Панас Мирний - Повія (сторінка 12)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб11608
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб12890
    - От ще пог­ри­зуться… А - грiх! - умi­ша­ла­ся Вов­чи­ха. - Свої, та й не ми­ри­те­ся… ион, ион, ион! - I ста­ра за­хи­та­ла си­вою го­ло­вою.

    - Чого ж во­на ме­нi очi ви­би­ває Ти­мо­фiєм? - не вга­мо­вується Ївга.

    - Ївго! го­дi! - умi­ша­ло­ся де­кiлька дiв­чат.

    - Годi вам зма­га­ти­ся; по­ра зби­ра­тись! - пiд­ка­за­ли дру­гi.

    - Пора, по­ра… Про­ща­вай­те, ма­мо.

    - З бо­гом, дi­ти, щас­ли­во. А ко­ляд­ку про­пи­ва­ти - до ме­не.

    - До вас! до вас! - I цi­лим гур­том по­ва­ли­ли з ха­ти.

    Нiч яс­на, мо­роз­на. Пiв­мi­сяць ви­со­ко пла­ває у чис­то­му не­бi, го­рить; кру­гом йо­го стов­пи­лись зо­рi: як рiй ко­ло мат­ки, як го­рiш­ки ко­ло доб­ро­го край­ця хлi­ба, так во­ни ви­танцьову­ють та виб­лис­ку­ють кру­гом йо­го; а вiн, зра­дiв­ши, так вис­вi­чує на все не­бо, так вис­ти­лає своїм свi­том ук­ри­ту бi­лим снi­гом зем­лю, го­рить в од­нiм мiс­цi си­зим ог­нем, у дру­гiм зе­ле­ним, у тре­тiм чер­во­ним, аж жов­то­га­ря­чим, - мов хто роз­ки­дав до­ро­ге на­мис­то по зем­лi. В по­вiт­рi ти­хо, хо­лод­но, i мо­роз­не стоїть во­но й не по­во­рух­неться, тiльки да­вить своїм хо­ло­дом, аж ди­ха­ти важ­ко, аж всто­яти не дає. По се­лу скрип, луск, гвалт­ле­мент… Там ри­пить бiльше де­е­ят­ка нiг, пе­ре­бi­га­ючи ву­ли­цю; пiд ха­тою чується: "Бла­гос­ло­вiть ко­ля­ду­ва­ти!", а там, з да­ле­ко­го краю, до­но­ситься i са­ма ко­ляд­ка… Че­рiд­ка ви­со­ких го­ло­сiв мчиться по­над се­лом, бу­дить зас­тиг­ле хо­лод­не по­вiт­ря, ве­се­лить кри­вi ули­цi, дра­тує со­бак по дво­рах… Жи­ве, гу­ляє Мар'янiв­ка! Свiт­ло го­рить у кож­нiй ха­тi; у кож­но­го свої гос­тi, а не гос­тi - то свя­то.

    Дiвчата, вис­ко­чив­ши з дво­ру Вов­чи­хи, роз­ки­ну­лись на не­ве­лич­кi ку­пи. Гор­пи­на i Хрис­тя - од­на ко­ло дру­гої.

    - Про ко­го то ма­ти на­тя­ка­ла? - спи­та­ла Хрис­тя.

    - Про ко­го? Зи­iсио, про Фе­до­ра! - од­ка­за­ла та й од­бiг­ла до дру­гих. Хрис­тя тро­хи одс­та­ла. "Та нев­же той Фе­дiр так уби­вається за мною? - ду­ма­ла во­на. - Пи­тав, чи бу­ду я? Пi­дож­ди, стрi­ну я те­бе де-не­будь, уже ж прав­ди до­пи­та­юся; та вже ж i за нiс по­по­вод­жу!.. Ко­ли ка­же твiй батько, що З ума те­бе зве­ла, - хай не­дур­но ка­же!" - нах­ва­ля­ла­ся Хрис­тя. їй так гар­но, так ра­дiс­но на ду­шi, лег­ко на сер­цi… 6 той, що i за нею по­би­вається, її лю­бить… Во­на не зро­бить так, як чор­на Ївга зро­би­ла, та й ще сер­диться, ко­ли їй на­тя­ка­ють на Ти­мо­фiя. Нi, во­на не са­ма од­дасться до рук, а вiзьме йо­го в свої ру­ки. Хрис­тя ус­мiх­ну­ла­ся, при­га­ду­ючи, що б йо­го зро­би­ти та­ке Фе­до­ро­вi, як стрi­неться? На неї най­шла та дi­воцька жар­тiв­ли­вiсть, якої во­на дав­но вже не звi­ду­ва­ла.

    - Чи пi­де­мо, дiв­ча­та, до Суп­ру­нен­ка ко­ля­ду­ва­ти, чи ми­не­мо? - спи­та­ла во­на, на­га­ня­ючи гурт.

    - Пiдемо. Чо­го ми­на­ти? Цей край обiй­де­мо та то­дi й на дру­гий.

    - Ви йдiть, а я не пi­ду, - ска­за­ла Хрис­тя.

    - Чому?

    - Боїшся, щоб Грицько цiп­ка не дав? - цвiрк­ну­ла Ївга.

    - Ось пi­ди, пi­ди!.. Чи й са­ма вiд цiп­ка вик­ру­тиш­ся?

    - А ме­нi за що?

    - За те, що й ме­нi.

    - Ти ж, - ка­жуть, - йо­го Фе­до­ра при­ча­ру­ва­ла, - пле­ще Ївга.

    - Чого не на­ка­жуть. Он i про те­бе ка­жуть.

    - Що ж про ме­не ка­жуть?

    - Казаному кiн­ця не­ма, - од­ка­за­ла Хрис­тя, щоб не роз­во­ди­ти свар­ки. А тут i Суп­ру­нен­ко­ва ха­та виг­ля­ну­ла з-за ко­мо­ри. Дiв­ча­та пi­дiй­шли до во­рiт.

    - Нумо, хо­дi­мо! - скрик­ну­ла Гор­пи­на.

    - А як справ­дi цiп­ка дасть, та ще й со­ба­кою нацькує? Вiд нього усього тре­ба жда­ти. Та ди­вiться, уже, ма­буть, i спа­ти повк­ла­да­лись - свiт­ла не вид­но, - обiз­вавсь хтось з дiв­чат.

    - Слiпа, не бач! - крик­ну­ла Гор­пи­на. - Он же свi­титься. Дiв­ча­та пос­пи­на­ли­ся аж на тин.

    - Свiтиться, справ­дi свi­титься!

    - Заходь! - ско­ман­ду­ва­ла Гор­пи­на i вско­чи­ла у двiр. Ря­ба здо­ро­вен­на со­ба­ка на прив'язi бi­ля ко­мо­ри по­ча­ла гав­ка­ти.

    - От роз­гав­кав­ся! Ха­зяїн кра­щий вiд те­бе, та не гав­кає! -ска­за­ла Ма­ру­ся, пос­пi­ша­ючи за Гор­пи­ною.

    Другi за­ре­го­та­ли­ся i со­бi - бi­гом. Пе­ред­нi вже бу­ли бi­ля вiк­на, то­дi як зад­нi туп­цю­ва­ли­ся ко­ло фiрт­ки, ла­ма­ли ло­ма­ку з ти­ну.

    - Благословiть ко­ля­ду­ва­ти! - крик­ну­ла Гор­пи­на, за­зи­ра­ючи у вiк­но. Во­но на­мерз­ло i, ок­рiм жов­тої пля­ми вiд свiт­ла, нi­чо­го не бу­ло вид­но.

    - Благословiть ко­ля­ду­ва­ти! - гук­ну­ла уд­ру­ге Гор­пи­на, дов­го до­жи­да­ючись од­ка­зу.

    - Хто там? - до­нiс­ся з ха­ти го­лос.

    - Колядники. Бла­гос­ло­вiть ко­ля­ду­ва­ти.

    - Ось я вас по­ко­ля­дую! Ге­монськi дi­ти! Де б спа­ти, а во­ни хо­дять по­пiд чу­жи­ми вiк­на­ми, со­бак драж­нять.

    Декiлька дiв­чат за­ре­го­та­ли­ся, дру­гi ки­ну­лись геть нав­тi­ка­ча; зос­та­ла­ся Гор­пи­на з трьома дiв­ка­ми.

    - Та цитьте! - скрик­ну­ла Гор­пи­на, дос­лу­ха­ючись до го­мо­ну в ха­тi.

    - Ось я за­раз! Пi­дож­дiть тро­хи! - по­чув­ся го­лос Грицькiв.

    - О-о, бач­те: "Пi­дож­дiть". Вiн та­ки впус­те, - пi­до­хо­чу­ва­ла Гор­пи­на дiв­чат, що ма­ли бу­ли утi­ка­ти.

    Чутно - две­рi рип­ну­ли, щось за­ша­мо­тi­ло у сi­нях.

    Собака на прив'язi - як не ро­зiр­веться! То ки­неться в один бiк, то стри­бо­не упе­ред, аж вiрьовка трi­щить.

    Сiнешнi две­рi роз­чи­ни­ли­ся i - ви­су­ну­ла­ся ко­чер­га… Дiв­ча­та, за­ба­чив­ши - дай, бо­же, но­ги! - не зна­ли, ко­ли за дво­ром опи­ни­ли­ся; дру­гi, бо­яз­кi­шi, пом­ча­ли­ся впо­довж ули­цi. Од­на Хрис­тя сто­яла се­ред шля­ху i за­ли­ва­ла­ся З ре­го­ту:

    - А що, здо­бу­лись?

    - Я вас! Я вас, бi­со­вi стар­цi!.. - гу­кав Грицько. - Бог свя­то дав, нi, де за цi­лий день на­гу­ляв­шись, спо­чи­ва­ти, а во­ни хо­дять, ро­ти де­руть та доб­рим лю­дям не да­ють спо­кою. Ряб­ко! ку­си їх!

    - Куси, Ряб­ко, ли­со­го! - од­гу­ку­ва­лись дiв­ча­та.

    - А що, за­ро­би­ли? - кри­ча­ла од­на.

    - Заробили, аж тор­ба прод­ра­лась! - од­ка­зує дру­га.

    - Заробили - на­си­лу но­ги дом­ча­ли! - до­дає тре­тя.

    - Ще й у та­ко­го ба­га­ти­ря за­ро­биш! - сер­диться Гор­пи­на. А чор­на Ївга кри­вить Гор­пи­ну:

    - Благословiть ко­ля­ду­ва­ти! Бла­гос­ло­вiть ко­ля­ду­ва­ти! - но­ситься її гук впо­довж ули­цi.

    У той са­ме час Грицько спус­тив Ряб­ка з це­пу. Лю­та со­ба­ка, як вi­тер, пом­ча­ла­ся впо­довж го­ро­ду, стри­ба­ючи на тин, та аж виє, гав­ка­ючи.

    - Тю! тю! - тю­ка­ли дiв­ча­та, уди­ра­ючи впе­ред.

    - Благословiть ко­ля­ду­ва­ти! - од­но же­лi­пае Ївга.

    - Хай вам бiс! Ме­нi й Ряб­ко за­ко­ля­дує, - пе­рек­рив­ля­ючи Грицька, товс­то гук­ну­ла Хрис­тя.

    Нестямний крик ре­го­ту зiр­вав­ся i, як бу­ря, пом­чав­ся по всiй ву­ли­цi:

    - Xa-xa-xa! xa-xa-xa!

    Уже и да­ле­ко од­бiг­ли вiд дво­ру, уже по­вер­ну­ли й в дру­гу ву­ли­цю, а ре­гiт З смiш­ної Хрис­ти­ної ви­гад­ки не вга­вав. Ве­се­лим гу­ком та кри­ком но­сив­ся вiн у мо­роз­но­му по­вiт­рi, бун­ту­ючи со­бак по дво­рах.

    Вiд Суп­ру­нен­ка по­вер­ну­ли до ба­га­то­го ко­за­ка Оч­ку­ра. Ста­ра Оч­ку­ри­ха з по­чо­том прий­ня­ла до­ро­гих гос­тей, ва­ре­ною час­ту­ва­ла, пи­ро­га­ми го­ду­ва­ла, ще й со­ро­кiв­ку да­ла ко­ляд­ни­цям. Бадьорнi­шi й ве­се­лi­шi вий­шли дiв­ча­та з Оч­ку­ро­во­го дво­ру й нап­ря­ми­ли­ся до ба­тюш­ки. Там прий­шло­ся ра­зiв з шiсть ко­ля­ду­ва­ти: ба­тюш­цi, ма­туш­цi, ба­тю­щи­ним дi­тям. Хоч ба­тюш­ка за те гро­шей не дав, за­те ма­туш­ка доб­ре на­го­ду­ва­ла й на­поїла; де­якi вий­шли уже й геть-то з гу­дю­чою го­ло­вою. Ївга тро­хи не згу­би­ла кни­ша, яким ма­туш­ка об­да­ри­ла; Ївга, як здо­ро­вi­ша, бу­ла за мi­хо­но­шу. Прий­шло­ся пе­ре­мi­ни­ти дру­гiй, а чор­не ївжи­не ли­це, жар­ту­ючи, на­ти­ра­ли дiв­ча­та снi­гом, щоб про­чу­ня­ла­ся… Смiх, ре­гiт, жар­тiв­ли­вi ви­гад­ки… i зно­ву смiх, ре­гiт.

    Весела по­ра - ко­ляд­ки. Не­да­ром кож­на дiв­чи­на, як бо­га, до­жи­дає їх: i нас­пi­ваєшся, i на­гу­ляєшся, i на­ре­го­чеш­ся…

Пошук на сайті: