­бi… О-ох! Всi про­ти ме­не, всi… тiльки ти од­на… Гос­подь вiд­дя­чить то­бi.

    Одарка по­хо­пи­ла­ся щось ка­за­ти.

    - Постiй… - пе­ре­би­ла її Прiська. - Я хо­чу то­бi усе ска­за­ти… усе… Бо вдру­ге, мо­же, й не до­ве­деться… Слу­хай… Я швид­ко ум­ру… Ко­ли… ко­ли по­ба­чиш доч­ку… Хрис­тю… ска­жи їй… Ска­жи: я про­щаю їй… Я не вi­рю… щоб во­на та­ке зро­би­ла… Бла­го… А то що виг­ля­дає з-за те­бе? - на­че зля­ка­на, аж скрик­ну­ла Прiська i вся струс­ну­ла­ся… По ви­ду про­бiг­ли ураз­ли­вi сму­ги, рот скри­вив­ся, очi розк­ри­ли­ся…

    Одарка ба­чи­ла, як у їх пос­лiд­ня iс­кор­ка жит­тя зга­са­ла… Во­на ки­ну­лась бу­ла до ста­рої, та так на од­но­му мiс­цi й за­кам'янi­ла!.. Жов­тий свiт ур­вав­ся в ха­ту, ос­вi­тив на хви­ли­ну по­чор­нi­ле ли­це ста­рої з хо­лод­ни­ми по­мерк­ли­ми очи­ма i згас… Тем­на не­ви­дю­ча тiнь усе зра­зу пок­ри­ла… Чи то, мо­же, по­тем­нi­ло в очах у Одар­ки?..

    Коли во­на прий­шла до пам'ятi, без­ди­хан­на Прiська ле­жа­ла пе­ред нею, вит­рi­щив­ши свої мут­нi хо­лод­нi очi.

    Одарка мер­щiй ски­ну­ла пла­ток з пле­чей i зак­ри­ла ним ли­це ста­рої.

    - А що? - зно­ву спи­тав­ся Кар­по, як во­на вер­ну­лась до­до­му.

    - Умерла… - по­ну­ро од­ка­за­ла Одар­ка. Кар­по вит­рi­щив­ся.

    - Що ти ка­жеш? - гук­нув вiн, ду­ма­ючи - чи то вчу­лось так йо­му, чи справ­дi Одар­ка те ска­за­ла.

    - Умерла, ка­жу.

    Карпо пох­ню­пив­ся, роз­вiв ру­ки.

    - Умерла… - шеп­тав вiн. - От то­бi й знай! Умер­ла… Та­ки дiж­да­лась сво­го… Так ти ка­жеш - умер­ла?.. Хм… Що ж те­пер ро­би­ти?

    - Що ро­би­ти? За людьми iти та хо­вать… Оте и ро­би­ти!

    - За людьми? Хм… Хто ж пi­де?

    - Та вже ж хто пос­лу­ха, той i пi­де, а не пi­де… - по­ча­ла Одар­ка та й не скiн­чи­ла.

    - Ну, а як не пi­де, то що то­дi? - спи­тав­ся Кар­по.

    - Як що? Не ле­жа­ти ж їй, по­ки й зот­лiє!

    - Я знаю, що не ле­жа­ти, та хто бу­де хо­ва­ти? на якi дос­тат­ки? Одар­ка мов­ча­ла, мов­чав i Кар­по.

    - Треба б спер­шу у во­лость за­яви­ти, - неш­вид­ко по­чав вiн зно­ву. - Хан там, як зна­ють… Так… Пi­ти до во­лос­тi, пi­ти… Тре­ба пi­ти, - роз­мов­ляв Кар­по там з со­бою, туп­цю­ючи по ха­тi.

    - То йди ско­рi­ше, бо смер­кає, - жур­ли­во од­ка­за­ла Одар­ка, сi­да­ючи на по­лу й пiд­пи­ра­ючи ру­кою що­ку.

    Карпо пi­шов. Одар­ка си­дi­ла смут­на-не­ве­се­ла, ди­ви­ла­ся бу­цiм со­бi пiд но­ги, а справ­дi - нi­ку­ди не ди­ви­ла­ся: уп'яла очi в од­ну то­чеч­ку та й не зво­рух­не ни­ми, мов ска­ме­нi­ла… Дiт­во­ра, за­чув­ши роз­мо­ву ма­те­рi з ба­тi ком, за­тих­ла, бо­яз­ко пог­ля­да­ючи на ма­тiр.

    - Умерля, - ти­хо-ти­хо про­шеп­та­ла Олень'а, по­вер­та­ючись до бра­та. - Хто умср­ля?

    - Цить… Бач, ма­ту­ся жу­ряться, - сдка­зав той сест­рi, i зно­ву обоє по­мовк­ли.

    Дедалi все бiльше смер­ка­ло­ся. Ти­ха тiнь тем­ної но­чi пiд­нi­ма­ла своє чор­не кри­ло i розп­рос­то­рю­ва­ла усю­ди тем­но­ту. Над­во­рi ще но­си­ло­ся жов­те за­ре­во згас­ло­го сон­ця, а в ха­тi бу­ло зов­сiм тем­но. Одар­ка си­дi­ла в тi­ii тем­но­тi; важ­кi дум­ки мо­ро­чи­ли їй го­ло­ву… "Ота­ке ской­ся! I по­хо­ва­ти нi­ко­му, i по­хо­ва­ти нi на що… Хоч би пе­ре­ка­за­ти Хрис­тi… Ку­ди ж пе­ре­ка­жеш? До во­на те­пер? Мо­же, вже за та­ки­ми за­по­ра­ми, що i чут-ка не дiй­де до неї. Гос­по­ди! От смерть, - не дай її нi­ко­му та­кої! Кра­ще пiд но­жем роз­би­ша­ки спус­ти­ти ду­шу… Най­дуть лю­ди, най­дуться жа­лiс­лив­цi - i по­хо­ва­ють як слiд… А тут? Усi, на­че вiд на­пас­тi, одс­то­ро­ни­лись. А чим во­на вин­на? Доч­ка вин­на, а ма­ти - ка­рай­ся… Ще хоч би дос­тат­ки якi-не­будь, а то ж - злид­нi злид­ня­ми!.. Лю­ди не схо­чуть ями ко­па­ти, пiп не схо­че да­ром хо­ва­ти… хоч не по­хо­ва­на тлiй!.." I Одар­ка здриг­ну­ла.

    - Отак же! - увi­хо­дя­чи в ха­ту, ска­зав Кар­по. - 3 во­лос­тi за­раз на­ряд бу­де. Не мож­на й хо­ва­ти…

    - Чому? - ди­ву­ючись, спи­та­ла Одар­ка.

    - Та бач же - все те гас­пидське дi­ло… Стар­ши­на ка­же: мо­же, во­на са­ма на се­бе ру­ки на­ло­жи­ла. Тре­ба пи­са­ти ста­но­во­му. По­ти ста­но­вий не ска­же, нi­яко­го ла­ду не бу­де.

    - Близький свiт - до ста­но­во­го! Трид­цять верс­тов - не­ма­ла путь! Днiв три прой­де, по­ти до йо­го та вiд йо­го.

    - Хоч би й тиж­день - все їдно!

    Одарка тiльки здвиг­ну­ла пле­чи­ма, ус­та­ла i по­ча­ла свi­ти­ти свiт­ло. Як ча­сом чу­же ли­хо не тяж­ко одк­ли­кається на ду­шi, та свої кло­по­ти ближ­че. З^-iопо­та­ла­ся й Одар­ка, зас­вi­тив­ши свiт­ло… Нiч над­во­рi: дi­ти ку­ня­ють, а во­на ще й ве­че­рi не ва­ри­ла. Хут­ко мет­ну­ла­ся Одар­ка сю­ди-ту­ди i за топ­ли­вом, i за бо­рош­ном.


    - Пождiть тро­хи, дi­точ­ки, я за­раз га­лу­ше­чок зва­рю, - ки­дається до сон­них дi­тей.

    - Мамо! - обiз­ва­ла­ся Олен­ка, див­ля­чись, що за кло­по­том ма­тiр­не ли­це тро­хи про­яс­ни­ло­ся.

    - А що, доч­ко?

    - Ти ка­за­ла: умер­ла… Хто умер­ла?

    - А ти не знаєш хто? Ба­бу­ся вмер­ла.

    - Ба-бу-у-у-ся, - зди­ву­вав­ся Ми­кол­ка.

    - То оце й не бу­де ба­бу­сi… Ба­бу­сю в яму - бах! - ка­же Олен­ка, по­ка­зу­ючи ку­ла­чям, як бу­дуть бу­ха­ти ба­бу­сю в яму.

    - Бух! - од­ка­за­ла, гiр­ко ус­мiх­нув­шись, Одар­ка. - Дов­го ще, по­ки бу­де "бух", - до­да­ла, за­мi­шу­ючи га­луш­ки в ма­кiт­рi.

    - Бухкай же ско­рi­ше ве­че­рю, - ска­зав Кар­по, - а я пi­ду до­вi­да­юсь, що там ро­биться, - i нап­ря­мив­ся з ха­ти.

    Одарка тiльки то­дi зга­да­ла, що во­на без плат­ка.

    - Карпе! чув? - гук­ну­ла во­на з сi­ней над­вiр.

    - Агов? - обiз­вав­ся той.

    - Не за­будь узя­ти там плат­ка.

    - Якого?

    - Мого. Тре­ба ж бу­ло чимсь зак­ри­ти очi.

    - Добре, - ска­зав Кар­по.

    Одарка вер­ну­ла­ся до ро­бо­ти. Дiт­во­ра си­дi­ла в кут­ку на по­лу i ди­ви­ла­ся, як ма­ти кру­ти­ла­ся, їй справ­дi бу­ло скрут­но. Вог­ка кiст­ри­ця бiльше лу­ща­ла, нiж го­рi­ла, i, щоб пiд­дер­жу­ва­ти во­гонь, Одар­ка раз по раз бi­га­ла до пе­чi пiд­ки­да­ти су­хої со­ло­ми. Оце спа­лах­не вi­хоть - яс­ний свiт про­бi­жить по ха­тi, заг­рає на чор­них шиб­ках вi­кон, ос­вi­те за­тур­бо­ва­ну го­ло­ву Одар­ки, од­ки­не вiд неї дов­гу-пре­дов­гу тiнь на стi­ну, хо­де-бi­гає та тiнь, по­ки Одар­ка ути­рає га­луш­ки; а зго­рить со­ло­ма, згас­не свiт­ло - i тiнь Одар­чи­на ку­дись зник­не, i са­ма во­на пок­риється тем­но­тою… Одар­ка зно­ву бi­жить до пе­чi, пiд­ки­дає но­вий вер­чик… Зно­ву свiт осiяє, зно­ву Одар­ка пос­пi­ша до ма­кор­те­та, зно­ву пос­тать її ко­ли­шеться, i чор­на тiнь бi­гає по стi­нi.

    - Дивись, ди­вись… Он ма­ми­на ру­ка… Он - го­ло­ва… нiс, - ка­же Ми­кол­ка до Олен­ки, ука­зу­ючи пальцем на стi­ну.

    Та гля­ну­ла - i обоє за­ре­го­та­ли­ся: та­кою їм зда­ла­ся чуд­ною бi­га­ни­на тiї тi­нi по ха­тi. Одар­ка ра­да, що хоч тим дiт­во­ра за­ба­ви­ла­ся; од­но знає - пос­пi­шає з ве­че­рею…

    Аж ось i ве­че­ря пос­пi­ла. I да­ва­ти б - Кар­па не­має. Що там йо­го до­дер­жує?

    - Посидьте, дi­точ­ки, тро­хи… Я за­раз батька пок­ли­чу, - ска­за­ла во­на, юрк­нув­ши з ха­ти.

    У При­ти­чи­нiй ха­тi лед­ве тлiє не­ве­лич­кий ка­га­нець на ко­ми­нi, ки­да­ючи З-пiд сте­лi жов­ту­ва­тий свiт. Уго­рi ще сяк-так ос­вi­чує вiн сум­ну осе­лю, а з до­лiв­ки встає чор­ний мо­рок i пiд­нi­мається вго­ру. Прiсьчин труп, прик­рит­тi Одар­чи­ним чор­ним плат­ком, не­на­че ку­па зот­лi­лої со­ло­ми, чор­нiється на по­лу. Ко­ли-не-ко­ли упа­де на йо­го блi­да сму­жеч­ка свi­ту, про­бi­жить по вер­ху, мов во­рух­не плат­ком, i - зля­ка­на - стри­бає уго­ру… На ла­вi пiд стi­ною си­дять Панько, Ки­ри­ло, Кар­по - нi­мi-мов­чаз­нi, не­мов до стi­ни при­би­тi.

    - А що тут у вас - бла­го­по­луш­но? - ус­ту­па­ючи в ха­ту в шап­цi i з люлькою в зу­бах, пи­тається Грицько.

    - Що ж би тут?.. Он мерт­ва ле­жить, - од­ка­зав Панько, ткнув­ши пальцем її а пiл.

    Грицько, пус­ка­ючи з ро­та дим, по­вер­нув­ся, гля­нув.

    Нiчого. Ще бiльше зас­му­че­на вер­ну­ла­ся во­на до­до­му, да­ла ве­че­ря­ти дi­тям, а са­ма й не при­тор­ка­ла­ся - сла­ла пос­те­лi за­мiсть ве­че­рi. Кар­по со­бi лiг, не ве­че­ряв­ши, i хоч ти­хо ле­жав, а й йо­му не спа­ло­ся… "Що, як справ­дi Грицько та­ку на­пасть зве­де на них? Хi­ба йо­му що? Нi бо­га в жи­во­тi, нi грi­ха - на ду­шi, нi жа­лос­тi в сер­цi… Та ще як при­га­дає за зем­лю", - по­ду­мав Кар­по.

    - I тре­ба то­бi бу­ло тим плат­ком очi прик­ри­ва­ти? - ска­зав вiн, по­чув­ши важ­ке Одар­чи­не зiт­хан­ня.

    - А що?

    - Та так… Про­па­де ще пла­ток… - звер­нув­ся Кар­по, щоб не вра­жа­ти Одар­ку не­ра­дiс­ною звiст­кою.

    - Хай про­па­де. Я ось ду­маю, що ко­ли вий­де доз­вiл хо­ва­ти, то не ко­му прий­деться - як не нам… Ска­же­мо Хрис­тi, ко­ли вер­неться, що ко­ристь З зем­лi бу­де на­ша - от i все.

    - Коли то ще бу­де! - сум­но од­ка­зав Кар­по i за­мовк.

    На ра­нок обоє повс­та­ва­ли, на­че п'янi, i зра­зу роз­бiг­ли­ся: Кар­по пi­шов ско­рi­ше на по­ле, Одар­ка зос­та­ла­ся до­ма. В обiд зiй­шли­ся, шоб мовч­ки поїсти стра­ви, i зно­ву ро­зiй­шли­ся до ве­чо­ра. За цi­лий день од­не од­но­му сло­ва не ска­за­ло. Так ми­нув i дру­гий день, i тре­тiй, на чет­вер­тий ра­но при­бi­гає Ки­ри­ло.

    - Прислано вiд ста­но­во­го - хо­ва­ти, - при­вi­тав­шись, ска­зав вiн. - Уже i до­зор зня­ли.

    - Хто ж бу­де хо­ва­ти? - пи­тає Одар­ка. - Чи не той, хто на­ряд­жав сто­ро­жу?

    - Цебто Грицько? - зди­ву­вав­ся Ки­ри­ло. - Той за­хо­ває! - до­дав да­лi, скрут­нув­ши го­ло­вою.

    - А що, зiг­нув­ся б? - пи­та Одар­ка.

    - Та го­дi то­бi! - пе­ре­бив її Кар­по, якось вiльно зiтх­нув­ши. - Уже ж не ко­му при­хо­диться, як не нам. Ста­ра, царст­во їй не­бес­не, бу­ла при­хильна до нас… Грiх нам бу­де не зна­ря­ди­ти її на той свiт. Бi­жи, лиш, Одар­ко, по жi­нок, а я… От, мо­же, Ки­ри­ло та Панько да­дуть по­мо­ги яму ко­па­ти.

    - А чо­му ж! Мож­на! - згод­жується Ки­ри­ло.

    - От i доб­ре. Уже по­обi­даємо ра­зом, - до­дає Кар­по.

    Одарка зра­зу ки­ну­лась на се­ло зби­ра­ти жi­нок, ба­бiв, а Кар­по з Паньком - за зас­ту­пи та на цвин­тар. Ки­ри­ло зос­тав­ся у Кар­по­во­му дво­рi тру­ну З до­щок зби­ва­ти.

    Як не кло­по­та­ли­ся, як не би­ли­ся, не ки­да­ли­ся сю­ди та ту­ди Кар­по з Одар­кою, щоб ско­рi­ше по­ря­док уми­ру­щiй да­ти, та нi­як то­го дi­ла в один день не скiн­чиш, - ба­га­то за­хо­ду. Ста­ру об­ми­ли, на­ря­ди­ли i по­ло­жи­ли на сто­лi. Одар­ка са­ма хрест ви­лi­пи­ла з вос­ку i свiч­ку зас­вi­ти­ла в го­ло­вах… Тлiє та свi­чеч­ка, ки­дає жов­тий свiт на по­чор­нi­ле ли­це вми­ру­щої… У ха­тi ти­хо, нiх­то не чи­тає над по­кiй­ни­цею, - тiльки ста­рi ба­бу­сi кру­гом обс­ту­пи­ли стiл, i хi­ба яка за­каш­ляє або пе­рех­рес­титься, шеп­чу­чи ти­хо мо­лит­ву, i тим зво­рух­не не­за­мут­ну нi­мо­ту… А над­во­рi - рай: сон­це, на­че пан­на у пиш­но­му одя­гi, роз­гу­ля­ло­ся ро­зiг­ра­ло­ся; со­няч­нi па­ро­си так i но­сяться в про­зо­ро­му по­вiт­рi, так i при­щуть зо­ло­ти­ми стрi­ла­ми; гнуться, ла­ма­ються, осi­да­ють iс­кор­ка­ми на пиш­но уб­ра­ну зем­лю, на роз­кi­шiю вкри­тi лист­вою сад­ки… Пташ­ки ля­щать, тер­ко­тять, спi­ва­ють; ще­бе­че со­ло­вей­ко i своїм го­ло­сом криє цьомкан­ня кро­пив'янки; кує зо­зу­ля, а її пе­ре­би­ває крик­ли­ва iвол­га; гу­де сум­но одуд, а гор­ли­ця ще жа­лiб­нi­ше тур­ко­че; цвi­рiнька­ють джи­ку­ни-го­роб­цi, а до їх з ви­со­кої ви­со­кос­тi, не­на­че срiб­ний дзвi­нок, до­но­ситься жай­во­рон­ко­ва пiс­ня… Рап - та й го­дi! Все жи­ве, ра­дiє… Шма­то­чок то­го раю за­бi­гає й у Прiсьчи­ну ха­ту: то сон­це ус­ко­че у вiк­но, за­бi­га зай­чи­ка­ми по стi­нах, по до­лiв­цi: то пта­ши­на пiс­ня до­ле­тить у роз­чи­не­нi две­рi… Шко­да, що нiх­то то­го не ба­чить, нiх­то то­го не чує! Са­ма гос­по­ди­ня на­вi­ки зас­ну­ла, а її то­ва­риш­ки - нi­му­ють кру­гом неї…

    Не до­див­ля­лись до свi­то­вої кра­си Панько i Кар­по, пра­цю­ючи над глу­хою до­мо­ви­ною. Во­ни пос­пi­ша­ли з ро­бо­тою, та пос­пi­ли, ко­ли вже по­ча­ло сон­це сi­да­ти. Ра­зом з ни­ми пос­пiв i Ки­ри­ло, од­лив­ши тру­ну не­мов на за­каз, - хоч i сос­но­ва, та вист­ру­га­на глад­ко, ви­гинб­лю­ва­на по-сто­лярськиї, во­на зда­ва­ла­ся не­на­че з жов­то­го ка­ме­ню ви­те­са­на або з вос­ку ви­ли­та, так її пiльно приг­нав Ки­ри­ло.

    Увечерi Кар­по збi­гав до ба­тюш­ки i за пол­ти­ни­ка ви­мо­вив на­ри, хрес­та. А за­пе­ча­та­ти - ба­тюш­ка обi­цяв зай­ти на цвин­тар, бо од­нак вiн жи­ве не­да­леч­ко вiд йо­го.


    На дру­гий день зби­ра­ли­ся хо­ва­ти. Як­най­ра­нi­ше зби­рай­сь, а все день за­га­яний, про­па­щий. Бу­ла са­ме су­бо­та. Кар­по i Ода­рив по­рi­ши­ли хо­ва­ти впiвд­нi: до то­го ча­су мож­на з ва­ри­вом спра­ви­тись. День, як i вчо­ра, ви­пав яс­ний-по­го­жий; сон­це - аж пе­че; пташ­ки ще­бе­чуть. Пiс­ля снi­дан­ня по­ча­ли зби­ра­ти­ся лю­ди. Чи­ма­ла куп­ка зiб­ра­лась: шiсть чо­ло­вi­ка тре­ба пiд тру­ну, од­но­го - з хрес­том; п'ять-шiсть ба­бусь ста­реньких при­ди­ба­ло про­вес­ти по­кiй­ни­цю, ти­хо сплак­ну­ти; десь два слiп­цi узя­ло­ся з про­во­ди­рем, - i про­во­ди­рю знай­шли ро­бо­ту - нес­ти ко­ли­во… Ти­хо-ти­хо по­тяг­ла­ся про­це­сiя з Прiсьчи­но­го дво­ру че­рез май­дан, повз церк­ву, на кла­до­ви­ще. По­пе­ре­ду хлоп­чик з ко­ли­вом; за ним - Кар­по з хрес­том; за хрес­том - но­га в но­гу шiсть чо­ло­вi­ка не­суть на­ри з тру­ною, зак­ри­тою пок­рiв­лею до по­ло­ви­ни; у го­ло­вах - Одар­ка сум­на-не­ве­се­ла; за нею - куп­кою ба­бу­сi шкан­ди­ба­ють; а на са­мо­му кiн­цi два слiп­цi, заб­рав­шись за ру­ки i пiд­няв­ши го­ло­ви вго­ру, бе­реж­но вис­ту­па­ють, роз ма­ху­ючи впе­ред се­бе дов­ги­ми цiп­ка­ми. Сон­це стоїть над го­ло­вою, сяє, грає на по­жовк­ло­му об­лич­чi по­мер­шої, стри­бає по її зак­ри­тих очах, не­на­че хочг роз­ту­ли­ти, не­на­че ка­же: та розк­рий їх, глянь, - як усю­ди гар­но, i теп­ло, i ве­се­ло!.. Шко­да пра­цi! Тру­па ти­хо ко­ли­шеться пiд рiв­ною хо­дою шес­ти чо­ло­вi­ка, а ра­зом з тру­ною i Прiсьчин труп хи­тається, не­мов жу­риться, що прий­шло­ся свiт по­ки­да­ти…

    - Стiй! - хтось ска­зав з-пiд тру­ни, ко­ли наб­ли­зи­лись до церк­ви. Усi ста­ли. Чо­ло­вi­ки спус­ти­ли бе­реж­но на­ри з пле­чей на зем­лю, щоб пе­ре­дих­ну­ти.

    - Поти спо­чи­не­мо, мо­же б, хто хоч три­чi уда­рив у дзво­на, - ска­зав Ки­ри­ло.

    - Та хоч i я, - обiз­вав­ся мо­ло­дий чо­ло­вiк з чор­ни­ми ву­са­ми й ки­нув­ся до дзвi­ни­цi.

    Гучно-зично за­гув ве­ли­кий дзвiн з дзвi­ни­цi i роз­ко­тив­ся в по­вiт­рi. За ним ти­хо за­те­ленька­ли не­ве­лич­кi дзво­ни­ки, не­мов ма­ленькi дi­ти зап­ла­ка­ли за своїм ста­рим батьком по по­мер­шiй ма­те­рi… Усiм ста­ло сум­но-сум­но; лю­ди, за­чув­ши дзво­нiв, зах­рес­ти­лись-за­мо­ли­лись…

    А то хто по шля­ху в се­ло тро­хи не пiд­тюп­цем бi­жить-пос­пi­шає i пря­мi­сiнько че­ше на куп­ку лю­дей, що стов­пи­ли­ся бi­ля тру­ни? Лич­ко мо­ло­де, дi­во­че, за­ли­те слiзьми, при­би­те пи­лом, за­жу­ре­не-зас­му­че­не!.. Ось-ось уже не­да­леч­ке вiд куп­ки - бi­жить, про­жо­гом ки­дається мiж лю­дей… Ось уже й бi­ля тру­ни… Гля­ну­ла…

    - О моя ма­тiн­ко! Моя го­лу­бонько! - роз­дав­ся ураз­ли­вий вик­рик тон­ко­го пла­ку­чо­го го­ло­су над людськи­ми го­ло­ва­ми.

    - Та це Хрис­тя?.. Во­на! - ра­зом скрик­ну­ло кiлька чо­ло­вi­кiв, i всi вит­рi­щи­лись.

    Христя при­па­ла до тру­ни i стра­шен­но за­ле­мен­ту­ва­ла, її гiр­кий плач пок­ри­вав гуч­ний гук дзво­нiв. Аж ось во­ни й зов­сiм за­тих­ли; а в по­вiт­рi ос­та­ло­ся рi­зу­че Хрис­ти­не го­ло­сiн­ня…

    - Годi! го­дi!.. Од­ве­дiть її вiд тру­ни. Вiзьмiть за ру­ки та од­ве­дiть! -гу­ка­ють чо­ло­вi­ки на ба­бiв, на­мi­ря­ючись зно­ву тру­ну пiд­ня­ти.

    Довго сил­ку­ва­лись, по­ки Хрис­тю одiр­ва­ли вiд тру­ни, - так во­на вче­пи­лась за неї! Одар­ка з ба­бу­сею узя­ли її пiд ру­ки i ти­хо ве­ли за тру­ною. Хрис­тя, здається, нi­чо­го то­го не при­мi­ча­ла i, йду­чи, од­но го­ло­си­ла, вик­ри­ку­ючи жа­лiб­нi сло­ва, при­ли­ва­ючи їх ще жа­лiб­нi­ши­ми сльоза­ми. Страш­но й тяж­ко бу­ло слу­ха­ти той нес­тям­ний крик гiр­ко­го пла­чу. Одар­ка со­бi пла­ка­ла. Ба­бу­сi зiт­ха­ли. Чо­ло­вi­ки, не­на­че їх хто пiд­га­няв, зра­зу нрис­пi­ши­ли: де­кот­рi вти­ра­ли зай­вою ру­кою не­обач­ну сльозу, що ту­ма­ни­ла очi…

    Повернули в ули­цю. Як­раз тре­ба бу­ло iти повз Грицько­ву ха­ту. До­нес­ли до йо­го дво­ри­ща.

    - Стiй! - роз­да­лось спе­ре­ду. Хрис­тя вир­ва­ла­ся з Одар­чи­них рук i зно­ву при­па­ла до тру­ни. Не­пев­ний ле­мент її зно­ву за­хо­див-за­бун­ту­вав­ся…

    Народ з дво­рiв ви­бi­гав до­вi­да­тись - ко­го не­суть; по­ди­ви­ти­ся - ко­го хо­ва­ють. Ви­бiг­ла Хiв­ря, ста­ла ко­ло во­рiт i пе­рех­рес­ти­ла­ся; ви­бiг Фе­дiр, та, гля­нув­ши, под­рав мер­щiй ку­дись ого­ро­дом; вип­лив i Грицько.

    - Де во­на в гас­пи­да взя­ла­ся? - пер­ше бу­ло йо­го сло­во, за­ба­чив­ши Хрис­тю. По­тiм вiн пi­дiй­шов до тру­ни, узяв Хрис­тю за пле­че ру­кою i спи­тав­ся:

    - А ти вiд­кi­ля се при­чим­чи­ку­ва­ла? Хрис­тя - од­но ту­жи­ла, од­но го­ло­си­ла.

    - Де взя­ла­ся, пи­таю! - грiз­но гук­нув Грицько, рво­нув­ши Хрис­тю за пле­че. Ру­ка йо­го сприс­ну­ла, i вiн по­то­чив­ся.

    - Та не зай­май її хоч ту­та! - обiз­ва­ла­ся Одар­ка, за­ба­чив­ши, що Грицько на­мi­ряється зно­ву Хрис­тю за пле­че пiй­ма­ти. - Гос­по­ди! Оце не­ви­да­не… Уже б же не прий­шла, ко­ли б не пус­ти­ли.

    - Та дай їй хоч ма­тiр про­вес­ти, - умi­ша­ло­ся кiлька чо­ло­вi­кiв. - Уже ж ко­ли втек­ла, не де дi­неться - тут бу­де.

    Грицько оха­нув­ся i мовч­ки одi­ишов вiд тру­ни. Чо­ло­вi­ки од­ве­ли Хрис­тю, вхо­пи­ли на­ри i зно­ву пом­ча­ли, Хрис­тя зно­ву за­ту­жи­ла. Ох­рип­лий її го­лос то гув, не­на­че пе­рер­ва­на стру­на, то тон­ко-тон­ко, як ви­ля­сок, пiд­нi­мав­ся вго­ру…

    Грицько не зас­по­коївся. Вiн все та­ки ду­мав, що Хрис­тя втек­ла - аж по­ки не прий­шла у во­лость бу­ма­га, цю її зов­сiм пу­ще­но…

    - Таки вик­ру­ти­лась! - мо­вив вiн, чу­ха­ючи се­бе по­за ву­хом…

    - Як же ти, Хрис­те, ду­маєш? - пи­та­ла­ся Одар­ка на дру­гий день пiс­ля по­хо­рон. - У своїй ха­тi яги­ти­меш, чи, мо­же б, у нас осе­ли­ла­ся? Ра­зом би ро­би­ли i го­ду­ва­ли­ся.

    - Спасибi вам, Одар­ко. Не зос­та­ну­ся я нi­за­що ту­та. Да­ло­ся ме­нi се се­ло уз­на­ки, - про­ва­лись во­но крiзь си­ру зем­лю, ок­ре­ме бо­жо­го до­му та лю­дей доб­рих! Пi­ду шу­ка­ти десь кра­що­го мiс­ця…

    - Хоч кра­що­го, а хоч гiр­шо­го, аби - iн­шо­го!.. - не то са­ма со­бi, не то Хрис­тi од­ка­за­ла глу­хо Одар­ка.

    Христя пох­ню­пи­ла­ся i, важ­ко зiтх­нув­ши, зап­ла­ка­ла.

    

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

    

СТОРЧ ГОЛОВОЮ

    

I

    

    Сiло сон­це. Ле­генька тiнь но­чi упа­ла на зем­лю. Заб­ли­ща­ли зо­рi в чис­то­му не­бi, по­ка­зав­ся i мi­сяць з-за го­ри - пов­ний, чер­во­ний, не­на­че в ба­нi па­ривсь. Сум­но по­зир­нув вiн крiзь пил та ку­ря­ву на людську бi­га­ни­ну, на чуд­ний гук мiс­та. Не спить во­но, та ще й не зби­рається спа­ти. По кам'яних ву­ли­цях то­рох­тять во­щи­ки, по­пiд за­бо­ра­ми сну­ють лю­ди, у кож­нiй ха­тi го­рить свiт­ло; а ве­ли­кi бу­дин­ки не­на­че в ог­нi па­ла­ють: з їх роз­чи­не­них вi­кон ллються де спi­ви, де бренькiт… По­ча­ло­ся ок­ре­ме го­родське жит­тя - жит­тя но­чi… Се­ло не знає йо­го, бо не знає i тiї стра­шен­ної за­ду­хи, що здiй­мається удень з кам'яних улиць, з на­пе­че­них сон­цем стiн, з тiс­них смер­дю­чих дво­рiв i що не дає ди­ха­ти, не дає жи­ти. Про те не знає се­ло. При­мос­тив­шись на прос­то­рiй прос­то­рос­тi, се­ред ши­ро­ко­го по­ля, ук­ри­те гус­ти­ми сад­ка­ми, ото­ро­че­не кру­гом ле­ва­да­ми, з рiч­кою на краю, а iно­дi й по­се­ре­ди­нi, - во­но ди­ше i вдень про­хо­ло­дою. А вно­чi?.. Хоч би ста­ва­ло тiї ко­рот­кої лiтньої но­чi на вiд­по­чи­нок пiс­ля ден­ної пра­цi, бо не вспiе заб­ли­ма­ти свiт над зем­лею, як уже й про­ди­ра­ються ха­зяй­ськi очi, уже здiй­ма­ються на­том­ле­нi ру­ки на пра­цю.

    Не те у мiс­тi: там не­має нi прос­то­рих ле­вад, нi гус­тих сад­кiв; там шма­ток мiс­ця пот­рi­бен пiд бу­дiв­лю, кот­ра б при­но­си­ла бiльш ко­рис­тi, гро­шей, i там осе­ли­лись лю­ди не польової пра­цi - греч­ко­сiї та хлi­бо­ро­би, а го­родськоi - ре­мiс­ни­ки, куп­цi, кра­ма­рi, па­ни - воєннi й не­воєннi, слу­жа­щi й не слу­жа­щi, жи­ди - в яр­мул­ках i без яр­му­лок, в до­ро­гих саєтах i в дра­них ба­ла­хо­нах… Все те жи­ве тiльки на гро­шi, все те ку­пує, що пот­рiб­но для жит­тя, а не своїми ру­ка­ми до­бу­ває. Там жит­тя нi­ко­ли не вга­ває: од­но спить до пiвд­ня, дру­ге - з пiвд­ня. А нiч­чю, як ок­риється пе­ку­че сон­це, спа­де ден­на за­ду­ха, - тiльки й дих­неш свi­жою про­хо­ло­дою, тiльки й по­си­диш з доб­рим чо­ло­вi­ком, пе­ре­ки­неш­ся з ним жи­вим сло­вом, а ча­сом i по­гу­ляєш дос­хо­чу.

    Он i в Ан­то­на Пет­ро­ви­ча Руб­ця зiб­ра­лась не­ве­лич­ка куп­ка. Прий­шов член Земської уп­ра­ви, ка­пi­тан Се­лезньов, ви­со­чен­но­го рос­ту, з стра­шен­но дов­ги­ми ру­ди­ми ву­са­ми, та­кий го­лiн­ний до карт, що йо­му й їсти не тре­ба, аби бу­ло "зе­ле­не по­ле"; Фе­дiр Гав­ри­ло­вич Книш - йо­му пiд­руч­ний. Во­ни зас­та­ли тут Ко­лiс­ни­ка, кот­рий прий­шов до ха­зяїна по­ба­ла­ка­ти за ду­же низькi цi­ни на м'ясо. Ко­лiс­ник доб­ре знає, що по­су­ху якось i ба­ла­ка­ти не при­хо­диться, i йду­чи, за­хо­пив пляш­ку доб­ро­го ро­му. Пе­ред ве­чо­ром гар­ненько усi­лись во­ни на ган­ку, що ви­хо­див в не­ве­лич­кий са­лон, i смок­та­ли ро­мок з со­лод­ким чаєм.


    - Зовсiм обид­но, Ан­тон Пет­ро­вич! Їй-бо­гу, зов­сiм обiїдно, - бiд­кав­ся Ко­лiс­ник. - Ви тiльки по­ду­май­те: вiл стоїть шiст­де­сят кар­бо­ван­цiв, а м'ясо по вi­сiм ко­пiй­ок фунт. Скiльки йо­го з во­ла по­тяг­неш? Од­ру­бай го­ло­ву, од­ру­бай ко­ги - доб­ре-доб­ре, як пу­дiв на п'ятнад­цять, а бiльше усього три­над­цять на­бе­реться. От ви i лi­чiть: по три кар­бо­ван­цi з се­миг­ри­ве­ни­ком пуд, - п'ятнад­цять ну­дiв - со­рок вi­сiм кар­бо­ван­цiв, не­дiс­тае два­над­цять. З чо­го йо­го бра­ти? Шку­ра - сiм-вi­сiм, хай де­сять кар­бо­ван­цiв; а два кар­бо­ван­цi на го­ло­ву га но­ги?.. От ви ди­вiться… Со­бi на уби­ток!

    - А бач, тор­гуєте? - од­ка­зав ха­зяїн, глит­нув­ши чи­ма­лий ков­ток чаю, вiд кот­ро­го йо­го блi­де об­лич­чя ще бiльше зблiд­ло i тiльки сi­рi очi заг­ра­ли не­ве­лич­ки­ми iс­кор­ка­ми та ри­жi ба­ки за­хи­та­ли­ся.

    - Торгуємо як, бо­дай уже так не тор­гу­ва­ти! Тор­гуємо, бо як уст­ря­неш в од­но, то… як там ка­жуть: при­вик­не со­ба­ка за во­зом…

    - Невже по шiст­де­сят руб­лiв скот ку­пу­ва­ли? - спи­тав­ся зно­ву ха­зяїн.

    - Та доб­ре, як­що по шiст­де­сят, i отож тiльки й ба­ри­ша. А як те­пер при­идеться ку­пу­ва­ти?.. Хе! Про­па­ли ми, зов­сiм з го­ло­ва­ми про­па­ли! - бiд­кав­ся Ко­лiс­ник.

    - А там, мо­же, i так­су при­бав­лять.

    - А по­ти при­бав­лять, то ми без со­роч­ки зос­та­не­мо­ся. Нi вже, Ан­тон Пет­ро­вич, ви наш зас­туп­ник, ви наш i бла­го­дi­тель: пох­ло­по­чiть уже за нас.

    - Хiба во­но вiд ме­не? Сам го­ло­ва наз­на­ча цi­ну… А я? Ме­нi то? Моє дi­ло та­ке: ка­жуть ро­бить - i ро­би.

    - Та го­ло­ва го­ло­вою, а ви там усьому го­ло­ва! їй-бо­гу, прав­ду ка­жу, Ан­тон Пет­ро­вич! Їй-бо­гу, не бре­шу! Уваж­те… згляньтесь… А ми вам - яко­го хоч­те м'яса бе­рiть, дур­но бе­рiть… скiльки хоч­те!..

    - Бач, ку­ди во­ни заб­ра­ли­ся - на про­хо­ло­ду! - скрик­нув Книш, ви­хо­дя­чи до їх на рун­дук. - А ми з ка­пi­та­ном по всiх ха­тах шу­каємо; та вже Пис­ти­на Iва­нiв­на вка­за­ла.

    Антон Пет­ро­вич по­дав Кни­ше­вi ру­ку, поз­до­ров­кав­ся i по­су­нув­ся геть, да­ючи гос­те­вi бi­ля се­бе мiс­це… Ко­лiс­ник со­бi пiд­вiв­ся.

    - Сiдайте. Де ж ка­пi­тан? - пи­та ха­зяїн.

    - Вiн там, - мот­нув­ши на ха­ти го­ло­вою, ска­зав Книш. - А ви все чай­ок по­пи­ваєте?

    - Та так, про­хо­лод­жуємо­ся. Па­рить, так па­рить! Ми от з ним i вий­шли на свi­же по­вiт­ря.

    - А тут у вас гар­но: са­до­чок, квiт­ки ко­ло крильця. Се вже, вид­но, Пис­ти­на Iва­нiв­на ко­хається? - пи­та Книш.

    - Усi ра­зом, i во­на тро­хи. А що ж се там ка­пi­тан ро­бить? Ка­пi­тан! Ка­пi­тан! - гук­нув ха­зяїн.

    - Iду! - роз­дав­ся товс­тий ох­рип­лий го­лос, i на две­рях по­ка­зав­ся Се­лезньов; чор­ний, ви­со­чен­но­го рос­ту, вiн, як iн­дик, вис­ту­пав i тро­хи не вда­рив­ся го­ло­вою об од­вi­рок, та по­хо­пив­ся при­хи­ли­ти­ся.

    - Как? - крик­нув вiн, по­да­ючи ха­зяїну ру­ку. - Еще и не го­то­во?

    - Чого не го­то­во? - спи­тав­ся ха­зяїн.

    - Как че­го? Зе­ле­но­го по­ля нет! - I Се­лезньов мах­нув так ру­кою, що аж до­сяг Ко­лiс­ни­ко­вої го­ло­ви. Той ус­мiх­нув­ся своїм ши­ро­ким чер­во­ним об­лич­чям i по­су­нув­ся геть.

    - Извините, - про­гув Се­лезньов, пок­ло­нив­шись бо­ком Ко­лiс­ни­ко­вi.

    - А чаю, Кос­тян­тин Пет­ро­вич? Чаю! - роз­дав­ся зза­ду йо­го жi­но­чий спi­ву­чий го­лос, i не­за­ба­ром по­ка­за­ла­ся на крильцi па­нiй­ка; по­мiр­но­го рос­ту, бi­ля­ва, з бла­кит­ни­ми очи­ма, пря­мим то­неньким но­сом, на ли­цi свi­жа, рум'яна.

    - Можно. Мож­но и чаю. Только ка­кой та­кой по­ря­док, Пис­ти­на Ива­нов­на? - ле­бе­зив пе­ред нею, уви­ва­ючись, ка­пi­тан. - Уж не знаю, ког­да и кар­ты дер­жал в ру­ках. Пой­ду, ду­маю, к не­му; а вот и у не­го ни­че­го не­ту.

    - Буде, все бу­де, - утi­ша­ла йо­го Пис­ти­на Iва­нiв­на. - Тiльки по­пе­ре­ду чаю на­пий­тесь. Я ось за­раз… - I з цим сло­вом во­на скри­ла­ся у ха­ту.

    Селезньов сiв ко­ло Кни­ша, со­пу­чи. Ко­лiс­ник сто­яв аж ко­ло схiд­цiв, ви­ти­рав своє ши­ро­ке ли­це чер­во­ним плат­ком, м'явся, не знав, що йо­му ро­би­ти.

    - А ви чо­го стоїте? - по­вер­нув­ся до нього Ан­тон Пет­ро­вич. - Сi­дай­те, сi­дай­те, чай бу­де­мо пи­ти.

    Колiсник при­мос­тив­ся на са­мо­му край­ку ла­ви. Се­лезньов спiд­ло­ба ди­вив­ся на нього, мi­ряв з нiг до го­ло­ви очи­ма.

    - Партнер? - ви­па­лив да­лi, на­че з руш­ни­цi, див­ля­чись на Ко­лiс­ни­ка.

    - Що зво­ди­ли пи­та­ти? - спи­тав­ся йо­го той, як жар зай­ма­ючись.

    - Нi-нi, не грає, - од­ка­зав ха­зяїн.

    - Черт с ним! - про­гув ба­сю­кою Се­лезньов.

    - А-а… в кар­ти? - до­га­дав­ся Ко­лiс­ник. - Не вмiю i в ру­ках дер­жа­ти. Се не на­ша за­бав­ка, гос­подь з нею!

    Тут са­ме дiв­чи­на при­нес­ла на пiд­но­сi два ста­ка­ни чаю i по­да­ла їх Кни­ше­вi i Се­лезньову. Не­ви­со­ко­го рос­ту, круг­ло­ви­да, чор­ня­ва, одi­та по-го­ро­дянсько­му: у тем­нiй кор­сет­цi з чер­во­ною об­ля­мiв­кою, у ряс­нiй спiд­ни­цi, з бi­лим, як снiг, по­пе­ред­ни­ком; не­ве­лич­кi по­мiр­нi че­ре­вич­ки на но­гах з зе­ле­ни­ми зас­тi­боч­ка­ми. Все те но­ве, блис­ку­че, як блис­ку­чi чор­нi її очi, як i дов­га ко­са, ви­че­са­на та зап­ле­те­на ро­же­ви­ми кiс­ни­ка­ми… Все то на їй так при­вiт­но виг­ля­дає, все бе­ре на се­бе очi.

    - Это от­ку­да у те­бя та­кая взя­ла­ся? - спи­тав Се­лезньов ха­зяїна, ко­ли дiв­чи­на, вiд­дав­ши чай, скри­ла­ся у ха­ту.

    - А що? за­па­ла в око? - за­ре­го­тав­ся Ру­бець.

    - Ну что - за­па­ла! Дев­ка, как есть дев­ка - нас­то­ящая! Не на­ших го­родс­ких шлюх, - бу­бо­нiв Се­лезньов.

    - Та во­на чо­гось ме­нi по зна­ку; я її десь ба­чив, - ка­зав Книш.

    - Бачили? Нi, та­кої ви зро­ду не ба­чи­ли! - ре­го­тав­ся Ру­бець.

    - Да ну, не ду­ри! Го­во­ри, где взял? - на­пи­ра Се­лезньов.

    - Найняв. Не­дав­но най­няв, - по­вi­дав ха­зяїн. - Ви­ход­жу раз на ба­зар - стоїть дiв­чи­на-се­лян­ка. "Ти чо­го, - пи­таю, - стоїш тут? Ви­нес­ла що про­да­ва­ти?" - "Нi, - ка­же, - най­ма­тись…" - "На лов­ця, - ду­маю, - i звiр бi­жить". Я са­ме свою ком­нат­ну роз­щи­тав… Ле­да­що ве­ли­кої ру­ки бу­ло!.. Я до неї: роз­пи­тую, чи слу­жи­ла до сього. "Слу­жи­ла", - ка­же. "У ко­го?" У ко­го б ви ду­ма­ли? - спи­тав­ся ха­зяїн, по­мов­чав­ши. Всi тiльки ди­ви­лись на нього i жда­ли од­ка­зу.

    - У Заг­ни­бi­ди! - ви­па­лив Ру­бець.

    - Та-та-та… - за­та­ра­ба­нив Ко­лiс­ник. - Знаю, знаю; ба­чив, ба­чив… Хрис­тею зо­веться?

    - Христею, - од­ка­зав ха­зяїн. - Як ска­за­ла во­на ме­нi - у Заг­ни­бi­ди, то я й за­ду­мав­ся, - по­чав вiн да­лi.

    - То-то я и ди­вивсь, що знай­оме об­лич­чя, - пе­ре­бив йо­го Книш. - Десь я її ба­чив. А я ж її у по­лi­цiї ба­чив, її при­го­ня­ли на слiдст­вiе.

    - Отож i ме­нi страш­но ста­ло, - хва­литься Ру­бець. - Чут­ка хо­ди­ла, що дiв­чи­на за­да­ви­ла Заг­ни­бi­ди­ху. А гля­ну на неї - щось не вi­риться, щоб та­ка да­ви­ла. "Ти, - пи­таю, - ко­ли слу­жи­ла?" Ду­маю: "Мо­же, дав­но ко­ли, мо­же, се не та". - "Оце, - ка­же, - пiс­ля смер­тi ха­зяй­ки одiй­шла". - "Так ти та са­ма, що ка­за­ли, за­да­ви­ла ха­зяй­ку?" - пи­таю її. А во­на у сльози, як за­ри­дає! "Чо­го ж ти пла­чеш?" - "Та як же, - ка­же, - че­рез ту брех­ню не­має ме­нi прос­вiт­ку. Ось дру­гий день стою; спи­тає хто: де бу­ла? од­ка­жу, - за­раз i на­зад". По­ду­мав я: "Ко­ли б во­на справ­дi бу­ла вин­на…"

    - Та то її вплу­тав Заг­ни­бi­да, щоб за­тяг­ти дi­ло. По­тiм сам в усьому приз­нав­ся, - пе­ре­бив Книш.

    - Та пос­тiй­те ж бо, - од­ка­зав ха­зяїн. - По­ду­мав ото: "Ко­ли б бу­ла ви­ну­ва­та - не пус­ти­ли б її"; та й ка­жу їй: "По­жа­луй, я те­бе най­му, тiльки по­пе­ре­ду справ­лю­ся де слiд". - "То най­мiть, зро­бiть ми­лость", - про­сить са­ма. При­вiв я її до­до­му, а сам - до слi­до­ва­те­ля. I от, як ви ка­же­те, що то її Заг­ни­бi­да вплу­тав, так i слi­до­ва­тель ка­же… Так я її учо­ра й до­го­во­рив.

    - А до­ро­го? - спи­тав­ся Книш.

    - Десять руб­лiв, на моїй оде­жi.

    - Талан! - скрик­нув Ко­лiс­ник.

    - Питаю її: що за рiк? А во­на: "Що хо­че­те, тiльки на ва­шiй оде­жi". Ка­жу - де­сять бу­де? "Бу­де", - од­ка­зує. На то­му i по­рi­ши­ли.

    - Дурна се­лян­ка! - смiється Ко­лiс­ник.


    - Та як­що та­ка во­на й да­лi бу­де, - по­вi­дав Ру­бець, - то я їй i двад­цять дам. Гос­подь з нею! Ад­же ку­хо­вар­цi пла­чу три кар­бо­ван­цi на мi­сяць, а що З неї? Тiльки й то­го, що обiд зва­ре; а як од­да­ла обiд, то зра­зу й по­ми­най як зва­ли! А ся, мо­же, хоч ха­ти не по­ки­не.

    - То ще - по­ки не роз­зна­ко­ми­лась. А от, пi­дож­дiть, мос­ка­ля на­жи­ве - поч­не, як i всi, бi­га­ти, - увер­нув Книш.

    - Правда ва­ша, прав­да, - ка­же Ко­лi